Зміст
Вступ                                                                                                       3
1. Передумови —
початок революції (конституційний етап)                           5
2. Перша
громадянська війна                                                                       
10
3. Ситуація в
Англії після першої громадянської війни                     13
					







4. Друга
громадянська війна й індепендентська республіка                        14
5. Оголошення палати громад носієм
верховної влади                     
19
6. Суд і страта короля                                                                         
21
7. Проголошення республіки й створення Державної
ради                       
22
8. Загострення боротьби між
індепендентами й левелерами                       24
9. Відновлення монархії                                                                      
27
Висновок                                                                                                29
Використана
література                                                                      
31
Вступ
Історія людства
знає дати, високо підняті над низкою не тільки років, але й сторіч, дати, якими
відзначені битви народів за волю. Однієї з них є Велика англійська революція середини XVII
століття.
Це був воістину героїчний період в історії
англійського народу, що збагатив своєю революційною творчістю скарбницю
всесвітньо — історичного  досвіду визвольної боротьби. Із цієї скарбниці
революційної думки й революційної дії черпали історичні уроки соціальні й
політичні мислителі наступних часів, причому не тільки в Англії, але й далеко
за її межами. 
Саме тому дана тема є
актуальною, перша соціальна революція
європейського масштабу, проголосила політичні принципи нового, буржуазного
суспільства, шедшего на зміну феодальному старому порядку.
Аж до середини XIX
століття прийшовший в Англію в 40-х роках XVII століття суспільний переворот
залишалося в тлумаченні істориків подією майже виняткової національної,
британської історії.     
Однак із часом центр
наукової полеміки в даній області змістився в іншу площину — проблема цієї
революції поступилася місцем проблемам сугубо національної історії Англії в
XVII столітті. У новому центрі її виявилися — і донині по суті залишаються
— питання про причини, характер, соціальну природу подій, що розгорнулися в
Англії в 40-х роках XVII  століття. У цьому полягає проблемність даної теми,
суперечки навколо Англійської буржуазної революції не стихають дотепер.
Наприклад, н. В.А.
Томсинов у своїй статті «Юридичні аспекти англійської буржуазної революції.
Законодавча діяльність «Довгого парламенту»» говорить про те, що англійська
революція 1640 — 1660 р. не була фатально неминучою — вона цілком могла й
зовсім не відбутися, але той факт, що вона все-таки відбулася, означає, що, в
англійському суспільстві склалися для неї відповідні умови або передумови [2].
Він вважає, що економічні протиріччя, соціальні й політичні
конфлікти, що існують в англійському суспільстві в перші десятиліття XVII ст. не мали такої глибини й сили, щоб
їх не можна було вирішити еволюційним і мирним шляхом, без
революції й громадянської війни. 
Це аргументовано доводять
і багато істориків. 
Саме тому, головною метою
моєї роботи є — розкриття причин, обумовили початок Великої буржуазної революції
в Англії, її основні етапи, а також роль Англійської буржуазної революції в
розвитку парламентаризму. 
Для цього необхідно
звернутися до передумов революції, розглянути основні етапи її розвитку, а
також простежимо її роль у світовій історії.
Історію
англійської буржуазної революції прийнято ділити на чотири етапи:
1. Конституційний етап
(1640 — 1642 рр);
2. Перша громадянська
війна (1642 — 1646 р.);
3. Друга громадянська
війна (1646 — 1649 р.);
4. Індепендентська 
республіка  (1649 — 1653 р.).
Кінцевим етапом цієї революції
можна назвати — реставрацію монархії.
1.   Передумови — початок революції
(конституційний етап)
На початку XVII ст., розвиваючись у сприятливих
умовах, Англія виглядала в деякому відношенні країною набагато більш
буржуазною, ніж феодально-кріпосницькою. Обгородження й збезземелювання встигли розділити сільську громаду й пролетаризувати
значну частину селянства. Більших успіхів досягли промисловість і морська
торгівля. За сторіччя, що передує революції, Англія в 14 разів збільшила
видобуток кам’яного вугілля, друге — видобуток залізної руди й т.д. Широкий
розвиток одержує кораблебудування. Головним предметом експорту з’явилася вже не
вовна, а готове сукно. Виникали й швидко багатіли великі торговельні компанії,
організовані капіталістично. Уже не рідкістю були підприємства,
на яких під одним дахом працювали сотні найманих робітників [1].
Проте буржуазія була
незадоволена. Вона тяготилася типовою для феодалізму урядовою опікою над
виробництвом товарів й їхнім продажем, обмеженням числа підмайстрів й учнів, збереженням цехового ладу й
перешкодами, які створювалися для мануфактурного виробництва. Постійне
роздратування викликало відверте вимагання грошей, яким займався уряд то під
видом довільних податків, то за допомогою нових мит, то примусовими позиками.
Предметом гострої критики
стає система керування країною: позасудова юстиція, зосереджена в політичних
трибуналах; постійні насильства над судами загального права; солдатські постої в будинках приватних осіб;
жалюгідний стан збройних сил, особливо військово-морського флоту; ігнорування
парламенту; зловживання всесильного й безчесного фаворита, герцога Бекінгема, і
т.д.
Глибоке невдоволення
існуючим порядком захопило англійське село, особливо копігольдерів, що
становили не менше половини селянства. Обгородженнями й
довільним збільшенням земельної ренти, непомірної величини платежами,
стягуваними при переході землі в спадщину (файнами), землевласники або зовсім
зганяли селян із землі, або
перетворювали їх у здольників, що працюють на чужій землі за частину врожаю.
Заодно з копігольдерами минулого й батраки — котери —  найбільш принижена й експлуатована частина англійського
селянства.
Революційна армія, що
звалила короля й відкрила дорогу для буржуазного розвитку Англії, була переважно селянською армією, армією  «залізнобоких».
Ознаки революційної
ситуації виявлялися всюди — у селянських виступах і робітниках «безладдях», у
відкритому опорі податковому обкладанню, у діяльності різного роду релігійних
сект, що наполягали на розриві з офіційною церквою. Кризова ситуація з усією
різкістю виявлялася й у парламенті. Сформована тут опозиція переходить у наступ на уряд.
Отже, перші ознаки
опозиції, що зріла в парламенті, з’явилися ще в останні
роки правління Єлизавети 1. У повний голос ця опозиція заявила про себе вже в
першому парламенті її спадкоємця — Якова І, де предметом обговорення виявилася стрижнева проблема конституції — про
граничні прерогативи, тобто виключних прав
корони, і привілеях парламенту. Яків І був схильний розглядати парламент лише як підсобний інститут, що виник і
функціонує по милості короля, що володіє абсолютною владою божественного
походження. Відповіддю на ці домагання з’явилася «Апологія палати громад» —
документ, складений палатою громад до «відомості» короля — чужоземця, що досить
недвозначно затверджує, що король Англії не є ні абсолютним, ні незалежним від
парламенту главою держави, конституційний пристрій якого засноване на визнанні парламенту верховним органом країни
на чолі з королем, але аж ніяк не одного короля, що діє незалежно від парламенту.
Рішуче відкидаючи сам принцип божественності королівської влади, палата громад
підкреслювала, що влада смертного короля не є ні божественною, ні одноособовою [5].
В 1614 р. парламент був
розпущений позастроково, чотири його члени посаджені у в’язницю.
На нагадування про «права парламенту» король відповів, що є тільки милості, які
можуть бути дані й можуть бути відібрані. Бурхливі сцени супроводжують
парламентську сесію 1621 р. Король власноручно вириває з парламентських
протоколів сторінку із протестом, розправляється з вождями опозиції.
Основні протиріччя між
політикою короля й інтересами представлених у парламенті
торгово-підприємницьких прошарків власницьких класів, що становили в парламенті громад опозицію цій
політиці, складалися в питанні про границі королівської прерогативи, навколо
якого велася боротьба  практично у всіх парламентах Якова І і зводився в
області внутрішньої політики до наступного: чи має король право вводити нові
мита й примусове обкладання без ведена й згоди
парламенту й стягувати їх?  А в області зовнішньої політики — чи належний
король «радитися» з парламентом, перш ніж уживати який-небудь крок у
міжнародних справах?
Відповідь опозиції була
однозначна: верховна влада належить не королеві поза парламентом, а королеві в
парламенті, тобто отримавшому
підтримку обох палат. Яків І навпаки, у відповідності зі своєю доктриною
абсолютної влади короля вважав своїм «безперечним» правом обходитися в обох
випадках без «ради» парламенту й, більше того, підтвердив цю доктрину на
практиці, не скликавши після розпуску парламенту 1611 р. аж до 1621 р. жодного
парламенту [2]. Це було власне кажучи нова для Англії форма абсолютної
монархії, що імітувала «французький зразок». 
Особливо пам’ятною стає
парламентська сесія 1628 р. Ледь зібравшись, парламент приймає «Петицію про
право», що містить ідею буржуазної конституційної монархії: ніяких податків без
парламенту, ніяких арештів інакше, як за законом, скасування всіх і всяких
надзвичайних судів. Прийнявши петицію й давши спершу на неї позитивну
відповідь, король незабаром перервав
сесію парламенту, мотивуючи цей акт «неприйнятним для королівської прерогативи»
змістом «Петиції». 
Тоді в березні 1629 р.,
виразивши відкриту непокору королеві, що наказав відстрочити парламентську
сесію, нижня палата оголосила, що всякий, хто введе нововведення в релігію, хто
«спонукає накладати й стягувати» мита, не затверджені парламентом, хто
добровільно внесе або сплатить такого роду мита, повинен бути визнаний
«зрадником вільностей Англії й ворогом батьківщини». Без обговорення палата
одноголосно прийняла ці речення, і її члени покинули зал засідань. 
У відповідь на цю
революційну акцію Карл розпускає парламент для того, щоб, як він сподівався, не
збирати його зовсім.
Найважливішою передумовою
суспільно — політичного конфлікту стали релігійні протиріччя. Політика
абсолютистського уряду була спрямована на зміцнення позиції англіканської
церкви й практично на примус суспільства брати участь у культі державної
церкви. Були розширені склад та повноваження
Високої комісії, вона одержала право розгляду взагалі будь-яких релігійних
справ, цензурних питань, з 1613 р. — навіть скарг дружин на невірність
чоловіків. Примусовість релігійної політики поширилася й на іноземців, що тягло
розрив фінансових і торговельних відносин з Голландією, настільки важливих для
Англії тієї пори. 
У той же  час із XVI ст.
в Англії, особливо на півночі, у Шотландії зміцнився плин протестантизму,
кальвінізму. Склалася особлива ідеологія – релігійного й
політично одночасно – пуританізму, прихильники якої не приймали
державно-підконтрольної церкви й священиків, наполягали на повнім церковному
самоврядуванні громад й, у підсумку, проголошували хоча б часткове вивільнення
громадянина з-під влади держави. Ряд невдалих політичних рішень Якова й Карла, спроби
примиритися з Іспанією на династичній основі, шлюбний сполучник з католицькою
Францією, включаючи таємні угоди про послаблення при англійському дворі
католицьким священикам, — все це викликало небувалий ріст суспільної опозиції.
Криза відносин абсолютистської
державності й суспільства знайшла конкретний вид протистояння корони й
парламенту. 
Яків і Карл послідовно
відстоювали прерогативи корони й пріоритет почав абсолютизму на шкоду
історичної конституції Англії. Практичний вплив парламенту на державні справи
ослаб: з 1611 по 1640 р. парламент у цілому не засідав і двох років. Корона
воліла обходитися без парламенту, тому що зустрічала в ньому постійну опозицію.
І не могла обходиться без схвалених парламентом податків і субсидій, тому що
опозиційне населення відмовлялося платити податки, і суди займали в цьому
двояку позицію, дотримуючись принципів «загального права».
У жовтні пройшли вибори
нового парламенту, а 3 листопада 1640 р. відкрилися його засідання. Цьому
парламенту призначено було стати Довгим. З початком його засідань почалася по
суті нова глава англійської історії — історії Великої соціальної революції [3].
2. Перша громадянська війна
Щоб убезпечити себе від
несподіваного наказу про розпуск, Довгий парламент прийняв два важливих акти:
так званий трирічний акт, що передбачає регулярне скликання парламенту кожні
три роки незалежно від волі короля, а також акт, відповідно до якого даний
парламент не може  бути розпущений інакше як по його власному рішенню.
Улітку 1641 року
парламент розганяє політичні трибунали абсолютизму — Зоряну палату й Високу
комісію.
Скасовується юрисдикція
Таємної ради й обмежується його компетенція взагалі.
Узаконюється, що ніякий
податок і ніякі мита не можуть бути стягнені без згоди парламенту.
Проголошується незалежність
суддів від корони і їхня незмінюваність.
У розпачливій  спробі
зупинити революцію Карл І особисто звертається в нижню палату з вимогою видачі лідерів опозиції, але зазнає невдачі. 
Із середини 1641 р. через
всі конфронтації, що підсилюється, Довгий парламент бере на себе виконання
урядових функцій. Парламент самовільно розпоряджається скарбницею й військовими
справами [5].
Довгий парламент
повідомляє про розпущення королівської
армії й створює парламентську. У парламентській армії висунулася плеяда талановитих
генералів. Одним з найбільш видних став Олівер Кромвель (1599 — 1658). 
В 1646 р. Карл І змушений
був здаватися шотландцям, а ті видали його парламенту. 
Перемога парламенту в
громадянській війні не відкрила масам знедолених доступу до землі. Анічогісінько
не мінялося в привселюдно — правовому положенні низів. Як і раніше виборчим
правом при виборах парламенту користувалися в селі тільки фригольдери з річним
доходом 40 шил., а в місті — вузьке коло повноправних міських корпорацій, а в
інших випадках — платники податків.
Отже, широкі маси міських
низів, залишалися за рамками офіційно визнаного «народу Англії», тобто
представленого в парламенті. Точно так само незмінною залишалася система
правосуддя й судочинства з її дорожнечею, підкупом і залицяльником, так само як
і повністю архаїзована система права, до крайності заплутана й до того ж
фіксована на чужоземній
мові — на латині.
Однак, обдуривши
очікування широких демократичних низів, парламент при цьому не врахував одного
— революція розбудила їх від політичної летургії.
До літа 1646 р. склалися основні конституційні вимоги левелерів. У документі, названому «Ремонстрація багатьох тисяч громадян», утримувалася розгорнута програма
демократичного етапу революції:
1) знищення влади короля
й палати лордів;
2) верховенство влади
громад;
3) відповідальність цієї
палати перед своїми виборцями — народом Англії;
4) щорічні вибори в
парламент;
5) необмежена воля в
парламент;
6) конституційні гарантії
проти зловживання державною владою шляхом фіксування «природжених» прав
громадян, які невідчужувані й абсолютні [8].
На цьому етапі революції
левелери виступили глашатаями республіканізму, заснованого на принципах
народовладдя, і тим самим вказали
шлях до поглиблення демократичного змісту революції. 
Перемога в першій громадянській
війні й поразка монархії стимулювали відокремлення різних ідейних і політичних
плинів у колах парламентських прихильників. Пресвітеріанська більшість
парламентів прагнула до досягнення
угоди з королем на основі історичної конституції й підтвердження Великої
ремонстрації. Індепенденти, що становили меншість
в парламенті прагнули закріпити верховенство парламенту, включаючи навіть
можливість установити республіку. Згідно індепенденської ідеології, воля совісті вважалася природним правом людини, таким
же, як взагалі воля думки; парламент же повинен був тільки очолювати систему
незалежних і вільних громад, які вирішували б справи представницьким чином. У роки підйому революції в армії
й серед міських низів позначився й новий плин — левелерів (зрівнювачів),
лідером яких став Д. Лільберн. Левелери орієнтувалися на визнання народного
верховенства й вільного управління народу на основі загального виборчого права.
3. Ситуація в Англії після першої
громадянської війни
Полоном короля й падінням
останніх роялістських опорних пунктів в Уельсі в березні 1647 року закінчилася
перша громадянська війна. Перемога над королем викликала ріст авторитету армії
Олівера Кромвеля, до якої населення вже
безпосередньо зверталося з петиціями, скаргами, проханнями, ігноруючи
парламент. У парламенті більшість становили пресвітеріане, що виявляли собою
консервативне крило революції. Через свою позицію вони втратили значну частину
населення, що підтримувало їх раніше. Також пресвітеріане становили більшість в
«Комітеті обох королівств», що були фактично урядом на той момент. Вони вважали
революцію вже закінченою й побоювалися її
подальшого розвитку, що могло спричинити нові перетворення, а також втрату
влади. Тому парламент чекав угоди з
Карлом I. Король, що втратив владу у свою чергу, з огляду на складну
обстановку в країні, а також сподіваючись на порятунок, затягував ці переговори й намагався
ні в чому не
поступатися: «Без моєї
влади не може бути відновлений мир». 
А ситуація в країні була
дійсно складною. Крім негод, принесених війною, в країні була посуха, у парламенту не вистачало грошей на утримання армії й своєчасну виплату зарплати солдатам. Невдоволення жителів також
викликав постій військ, коли населення повинне було розміщати в себе війська, а
також харчуати їх. Парламент зобов’язався
відшкодовувати всі витрати, але далеко не всі одержували гроші, до того ж зі
значною затримкою. Все це, а також небажання пресвітеріан продовжувати
революцію виразилося у відкритому зіткненні армії й парламенту.
4. Друга громадянська війна й індепендентська республіка
У травні 1647 р. на
зборах армії сформувався особливий орган — Рада армії, що займався не тільки
військовими справами, але й поступово ставав інститутом державного керування.
Між різними колами парламентської опозиції розбіжності
наростали і в 1648 р. вибухнула Друга громадянська війна.
За підтримки левелерів армія дозволяє собі конфлікт із Довгим парламентом. У
грудні 1648 р. вона окуповує
Лондон. Здійснюється
 насильницьке чищення
парламенту. Зрештою залишається близько 100 депутатів.
Кульмінацією революції
став організований за рішенням парламенту суд над королем Карлом І (січень
1649), у результаті якого Карл І був визнаний «тираном, зрадником, убивцею й ворогом держави». Суд
виніс йому смертний вирок. 30 січня 1649 р. при величезному скупченні народу на
лондонській торговельній площі Карлу І відрубали голову [2]. 
Страта короля стала
заключним, формально — юридичним завершенням установлення в Англії республіки.
Революція тріумфувала
перемогу — феодальна монархія була скинута.
Актом парламенту від 17 березня 1649 р. королівська влада оголошувалася знищеною, як «непотрібна, обтяжуюча й небезпечна для блага народу».
Через 2 дні її долю розділила палата лордів. 19 травня в урочистій обстановці
Англія була оголошена республікою.
Вся законодавча влада в
країні належала тепер однопалатному парламенту в особі палати громад. Виконавча
влада була формально вручена обраному парламентом строком на 1 рік Державній
Раді, але з 41 її члена тільки 11 не були одночасно
членами парламенту. У Державній Раді всю владу здійснювала офіційно верхівка
армії на чолі із Кромвелем. Таким чином, настільки врочисто проголошена
республіка на ділі була диктатурою індепендентських генералів, лише прикритою парламентським фасадом.
Політична система влади
була нестабільною. У складі Довгого парламенту після 1649 р. залишалося близько
80 членів (т.зв. «охвістя»). У засіданнях і рішеннях справ брали участь ще
менша кількість. Більшість із них були одночасно членами Державної Ради й Ради
армії. Надзвичайно зросли авторитет й особиста військова влада О. Кромвеля.   
До осені 1651 року минуло
11 років з моменту обрання Довгого парламенту. Тим часом «охвістя, що
залишилося від його» явно не кваплячись ні із саморозпуском, ні із
установленням граничного строку своїх засідань. Коли стало очевидним, що
«охвістя» готує виборчий закон, яким забезпечувалося
повернення його членів у новий парламент.
20 квітня 1653 р.
Кромвель у супроводі військового загону з’явився в парламент  і розпустив його
своєю владою. Одночасно була розпущена і Державна рада. Її
функції взяла на себе рада офіцерів, поповнена цивільними членами [2].
У липні 1653 р.  зібрався
так званий парламент святих (або «малий парламент» — близько 140 чоловік),
члени якого минулого або названі вищими офіцерами, або делеговані церковними
громадами.
Настрої парламенту здалися, однак, Кромвелю
небезпечними. 
Доти поки парламент
займався питанням про заміну церковного шлюбу цивільним або планував судову
реформу, його ще терпіли, але, коли він замахнувся на церковну десятину
терпінню офіцерської верхівки прийшов кінець. Не без її «ради» помірна
більшість «малих парламентарів»
12 січня 1654 р. з’явилася до Кромвеля й
склало свої повноваження. З розпуском Малого парламенту республіка фактично
була ліквідована. 
Уже через 4 дні була
готова нова конституція країни, так зване «Знаряддя керування». Нова
конституція, формально найбільше турбувалася про «поділ влади», на ділі привела до повного зосередження влади в руках
протектора. Кромвель був головнокомандуючим армії й флоту, він контролював
фінанси й суд, керував зовнішньою політикою й у перервах між сесіями парламенту
видавав ордонанси, що мали силу закону.
Ідея писаної конституції
була новою для Англії. Конституція від 13 грудня 1653 р. установлювала зовні
республіканську, а по суті диктаторську систему влади. Законодавча влада
«вільної держави Англії, Шотландії й Ірландії» зосереджувала в подвійному
інституті — парламенті й знову заснованому лорді — протекторі. Парламенту
належали виняткові повноваження змінювати, припиняти, уводити нові закони,
засновувати податки або податі. Парламент повинен був скликатися регулярно (раз
в 3 роки) і самостійно. Парламент повинен був складатися не менш чим з 60
членів, «відомих своєю чесністю, богобоязливих і гарного поводження».
Вибір на пост лорда —
протектора вироблявся Державною Радою (членів якого, у свою чергу, обирав
парламент). Лорд — протектор мав право затверджувати або відкладати закони
парламенту. Він користувався практично необмеженою владою в справах керування.
Протектор вважався головнокомандуючим армією,
йому повністю належали права в сфері зовнішньої політики. Від його імені
проводилися надалі всі призначення посадових осіб. Він мав право помилування. 
Особливою статтею
конституції повноваження лорда — протектора довічно закріплювалися за О.
Кромвелем.
Видання конституції й
перебудова верхів політичної системи далеко не усунули протиріч між
суспільством й індепендентським
керівництвом. Протиріччя були тим більш значними, що політичний,
адміністративний і моральний терор, установлений індепендентами  під гаслами
революції, був значно важче для широких шарів, чим режим колишньої монархії, що
при всіх гріхах була — таки світською державою. Індепенденти ж у своїй
протестантській запопадливості стали прагнути побудувату держава — церква.
Перший парламент
протекторату зібрався 3 вересня 1654 р. включав чималу кількість
республіканців, що не бажали миритися з необмеженою владою протектора. 22 січня 1655 р. парламент був розпущений
Кромвелем. Це була його явна політична помилка: він змушений тепер був ділити
владу з генералітетом армії. Ідея військового деспотизму усе більше набирала
силу [7].
Під тиском генералітету
принципи військової організації були перенесені  на  адміністративно —
територіальний  пристрій.  Улітку    1655 р. країна була розділена на 17
військових округів на чолі з генерал — майорами.   
Другий парламент
протекторату відкрився 17 вересня 1656 р. Першим актом цього парламенту було
знищення режиму генерал — майорів.  Замість у липні 1657 р. Кромвелю було
запропоновано прийняти на себе королівське звання. Речення було стратегічним:
ціль його полягала у відновленні історичної конституції. Однак Рада армії й
генералітет вмішалися й розцінили речення «як скандальне». Зміни, однак, пішли
22 травня 1657 р, але в дусі компромісу традиційного
укладу з військовою диктатурою. Кромвель одержав право самому призначити собі
спадкоємця. Одночасно відновлювалася Палата лордів, підтверджені були виключні
права парламенту на вотування податків, гарантувалася воля совісті. 
Так виявилася таємна мрія
буржуазії й дворянства відновити в Англії монархію. 
Режим протекторату при
всьому цьому був пов’язаний з особистістю й
авторитетом Кромвеля. Смерть Кромвеля 3 вересня 1658 р. прискорила катастрофу
режиму протекторату. Призначений спадкоємцем батька Річард Кромвель не зумів втримати владу й став політичною іграшкою в
руках генералітету. В 1659 р. його змусили відректися від звання й відновити
умовну республіку. Суспільне невдоволення режимом індепендентів і безвладною
республікою одночасно стало настільки значним, що питання про відновлення
монархії й історичної конституції в країні стало в область практичної політики
[3]. 
Революція вичерпала себе.
Політична криза кінця
протекторату була викликана не випадковим збігом обставин. Сталий у результаті
революції державний порядок був нестабільним, він не відповідав сформованій
обновленій соціальній структурі. Політичні ініціативи індепендентського парламенту, не врівноваженого
ніякими іншими державними інститутами, викликали обґрунтовані побоювання широкого
шару великих власників — і старих ленд-лордів, і «нового дворянства», і
фінансово — торговельної буржуазії, що одержала необхідні привілеї в
колоніальній торгівлі й законодавчій підтримці. 
 У пошуках стабільності
виходом стало представлятися повернення на престол династії Стюартів. 
5. Оголошення палати громад носієм
верховної влади
Після цих подій
парламент, в особі пресвітеріанської більшості, продовжив свої спроби домогтися
угоди з королем. Ці переговори монархом, що повністю себе дискредитував, пожвавили
крайні настрої в армії, де був сильний вплив левелерів, і привели до
загострення відносин з парламентом (рух в армії, цілями якого були покарання
короля й остаточне скинення монархії). У спробі зіштовхнути між собою дві
основні групи своїх супротивників — левелерів й індепендентів — парламент
випускає з лондонської в’язниці Тауэр лідера левелерів Джона Лільберна в надії,
що він покритикує дії індепендентської армійської верхівки й тим самим внесе
розкол  у ряди опонентів пресвітеріан. Але ці очікування не виправдалися: Лільберн заявив  про свою
підтримку Кромвелю в його діях, тим самим, значно погіршивши положення
парламенту. 16 листопада була опублікована «Ремонстрація армії», складена при особистій участі зятя Кромвеля Генрі
Айртона (1611-1651), що був одним з його найближчих соратників. У цьому
документі вказувалися як економічні вимоги, що стосувалися армії (виплата зарплати й т.д.), так і політичні, що стосувалися вже всього населення країни (права й
волі всім жителям Англії). Наступним кроком стало так зване «Прайдове чищення»
(6 грудня), коли за допомогою військового загону під керівництвом полковника
Прайда з палати громад були насильно виселені всі пресвітеріане, влада в країні
перейшла в руки індепендентів. З 143 членів палати залишилося всього порядку 50
чоловік  або «охвістя» Довгого парламенту, що проіснувало до самого його
закриття в 1653 році. Кромвель, весь цей час знаходився на
півночі, повернувшись у столицю, схвалив «чищення”.  Його відсутність порозумівалася тим, що Кромвель не знав
яку позицію зайняти по політичних питаннях. 23 грудня палата громад випускає
постанову, у якій говориться, що король є головним
винуватцем всіх нещасть країни. 1 січня 1649 року своїм рішенням вона оголошує короля головним винуватцем
громадянської війни проти парламенту, союзником ірландців і шотландців у
боротьбі з англійською державою. Але палата лордів у свою чергу відкидає це
рішення, що протягом декількох днів призводить до її розпуску. 4 січня палата громад приймає при закритих дверях
постанову, що передавала їй всю повноту влади: вона стає носієм верховної влади
в Англії, постанови якої мають силу закону без згоди короля й палати лордів. У
документі було написано «… громади Англії, що засідають у парламенті,
повідомляють, що народ після бога є першоджерелом (the original) усякої
справедливої влади. Вони також повідомляють, що громади Англії, що засідають у
парламенті, будучи обраними й представляючи народ, мають вищу владу в цій
країні. Вони також повідомляють: що ухвалено або оголошене як закон громадами,
що засідають у парламенті, має силу закону й обов’язково для народу цієї
країни, хоча б і не було на це згоди або підтвердження короля й палати
лордів».      
6. Суд і страта короля
6 січня, парламент
(палата громад) видає «Акт про створення Верховного судового трибуналу» для
суду над королем, а сам Карл через якийсь час переводиться в Лондон. До складу
трибуналу всього ввійшло всього 135 чоловік: здебільшого армійські офіцери,
включаючи Кромвеля й Ферфакса, а також деякі відомі й шановані люди. Головою
став великий англійський юрист Джон Бредшоу. Більшість членів трибуналу під
усякими приводами ухилялися від засідань, тому
парламент, з огляду на ситуацію й особистість обвинувачуваного й передбачаючи
такі наслідки, у своєму акті записав, що парламент буде правочинний прийняти
рішення навіть при наявності 20 його членів. Оскільки Ферфакс також
відсторонився від яких би то не було політичних рішень, Кромвель був змушений
взяти всю повноту відповідальності на себе. Він розумів, що суд над королем завершиться
винесенням смертного вироку. Але, один раз прийнявши рішення, Кромвель діяв
нещадно, і в значній мірі саме його зусиллями судовий процес був доведений до
кінця: короля присудили до страти. 26 січня 62 члени Верховного судового трибуналу затвердили вирок, у якому було
сказано, що «Карл Стюарт, як тиран, зрадник, убивця й ворог держави, повинен
бути страчений через обезглавлення». Цей вирок був оголошений 27 січня на
відкритому й останньому засіданні трибуналу в присутності
короля. Карл I був страчений 30 березня на очах юрби, що зібралася перед
палацом Уайтхолл [2].
7.
Проголошення
республіки й створення Державної ради
Після постанови
від 4 січня 1649 року парламент приймає ряд заходів щодо переходу до
республіки, з метою її легітимізації. 6 січня призначається комісія для вироблення проекту нової
великої державної печатки (проект був прийнятий 9 березня). 27 січня —
постанова про те, що в будь-яких офіційних документах замість раніше прийнятого
«ім«ям його величності» варто писати «ім»ям хоронителів волі Англії, владою
парламенту». 30 січня — прийняття акту про те, що проголошення будь-якого
королем  без згоди парламенту є державною зрадою. 6 лютого приймається білль
про усунення палати лордів, 7 лютого — білль про усунення королівського звання
(«посади короля» — the office of the king). Нарешті, конституційне закріплення
республіканської форми правління було закріплено актом 19 травня 1649 року. У
ньому Англія проголошувалася як «республіка» (Commonwealth) і вільна держава
(free state), верховною владою в державі оголошувалися «Представники Народу в
Парламенті», вищий орган виконавчої влади — Державний раді [4]. 
Сама Державна рада була
заснована рішеннями парламенту раніше: 7 й 13
лютого. Відповідно до цих документів він являв собою допоміжний орган,
підлеглий парламенту, з повноваженнями лише на один рік. Членами ради могли
ставати тільки особи, згідні з осудом і
стратою Карла I, а також зі скасуванням палати лордів і королівської влади.
Подібні умови виявилися неприйнятними для деяких потенційних членів Державної
ради, тому з ними були укладені персональні компромісні зобов’язання. Взагалі ж
склад цього органу викликав сильні суперечки, у результаті яких був складений
список з 41 чоловік. Також спочатку в раді не було посади голови, проти якого
виступав парламент, що остерігався
узурпації влади в руках однієї людини. Але згодом головою призначив сам себе
Джон Бредшоу й залишився на цьому пості. Хоча в документах Державна рада
виглядала лише виконавчим органом парламенту, у дійсності він зайняв значно більш
високе положення й під час їхнього спільного існування скоріше він переважав
над парламентом, що слухняно виконував всі його рішення, чим навпаки. Така
ситуація не могла не викликати негативну реакцію з боку комонерів, але, як не дивно, протягом періоду
їхньої загальної дії, позиції ради й палати громад набагато частіше збігалися,
чим входили в протиріччя. Цікавий також той факт, що засідання обох органів
влади відвідували далеко не всі їхні члени. Так з не більше 80 членів палати
громад, включаючи деяких, що повернулися після «чищення» депутатів, регулярно в
засіданнях брало участь близько 56 чоловік. У раді на першому засіданні були
присутні 34 члени, а регулярно брало участь у засіданнях 15 членів.
8. Загострення боротьби між
індепендентами й левелерами
Положення нової
республіки було дуже складним. Перед нею стояли важкі завдання, які повинні
були вирішуватися в обстановці сильного занепаду й розладу господарської
діяльності, всі протиріччя, що
загострюються усередині них, і цілого ряду серйозних небезпек, що грозили молодій буржуазній державі ззовні. Щоб
зміцнити новий політичний лад, треба було захистити його від замахів з боку
старих, позбавленних влади феодальних сил, що діяли
усередині країни й поза її межами. З іншого боку, нові правителі Англії, щоб втримати у своїх руках владу, повинні були відвести погрозу
їхньому пануванню з боку народних мас, які не могли задовольнитися буржуазною
республікою, до того ж позбавлених навіть тих рис демократизму, які вже
висувалися представниками радикальних політичних плинів у революції —
левелерами й індепендентами. Індепендентська армійська верхівка й офіцерство, а також підтримували їхньою силу, що
зуміли одержати під час революції владу і вдоволені проведеними в країні
перетвореннями, виступали затятими супротивниками продовження революції й
передачі навіть малої частини своєї влади народу. Вони були такими ж
реакціонерами, як і пресвітеріане до них. Таким чином, республіка «виявилася
між двох вогнів»: роялістами, що піднімали голову, і прагнувшими реформ левелерами й дігерами,
здатними повести за собою народні маси.
Левелери були ідеологами революційної дрібної
буржуазії й відстоювали принципи буржуазної демократії, відбиваючи щодо цього
інтереси широких мас англійського народу: селянства, ремісників, сільських і
міських «низів», солдатської маси. У своїх численних памфлетах і програмних
документах вони піддали індепендентську
республіку різкій критиці, просоченої демократичним радикалізмом і духом
народних мас. У першу чергу левелери боролися за прийняття Англією конституції.
Свій варіант вони назвали «Народною угодою» і подали на розгляд офіцерських
зборів, де воно було піддано значним перекручуванням, були випущені основні
пункти програми. Це спонукало Джона Лильберна — лідера левелерів — опублікувати 15 грудня 1648 року
споконвічний, неспотворений текст документу. 19 січня левелери виступають із
петицією в парламент із вимогами волі печатки: «Підтверджено на практиці, що
завжди всі, хто
прагне до тиранії,
закривали рот народу, щоб він не робив шуму, коли викрадають його волю [2]». Наступного дня, 20 січня, у палату
громад була внесена перероблена офіцерськими зборами редакція «Народної угоди»,
що навіть у такому усіченому варіанті виявилася неприйнятним для парламенту. Воно було відкладено на
невизначений строк і згодом ніколи не розглянуте. У той же час військове
командування намагалося зменшити вплив левелерів в армії, з метою не допущення
їх можливого розколу. Був прийнятий ряд репресивних мір, особливо проти
агітаторів, а також встановлені суворі
покарання за пропаганду й підбурювання. 
Реакцією на такий поворот
подій послужив памфлет Джона Лильберна «Викриття нових ланцюгів Англії»
(England New Chains Discovered) від 26 лютого. У цьому документі він з різкою
критикою обрушується, насамперед, на Державну раду, але в той же час
звертається до олдерменів і членів
парламенту досить стримано, сподіваючись на те, що вони прислухаються до його
слів. Основні положення цього памфлету: 1) вираження побоювань із приводу того,
що Державна рада, утворена недемократичним шляхом й має значні
повноваження, може зосередити всю повноту влади в
себе в руках; 2) звертання до членів парламенту із приводу сформованої
ситуації; 3) Лильберн таврує «великих» інтриганів (contrivers), що плекають
плани поневолення республіки, тобто вищих чинів армії; 4) критика наданого в
парламент проекту «Народної угоди» й існуючого державного ладу республіки.
Слідом за цим через місяць, 24 березня, виходить «Друга частина викриття нових
ланцюгів Англії» (The Second Part of England New Chains Discovered) або «Сумне
подання про ненадійне й небезпечне положення республіки». Цього разу Лильберн
критикує парламент. Лильберн також пропонує перейти до активних дій: він закликає народ до повстання [5]. 
Відповідь на такі різкі
вислови отримана негайно. 27 березня «Друга
частина…» оголошується заколотною, а автори піддаються судовому
переслідуванню за обвинуваченням у державній зраді. Наступного дня чотири
видатні діячі руху левелерів — Лільберн, Уолвін, Прінс, Овертон — були
арештовані й відправлені в Тауэр. 29 січня вони були допитані перед Державною
радою. Наступного дня в їхню підтримку була спрямована петиція, під якою
поставили підписи 30 тисяч чоловік, а 1 квітня — 80.
Але незважаючи ні на що 11 квітня парламент ухвалив рішення щодо передачі керівників левелерів «Суду високої лави». У в’язниці
Лільберн й інші ув’язнені пишуть ще два документи: «Картина Державної ради,
представлена вільному народу Англії» і датований 14 квітня «Маніфест
підполковника Джона Лільберна, містера Вільяма Уолвика, Містера Томаса Принса й
містера Ричарда Овертона, ув’язнених у лондонському Тауэрі», у якому вони
пояснювали програму свого руху — «нашою метою є таке положення республіки, коли
кожний із забезпеченістю буде користуватися своєю власністю (be enjoy his propriety). Поки лідери левелерів перебували у тюрьмі, рух у їхню підтримку не слабшав й поширився на армію: 16 квітня — 10 тисяч підписів, 18 квітня — новий численний виступ у Лондоні, 23 квітня — подавлений виступ
левелерів до Уолли. 
У той же час, 1 травня
1649 року, виходить остання, третя редакція «Народної угоди». Його основні
положення: народний суверенітет; республіка з однопалатним парламентом, що
обирають раз у рік; принцип поділу влади; обмеження повноваження верховних
органів влади; вимоги релігійної волі й волі печатки; рівність всіх перед
законом; свобода торгівлі; захист інтересів революції. Але й цей проект не був
прийнятий владою до уваги. Наступні великі виступи левелерів відбулися восени в армії
(Оксфордшир і Бекінгемшир) незадовго до суду над Джоном Лільберном і були
подавлені. Суд проходив 24-26 жовтня, і в результаті процесу Лільберн був
виправданий, але згодом був висланий парламентом із країни.
9. Відновлення монархії
Спробою частково
відновити колишній порядок були вже парламентські вибори 1658 р. Вони були
проведені не по нормах «Знаряддя керування», а по історичному законодавству.
Парламент був розпущений Військовою радою. На його місце було відновлено у
своїх правах «охвістя» Довгого парламенту, також потім розпущене в жовтні 1659
р. Влада в країні остаточно перейшла до Комітету безпеки, що представляла Раду
армії й досить, що зімкнули коло,
радикально — індепендентського
керівництва. У цих умовах воєначальник і намісник  одного з найбільших
шотландських військових округів генерал Монк із вірними йому військами зробив
військовий переворот. Його війська вступили в Лондон для встановлення
політичного контролю над владою, що розхиталася, а генерал попередньо встановив
контакт зі спадкоємцем престолу.
  25 квітня 1660 р.
зібрався новий установчий парламент — конвент, у якому більшість становили
пресвітеріане й кавалери. Конвент санкціонував повернення Стюартів, через
місяць Карл II урочисто вступив у Лондон [4].
Монархія була відновлена.
Король Карл ІІ урочисто
підтвердив «Велику хартію 1215», «петицію про право», податкові права
парламенту, обіцяв правити не інакше, як в узгодженні з парламентом, не
переслідувати діячів революції й не ревізувати право земельної власності, як
воно скалося в ході революції. Жодне із цих обіцянок не було виконано. Труп
Кромвеля був викопаний з могили й повішений, живі «царевбивці» були страчені
або змушені були втікти із країни.
Реставрація монархії
спричинила відновлення колишньої виборчої системи, колишньої палати лордів,
англійської церкви й ін.
Карл ІІ і брат Яків були в загальному жалюгідними політиками. Не
усвідомлюючи всієї значущості змін, вони мали примарні надії на повернення до дореволюційного порядку. Перший же привід привів до розмежування правлячого класу на
дві партії — торуй і вігів. Торуй об’єднали у своїх рядах консервативно —
роялістські елементи, пов’язані з великим землеволодінням; віги представляли
головним чином інтереси англійської промисловості й торгівлі. 
Обидві партії не були
організаційно оформлені, не збиралися на з’їзди, не мали виборних органів.
Більш-менш помітну організацію вони мали тільки в парламенті. У країні існували
не стільки «члени» партій, скільки їхні прихильники. Перехід від одного
угруповання до іншого був звичайною справою. Виникнення
партій торуй і вігів кладе дійсний початок буржуазної двохпартійної системи, а в більш вузькому змісті — двом і нині існуючим
партіям Англії; консервативної (колишні торуй) і ліберальної (колишні віги).
Висновок
Англійська буржуазна
революція XVII ст. була громовим ударом, що народив новий суспільний лад, що прийшов на зміну старому
порядку. Вона була першою буржуазною революцією загальноєвропейського значення.
Проголошені нею принципи   вперше виражали не тільки потреби Англії, але й
потреби всієї тодішньої Європи, історичний розвиток якої вело об’єктивно до
встановлення буржуазних порядків.
Багата ідейна спадщина
Англійської революції служила арсеналом, з якого  черпали свою ідеологічну
зброю всі супротивники середньовіччя, що відживало, і абсолютизму.
Але Англійська революція
була революцією буржуазною, котра на відміну від революції соціальної приводить
лише до зміни одного способу експлуатації трудящих іншим, до заміни панування
одного експлуататорської меншості іншою. У ній уперше з повною виразністю
розкрили основні закономірності, властиві всім
буржуазним революціям, і перша з них — вузькість історичних завдань буржуазії,
обмеженість її революційних можливостей.
Англійська революція не була доведена
до кінця. Причину цього варто бачити в тім, що англійська буржуазія з’єдналася
не з народом, а з новим дворянством.
Англійська буржуазна
революція внесла великий вклад у розвиток парламентаризму тому що центральним
органом революції, на першому етапі став парламент, у якому переважна більшість
представляла інтереси буржуазії. Англійським парламентом у роки революції було
прийнято багато важливих актів: Велика ремонстрація; білль
про неможливість
розпуску існуючого парламенту; Апологія палати громад; Петиція про право. Прийняті
документи обмежували королівську владу й сприяли твердженню конституційної
монархії — тобто верховенство парламенту, що здійснює владу в країні разом з
королем.
Англійський державний лад
після буржуазної революції є не чим іншим, як компромісом між неофіційно, але
фактично пануючої у всіх вирішальних сферах буржуазного суспільства буржуазією
й офіційно правлячою земельною аристократією.
Використана література:
1. Английская буржуазная революция XVII века / Под ред. Е. А. Косминского – М. :
Издательство АН СССР, 1954.
2. Барг М.А. Великая Английская революция в портретах её
деятелей. «Мысль», М., 1991.
3. ИГПЗС/ под ред. О. А. Жидкова и Н. А.
Крашенинниковой – М.: НОРМА, 1999.
4. История государства и права зарубежных стран. Учебник.
Под ред.                О.А. Жидкова и Н.А. Крашенинниковой. НОРМА – ИНФРА, М.,
1999.
5. История государства и права зарубежных стран. Желудков
А.В., Буланова А.Г. Конспект лекций. «Приор», М., 2002.
6. Лавровский В. М. Английская буржуазная революция. – М., 1958.
7. Черниловский З. М. Всеобщая
история государства и права. Учебник. «Высшая школа», М., 1983.
8. Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права.
Учебник. В 2-х томах. ТОН – ПРИОР, М., 1999.