Передумови виникнення та
розвитку багатонаціональних підприємств
історія багатонаціональна корпорація міжнародний
торгівля
Вивченню
правових факторів виникнення і розвитку багатонаціональних підприємств в
сучасній світовій та українській літературі присвячено небагато уваги. Це
пояснюється тим, що економісти, які вивчають історичні умови виникнення БНК, не
схильні займатися аналізом пов’язаних з цим процесом правових моментів, а
юридичні дослідження БНК здебільшого присвячені вивченню сучасних проблем їх
діяльності і через це характеризуються неісторичним підходом. 
Певні
форми організації виробничої діяльності, які є аналогами сучасних
багатонаціональних компаній, з’явилися ще у стародавні часи. Такий правовий
інститут, як корпорація, був відомий ще у римському праві. Так, в епоху
Республіки сенат надавав ремісникам дозвіл на створення так званих колегій,
тобто орденів чи асоціацій людей, які налічували не менше трьох осіб і
займалися однією справою. Колегія могла володіти власністю, порушувати справи у
суді, а також переслідуватися судом. Керувалася колегія на основі власного
статуту. Крім того, за римським правом разом з дозволом на створення колегія
набувала й корпоративні права, а саме спеціальну концесію. Таким чином, із
спеціальним дозволом на існування колегії поєднувалося й спеціальне дарування
їй статусу юридичної особи. 
Що ж
стосується безпосередньо такої організаційної форми, як БНК, то, звичайно,
точну дату її виникнення визначити неможливо. Як суб’єкт міжнародних
економічних відносин БНК затвердилися лише у ХІХ ст. Однак, певні форми
організації, які мають аналогії з сучасними БНК, з’явилися задовго до цього. 
					







Деякі
науковці вважають, що історію БНК необхідно починати з транснаціональних
банків, які стали прообразами перших багатонаціональних підприємств. Так, ще у
XIII та XIV ст. італійські банкіри відкривали свої контори в Англії Ще один
прототип БНК — найкрупніший німецький торгово-лихварський дім Фуггерів, який
надавав позики Габсбургам, за що отримав право на експлуатацію срібних та
мідних рудників в Тіролі та Угорщині. У XV-XVI ст. не було практично жодної
європейської країни, де б не існувало відділень банкірського дому Фуггерів, та
де б вони не володіли рудниками або текстильними мануфактурами. 
Також
існує думка, згідно з якою попередницями БНК були багатонаціональні організації,
які займалися міжнародною торгівлею, а саме Ганзейська Ліга та Ост-Індійські
компанії. Як відомо, міжнародна торгівля зародилася ще у стародавні часи.
Великий шовкових шлях, наприклад, був відкритий ще у ІІ ст. до н.е. З кінця XIV
– початку XV ст. з розвитком морського сполучення міжнародна торгівля отримує
величезне значення, стає більш організованою і починає набувати монопольний
характер. Так, Ганзейська Ліга являла собою об’єднання купців середньовічних
німецьких міст, яке здійснювало контроль за більшою частиною внутрішньої та
зовнішньої торгівлі в басейнах Північного та Балтійського морів. Ганзейську
Лігу можна вважати прикладом справжньої зовнішньоторговельної монополії, а її
торгівельні представництва, які діяли у Новгороді, Брюгге, Лондоні та інших
містах, прототипами філій сучасних БНК. 
Великі
географічні відкриття та викликана ними колоніальна політика провідних
європейських держав обумовили появу на початку XVII ст. Ост-Індійських
колоніальних торгівельних компаній. Існує думка, що історію зародження БНК
необхідно починати саме з них Ці організації мали форму декретованих компаній,
тобто створювалися урядовим декретом, який надавав їм монопольне право на
ведення певного виду торгівлі. 
Ще однією
формою організацій, яку можна кваліфікувати як первинні БНК, були групи
англійських інвесторів, наприклад, компанії “Principio” та “Accokeek”. Ці
компанії у XVII ст. займалися видобутком залізної руди в колоніях Меріленд та
Вірджинія з метою її подальшого експорту (переважно в Англію). Вони також мали форму
декретованих компаній, здійснювали торгівлю за рахунок власних коштів, а
прибуток кожного інвестора був пропорційний його частці у власності т компанії.
Однак, не
зважаючи на велику кількість дискусій, більшість учених економістів і юристів
відносять появу сучасних БНК до другої половини ХІХ ст. Саме у цей період
з’являються правові умови для розвитку великомасштабного бізнесу, першою з яких
можна вважати законодавче закріплення такої форми організації, як акціонерна
компанія. 
Взагалі
така форма ділового підприємства була розроблена англійськими торговцями ще у
XVІI ст. У той час часткова участь у праві власності компанії представлялася
сертифікатом акції, які можна було вільно продавати та купувати. Головна ознака
тодішніх акціонерних компаній полягала у тому, що вони створювалися без
королівського декрету. Через відсутність у цих компаній відповідної санкції
уряду, вони не визнавалися законними. Така позиція базувалася на доктрині
римського права про концесії, тобто ніяка група або асоціація не могла
претендувати на правовий статус, доки цей статус не отримав визнання монарха.
Суди не визнавали акціонерні компанії юридичними особами, що створювало
труднощі з придбанням власності, її захистом в суді, а також з юридичним
забезпеченням виконання контрактів. Ще один недолік таких компаній полягав у
необмеженій відповідальності їх учасників за борги компанії. Не зважаючи на це,
подібні акціонерні компанії мали цілий ряд переваг, які сприяли їх активному
поширенню в діловій практиці. Серед них можна назвати: легкість передачі прав
власності, стабільність управління, можливість його здійснення через довірених
осіб та інші. 
З метою
перешкоджання розповсюдженню акціонерних компаній в 1720 році англійським
парламентом був прийнятий так званий Закон про мильні пузирі (“Bubbles-Act”).
Він став першим загальним законодавчім актом, який безпосередньо стосувався
акціонерних компанії. Цей закон визнавав злочинними промислові компанії, члени
яких несуть обмежену майнову відповідальність і частки участі в яких можуть бути
відчужені. Такі компанії визнавалися джерелом безпорядку і переслідувалися
судом. Для посилення значення Закону про мильні пузирі у 1734 році був
прийнятий Закон Бернарда (“Barnadds-Act”), який мав за мету попередження
спекулятивних біржових операцій. Хоча прийняті закони й загальмували розвиток
акціонерних компаній, вони не змогли зупинити їх розповсюдження Перед
англійським урядом повстала необхідність розробки законів, які б регулювали
створення акціонерних компаній. 
З 1824 по
1827 роки була прийнята ціла низка законів, якими був відмінений Закон про
мильні пузирі, спрощені умови набуття корпоративних прав, що полегшило
заснування акціонерних компаній, а також введена досить складна система їх
реєстрації. Але прийняття цих актів не дало позитивних результатів і процес
розробки законодавства з регулювання акціонерних компаній було продовжено. В
1834 році англійській парламент уповноважив монарха надавати компаніям
«письмовий патент» на привілей порушувати справу у суді та бути
переслідуваними судом через державних обвинувачів. Хоча закон 1834 року
формально не легалізував акціонерні компанії, зважаючи на те, що іноді право
переслідувати та бути переслідуваним у суді є достатнім для визнання юридичної
особи, письмовий патент, по-суті, став тим самим, що й декрет про заснування
корпорації. У 1844, 1845 та 1847 роках були прийняті закони, які вводили
систему реєстрації акціонерних компаній, створених без спеціального
парламентського акту. Для здійснення такої реєстрації при торгівельній палаті
була заснована спеціальна установа (“Joint Stock Companies Registration
Office”) та створена посада регістратора акціонерних компаній. 
В період
між 1855-1858 роками в цій галузі з’явилися нові законодавчі акти. Першим та
основним з них став Закон про обмежену відповідальність (“Limited Liability
Act”) 1855 року, який дозволив створювати компанії з обмеженою
відповідальністю. Прийняті далі закони остаточно узаконили та закріпили за
акціонерною формою компанії її головну перевагу, а саме обмежену
відповідальність учасників за борги компанії. 
У
англійському напрямку розвивалося законодавство, що регулювало створення
корпорацій і в Сполучених Штатах Америки. Спочатку практика інкорпорування
через простий акт реєстрації виникла у зв’язку з заснуванням компаній,
призначених для строго визначених видів діяльності. Так, у штаті Масачусетс, ще
у 1798 році був прийнятий закон про інкорпорування водопровідних компаній, у
1811 році у штаті Нью-Йорк — про інкорпорування текстильних компаній. У цей
самий час отримали поширення закони про “ultra vires”, тобто закони про
заборону такої діяльності корпорації, яка не передбачена її статутом. Але після
1837 року законодавчі збори штатів починають приймати загальні закони про
корпорації, які дозволяли компаніям набувати цей статус без спеціального
рішення законодавчого органу Виняток становили лише компанії, які мали право
примусового викупу земель, монополії та банки. 
Через те,
що закони про корпорації не відповідали умовам тогодення, починаючи з 1888 року
відбувалася інтенсивна консолідація фірм, які набували форму трестів. З метою
удосконалення законодавства, деякі з штатів, першим з яких став Нью-Джерсі,
вводили норми, які надавали корпораціям право володіти акціями компаній, що
утворюють трест, тобто створювати холдингові компанії. Крім того, у 1891 році в
Нью-Джерсі був прийнятий закон, який надавав корпораціям право здійснювати
операції у кількох штатах одночасно. Згодом подібні закони були прийняті й у
інших штатах. 
Система
законодавства Франції та Німеччині також пішла шляхом закріплення
організаційних форм групової власності на підприємства. У Франції перші джерела
законодавства, які торкалися акціонерної справи, з’явилися у ХVІІ ст., а 24
липня 1867 року був прийнятий закон про акціонерні компанії, якій діє у Франції
до теперішнього часу. 
У
Німеччині перші законодавчі акти, які тою чи іншою мірою стосувалися
акціонерних компаній, з’явилися лише у ХІХ ст. Уперше така форма організації
зустрічається в гамбурзькому законі 1835 року та в прусському законі про
залізничні підприємства 1838 року. Закон, якій безпосередньо регулював порядок
створення акціонерних компаній, був виданий в Пруссії у 1843 р. Після цього
відбувається подальша розробка законодавства з регулювання процесу створення та
діяльності акціонерних компаній і в 1870 році приймається новий загальний закон
про акціонерні компанії та акціонерні товариства, який й досі має юридичну
силу. 
Серед
правових умов, які стали стимулом для розвитку БНК також слід відзначити роль
патентного права. Так, наприклад, з 1872 року в Канаді уперше власниками
канадських патентів могли бути особи, що не є громадянами Канади. Це, у свою
чергу, призвело до збільшення прямих інвестицій через філії американських
компаній. Історія розвитку окремих фірм свідчить, що захист через патентне
право відігравав важливу роль у стимулюванні прямих іноземних інвестицій у
сільське господарство і машинобудування Канади. Також можна припустити, що у
свій час патентне право стало інструментом для залучення інвестицій у Францію,
Німеччину й Англію 
Перші
«по-справжньому» багатонаціональні компанії з’явилися у 1890-х роках
у Британії та Європі. Домінуючу позицію у цей час займали німецькі фірми, які
діяли у хімічній і текстильній галузях промисловості та у сфері виробництва
електротоварів Однак, після поразки Німеччини у Першій світовій війні (так
само, як і в Другій світовій війні), закордонну власність її компаній було
конфісковано. Звичайно, це значно загальмувало розвиток німецьких БНК у
двадцятому сторіччі порівняно з БНК інших країн. 
Цей самий період
також був відмічений появою американських БНК. Вважається, що першою
американською БНК була компанія з виробництва швейних машин “American Singer
Sewing Machine Company”. У 1855 році компанія почала продавати свої машини у
Францію використовуючи французьких посередників. Щоб задовольнити попит на свою
продукцію у 1867 році компанія заснувала в Великобританії фабрику зі збору
готових швейних машин з комплектуючих, які імпортувалися з США. У 1882 році
Singer збудувала нову фабрику, яка займалася виробництвом машини вже з місцевих
матеріалів Таким чином, компанія “Singer” стала першою фірмою, яка для
забезпечення зростаючого попиту на закордонному ринку перейшла від експорту
своєї продукції до її місцевого виробництва. 
Найбільше
зростання американських підприємств прийшлося на період між 1893 та 1914
роками. Це пояснюється, по-перше, спадом на внутрішньому ринку США, що зробило
закордонні ринки більш привабливими, та, по-друге, існуючими на той час умовами
на фондовому ринку та новим антимонопольним законодавством, які сприяли злиттю
компаній у гігантські корпорації з інтересами як на місцевому, так й на
закордонному ринках Однак, незважаючи на швидку експансію на закордонні ринки,
до 1914 року США отримували більше інвестицій, ніж експортували самі. 
Ситуація,
що склалася після Першої світової війни, не була сприятливою для збільшення
прямих іноземних інвестицій. Такий стан був викликаний, по-перше, змінами на
політичній карті світу. Так, після Великої жовтневої революції з
капіталістичної економічної системи випав Радянський Союз. Хоча, згідно з
впровадженим В.І. Леніним “Новим економічним планом” у 1920-ті роки західні
компанії могли діяти в СРСР як спільні з радянськими підприємства, з приходом
до влади Сталіна це положення було ліквідовано Таким чином, до 1930 року значна
територія була просто закрита для приватних закордонних інвестицій. Розпад
Австро-Угорщини та Османської імперії також утруднив вільний рух інвестицій
Другою
передумовою став крах міжнародних ринків капіталу в кінці 1920-х — на початку
1930-х років. Це спричинило економічний хаос, який призвів до інфляції, за цим
дефляції та збільшення валютного регулювання Все це стало причиною “Великої
Депресії” та значного спаду у світовій торгівлі. 
По-третє,
через загальну нестійкість у світовій економіці, а також побоювання початку
нової війни, держави почали проводити більш націоналістично-орієнтовану
економічну політику. Так, Італією та Німеччиною було схвалено фашистську
економічну політику, яка робила акцент на державному контролі за сировиною та
виробництвом, а також на захваті іноземних територій з метою економічного та
політичного росту 
Націоналістична
орієнтованість економічної політики призвела до збільшення інтеграції між
фірмами однієї національності. Згодом ці національні об’єднання створили зі
своїми закордонними конкурентами міжнародні картелі, метою яких був поділ
світового ринку на ексклюзивні сфери впливу, а також зменшення цінової
конкуренції через укладання угод про збереження ціни товару при його
перепродажі. 
На відміну від
європейських, американські компанії не могли об’єднуватися у картелі. Це
пояснювалося існуванням у США жорстких антимонопольних законів, які визнавали
протизаконними картелі між американськими фірмами. В європейських країнах
подібні антимонопольні закони стали прийматися лише після Другої світової
війни. Однак, правовий контроль в межах США не заважав американським фірмам
приєднуватися до закордонних картелів. У 1918 році з прийняттям “Webb-Pomerene
Act“ американським компаніям було дозволено створювати картелі для здійснення
спільного експорту, а також приєднуватися до міжнародних картелів, за умови, що
це не відіб’ється негативно на конкуренції в межах США. Це було значною
уступкою з боку американського уряду. Так, наприклад, у 1928 році було
сформовано картель між “Shell”, “Anglo-Persian” (зараз “British Petrolium”) та
“Standard Oil of New Jersey”. У 1933 році американські компанії створили разом
з британськими, китайськими, польськими та австрійськими компаніями “Second
International Steel Cartel” 
Незважаючи на
існування міжнародних картелів та націоналістичну економічну політику, яка
сприяла захисту внутрішніх галузей промисловості, у міжвоєнний період
продовжувалася тенденція розширення фірм через здійснення прямих іноземних
інвестицій (ПІІ). Таким чином, картелі, з одного боку, уповільнювали процес
інтеграції міжнародного виробництва, але, з іншого боку, надавали фірмам
можливість здійснювати ПІІ в оговорені в угоді про створення картелі регіони,
що значно зменшувало ризик збитків від конкуренції. 
Надзвичайного значення в міжнародному виробництві БНК набувають після
Другої світової війни. На первісному етапі пануюче положення зайняли
американські БНК, які уникнули розорення та конфіскації активів, пережитих
європейськими фірмами. Європейські компанії не мали можливості задовольнити
потреби у необхідних для післявоєнної відбудови товарах, що, у свою чергу,
гарантувало американським фірмам високо прибутковий ринок, сприяло їх розвитку,
а також стимулювало до випробування та впровадження нових технологій виробництв
Таким чином, американські компанії знаходилися у винятковому положенні для
розширення на зовнішній ринок через експорт та інвестиції.
Стимулом для
швидкого поширення американських ПІІ послужило декілька факторів. По-перше,
прийняття у 1948 році “Плану Маршалла” з реконструкції зруйнованої війною
європейської економіки відкрило нові можливості для прямого інвестування
американськими фірмами. По-друге, становлення нової міжнародної фінансової та
торгової системи, а саме створення Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку
реконструкції та розвитку, а також Генеральної угоди з тарифів та торгівлі,
зробило долар стандартною валютою міжнародних операцій. Крім того, нова система
була націлена на поступову лібералізацію міжнародної економіки через ліквідацію
тарифних бар’єрів в торгівлі. Усунення цих обмежень стало сприятливою умовою
для створення комплексних виробництв у більш ніж одній країні, а зменшення
витрат на переміщення матеріалів, напівфабрикатів та готової продукції
гарантувало їх успішність. По-третє, американські компанії, які здійснювали
іноземні інвестиції, звільнялися від сплати податків з отриманого за кордоном
прибутку 
Деякі автори
вважають, що важливим стимулом для американських ПІІ стало створення у 1957
році ЄЕС. Інші піддають цю думку сумніву і наголошують, що заснування ЄЕС
сприяло розвитку спільного міжнародного виробництва в межах Співтовариства, але
навряд чи стало вирішальним фактом для збільшенні ПІІ США. 
Слід зазначити,
що одним з пріоритетних завдань уряду США у повоєнний період стало знищення створених
у довоєнний період міжнародних картелів Як наслідок така політика стала
причиною екстратериторіальної дії антимонопольних законів США, які поширювалися
на закордонні картелі, діяльність яких негативно відбивалася на американському
ринку. 
На початку 1950-х
років відбувається процес відновлення міжнародної конкурентоспроможності
європейських компаній. У цей час німецькі компанії починають викуповувати
конфісковані закордонні заводи, поновлювати старі міжнародні комерційні
зв’язки. Італія також стає джерелом ПІІ. Серйозний вплив на зовнішньому
автомобільному ринку набула Франція, що сприяло збільшенню кількості її
іноземних виробництв Все це стало передумовою для початку періоду відновлення
міжнародної конкуренції. Він починається з 1960 року, коли зменшується загальна
частка ПІІ США, а частка Німеччини, Японії та Швейцарії навпаки збільшується 
Також 1960-ті
роки ознаменувалися появою в числі основних іноземних інвесторів Японії, яка до
1959 року переживала повоєнну реконструкцію. Крім того, приплив інвестицій у
країну значно обмежувався існуванням жорсткого державного валютного регулювання
На початку 1960-х років японські компанії почали вкладати інвестиції в сусідні
країни: Тайвань, Таїланд, Гонконг та Сінгапур. Обсяг японських ПІІ значно виріс
після того, як на початку 1970-х років, з метою підвищення вартості єни,
японський уряд лібералізував, а потім взагалі скасував обмеження на експорт
капіталу Японські компанії не лише продовжували вкладати кошти у азіатські
країни, що розвиваються, але й почали здійснювати значні інвестиції в
промислово розвинені країни. 
Крім підйому
японських БНК, цей період характеризується зміною ролі США, які з основного
інвестора перетворилися в основну приймаючу інвестиції країну. Основними
причинами цього стали такі фактори, як перспективність американської економіки
на фоні уповільнення світової економіки, швидке знецінення з 1985 року долару,
що робило інвестування у США відносно дешевим, а також лібералізація
американських фінансових ринків, що сприяло появі іноземних фірм у цьому
секторі. Більш того, через обмеження імпорту в країну японських товарів, в США
збільшилася присутність японських фірм. 
Обсяг
інвестицій у країни, що розвиваються, знижується. До 1975 року цей спад
пояснювався хвилею націоналізації, яка відбулася у 1960-початку 1970-х роках
здебільшого в нафтовидобувній промисловості. Крім того, сувора економічна
політика країн-імпортерів капіталу, перш за все держав латиноамериканського
регіону, яка мала за мету захист платіжного балансу цих країн, припускала значні
законодавчі обмеження ділової діяльності БНК. З іншого боку, починаючи з 1980-х
років відбувається підйом БНК таких країн, що розвиваються, як Корея, Бразилія,
Мексика та країн-експортерів нафти.
З кінця 1970-х
років для БНК відкриваються нові ринки в КНР, колишньому Радянському Союзі, а
також постсоціалістичних країнах Східної Європи. Як відомо, з початком
«холодної війни» США та їх союзники ввели обмеження на торгівлю з
країнами Східної Європи та СРСР [76, с. 4]. Крім того, держави Східного блоку в не були
учасниками Бреттон-Вудської системи. Відособлена східна зона торгівлі
об’єдналася навколо Ради економічної взаємодопомоги, яка була створена у 1949
році. Членами РЕВ були Радянський Союз, Чехословаччина, Східна Германія,
Угорщина, Польща, Болгарія та Румунія, Монголія (приєдналася до організації у
1962 році) та Куба (приєдналася до організації у 1972 році). Югославія мала
статус асоційованого члена. Ці країни здійснювали політику повної заборони ПІІ,
метою якої була ізоляція від іноземного капіталу, а також сприяння розвитку
вітчизняної продукції та технологій. Все це стало причиною економічної
дезінтеграції та спаду торгівлі між Сходом і Заходом. Лібералізація економік
країн Східної Європи призвела до зміни ставлення до прямих інвестицій іноземних
компаній і відміни заборони на їх здійснення. Спочатку в постсоціалістичних
країнах починають прийматися закони, які дозволяють створювати спільні
підприємства, потім — закони, які дозволяють пряме інвестування через власні
філії іноземних компаній. 
Китай був
зачинений для прямих інвестицій з Заходу починаючи з Революції 1949 до 1979
року, коли на законодавчому рівні було дозволено створювати спільні
підприємства. У 1986 році, згідно з новим законодавством, закордонними
підприємствам було дозволено направляти в країну інвестиції. 
Між 1975
та 1985 роками основним джерелом зовнішніх прямих інвестицій стає Західна
Європа, яка й сьогодні займає це положення. 
ЛІТЕРАТУРА
1. 
Асосков
А.В. Правове формы участия юридических лиц в международном коммерческом
обороте. – М.: «Статут», 2003. – 349 с. 
2. 
Бірюков
О., Юргелевич С., Колосовський О., Хенее Ф. Фінансові послуги. Цінні папери //
Український правовий часопис. – 2003. – № 5 (10). 
3. 
Богуславский
М.М. Иностранные инвестиции: правовое регулирование. М., 1996. – 484 с.
4. 
Богуславский
М.М. Международное частное право. – М., 1994. – 414 с. 
5. 
Гіл Ч.
Міжнародний бізнес: конкуренція на глобальному ринку. – К.: Видавництво Соломії
Павличко “Основи”, 2001. – 856 с.
6. 
Глобалистика:
Энциклопедия. – М.: 2003. – 1328 с. 
7. 
Данилькевич
H.И., Федоров О.H. Международное частное право. — Днепропетровск: Арт-Пресс,
1999. — 208 с.
8. 
Довгерт
А.С. Актуальні проблеми міжнародного приватного права. – К., 2001. – 345 с.