Зміст
Вступ
Розділ 1. Найманство та рабство в Древній Греції
Розділ 2. Господарський механізм античного рабства Древньої
Греції
2.1
Господарський механізм класичних рабовласницьких держав на І стадії розвитку
античного рабства
2.2
Господарський механізм ІІ (класичної) стадії рабовласницької економіки
античного світу
					







Розділ 3. Особливості економічного розвитку Древньої Греції
3.1
Причини раннього економічного розвитку й особливості економічної системи
грецького рабовласництва
3.2
Криза грецького рабовласництва
Висновки
Список літератури
Вступ
Вже в доісторичний
гомерівський період рабство існувала як установа. Переможець звертав
військовополонених у рабів, продавав їх або за відомий викуп відпускав на волю.
Морський розбій також з’єднувався з численними випадками звертання в рабство.
Рабів було, однак, не дуже багато; вони по перевазі зосереджувалися в
домашньому побуті і складали предмет розкоші. Поводження з рабами було досить
м’яке, тому що «усі класи суспільства знаходилися майже на одному рівні
смаків, почуттів і утворення» (слова Грота). Крім того, більшість рабів у
цю епоху виходило шляхом воєн грецьких племен із грецькими ж, що не могло не
мати впливу на відношення панів до рабів. Іноді самі добродії працювали поряд з
рабами. Останні часто користувалися довірою своїх панів; за довголітню і
старанну службу їх нерідко відпускали на волю, нагороджуючи маєтками. Тільки
положення деяких рабів (наприклад, алетрид — рабинь, що розмелювали зерно на
ручних млинах) було дуже важке. 
З часом простота
життя зникає і між панами і слугами відкривається ціла безодня. Число рабів
поступово дійшло до дуже великих розмірів, хоча точних цифр установити не
можна. В одній Аттиці, по Афинею, їх було (309 р. до н.е. ) до 400 000, але
деякі вчені зводять це число до 120 000. Усього імовірніше, що відношення
вільних громадян до рабів (не вважаючи метеків, положення яких було зовсім
особливе, як і положення ілотів у Спарті, гімнетів в Аргосе, коринефорів у Сикіоне,
мноїтів і клеротів на Криту, пенестів у Фессалії і т.д. ) було: 1:3. 
В Афінах не було
майже жодної родини, навіть і дуже бідної, яка не володіла хоча б одним рабом.
У багатих людей рабів було не менш 50. За словами Ксенофонта, у рудниках деяких
громадян працювало по 300, 600 і навіть 1000 рабів. Ще більше було рабів у
Коринфі і Эгине (по Атенею — 460 000 і 470 000). За ними по чисельності рабів
випливали Мегара, Хиос, Родос, Милет, Фокея, Тарент, Сибарис, Кирена. Навіть в
Аркадієві, при відсутності промисловості, торгівлі і мореплавства, число рабів
доходило до 300 000. Джерела рабства, загалом, були ті ж, як і скрізь:
природний приріст, війна, морський розбій, викрадення дітей, торгівля рабами,
продаж дітей (що практикувалася усюди, крім Афін) і підкидання їхній (дозволене
скрізь, крім Фив), звертання в рабство неспроможних боржників; крім того, закон
визнавав рабами вільновідпущеників і метеків, що не виконали своїх обов’язків
стосовно держави, а також іноземців, обманом присвоивших собі права
громадянина. Купували рабів у Сирії, Понте, Фрігії, Лідії, Галатії, Пафлагонії,
Фракії, Єгипті, Ефіопії. Найбільш важливими ринками для работоргівлі були Кіпр,
Самоз, Ефес, Хіос і Афіни. Згодом усіх них затьмарив Делос, де щоденний оборот
доходив до 10000 рабів. 
Мета роботи
полягає в тому, щоб проаналізувати поширення найманства і кризи поліса в Давній
Греції.
Завданнями роботи
є:
1)   проаналізувати поширення найманства та рабства в Древній
Греції;
2)   охарактеризувати господарський механізм античного рабства
Древньої Греції;
3)   розглянути особливості економічного розвитку Древньої
Греції.
Розділ 1. Найманство та рабство в Древній Греції
У кожному
головному місті був свій невільничий ринок. При продажі купці намагалися
показати свій товар, виставляючи його достоїнства і ховаючи недоліки, а покупці
дуже уважно його розглядали — повертали в усі сторони, роздягали, змушували
ходити, стрибати, бігати. Існували відомі недоліки, готівка яких дозволяла
повернути раба назад продавцеві.
Раби складали
домашню прислугу: завідували господарством, прислужували за столом, утворювали
особистий почет — яка, однак, була нечисленна (1-3 раба), заміняли нерідко
сторожових собак. Вони займалися також ремеслами і промислами в місті і селі.
Багато рабів жили окремо від свого пана, самостійно займаючись ремеслами і
вносячи певний оброк, весь інший заробіток залишався в їхніх руках. В Афінах
деякі раби встигали скласти собі досить великі стани і своя пишність і
марнотратністю подавали навіть привід до скарг і дорікань. Існували спекулятори,
що або самі експлуатували своїх рабів, або віддавали них у наймання з
найрізноманітнішими цілями. Прибутковість рабів була різна в залежності від
їхнього ремесла: так, раби, що займалися в майстерень батька Демосфена
виготовленням мечів, приносили йому щорічно 30 хв (при вартості їхній у 190
хв); кожевенники Тимарха — 2 обола в день; Никий за кожного раба-рудокопа
платив по оболу в день. Раби служили веслярами і матросами у флоті, у випадку
крайності набиралися іноді й у військову службу і за хоробрість одержували
волю, причому їхні власники винагороджувалися на рахунок скарбниці. Раб
вважався власністю, річчю пана; особистість його не грала ніякий ролі ні в
державі, ні в суспільстві, ні в родині. Усе, що він здобував, de jure вважалося
власністю пана. Останньому належала також влада дозволяти і забороняти шлюби.
Грецькі письменники залишили нам опису жорстокого звертання з рабами. Покарання
голодом було саме повсякденне. У випадку більш тяжкої провини їх очікувала
в’язниця, бич, різки, шибениця, колесування. Доля рабів, що займалися в
майстернях, була ще гірше. Рабів-хліборобів заковували в ланцюзі, який не знімали
і на час робіт. Окови на ногах, кільця на руках, залізний нашийник, клеймо на
чолі — усе це не було рідкістю. Сицілійські рабовласники своєю безглуздою
жорстокістю перевершили всіх інших. Турботи пана про рабів обмежувалися самим
необхідним: борошно, винні ягоди, в інших місцях опалі і пересолені маслини —
от їжа рабів. Одяг їх складалася зі шматка полотнини, перетвореного в пояс,
короткого плаща, вовняної туніки, ковпака із собачої шкіри і грубого взуття.
Сицілійські рабовласники, не бажаючи годувати своїх рабів, дозволяли їм добувати
собі їжу злодійством і розбійництвом, що досягло тут величезних розмірів. В
Афінах відношення до рабів було гуманне і життя їх більш стерпної, чим в інших
державах. Ксенофонт говорить про надзвичайну «зухвалості» афінських
рабів: вони не уступали дороги громадянам, і їхній не можна було бити з остраху
вдарити замість раба громадянина, тому що останній тут зовнішнім виглядом не
відрізнявся від першого. В Афінах існував навіть відомий ритуал для введення
раба в родину [3]. Звичай дозволяв йому мати власність (те, що в Римі
звалося peculіum); розсудливі хазяї заради власної вигоди лише за рідкісними
винятками порушували цей звичай. Той же звичай визнавав шлюб раба законним. У
визначені дні раби звільнялися від своїх обов’язків: в Афінах таким часом був
свято Anthesterіі, присвячений Вакху, коли добродії навіть служили своїм рабам.
Раб, що біг у вівтар або навіть просто доторкнувшись до таких священних
предметів, як напр. лавровий вінок Аполлона, вважався недоторканним, але добродії
змушували іноді його вийти з храму голодом або вогнем. Відповідно до звичаю і
закону афінський покровительствував рабу: винний в образі або вбивстві чужого
раба віддавався судові і платив штраф; свого раба пан могла карати по власному
розсуді, але не мав права убити; якщо раб убивав пана, він піддавався
звичайному судові; раб, незадоволений своїм паном, міг вимагати, щоб його
продали іншому. Деякі з цих полегшень окремо існували й в інших грецьких містах
(peculіum, шлюб, свята — у Спарті, Аркадієві, Фессалії і т.д. ), але в Афінах
вони існували всі разом. Завдяки цьому тут і не бувало збурювань рабів. Там, де
панувала жорстокість, раби нерідко повставали. Нимфодор оповідає про переможне
повстання рабів на острові Хіос, під предводительством Драмака. І окремі особи,
і цілі держави укладали між собою договори щодо видачі швидких рабів. За згодою
пана раб міг відкупитися на волю. Можна було звільнити раба і за заповітом.
Коли звільнення відбувалося при житті пана, про нього з’являлося в судах, у
театрі й інших громадських місцях; в інших випадках ім’я раба заносилося в
списки громадян; іноді воля давалася шляхом фіктивного продажу якому-небудь
божеству. Вільновідпущені не ставали, однак, цілком незалежними від своїх
колишніх власників і повинні були стосовно них виконувати деякі обов’язки; у
випадку невиконання ними цих зобов’язань вони знову могли бути звернені в
рабство По смерті вільновідпущеника майно його надходило в розпорядження його
колишнього пана. Раб міг одержати волю і від держави, за виконання військової
служби або за особливо важливі заслуги, напр. за донос про державний злочин.
Крім рабів часток
були ще раби суспільні, що належали місту або республіці. Вони знаходилися в
набагато кращому положенні, могли володіти власністю і досягали іноді значного
добробуту; поза виконанням своїх обов’язків вони користувалися майже повною
волею. З таких суспільних рабів складений був загін стрільців, на обов`язку його лежала
охорона порядку в народних зборах, судах, інших громадських місцях і при
суспільних роботах. Тюремники, виконавці судових вироків, переписувачі,
рахівники, глашатаї й ін. звичайний належали до цього ж класу; були також
суспільні раби задоволень, тобто мешканці будинків терпимості. Храми також
володіли рабами, що носили ім’я гієродулів: одні з них служили в самому храмі
(співаки і співачки, флейтисти і сурмачі, фігуранти, скульптори, архітектори і
т.д. ), інші були на положенні кріпаків. Ці гієродули жертвувалися на користь
храмів приватними особами, із благочестя або марнославства.
Розділ 2. Господарський механізм античного рабства Древньої
Греції

2.1 Господарський механізм класичних рабовласницьких держав
на І стадії розвитку античного рабства

Перша стадія
виробництва припускає патріархальну систему рабства, розраховану на власне
споживання, панування дрібної праці в землеробстві і ремеслі, слабкий розвиток
рабовласницьких відносин у виробництві і суспільстві. Усі ці особливості є
наслідок того, що процес виробництва відбувається в рамках полісних колективів,
що генетично доходять до ранніх часів, у яких колективізм складає одну з основ
життя і виробництва [5]. 
Для дрібних
громад, що реалізуються в класичній стародавності у формі полісів або cіvіtas,
характерна простота виробничого механізму і слабкий поділ суспільної праці і,
отже, слабкий розвиток торгівлі і товарного виробництва в цілому, панування
відносин натурального господарства. 
В умовах дрібного
землеробства і невисокого рівня ремесла в цих невеликих по території і
населенню державних утвореннях великий вплив на процес їхнього виробництва
робило природне оточення. Сприятливі природні умови створювали великі
можливості для виробництва, одержання великого прибавочного продукту,
нагромадження багатства, росту населення, чим у суспільствах, що мають менші
природні можливості.
На першій стадії
розвитку античної економіки пануючим типом виробництва було дрібне виробництво
з невеликим застосуванням рабської праці, і насамперед у домашнім господарстві
і землеробстві. 
Дрібне виробництво
і парцелярна власність виступають як економічні категорії, що існують при
різних способах виробництва, і мають ряд загальних якостей. Ця форма вільної
парцелярної власності селян, що ведуть самостійно своє господарство, у якості
переважної, нормальної форми, з одного боку, утворить економічну підставу
суспільства в кращі часи класичної стародавності, з іншого боку, ми зустрічаємо
в сучасних народів як одну з форм, що виникають з розкладання феодальної
земельної власності. 
Вільна власність
селян, що ведуть самостійно своє господарство, є очевидно сама нормальна форма
земельної власності для дрібного виробництва, тобто для такого способу
виробництва, у якому володіння землею є умова приналежності працівникові
продукту його праці й у якому хлібороб, вільний власник або підданий, робить
завжди сам собі засобу до життя незалежно, як відособлений працівник зі своєю
родиною. Власність на землю так само необхідна для повного розвитку цього
способу виробництва, як власність на інструмент для вільного розвитку ремісничого
виробництва. Вона утворить тут базис для розвитку особистої самостійності.
Вона є необхідним
перехідним ступенем для розвитку самого землеробства. Оскільки хлібороб
виступає як власник своєї землі, оскільки хлібороб виступає як власник своєї землі,
він не сплачує орендної плати, отже, прибавочний продукт у принципі залишається
цілком самому виробникові й утворить його добробуту як громадянина. 
Вільна земельна
власність є базис для розвитку особистої самостійності громадянина, основа його
цивільної самосвідомості, обмеженості від усіх негромадян, що як не мають
земельної власності. Навпроти, якщо хлібороб змушений орендувати землю, те
значна (а в ряді випадків і вся) частина його прибавочного продукту переходить
до земельного власника як орендну плату, у той час як хлібороб задовольняється
компенсацією лише необхідних витрат.
В умовах низького
рівня землеробства в античних полісах і малому прибавочному продукті орендні
відносини практично не могли функціонувати в більш-менш розвитій формі, тому що
зводили дрібного хлібороба до жалюгідної ролі паупера, що не має економічної
можливості зводити кінці з кінцями. От чому в античних полісах в основі всіх
політичних колізій поставав аграрне питання. 
Тільки наділивши
безземельних або малоземельних громадян дрібною земельною власністю і
закріпивши неї за власниками, можна було якось гарантувати існування
громадянина як активного члена поліса, війна й учасника народних зборів [7].
Визначеним
резервом для рішення аграрного питання і підтримки дрібного землеробства була
державна власність — ager publіcus як органічна частина всієї організації
дрібного виробництва. Як тільки дрібне виробництво утратило свої ведучі позиції
в полісній економіки, уступивши їхньому рабовласницькому господарству, змінився
зміст аграрного питання, що прийняв інші форми (грошові і хлібні роздачі,
наділення землею ветеранів). Ager publіcus як державний фонд, як першорядний
резерв утратив вирішальне значення, хоча і продовжував зберігатися, граючи іншу
роль.
Дрібна земельна
власність по самій своїй природі виключає розвиток суспільних продуктивних сил
праці, суспільну концентрацію капіталів, тваринництво у великих розмірах,
прогресивне застосування науки. Лихварство і система податків повинні вести її
всюди до загибелі… 
Нескінченне
роздроблення засобів виробництва і відокремлення самих виробників. Безмірне
марнування людської сили. Прогресивне погіршення умов виробництва і
подорожчання засобів виробництва — необхідний закон дрібної власності. У
грецьких полісах до середини V в. до н.е. і в Римі до початку ІІ в. до н.е.,
тобто в часи панування парцелярної власності і дрібного землеробства, рівень
агрокультури досить низок. 
Успіхи як
давньогрецького, так і римського землеробства били зв’язані з наступним етапом
розвитку, етапом формування рабовласницьких маєтків, власне рабовласницького
господарства. Панування парцелярної власності, тісно зв’язане з абсолютною
перевагою сільського населення, природно, стримувало розвиток античного
урбанізму, ріст міст як торгово-ремісничих і культурно політичних центрів [3]. 
Дослідження
парцелярної власності і зв«язаного з нею дрібного виробництва і зв»язаного з
нею дрібного виробництва торкається важливої проблеми про ролі лихварського
капіталу в докапіталістичних суспільствах, у тому числі й античному. 
Характерні форми
існування лихварського капіталу в часи, що передували капіталістичному
способові виробництва, були дві. Ці форми наступні: по-перше, лихварство шляхом
надання грошових позичок марнотратної знаті, переважно земельним власникам;
по-друге, лихварство шляхом надання дрібним, що володіє умовами своєї праці
виробникам, до числа яких належить ремісник, але особливо селянин, тому що при
докапіталістичних відносинах, оскільки вони взагалі допускають існування
дрібних, самостійних, індивідуальних виробників, величезне більшість останніх
складає клас селян. Лихварство уражає насамперед дрібного виробника, дрібного
власника засобів виробництва. Лихварський капітал, як характерна форма
капіталу, що приносить відсотки, відповідає перевазі дрібного виробництва селян,
що живуть своєю працею, і дрібних майстрів-ремісників.
Чим менше елементів
виробництва входять у процес виробництва і виходять з нього як товари, тим
більше їхнє походження з грошей представляється відособленим актом. Тим
незначніша та роль, що у суспільному відтворенні грає звертання, тим більше
розцвітає лихварство .
Той факт, що
грошові кошти розвиваються як особливі засоби, означає у відношенні
лихварського капіталу, що останній володіє усіма своїми вимогами у формі
грошових вимог. Лихварський капітал розвивається тим більше чим більше
виробництво даної країни в масі своєї залишається натуральним, отже,
обмежується споживчою вартістю.
Грошова форма
лихварства особливо небезпечна для дрібного виробника, що веде натуральне
господарство, вона підсилює його страждання, робить перманентним його
заборгованість і веде до пауперизації. Лихварство виступає, таким чином, як
важливий фактор господарського життя, органічна частина економічної системи і
робить на її функціонування значний вплив.
Вплив лихварства на
дрібне виробництво глибоко негативно. Лихварство централізує грошове майно там,
де засобу виробництва розпилені. Лихварство не змінює спосіб виробництва, але
присмоктується до нього як паразит і доводить його до жалюгідного стану. Воно
висмоктує його, виснажує і приводить до того, що відтворення відбувається при
усе більш кепських умовах. Звідси народна ненависть до лихварів, особливо
сильна в античному світі, де власність виробника на умови його виробництва була
в теж час основою політичних відносин, основою самостійності громадян. 
Швидка деградація
і пауперизація, аж до звертання в боргове рабство, дрібних виробників, громадян
того або іншого античного поліса під впливом неконтрольованих дій лихварів
підриває найглибші економічні основи поліса як особливого
соціально-економічного організму, і тому держава, громадянство в цілому починає
ряд заходів для захисту дрібного виробництва як основи полісного колективу. 
На визначеному
рівні економічного розвитку починається як необхідна міра обмеження позичкового
відсотка. Наприклад, римські плебеї, дрібні хлібороби і ремісники в
законодавчому порядку домоглися того, що б велика частина прибавочного продукту
йшла на їх користь, а не на користь лихваря, і тим самим знайшли гарантію свого
існування як повноцінних громадян колективу. Законодавче обмеження позичкового
відсотка визначеним мінімумом, заборона боргового рабства, одержання земельної
ділянки з фондів ager publіcus на правах власності (тобто без необхідності
вносити орендну плату) стали найважливішими завоюваннями римських плебеїв в
економічній області, створили їхню основу їхній гарантованого у відомій мері
існування як активні члени цивільного колективу, забезпечили світанок
класичного поліса в Древній Греції, економічною базою яких стало до деякої міри
гарантоване законом дрібне незалежне землеробство і ремісниче виробництво.
При характеристиці
ранньої стадії розвитку античної економіки потрібно особливо увага приділяти як
аналізові дрібного виробництва і парцелярної власності, так і ролі лихварського
капіталу, пишним кольором розквітлих в умовах панування дрібного виробництва
[5]. 
Поруч із дрібним
землеробством існувала велика земельна власність тих же патриціїв, що виступали
з тим як лихварі. Великі господарства патриціїв протистоять дрібному
землеробству плебеїв. Разом з тим пишно розвивається лихварство припускає
власників грошового капіталу, зосередженого знов-таки в патриціїв. 
Інакше кажучи,
велике землеробство патриціїв доповнювалося наявністю в них же грошових
капіталів; разом цим компоненти складали їхнє майно як вихідний пункт
виробництва. Виробництво у великих земельних володіннях римської знаті велося
якщо не цілком, те частково за допомогою рабської сили. Боротьба дрібного
землеволодіння з великим велася на тлі рабовласницьких відносин, що додавали їй
визначена історична своєрідність і вели до наслідків, відмінним від наслідків
такої боротьби в інші історичні епохи.
Які джерела
поповнення рабів, підтримка відтворення рабської сили діють у цю епоху? Вони
тісно зв’язані з механізмом лихварського капіталу, зокрема зі звертанням у
рабство за борги. Оскільки лихварями в цей період виступають ті ж патриції —
земельні власники, оскільки усі важелі політичної і військової влади були в них
у руках, то світанок лихварських операцій і висота відсотка забезпечують
поповнення рабського ринку через це джерело. Видимо, суворість боргового права
знаходилася в прямо пропорційній залежності від потреби в існуванні саме цього
джерела рабської робочої сили для земельних володінь патриціїв [9].
Одним із джерел
поповнення рабів били війни дрібних полісів між собою, оскільки роль війни і
військової організації в житті античного суспільств була дуже велика. У всякому
разі, велике землеволодіння, що протистоїть дрібному, як виробничий організм
функціонувало на основі рабовласницьких відносин.
Але рабовласницька
система, що сформувалася у великому землеволодінні ранньої пори, була
особливого, раннього типу. К.Маркс називає її патріархальною системою рабства,
спрямованої на виробництво безпосередніх засобів існування, або споживчої
вартості. 
У рамках цієї
системи виробництво мало вузькі межі задоволення власних ще нерозвинених потреб
землевласника, його родини і челяді і тому не вимагало підвищеної експлуатації
працівників, у даному випадку рабів.
При пануванні
дрібного землеробства велике землеробство відігравало другорядну роль, до того
ж сама його внутрішня організація могла базуватися не тільки на праці рабів
такого роду, як кабальні боржники, але і на використанні неросійської праці
залежних осіб різного походження. До того ж сама організація виробництва у
великих володіннях, власне кажучи, копіювала виробничий процес у дрібному
землеробстві.
В усіх цих формах
основою розвитку є відтворення заздалегідь даних (у тім або іншому ступені
природно сформованих або ж історично виниклих, але ставши традиційними)
відносини окремої людини до його громади і визначене, для нього визначене,
об’єктивне існування як у його відношенні до умов праці, так і в його
відношенні до своїх товаришів по праці, одноплемінникам і т.д. — у силу чого ця
основа із самого початку має обмежений характер, але з усуненням цього
обмеження вона викликає занепад і загибель. 
Саме такий вплив
робить у римлян розвиток рабства, концентрація землеволодіння, обмін, грошові
відносини, завоювання і т.д., незважаючи на те, що всі ці елементи до відомого
моменту здавалися сумісними з основою їхнього суспільства і почасти начебто
лише розширювали її безневинним образом, почасти здавалися простими
зловживаннями, що розвивалися з цієї основи. Тут у межах визначеного кола може
мати місце значний розвиток.
У соціально-економічних
умовах, що змінилися, відкривається новий шлях розвитку великого землеволодіння
на новій виробничій основі. Нові основи у виді окремих елементів дозрівали в
надрах старих відносин, вони підсилювалися верб кінцевому підсумку одержали
простір для розвитку. Цими явищами економічного прогресу стало формування
великого виробництва в землеробстві і почасти в ремеслі, що розвивається на
базі рабовласницького способу виробництва, на основі рабовласницької системи,
спрямованої на виробництво прибавочної вартості. 
Період розвитку
античної економіки, змістом якого була система патріархального рабства, метою
якої було одержання безпосередніх засобів існування у виді споживчої вартості,
перемінився новим періодом.
Таким чином, в
один прекрасний день у наявності виявилися, з одного боку, вільні люди,
позбавлені усього, крім своєї робочої сили, а з іншого боку — для експлуатації
їхньої праці — власники всіх придбаних багатств. 
2.2 Господарський механізм ІІ (класичної) стадії
рабовласницької економіки античного світу

На другій стадії
розвитку античного господарства виступає рабство, а процес виробництва в
порівнянні з попередньою стадією (патріархального рабства) істотно
трансформується.
Коли лихварство
римських патриціїв остаточно розорило римських плебеїв і дрібних селян,
наступив кінець цієї форми експлуатації і місце дрібноселянського господарства
зайняло господарство чисте рабовласницьке.
Змінюються багато
умов виробництва. Міняються основні його фігури. На місце парцелярного
селянина, ремісника як основних виробників і разом з тим власників умов
виробництва і прибавочного продукту приходить позбавлений усяких засобів
виробництв, та й власної особистості раб, з одного боку, а з іншого боку —
рабовласник, власник умов виробництва, включаючи засобу існування: землі,
знарядь праці, грошових сум, що розташовує важелями політичної влади. Такий
власник має економічні можливості завести велике господарство як у
землеробстві, так і в ремеслі.
Найбільш глибокою
базою структури класичної стадії є повне розкриття можливостей виробничих
відносин (і лежачих у їхній основі форм власності), їхня відповідність
характерові безупинно розвиваються продуктивних сил [10]. 
Таким чином, не
тільки міняються основні фігури виробничого процесу і виникає нове пануюче
відношення раб — рабовласник, але і створюються інші умови виробництва — на місце
дрібного виробництва приходить нове у виді рабовласницьких маєтків і ремісничих
майстерень, заснованих на рабській праці.
Розвитку великого
рабського землеробства і великого ремісничого виробництва розриває той
органічний зв’язок між дрібним землеробством і домашньою промисловістю як
підсобним промислом, що була характерною рисою попереднього часу. 
Створюється
економічна можливість поділу праці і концентрації землеробської діяльності в
сільській місцевості, а ремесла в місті. Тим самим створюються основи
могутнього розвитку урбанізму, поширення міст не тільки як центрів земельних
власників, але рідше всього як центрів зосередження ремісничої діяльності,
торгівлі, політичного життя і культури, тобто міст у власному змісті цього
слова. причому в одних містах можна бачити перевага купецького капіталу, тобто
торговельних операцій, в інші — промисловий розвиток. 
По самій природі речей
виходить так, що не тільки міська промисловість як така відокремлюється від
землеробства, її продукти із самого початку стають товарами і, отже, для
їхнього продажу потрібне посередництво торгівлі. Отже, велике землеробство в
сільській місцевості і ремісничому підприємства з зачатками мануфактури в
містах стали найбільш загальними особливостями рабовласницької економіки як
такий [12]. 
Велике виробництво
рабського типу, що перемінило дрібне господарство самостійних виробників, було
новим кроком вперед у розвитку продуктивних сил, хоча дрібне господарство
ніколи не зникало.
Перевага
рабовласницьких господарств (маєтків і ремісничих майстерень) у порівнянні з
господарством селян і дрібних ремісників попереднього часу в концентрації
виробництва, у переході від дрібного виробництва до великого, хоча ця
концентрація і це велике виробництво докорінно відрізняються від
капіталістичного господарства і панування капіталу. Концентрація проявилася не
тільки в об’єднанні під керівництвом власника великих засобів виробництва, але
й у новому характері з’єднання робочої сили з ними, нових умовах експлуатації
робочої сили — безправних і цілком належали даному власникові рабів.
Насамперед власник
грошових сум і землі може придбати на рабському ринку великі партії рабів для
їхнього виробничого використання. Раб належить своєму панові цілком. Грошовий
капітал, затрачуваний на покупку робочої сили, відіграє роль грошової форми
основного капіталу, що відшкодовується лише поступово, протягом активного
періоду життя раба. Тому прибуток, що одержував рабовласник безпосередньо,
шляхом промислового використання свого раба, або побічно, віддаючи його в найм
іншим особам, що застосовували працю рабів у промисловості (наприклад, у
гірській справі), розглядався просто як відсоток (разом з амортизацією) на
авансований грошовий капітал. Оскільки вартість робочої сили рабів входить до
складу постійного капіталу, а не перемінного те останній обмежується невеликим
обсягом, у той час як у складі постійного капіталу одержує перевага не та його частина,
що затрачається на удосконалювання техніки, а інша, виділювана на придбання
великих або менших партій рабів. Інакше кажучи, у структурі рабовласницького
виробництва і її функціонування центр ваги виробництва переноситься не стільки
на розвиток засобів і знарядь виробництва, скільки на організацію й
експлуатацію робочої сили.
Високий рівень
експлуатації рабів обумовлюється і загальними особливостями рабської робочої
сили і разом з тим новими цілями виробництва, спрямованого на одержання
прибавочної, а не споживчої вартості, тобто орієнтованого частково на ринок і
на одержання доходу у формі грошей. Тим самим розсовуються вузькі рамки
прибавочного продукту, обмежені раніше в умовах дрібного виробництва або при
патріархальному рабстві потребами рабовласника і його челяді народжується
спрага прибавочного продукту, що штовхає вперед розвиток виробництва і разом з
тим ведуча до підвищення експлуатації основного виробника, раба, праця якого
досягає можливої в той час інтенсивності.
Для античних
суспільств джерелами рабства, крім активної работоргівлі, організованої в середньоземноморському
масштабі, можна відзначити численні й успішні війни римлян, у процесі яких
поневолювалися значні маси населення завойованих країн. Рясні джерела рабства
вели до підвищеного й посилення експлуатації. У той же час скорочення їх,
подорожчання рабів на ринках, варто думати, вносили корективи в спосіб
експлуатації рабської праці, приводили до появи інших, більш зм’якшених форм
такої експлуатації.
Складна і
розгорнута система нагляду і примуса працівника до праці є органічною частиною
рабовласницького виробництва, вона є не що інше, як реалізація самого
очевидного і самого повного відношення панування і підпорядкування, що властиво
рабству в самій неприкритій і абсолютній формі. Це відношення самого грубого
підпорядкування як примус до праці за допомогою бича доглядача.
Однак не тільки
насильство, але й економічні фактори керували рабовласницьким господарством.
Кращий одяг, їжа, краще звертання і більш-менш значна, а також можливість
потрапити до складу рабської адміністрації — це, власне кажучи, економічні
важелі з бичем доглядача.
Зміни в рабському
виробництві епохи світанку, а саме: створення великого для того часу
виробництва, поділ праці навіть в обмежених розмірах, використання кооперації
працівників, створення розгалуженої системи нагляду, ріст технічної бази,
посилення інтенсивності й експлуатації праці рабів вели до росту продуктивності
рабської праці в порівнянні з продуктивністю праці вільних, дрібних виробників.
Що ж являла собою
система виробничих відносин з погляду форми власності і якого було її втілення
в соціальній структурі античних рабовласницьких суспільств? Можна відзначити
дві найбільш загальні особливості рабовласницької власності: по-перше, це одна
з форм приватної власності (на відміну від суспільної); по-друге, вона
припускає абсолютну форму залежності основного виробника. 
Рабовласницька
приватна власність, з одного боку, обтяжена великим набором кровно-родинних і
общинних (і групових) традицій і інститутів, а з іншого боку — має застосування
в обмеженому колективі громадян.
Поширення
класичного рабства служить розкладницьким середовищем для різних форм залежної
праці, спричиняє упровадження відносин приватної власності, у той час як
поширення різних форм залежної праці приводить до упровадження відносин
приватної власності, у той час як поширення різних форм залежної праці
приводить до упровадження відносин общинної, розщепленої й іншої власності,
означає кризу (або неможливість розвитку) класичного рабства і згортання
відносин приватної власності. 
Друга загальна
особливість рабовласницьких відносин — абсолютна залежність працівника (раба)
від свого власника (рабовласника) — є, власне кажучи, найбільш повною
реалізацією приватної власності. 
Класи — це великі групи
людей, що розрізняються по їхньому місцю в системі суспільного виробництва, по
їхньому відношенню до засобів виробництва, по їхній ролі в громадській
організації праці, зробленого продукту.
Наявність трьох
основних класів античного суспільства припускає різноманітний спектр класових
відносин. Поряд з відношенням раби — рабовласники в суспільстві виникають ще
два типи відносин: раби — дрібні виробники і дрібні виробники — рабовласники,
причому обоє цих типу є настільки ж істотними, як і перший. 
У Древній Греції цей
перехід в основному закінчився до кінця VІ ст. до н.е. У старих структурах
архаїчної Греції VІІІ-VІ ст. до н.е. відбувся переворот, що проявився у всіх
напрямках розвитку. 
В області
економіки це був перехід до товарного виробництва, заснованому на рабській
праці; в області соціальних відносин — розвиток класичного рабства, формування
полісної структури, зокрема сильного прошарку вільних громадян; в області
політичної — виникнення республіканських (у формі античної демократії або
аристократії) форм держави, тобто створення класичного полісного пристрою
замість пухких і досить різнорідних соціально-економічних і політичних структур
архаїчної стадії. 
Сучасний рівень
теоретичного дослідження заключної стадії формації дозволяє виділити кілька аспектів,
що визначають її головні особливості: 1) прояв розкладання і відмирання старого
пануючого способу виробництва; 2) народження і формування основ нового способу
виробництва; 3) механізм взаємодії старого способу виробництва і нового укладу;
4) головні риси соціальної революції (коли вона починається, співвідношення між
соціальною і політичною революціями або реформами й ін.), що відокремлює одну
формацію від іншої.
Остання стадія
формації — це такий період суспільного розвитку, у який відбувається розкладання
старого способу виробництва, вилучення його з домінуючого в загальній системі
формації. Заключна стадія формації повинна бути розділена на дві різні фази. 
У першій фазі
пануючий спосіб виробництва зберігає ще елементи своїх внутрішніх потенцій і забезпечує
розвиток у визначених регіонах, в окремих галузях економіки, в окремих сферах,
а новий соціально-економічний уклад поки затверджується на рівні базисних
відносин. 
В другій фазі
старий спосіб виробництва вичерпує свої можливості розвитку, починає гальмувати
рух уперед, викликає кризи і катаклізми, у той час як нові уклад зміцнюється,
поширюється всередину, забезпечує рішення виникаючих перед суспільством
проблем, його невідворотність затверджується в суспільній думці, створюється нова
система духовних цінностей і ідеологічних інститутів, виникають знизу елементи
нового політичного регулювання і державної влади, опозиційної старому
державному ладові.
У суспільній
атмосфері другої фази загострюються всі соціальні протиріччя епохи, що можуть
прориватися на всіляких ділянках життя у всіляких формах — від збройних
повстань до витончених богословських суперечок, а стану революційних ситуацій
виникають постійно і через самі різні причини.
Розділ 3. Особливості економічного розвитку Древньої Греції

3.1 Причини раннього економічного розвитку й особливості
економічної системи грецького рабовласництва

Природні умови в
Греції відрізняються від природних умов давньосхідних країн тим, що тут для
нормального заняття землеробством немає необхідності будувати складні
гідротехнічні спорудження, як на древньому Сході. 
Тим самим
створювалися сприятливі умови для розвитку приватної власності на землю, на
земельну ділянку, а основою виробничим осередком стали не громіздкі царські або
храмові господарство або общинне виробництво з його дріб’язковою
регламентацією, що припускали величезний управлінський апарат, а невелика
частка господарство, побудована на раціональних підставах твердої експлуатації
рабської праці з відносно високою прибутковістю.
Процес історичного
розвитку грецького суспільства протікав у рамках дрібних, внутрішньо споєних
республік, що спираються на цивільний колектив середньозажиточних хліборобів.
Соціальна
структура полісів припускало існування трьох основних класів: класу
рабовласників, вільних дрібних виробників і рабів самих різних категорій.
Однієї з
найважливіших особливостей соціальної структури в грецьких полісах було
існування такої соціальної категорії, як цивільний колектив, тобто сукупність повноправних
громадян даного поліса. До громадян поліса належали корінні жителі, що
проживають у даній місцевості кілька поколінь, що володіють спадкоємною
земельною ділянкою, що приймають участь у діяльності народних зборів і маючих
місце у фаланзі важко збройних гоплітів.
Володіння
земельною ділянкою розглядалася як повноцінна гарантія виконання громадянином
своїх обов’язків перед полісом, перед усім цивільним колективом.
У Греції середини
V ст. до н.е. сформувалася економічна система, що без особливих змін
проіснувало до кінця ІV в. до н.е. і яку можна визначити як класичну
рабовласницьку економіку.
Грецька економіка
в цілому не була однорідною. Серед численних грецьких полісів можна виділити
два основних господарських типи, що відрізняються по своїй структурі.
Для першого типу
поліса(аграрний) — було характерно абсолютну перевагу сільського господарства,
слабкий розвиток ремесла і торгівлі (найбільш яскравий приклад Спарта, а також
поліси Аркадії, Беотії, Фессалії й ін.).
Інший тип поліса
можна умовно визначити як торгово-ремісничий, у структурі якого роль
ремісничого виробництва і торгівлі була значно вище, ніж полісах першого типу.
Саме в полісах другого типу була створена класичної рабовласницька економіка,
що стала, що мала досить складну і динамічну структуру, а продуктивні сили
розвивалися особливо швидко (прикладом таких полісів були Афіни, Коринф, Мегари,
Родос і ін.). Поліси цього типу задавали тон економічному розвиткові, були
ведучими господарськими центрами Греції V — ІV ст. до н.е. Визначення ведучого
типу грецьких полісів не означає, що сільське господарство в них відійшло на
задній план, перестало бути важливою галуззю економіки. Сільське господарство в
торгово-ремісничих полісах було ведучої поряд з торгівлею і ремеслом, було
основою економічної системи.
У цілому сільське
господарство Греції V — ІV ст. до н.е. мало наступні особливості:
багатогалузевий характер, перевага трудомістких інтенсивних культур
(виноградарство, маслиноводство), упровадження рабської праці як основи
землеробства, товарна спрямованість рабовласницького маєтку як нового типу
організації сільськогосподарського виробництва.
Маєтку афінських
великих землевласників VІ-V ст. до н.е. швидше за все являли собою не єдине
централізоване виробництво, забезпечене рабською силою, а сукупність декількох
щодо невеликих ділянок, може бути, розташованих у різних місцях поліса й або
здаються в оренду, або оброблюваних на інших умовах. Слід зазначити, що описана
структура великого афінського землеволодіння повинна була переживати серйозну
внутрішню кризу в міру того, як зміцнювалося правове і майнове положення
афінського громадянства, росла його самосвідомість, збільшувалося багатство
афінського поліса, який був на чолі великого І Морського союзу, усталювалася
система афінської демократії з її продуманою політикою матеріального
забезпечення бідних громадян, інтенсивного розвитку міського життя і міського
ремесла.
Насамперед різко
зросло власне міське населення, що втратив зв’язок із сільським господарством,
а отже, збільшилася і потреба в сільськогосподарській продукції. З іншого боку,
зміцнення майнового і соціального стану середніх і дрібних землевласників у
державі повинне було позбавити великих землевласників джерел робочої сили,
необхідної для обробки їхніх ділянок.
В Афінах у V ст.
до н.е. у сільськогосподарському секторі економіки виникла і розвилася потреба
в товарній продукції й у додатковій робочій силі, що у тих умовах могла бути
тільки рабської.
Загальна
економічна ситуація в Греції в цілому й в Афінах зокрема (розвиток міського життя,
підвищення потреби міського населення в сільськогосподарській продукції,
збільшення чисельності рабів, скорочення зевгітского прошарку й інші ознаки
кризи поліса) створювала більш сприятливі умови для появи і поширення таких
господарств. 
Ремесла і торгівля
не могли розвиватися без залучення додаткової робочої сили. Цю додаткову робочу
силу давало сільське населення, що у зв’язку з розвитком міст і поширенням
рабовласницьких маєтків витіснялося із сільської місцевості і накопичувалось у
межах міських стін. 
Цей тип
господарства визначається як товарна вілла, оскільки в самій структурі маєтку
різко виділялася по своїй питомій вазі культура, орієнтована на продаж. Товарний
маєток був зв’язаний з міським ринком найрізноманітнішими способами, з яких
головними були три: 1) виготовлення продукту на віллі (наприклад, готування
вина, олії) і його виклик у сусіднє місто на ринок, де і здійснювалася його
реалізація; 2) готування продукту і його продаж тут же на віллі скупникові, що
переправляв потім продукт на міський ринок власним силами; 3) продаж врожаю на
корені скупникові, що самотужки збирав врожай, готував продукт, транспортував
його в місто і реалізовував на ринку.
Основою основ
ремісничого виробництва в цілому було одержання металу і необхідних виробів з нього,
тобто металургія і металообробка. У класичну епоху грецькі майстри одержували
металу більше по кількості і краще по якості, чим їхні попередники, а залізо
ввійшла у виробництво й у повсякденне життя глибше і ширше, ніж абиколи раніше.
Для грецького ремесла
характерний тісний зв’язок з ринком, де ремісник продавав свою продукцію,
купував сировину, знаряддя праці, рабів, продовольство для їхньої їжі. Розвиток
ділової активності в грецьких торгово-промислових центрах, успіхи грецького
ремесла, спеціалізація ергастеріїв при стійких джерелах поповнення рабів робили
заняття ремеслом вигідною справою.
Досить багатолюдне
населення торгово-ремісничих полісів з його різноманітними потребами, усе більш
зростаючими в міру розвитку міського життя, недолік зерна і різних видів
сировини для ремесел, з одного боку, надлишки вина й олії, великі запаси різних
ремісничих виробів, — з іншої, створювали сприятливі умови для бурхливого
розвитку грецької торгівлі в цілому. Розвиток товарного виробництва, великий
обсяг торговельних операцій вимагали удосконалювання розрахункових операцій.
Примітивний обмін товару на товар або на шматки валютного металу, що постійно
потрібно зважувати, був незручний. Більш зручним засобом розрахунку стала
монета: невеликий шматочок валютного (золота, срібла, бронзи) металу зі строго
визначеною вагою, гарантованою державою, що випустила цю монету. Економічна
система, що склалася в торгово-ремісничих полісах і в Греції V — ІV ст. до н.е.
у цілому, не могла існувати без залучення до праці великих мас рабів, абсолютна
кількість і питома вага яких у грецькому суспільстві V — ІV ст. до н.е.
безупинно зростав. Основними виробничими осередками стали частки господарства,
будь те дрібні селянські ділянки і рабовласницькі маєтки на тхорі або різні по
розмірі ергастерії в місті.
Державні або
храмові господарства не одержали в Греції такого розвитку, як у давньосхідних
суспільствах. Усі ці особливості господарської структури привели до формування
особливої системи класових відносин, що може бути визначена як розвите
рабовласницьке суспільство, або класичне рабство. Система класичного рабства
сформувалася в більш-менш закінченому виді в розвитих торгово-ремісничих
полісах (Афіни), у той час як в аграрних полісах (Спарта) соціально-класова
структура відрізнялася цілим поруч особливостей. Найбільш яскравим прикладом є
афінське суспільство, характеристика якого дозволяє показати особливості
соціально-класової структури торгово-ремісних полісів, що грають ведучу роль в
історичному розвитку древньої Греції V — ІV ст. до н.е. Грецьке суспільство
класичної епохи на три основних класи: клас рабів, клас дрібних вільних
виробників і клас рабовласників. Для грецьких полісів V — ІV ст. до н.е.
характерне впровадження рабства в усі сфери життя і виробництва. Зростає
загальна кількість рабів, і клас рабів перетворюється в основний по чисельності
клас давньогрецького суспільства. Раб розглядався грецьким законодавством,
суспільною думкою як обдароване мовою знаряддя виробництва, як напівлюдина. Раб
знаходився в повній владі, був власністю рабовласника, останньому належали його
робочий час, його життя.
Раби не були
однорідні. Серед них виділялися групи, що розрізнялися своїми інтересами: раби,
зайняті в ремеслах і торгівлі, раби сільськогосподарські, раби-гірники, раби,
зайняті в домашнім господарстві й особистих послугах, нарешті, що знаходяться в
деякому привілейованому положенні державні раби: поліцейські, тюремники,
переписувачі, лічильники, глашатаї. Структура полісного колективу, досить
висока питома вага середніх прошарків населення, проведення заходів щодо підтримки
стабільності цивільного колективу не сприяли різкому майновому розшаруванню.
Стану рабовласників були відносно скромними, шару казково багатих магнатів, що
розташовували величезними засобами, не склалася.
У грецьких полісах
з республіканським пристроєм не було придворній знаті, державній бюрократії,
виділеного із суспільства військового стану, могутнього жрецтва. Клас грецьких
рабовласників складався з власників земельних володінь, ремісничих майстерень,
оброблюваних рабами, торговельних кораблів, грошових сум або рабських
контингентів, які можна віддати в оренду іншим особам і одержати в такий спосіб
прибуток від їхньої праці. Клас грецьких рабовласників не був однорідним, він
поділявся на кілька фракцій. До однієї з фракцій належали представники
стародавньої земельної аристократії, що зберігали родові традиції. Іншою
фракцією грецьких рабовласників, особливо сильної в економічно розвитих
полісах, був прошарок, основні інтереси якої були зв’язані з процвітанням торгівлі
і ремесел, товарного виробництва і грошового відношення. Грецьке рабовласницьке
суспільство складалося не тільки з рабів і рабовласників. Поряд з ними жили і
трудилися дрібні вільні виробники — хлібороби, власники або орендарі невеликих
земельних ділянок, власники ремісничих майстерень, роздрібні торговці,
поденники або матроси, що обслуговують морські перевезення, бідний міський люд.
По своїй чисельності цей клас не тільки не уступав, але трохи перевершував
загальну чисельність класу рабів, тобто був одним із самих багатолюдних класів
грецького суспільства. 
Дрібні виробники
трудилися на земельних ділянках, у ремісничих майстерень, рудниках або на
будівництві, де не застосовували, як правило, рабської праці. Склад класу
вільних дрібних виробників був досить строкатим; можна виділити три основні
групи: дрібних землевласників; ремісників і торговців, що мають цивільні права;
ремісників і торговців-метеків. Класова і соціальна структура рабовласницького
суспільства V — ІV ст. до н.е. була досить складні і розчленованою: антагонізми
і протиріччя між основними класами ускладнювалися гострими зіткненнями й
усередині кожного класу, як рабовласників, так і вільних дрібних виробників.
Суспільні взаємини в грецьких полісах являли собою заплутаний клубок протиріч різного
порядку. Однак цей комплекс розходжень соціальних зіткнень створювався і
виявлявся в тім або іншому політичному або соціальному конфлікті на основі
головного антагонізму епохи: напруженості між класом вміло і жорстоко
експлуатованих рабів і класом рабовласників у цілому.
Інший тип
соціальної структури сформувався в полісах аграрного типу. Абсолютна перевага
сільського господарства і натуральний характер його виробництва, панування
дрібного землекористування не створювали потреби в додатковій робочій силі або
праці рабів. От чому для Спарти типовий низький рівень розвитку рабовласницьких
відносин і перевага різних форм залежної або напівзалежної праці. Для
спартанського суспільства була також характерна незавершеність соціальної
диференціації усередині кожного класу, що наклало відбиток на характер класових
взаємин і протиріч Спарті, що найчастіше виявлялися у виді організованих
повстань ілотів або боротьби за владу між численними кліками, що носила
верхівковий характер.
3.2 Криза грецького рабовласництва

Грецький поліс
надав сприятливі можливості для розвитку економіки, формування соціальної
структури, політичній організації і культурі грецького народу. Він розвивався
як основний осередок рабовласницького суспільства. Широкий розвиток рабства,
перетворення його в основу суспільних відносин було закладено в самій полісній
структурі, що припускала панування приватної власності, ріст товарних зв’язків,
створення сприятливих умов для політичної діяльності і культурного життя основної
маси громадян. Рабовласницькі відносини характеризуються насамперед глибоким
упровадженням рабства у виробництво, як у сільській місцевості (у
рабовласницьких маєтках і навіть у ряді селянських господарств), так і в
міських майстернях і на будівництвах, раціональною організацією і високим
ступенем експлуатації рабів. У полісах сформувалися такі передові політичні
ідеї, як ідея демократичної республіки, що одержала найбільш повне вираження в
афінській демократії, і поняття громадянина як носія чітко усвідомлених прав
(право на матеріальну допомогу з боку держави, право на політичну діяльність,
службу в ополченні, рівноправність і незалежність від якої-небудь особи або
установи), поняття волі. Широке поширення рабської або залежної праці, його
раціональна організація, активна участь громадян у політичній діяльності,
розвиток особистості громадянина створювали сприятливі умови для підйому
культурної творчості. Однак грецький поліс вичерпав свої внутрішні потенції до
середини ІV в. до н.е. і вступив у період кризи. Розвиток рабства підривало
єдність цивільного колективу, вело до майнової і соціальної диференціації,
розкладанню цивільного колективу, загостренню соціальних і класових протиріч.
Існування численних незалежних дрібних і дрібних полісів, що постійно ворогують
один з одним, викликало загальну нестабільність і політичний хаос, що
порушували питання про саме існування цієї форми. Виходом із кризи стало
включення раніше незалежних полісів у рамки великої держави, верховні правителі
якого взяли на себе забезпечення внутрішнього порядку і зовнішньої безпеки для
вхідних у цю державу полісів, надавши їм в інших справах внутрішню автономію.
Висновки
Усі компоненти
процесу виробництва при рабовласницькій системі, спрямованої на виробництво
прибавочної вартості, показують новий етап розвитку продуктивних сил в умовах
класичного рабства. 
Створення великого
прибавочного продукту і збільшення багатства суспільства в цілому дозволили
містити на зрослу частку прибавочного продукту безпосередніх виробників
категорії населення, зайняті в створенні культурних цінностей, в обслуговуванні
пануючого класу.
Відтворення
припускає відновлення основних джерел виробничого процесу, тобто, з одного
боку, засобів виробництва, з іншого боку, робочої сили. В античності вирішальне
значення мала не промисловість, а сільське господарство, і тому основою
відтворення було не промислове устаткування і сировина, а земля, джерела її
родючості. З іншого боку, структура виробництва була така, що до складу
постійного капіталу «постійного капіталу» входило не стільки
устаткування, техніка виробництва, скільки робоча сила — раби. Таким чином,
основними компонентами відтворення в античних рабовласницьких суспільствах були
джерела одержання робочої сили, тобто рабів, і відновлення родючості землі. Розвиток
великого землеробства і прагнення до одержання прибавочного продукту, більшого
врожаю висували високі вимоги до ґрунтової родючості і припускали постійне
відновлення його джерел, а це при відсутності наукового ґрунтознавства,
агрохімії, хімії, значної кількості добрив бути утруднено. 
Древні йшли по
шляху освоєння нових земель, окультурення лісових і заболочених просторів,
кам’янистих і непридатних ділянок. Але якийсь час цей екстенсивний шлях
розвитку вичерпав свої можливості, і відтворення на цій базі було вже
неможливо. Важкою була в античну епоху проблема поповнення робочої сили
рабського типу. Інтенсивна експлуатація праці людей, що знаходяться під
абсолютною владою пана, укорочувала термін виробничого життя раба в порівнянні,
наприклад, із дрібним виробником. Це приводило до того, що ротація робочої сили
у виробництві була щодо швидкої і рабовласницьке господарство постійне мало
потребу у відтворенні робочої сили. 
Список літератури
1.  
«Краткая
экономическая история мира от палеолита до наших дней» Р. Камерон, Москва 2001
г., «Россмэн».
2.  
«Мировая
культура: Древняя Греция. Древний Рим.» Л. Золоева,
А. Порьяз, Москва 2001 г., «Олма-пресс».
3.  
Всемирная история. – Т. 2. — М., 1990
4.  
Економічна історія України
і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. – К.: Вікар, 1999.
5.  
История древней
Греции. — М.: Просвещение, 1986
6.  
История средних веков:
Учебник для ист. фак. Пед. ин-тов / М.Л. Абрамсон, А.А. Кириллова, Н.Ф.
Колесницкий и др. Под ред. Н.Ф. Колесницкого. – М.: Просвещение, 1980
7.  
Історія світової культури. – К.: Знання, 1994
8.   Кордон М. Українська та зарубіжна
культура: Курс лекцій. – К.: Просвіта, 2002
9.  
Куманецкий К. История
культуры древней Греции и Рима. — М.:
Просвещение, 1990
10.     
Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Львів, 1994
11.     
Українська та
зарубіжна культура: Навч. посіб. / За ред.. М. Заковича. – К., 2000 
12.     
Экономическая история
зарубежных стран / Под общ.ред. В.И.Голубовича. — М., 1996.
13.     
Экономическая история
зарубежных стран: Капиталистические и развивающиеся страны. — М., 1990.
14.     
Экономическая
история зарубежных стран: Курс лекций: 2-е изд., дополненое и переработаное /
Н.И. Полетаева, В.И. Голубович, Л.Ф. Пашкевич и др. Под ред. Проф. В.И.
Голубовича. – Минск. НКФ «Экоперспектива»,. 1998.