Вступ
Ринкові перетворення в Україні об’єктивно
пов’язані з активізацією діяльності, усвідомленням кожною людиною себе як
особистості, формуванням у неї таких трудових і підприємницьких концепцій, які
в найбільшій мірі сприяли б її самореалізації і досягненню поставлених цілей.
Розширення знань, підвищення кваліфікації, професійна мобільність, розвиток
особистості стають важливими умовами економічного і соціального прогресу
суспільства.
Розвиток особистості – це такі її зміни,
внаслідок яких індивід здатний ставити і вирішувати все більш складні конкретні
завдання. У процесі реалізації цих завдань розвиваються здібності людини,
нарощується творчий потенціал і з’являються можливості постановки і розв’язання
нових завдань. Конституційне забезпечення прав і свобод людини, економічні
перетворення в Україні виступають факторами формування нового типу особистості,
заінтересованої в прогресивних тенденціях розвитку суспільства, результатах
своєї діяльності, з активною життєвою позицією. Організація трудової діяльності
на сучасному етапі повинна базуватися на врахуванні не окремих ізольованих
властивостей працівника, а цілісної структури його особистості.
Індивід освоює надбання попередніх поколінь, у
формі образу відтворює світ і на цій підставі діє, О. виробляє власне ставлення
до світу і прагне втілити його. В такий спосіб вона підіймається над
обставинами життя і самореалізується – об’єктивує свої можливості. Це
здійснюється за рахунок вчинку як характерної для цього рівня активності.
Завдяки вчинку О. виходить за власні межі, долає перешкоди, що їй чинить світ,
втілює себе у ньому.
Процес історичного усвідомлення вчинку
послідовно фіксує ряд його компонентів, кожен з яких є кроком до з’ясування
людиною своїх взаємин зі світом (Роменець). Ситуативним компонентом вчинку
людина знаходить їм підставу в умовах свого життя. Вона наділяє ці умови
надзвичайними властивостями, борониться від них, прагне поєднатися з ними.
Нездійсненність такого прагнення зумовлює появу мотиваційного компонента вчинку
– віднаходження джерел буття в самій собі. Людина посідає місце Всесвіту, стає «мірилом
усіх речей», здійснює духовне і матеріальне виробництво, усвідомлює власну
могутність. Вона шукає себе у вироблених речах, проте не знаходить. Це змушує
її пильніше придивлятися до здійснюваної активності й шукати в ній можливостей
повнішого й адекватнішого самовияву. З’являється дійовий компонент вчинку –
утвердження власного буття через перетворення світу, боротьбу з існуючими
обмеженнями, самореалізацію. Проте це не вичерпує онтологічного питання –
питання про сенс життя. Тому на зміну дійовому компонентові приходить
післядійовий – у вигляді рефлексії як сповненого драматизму самопізнання.
					







Вчинок є складноструктурованою, сповненою
глибокого змісту, розгорнутою в часі і просторі активністю, що характеризує
людину як особистість.
Вчинком індивід стверджує себе як особистість,
втручається в царину етики, порушує її усталеність, привносить в неї себе.
На даний час не існує загальноприйнятої думки
про те, який підхід варто застосовувати персонологам до вивчення особистості
для пояснення основних аспектів поведінки людини. На цій стадії розвитку
персонології співіснують різноманітні альтернативні теорії, що описують
особистість як інтегроване ціле і водночас пояснюють розбіжності між людьми.
Тому насамперед зупинимося на тому, що являють собою деякі з теорій, щоб як
можна ширше і багатогранніше уявити складність вивчення феномена особистості в
психології.
Психодинамічний
напрямок у теорії особистості: З. Фрейд
Жодний з напрямків не набув такої гучної
популярності як психоаналіз 3. Фрейда (1856–1939). Його ідеї зробили
революційний вплив не тільки на розвиток самої психології, породивши безліч
теорій і гіпотез, наукових відкриттів і методів, але й на літературу,
мистецтво, медицину та інші науки, пов’язані з людиною. Для розуміння
психоаналізу і фрейдистської теорії особистості необхідно вказати основні
положення навчання Фрейда.
Психічний детермінізм. Фрейд вважав, що душевне
життя – це послідовний безупинний процес. Закон збереження енергії
застосовується до нього так само, як і до всіх інших процесів. Кожна думка,
почуття і дія мають свою причину, викликаються свідомим або несвідомим наміром
і визначаються попередньою подією. У випадку коли деякі прояви душевного життя «здаються»
виниклими безпричинно, спонтанно, Фрейд шукає і знаходить приховані зв’язки, що
поєднують один напрямок душевного життя з іншим.
Свідоме, передсвідоме, несвідоме.
У душевному житті Фрейд виділяє три рівні:
свідомість, передсвідомість і підсвідомість (несвідоме), пов’язуючи усі
психічні процеси між собою по горизонталі і по вертикалі. До несвідомого
належать багато інстинктів, узагалі недоступні свідомості, а також думки і
почуття, піддані «цензурі», яка розділяє свідомість і несвідоме та виконує дві
функції:
1) витісняє в царину несвідомого неприйнятні та
засуджувані особистістю власні почуття, думки і поняття;
2) чинить опір активному несвідомому, що прагне
проявитися у свідомості.
Думки і почуття, піддані «цензурі», не втрачені,
але не допускаються до спогадів, і тому виявляються у свідомості не прямо, а
опосередковано: в обмовках, описках, сновидіннях, помилках пам’яті, неврозах,
нещасливих випадках, захворюваннях і т. ін. Відбувається також сублімація
несвідомого – заміщення заборонених потягів соціально прийнятними діями.
Те, що ми звикли називати свідомістю, являє
собою, образно кажучи, айсберг, велику частину якого займає несвідоме. У цій
нижній частині айсберга і знаходяться основні запаси психічної енергії,
спонукання й інстинкти.
Передсвідомість – частина несвідомого,
розташованого між свідомістю і власне несвідомим, що може стати свідомістю,
будучи «складом» пам’яті, у якому свідомість має потребу при виконанні своєї
повсякденної роботи.
Спонукання, інстинкти і принцип рівноваги.
Інстинкти – це сили, що спонукають людину до дії. Фізичні аспекти, інстинкти,
Фрейд називав потребами, психічні – бажаннями. Інстинкт містить компоненти:
джерело (потреби, бажання), мету, імпульс та об’єкт. Мета інстинкту полягає в
зменшенні потреби і бажання, тобто їх задоволенні. Імпульс інстинкту – це ті
енергія, сили або напруження, що використовуються для задоволення інстинкту. Об’єкт
інстинкту – це предмети або дії, що задовольняють початкову мету. Людина, яка
відчуває потребу, буде продовжувати пошукову діяльність доти, поки не
задовольнить цю потребу і пов’язане з нею напруження. Напруження змінюється
релаксацією, релаксація – напруженням… І так до безкраю. При цьому мова йде не
тільки про безпосередньо фізіологічні потреби, але й про потреби, наприклад,
опікувати когось, домінувати, панувати, залежати, страждати, спілкуватися і т.д.
Ці основні положення вчення 3. Фрейда спираються
на концепцію особливих «структур» особистості (рис. 1).
  
Рис. 1. Взаємозв’язок між особистісними
структурами і рівнями свідомості (3. Фрейд)
ІД. Слово «ід» походить від латинської «воно» і,
за Фрейдом, означає винятково примітивні, інстинктивні й уроджені аспекти
особистості. Ід функціонує цілком у несвідомому і тісно пов’язане з
інстинктивними біологічними спонуканнями (їжа, сон, дефекація, копуляція), що
наповнюють нашу поведінку енергією. Згідно з Фрейдом, ід – щось темне,
біологічне, хаотичне, що не знає законів і не підпорядковується правилам,
вільне від обмежень. Як найстаріша вихідна структура психіки, ід виражає
первинний принцип усього людського життя – негайну розрядку психічної енергії,
виробленої біологічно обумовленими спонуканнями (особливо сексуальними й
агресивними). Останні, коли вони стримуються і не знаходять розрядки, створюють
напруження в особистому функціонуванні, підпорядковується принципу задоволення,
виражаючи себе в імпульсивній, ірраціональній і нарцисській манері, незважаючи
на наслідки для інших або всупереч самозбереженню.
ЕГО (від лат. «ego» – Я) – це компонент
психічного апарата, відповідального за прийняття рішень. Его прагне висловити і
задовольнити бажання ід відповідно до обмежень, що накладаються зовнішнім
світом. Его одержує свою структуру і функцію від ід, еволюціонує з нього і запозичує
частину енергії ід для своїх потреб, щоб відповідати вимогам соціальної
реальності. Таким чином, его допомагає забезпечувати безпеку і самозбереження
організму. На відміну від ід, природа якого виражається в пошуку задоволення,
его підпорядковується принципу реальності, мета якого – збереження цілісності
організму шляхом відстрочки задоволення інстинктів до того моменту, коли буде
знайдено можливість досягти розрядки у належний спосіб. Принцип реальності дає
можливість індивідууму гальмувати, переадресовувати або поступово давати вихід
грубої енергії ід у рамках соціальних обмежень совісті індивідуума. Спираючись
на силу логічного мислення, що Фрейд називав повторним процесом, его здатне
спрямовувати поведінку в потрібне русло, щоб інстинктивні потреби
задовольнялися безпечним для самого індивідуума і для інших людей способом. Его
виступає в ролі нібито, «виконавчого органу» особистості і є цариною протікання
інтелектуальних процесів і вирішення проблем.
Суперего (Над-Я) – формується в процесі соціалізації
і є компонентом особистості, яка розвивається, являє собою інтерналізовану
версію суспільних норм, стандартів поведінки, системи цінностей. Спочатку
суперего відбиває тільки батьківські очікування відносно того, що являє собою
гарна і погана поведінка. Кожний вчинок дитина вчиться приводити у
відповідність із цими обмеженнями, щоб уникнути конфлікту і покарання. Будучи
морально-етичною силою особистості, суперего є наслідком тривалої залежності
дитини від батьків. Проте в міру того, як соціальний світ дитини починає
розширюватися (завдяки групам, ровесникам, школі, мистецтву, літературі тощо)
сфера суперего збільшується до меж тієї поведінки, яку вважають прийнятною ці
нові групи. Можна розглядати суперего як індивідуалізований відбиток «колективної
совісті» соціуму, хоча сприйняття дитиною реальних цінностей суспільства може
бути перекрученим.
Фрейд розділив суперего на дві підсистеми:
совість та его-ідеал. Совість формується за допомогою батьківських покарань за
вчинки, які батьки називають «поганою поведінкою». Совість включає здатність до
критичної самооцінки, наявність моральних заборон і виникнення почуття провини
в дитини за «погану поведінку». Заохочувальний аспект суперего – це его-ідеал,
що формується з того, що батьки схвалюють або високо цінують; він веде
індивідуума до встановлення для себе високих стандартів. І якщо мету досягнуто,
це викликає почуття самоповаги і гордості. Суперего вважається сформованим
цілком, коли батьківський контроль заміняється самоконтролем Суперего,
намагаючись цілком загальмувати будь-які суспільно засуджувані імпульси з боку
ід, прагне спрямувати людину до абсолютної досконалості в думках, словах і
вчинках; намагається переконати его в перевазі ідеалістичних цілей над
реалістичними.
За 3. Фрейдом, особистість людини приречена на
постійний внутрішній конфлікт, що виникає через «взаємовідносини» трьох
компонентів структури особистості (рис 2).
  
Рис. 2. Схематичне зображення структури
особистості за З. Фрейдом
Система життєво важливих потреб, що складає
зміст «ВОНО», постійно вимагає задоволення і несвідомо спрямовує психічну
активність людини, регулюючи її психічні процеси і стани. Несвідомі потяги, що
йдуть від «ВОНО», частіше усього знаходяться в стані конфлікту з тим, які
містяться в «Над-Я», тобто із соціальними і моральними оцінками поведінки; тому
між «ВОНО» і «Над-Я» існують постійні і неминучі протиріччя. Вони вирішуються
за допомогою «Я» – свідомості, що, діючи відповідно до принципу реальності,
намагається розумно примирити обидві конфліктуючі сторони таким чином, щоб
потяги «ВОНО» були максимальною мірою задоволені і при цьому не було порушено
норм моралі.
Стани невдоволення собою, тривожності і
занепокоєння, які часто виникають у людини, є, за Фрейдом і концепціями
неофрейдистів, суб’єктивним, емоційно забарвленим відбитком боротьби «ВОНО» і «Над-Я»
у свідомості людини.
Намагаючись позбутися цих неприємних емоційних
станів, людина за допомогою «Я» виробляє в себе так звані захисні механізми.
Ось деякі з них:
1. Заперечення. Коли реальна дійсність для
людини дуже неприємна, вона «закриває на неї очі», вдається до заперечення її
існування або намагається знизити серйозність загрози для її «Над-Я». Одна з
найбільш поширених форм такої поведінки – неприйняття, заперечення критики на
свою адресу з боку інших людей, утвердження, що того, що критикується,
насправді не існує. У деяких випадках таке заперечення відіграє певну
психологічну захисну роль, наприклад, тоді, коли людина дійсно серйозно хвора,
але не приймає, заперечує цей факт. Тим самим вона знаходить у собі сили
продовжувати боротьбу за життя. Проте частіше усього заперечення заважає людям
жити і працювати, оскільки, не визнаючи критики на свою адресу, людина і не
намагається позбутися від вад, що піддаються справедливій критики.
2. Заглушування. На відміну від заперечення, яке
здебільшого належить до інформації, що надходить ззовні, заглушування стосується
блокування з боку «Я» внутрішніх імпульсів і загроз, що йдуть від «Над-Я». У
цьому випадку неприємні зізнання самому собі та відповідні переживання наче
витісняються зі сфери свідомості. Відомі випадки зовнішньо нез’ясованого
забування, що не супроводжуються вираженими психічними розладами, є прикладами
активної роботи несвідомого механізму заглушування.
3. Раціоналізація. Це спосіб розумного
виправдання будь-яких вчинків і дій, що суперечать моральним нормам і
викликають занепокоєння. Звернення до раціоналізації характерне тим, що
виправдання вчинку знаходиться звичайно вже після того, як його зроблено.
Найбільш типові прийоми раціоналізації такі: а) виправдання своєї нездатності
що-небудь зробити небажанням це робити; б) виправдання зробленої небажаної дії «об’єктивними»
обставинами.
4. Формування реакцій. Іноді люди можуть
приховувати від самих себе мотиви власної поведінки за рахунок їх заглушення
через особливо виражений і свідомо підтримуваний мотив протилежного типу.
Наприклад, несвідома ворожість до дитини може виражатися в нарочитій увазі до
неї. Така тенденція одержала назву «формування реакції».
5. Проекція. Всі люди мають небажані властивості
і риси особистості, які вони неохоче визнають, а частіше – зовсім не визнають.
Механізм проекції виявляє свою дію в тому, що власні негативні якості людина
несвідомо приписує іншій особі, причому, як правило, у перебільшеному вигляді.
6. Інтелектуалізація. Це своєрідна спроба піти
від емоційно загрозливої ситуації шляхом відстороненого обговорення її в
абстрактних інтелектуалізованих термінах.
7. Заміщення. Воно виражається в частковому,
непрямому задоволенні неприйнятного мотиву яким-небудь морально припустимим
способом.
Якщо ці й інші захисні механізми не
спрацьовують, ті незадоволені імпульси, що виходять з «ВОНО», дають про себе
знати в закодованій, символічній формі, наприклад у сновидіннях, описках,
обмовках, жартах, дивностях поведінки людини аж до появи патологічних
відхилень.
Самосвідомість людини Фрейд порівнював з
вершиною айсберга, вважаючи, що лише незначна частина того, що насправді
відбувається в душі людини і характеризує її як особистість, актуально нею
усвідомлюється. Тільки невеличку частину своїх вчинків людина здатна правильно
зрозуміти і пояснити. Основна ж частина її досвіду й особистості знаходиться
поза сферою свідомості, і тільки спеціальні процедури, розроблені в
психоаналізі, дозволяють проникнути в свідомість.
Аналітична теорія
особистості: Карл Густав Юнг
Як і Фрейд, Юнг (1875–1961) присвятив себе
вивченню динамічних несвідомих потягів та їхнього впливу на людську поведінку і
досвід. Погляди Юнга на особистість людини є, можливо, найбільш складними,
полемічними в персонологічній традиції. У результаті переробки Юнгом
психоаналізу з’явився цілий комплекс ідей з таких різних галузей знання, як
психологія, філософія, астрологія, археологія, міфологія, теологія і
література. До основних понять вчення Юнга відносять поняття про інтроверсії та
екстраверсії, відкриття чотирьох основних психічних функцій, дослідження
колективного несвідомого, особливий погляд на структуру особистості, а в зв’язку
з цим – створення аналітичної психотерапії.
Поняття про інтроверсії та екстраверсії
базується на тому, що фокус інтересів кожного індивідуума може бути звернений
переважно до свого внутрішнього «Я» (інтроверсія) або до зовнішнього світу
(екстраверсія). Інтроверти насамперед зацікавлені і спонукувані власними
думками. Небезпека для них полягає в тому, що якщо занадто глибоко зануритися у
своє внутрішнє «Я», то можна втратити контакти із зовнішнім оточенням.
Екстраверти переважно зайняті зовнішнім світом, вони легше встановлюють
соціальні зв’язки і краще усвідомлюють, що відбувається навколо них. Небезпека
для них полягає у втраті уміння аналізувати свої внутрішні психічні процеси.
Юнг виділяє чотири основні психічні функції:
мислення, відчування, відчуття й інтуїцію, на підставі чого утворюються типи
людей, в яких розвинуті ті або інші функції. Так, у розумового типу яскравіше,
ніж в інших, виявляється здатність до узагальнень, абстрагування, логічних
побудов. Почуттєві типи замість логіки віддають перевагу емоціям, а рішення
приймають за принципом: добре або погано, красиво або некрасиво. Якщо мислення
і відчування Юнг розцінював як способи прийняття рішення, то відчуття й
інтуїцію – як способи одержання інформації. Відчуття засноване на конкретних
фактах, на тому, що можна побачити, понюхати, поторкати. Інтуїція – спосіб
опрацювання інформації, яка накопичується переважно в несвідомому. Індивідуум,
у якого домінують відчуття, більш адекватно, ніж інші типи, реагує на конкретну
ситуацію, але більш залежний від неї. Інтуїтивний тип більше довіряє своєму
досвіду. Інформація в таких людей опрацьовується швидше, відразу автоматично пов’язується
з минулим досвідом.
Психічні функції в людини розвинуті нерівномірно:
зазвичай одна з них домінує, ще одна – супроводжує, а інші дві виражені слабо і
знаходяться в несвідомому.
На підставі цього положення надалі психологи
аналітичного напрямку розробили доповнення і нові варіанти застосування
соціоніки (інформаційного психоаналізу).
За Юнгом, крім особистого несвідомого, існує ще
й колективне несвідоме, що містить досвід розвитку всього людства і передається
від покоління до покоління. За переконаннями Юнга, психіка дитини при
народженні не є «чистою грифельною дошкою», а містить певні структури
(архетипи), що надалі впливають на її розвиток, формування її «Я» та способи
взаємодії зі світом.
Основу колективного несвідомого становлять
архетипи, тобто «форма без змісту», що організує і спрямовує психічні процеси.
Архетип можна порівняти із сухим річищем, що визначає рельєф ріки, але рікою
може стати лише тоді, коли по ньому потече вода. Отже, суть архетипу полягає в
тому, що вода (психічні процеси) потече по цьому річищу, а не всупереч йому.
Архетипи виявляють себе у вигляді символів: в уявах героїв, міфах, фольклорі,
обрядах, традиціях тощо як узагальнений досвід наших предків. Головні з них – архетип
матері, тобто збірний образ жінки, архетип батька, що визначає загальне
ставлення до чоловіків. Я. Юнг зарахував до архетипів і основні елементи
структур особистості, виділяючи такі елементи (шари): персону, Его, тінь, Аніму
(у чоловіків), Анімус (у жінок) і самість (рис. 3).
  
Рис. 3. Структура особистості (за Юнгом)
Персона (особистість) – найверхній шар
особистого свідомого; «Его» – його більш глибокий шар. Найверхній шар
несвідомого – двійник «Я», його тінь; наступний шар – душа (Аніма та Анімус);
найнижчий шар – об’єктивне «Я» (самість).
Персона – це візитна картка «Я»: манера
говорити, мислити, вдягатися, це характер, соціальна роль, здатність
самовиражатися у суспільстві. Persona – латинське слово, яке означає маску, що
вдягали грецькі актори для умовного позначення тієї або іншої ролі (порівн.
російське: «машкара», «особистість».)
«Его» – центр свідомості, і тому відіграє
основну роль у свідомому житті: створює відчуття усвідомленості і послідовності
наших думок та дій, відповідальне за зв’язок свідомого і несвідомого.
Тінь – центр особистого несвідомого, куди
входять бажання, переживання, тенденції, що заперечуються індивідуумом як
несумісні з існуючими соціальними стандартами, поняттями про ідеали і т.д. У
житті ми звичайно ототожнюємося з персоною (соціальною роллю, «маскою») і
намагаємося не помічати все, що вважаємо хибним, низьким у своїй особистості.
Юнг висунув гіпотезу про компенсаторну функцію
несвідомого, що відбиває зміст свідомості у переверненому вигляді. Отже,
екстравертована особистість у своєму несвідомому інтровертована; боязка людина –
хоробра, добра – зла і т. ін. Тому тінь необхідно усвідомлювати, оскільки
особистість та її відносини зі світом тим гармонійніші, чим повніше
усвідомлюється тінь. Вона іде своїми коренями в колективне несвідоме, є
джерелом творчості, сховищем життєвої енергії, інстинктів.
Аніма й Анімус – це уявлення про себе як про
чоловіка або жінку, винесене в несвідоме як небажане для даного індивіда. Аніма
(у чоловіків) має звичайно феміністичний зміст, а Анімус (у жінок) – маскуліністичне.
«Кожний чоловік, – пише Юнг, – несе в собі вічний образ жінки – не тієї або
іншої певної жінки, але образ жінки як такої. Цей образ – відбиток, або
архетип, усього родового досвіду жіночності, скарбниця усіх вражень, що
коли-небудь вироблялися жінками. Оскільки цей образ несвідомий, він завжди так
само несвідомо проектується на улюблену жінку, він є однією з головних основ
привернення й відштовхування».
Аніма й Анімус – найстаріші архетипи, що
справляють великий вплив на поведінку індивідуума.
Самість – архетип цілісності особистості,
самість об’єднує свідоме і несвідоме, що взаємно доповнюють одне одного до
цілісності. За Юнгом, самість означає всю особистість. Але вся особистість людини
не піддається опису, тому що її несвідоме не може бути описане.
Аналітична психотерапія Юнга базується на
здатності людини до самопізнання і саморозвитку, на злитті її свідомого і
несвідомого (процес індивідуації), що, за Юнгом, дозволяє самості стати центром
особистості, а це, у свою чергу, допомагає індивідууму досягти самореалізації.
Ерік Еріксон, Еріх
Фромм і Карен Хорні: егопсихологія та пов’язані з нею напрямки в теорії
особистості
Багато дослідників після Фрейда намагалися
переглянути психоаналіз, щоб показати значення егопроцесів і простежити їх
розвиток.
Теоретичні формулювання Е. Еріксона (1902–1994)
стосуються винятково розвитку его, хоча він і стверджував, що його ідеї не
більш, ніж подальший систематичний розвиток концепції Фрейда про психосексуальний
розвиток у світлі нових відкриттів у соціальних і біологічних науках. Проте
Еріксон рішуче відійшов від класичного психоаналізу за чотирма важливими
пунктами.
По-перше, з позиції Еріксона, саме его складає
основу поведінки і функціонування людини, у чому видно зсув акценту від ід до
его. Егопсихологія описує людей як більш раціональних, і тому такими, які
приймають усвідомлені рішення і свідомо вирішують життєві проблеми. У той час
як Фрейд вважав, що его бореться, намагаючись розв’язати конфлікт між
інстинктивними спонуканнями і моральними обмеженнями, Еріксон доводив, що его –
це автономна система, що взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття,
мислення, уваги і пам’яті.
По-друге, Еріксон розвивав новий погляд щодо
індивідуальних взаємовідносин з батьками і культурним контекстом, в якому існує
сім’я. Якщо Фрейда цікавив вплив батьків на становлення особистості дитини, то
Еріксон підкреслює історичні умови, в яких у дитини формується его.
По-третє, теорія розвитку его охоплює весь
життєвий простір індивідуума, тобто від дитинства до зрілості і старості. Фрейд
же обмежився вивченням впливу ранніх дитячих переживань і не приділяв увагу
питанням розвитку за межами генітальної стадії.
Нарешті, по-четверте, у Фрейда і Еріксона різні
погляди на природу і розв’язання психосексуальних конфліктів. Метою Фрейда було
розкриття сутності й особливостей впливу на особистість несвідомого психічного
життя, а також пояснення того, як рання травма може призвести до психопатології
в зрілості. Еріксон бачив своє завдання в тому, щоб привернути увагу до
здатності людини переборювати життєві труднощі психосоціального характеру,
стверджуючи, що кожна особиста і соціальна криза являє собою свого роду виклик,
що призводить індивідуума до особистого зростання.
Варто відзначити, що в деяких питаннях ідеям
Еріксона і Фрейда властива теоретична єдність. Наприклад, обидва теоретики
сходяться в тому, що стадії розвитку особистості наперед визначені, і порядок
їх перебігу є незмінним. Еріксон також визнає біологічні і сексуальні основи
всіх більш пізніх мотиваційних і особистісних диспозицій, а також приймає
фрейдівську структурну модель особистості.
Багато інших постфрейдистів, які дотримуються
психодинамічної орієнтації, подібно до Еріксона, надавали особливо великого
значення ролі культурних і межособистісних чинників у формуванні особистості.
Жодний теоретик не зміг настільки виразно
описати соціальні детермінанти особистості, як Еріх Фромм (1990–1980).
Представник гуманістичного напрямку Фромм стверджував, що поведінка людини може
бути зрозумілою тільки у світлі впливу культури, що існує у даний конкретний
момент часу. Фромм намагався розширити горизонти психоаналітичної теорії,
підкреслюючи роль соціологічних, економічних, політичних, релігійних і
антропологічних чинників у формуванні особистості.
Фромм був упевнений у тому, що для кожного
історичного періоду характерний прогресивний розвиток індивідуальності в міру
того як люди боролися за досягнення більшої особистої свободи в усіх своїх
потенційних можливостях. Проте значний ступінь автономії і свободи вибору
досягається ціною втрати почуття повної безпеки і появи відчуття особистої
незначущості. Люди потребують того, щоб мати владу над своїм життям і право
вибору, але їм також необхідно відчувати себе об’єднаними і пов’язаними з
іншими людьми. Подолання почуття самотності, власної незначущості і
відчуженості вимагають відмови від свободи і пригнічення своєї
індивідуальності. Фромм описав декілька стратегій «утечі від свободи»:
— авторитаризм, що визначається як «тенденція поєднати
самого себе з кимось або чимось зовнішнім, щоб набути сили, втраченої
індивідуальним «Я»: мазохічна форма авторитаризму виявляється в надмірній
залежності, підпорядкованості і безпомічності, садистська форма – в
експлуатації інших, домінуванні і контролі над ними;
— деструктивність – подолання почуття
неповноцінності шляхом знищення, підкорення або приниження інших;
— конформність – абсолютне підпорядкування
соціальним нормам, що регулюють поведінку, через що людина стає такою, як всі
інші, поводиться загальноприйнято.

Проте Фромм вважав, що люди можуть бути автономними й унікальними, не
втрачаючи при цьому відчуття єдності з іншими людьми та суспільством, називаючи
це позитивною свободою. Досягнення позитивної свободи вимагає від людей
спонтанної активності в житті, дій відповідно до внутрішньої природи. У книзі «Мистецтво
любові» Фромм підкреслював, що любов і праця – це ключові компоненти, за
допомогою яких здійснюється розвиток позитивної свободи.
Завдяки діяльності Карен Хорні (1885–1952) одержала
розвиток соціокультурна теорія особистості, основою концепції якої є важливість
культурних і соціальних впливів на особистість.
Згідно з Хорні, для дитинства характерні:
потреба в задоволенні і потреба в безпеці. Задоволення охоплює всі основні
біологічні потреби: в їжі, сні тощо. Але головною в розвитку дитини є потреба в
безпеці – бути улюбленою, бажаною і захищеною. Хорні вважала, що поведінка
батьків, що перешкоджає задоволенню цієї потреби, сприяє формуванню
патологічної особистості. Нестала, непослідовна поведінка батьків, насмішки,
невиконання обіцянок, надмірна опіка, емоційна відчуженість сприяють розвитку
базальної тривоги – «відчуттю самотності та безпомічності перед обличчям
потенційно небезпечного світу». Базальна тривога виявляється в усіх взаємовідносинах
людини та у її світосприйнятті, оскільки це інтенсивне і всепроникне відчуття
відсутності безпеки. Отже, етіологію невротичної поведінки варто шукати в
порушених відносинах між дитиною і батьками.
Щоб подолати почуття недостатньої безпеки,
ворожості, безпомічності, властиві базальній тривозі, дитина часто змушена
вдаватися до різних захисних стратегій. Хорні описала десять таких стратегій,
що одержали назву невротичних потреб (або невротичних тенденцій), що наявні в
усіх людей і виявляються у певному стилі поведінки. Здорова людина поводиться,
гнучко реагуючи на різноманітні ситуації, замінюючи один стиль на інший,
залежно від мінливих обставин. Потреба набуває невротичного характеру, якщо
людина невтомно намагається перетворити її задоволення в спосіб життя: «якщо
він (невротик) потребує любові, то повинний одержати її від друга і ворога, від
роботодавця і чистильника взуття» (табл).
Невротичні тенденції особистості за К. Хорні
























Надлишкова потреба
Прояви у поведінці


1. У любові і схваленні
Невгамовне прагнення бути улюбленим і бути об’єктом
захоплення з боку інших; підвищена чутливість і сприйнятливість до критики,
знехтування або недружелюбності.


2. У керівному партнері
Надмірна залежність від інших і страх одержати
відмову або залишитися на самоті; переоцінка любові – переконаність у тому,
що любов може вирішити усе.


3. У чітких обмеженнях
Превага такого життєвого стилю, при якому
першорядне значення мають обмеження і встановлений порядок; невимогливість,
задоволення малим і підпорядкування іншим.


4. У владі
Домінування і контроль над іншими як самоціль;
презирливе ставлення до слабкості.


5. В експлуатуванні інших
Побоювання бути використаним іншими або страх
виглядати «тупим» у їхніх очах, але небажання почати що-небудь, щоб
перехитрити їх.


6. У суспільному визнанні
Бажання бути об’єктом захоплення з боку інших;
уявлення про себе формується залежно від суспільного статусу.


7. У захопленні собою
Прагнення створити свій прикрашений образ,
позбавлений вад і обмежень; потреба в компліментах і лестощах з боку
оточуючих.


8. У честолюбстві
Сильне прагнення бути найкращим, незважаючи на
наслідки; страх невдачі.


9. У самодостатності і незалежності
Уникнення будь-яких відносин, що припускають
взяття на себе будь-яких зобов’язань; дистанцюнування від усіх і всього.


10. У бездоганності і незаперечності
Спроби бути морально непогрішним і бездоганним
у всіх відношеннях; підтримка враження досконалості і чесноти.




Психосинтез: Роберто
Ассаджіолі
Якщо існує аналіз (розкладання на частині), то
існує й синтез (створення цілого з частин). Для того, щоб знайти причину дисгармонії,
неврозу, треба віддати перевагу аналізу, а для того, щоб створити гармонію – синтезу.
Дисбаланс (психічний дискомфорт) часто виникає тому, що наші психічні процеси
розрізнені або навіть суперечать один одному. Ассаджіолі (1888–1974) вважав, що
в процесі психосинтезу потрібно ці частини, бажання, прагнення, спочатку
усвідомити, а потім об’єднати. Складна техніка психосинтезу як методу
психокорекції базується на глибинному пізнанні своєї особистості (ця стадія
дуже схожа з психоаналізом, що лежить в основі психосинтезу), розототожнюванні
і роботі над субособистостями, розумінні свого істинного «Я»: виявленні або
створенні об’єднуючого центру «Я» як вершини – на формуванні або перебудові
особистості навколо істинного «Я» або зовнішнього «об’єднуючого центру» і
усвідомленні гармонійно цілісної структури особистості (рис. 4).
  
Рис. 4. Структура особистості, або «карта
внутрішнього світу» (за Р. Ассаджіолі)
На даний час у Європі, США і Канаді створено
майже 100 інститутів і центрів психосинтезу, оскільки він використовується не
тільки як метод лікування, але й як метод виховання, самоврядування і
саморозвитку особистості.
Структура особистості, або «карта внутрішнього
світу», за Р. Ассаджіолі, включає:
1 – низьке несвідоме – заглушені бажання,
комплекси, інстинкти, витиснуті спогади; найпростіші форми психічної
діяльності, що керують життям тіла; основні потяги і примітивні спонукання;
неконтрольовані парапсихічні процеси.
2 – середнє несвідоме – царина, де перебувають
психічні навички і стани. Тут відбувається засвоєння отриманого досвіду,
зароджуються і визрівають плоди нашого розуму. Середнє несвідоме і свідомість
тісно пов’язані між собою і можуть спонтанно переходити одне в одне.
3 – вище несвідоме – царина формування і джерело
натхнення для творчості, інтуїції, альтруїзму та інших вищих почуттів.
Еволюційне майбутнє людини, усе те, чого вона може досягти в процесі розвитку;
царина зародження і зосередження вищих парапсихологічних функцій і духовної
енергії.
4 – поле свідомості – безпосередньо
усвідомлювана нами частина особистості; безупинний потік відчуттів, уяв, думок,
почуттів, бажань, доступний нашому спостереженню й аналізу.
5 – свідоме особисте «Я» – центр свідомості,
особистості. Але це неусвідомлювана нами частина особистості (поле свідомості),
що зникає, коли людина засинає, перебуваючи під наркозом. Цей елемент особистості
Ассаджіолі називає ЕГО.
6 – вище надособисте істинне «Я» (або «СВОЄ), що
перебуває над потоком думки і станами тіла і не піддається їхньому впливу, а
особисте, свідоме «Я» (5) вираження «вищого Я», його проекція на поле
особистості. Усвідомлення персонального «Я» (5) – умова психічного здоров’я,
реалізація трансперсонального Я – ознака духовної досконалості.
7 – колективне несвідоме (за К. Юнгом – «колективне
несвідоме – передумова кожної індивідуальної психіки, подібно до того як море є
передумова кожної окремої хвилі»). Колективне несвідоме містить у собі досвід
усього людства і передається з покоління в покоління; між людиною і світом,
іншими людьми увесь час протікають процеси «взаємного психічного проникнення».
8 – воля, за допомогою якої «Я» може керувати
своїми психічними функціями;
9 – відчуття;
10 – емоції, почуття;
11 – імпульси, бажання;
12 – уява;
13 – мислення;
14 – інтуїція;
15 – субособистості – психологічні утворення,
подібні до живих істот, що співіснують у загальному просторі особистості. Кожна
субособистість веде власний стиль життя, має свої рушійні бажання, мотиви,
думки, почуття, вчинки, модель світу.
Концептуальна система Р. Ассаджіолі побудована
на припущенні, що людина перебуває в постійному процесі зростання, актуалізуючи
свій непроявленний потенціал.
Важливим елементом психосинтезу Ассаджіолі є
поняття субособистостей – динамічних підструктур, що існують відносно
незалежно. Найзвичайніші субособистості – ті, що пов’язані з ролями, які ми
відіграємо в житті: сина, батька, коханого, лікаря, педагога або службовця.
Кожна субособистість будується на підставі якогось бажання цілісної
особистості. Можна проаналізувати, виділити ці субособистості і дати їм «своє
ім’я»: Розсудливий, Вискочка, Авантюрист, Беззахисна крихітка, Критик, Знавець,
Саботажник, «Що подумають люди», Біс, Розумник тощо. «Ігри», в які грають ці
субособистості, внутрішні голоси людини стають деструктивними в тому випадку,
якщо людина не усвідомлює їх та конфліктні сторони усередині себе самої.
Початок вивчення сутності свого «Я» полягає в усвідомленні своїх
субособистостей і просуванні до свого об’єднуючого психологічного центру.
Трансперсональна
психологія: Станіслав Грофф
Емпіричне підтвердження трансперсональному
підходові до розуміння людини дали тридцятирічні дослідження Станіслава Гроффа.
Він довів, що у сфері свідомості людини немає чітких меж і обмежень, але
необхідно виділити царини психіки, що лежать за межами нашого звичайного
досвіду свідомості:
1. Сенсорний бар’єр;
2. Індивідуальне несвідоме;
3. Рівень народження і смерті (перинатальні
матриці);
4. Трансперсональна царина.
Досвід роботи С Гроффа з психоделічними
препаратами, використання східних духовних практик, релігійних обрядів, а також
сучасних підходів експериментальної психотерапії, де використовуються дихання,
музика, робота з тілом (ребефинг, голотропне занурення), підтверджують, що
більшості людей доступні переживання, як у сфері безмежної свідомості, так і на
всіх рівнях за її межами.
Перед тим, як почнеться подорож у несвідому
сферу психіки, людина, яка застосовує вищезгадані практики, відчуває
переживання на рівні «сенсорного бар’єра, проходячи:
— фізичний бар’єр – різноманітні фізичні
відчуття в тілі;
— емоційний бар’єр – безадресні, очевидно,
раніше часто стримувані емоції: плач, сміх, гнів, радість тощо;
— образний бар’єр – актуалізація зорових образів
за закритими повіками;
— бар’єр відчуттів – відчутних на дотик,
кінетичних, слухових, нюхових.
Така сфера переживань – царина індивідуального
несвідомого – може виявити якийсь нерозв’язаний конфлікт, якесь витиснуте з пам’яті
і неінтегроване травмуючи в ній переживання, будь-які події від моменту
народження до дійсного моменту, що мають високу емоційну значущість. Психологічні
і тілесні травми, пережиті людиною протягом життя, можуть бути забуті на
свідомому рівні, але зберігаються у несвідомій сфері психіки і впливають на
розвиток емоційних і психосоматичних розладів – депресій, страхів, сексуальних
порушень, мігрені, астми тощо. Психотравми, особливо ті, що сполучені з
небезпекою для життя, лишають незгладимий відбиток у психіці.
На наступному рівні несвідомого – народження і
смерті – питання смерті універсальне, оскільки при народженні кожна людина була
якусь мить на грані смерті. Цю сферу несвідомого Грофф назвав перинатальною.
Переживання смерті і нового народження, що відбивають перинатальний рівень
несвідомого, дуже різноманітні та складні і, витиснуті у несвідоме, роблять
серйозний вплив на формування психіки, особистості, її відносин. Проявляється
такий досвід у чотирьох «базових перинатальних матрицях», що сформувалися під
час чотирьох клінічних стадій біологічного народження. Існує глибокий зв’язок
обставин народження людини із загальною якістю всього її життя. Досвід
народження визначає фундаментальне ставлення до існування, світогляд,
прихильність до інших людей, співвідношення оптимізму і песимізму, довіру до
себе і здатність справлятися з проблемами і проектами, переважні емоційні
реакції, тобто всю стратегію життя. Залежно від травм народження на рівні
якоїсь перинатальної матриці виявлено залежність виникнення тих або інших
особливостей особистості, психологічних проблем, психосоматичних розладів.
Патогенні наслідки народження визначаються не тільки обсягом і характером
пологової травми, але й тим доглядом, що забезпечено дитині відразу після
народження.
Емоційні, психосоматичні і міжособистісні
проблеми особистості мають не тільки біографічний і перинатальний елементи, але
й корені з трансперсональної царини психіки. На думку С. Гроффа,
трансперсональні явища виявляють зв’язок людини з космосом – взаємовідносини,
на даний час незбагненні. Трансперсональні переживання інтерпретуються тими,
хто їх зазнав як повернення в історичні часи, дослідження свого біологічного і
духовного минулого, коли людина проживає спогади з життя предків, своїх
втілень. Важливою категорією трансперсонального досвіду з тансценденцією часу і
простору є різноманітні явища екстрасенсорного сприйняття – наприклад, досвід
існування свідомості поза тілом, телепатія, ясновидіння, пророкування
майбутнього, доступ до детальної езотеричної інформації про відповідні аспекти
матеріального світу, що далеко перевершує освітню підготовку, фрагменти
свідомості клітини, органу тощо. Трансперсональний досвід іноді включає події з
мікрокосму і макрокосму, зі сфер, недосяжних безпосередньо людським органам
почуттів. За С. Гроффом, ці переживання вказують, що якимось нез’ясованим поки
чином кожний з нас має інформацію про увесь Всесвіт, про все існуюче, кожний
має потенційний емпіричний доступ до всіх її частин і в деякому сенсі є
одночасно всією космічною мережею і нескінченно малою її частиною, тобто людина
одночасно і матеріальний об’єкт, і велике поле свідомості.
Люди можуть усвідомлювати самих себе за допомогою
двох різних модусів досвіду. Перший з них – хілотропічна свідомість, що має на
увазі знання про себе як про речовинну фізичну істоту з чіткими межами й
обмеженим сенсорним діапазоном, яка живе в тривимірному просторі та лінійному
часі у світі матеріальних об’єктів. Переживання цього модусу систематично
підтримують такі базові припущення:
— матерія речовинна;
— два об’єкти не можуть одночасно займати один й
той же простір;
— минулі події безповоротно втрачені;
— майбутні події емпірично недоступні;
— неможливо одночасно перебувати у двох і більше
місцях.
Інший емпіричний модус С. Грофф називає
холотропічною свідомістю: він розуміє поле свідомості без визначених меж, що
має необмежений досвідний доступ до різноманітних аспектів реальності без
посередництва органів почуттів. Переживання в холотропічному модусі
систематично підтримуються протилежними (ніж у хілотропічному модусі)
припущеннями:
— речовинність і безперервність матерії є
ілюзією;
— час і простір найвищою мірою довільні: один і
той самий простір може бути зайнято багатьма об’єктами;
— минуле і майбутнє можна емпірично перенести в
дійсний момент;
— можна мати досвід перебування в декількох
місцях відразу.
Життєвий досвід, обмежений холотропічною
свідомістю, в остаточному підсумку позбавлений завершености і чреватий втратою
смислу, хоча може обходитися без великих емоційних негод. А вибірковий і
винятковий фокус на холотропічному модусі несумісний (у той час, поки таке
переживання триває) з адекватним функціонуванням у матеріальному світі. Дотепер
традиційна психіатрія розглядає всяке чисте переживання холотропічного модусу
як прояв патології. Проте С. Грофф підтверджує, що цей підхід застарів, тому що
в природі людини відбиті фундаментальна двоїстість і динамічне напруження між
досвідом окремого існування як матеріального об’єкта і досвідом безмежного
існування як недиференційованого поля свідомості. А психологічні проблеми
особистості виникають у зіткненні і негармонійному змішанні двох модусів, коли
жодний з них не переживається в чистому вигляді, не інтегрується з іншим у
переживанні вищого порядку.
Природознавчі відкриття останніх десятиліть XX
ст. відхиляють завісу над явищами, важко з’ясовуваними з погляду традиційної
науки. Структура особистості з позицій трансперсонологів частіше за все містить
гіпотези про наявність «вищого Я», «тонкого світу», «абсолютної свідомості» і
подвійного розуміння людської природи: як об’єкта матеріального світу й
одночасно як поля свідомості. Псі-явища, які традиційна психологія зазвичай
відносить до парапсихологічних, вже давно вивчаються, завдяки чому з’явилося
багато нових відкриттів і теорій устрою світобудови і психіки людини. Так,
явища телекинезу, ясновидіння, телепатії, біолокаційний ефект, «шкірний зір»,
дистанційне екстрасенсорне цілительство, можливо, з’ясовні з погляду
трансперсональної психології, проте потребують наукових доказів їхньої природи.
Поки ми можемо говорити тільки про певні концепції, що тією або іншою мірою
пояснюють природу цих феноменів. Наприклад, концепція хвильової структури світу
з погляду квантової механіки перегукується з холотропним модусом свідомості С. Гроффа
так само, як і концепція багатовимірності простору-часу; гіпотеза В.І.
Вернадського про наявність всесвітнього розуму (ноосфери) пояснює теорію
колективного несвідомого К. Юнга, положення теорії особистості Р.
Ассаджіолі. Безумовно, це цілком новий підхід як у психології, так і в
природничих науках; жодна з цих теорій поки не претендує на закінчену теорію, а
отже, ми стоїмо на порозі нових відкриттів.
Гуманістичний напрямок
у психології
Прихильників гуманістичних теорій особистості
насамперед цікавить те, як людина сприймає, розуміє і пояснює реальні події у
своєму житті. Вони описують феноменологію особистості, а не шукають їй
пояснення; тому теорії даного типу іноді називають феноменологічними. Описи
особистості і подій у її житті тут в основному зосереджені на дійсному
життєвому досвіді, а не на минулому або майбутньому, подаються в термінах типу «сенс
життя», «цінності», «життєві цілі» тощо.
Найбільш відомими представниками цього підходу
до особистості є американські психологи А. Маслоу і К. Роджерс.
Концепцію А. Маслоу ми спеціально розглянемо далі, а зараз коротко
зупинимося тільки на характеристиці теорії К. Роджерса.
Створюючи свою теорію особистості, Роджерс
виходив з того, що кожна людина має прагнення і здатність до особистого
самовдосконалення. Будучи істотою, наділеною свідомістю, вона сама для себе
визначає сенс життя, його цілі і цінності, є вищим експертом і верховним
суддею. Центральним поняттям в теорії Роджерса стало поняття «Я», що включає в
себе уявлення, ідеї, цілі і цінності, через які людина характеризує саму себе і
окреслює перспективи власного розвитку. Основні питання, котрі кожна людина
ставить і повинна вирішувати, такі: «Хто я?», «Що я можу зробити, щоб стати
тим, ким я хочу бути?»
Образ «Я», що складається в результаті
особистого життєвого досвіду, у свою чергу впливає на сприйняття даною людиною
світу, інших людей, на оцінки, що дає людина власній поведінці. Я-концепція
може бути позитивною, амбівалентною (суперечливою), негативною. Індивід з
позитивною Я-концепцією бачить світ інакше, ніж людина з амбівалентною або
негативною. Я-концепція може неправильно відбивати реальність, бути вигаданою і
перекрученою. Те, що не узгоджується з Я-концепцією людини, може бути витиснуте
з її свідомості, відкинуте, хоча насправді може виявитися істинним. Ступінь
задоволеності людини життям, міра повноти відчутого нею щастя безпосередньо
залежать від того, наскільки її досвід, її «реальне Я» та «ідеальне Я»
узгодяться між собою.
Основна потреба людини, відповідно до
гуманістичних теорій особистості – це самоактуалізація, прагнення до
самовдосконалення і самовираження. Визнання головної ролі самоактуалізації об’єднує
всіх представників даного теоретичного напрямку у вивченні психології
особистості, незважаючи на значні розбіжності в поглядах.
За А. Маслоу, до психологічних характеристик
самоактуалізованої особистості належать:
— активне сприйняття дійсності та здатність
добре орієнтуватися в ній;
— прийняття себе й інших людей такими, які вони
є;
— безпосередність у вчинках і спонтанність у вираженні
своїх думок і почуттів;
— зосередження уваги на тому, що відбувається
зовні, на противагу орієнтації тільки на внутрішній світ, а також зосередження
свідомості на власних почуттях і переживаннях;
— володіння почуттям гумору;
— розвинуті творчі здібності;
— неприйняття умовностей, але без показного їх
ігнорування;
— занепокоєність благополуччям інших людей і
незабезпечення тільки власного щастя;
— здатність до глибокого розуміння життя;
— установлення з оточуючими людьми, хоча і не з
усіма, доброзичливих особистих взаємовідносин;
— спроможність дивитися на життя «відкритими
очима», оцінювати його неупереджено, з об’єктивної точки зору;
— безпосередня включенісгь у життя з повним зануренням
у нього, так, як це звичайно роблять діти;
— превага в житті нових, непроторованих і
небезпечних шляхів;
— уміння покладатися на свій досвід, розум і
почуття, а не на думку інших людей, традиції або умовності, позиції
авторитетів;
— відкрита і чесна поведінка у всіх ситуаціях;
— готовність стати непопулярним, зазнати осуду з
боку більшості оточуючих людей за нетрадиційні погляди;
— здатність брати на себе відповідальність, а не
уникати її;
— докладання максимуму зусиль для досягнення
поставлених цілей;
— уміння помічати і, якщо в цьому є
необхідність, переборювати опір інших людей.
На головне питання його теорії «Що таке
самоактуалізація?» А. Маслоу відповідає таким чином: «люди, які
самоактуалізуються, усе без винятку залучені до якоїсь справи… Вони віддані цій
справі, вона є чимось дуже цінним для них – це свого роду покликання». Всі люди
такого типу прагнуть до реалізації вищих цінностей, що, як правило, не можуть
бути зведені до чогось ще більш високого. Ці цінності (серед них – добро,
істина, порядність, красота, справедливість, досконалість тощо) виступають для
них як життєво важливі потреби. Існування для особистості, яка
самоактуалізується, постає як процес постійного вибору, як первинне вирішення
гамлетівської проблеми «бути чи не бути». У кожний момент життя в особистості є
вибір: просування вперед, подолання перешкод, що неминуче виникають на шляху до
високої мети, або відступ, відмова від боротьби і залишення позицій.
Особистість, яка самоактуалізується, завжди обирає рух вперед, подолання перешкод.
Самоактуалізація водночас передбачає спирання на
власні сили, наявність у людини самостійної, незалежної думки з основних
життєвих питань. Це – процес постійного розвитку і практичної реалізації своїх
можливостей. Це «праця заради того, щоб зробити добре те, що людина хоче
зробити». Це «відмова від ілюзій, рятунок від неправильних уявлень про себе».
За своїми позиціями, особливо в плані розуміння
сенсу життя (прагнення до вищих цілей, цінностей), гуманістична психологія з
усіх закордонних концепцій є найбільш близькою до поглядів наших психологів.
У вітчизняній психології найбільш відомі
дослідження в галузі особистості пов’язані з теоретичними роботами
представників школи Л.С. Виготського. Значний внесок у розв’язання
проблеми особистості внесли, зокрема О.М. Леонтьев, Л.І. Божович.
Спираючись на поняття про провідну діяльність і
соціальну ситуацію розвитку, введені Л.С. Виготським, Л.І. Божович
показала, як у складній динаміці взаємодії діяльності і міжособистісного
спілкування дитини в різні періоди її життя формується певний погляд на світ,
названий внутрішньою позицією. Ця позиція є однією з головних характеристик
особистості, передумовою її розвитку, що розуміється як сукупність основних
мотивів діяльності.
У концепції структури і розвитку особистості О.М. Леонтьева
центральне місце відведено поняттю діяльності.
Як і в Л.І. Божович, основною внутрішньою
характеристикою особистості в О.М. Леонтьева є мотиваційна сфера. Іншим
важливим поняттям в його теорії служить «особистісний зміст». Він виражає
відношення цілей діяльності людини, тобто того, на що вона в даний момент
безпосередньо спрямована, до її мотивів, того, що її спонукає. Чим ширше,
різноманітніше види діяльності, в які включена особистість, чим більше вони
розвинуті й упорядковані (ієрархізовані), тим багатша сама особистість.
Сутність поняття «особистість»
у працях А. Бандури
Соціально-когнітивна теорія. Теорія відображає
визнання як впливу соціуму на думки і дії людей, так і значну роль когнітивних
процесів у формуванні мотивацій і емоцій, у здійсненні дій, Люди взаємно
детермінують один одного і детермінуються навколишнім середовищем.
Виділив корисне та шкідливе мислення і
поведінку, обґрунтував основні когнітивні концепції – самоефективності та
саморегулювання. Основні когнітивні здібності: символізація, передбачення,
опосередкування, саморегуляція, самоаналіз.
Научання через наслідки реакцій є когнітивним
процесом. Наслідки реакції створюють скоріше очікування, ніж зв’язок типу
стимул-реакція. Додаткові джерела прогнозуючої інформації: опосередковані (для
отримання інформації найбільше значення мають спостереження за іншими) і
символічні (акцент – вислуховування пояснень).
Стимул – опосередковані організмом когнітивні процеси
– реакції.
Виділяються такі регулювальні мотиваційні системи:
такі, які базуються на зовнішніх, опосередкованих та самопродукованих
результатах. Саморегулювання поведінки передбачає: самоспостереження, оцінні
процеси, самореактивні процеси (самовідповіді).
Концепція особистої ефективності виступає як
найбільш важлива для діяльних людей. Усвідомлення самоефективності індивіда –
судження про здатність людини досягти певного рівня виконання завдань. Джерела
інформації про ефективність: опосередкований досвід, вербальне переконання,
фізіологічний стан. Цілі, які приводять до порушення рівноваги; мотивація до
дії.
Кречмер та Шелдон.
Конституціональна психологія
Кречмер. Конституціональні типи, що охоплюють людину в
цілому, його тіло та психіку та що відповідають дійсним біологічним зв’язкам,
можна вважати встановленими тоді, коли відкрито закономірні взаємовідношення
між емпірично встановленими складними типами тіло будови та складними
ендогенними типами (наприклад, циркулярний та шизофренічний психози).
Правильний критерій можна отримати тоді, коли буде можливо контролювати
залежність психічного синдрому від його соматичної основи та соматичного
угрупування симптомів, від їх психічних проявів. Конституційні типи отримані
таким чином: де можливо встановити достатню кількість морфологічних схожостей у
достатньої кількості осіб ми починаємо визначати цифрові данні. Копіюючи
портрети 100 осіб одного типу – спільні риси фіксуються, посилюються.
Встановлено три постійних типа тіло будови, що
повторюються: астенічний (худорлява, струнка людина, що здається вищою, ніж
вона є насправді, тонкокістна, довга, вузька, пласка грудна клітка, тонкий
живіт, довгі кістки). Представники цього типу схильні до шизофренії. В дитячому
віці ці люди бувають слабкими, ніжними; у пубертатний період вони швидко
ростуть, в зрілому віці та старості вони не схильні до накопичення жиру та
розвитку м’язів. Риси обличчя з віком можуть стати більш різкими. Характерне
передчасне старіння. Жінки цього типу часто худорляві, але й низькорослі;
атлетичний (сильний розвиток скелету, мускулатури). Середній або низький зріст
із широкими виступаючими плечима, пружнім животом, формою тулуба, що знижується
донизу. Плотна голова, лінійні контури шиї мають форму трапеції. Характерний
мускульний рельєф. Груба будова кісток характерна для ключиці, зап’ястка. Шкіра
обличчя достатньо плотна, товста. Жінки можуть бути із жіночно округленими
формами або із вираженим маскулінізмом.
Пікнічний тип. У середньому віці
характеризується сильним розвитком внутрішніх полостей тіла (голови, грудей,
живота) і схильністю торсу до ожиріння при наявності ніжної структури плечового
поясу та кінцівок. Середній зріст, плотна фігура, м’яке широке обличчя, коротка
масивна шия, жирний живіт. Кінцівки м’які, округлі, слабко виражений рельєф
м’язів; руки м’які, короткі, широкі. Шкіра тіла м’яка. Зріст середній. Іноді
спостерігається комбінація з атлетичними елементами.
Шелдон. Запропонував поняття не типу, а компонента.
Візуально дослідив фото 4000 студентів коледжу. Виділив три типи: ендоморфний,
мезоморфний, ектоморфний.
Ввів соматотипування (система оцінки за
семибальною шкалою) – середній ступінь, висока виваженість, повна відсутність.
Досліджував компоненти темпераменту кожної групи.
Вісцеротонія (розслабленість у рухах, любов до
комфорту, уповільнені реакції, любов до їжі, соціофілія, привітливість, жага
схвалення, орієнтація на інших людей, терпимість, стабільність емоційних
проявів.
Глибокий сон, безхарактерність, легкість у
спілкуванні, орієнтація на «дитинство», потреба у людях в тяжку хвилину.
Соматотонія (впевненість у рухах, любов до фізичних
вправ, навантажень та пригод, прагнення до влади, схильність до ризику,
хоробрість, агресивність у змаганнях, психологічна нечутливість, емоційна
черствість, відсутність такту).
Байдужість до болі, зовнішній вигляд відповідає
більш похилому віку, прояв екстраверсії у вчинках, агресивність, настирливість,
жага до дій у важку хвилину, орієнтація на юнацькі цілі та заняття.
Церебротонія (стриманість манер, рухів, надмірна
фізіологічна реактивність, підвищена швидкість реакції, надмірне розумове
напруження, емоційна стриманість, прихованість почуттів, забрудненість у
встановленні соціальних контактів, слабкий автоматизм, труднощі в отриманні
нових звичок, невміння попереджати відношення до себе, інших, тихий голос,
боязкість викликати шум).
Надмірна чутливість до болі, недостатній сон,
хронічна втома, юнацька живість манер та зовнішнього обліку, церебротонічна
інтроверсія, стійкість до дії алкоголя та інших депресантів, тяга до
самотності, орієнтація на пізні періоди життя
Концепція персоналізації (за Петровським).
Персоналізація (від лат. рersona – особистість).
Процес, в результаті якого конкретна людина отримує ідеальну представленість у
житті інших людей, у суспільному житті. Найбільш істотною ознакою
персоналізації являється перетворення інтелектуальної та афективно-потребової
сфери однієї людини під впливом іншої (тієї, яка персоналізована).
Структура особистості.
1.      Внутрішньоіндивідна (інтраіндивідна)
підсистема: поєднує ті явища, які безпосередньо визначають системну організацію
індивідуальності (психічні процеси, властивості, стани). Умовно її можна
зобразити як деякий замкнений простір (психічний) всередині органічного тіла
людини.
2.      На основі інтраіндивідної підсистеми
неможливо описати та зрозуміти явища, що виникають при безпосередній
міжособистісній взаємодії. На цьому рівні особистість набуває особливого буття,
що переміщується за межі органічного тіла. Це – мівжіндивідна (інтеріндивідна)
підсистема, що відображає представленість особистості у системі міжособистісних
відношень.
3.      Надіндивідна (метаіндивідна) підсистема,
що розглядає особистість за межами органічного тіла та переборює обмеженість
існуючих «тут і тепер» зв’язків з іншими людьми. Основна увага дослідника
припадає на форми впливу, який людина свідомо або несвідомо здійснює на інших людей
(«вклади» в інших людей, які особистість здійснює своїм фактом існування або
діяльність (перетворення їхньої інтелектуальної, емоційно-вольової, моральної
сфери, світоспоглядання).
Суб’єктивними ознаками реалізації даної потреби
у спілкуванні можуть виступати: прагнення бути авторитетом для інших, отримання
суспільного визнання, самовизначення, потреба бути емоційно привабливим для
інших. Надмірна потреба в індивідуальній персоналізації у спілкуванні може
стати фактором деперсоналізації інших, особливо, якщо у людини немає
відповідних посилань або є інші відмовляють їй у визнанні.
В діяльності потреба в особистісній реалізації
проявляється в орієнтації на високі досягнення, якість та майстерність праці, у
прагненні знати роботу у досконалості.
Висновки
Розробники об’єктивних тестів прагнуть здобути з
їх допомогою чисте знання про особистість, ті данні, які не фальсифіковані
піддослідним, з іншої – не піддалися впливу експериментатора.
За Кеттеллом: об’єктивний тест – тест, ціль
якого невідома піддослідному (а тому результати не можуть бути фальсифіковані).
Намагання отримати об’єктивні знання про
особистість за допомогою відповідей тестів має своє теоретичне обґрунтування та
пов’язане з природно-науковими теоріями особистості.
Природно-наукові (об’єктивні) теорії особистості
достатньо добре відомі у психології. Загальним є те, що «об’єктивний критерій»,
що дозволяє описати особистість, завжди виявляється за межами науки.
Переважна кількість психологічних теорій з точки
зору «об’єктивістів», немає сенсу, в них не пропонуються критерії істинності
тих чи інших тверджень, вони не співіснують один з одним.
Айзенк відносить до неприпустимих та
неперевіряємих теорій наступні теорії: розроблені Фрейдом, Юнгом, Адлером,
Бісвангером, Хорні, Саллівеном, Фроммом, Еріксоном, Маслоу. Ці теорії (згідно
Айзенку) не відповідають сучасній моделі природної науки.
Фізіологія розглядалася та розглядається як
наука, яка пояснює психологічні явища. В психології не було та не може бути
єдиної вірної теорії особистості, природно-наукова теорія не виключає
автоматично інші теорії, які помилково виключає Айзенк. Кожна теорія
особистості має своєрідний погляд на природу людини. Відповідно цьому погляду
визначається методологія та процедури дослідження. Ті теорії, що не піддаються
експериментальному аналізу та не об’єктивуються, не можуть бути причиною того,
щоб проголосити теорію невиправданою.
Достатньо переконливий доказ цього судження –
ефективність фрейдовської та адлерівської психотерапій, що базуються на
теоріях, які пропонується деякими психологами відкинути з появою
природно-наукової парадигми.
Розвиток ідей гуманістичної психології – антипід
природно-наукової парадигми, підтверджують те, що прогрес досягається за
рахунок «внутрішніх ресурсів».
Усі теорії особистості або більша їхня кількість
мають достатньо можливостей для того, щоб досягти внутрішньої валідності та
розвити власні інструменти оцінки. Кожна теорія дає обмежені знання про
особистість та закрита від даних іншої теорії.
Задача майбутнього – не відкидання тієї чи іншої
теорії, а побудова єдиної метатеорії, що інтегрує валідні данні із всіх
існуючих теорій.
При розробці більшості методик психологічної
діагностики, їхні творці намагаються опиратися на теорію вимірювання, що
прийнята у природному знанні. Прагнення до об’єктивної точності (за зразком
природознавчих наук) призвело до створення багатьох відомих та валідних
методик.
Результати багатьох об’єктивних тестів з
важкістю піддаються можливості існування у психології інтуїції та здорового
глузду дослідника, а також науковості не тільки веріфікованого, що підтверджено
емпірично досвідом, знання.
Список використаної літератури
1.  http://studentam.net.ua/content/category/24/158/86/;
2.  http://psyhoboom.ru/to.html;
3.  Психологічні теорії особистості // людина в
сфері гуманітарного пізнання. – К, 1999. – С. 41–60;
4.  Особистість у практичній психології //
Основи практичної психології: Підручник. – К., 2001. – С. 78–215;
5.  Степанов О.М. Психологія особистості: Посібник.
– К., 2003. – 211 с.