Контрольна
робота на тему:
“Господарство
Запорізької Січі”

Зміст
Вступ                                                                                                               
3
Основна
частина                                                                                        
4-12
					







Висновки                                                                                                       
13
Список
літератури                                                                                        
14


Вступ
Запорізька Січ – це військово-політична
організація українського козацтва. Виникла внаслідок стихійної колонізації
земель Середнього та Нижнього Подніпров’я в середині 16 ст. Назву отримала від
способу захисту козацьких поселень від зовнішньої небезпеки — «засіки», «січі»
— невеликих укріплених поселень у плавнях та островах басейну Дніпра. Друга
частина назви вказує на місце розташування укріплення по течії Дніпра — за
порогами, які в кількох місцях перетинали Дніпро між сучасними Дніпропетровськом
та Запоріжжям.
Запорозьке козацтво — складне соціальне
явище, визнане феноменом світової історії. Завдяки козацтву Запорозької Січі
український народ вижив духовно, розвинувся як великий слов’янський народ, один
з найбільших у Європі
Господарство Запорізької Січі мало свої
особливості та відмінності, які і будуть розглянуті у даній роботі.


Основна
частина
Перші письмові згадки про українських
козаків трапляються у 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає
на XVI ст. Козацтво виникло в південноукраїнських землях — на території від
середнього Подніпров’я і майже до Дністра. Ці землі називалися Диким полем і
після нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримського
ханства, землі обезлюдніли і залишилися незаселеними. Центром козацтва стало
Запоріжжя — степи за порогами Дніпра.
Січові козаки складали військо — кіш,
кіш поділявся на військові одиниці -курені. Територія, яку контролювала Січ,
поділялася на паланки на чолі з полковниками. Паланкове козацтво проживало на хуторах
та в містечках. Запорізька Січ була козацькою республікою. Верховна влада на
Січі належала козацькій раді, брати участь в якій мали право всі козаки.
Козацька рада обирала старшину: кошового отаману, гетьмана, писаря, обозного,
суддю, осавулів. Кожен курінь обирав аналогічну курінну старшину. Козацька рада
збиралася, як правило, щороку 1 січня. Вживалося звичаєве козацьке право, яке
склалося в XV — сер. XVI ст.: козаки були рівними перед законом, рівними у
праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, обирати
старшину.
Господарство запорожців за період
існування С.З. зазнало серйозних змін. Якщо на початку це було полювання на
звіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частково розведення худоби та
землеробство, то в пізній період Запорізької Січі (особливо в часи Нової Січі —
1734-1775) набуло високого розвитку хутірське (фермерське по суті) господарство
(зимівники) заможних козаків, у яких працювали наймані козаки. Ці господарства,
в яких у великих кількостях вирощували різну худобу, в’ялили рибу, збирали мед
тощо, були тісно пов’язані з внутрішнім і зовнішнім ринками.
Розглянемо усі ці процеси детальніше.
Після 1648 р., коли територія України
була визволена від польсько-шляхетського панування, відбулися зміни у
поземельних відносинах. З України вигнали польських магнатів, шляхту,
орендарів, а їх землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли до
козаків, селян, міщан. Законодавство Речі Посполитої втратило силу, і селяни
стали вільними землевласниками.
Б.Хмельницький намагався не допустити
відновлення великого феодального землеволодіння. Він відмовився пускати на
Україну магнатів, не мали права приїздити до маєтків феодали-католики.
Остаточно на території Української
держави земельна власність корони, польських та українських магнатів і шляхти,
католицької церкви були ліквідовані після перемоги під Батогом (1652р.).
Основна частина звільнених територій, а також незаселені землі перейшли до
загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорізького. Верховним
розпорядником землі виступав гетьман, на місцях розпоряджалися полковники і
сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і
вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.
Важливим наслідком визвольної війни було
зростання чисельності козацтва і перетворення його в привілейований окремий
стан, юридичне вільний. Козаки дістали право на вільне проживання в містах і
селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, були звільнені від податків.
Основним обов’язком була військова служба. Більша половина населення України
вважали себе козаками.
Козацька власність мала суперечливий
характер. Вона визначається як корпоративна, адже носієм власності виступав не
окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорізького. Тільки
вступивши до лав війська, козак отримував право козацької власності на землю,
якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі,
засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ні
уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння,
конфіскувати землі, навіть тоді, коли за малолітства дітей нею порядкувала
вдова. Одночасно право земельної власності мало умовний (службовий) характер,
було обмежене відбуванням власним коштом військової повинності на користь
Війська Запорізького. Частина дослідників вважає, що повна необмежена спадкова
власність козаків мала приватний характер і юридичне не відрізнялася від
шляхетського землеволодіння.
Загальнокозацьке володіння землею не
виключало можливості індивідуального землекористування членами війська, які
належали до січового й паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання
на військовій землі дозволялося звичаєвим правом вільного займу земельної
ділянки, що обмежувалася лише таким же правом будь-якого іншого козака. Кожний
запорожець міг претендувати на землю там, де хотів, де встиг осісти першим і
скільки брався її освоїти. Саме на праві займанщини склалися запорізькі
хутірські господарства-зимівники.
Бездомні, безсімейні курінні козаки —
«товариство» — не мали ніякої власності, крім виплати за службу,
грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею. Право власності на здобич,
здобуту на війні, обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав
присягу, що всю воєнну здобич віддасть для поділу на користь війську та
курінному товариству.
Проте, вкладаючи в господарство свої
гроші й працю, окремі хазяї, які вже з’явилися на Запоріжжі, прагнули змінити
умовну власність на безумовну. Можливості й переваги індивідуального володіння вже
були відомі низовим козакам. Про економічну свідомість запорожців свідчить
наявність суворих покарань за злочин проти власності.
Таким чином, Військо Запорізьке не було
військом у типологічне точному розумінні цього терміну, тобто не являло собою
озброєну силу, що займалася виключно службою і війною й матеріально повністю
існувала за рахунок народу. Січ завжди залишалась економічною структурою, яка
значною мірою самозабезпечувалась продукцією власних промислів і
господарюванням на власній території. Разом з тим Січ не була і замкнутою
системою, вона вела активну зовнішню торгівлю.
Отже, господарські процеси на Січі
розвивалися поступово, якихось бурхливих переворотів, радикальних змін не було.
При відсутності приватної власності на землю на Запоріжжі не заборонялась
і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни).
Обидві форми власності — колективно-військова та індивідуально-приватна — не
протистояли одна одній, а співіснували.
З часом у Запорізькій Січі почало
складатися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній
(спадковій) і ранговій (тимчасовій). Старшина збільшувала землеволодіння шляхом
займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Продавав землі й військовий скарб.
Як винагороду за несення служби у козацькому війську, старшина отримувала на
«ранг» (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду.
Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіцію.
Визвольна війна змінила становище селян.
Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно
вступати до козацького стану. Селяни, що жили на землях загальнодержавного
фонду, перебували під правлінням сотників і залежали від політики гетьмана.
Селяни вважали землю своєю з правом розпоряджатися і передавати її у спадок,
купувати, продавати. Вони користувалися полями, лісами, луками, сіножатями,
річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно
розпоряджалися результатами праці.
В історико-економічній літературі немає
єдиної точки зору щодо характеру селянського землеволодіння. Є думка, що земля
належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Частина
вчених вважає, що селяни лише користувалися землею і сплачували державі як
власнику землі феодальну ренту. Отже, право на користування землею і угіддями
свідчило лише про значний крок до селянської власності.
Магнатсько-шляхетське землеволодіння
зберігалося на території західноукраїнських земель (Белзьке, Волинське, Руське
воєводства). Але і тут, під впливом подій визвольної війни, посилився процес
занепаду панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася
грошовою, окремі села і міста отримали статус слобод, мешканці яких звільнялися
від виконання повинностей і сплати податків.
Таким чином, на території Української
Козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння,
монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яка стала вільно продаватися і
купуватися. Панівними стали державна і козацька форми земельної власності.
Поступово склалася старшинська власність, хоч і у незначних розмірах. Відстояла
свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта.
Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства.
Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження
феодальних відносин.
Важливим досягненням стало визнання
селянської власності. І хоч селянське землеволодіння, на відміну від
козацького, базувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, селяни
фактично стали вільними виробниками.
Під час війни стався переворот в
аграрних відносинах. Було знищено феодальну власність, крім монастирської і
незначної частини шляхетської, але права не неї практично не були реалізовані.
Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і стала панівною
індивідуально-приватна козацько-селянська земельна власність. Козацтво і
селянство вступили в товарно-грошові земельні відносини у вигляді
купівлі-продажу землі, її застави та інше. Це створювало умови для інтенсивного
розвитку аграрних відносин, швидкого переростання козацько-селянських
господарств у господарства фермерського типу. Але в складі
феодально-кріпосницької Російської держави економічний розвиток Української
держави був позбавлений цих перспектив.
Для розвитку аграрних відносин у другій
половині XVII — XVIII ст. визначальним було зростання й зміцнення земельної
власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їх
прагнення одержати і привілеї російського дворянства на землю і працю
селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта
намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на
нагромадженні земельних володінь і організації господарства.
Царський уряд, підтримуючи панівне
становище козацької старшини та сприяючи її земельній власності і привілеям,
одночасно обмежував практику роздачі маєтностей гетьманами, запроваджував
порядок наділення і затвердження придбаних земель царськими указами та
одноосібне.
Головним розпорядником земель, що стали
власністю Війська Запорізького, вважався гетьман. Верховним власником і
розпорядником усієї землі виступав царський уряд. Протягом XVIII ст. царські
грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662-1722), Сенату, Малоросійської
першої (1722-1727) і другої (1764-1786) колегії набули першорядного значення.
Земельні відносини регулювалися царськими грамотами, «новими»
статтями при обранні гетьманів, гетьманськими універсалами, полковницькими
листами.
За майновою ознакою старшинські
господарства поділялися на три групи: дрібні, що мали до 120 десятин орної
землі, середні — до 300 десятин, великі — понад 300 десятин.
У другій половиш XVII — першій чверті
XVIII ст. значно розширилися монастирські й церковні землеволодіння за рахунок
купівлі та загарбання козацько-селянських та общинних земель. Монастирі мали
монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква
домагалася права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у вигляді
пожалувань.
Суттєві зміни сталися в цей період і у
землеволодінні козаків, селян, міщан. Козацтво було привілейованим станом у
Лівобережній та Слобідській Україні. За ним законодавче закріплювалися свобода,
власна юрисдикція, право на спадкове володіння землею та іншим майном, зайняття
промислами, ремеслами, торгівлею. Основним обов’язком було несення військової
служби за власний кошт.
Козаки зберігали земельні наділи, що
мали до визвольної війни, а також купували, освоювали шляхом займанщини нові
землі. Правом займанщини користувалися переселенці з Правобережної України. В
Слобідській Україні козацька власність формувалася шляхом урядових пожалувань.
Після визвольної війни почався процес
поступового обмеження прав козаків на землю та їх обезземелення. Козацьке і
селянське землеволодіння розмежувалися. Старшина, використовуючи місцеву та царську
адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно
розпоряджатися землею, скуповувала її, забирала за борги. Старшина примушувала
козаків безоплатно працювати в своїх маєтках: орати, заготовляти сіно і дрова,
доглядати худобу, брати участь у будівельних роботах, забороняла торгувати
горілкою, замість своїх рангових селян віддавала козаків на військову службу.
Козаки за майновою ознакою поділялися на
виборних і підпомічників. Виборні козаки становили заможну верхівку родового
козацтва, вони відбували службу за свій кошт, були звільнені від державних
податків. Козаки-підпомічники були неспроможними відбувати службу, тому
забезпечували виборних провіантом, зброєю, одягом, кіньми, тому обробляли їх
землі під час військових походів, дбали про господарство.
У 1783 р. царський уряд перевів
підпомічників до категорії державних селян: козаки зберегли особисту свободу і
право володіння землями, але сплачували податки та відбували відповідні
повинності.
Зростання земельної власності старшини
та монастирів вело до обезземелення селян. Вільні військові маєтності
передавалися в приватні руки. Обезземелювання селян відбувалося швидше, ніж
козаків. Після визвольної війни 80-90% селян мали землю, в 30-40-х роках XVIII
ст. безземельних і малоземельних селян було 40% від загальної кількості, а за
даними ревізії 1764 р. 20% селянських дворів були безземельними і 78% —
малоземельними.
Продовжувало існувати общинне
землеволодіння. Сільська община (громада) об’єднувала козаків і селян, в її
користуванні були угіддя, ліси, озера, якими вона розпоряджалася і розподіляла,
продавала общинникам або стороннім особам, давала дозвіл на будівництво
гребель, млинів. Ті члени громади, які не мали орної землі, обробляли
громадські землі. Юридичне вони під назвою «вільних», «громадських»,
«мирських» вважалися власністю Війська Запорізького. До середини
XVIII ст. общинне землеволодіння занепало під наступом гетьмансько-старшинської
адміністрації, яка або скуповувала землю, або оголошувала її вільною і
захоплювала. Общинні землі перейшли в індивідуальне користування.
Наприкінці XVII — протягом XVIII ст. у
становищі селян відбулися значні зміни. Це був період поступового поширення і
утвердження феодальної ренти, зокрема відробіткової, а також обмеження і
заборони свободи переходу. Остаточно юридичне закріпачення селянства на
Лівобережжі та Слобожанщині відбулося згідно з Царським указом від 3 травня
1783 р. В південноукраїнських землях кріпацтво юридичне було оформлене в 1797
р. Встановлювалася триденна панщина із збереженням усіх натуральних і грошових
повинностей.
У 1775 р. старшина звернулася до
малоросійського губернатора П. Румянцева з проханням допомогти у справі
юридичного визначення прав на землю. Із скасуванням особливостей
адміністративно-територіального устрою Лівобережної України царський уряд
зробив рішучий крок до зрівняння прав старшини з російським дворянством. Указом
від 26 жовтня 1781 р. на ім’я генерал-губернатора Лівобережної України П.
Румянцева право участі в місцевій адміністрації та суді надавалося дворянам, які
мали вотчину і проживали в даній губернії. Таким чином, старшина здобула всі ті
права, що мало російське дворянство. Указ 1783 р. про закріплення за старшиною
прав на селян і перетворення лівобережних козацьких полків у регулярні,
«Жалувана грамота дворянству» (1785 р.), що поширювалася на
Слобожанщину, Лівобережжя і південноукраїнські землі, свідчили про завершення
процесу нобілітації української старшини. Вона мала право володіти землею,
селянами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і торги, була
звільнена від податків, обов’язкової військової служби.
Таким чином, аграрний розвиток
Гетьманщини протягом другої половини XVII — XVIII ст. відбувався під
визначальним впливом економіки феодальної Росії. Було знищене землеволодіння
козаків і селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне
право. Старшина добилася нобілітації і спадкової власності на рухоме і нерухому
майно, перетворившись у привілейований стан.
Висновки
1.   Козацтво
виникло у XV ст. на
території, що носила назву Дике поле.
2.  В основу устрою
Запорізької Січі покладався слідуючий принцип: козаки були рівними перед
законом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у
радах, обирати старшину.
3.   Господарство
запорожців за період існування Січі зазнало серйозних змін. На початку це було
полювання на звіра і птицю, рибний і соляний промисли і лише частково
розведення худоби та землеробство, то в пізній період Запорізької Січі набуло
високого розвитку хутірське господарство
4.   Козацька
власність визначалась як корпоративна, адже носієм власності виступав не
окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська Запорізького. При
відсутності приватної власності на землю на Запоріжжі не заборонялась і не
обмежувалась рухома приватна власність. Обидві форми власності не протистояли
одна одній, а співіснували.
5.  Але згодом ситуація
змінилась. Було знищене землеволодіння козаків і селян. Повторно утвердилися
феодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина добилася нобілітації і
спадкової власності на рухоме і нерухому майно, перетворившись у привілейований
стан.
Список
літератури
1.        
Багалій Д.І. Історія Слобідської
України. – Х.: Основа, 1991. – 256с.
2.        
Голобуцький В.О. Запорізька Січ в
останні часи свого існування: 1734-1775 рр. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. –
421с.
3.        
Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. –
К: Вища школа, 1994. – 539с.
4.        
Гуслистий К. Запорозька Січ та її
прогресивна роль в історії українського народу. – К.: Держполітвидав України,
1954. – 87с.
5.        
Ефименко
А.Я. История украинского народа. – К.: Лыбидь, 1990. – 512с.
6.        
Жуковський А. Нариси історії України. –
Львів, 1992. – 230с.
7.        
Історія України: навчальний посібник. –
К.: Альтернативи, 1997. – 423с.
8.        
Рибалка І.К. Історія України: Ч1: Від
найдавніших часів до кінця XVIII
століття. – Х.: Основа, 1995. – 446с.
9.        
Субтельний А. Україна: історія. – 2-е
видання – К.: Либедь, 1992. – 509с.
10.     
Щербак В.О, Українське козацтво:
формування соціального стану: друга половина XV
— середина XVIII
ст. – К.: КМ Академія, 2000. – 296с.