Міністерство освіти України
Київський національний економічний університет імені
Вадима Гетьмана
Кафедра політичної економії обліково-економічних
факультетів
Курсова робота
На тему: «Інфраструктура ринку. Проблеми її формування
в Україні.
					







Студентки 1 курсу, 
З групи, спеціальності 6103
Факультету МЕіМ
Хохун Катерини
Науковий керівник
проф., член-кор. НАНУ 
Савчук В.С.
Київ — 2006
Зміст

     Вступ…………………………………………………………………………………….3
1.   Поняття «інфракструктура». Ринок та його
інфраструктура…………………….5
2.   Характеристика складових ринкової
інфракструктури…………………………..15
3.   Роль інфракструктури ринку в розвитку
економіки. Проблеми формування інфракструктури ринку в Україні………………………………………………….29
Висновки………………………………………………………………………………..32
Список використаної літератури………………………………………………………34
Додатки………………………………………………………………………………….35

Вступ

Проголошення України незалежною державою
відкрило реальні можливості переходу її до ринку. Подолання деструктивного тоталітарно-адміністративного режиму, корінна перебудова економічних процесів шляхом
здійснення радикальних реформ, спрямованих
на ринкову трансформацію всіх сфер господарського життя суспільства – основні
засади економічної та соціальної політики української держави.
Побудова розвинутого ринкового господарства – процес досить
складний і тривалий. У
розвинутих країнах Заходу він відбувся як природний, взаємопов’язаний з економічним і соціальним
прогресом суспільства.
Ринок — досягнення всього людства на всіх етапах його розвит­ку до
найвищих форм суспільного прогресу. Ринкове господарство є середовищем,
«атмосферою», в рамках і за
допомогою яких від­творюються і панують відносини і зв’язки товарного
виробництва.
Ринок як самодостатній, автоматично діючий, саморегульований механізм— це
абстракція, яка деякою мірою відбиває реалії XIX ст. Сучасний же ринок — це
один з феноменів, який зумовлює складну систему господарювання, в якій тісно
взаємодіють ринкові за­кономірності, численні регулюючі інститути (передусім
державні) і масова свідомість.
Цивілізований характер ринку в промислових розвинутих краї­нах
визначається широким арсеналом перевірених часом і госпо­дарською практикою
законодавчих і моральних норм, багатопла­новою і компетентною політикою держави
щодо розвитку еконо­міки та соціальної інфраструктури, інформованістю і
самостійністю керівників господарських структур на всіх рівнях, правовою свобо­дою
економічної самодіяльності людини.
Звичайно, Україна, як нова  самостійна держава, що виникла на
розколотому терені колишнього народногосподарського комплексу СРСР зі складною
інфраструктурою, створеною за багато десятиріч, не може повторити за короткий
час той шлях, який пройшов ринок Заходу. Вона може тільки розумно скористатися
певним досвідом цих країн, а шлях переходу до ринкової системи  має бути свій,
з урахуванням усіх національних, політичних, економічних, географічних та інших
особливостей історичного розвитку України.
Тісно взаємодіючи
з усією системою економічних відносин, ринкова інфраструктура виступає
необхідною умовою розвитку всіх суб’єктів господарювання регіональних ринків.
Ринкова інфраструктура значно впливає на розвиток економіки завдяки підвищенню
ефективності процесів товарного і грошового обігу та надання суб’єктам
господарювання комплексу ринкових послуг, що створюють сприятливі умови для
розвитку бізнесу.
Тому, на мою
думку, питання про сучасний стан та проблеми формування інфраструктури ринку в
Україні на сьогодні є дуже актуальним, оскільки її розвиток є одним з
визначальних факторів, що впливають на розвиток економіки країни.
В своїй курсовій роботі я намагалась
дати якісну характеристику інфраструктури ринку, а також прблемам становлення
ринкової системи в Україні.
У першому розділі моєї роботи
зображено сутність понять «інфраструктура» та «інфраструктура ринку», а також
її структуру.
У другому розділі дано якісну та
функціональну характеристику складових елементів ринкової інфраструктури,
їхньому рівні розвитку та ролі в національному господарсві країни.
У третьому розділі зображено проблеми
становлення ринкової системи в Україні, а також умови формування ефективної
інфраструктури ринку.


1.      Термін “інфракструктура” походить від
лінгвінстичного значення латинських слів “infra” – нижче і “structura” – будова. Воно запозичено з
військового лексикону, в якому під час другої світової війни термін “інфракструктура”
використовували для визначення “сукупності будинків, споруд і комунікацій,
необхідних для організації системи пстачання збройних сил, зокрема, для товарів
і передачі повідомлень. І лише десь в 50-х роках термін почали використовувати
в економічній літературі.
Стосовно ринкової економіки, поняття “інфракструктура”
вперше застотувала R.Jochimsen, визначивши її як суму
матеріальних, інституційних закладів та особистих умов, які надаються у
роспорядження економічних суб”єктів і створюють умови для повної інтеграції та
забезпечення максимального можливого рівня розвитку господарської діяльності.
З розвитком науки та накопиченням досвіду було
встановлено: чим вище рівень розвитку інфраструктури, тим швидше і більше
надходять інвестиції, робоча сила, прискорюється економічний розвиток, зростає
рівень життя населення. І навпаки, чим нижче рівень розвитку інфраструктури,
тим повільніше або з великими витратами розвивається виробництво, тим важче
життя людей.
Закономірною стала необхідність першочергового
розвитку інфраструктури в нових регіонах. Спочатку будується житло, дороги,
інші елементи інфраструктури, а потім в регіоні виникають об’єкти основного
виробництва. Інфраструктура стала засобом політики.
У сучасній  економічній літературі існують різні
трактування «ринкової інфраструктури».
Найчастіше виділяють три групи понять ринкової
інфраструктури.
I  група. Ринкова інфраструктура
визначається як комплекс галузей, підгалузей і сфер діяльності, головне
завдання яких зводиться до доведення товарів від виробництва до споживачів.
II група. Ринкова
інфраструктура визначається як каркас ринку, що являє собою розгалужену і
взаємозалежну  мережу  підприємств  і господарств для  обслуговування процесів
обміну і руху товару.
III група. Ринкова
інфраструктура визначається як сукупність технічних засобів та устаткування,
які забезпечують ринкові процеси. 
Ринкова інфраструктура значно впливає на розвиток
економіки завдяки підвищенню ефективності процесів товарного і грошового обігу
та надання суб’єктам господарювання комплексу ринкових послуг, що створюють
сприятливі умови для розвитку бізнесу.
Ринкова інфраструктура повинна бути пропорційна
рівню розвитку виробництва на кожному етапі розвитку суспільства. Сучасна
економіка вимагає наявності потужних промислових і торгово-складських
комплексів, інформаційно-комерційних мереж, високоефективних засобів
фінансово-кредитних розрахунків тощо. Особливо важливе значення ринкова
інфраструктура має для розміщення продуктивних сил та економічного розвитку
регіонів. 
Отже, ринкова
інфраструктура — це сукупність особливих інститутів, що виконують функції
надання спеціалізованих послуг суб’єктам господарювання з метою створення для
них нормальних умов для функціонування, найкращої реалізації їх інтересів та
подальшої інтеграції у єдину економічну макросистему. Основною макроекономічною
функцією РІС є підвищення ефективності капіталу, та, відповідно, ринкової
економіки в цілому[1, c.225 ].
Формами (елементами) інфраструктури в
сучасній ринковій економіці є
— кредитна система і комерційні банки;
емісійна
система і емісійні банки;
— організаційно оформлене посередництво на товар­них,
сировинних, фондових і валютних біржах;
— аукціони, ярмарки та інші форми організованого
по-забіржового посередництва;
— система регулювання зайнятості населення і цент­ри
(державні й недержавні) сприяння зайнятості (біржі праці);
— інформаційні технології і засоби ділової
комунікації;
— податкова система і податкові інспекції;
— системи страхування комерційного господарського
ризику і страхові (державні і недержавні) компанії;
— спеціальні рекламні агентства, інформаційні
агент­ства і засоби масової інформації;
—  торгові палати, інші громадські й добровільні
дер­жавно-громадські об’єднання ділових кіл;
— митна система;
— професійні спілки тих, хто працює за наймом;
— комерційно-виставочні комплекси;
— система вищої і середньої економічної освіти;
— консультативні (консалтингові) компанії;
— аудиторські компанії;
— громадські і державно-громадські фонди,
створені з метою стимулювання ділової активності;
— спеціальні зони вільного підприємництва тощо. 
Ринкова інфраструктура є механізмом
функціонування підприємництва (бізнесу). Вона охоплює широкий еконо­мічний
простір — від виробництва до споживання: укла­дення договорів, контрактів на
постачання, просування то­варних потоків галузями і регіонами, регулювання
збуту та обслуговування економічної системи. З огляду на це ефек­тивність
функціонування ринкової економіки передусім залежить від комплексності та
ефективності її інфраструк­тури. 
Ринкова інфраструктура виконує такі функції:   
 1)   організаційне оформлення ринкових відносин;
2)    полегшення реалізації інтересів учасників
ринкових відносин;
3) спеціалізація різних
суб’єктів економіки, підвищен­ня оперативності й ефективності їх роботи на
основі дифе­ренціації ринкових ніш, які вони заповнюють;
4) полегшення форм юридичного і економічного кон­тролю
державного і громадського регулювання ринкових відносин.
Для зручності
аналізу елементи ринкової інфраструк­тури поділяють на два види:
 1)
спеціалізована ринкова інфраструктура; 2) загальна ринкова
інфраструктура.         
Спеціалізована ринкова інфраструктура забезпечує
організаційне оформлення ринкових відносин за допомо­гою бірж, торгових домів,
аукціонів, систем роздрібної та гуртової торгівлі, ярмарків, торгових палат та
ін.
Біржа — постійно діюча
організаційна форма оптового ринку цін­ностей.
Такими цінностями є:
—  товари масового попиту, які мають стандартні
спо­живчі якості;
— акції акціонерних підприємств і банків;
— боргові грошові зобов’язання держави і
облігації корпорацій, казначейські білети;
— векселі (цінні папери, виписані під надані в
кредит товари);
— фрахтові документи (страхові зобов’язання під
това­ри, що перевозяться);
— валюта (іноземні банкноти (девізи) або чеки на
іно­земні депозити);
— нерухоме майно;
— праця.
За видом діяльності розрізняють біржі загальні і
спеціа­лізовані. Загальна біржа — біржа, на якій обертаються кілька
видів цінностей (наприклад, товари і цінні папери). Спеціалізована біржа —
біржа, яка здійснює операції ли­ше з одним видом цінностей.
Існують спеціалізовані біржі товарні, фондові,
фрахто­ві, валютні, нерухомого майна, праці.
Біржі є місцем, де
відбуваються торговельні операції — укладаються відповідні угоди. Угоди
купівлі-продажу ук­ладають на біржі професійні посередники — агенти, броке­ри,
дилери. Біржі здійсню­ють котирування цін, встановлюють стандарти на біржові
товари, розробляють типові контракти, здійснюють розрахунки між продавцями і
покупцями, інформаційну ді­яльність, надають своїм клієнтам страхові,
арбітражні та інші послуги.
В Україні функціонує низка бірж: Україн­ська універсальна
товарна біржа, Українська універсальна агропромислова біржа, Українська фондова
біржа та ін. Найпоширенішими є товарні біржі.
Торговий дім — спеціалізована
фірма, яка торгує одним товаром або групою однорідних товарів за дорученням
клієнтів чи власним коштом.
Відмінний від товарної біржі тим, що на біржі
торгу­ють самі учасники або за їх дорученням брокери, а в торго­вому домі —
сама фірма.
Сфера діяльності торгового дому досить широка:
опе­рації з внутрішньої оптової та роздрібної торгівлі; експорт­но-імпортні та
інші зовнішньоекономічні операції; ви­робництво продукції; надання замовникам
різноманітних супутніх послуг (комерційно-посередницьких,
інженерно-консультаційних, транспортно-експедиторських, фрахто­вих, страхових
та ін.). Для виконання своїх функцій тор­гові доми мають мережу магазинів,
складські приміщен­ня, транспортні засоби, засоби зв’язку та інформаційні
центри. Торгові доми існують у формі акціонерних това­риств, засновниками яких
є промислові підприємства, банки, науково-дослідні установи та ін.
В Україні торгові доми виникли на базі товарних
бірж після прийняття Закону «Про товарну біржу», згідно з яким біржам було
заборонено здійснення посередницької діяльності, а більшість перших бірж були
зорієнтовані са­ме на це. Щоб не порушувати закону, деякі з них змінили свій
статус на торговий дім.
Аукціон — різновид періодичних
відкритих публічних торгів, на яких відбувається продаж товарів, що
вирізняються індивідуаль­ними властивостями і не є взаємозамінними: твори
мистецтва, антикваріат, хутро та ін.
Існує два способи
проведення аукціонів: 1) аукціон на підвищення цін; 2) аукціон на зниження цін
(голланд­ський аукціон). На першому товар купує той, хто дає най­вищу ціну. На
другому спочатку встановлюється штучно завищена ціна, яка поступово знижується.
Купує товар той, хто перший зупинить зниження ціни. Розрізняють аукціони
примусові і добровільні. Примусові проводять за рішенням суду для
стягнення боргів з неплатників, а та­кож державні та приватні організації для
реалізації конфіскованих вантажів, заставленого і не викупленого в ус­тановлений
термін майна, незапитаних і неоплачених то­варів. Добровільні організовують
з ініціативи власників товарів або майна, що продаються з метою найвигіднішої
їх реалізації.
Роздрібна торгівля — діяльність з
продажу товарів чи послуг безпосередньо кінцевим споживачам для їх особистого
спожи­вання.
Роздрібні торговельні підприємства класифікують
за чотирма ознаками:
1) за пропонованим асортиментом — спеціалізовані
ма­газини, універмаги, універсами, магазини товарів повсяк­денного попиту,
торговельні комплекси та роздрібні під­приємства послуг;
2)   за цінами — магазини знижених цін,
склади-магазини, магазини-демонстраційні зали, що торгують за катало­гами;
3)  за характером обслуговування — торгівля на
замов­лення, торговельні автомати тощо;
4)  за власністю — корпоративна, державна,
коопера­тивна, індивідуально-приватна торгова мережа.
Роздрібний торговець — головний суб’єкт
товарного ринку. Через нього маса продукції та послуг від виробниц­тва
надходить до безпосереднього споживача. Саме в цій ланці завершується один цикл
відтворення і починається інший. Отже, умови, ефективність функціонування роз­дрібного
торгового підприємця визначають ефективність функціонування суспільного
виробництва загалом.
Гуртова (оптова) торгівля — діяльність з
продажу товарів гуртом (оптом) тим, хто купує їх для перепродажу або
виробничого вико­ристання.
Гуртові (оптові) торговельні підприємці
допомагають виробникам ефективно доставляти товари роздрібним тор­говельним
підприємствам і промисловим споживачам, ви­конуючи функції збуту, стимулювання,
закупівель, фор­мування товарного асортименту, складування, транспор­тування,
фінансування та ін.
В умовах формування ринкової економіки України
важливим завданням є створення відповідних організацій­них структурних
підрозділів для забезпечення належного руху оптовою ланкою засобів виробництва
і сільськогоспо­дарської продукції. До них належать: аудиторські фірми,
холдинги, інвестиційні фонди, страхові фірми.
Аудиторська фірма — організація,
яка здійснює ком­плексну перевірку фінансово-господарської діяльності
підприємств і організацій. Аудит — це й надання практич­ної допомоги
керівництву та економічним службам під­приємства (фірми) у веденні справ і
управлінні його фінан­сами, організації бухгалтерського обліку, юридичних кон­сультацій.
Аудиторські перевірки проводять за рішенням
органів влади і управління, з ініціативи самої фірми або її заснов­ників. У
всіх випадках аудит є незалежною експертизою, дані якої використовують як
важливий фактологічний ма­теріал (у тому числі доказ, компромат) при розгляді
діло­вих відносин між різними суб’єктами. У країнах з ринковою економікою цей
вид послуг ши­роко практикується. В Україні відбувається його станов­лення.
Холдинг — компанія, яка
володіє контрольними паке­тами акцій інших компаній, що дає їй право контролю і
управління їх діяльністю. Розрізняють два види холдин­гів: 1) чистий холдинг
— для скуповування контрольних пакетів акцій інших компаній і управління їх
діяльністю у власних інтересах; 2) змішаний холдинг — окрім управ­ління
діяльністю і контролю за іншими компаніями, здій­снює певну підприємницьку
діяльність — промислову, торговельну, транспортну, кредитно-фінансову та ін.
Ство­рюється, як правило, у зв’язку із заснуванням підкон­трольними компаніями
дочірніх фірм або поглинанням ними інших акціонерних товариств.
Холдингом є фактично кожна велика компанія або
банк, які володіють контрольними пакетами акцій інших компаній.
Холдингові компанії
існують в різних юридичних формах — акціонерне товариство, товариство з обмеже­ною
відповідальністю, одноосібна компанія, державні ор­ганізації.
Інвестиційний фонд — сукупність
грошових або ін­ших ресурсів, які мають у своєму розпорядженні асоціації,
об’єднання, підприємства, організації, державні установи, приватні громадяни
для цільового використання. Джерело утворення інвестиційних фондів залежно від
форми влас­ності — податки і грошові збори, субсидії, позики, обов’яз­кові та
добровільні пожертви підприємств, організацій і населення. Отже, сутність інвестиційних
фондів — акуму­лювання коштів населення і використання їх для нагро­мадження.
Інвестиційні фонди функціонують у формі державних
організацій, акціонерних товариств, приватних установ. Управління ними
здійснюють суб’єкти цих організацій (концерну, асоціації), або правління, або
конкретні грома­дяни. Як правило, головним органом управління інвести­ційним
фондом є загальні збори, конференція, сесія або конгрес. Фонд здійснює свою
діяльність на підставі статуту.
Страхова фірма — акціонерна,
приватна або державна організація, яка страхує майно, комерційні операції, ви­робництво,
житловий фонд та ін. Страхові фірми займаються також ощадною справою і
підприємництвом. Зокре­ма, мобілізовані ними кошти населення вкладають у кре­дитні
операції, надходження від яких становить більшу частину їх прибутку. Наприклад,
страхові фірми Англії і США покривають понад 50 % потреб промисловості цих
країн у довготермінових кредитах. Вони також вкладають гроші безпосередньо у
крупні та найприбутковіші компа­нії, володіють великими пакетами високодохідних
застав­них паперів під нерухоме майно, купують облігації дер­жавних позик.
Здійснюючи ощадну, фінансову, кредитну, інвестиційну діяльність, страхові фірми
суттєво вплива­ють на функціонування ринкової економіки, сприяють підвищенню її
ефективності.
В Україні цей
високоефективний елемент ринкової інфраструктури поки що не діє. Страхова
справа, монопо­лізована державою, виконує лише функцію акумулюван­ня вільних
коштів населення.
Загальна ринкова
інфраструктура об’єднує безпосе­редні атрибути ринкового
механізму, які характеризують рух грошей, товарів, капіталів, праці та ін.
Грошова система. Її елементами є
грошова, фінансо­во-кредитна, податкова системи. Гроші (готівкові та без­готівкові)
— інструмент, який абстрактному змісту цін­ності (вартості) надає реальності,
конкретності, дієвості.
Грошова система — форма
грошового обігу, яка історично фор­мується в країні та закріплюється її
законами.
Її утворюють такі взаємопов’язані елементи:
—  масштаб цін національної грошової одиниці,
який забезпечує її купівельну спроможність;
— певний порядок чеканення національних монет;
— емісія державних грошових знаків і порядок їх
обігу (забезпечення, випуск, вилучення);
— організація і регламентування безготівкового
обігу;
—  організаційні центри грошового обігу
(міністерство фінансів (казначейство), центральний емісійний банк).
Основою для емісії грошей є:
—  вартість товарної маси,
що виробляється в країні; 
— боргові зобов’язання держави перед центральним банком
у вигляді урядових цінних паперів;
— запаси іноземної конвертованої валюти.
Кредитно-паперові гроші — всі види
грошей, які не мають внут­рішньої товарної вартості.
Іноді їх називають фідуціарними грошима, тобто
таки­ми, що засновані на довірі.
Кредитні гроші — узагальнююче поняття. До них
нале­жать різні види грошей, які об’єднують у дві великі групи: готівкові і
безготівкові (депозитні) гроші. Готівкові гроші — переважно паперові гроші у
вигляді банкнот і казначей­ських білетів, а також цінні папери. Безготівкові
(депозит­ні) гроші — найпоширеніший вид кредитних грошей.
На них припадає до 90 % від усієї грошової маси
краї­ни, їх основою є депозит — тимчасово вільний грошовий капітал, покладений
на поточний рахунок у банку. Отже, належне їх функціонування можливе лише в
економіці з розвинутою кредитною і банківською системами.
Останніми роками набули поширення так звані елек­тронні
гроші — безготівкові гроші, обіг яких базується на новій
технології, яка дає змогу переказувати гроші й реєструвати інформацію про ці
перекази безпаперовим способом — за допомогою електронних розрахункових систем.
Фінанси — сукупність
економічних відносин, які опосередковують утворення, розподіл і використання
грошових фондів у процесі розподілу та перерозподілу суспільного продукту і
національного доходу.
Сукупність фінансових відносин утворює фінансову
систему.
Фінансова система — сукупність
форм, методів і цілей формуван­ня, розподілу та використання фондів грошових
засобів держави, суб’єктів господарської діяльності, населення.
Фінансову систему України утворюють:
— бюджетна система: Державний бюджет, бюджет Ав­тономної
Республіки Крим, місцеві бюджети;
—  централізовані цільові фонди грошових коштів
за­гальнодержавного призначення;
— фінанси підприємств різних форм власності,
органі­зацій, установ і галузей народного господарства;
— майнове та особисте страхування;
—  кредит (державний і
банківський). Державний бюджет.  Фінансову політику здійснює держава.
Найдієвішим механізмом її реалізації є Держав­ний бюджет України і місцеві
бюджети.
Державний бюджет — система грошових
відносин, що виникають між державою, підприємствами і населенням у процесі
форму­вання і використання централізованого фонду грошових ресурсів для
успішного виконання її функцій.
Бюджет дає змогу державі
розв«язувати ті соціально-економічні проблеми, які не в змозі розв»язати
механізм ринку: через бюджет (надходження (податки) і видатки) відбувається
перерозподіл доходів з тим, щоб забезпечити певну справедливість, фінансуються
соціальні програми (освіта, охорона здоров’я, пенсійне забезпечення тощо),
оборона, державне управління, фундаментальна наука. Серед бюджетних статей —
витрати, пов’язані з вирішен­ням регіональних, структурних та інших
загальнонаціо­нальних завдань.
Водночас бюджет не повинен бути перевантажений
централізацією економічних, соціальних функцій, оскіль­ки що більше функцій,
зокрема господарських, бере на се­бе держава, то більше вона повинна
концентрувати в бю­джеті грошових коштів, а основним джерелом цих коштів є
податки. Отже, централізація господарських функцій в руках держави неминуче
спричиняє податковий тиск, що певною мірою підриває підприємницьку ініціативу.
З ог­ляду на це країни з розвинутою ринковою економікою на­магаються формувати
бюджет в обсягах, які дають змогу державі виконувати ті завдання, які не виконує
ринок. У такий спосіб унеможливлюється необґрунтоване втру­чання держави в
економіку. Перетворення бюджетних асигнувань на капіталовкладення допускається
лише в особливих випадках, зокрема для реалізації цільових на­родногосподарських
програм, що контролюються законо­давчими органами. У ринковій економіці ті,
кому потрібні інвестиції, звертаються не до уряду (бюджету), а до банків і
фондової біржі.
Головним джерелом формування доходної частини дер­жавних
і місцевих (муніципальних) бюджетів є податки.
Податки — обов’язкові нормовані
платежі до державного і місце­вих бюджетів, які вносять окремі особи,
підприємства, організації, установи.
В Україні податкова система передбачає такі
основні види податків:
—  для підприємств: податок на дохід (прибуток) і
на додану вартість; обов’язкові платежі до Фонду соціально­го страхування,
Чорнобильського фонду, Фонду стабіліза­ції і зайнятості, а також на спорудження
шляхів сполу­чення;
— для населення: прибутковий податок.
Крім цих податків, існують акцизи (непрямі податки),
платежі до державного і місцевих бюджетів, що регламен­туються законодавчими
актами різних рівнів.
Ринкова система належно функціонує лише за постій­ного
циркулювання в ній грошових потоків (готівкових і безготівкових).
Безперервність такого циркулювання за­безпечує кредитна система.
Кредит (лат. сгесіо — вірю) є
формою руху грошового капіталу, наданого кредитором позичальнику на умовах
відстрочення платежу та платності за користування ним.
Кредитна система — сукупність банків та
інших кредитно-фінан­сових установ (інвестиційних і страхових компаній,
фондів), які мо­білізують вільні грошові ресурси і надають їх у позику.
Кредитні відносини передбачають, з одного боку,
на­явність тимчасово вільних грошових капіталів, власники яких готові надати їх
як позику на певний термін за певну винагороду (відсоток), а з іншого —
підприємців, які ба­жають тимчасово використати їх у своїй виробничій ді­яльності.
Основними формами кредиту є комерційний і банків­ський.
Комерційний кредит — кредит одного
підприємця іншому у вигляді відстрочення платежу за поставлені товари або
надані послуги.
Інструментом такого кредиту є комерційний
вексель, до ціни якого входить ціна товару (послуги) плюс відсоток.
Банківський кредит — кредит, наданий
банком чи іншою кредит­но-фінансовою установою підприємцям та іншим
позичальникам у вигляді грошових сум.
Різновидом комерційного
чи банківського кредиту є споживчий кредит. Його об’єктом, з одного
боку, є товари тривалого користування (меблі, автомобілі, холодильни­ки,
телевізори і т. д*), а з іншого — банківські позики на споживчі цілі
(наприклад, на будівництво або придбання житла). Виділяють також державний
кредит — кредит, де суб’єктом (кредитором або позичальником) є держава, та іпотечний
кредит — довготермінові позики під заставу нерухомості (землі, виробничих і
житлових будівель).
Основу кредитної інфраструктури становить банків­ська
система.
Банк — організаційна одиниця
бізнесу, яка є посередником між кредитором і позичальником.
Сфера діяльності банків — операції з позичковим
(гро­шовим) капіталом. Вони виконують такі види операцій: пасивні, активні,
комісійні.
Торговельні підприємства, біржі, банки, кредитні
та бюджетні установи надають ринковій системі організацій­ної завершеності,
поєднують виробників і споживачів у єдиному господарському процесі [10, c. 95
].

2.        
Біржі як складова частина ринкової інфраструктури. Перші біржі
з’явилися у XV-XVI ст. в Італії, Нідерландах, Франції. На зібраннях купців
велися переговори й укладалися торгові угоди. Ось чому словом «біржа» стали
називати зібрання комерсантів.

         Ошибка! Источник ссылки не
найден.

Рис. 1     
Ринкова інфраструктура.

Товарна біржа — це асоціація
юридичних і фізичних осіб, які здійснюють оптові(торговельні) операції за
стандартами, зразками у спе­ціально відведеному місці, причому ціни на товари
встановлюються в умовах вільної конкуренції

Товарну біржу слід розглядати як ринок ринків.
Великі біржі, на яких концентруються попит і пропозиція товарів світової
торгівлі, дають мож­ливість визначити місткість ринку та умови конкуренції,
обмінятися інфор­мацією. Біржова ціна як результат вільної конкуренції є
орієнтиром для інших ринків.

У країнах із розвиненою
ринковою економікою товарні біржі пере­важно функціонують як безприбуткові
асоціації, звільнені від сплати корпоративного прибуткового податку. Головними
статтями їхнього доходу є засновницькі та пайові внески і відрахування
організацій, що є заснов­никами біржі; доходи від надання послуг членам біржі
та іншим організа­ціям; виручка від інших операцій.

Універсальними називають біржі,
які торгують товарами різних груп. Наприклад, на американськім біржі «Чикаго
Борл офтрейд» реалізують пшени­цю, кукурудзу, овес, сою, бройлерів,
фанеру, золото, срібло, нафту, бензин, мазут тощо, тобто продовольчі та
непродовольчі товари. Об’єктом продажу Київської універсальної товарної біржі є
продукти харчування, худоба тощо. Біржі, об’єктом торгівлі яких є окремі товари
або їхні групи, назива­ють спеціалізованими. У свою чергу, їх
поділяють на спеціалізовані широкого профілю і вузькоспеціалізовані. Наприклад,
на американській біржі «Чикаго Меркантайл Ексчейндж» здійснюєть­ся
купівля-продаж сільськогосподарської продукції (великої рогатої худоби, сви­ней,
продуктів їх переробки тощо), біржа «Канзас-Сіті Борд оф трейд» є
вузькоспеціалізованою, оскільки торгує лише одним товаром — пшеницею.

Членами біржі є її акціонери. Вони мають право
безплатно відвідувати біржу, користуватися її технічними засобами, укладати
угоди. Крім членів біржі в торгах можуть брати участь відвідувачі — постійні та
разові.

Суб’єкт може набути статусу постійного
відвідувача біржі, придбавши відповідний абонемент (чи облігації), як правило,
на рік участі у біржо­вих торгах. Власник абонемента може брати участь в усіх
біржових торгах. Статус разового відвідувача, підтверджений разовим вхідним
квитком, дає право на участь у торгах у певний день.

Участь підприємства у
біржовій торгівлі на постійних чи разових за­садах може здійснюватися за певну
плату через брокерські контори або брокерів (маклерів).

Біржовий маклер є
висококваліфікованим спеціалістом і має особли­вий статус, що дає йому право на
виконання таких функцій: посередництво під час укладання угод через прийняття
доручень (на­казів) членів та відвідувачів біржі, підбір відповідних
контрагентів;  представництво інтересів клієнтів у здійсненні біржових операцій
та укладання угод від свого імені; консультування торговців з
питань якості та властивостей товарів, що продаються;
документальне оформлення угод і передавання їх до реєстрації; експертні оцінки
і висновки з різних питань біржових угод, торгової кон’юнктури тощо.

Для того щоб стати біржовим, товар має
відповідати певним вимогам. Насамперед він має бути масовим, а отже, немонопольним.
Кількість товару визначають в угоді у натуральних одиницях. Фактичну
величину продажу називають лотами, тобто партіями. У
разі стандартизації якості біржового товару як єдину міру викорис­товують
базовий сорт, тобто найпоширеніший вид продукції цього ринку.

Так, у США тверда червона озима пшениця є базовою
щодо інших сортів. У свою чергу, вона має п’ять класів, з яких другий є сортом,
що котирується, на його основі за допомогою коефіцієнтів визначають ціну інших.

Особливістю біржового товару є те, що його завжди
можна купити і продати, тобто він цілком ліквідний.

Перш ніж потрапити до споживача, біржовий товар
багато разів пере­ходить з рук у руки. Це зумовлено тим, що на біржі
обертається не сам товар, а титул власності на нього або контракт на його
поставку.

Котирувальна ціна — це типова ціна, що
встановлюється біржою з урахуванням кон’юнктури ринку.

Кон’юктуру ринку
визначають на основі трьох параметрів: співвідношення попиту та
пропозиції; тенденції руху цін упродовж біржо­вого дня; кількості здійснених
угод.

Біржова угода — це письмово
оформлений документ купівлі-продажу або поставки.

Ошибка! Источник ссылки не найден.

                                              Рис.2         Схема укладання угод на
біржі

Вона буває двох видів — з реальним товаром і
строкова. У першому випадку товар переходить від продавця до покупця, тобто
це реальній товарооборот. Товар має перебувати у приміщенні біржі (на її
складах) або бути поставленим у строк від 1 до 15 днів після укладення угоди.
Такі угоди називають ще спот.

Форвардні угоди — це
зобов’язання продавця здійснити постачання конкретної кількості товару певної
якості у зазначений час Такі угоди поділяють на позабіржові та біржового
обороту. Позабіржові угоди укладають для поставки товару в майбутньому
беї будь-якого офіційного гаранта. Якщо між покупцем і продавцем є біржовий
посередник, тобто угода укладається на реальний товар у зазначений час через
біржу, то це фор­вардна угода біржового обороту.

Форвардні угоди є вигідними як для продавців, так
і для покупців ре­ального товару, насамперед завдяки тому, що такі угоди
гарантують збут чи придбання продукції на прийнятних умовах і певною мірою
страхують від зміни цін. Це набуває особливо важливого значення в умовах
інфляції.

У бартерних угодах роль еквівалента
виконують, як правило, зерно, автомобілі, ліс, цемент, м’ясопродукти, мед, картопля
тощо.

Угоди «з умовою» поширені в країнах, що
перебувають у стані перехо­ду до ринкової економіки. їхня сутність полягає в
тому, що продаж одно­го товару відбувається за одночасної купівлі іншого.
Відрізняються такі угоди від бартерних тим, що здійснюються у процесі публічних
торгів в операційному залі за участю маклера, а обліково-розрахункову функцію
виконують гроші.

Особливістю ф’ючерсних
угод є постачання товару згідно з попередньо укладеними контрактами за
цінами, що встановлюються на ринку реаль­ного товару, або за котирувальною
ціною. При строкових операціях ф«ючерсного типу рух товару не є обов»язковим,
оскільки це продаж прав па товар. Ставши об’єктом такої торгівлі, він може
реалізовуватися за різними цінами (у момент купівлі і продажу ціни на ринку
реальних товарів відрізняються). Якщо ціна зросла, різницю виплачує продавець,
якщо знизилась, — покупець.

Для того щоб застрахуватися від можливих втрат
внаслідок зміни цін при здійсненні контрактів з реальним товаром у
біржових операціях, засто­совують хеджування (захист). У
найзагальнішому вигляді хеджування ви­значають як страхування ціни товару від
ризику небажаного для виробни­ка зниження чи невигідного для споживача
зростання. І продавець, і поку­пець однаковою мірою зацікавлені в
усуненні значних коливань ціни. На практиці це відбувається так. Суб’єкт, що
продає реальний товар на біржі з поставкою у майбутньому,
спираючись на існуючий рівень цін, водночас купує ф’ючерсні контракти на той
самий строк і на ту саму кількість това­ру. А той, хто купує реальний товар з
поставкою у майбутньому, водночас продає на біржі ф’ючерсні контракти. Останні
виступають страховими га­рантами, оскільки, якщо в операції одна сторона
втрачає як продавець то­вару, то вона виграє як покупець ф’ючерсних контрактів
на таку саму кількість товару, і навпаки, тобто продавець товару застосовує
хеджуван­ня продажем, а продавець товару — купівлею.

Зменшенню ризику, пов’язаного з торгівлею
ф’ючерсними контрактами, сприяють угоди з премією (опціон), що є
торгівлею попередніми контракта­ми. Джерелом доходу для покриття фактичної
ціни, на відміну від ціни під час укладення опціонної угоди, є премія. Це
величина ризику, тобто сума, яку може втратити покупець опціону, якщо
відмовиться від купівлі товару.

Формування товарних бірж в Україні сприятиме
концентрації у пев­них місцях великої кількості товарів, що дасть змогу через
інституцію ціно­утворення, якою є біржа, створити ринок засобів виробництва [9,
c. 516].    

Фондова біржа — це
організаційна форма ринку на якому здійснюється торгівля цінними паперами — акціями,
облігаціями, зобов’язаннями державної скарбниці, сертифікатами, документами,
пов’язаними з рухом кредитних ресурсів і валютних цінностей.

         В
сучасному світі функціонує: більше ніж 200 фондових бірж. Всі
вони мають свої особливості часто досить суттєві. Беручи за критерій визначення
правового статусу бірж їх поділяють на три типи: публічно-правові; приватні,
змішані.

Діяльність публічно-правових бірж постійно перебуває під державним контролем. Держава приймає активну участь
в створенні правил біржової торгівлі, контролює їх виконання, за­безпечує
підтримку правопорядку на біржі під час проведення торгів, призначає біржових
маклерів. Публічно-правовий тип фондової біржі характерний для Франції та
Німеччини.

Приватні фондові біржі — це акціонерні
товариства, що аб­солютно самостійні в організації біржової торгівлі.
Всі угоди на таких біржах укладаються у відповідності до чинного в країні за­конодавства.
Держава не дає ніяких гарантій і не бере на себе ніякої відповідальності по
забезпеченню стабільності біржової і торгівлі та зниженню ризику торговельних
угод. Такий тип характерний для США та Англії.

При змішаному типі
— фондова біржа створюється як акціонерне товариство, але при цьому
50% їх капіталу належить державі. Керівництво такими біржами здійснюється на
виборній основі, але нагляд за біржовою діяльністю здійснюється біржовим
комісаром, він же проводить офіційну реєстрацію біржових курсів. Цей тип бірж
характерний для Австрії, Швейцарії та Швеції.

Окрім цієї класифікації фондові біржі умовно
поділяють та­кож на „брокерські« та „банківські».
Перший тип характерний для США, відповідно до такої організації бірж
торгівлею цінними паперами займаються лише брокери, а комерційним банкам
„вхід» на біржу заборонено. За другим типом (Німеччина, Франція)
навпаки —банки є найважливішими суб’єктами біржової торгівлі цінними паперами.
В Україні під час створення першої фондової біржі існувала розвинута
система комерційних банків, інших же різновидів інвестиційних посередників та
мережі брокерських контор ще не було. Тому саме комерційні банки
прийняли участь у створенні першої Української фондової біржі. У день
реєстрації УФБ із 29 засновників — 21 були комерційні банки.

Найбільшими за обігом та значенням залишаються ті
національні біржі, які знаходяться в головному фінансовому центрі країни. На
них концентруються операції загально­національних масштабів, провінційні ж
біржі поступово втрача­ють свої позиції. Так складається поступово моноцентрична
си­стема, яка в найбільш закінченому вигляді представлена в Англії, де Лондонська
біржа має назву Міжнародної фондової біржі оскільки вона перебрала на
себе фондові біржі не тільки Велико­британії, але й Ірландії. На сьогодні на
біржі котирується близько 3500 цінних паперів, включаючи іноземні акції та
облігації. В неофіційному котируванні перебувають близько 300 акцій.

У 1986 р. відбулося злиття Лондонської фондової
біржі з са­морегулюючою організацією, учасниками якої були дилерські фірми, що
здійснювали торгівлю іноземними цінними паперами, саме в результаті цього
Лондонська біржа набула статусу міжна­родної і стала називатись Лондонською
міжнародною фондовою біржею.

Токійська міжнародна фондова біржа, що виникла в 1878 р.
і є найбільшою фондовою біржею в Японії, на яку припадає близько 80% національного
біржового обороту цінних паперів. На біржі котируються акції близько 1700
емітентів, а також облігації. Цінні папери котируються тільки офіційно. Торги
„з голосу» проводяться спеціалістами (аукціоністами), які приймають заявки
від учасників торгів і проводять аукціон. Котируються близько 200 акцій, які
найбільш активно купуються і
продаються. Торги з менш активними акціями, включаючи іноземні, здійснюються в
електронному режимі.

Паризька фондова біржа посідає перше
місце серед семи бірж Франції. На неї припадає більш як 90% угод, що укладають­ся
на національному біржовому ринку. На біржі існує три різні котирування.
Офіційне котирування призначене для великих корпорацій, які отримують стабільні
прибутки, регулярно випла­чують дивіденди, розміщують на ринку значну частину
акцій і ви­конують рекомендації установ, які координують діяльність бірж. На
такому самому рівні котируються також цінні папери інозем­них емітентів. Акції
малих та середніх підприємств котируються на другому рівні, який називають
вторинним ринком. На третьо­му рівні, так званому вільному ринку, котируються
цінні папери, що не були допущені до котирування на вищих рівнях.

В країнах, що мають федеративний державний устрій,
біржовій фондовій системі притаманна поліцептричність, в та­ких країнах
майже рівні позиції займає кілька центрів фондової торгівлі. Так, наприклад, в
Австралії лідирують фондові біржі То­ронто та Монреаля, в Австралії — біржі
Сіднея та Мельбурна, в Німеччині — біржі Франкфурта-на-Майні, Дюссельдорфа, Мюн­хена
та Гамбурга.

Нью-Йоркської фондова біржа, яка була
заснована в 1792 р., є однією з найбільших і най­старіших фондових бірж світу.
Операції на біржі здійснюють тільки члени біржі, загальна чисельність яких
сягає 1400. Членами біржі, як правило, є фізичні особи. Серед фірм — членів
біржі — домінують кілька десятків інвестиційних банків, які займають ключові по­зиції
на американському фондовому ринку. Ціна брокерського місця на біржі становить
близько $500000.

У лістингу на NУ5Е перебуває близько
2300 емітентів. Всі вони являють собою еліту американського бізнесу. На активи
цих компаній припадає близько 80% всього капіталу, що має обіг в США. Протягом
дня на біржі купується і продасться близько 100 мли акцій. Різниця в цінах
попиту-пропозиції для акцій, що активно котируються на NYSE, становить до $0,3 , що менш як 1% ціни.

Діяльність фондової біржі в Україні
регламентується Зако­ном України від 18.06.91 р. „Про цінні папери і фондову
біржу», іншими законодавчими актами України, статутом та правилами
фондової біржі [2, C. 315].

Функції, які виконує фондова біржа впливають на
різні сфери життя країни, основними з них є такі: в економічній сфері:

• прискорення обігу
надлишкового капіталу у вигляді цінних паперів, його акумуляцію для інвестицій
у вироб­ничу та соціальну сфери;

• переміщення капіталу з
однієї галузі в інші — найефек­тивніші чи соціально значущі;

• акумуляція вільних коштів населення, тимчасове
вилу­чення їх з обігу, що стримує інфляційні процеси, сприяє стабілізації
державного бюджету, уможливлює залучення копнім приватних осіб для інвестицій;

• регулювання обігу цінних паперів котируванням,
зміною курсу, ринкової вартості;

• відтворення дійсної вартості основних
виробничих фондів, рентабельності того чи іншого підприємства;

у фінансовій сфері:

• організація біржових зборів для проведення
гласних публічних торгів;

• визначення ринкової ціни цінних паперів, що
котирують­ся на біржі;

• гарантування виконання умов біржових угод,
розробка системи розрахунків за укладеними на біржі угодами;

• здійснення біржового арбітражу, розв’язання
спірних пи­тань, що виникають по біржових угодах у процесі біржо­вих торгів;

• забезпечення учасників ринку оперативною та
аналітич­ною інформацією про стан та тенденції розвитку фондо­вого ринку;

у політичній
сфері:

• сприяння укріпленню економічної самостійності,
яка є головною опорою незалежності держави.

• сприяння розвитку ринкової економічної системи,
як ос­нови демократичного суспільства.

• прискорення інтеграційних процесів входження
України до світового співтовариства;

• вихід через фондову
біржу національного капіталу на світовий ринок з допомогою розповсюдження серед
іно­земних інвесторів акцій та інших цінних паперів ук­раїнських підприємств, а
відтак — інвестування іноземно­го капіталу (через цінні папери) в економіку
України;

у соціальній
сфері:

• акумуляція капіталу, у тому числі й вільних
коштів насе­лення, для інвестування як у виробничу, так і в соціальну сферу та
підвищення добробуту населення;

• створення нових робочих місць завдяки
переміщенню капіталу та інвестуванню.

Усі фондові біржі можна поділити на кілька груп.
Умовно вони класифікуються так: найбільш розви­нуті, розвинуті, перспективні
й щойно створені. До першої групи  належать  Нью-Йоркська,  
Токійська,  Лондонська,   Паризька, Франкфуртська та Копенгагенська фондові
біржі. Ця група фондових бірж посідає провідне місце серед усіх бірж за
торговим оборотом цінних паперів, за­стосуванням майже на 100 відсотків
комп’ютерних засобів тощо. До другої групи фондових бірж слід віднести,
наприклад, Американську (США), Цюрихську (Швейцарія), Амстердамську
(Голландія),  Мі­ланську   (Італія),    Торонтську   (Онтаріо, Канада),
Австралійську  та  ряд  інших.   Ця  група фондових бірж характеризується
досить високими оборотами цінних  паперів,   розвинутою  структурою  процедур
допущення до участі в біржових торгах та котиру­ванні, широким застосуванням
комп’ютерних засо­бів,  інформуванням  про зміну курсів та укладені угоди, а
також проведенням клірингових та розра­хункових операцій.  Фондові біржі,  що
складають цю групу, були створені, як правило, кілька століть тому і за цей 
період досягли високого рівня  роз­витку.

На відміну від згаданих
груп, існує досить багато-численна група фондових бірж, що розвиваються, або
перспективних. Як правило, в цю групу входять біржі, які хоча й були створені
кілька десятиліть тому, однак на цей період не досягли з тих чи інших причин
належного рівня торгових оборотів та ком­п’ютерного оснащення, притаманних
біржам попе­редніх груп. До числа перспективних фондо­вих бірж відносять такі
біржі, як Сеульська (Півден­на Корея), Гонконгівська, Бангкокська (Таїланд),
Манільська (Філіппіни), Сінгапурська та ряд інших.

Особливий інтерес викликає група новостворених
фондових бірж або тих, що знову відновили свою діяльність. Характерними рисами
цієї групи є те, що ці фондові біржі з’явилися кілька років тому; в більшості
випадків вони виникли в умовах, коли фактичні ринкові відносини в даних країнах
тільки почали складатися; при створенні фондової біржі враховувався досвід
розвинутих країн щодо вико­ристання електронної форми торгівлі. Фондові біржі
цієї групи створювалися в умовах недостатньої роз­виненості національних
фондових ринків. Кожна з них мала свої труднощі, однак деяким, наприклад,
Варшавській та Будапештській, вдалося вже в перші роки досягти певних
результатів.

До останньої групи також входить Українська
фондова біржа (УФБ), яка виникла в 1991 році. Во­на є першою в історії
незалежної України національ­ною фондовою біржею, яка веде свій «родовід» від
Київської біржі, що функціонувала з 1865 по 1914 та з 1921 по 1930 роки.
Організатори біржі при її створенні більше орієнтувалися на європейський досвід
(зокрема, на досвід функціонування Парижської фондової біржі).

В Україні на початок 2003 року провідні позиції
на біржовому ринку за обсягами укладених угод займала Київська міжнародна фондо­ва
біржа (КМФБ) — 46% від загального обсягу угод, Українська міжнародна валютна
біржа (УМВБ) посідає друге місце — 30%, на третьому Українська міжнародна
фондова біржа (УМФБ) — 11%, на четвертому — Українська фондова біржа (УФБ) —
6%, на п’ятому — Донецька фондова біржа (ДФБ) — 4%, на шостому Кримська фондова
біржа (КФБ) — 2%, останнє місце за обсягами торгів посідає
Придніпровська фондова біржа (ПФБ) — близько одного відсотка.

Біржа праці — елемент ринкової інфраструктури, що
регулярно здійснює посередницькі операції на ринку праці.  Система бірж праці
сприяє здійсненню узгодженої державної політики в галузі зайнятості населення. Біржа праці виконує такі
функції: аналізує стан ринку праці; прогнозує поспіває і пропозицію робочої
сили; веде облік громадян, що звертаються за працевлаштуванням; сприяє
працевлаштуванню працездатних; здійснює професійну орієнтацію молоді; виплачує
допомогу по безробіттю тощо.  Біржа праці виступає певним гарантом конституційного права на працю як
державна організація.  Поряд з державними біржами праці існують і платні
приватні агентства (контори), що є посередниками в галузі праці, а також
посередницькі бюро при профспілках, молодіжних, релігійних організаціях та ін. 
У Україні розвивається безплатна державна система центрів і служб зайнятості.

Банки як складова частина ринкової інфраструктури. Банк – це економічна установа, що
спеціалізується на кредитуванні, посередництві в грошових рахунках і операціях
з цінними паперами. За формою власності банки поділяють на державні
(національні), акціонерні, приватні (індивідуальні та партнерські),
кооперативні, муніципальні (комунальні), створені з участю держави,
міждержавні. Вони виконують такі
види операцій: пасивні, активні, комісійні.

Пасивні банківські операції — операції, через
посеред­ництво яких утворюються ресурси банків (внески і позиче­ні гроші;
емісія заставних листів, банківських і комуналь­них облігацій, а також
довгострокові позики у кореспон­дентів банку).

Активні банківські операції — діяльність,
пов’язана з розміщенням грошових ресурсів банку (наданням їх у кредит).

Кредити надаються у вигляді грошових позик і зо­бов’язань
банку гарантувати платежі клієнта. В останньо­му випадку банк не надає грошові
позики, а лише обіцяє здійснити платежі у разі, якщо позичальник не зможе оп­латити
свої зобов’язання.

Комісійні банківські операції — посередницька
діяль­ність, яка не передбачає кредитів банку і не є джерелом надходження
коштів на його рахунок. До них відносять: платіжний оборот, операції з валютою,
інкасування вексе­лів і чеків, прийняття на зберігання цінних паперів і на­дання
сейфів для користування, управління майном та ін.

Діяльність банків має
засновуватися на повному комерційному розрахунку і самофінансуванні. У процесі
своєї діяльності вони одержують прибуток. Банківський прибуток – це залишок між
сумою одержаних відсотків і витратами банку. Прибутковість оцінують за нормою
банківського відсотка.

Сучасна банківська Система України, як і у
більшості країн світу, складається з двох рівнів. У ст. 4 Закону України
«Про банки і банківську діяльність» визначено, що банківська систе­ма
України складається з Національного банку України та інших банків, які створені
і діють на території України відповідно до положень цього Закону.

Перший рівень банківської системи України представлений Національним
банком України. Правовий
статус, принципи організації і діяльності Національного банку України визначені
Конституцією України та Законом України «Про Національний банк
України».

Національний банк України є юридичною
особою, має відокремлене майно, що є об’єктом права державної власності та
перебуває у його повному господарському віданні і статутний капітал у розмірі
10 млн. грн., який є державною власністю і служить для забезпечення зобов’язань
Національного банку України.

Згідно зі статтею 99 Конституції
України, прийнятою в 1996 році, основною функцією центрального банку держави —
Національного банку України — є забезпечення стабільності грошової одиниці —
гривні. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню
стабільності банківської системи, а також, у межах свої повноважень, — цінової
стабільності [16 ].

Національний банк виконує
такі функції:

1.  
відповідно
до розроблених Радою Національного банку України Основних засад
грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2.  
монопольно
здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3.  
виступає
кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4.  
встановлює
для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і
звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5.  
організовує
створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської
статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

6.  
визначає
систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

7.  
визначає
напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює,
координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних
систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської
інформації;

8.  
здійснює
банківське регулювання та нагляд;

9.  
веде
Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та
операцій у передбачених законами випадках;

10.           
веде
офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток
внутрішньодержавних платіжних систем;

11.           
здійснює
сертифікацію аудиторів, які проводитимуть аудиторську перевірку банків,
тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку;

12.           
складає
платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

13.           
представляє
інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших
кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних
банків;

14.           
здійснює
відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання,
визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює
валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали
ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

15.           
забезпечує
накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними
та банківськими металами;

16.           
аналізує
стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

17.           
організує
інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей, видає ліцензії на
право інкасації та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;

18.           
реалізує
державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного
банку;

19.           
бере
участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

20.           
визначає
особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного
стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи
Національного банку;

21.        
здійснює
інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної
законом [ 8, C. 100].

До другого
рівня банківської системи України належать ко­мерційні банки.
Комерційні банки є багатофункціональними установами, що здійснюють основний
спектр кредитних і фінансових опе­рацій, пов’язаних з обслуговуванням
господарської діяльності своїх клієнтів.

Комерційні банки
це автономні, незалежні комерційні підприємства. З одного боку, вони
створюються для задово­лення інтересів власників банку (акціонерів або
індивідуаль­них) і суспільних інтересів клієнтури юридичних і фізичних осіб, що
обслуговуються банком, а з іншого це під­приємства особливого типу, які
організовують та здійснюють рух позикового капіталу для забезпечення отримання
прибут­ку власниками банку Як важлива ланка банківської системи держави,
комерційні банки концентрують основну частину кредитних ресурсів і здійснюють
широкий діапазон банківських операцій та фінансових послуг для юридичних і
фізичних осіб. Комерційні банки є юридичними особами. Як будь-яка юридична
особа банки мають свої ознаки.

Комерційні банки
здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку: пропонують на
договірних умо­вах кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслу­говування
підприємств, установ, організацій і громадян вико­нанням банківських операцій і
наданням різних банківських послуг. За надання послуг клієнти сплачують
винагороду, за рахунок якої утворюється прибуток банку.

Характеризуючи
сутність комерційних банків та їх спе­цифіку, слід зазначити їх велике значення
у механізмі функціонування фінансової системи держави завдяки їх зв’язкам з
усіма секторами економіки Важлива роль ко­мерційних банків у ринковій економіці
зумовлена основними функціями, які вони виконують, а саме:

1)  мобілізація
тимчасово вільних коштів і перетворення їх у капітал;

2)  кредитування
підприємств, держави і населення,

3)  здійснення
розрахунків і платежів у господарстві,

4)  випуск
кредитних грошей,

5) 
емісійно-засновницька діяльність, пов’язана з випуском і розміщенням цінних
паперів;

6)  довірче
управління майном клієнтів (трастові операції);

7) 
консультування  клієнтів,  надання  їм  економічної та фінансової інформації.

Останнім часом у
діяльності комерційних банків спос­терігається тенденція розширення їхніх
функцій з метою універсалізації роботи, підвищення ефективності банківської
діяльності, здійснення нетрадиційних для цієї сфери фінансо­вого підприємництва
дій (операції з цінними паперами, лізин­гові
та факторингові операції й інші види кредитно-фінансово­го
обслуговування).

Для визначення суті комерційних банків та їх
специфіки ве­лике значення має їх класифікація. Комерційні банки можна
класифікувати за різними критеріями.

За формою
власності розрізняють банки державні,» акціо­нерні, кооперативні,
приватні та змішані.       

За територіальною
ознакою банки поділяються на міжна­родні, загальнонаціональні, регіональні
та Міжрегіональні, що обслуговують декілька регіонів
країни.                                    

За організаційно-правовою
формою — банки, які утворю­ються у формі акціонерного товариства,
товариства з обмеже­ною відповідальністю або кооперативні банки.

За належністю
статутного капіталу та способом його формування -., пайові та акціонерні
банки. Пайові банки утво­рюються за рахунок пайових внесків засновників
(пайовиків) у формі товариств з обмеженою відповідальністю або коопера­тивного
банку.

Акціонерні банки
в Україні створюються у формі акціонер­ного товариства закритого або відкритого
типів.

За видами здійснюваних
операцій комерційні банки бувають універсальні та спеціалізовані.

Універсальні
банки здійснюють широке коло банківських операцій і надають
різноманітні послуги, перелік яких дедалі розширюється. Сучасні комерційні
банки здатні виконувати понад 200 різних видів банківських операцій і послуг.

Спеціалізовані
банки здійснюють деякі банківські операції, які тісно пов’язані з
особливостями господарської діяльності підприємств, специфікою виробництва
тощо.                  

За спеціалізацією
банки в Україні можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними,
розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку у
разі, якщо більше ніж 50 відсотків його активів є активами одного типу, а
статусу спеціалізованого ощадного банку — якщо більше ніж 50 відсотків його
пасивів є вкладами фізичних осіб.

За масштабом
діяльності розрізняють великі, середні та дрібні банки. Однак чинне
законодавство не містить конкрет­них критеріїв щодо віднесення банків до тієї
чи іншої групи [ 12, c.89 ].

Комерційні банки
можуть також здійснювати з поміж інших такі види ак­тивних операцій: лізингові
операції, факторинг і форфейтинг.

Лізинг — це різновид
довгострокового кредиту, який надається в натуральній формі і погашається
клієнтом у роз­строчку. При здійсненні такої лізингової операції банки,
організують отримання довгострокової позички в одного або у кількох кредиторів
на суму до 80% вартості зданих в оренду активів. За організацію позички банки
отримують від оренда­ря додаткову винагороду.

Нетрадиційною банківською
операцією є факторинг — купівля банком у клієнта термінових вимог
платежу, пов’язаних з постачанням товарів або наданням послуг. Фак­торинг — це
уступка права вимоги (цесія), що оформляється відповідним чином укладеним
договором між банком і клієнтом (ст. 197 ЦК України). У договорі банк
зобов’язується не тільки стягувати борги, а й визначає свої функції з обслуго­вування
боргу, передбачає аналіз кредитної спроможності боржників, інкасування,
залікові операції, приймання на себе ризику несплати тощо.

Клієнт, що продав
дебіторський борг, отримує від банку гроші (готівка, перерахування, оплата чека
тощо) у розмірі 80-90% суми боргу, а залишені 10-20% банк тимчасово стягує у
вигляді компенсації ризику до погашення боргу. Після пога­шення боргу банк повертає
стягнену суму клієнту. За факто­рингові операції банк стягує з клієнта плату.

Різновидом факторингової операції є форфейтинг
— форма кредитування зовнішньоекономічних операцій купів­лею комерційним
банком векселів, акцептованих імпортером, тобто експортер переуступає банку
свої вимоги до покупця [11, c. 300].

3.    Шлях становлення ринкової інфраструктури в Україні не менш складний
, чим підприємництва.  У цій главі розглянуті основні складові РІ України і
їхня діяльність до сьогоднішнього дня.

Динаміку розвитку ринкової інфраструктури в 1991-2002
роках очевидно з нижченаведенної Діаграми 1. Не дивлячись на деякі коливання, основна тенденція проглядається чітко
— ріст кількості бірж, що свідчить про постійне зростання потреб України в
розвитку інститутів ринкової інфраструктури.

 Діаграма1

Мала економіка — украй суперечливий сектор народного господарства.  Тут кожна галузь,
узята окремо, знаходиться в дуже сильній залежності від багатьох зовнішніх
чинників і умов: джерела фінансування, матеріально-технічного постачання,
кон’юнктури ринку й інших чинників.  Незначний збій у цьому механізмі може
призвести до руйнування і ліквідації галузі.  У той же час втрати у випадку
невдача не так уже великі, що дозволяє досвідченому бізнесмену досить швидко
відновити свою справу.

Державна опіка служить сильнішим каталізатором, сприяє
зміцненню підприємництва.  Головною задачею з боку держави є чітке визначення
пріоритетних напрямків розвиток економіки, науки, техніки, утворення,
зовнішньоекономічної діяльності, підкріплення цих пріоритетів системою пільг і
гарантій, виділення необхідних матеріально-технічних і фінансових ресурсів, організація
необхідного навчання кадрів.  Все інше — турбота малих підприємств.

Мала економіка грає велику роль у народному
господарстві промислово розвитих країн, і вони мають відповідні державні органи
керування.  На такого роду державні органи покладаються загальні стратегічні і
координаційні функції.

Дуже діючим важелем регулювання діяльності малого
бізнесу в промислово розвитих країнах є податкова політика, за допомогою котрої
нерідко вирішуються складні регіональні проблеми.  Так, у Франції знову утворена
мала фірма на 3 роки звільняється від сплати податку з корпорацій, а протягом ще
2 років рівень процентної ставки знижується вдвічі.

Важливим інструментом державного
сприяння малим підприємствам у більшості промислово розвитих країн є система
державних контрактів.  Дана форма відношень держави і бізнесу дозволяє
забезпечити останньому гарантований ринок збуту, прискорити процес накопичення
капіталу, розширити виробничі потужності, зміцнити конкурентноздатність,
модернізувати устаткування, залучити кваліфіковані кадри.

Достатньо широкий розвиток в останнє десятиліття
одержали спеціальні служби по наданню різноманітних консультаційних послуг
малим компаніям,
що організуються
державними органами і приватними підприємствами.

У умовах сучасної нестабільної економічної ситуації
вітчизняний малий бізнес потребуває в протектораті держави.  На жаль, поки що
ефективний механізм підтримки і стимулювання розвитку підприємництва в Україні
ще не створений.  Прийняті програми, закони, постанови мають здебільшого декларативний
характер.  Фінансова допомога, що
надаютьть Український фонд підтримки
підприємництва, Державний фонд підтримки фермерських господарств і Державний
інноваційний фонд, достатньо мізерна.

Для успішного функціонування такого суспільного феномена, як підприємництво, а тим більше
для перетворення його в основну організаційну форму виробництва, необхідні
визначені умови.  Для країн із ринковою економікою існують загальні умови
розвитку підприємництва:

–   
стабільність
державної економічної і соціальної політики;

–   
позитивна
суспільна думка відношення до підприємництва;

–   
пільговий
податковий режим;

–   
наявність
розвитої інфраструктури підприємництва;

–   
ефективна система
захисту інтелектуальної власності.

У Україні і більшості пострадянських країн особливу актуальність
одержують
наступні умови:

1.    
Наявність
відповідних майнових прав на умови і результати виробництва, оскільки
підприємець обов’язково повинний бути власником зробленого продукту і прибутку,
отриманого в результаті його реалізації.  Тільки при цих умовах виникає належна
зацікавленість для здійснення підприємницької діяльності.

2.    
Визначене
економічне, правове і політичне середовище.  Формальне визнання майнових прав
на умови і результати виробництва може співіснувати з іншими правовими нормами,
що регулюють економічне життя товариства, але забезпечуючі достатнього ступеня
економічної самостійності, що не на справі, для підприємницької діяльності. 
Різноманітного роду обмеження, що формують економічне середовище, повинні
забезпечувати достатній «коридор свободи».  Для підприємця це виражається в
одержанні достатньої самостійності при:

–   
виборі виду
господарської діяльності;

–   
визначенні
споживачів товарів і постачальників ресурсів;

–   
визначенні цін;

–   
розпорядженні
отриманим прибутком.

3.    
Повна економічна
відповідальність за результати діяльності.  Варто пам’ятати, що негативними результатами підприємницької
діяльності можуть бути:

–   
збитковість,
тобто перевищення витрат над прибутками;

–   
істотна втрата
майна;

–   
банкрутство
(визнання повної неплатоспроможності).

4.    
Етика
підприємництва.  Етика підприємництва є одним із чинників його прибутковості
або прибутковості. Морально-етичні
норми, затверджені в середовищі підприємців на цивілізованих ринках такі:

–   
обов’язковість;

–   
загальна висока
культура й освіченість;

–   
контактність,
уміння спілкуватися з людьми, зацікавити їх, мобілізувати на досягнення
поставлених цілей.

У країнах ринкового господарства більше половини ВВП
створюють малі підприємства.  В
Україні поки що малий бізнес не відіграє істотної ролі в забезпеченні
економічного зростання, його внесок у ВВП складає близько 15%.

Це відбувається тому, що у своїй
діяльності вітчизняне підприємництво наштовхується на різноманітні перешкоди,
які можна поділити на макро- і мікроєкономічні.  До першої групи ставляться
такі:

1.  
Податкова
політика, відсутність належного законодавчо-нормативного забезпечення. 
Сьогодні податкова система країни впливає на розвиток бізнесу вкрай негативно. 
Підприємницька діяльність не може повноцінно розвиватися за відсутності або
недосконалості законів, що її регулюють.

2.  
Адміністративні
бар’єри. Велика кількість законів, нормативних
актів, інструкцій заплутує підприємців.

3.  
Недостатня
державна підтримка.  На сьогодні в Україні ще не склалася ефективна система
державної підтримки і захисту
малого підприємництва.  Механізм фінансування і кредитування, інформаційне і
консультаційного забезпечення, система підготування і перепідготовки кадрів для
підприємницької діяльності недосконалі і приносять дуже мало користі.

4.  
Низька
інвестиційна активність унаслідок нестабільності економіки.

5.  
Тіньова
економіка.  Найчастіше МП є змушеними учасниками тіньової економіки через податковий тиск тощо.

Серед мікроекономічних чинників, що найбільше
впливають на розвиток малого підприємництва, можна виділити такі:

–   
засіб і час виникнення;

–   
форма власності;

–   
фінансові
можливості підприємства;

–   
асортимент
продукції, її якість і попит на її;

–   
обрану стратегію
діяльності підприємства, його організаційну структуру;

–   
кадрову політику;

–   
можливість
доступу до комерційної інформації;

–   
ступінь
дотримання клієнтами умов контрактів і платіжної дисципліни [13,c.200].

Умови розвитку ринкової інфраструктури і чинники, що
впливають на її становлення в Україні, подібні з умовами і чинниками здійснення
підприємницької діяльності як по утриманню, так і по наборі позитивних і
негативних рис.

На сьогоднішній день пріоритетом
розвитку економіки з боку держави повиннонен стати розвиток елементів ринкової
інфраструктури, їх реформування відповідно до світових стандартів, оновлення
правової бази для забезпечення ефективності їх функціонування. Звичайно, період
незалежності України досить короткий, щоб досягти економічного рівня країн
Заходу, але використання їхнього досвіду у відповідності з особливостями
вітчизняної економічної системи забезпечить розвиток  усіх сфер народного
господарства , а згодом, і вихід економіки України на світовий рівень [6,
c.415].

Висновки

Найважливішим атрибутом ринкової системи господарювання
є ринок. Його
часто визначають як сферу обміну, у якій здійснються угоди купівлі і продажу
товарів і послуг. Також можна виділити ще одне розуміння ринку – як форми
організації і функціювання економічних зв’язків господарюючих суб’єктів, що
грунтуються на принципах вільної купівлі-продажу, і як суспільної форми
функціонування економіки, за якої забезпечується взаємодія виробництва і
споживання, прямий і зворотній вплив на виробництва і споживання.

Об’єктивними умовами існування і
функціонування ринку є товарне виробництво – основа ринкової економіки,
суспільний поділ праці, економічна відокремленість виробників, базою якої є
економічна конкуренція між відокремленими, самобутніми суб’єктами
господарювання, існування відповідної структури та інфраструктури, стійкої
фінансової і грошової систем, наявність правової бази, що сприяє створенню і
постійному відновленню відповідного ринкового середовища і психологічного
клімату.

Свої функції ринок виконує
через розгалужену інфраструктуру: товарні, фондові та валютні біржі, торгово –
збутові фірми, банки тощо. Між ступенем розвитку ринку та його інфраструктурою
існує тісний зв’язок, оскільки взаємодіючи з усією системою економічних відносин, ринкова
інфраструктура виступає необхідною умовою розвитку всіх суб’єктів
господарювання регіональних ринків. Ринкова інфраструктура значно впливає на
розвиток економіки завдяки підвищенню ефективності процесів товарного і
грошового обігу та надання суб’єктам господарювання комплексу ринкових послуг,
що створюють сприятливі умови для розвитку бізнесу.

Ринкова інфраструктура
повинна бути пропорційна рівню розвитку виробництва на кожному етапі розвитку
суспільства. Сучасна економіка вимагає наявності потужних промислових і
торгово-складських комплексів, інформаційно-комерційних мереж, високоефективних
засобів фінансово-кредитних розрахунків тощо. Існує пряма залежність – чим більше
розвинута інфраструктура, тим розвинутіший ринок.

Для того щоб суб’єкти національного ринку не тільки
мали ринкову інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію,
а й могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові
передумови. Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття юридичних
законів, які сприяють фор­муванню ринкового середовища. Проте він іде повільно,
часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни, відсутня узгодженість
законодавчих актів. Все це гальмує ринкові перетворення. Юри­дичні закони мають
відображати реалії економічного життя, бути націленими на відтворення
конкурентного середовища. Слід відпрацювати механізм реалізації цих законів.

          Використовуючи світовий
досвід розвитку елементів ринкової інфраструктури слід пам’ятати, що вітчизняна економічна система має свої,
притаманні лише їй особливості. Тому на практиці використання світових здобутків
у галузі економіки повинне бути скориговане у відповідності до українських
реалій. А пріоритетом з боку держави повинно стати забезпечення усіх правових,
соціальних та економічних умов успішного розвитку ринкової інфраструктури.

Список використаної літератури

1.  
Сучасна економіка: Навч.
посібник/ Єщенко П.С., Палкін Ю.В. – К.: Вища школа, 2005. – 325 с.

2.  
Фінансовий ринок: Навч.
посібник/ Шелудько В.М., 2-е вид., випр. і доп. – К.: Знання-Прес, 2003. – 535
с.

3.  
Цінні папери в Україні:
Навч. посібник/ Павлов В.І., Пилипенко І.І., Кривовязюк І.В.,  2-е вид., доп. –
К.: Кондор, 2004. – 400 с.

4.  
Фінансовий ринок: Навч.
посібник для студ. вищ.навч. закладів/ Смоленська О.Ю. – К.: Центр навч. л-ри,
2005. – 384 с.

5.  
Трансформаційна економіка:
Навч. посібник для студ. вищ.навч. закладів/         Зайцев Ю.К., Малий І.Й.,
мельник О.М.; ред. Савчук В.С. – К.: КНЕУ, 2006 – 612 с.

6.  
Економічна теорія:
Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка. Навч. посібник для студ.
вищ.навч. закладів/ Білецька Л.В., Білецький О.В., Савич В.І. — К.: Центр навч.
л-ри, 2005. – 652 с.

7.  
Основи економічної теорії:
Підручник/ За ред. Ніколаенко Ю.В., 3-е вид. – К.: ЦУЛ, 2003. – 540 с.

8.  
Банківські операції: Навч.
посібник/ Капран В.І., Кривченко М.С., Коваленко О.К. – К.: ЦУЛ, 2006. – 206 с.

9.  
Державні фінанси України:
Підручник/ Василик О.Д., Павлюк К.В. – К.: НІОС, 2002. – 608 с.

10.          
 Інфракструктурне
забезпечення конкурентної економіки регіонів (методологія і механізми) //
НАН України. Інститут регіональних досліджень. Ред. кол.: науковий редактор
д.е.н. проф. Беленький П.Ю. – Львів, 2002. – 308 с.

11.          
Банківська система в
умовах трансформації фінансового ринку// Матеріали всеукр. наук.-практ. конф.
21-23 травня 2003 р. Відп. ред. Смолін І.В. – К.: КНТЕУ, 2002 – 364 с.

12.          
Реверчук С.К., Ковалюк
О.М., Стребельницька Л.М., Крупка М.І. та ін. Влада. Банки. Бізнес:
політекономія взаємодії і розвитку // Наукова монографія за ред. д.е.н. проф.
Реверчука С.К. – К.: Атіка, 2002. — 320 с.

13.          
Розвиток внутрішнього
ринку- вирішальний фактор соціально-економічного зростання// Матеріали всеукр.
наук.-практ. конф. 22-23 квітня 2003 р., Київ., у 2-х ч., Відп. ред. Лапутін
В.Д. –К., 2003. – 274 с.

14.          
Чухно. Основи економічної
теорії. 2002 р. — 203 с.

15.          
Кочетков. Основи економічної
теорії. 2001 р. – 212.

16.          
 www.ukrstat.gov.ua

17.          
 www.bank.gov.ua

18.          
 Газета «Дзеркало тижня».
Головна мета-збудувати в Україні суспільство з панівним середнім
класом».04.04.07.

19.          
 Газета «Дзеркало тижня».
Основний ризик для економіки- це популізм. 11.04.07.

20.          
 «Економіст»,№11, 2004.

21.          
 Газета «Українська
правда». Роман з аукціоном.16.04.07.

22.          
 Газета «Українська
правда». Банки України- гегемон творення націїї. 21.04.07.

23.          
 Газета «Економічна
правда». З бюджетом вас! .7.12.06.

24.          
 Газета «Економічна
правда». Чи потрібні взагалі державні банки? 10.01.07.

25.          
 Газета «Економічна
правда». Підсумки битви за держбанки. 15.02.07.

27.04.2007 ______________________

Додатки

Показники діяльності банківської системи України

(за даними Національного банку України)

	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006
Грошова маса, млн. грн.	32252	45755	64870	95043	125801	194071	261063
Грошова база, млн. грн.	16780	23055	30808	40089	53763	82760	97214
Облікова ставка НБУ (на кінець періоду), %	27,0	12,5	7,0	7,0	9,0	9,5	8,5
Процентні ставки банків у національній валюті, %
за кредитами	40,3	31,9	24,8	20,2	17,9	16,4	15,4
за депозитами	13,5	11,2	7,8	7,1	7,8	8,5	7,6
Вимоги банків за наданими кредитами, млн. грн.	19574	28373	42035	67835	88579	143418	245226
Зобов’язання банків за коштами, залученими на рахунки суб’єктів господарювання та фізичних осіб, млн. грн.	18738	25674	37715	61617	82959	132745	184234
Зобов’язання банків за коштами, залученими на рахунки фізичних осіб, млн. грн.	6780	11338	19302	32396	41611	73202	106715
у національній валюті	3481	6566	11601	18875	22116	42176	57837
в іноземній валюті	3299	4772	7701	13521	19495	31026	48878
Офіційний курс національної грошової одиниці до іноземних валют, на кінець року, грн.
100 доларів США	543,45	529,85	533,24	533,15	530,54	505,00	505,00
100 євро	505,68	466,96	553,29	666,22	721,75	597,16	665,09
Середній офіційний курс національної грошової одиниці до іноземних валют, грн.
100 доларів США	544,02	537,21	532,66	533,27	531,92	512,47	505,00
100 євро	502,89	481,36	503,01	602,44	660,94	638,99	633,69

© Держкомстат України, 1998-2007

Дата останньої модифікації: 28/03/2007

Кількість бірж

(на початок року)

	01.01.06р.	01.04.06р.	01.07.06р.	01.10.06р.	01.01.07р.
Всього зареєстровано	467	472	473	478	479
Універсальні	114	114	114	115	114
Товарні і товарно-сировинні	258	264	264	268	272
Агропромислові	29	30	31	31	30
Фондові біржі та їх філії	19	18	18	18	18
Інші	47	46	46	46	45

Кількість бірж

Всього зареєстровано	Універсальні	Товарні та товарно-сировинні	Агропромислові	Фондові біржі та їх філії	Інші
1992	66	22	22	4	2	10
1995	91	23	24	8	14	22
1996	88	19	25	9	14	21
1997	191	46	54	23	24	44
1998	223	46	75	25	24	53
1999	300	62	111	29	27	71
2000	365	88	146	28	26	77
2001	386	97	157	31	27	74
2002	429	113	176	32	27	81
2003	459	118	201	31	27	82
2004	493	119	227	34	29	84
2005	458	115	244	30	19	50
2006	467	114	258	29	19	47

© Держкомстат України, 1998-2007

Дата останньої модифікації: 30/03/2006

Структура укладених
угод на біржах за видами товарів (послуг)

2005 ð.	1 êâàðòàë 2006 ð.	1 ï³âð³÷÷ÿ 2006 ð.	9 ì³ñÿö³â 2006 ð.	2006 ð.
Всього	18962,1	4028,5	9002,7	15341,7	24406,0
Метал і металопродукція	116,4	0,7	1,3	3,1	5,6
Кольорові метали	0,0	0,0	0,0	0,2	5,0
Транспортні засоби	319,9	77,0	155,2	248,8	392,8
Сільськогосподарські машини	38,5	25,6	37,0	51,4	94,4
Верстати	9,3	9,1	10,5	12,3	18,4
Обчислювальна техніка і оргтехніка	0,2	0,0	0,0	0,1	0,4
Ліс і лісоматеріали	35,7	5,6	14,5	21,8	27,7
Паливо	2517,9	1342,4	4157,0	6473,6	8479,2
вугілля	0,0	11,1	21,7	22,7	24,0
бензин	395,1	0,1	0,2	0,5	0,6
нафта	1329,1	1112,7	3553,5	5522,3	7183,5
Непродовольчі товари	6,5	0,2	0,5	1,1	1,3
Сільськогосподарська продукція	10568,2	1885,1	3248,0	6449,7	11905,2
Продукти харчування	416,1	86,2	207,3	305,3	754,3
Хімічна продукція	0,9	0,5	0,5	6,9	9,0
Цінні папери	1937,3	73,1	500,2	691,6	1092,7
Послуги	65,7	13,7	33,5	85,2	55,3
Нерухомість	694,5	55,7	150,9	330,0	457,6
Земельні ділянки	9,4	1,7	1,8	2,0	8,1
Інші види	2225,6	451,9	484,5	658,6	1099,1

© Держкомстат України, 1998-2007

Дата останньої модифікації: 27/03/2007

Основні показники розвитку малих
підприємств

Кількість  малих підприємств, одиниць	Кількість  малих підприємств у розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення, одиниць	Середньорічна кількість зайнятих1) працівників на малих підприємствах, тис.осіб	Середньорічна кількість найманих2) працівників на малих підприємствах, тис.осіб	Частка найманих працівників на малих підприємствах у загальній кількості найманих працівників на підприємствах – суб’єктах підприємництва	Частка малих підприємств у загальному обсязі реалізованої продукції, робіт, послуг
2000	217930	44	1730,4	1709,8	15,1	8,1
2001	233607	48	1818,7	1807,6	17,1	7,1
2002	253791	53	1932,1	1918,5	18,9	6,7
2003	272741	57	2052,2	2034,2	20,9	6,6
2004	283398	60	1978,8	1928,0	20,2	5,3
2005	295109	63	1890,4	1834,2	19,6	5,5

© Держкомстат України, 1998-2007

Дата останньої модифікації: 29/01/2007

Зведений
бюджет України у 1992 – 2006 роках

(за даними
Державного Казначейства України)

Доходи	Видатки	Дефіцит (-)/ профіцит (+)	Доходи	Видатки	Дефіцит (-)/ профіцит (+)
Mлрд. крб.				У відсотках до ВВП
1992	1227,5	1919,7	— 692,2	24,4	38,1	— 13,7
1993	49621,8	57248,7	— 7626,9	33,5	38,6	— 5,1
1994	523092,6	630647,0	— 107554,4	43,5	52,4	— 8,9
Млрд. грн.
1995	20,7	24,3	— 3,6	38,0	44,6	— 6,6
1996	30,2	34,2	— 4,0	37,0	41,9	— 4,9
1997	28,1	34,3	— 6,2	30,1	36,7	— 6,6
1998	28,9	31,2	— 2,3	28,2	30,4	— 2,2
1999	32,9	34,8	— 1,9	25,2	26,7	— 1,5
2000	49,1	48,1	1,0	28,9	28,3	0,6
2001	54,9	55,5	— 0,6	26,9	27,2	— 0,3
2002	61,9	60,3	1,6	27,4	26,7	0,7
2003	75,3	75,8	— 0,5	28,2	28,4	— 0,2
2004	91,5	102,51)	— 11,0	26,5	29,71)	— 3,2
2005	134,2	142,01)	— 7,8	30,4	32,21)	— 1,8
2006	171,8	175,51)	— 3,7	32,1	32,81)	— 0,7

© Держкомстат України,
1998-2007

Дата останньої модифікації: 23/03/2007