Зміст
Вступ
1. Економічна школа фізіократів
2. Економічні погляди Франсуа Кене
3. Економічні погляди А. Тюрго
					







4.Зародження економічної школи фізиократів.
Висновки
Використана література
Вступ
Історію людства
ділять на доісторичну та історичну. Межа між ними не чітко визначена. Але
вважається, що історія повинна бути документована. А документування можливе
лише з появою писемності. Вона відповість на поставлену, певними умовами,
необхідність. Очевидно, що вона повинна була появитися не там, де господарювало
кочове тваринництво або примітивне землеробство. А там, де необхідно
враховувати накопичені знання, у тому числі й астрономічні, фіксування
знаменних діянь видатних діячів, агрономічні прийоми, світоглядні догмати,
епос, міфи, державні встановлення, фіксування прав власності, сімейних
відносин.
Писемність багатообразна
як її графічне вираження, так і географічне місцеперебування. Очевидно, що вона
є свідком стану культури народу, союзу етносів, союзу полісів (міст) включаючи
й появу соціальної стратифікації.
У науці
об’єднуючим поняттям загального економічного, політичного, культурного,
ментального виступає поняття цивілізації. Саме слово походить від латинського
civilis, що означає громадянське, civitas – громадянська община, місто, що
підкреслює саме специфічність, особливість громадянської спільності на основі
появи класової диференціації. Але це вже нове соціально – політичне утворення.
Це не рід, клан, плем’я з його традиціями, замкненістю. Це – новий стан людини
– це вже особистість, індивід із його духовністю та економічним інтересом. Це
цивілізована людина.
Але вважати, що
писемність являється єдиною ознакою цивілізації було б безпідставно. Існували й
древні безписемні цивілізації, які мали зв’язок із матір’ю – природою, (людини
– частина природи) він не первісний, не «дитячий» стан суспільства. Ці шляхи
розвитку на традиційній культурі. Вони існують і сьогодні на африканському
континенті, у Латинській Америці, на островах Океанії. Вони не були захоплені в
потік «осьового часу» (800–200 р. до н.е.).
Та й така якість
homo sapiens як мислення формується в дописемну епоху. На homo sapiens мала
вплив навколишнє середовище: ґрунтово-кліматичне, географічне, демографічне,
тваринний та рослинний світ. Тут формувалась якість національного менталітету.
У людей з острову Суматра й скандинавського вікінга різний менталітет.
Біологічно вони не відрізняються, але традиції, морально – психологічні
аспекти, життєва, соціальна позиція, різко відрізняться один від іншого. А якщо
взяти до уваги ще й історичні аспекти, то вони інопланетяни один одному.
Доісторична
людина не знала расових, вікових різниць. І якщо в сусідові він бачив ворога,
то той, хто жив за сусідом уже був його союзником і другом.
1. Економічна
школа фізіократів
Економічна школа
фізіократів, як особлива складова класичної політичної економіі, виникла і розвивалась
у провідних країнах Західної Європи. Найбільший розвиток теорія фізіократизму
отримала у Франції в середині XVIII ст., в перехідний період від феодалізму до
мануфактурного капіталізму. Слово “фізіократизм” грецького походження і
складається з двох слів “фізіо” – природа і “кратоз” – влада, сила, панування.
Суть фізіократизму у його центральній ідеї – вивчення основ природного порядку
в економіці. 
Фізіократи, або
прихильники ідеї природного закону, були виразниками природовладдя,
досліджували природні закони суспільного бутя. Вперше застосував термін
“фізіократизм” Дюпон де Немур. у своєї кнізі “Фізіократія, або природна
конструкція найбільш вигідного управління людським родом” (1768 р.).
Виникнення
фізіократизму пов’язується з критикою меркантилізму. На той час у сільському
господарстві провідних европейських країн загострилися соціальні і політичні
антагонізми та економічні суперечності, які вимагали негайного свого
розв’язання. Особливо складною ситуація була у Франції, де центр економічних
суперечностей, у зв’язку з нерозвиненістю промисловості, перебував у сільському
господарстві і вирішення аграрних проблем стало головним питанням економіки
цього періоду.
Основний внесок у
розробку аграрних проблем зробили таки французькі фізіократи, як: Франсуа Кене
(1694 – 1774), Анн Робер Жак Тюрго (1727 – 1781), Віктор Рікетті Мірабо (1715 –
1789), Дюпон де Немур (1739 – 1817), Поль П’єр Мерсьє (1720 – 1793), Венсан де
Гурне (1712 – 1759) та ін. Помітний спадок у розв’язанні аграрних проблем
залишив і англійський економіст-фізіократ Річард Кантільон (1680 – 1734). 
Фізіократи:
– досліджували
(на відміну від меркантилістів) переважно проблеми сфери виробництва, зокрема
сільського господарства;
– джерелом
багатства нації вважали не зовнюшню торгівлю, а сільське господарство;– були
прихильниками ідеї цілковитого економічного лібералізму, концентрованим виразом
якого став знаменитий принцип “laissez faire”. Цей принцип означає: „Дайте
людям самим робити свої справи, дайте справам іти своїм ходом”, або „нехай все
іде, як іде”. Держава не повинна втручатись у господарську діяльність. Її
завданням має бути лише збір податків, забезпечення обороноздатності країни,
прав і свобод людей. 
– вважали, що
праця людини має бути вільною, її плоди недоторканними, а власність – священною.
– були
прихильниками перенесення дослідження про походження додаткової вартості і
інших економічних процесів із сфери обігу у сферу виробництва, заклали
підвалини для аналізу капіталістичного виробництва;
– розробили
теорію „природного порядку”, пов’язану з визнанням об’єктивного та
закономірного характеру розвитку ринкової економіки;
– висунули
концепцію „чистого продукту”, під яким розуміли отриманий у землеробстві
надлишок продукції, що перевищує витрати виробництва.
Погляди
фізіократів відіграли велику роль у подальшому розвитку економічної думки. На
думку А. Сміта, доктрина фізіократів, незважаючи на деякі недоліки, найбільш
наближена до істини, ніж будь-яка інша теорія політичної економії з
опублікованих досі.
2. Економічні
погляди Франсуа Кене
Франсуа Кене
(1694 – 1774) – видатний французький економіст, засновник школи фізіократів.
Народився у сім’ї дрібного землевласника з передмістя Версалю. Одержав добру
медичну освіту. У 1736 р. отримав посаду професора хірургічної академії, а в
1975 р. став королівським лікарем. Економічними дослідженнями вчений почав
займатися у 60-ти річному віці.
Економічні
погляди Ф. Кене знайшли відображення у таких працях, як „Економічна таблиця”
(1758), „Загальні принципи економічної політики держави” (1760), „Про торгівлю”
(1760), „Природне право” (1765), „Аналіз економічної таблиці” (1766), „Діалог
про ремісничу працю” (1766), „Зауваження стосовно грошового процента” (1766),
„Китайський деспотизм” (1767) та ін. 
У своїх творах Ф.
Кене розробив методологічні основи теоретичної системи фізіократизму, яка
включає: теорію природного порядку, теорію чистого продукту, теорію кругообігу
багатства (суспільного відтворення).
В теорії
природного порядку Ф. Кене виклав філософську платформу економічного світогляду
фізіократів. Згідно “природного порядку” суспільство має розвиватися вільно на
основі об’єктивних природних економічних законів, які є універсальними і
незаперечними, єдиними, вічними, незмінними, встановленими Богом для щастя
людей. Право власності і повага до влади і до розроблених нєю вихідних норм і
правил поведінки людей визнається основою природного порядку. Його слід
пізнавати, пристосуватися до нього і діяти згідно його вимог, бо він
найвигідніший для людей. Розглядаючи суспільство як живий організм, Ф. Кене
розрізняв у ньому здоров’я (норму) і хворобу (патологію). Вважав, що здорове
суспільство знаходиться у рівноважному стані, хворе ж – у нерівноважному. У
своїх дослідженнях Ф. Кене приділяв велику увагу створенню умов для досягнення
економічної рівноваги.У вченні про чистий продукт досліджується економічна
сутність цього продукту. Чистий продукт – це надлишок вартості продукту,
створеного у землеробстві, над витратами виробництва. Ф. Кене стверджував, що
„надлишок продукту землі, який залишається після відрахування витрат,
зумовлених працею, використаною на певну культуру, і тих витрат, які необхідні
для застосування цієї культури, є чистий продукт, що створює дохід держави і
землевласників, які придбали чи купили власність” [23, с.522]. 
Вчення про чистий
продукт ґрунтується на тому, що:
– примноження
багатства відбувається лише у сільському господарстві, єдиній галузі, де
вироблене багатство перевищує споживання. У жодній іншій галузі економіки
нічого не створюється, сировинні матеріали сільського господарства лише
переміщуються або переробляються;
– землеробська
праця є єдиною продуктивною працею. Усі інши види праці є корисними, однак –
„безплідні”, непродуктивні. Але створює чистий продукт не сама по собі праця, а
земля, природа, які допомагають праці створювати багатство;
– чистий продукт
є даром природи, єдиною формою якого є рента, яку отримують власники землі. У
цьому дослідженні фізіократи змішували поняття продукту як фізичної субстанції
з категорією прибутку.
У теорії
кругообігу багатства фізіократів аналізується процес кругообігу виробничого
капіталу і сукупного продукту в цілому. Суть теорії суспільного відтворення в
тому, що багатство або сукупний продукт нації обертається між суспільними
класами одними й тими ж каналами і що безперервність цього обігу „дає життя
економічному організму”. Ідея закладена у схему суспільного відтворення,
сьогодні знаходиться в основі макроекономічних моделей економічного розвитку.
Спочатку схему
кругообігу виробничого капіталу і сукупного суспільного продукту побудував
англійський економіст Ричард Кантільон у праці „Дослідження природи торгівлі в
цілому”, яка була видана у 1755 р. французькою, а пізніше англійською мовами.
Подальший значний розвиток цієї теорії здійснив Ф. Кене у праці „Економічна
таблиця”. 
Головною проблемою,
яку вирішував Ф. Кене в „Економічній таблиці”, було виявлення основних
народногосподарських пропорцій економічного розвитку. Процес відтворення всього
суспільного продукту охоплює відносини між трьома класами: продуктивним класом
(селяни та фермери, тобто усі хто обробляє землю), класом землевласників
(поміщики, король, церква – всі хто одержує щорічний чистий продукт
землеробства) і „безплідним” (всі громадяни, діяльність яких не пов’язана з
сільським господарством).
При створенні
економічної таблиці Ф. Кене використав метод абстракції, який дозволив зробити
таки припущення: 
– ціни незмінні
протягом року;
– усі доходи
витрачаються на споживання;
– купівля та
продаж в середині кожного класу не беруться до уваги;
– відсутній вплив
зовнішньої торгівлі;
– вся земля
обробляється фермереми-селянами, які її орендують у землевласників і сплачують
ренту;
– промислові
товари виробляються ремісниками;
– існує велике
землеробство.
У моделі
відтворення (економічна таблиця) Ф.Кене виходив із того, що капітал фермерів
складався із двох частин: 
– первісних
авансів (основний капітал) в сумі 10 млрд ліврів, які використовуються протягом
10 років, щорічно десята частина (1 млрд ліврів) вноситься у вартість річного
продукту;– щорічних авансів (оборотний капітал) у сумі 2 млрд ліврів, які
використовуються на придбання сировини, оплату праці всіх робітників
сільськогосподарського виробництва тощо. Ця частина капіталу споживається
впродовж одного року, повністю переносить свою вартість на виготовлений продукт
і відшкодовується.За підрахунками Ф. Кене, щорічні сукупні витрати основного і
оборотного капіталів продуктивного класу (фермерів) становлять 3 млрд ліврів (1
+ 2). Додавши до них вартість „чистого продукту” у сумі 2 млрд ліврів, отримав
вартість річного продукту фермерських господарств у сумі 5 млрд ліврів (3 + 2).
За своєю натуральною формою це:
– насіння у сумі
1 млрд. ліврів і продовольство для власного споживання фермерів також на 1 млрд
ліврів, які потрібні для відшкодування оборотного капіталу; 
– продовольство
для обміну у сумі 2 млрд ліврів;– сировина для промисловості у сумі 1 млрд
ліврів. 
Ф. Кене окремо
порахував також вартість продукту, створеного „безплідним” класом, який
становив 2 млрд ліврів. За натуральною формою це – різні промислові вироби.
Разом вартість сукупного суспільного продукту становила 7 млрд ліврів (5 +
2).Увесь процес відтворення у загальному виді був представлений у вигляді п’яти
актів. В тих актах аналізуються дії трьох учасників процесу відтворення: 
– землевласники,
маючи доходи у сумі 2 млрд ліврів (рента, отримана за попередній рік), купують
у фермерів продовольство на 1 млрд ліврів і у „безплідного” класу – промислові
вироби на другий млрд. ліврів;– клас „безплідних”, отримавши від продажу
промислових виробів гроші у сумі 2 млрд ліврів, купує у фермерів необхідне для
життя продовольство на 1 млрд ліврів, і сировину, потрібну для продовження
промислового виробництва – також на 1 млрд ліврів;– фермери 5 млрд ліврів
(вартість річного продукту, отриманого від господарської діяльності), використовують
таким чином. Купують на 1 млрд ліврів у „безплідного” класу різні промислові
вироби, зокрема знаряддя праці для початку нового виробництва. Виплачують
землевласникам ренту у сумі 2 млрд ліврів. Останню частину чистого річного
продукту у сумі 2 млрд ліврів залишають для себе на насіння (1 млрд. ліврів) і
харчування (1 млрд ліврів). 
Схема кругообігу
багатства подана на рис
  
Схема відтворення
всього сукупного продукту, незважаючи на деяку обмеженість і недосконалість, є
значним внеском у розвиток класичної економічної теорії.
Фізіократичні
ідеї Ф. Кене набули подальшого розвитку у працях його послідовників, серед яких
варто особливо відзначити Анна Тюрго.
економічний
школа сукупний продукт
3. Економічні
погляди А. Тюрго
Анн Робер Жак
Тюрго (1727 – 1781) – державний діяч, філософ-просвітник, видатний французький
економіст-фізіократ. Народився в Нормандії у багатій дворянській родині. Закінчив
теологічний факультет Сорбонни, але відмовився від церковної кар’єри. Знав
шість мов, вивчав філософію, політичну економію та інші науки.Філософський
світогляд А. Тюрго сформувався під впливом прогресивних ідей просвітників Д.
Дідро, Ж.-Д’Аламбера та інших – співробітників і авторів „Енциклопедії”. Свої
економічні ідеї вчений виклав у таких працях як „Похвальне слово Венсану де
Гурне” (1759), “Роздуми про створення і розподіл багатства” (1766), „Листи про
свободу торгівлі зерном” (1770), „Цінність та гроші” (1769) та ін.. У своїх
працях Анн Тюрго: 
– відстоював
принципи свободи економічної діяльності, засуджував політику протекціонізму;
– землеробство
визнавав джерелом додаткового продукту, а землеробську працю – єдиною
продуктивною працею, тому що тільки вона створює „чистий продукт”;
– критикував
теорію трудової вартості, започаткував основи теорії цінності. У пошуках
абсолютної ціни А. Тюрго виходить на „природну ціну” як відносну величину, яка
немає внутрішньої субстанції і визначається на основі суб’єктивних оцінок
корисності блага продавцем і покупцем. При цьому вчений підкреслював, що власна
оцінка корисності блага дозволяє учасникам обміну отримувати більше, ніж вони
віддають. Отже, ідея корисності як субстанція цінності була висунена майже за
100 років до виникнення маржиналізму;
– розрізняв
суб’єктивну і об’єктивну цінності блага. Суб’єктивна цінність визнається
оцінкою блага її власником, а об’єктивна – ринком і залежить від співвідношення
попиту та пропозиції; 
– першим зробив
спробу сформулювати закон спадної родючості ґрунтів. Згідно з цим законом
зростання витрат праці (капіталу) на землі призводить до того, що кожна
наступна одиниця праці виявляється менш продуктивною;
 – висунув більш
зріле тлумачення класової структури суспільства, поділів продуктивний і
„безплідний” класи на дві групи: підприємців, які є власниками засобів
виробництва і здійснюють вкладення капіталу для отримання прибутків та найманих
робітників, які продають свою працю і живуть на отриману заробітну плату;
– у перше показав
різницю між грошима і капіталом. Капітал на відміну від грошей приносить дохід,
який розпадається на дві частини. Перша частина слугує для відшкодування
витрат, пов’язаних зі створенням продуктів, у тому числі і на оплату праці
робітників. Друга – є прибутком на капітал і земельною рентою;
– визнав прибуток
не тільки частиною земельної ренти, а і особливою формою доходу, винагородою
підприємцям за їх виробничі турботи, працю, здібності та ризик. А. Тюрго
допускав існування промислового і торговельного прибутків;
– дав аналіз
капіталу і доходу. Основною формою капіталу вважав землеробський капітал, а
головною формою доходу – земельну ренту. Намагався виявити способи зростання
капіталу як “нагромадженої цінності”.
Геніальні
фізіократичні ідеї А. Тюрго зробили великий вплив на наступний розвиток
економічної думки.
4.Зародження
економічної школи фізиократів
На противагу
меркантилістам, які багатство ототожнювали тільки з грошима, Буагільбер
доводить, що справжнє багатство нації — це різні корисні речі, які допомагали б
розвивати сільське господарство, а передовсім продукти землеробства. Джерелом
багатства є праця людини.
Теорію вартості
П. Буагільбера, як і В. Петті, Карл Маркс називає засновником трудової теорії
вартості. Буагільбер виділяє ринкову ціну і “істинну”, або “справедливу”
вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці на створення
нового товару. Буагільбер виходить з того, що всі економічні зв’язки між людьми
грунтуються на обміні продуктами праці та їх споживанні. Цей обмін, підкреслює
він, має відбуватися згідно із витратами праці. А це означає, що Буагільбер
стоїть на позиціях еквівалентного обміну, тобто за якийсь один товар можна
виміняти інший або кілька товарів, що дорівнюють кількості затраченої на них
праці.
Для нормального
економічного розвитку країни, за Буагільбером, потрібен вільний обмін між
галузями виробництва й відшкодовування витрат виробників. Ці проблеми можуть
бути вирішені міжгалузевим поділом праці за умов вільної конкуренції. Робочий
час, який припадає на одну одиницю товару за умов такого поділу, і становить,
на думку Буагільбера, його “істинну вартість”.
Метою товарного
виробництва Буагільбер вважає споживання. Основну увагу він звертає на споживну
вартість.
Заслуговує на
увагу думка Буагільбера про необхідність рівноваги в ринковій економіці.
Порушення рівноваги, підкреслював він, задушить усе в державі. Він розумів, що
кількість вироблених товарів повинна дорівнювати кількості грошей 
Теорія грошей по
Буагільберу не збігалася з іншими вченими. Відсутність у Буагільбера чіткого
розуміння природи товарного виробництва виявилась у трактуванні ним самого
поняття “гроші”. Якщо в В. Петті вартість проявляється у грошах, то Буагільбер
бере за основу прямий товарообмін. Він вважає, що гроші взагалі порушують природну
рівновагу товарного обміну відповідно до “істинної вартості”. Всупереч
меркантилістам, які вважали гроші єдиним видом багатства, Буагільбер бачить в
них джерело всіх нещасть товаровиробників. Єдина корисна функція грошей, яку
визначає Буагільбер, — це полегшення обміну. Саме тому, на його думку, не має
значення, який товар виконує функцію засобу обігу. Отже, золото і срібло можна
замінити паперовими грішми.
Економічні ідеї
Буагільбера сприйняли й розвинули далі фізіократи.
Фізіократи —
французькі економісти другої половини XVIII ст., представники класичної
політичної економії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів
“фізіс” — природа і “кратос” — влада. Поява школи фізіократів зумовлена
соціально-економічними умовами тогочасної Франції. У країні розвивався
капіталізм на його мануфактурній стадії. Відмирання феодалізму було повільним,
особливо на селі, а розвиток капіталізму в містах не сприяв належному розвитку.
У Франції в ті
часи переважало сільське населення, яке було переобтяжене величезними
феодальними податками, які були спричиненні непомірною розкішшю королівського
двору і дойшло до межі масового зубожіння.
Після війни
Франція втрачає свою військову могутність, а разом з цим і позиції у зовнішній
торгівлі. Панування меркантилізму послабилось також, але було ще досить міцним.
У другій половині
XVIII ст. наближалась до революції. А в економічній політиці Франції неподільно
панував меркантилізм.
На цей час чітко
визначилися дві проблеми, що гальмували економічний розвиток: панування
меркантилізму і збереження феодального режиму на селі. Фізіократи, виступаючи
проти меркантилізму, висували на перший план аграрну проблему. Саме тому
критика меркантилізму набрала у фізіократів аграрного характеру. На відміну від
меркантилістів фізіократи були прихильниками економічного лібералізму.
Ідеї, які
проголошували фізіократи, у загальних рисах були сформульовані ще їхніми
попередниками, зокрема П. Буагільбером. Проте не можна говорити про їхню
цілковиту тотожність. Фізіократи розробили основи, хоча й суперечливої, проте
прогресивної реформи, суть якої полягала в капіталістичній реорганізації
сільського господарства.
Утворилась школа
фізіократів наприкінці 50-х років XVIII ст. її представниками були: Франсуа
Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє де Ла Рів’єр, Жак Тюрго та ін.
Визнаним главою школи фізіократів був Ф.Кене. Центром, де регулярно збирались
фізіократи, став салон маркіза Мірабо. Школа мала великий успіх, її
представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала
школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з
причин цього була неможливість здійснення програм фізіократів за умов
абсолютизму.
Французький лікар
Кене також займався економікою, написав багато наукових праць, правда уже в 60
років і він фактично визнає, що розвиток суспільства відбувається за
об’єктивними законами. У цьому — велика заслуга фізіократів. Проте вони
ототожнювали закони природи й закони суспільства, а під “природним
порядком» фактично розуміли капіталістичне виробництво, розглядаючи його
як вічне, незмінне.
Економічна
програма фізіократів формувалась у боротьбі проти меркантилістів. Якщо останні
всю увагу концентрували на аналізі явищ у сфері обігу, то фізіократи перенесли
свої дослідження у сферу виробництва. Кене висунув ідею щодо еквівалентності
обміну за умов природного порядку. Він вважав, що товари вступають в обмін з
наперед заданою ціною. Проте, що саме лежить в її основі, він не розумів. Кене
розглядав лише “ринкову ціну”, яка, на його думку, створилася між продавцями та
покупцями і залежить від наявності на ринку товарів, попиту і пропозиції за
умов вільної конкуренції.
Якщо обмін є
еквівалентним, то він, робив висновок Кене, нічого не виробляє, отже, не
породжує багатства. А прибуток, який одержує торговець, не є прибутком держави.
Такий висновок спонукав фізіократів шукати інших джерел збагачення держави. На
думку Кене, збагачення країни зв’язане з матеріальним виробництвом і передовсім
із сільським господарством. Саме тому фізіократи переносять свої дослідження у сферу
безпосереднього виробництва, а саме — в сільське господарство.
Чистий продукт по
Кене — це надлишок продукції, одержаний у сільському господарстві, над
витратами виробництва. Створюється він, на думку Кене, лише в сільському
господарстві, оскільки тут діє природа, здатна збільшувати споживні вартості. У
промисловості відбувається не збільшення споживних вартостей, а лише їх
складання, комбінування або зміна форм.
Отже, “чистий
продукт” у Кене має натуральну форму, він є даром природи. Це означало, що Кене,
як і всі фізіократи, не розумів суті вартості і зводив її до споживної
вартості. Помилка фізіократів полягала в тім, що вони плутали процес зростання
матеріальних благ, який найбільш наочно проявляється в сільському господарстві,
зі збільшенням вартості.
Водночас у Кене
спостерігаємо й інший підхід до визначення “чистого продукту”. Оцінюючи
величину “чистого продукту”, він стверджує, що вона є точно визначеною і
залежить від витрат виробництва, тобто витрат на сировину, матеріали й
заробітну плату. Заробітну плату теж визначено — це мінімум засобів існування.
Витрати на сировину і матеріали також відомі — це витрати капіталу. Відтак
“чистий продукт” — це не дар природи, а результат додаткової праці землероба.
“Чистий продукт”
у фізіократів ототожнюється із земельною рентою, яку одержують землевласники.
Саме тому фізіократи виступали за проведення податкової реформи з наміром усі
види податків замінити одним — земельним.
Продуктивна й
непродуктивна праця виходила з поняття “чистого продукту” У фізіократів
продуктивною є праця, що створює “чистий продукт”, тобто праця в сільському
господарстві. Інші види праці другорядні та великого інтересу фізіократи цьому
не приділяли.
Питання 18:
Подальша вульгаризація буржуазної політекономії (30-50 р. XIX ст.). 
Економічні
погляди Сеніора, Кері
Загальна оцінка
класичної політичної економії у колишній радянській літературі здійснювалось за
схемою К. Маркса, котрий до класиків зарахував економістіввід В. Петті до Д.
Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної
політичної економії К. Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на
Його думку, класична школа вичерпала себе.
На зміну
класичній політичній економії, яка мала справді науковий характер, приходить,
за марксом “вульгарна”, тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались
справжнім науковим аналізом закономірностей розвитку капіталізму, то
представники вульгарної політичної економії виступили лише як апологети,
свідомі захисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії К. Маркс
зв¢язував із загостренням класової боротьби.
Основоположниками
вульгарної політичної економії К. Маркс називав Сея і мальтуса. Він критикував
“вульгарних економістів” за відхід від трудової теорії вартості і приховування
експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами. Теза
про вульгарний характер політичної економії набула широкого розвитку у всій так
званій марксистській літературі.
Відповідно
послядів К. Маркса сучасна політична економія також оголошувалась вульгарною,
але згодом було доведено, що такий висновок був абсурдним, оскільки ці теорії
успішно використовувались в економічній політиці західних держав. 
В кінці 19
століття класична економічна теорія стала замінюватись неокласичною економічною
теорією. 
Висновки
Науково-критичний
аналіз розвитку економічних поглядів, ідей, доктрин, вчень від найдавніших
часів до сучасності у найяскравіших їх виявах дає змогу зробити відповідні
висновки. Насамперед, вони полягають у підтвердженні того факту, що історія
економічної науки — це сама наука. У її створенні брали участь, більшою чи
меншою мірою, багато поколінь економістів і мислителів різних країн. Кожне з
них, пізнаючи економічні відносини, явища і процеси, додавало свого розуміння
економічного життя до економічного знання, що розвивалося не ізольовано від
інших наук, а в органічній взаємодії з іншими формами знання.
Історія
економічної теорії — це неперервна спроба пізнати таємницю економічного
розвитку в усій його багатогранності та різноманітті. Оскільки економічне життя
людства і окремих народів є об´єктивним процесом, перебуває у постійній
динаміці, щораз більше ускладнюючись, то спроби проникнути в його суть, пізнати
пружини і механізми еволюції ніколи не можуть бути в статиці. Змінність
економічного життя вимагає зміни в економічному мисленні, якому, як правило,
властива інерційність.
Тим можна
пояснити те, чому історія економічної теорії — це динамічний процес. Їй
властиве постійне зародження і становлення, розквіт одних теорій і заміна їх
іншими. Істини економічної теорії мають відносну цінність, вони є
історично-конкретно визначені. І в тому їх велика наукова та естетична
привабливість, що, звичайно, характерно для всіх наук, а не тільки для
економічної теорії. У зв´язку з тим можна визнати, що незмінна і незбагачувана
економічна теорія, якою би аргументованою, на перший погляд, не видавалася,
перетворюється з часом, принаймні у значній своїй частині, на застарілість і
навіть гальмо економічного поступу. Йдеться тут саме про економічну теорію, яка
є світлоносною наукою і покликана освітлювати всі вияви економічного життя,
бути базою для розвитку всієї сім´ї економічних наук.
Про це варто
пам´ятати, оскільки й зараз не бракує економістів, які нерідко
дотримуються застарілих догм, навіть не підозрюючи, що останні давно
спорохнявіли і не можуть бути дороговказами в економічному поступі. У сучасній
Україні це можна легко підтвердити конкретними прикладами. Усвідомлення факту
змінності економічних ідей, поглядів, теорій сприяє розвиткові економічної
науки, її зв´язку з господарською практикою, адаптації до
розв´язання життєво важливих завдань. Щоразу ті, хто дотримувався
економічних доктрин, які відходили в минуле, опинялися у критично-безвихідній
ситуації. Таким є висновок з історії економічної теорії.
Важливим є розуміння
того, що кожне покоління мислителів збагачувало економічну теорію навіть при,
здавалось би, малоцінності поглядів, які вони відстоювали. Річ у тому, що
ніколи щось не виникає з нічого. Навіть якщо та чи інша економічна думка була
тільки об´єктом критики, то вона вже сприяла розвиткові економічного
знання. Останнє ніколи не виникає на порожньому місці. Ось чому зрозуміти весь
сенс розвитку економічної науки можна, тільки сягаючи її найдавніших джерел.
Вивчення першоджерел свідчить, що у найдавніші часи люди прагнули
зорієнтуватися в економічних процесах, пізнати їх і тим творити систему
економічних понять, які б розвивали наступні покоління.
Використана
література
1. Аристотель. Сочинения: В 4 т.Т. 4:
Никомахова этика; Большая этика; Политика; Поэтика. – М.: Мысль, 1983.– 832 с.
2. Артхашастра, или наука политики. –
М.: Изд-во АН СССР, 1959.
3. Бастиа Ф. Экономические софизмы.
Пер. с фр. – М.: ООО «Социум»: ЗАО Изд-во «Экономика», 2002.
4. Бем-Баверк Е. Основы теории
ценностей хозяйственных благ // Австрийская школа в политической экономии:
Сборник / К. Менгер, Е. Бем-Баверк, Ф. Визер. – М.: Экономика, 1992. – C. 243 –
426.
5. Біблія. – К., 1992.
6. Блауг М. Економічна теорія в
ретроспективі / Пер. з англ. – К.: Вид-во Соломії Павличко, „Основи”, 2001. –
687 с.
7. Бьюкенен Дж. М. Конституция
экономической политики // Вопросы экономики. – 1994. – № 6. – С. 104 – 113.
8. Бьюкенен Дж. М. Политическая
экономия государства благосостояния // МЭ и МО. – 1996. – № 5.
9. Вальрас Л. Элементы чистой
политической экономии, 1874 // 25 ключевых книг по экономике. – Изд-во
„Урал-LTD», 1999.
10. Веблен Т. Теория праздного
класса. – М.: Прогресс, 1984.
11. Визер Ф. Основания политической
экономии // Австрийская школа в политической экономии: Сборник / К. Менгер, Е.
Бем-Баверк, Ф. Визер – М.: Экономика, 1992. – C. 427 – 488.
12. Вільямсон О. Е. Економічні
інституції капіталізму: фірми, маркетинг, укладання контрактів. – К.: АртЕк,
2001.
13. Гэлбрейт Дж. К. Новое
индустриальное общество. – М.: Прогресс, 1969.
14. Гэлбрейт Дж. К.Экономические
теории и цели общества. – М.: Прогресс, 1976.
15. Гэлбрейт Дж. К., Меньшиков С.
Капитализм, социализм, сосуществование. – М.: Прогресс, 1988.
16. Гобсон Дж. А. Эволюция
современного капитализма. – СПб., 1898.
17. Джевонс В. С. Политическая
экономия: Пер. с англ. – СПб., 1905.