Зміст
Вступ
1. Християнсько-державницька роль К.-В. Острозького
1.1 Толерантність і терпимість – закон життя дому князів
Острозьких
1.2 Криза православної
церкви на території Польського королівства ХVІ ст.
					







1.3 Заснування братств
– важливий крок на шляху пробудження життя українського народу
1.4 Костянтин-Василь
Острозький і церква
1.5 Діяльність князя у
релігійному та культурно-національному житті
2. Князь Костянтин-Василь
Острозький – великий меценат і просвітник
2.1 Острог ХVІ-ХVІІ
ст. — перший в Україні науково-освітній центр
2.2
Слов’яно-греко-латинська академія – перший вищий
навчальний заклад на теренах Східної Європи
2.2.1 Заснування і
становлення академії
2.2.2 Викладацький склад
Острозької вищої школи та його вплив на спудеїв
2.2.3 Роль представників
Острозького культурно-ідеологічного центру у формуванні нового типу духовності
2.2.4 Бібліотека
Острозької Академії
2.3 Розвиток
книгодрукування в Острозі
2.3.1 Іван Федорович –
основоположник книгодрукування на землях України
2.3.2 Видання Острозької
друкарні
2.3.3 «Острозька Біблія» і зростання
національної свідомості, зміцнення позицій рідної
мови у змаганнях з латинізмом
2.3.4 «Острозька Біблія» — рукотворний
пам’ятник В.-К. Острозькому
2.4 Роль князя
Костянтина Острозького в українській полемічній літературі другої половини XVI —
початку XVII ст.
2.5 Князь
Костянтин-Василь – цементуюче начало Острозького
культурно-освітнього центру
Висновки
Бібліографія
Додатки
Вступ
Актуальність теми
визначається національно-культурним і духовним відродженням України в умовах
незалежності, демократичними і гуманістичними процесами, які відбуваються в
суспільстві мі;конфесійними конфліктами, проблемами створення єдиної
української церкви. Водночас ще не до кінця усвідомлений сучасниками вплив
громадсько-культурної діяльності князя Костянтина-Василя Острозького на долю і
культуру українського народу.
Об’єктом
дослідження є громадсько-культурна діяльність князя Костянтина-Василя
Острозького.
Предметом –
християнсько-державницька роль Костянтина-Василя Острозького в умовах кризи
православної церкви на території Польського королівства XVI ст., меценатська та
просвітницька діяльність князя, його роль в українській полемічній літературі
другої половини XVI — початку XVII ст.
Хронологічні
рамки дипломної роботи – друга половина XVI – початок XVII ст. Межі
обумовлюються роками життя і правління князя Костянтина-Василя Острозького.
Мета дипломної
роботи полягає в аналізі громадсько-культурної діяльності найвизначнішого
представника роду Острозьких та усвідомлення його впливу на долю і культуру
українського народу. З огляду на це, визначаються наступні завдання
дослідження:
1. Проаналізувати
християнсько-державницьку роль Костянтина-Василя Острозького в умовах кризи
православної церкви на території Польського королівства XVI ст.
2. Дослідити
меценатську і просвітницьку діяльність найвидатнішої особи Острога.
3. З’ясувати роль
князя Костянтина Острозького в українській полемічній літературі другої
половини XVI – початку XVII ст.
4. Показати
діяльність Острозького культурно-освітнього центру та вплив на нього великого
князя.
5. Визначити
вплив особистості великого князя Острозького на долю і культуру українського
народу.
Практична
значимість дипломної роботи полягає в інтеграції української історії в
європейський контекст. Матеріали дослідження можуть бути використані у практичній
діяльності ичителів, у розробці краєзнавчих курсів та окремих тем для роботи в
класах із поглибленим вивченням гуманітарних та суспільних дисциплін.
Наукова новизна
роботи полягає у спробі вивчення громадсько-культурної діяльності князя
Костянтина-Василя Острозького в дискурсі європейського середньовіччя.
Стан наукової
розробки проблеми:
З-поміж відомих
високопоставлених осіб, хто чи не уперше вдався до характеристики князя, був
Енріко Спаноккіо, секретар папського нунція у Варшаві Альберта Болоньетто. У
своєму посланні він доповідав Папі в Рим, що К.-В.Острозький є найпомітнішою і
надзвичайно шанованою в Речі Посполитій особою, однак на заваді його сходження
на королівський престол стоїть те, що «він русин і вождь
схизматиків».
Славили заслуги
Острозького роду перед Вітчизною, відзначаючи особливу стійкість і доблесть
князя Костянтина-Василя творці і діячі Острозького культурно-освітнього
осередку Даміан Наливайко, Андрій Римша, Симон Пекалід, дяк Кіпріан. Відомий
просвітитель Герасим Смотрицький порівнював Костянтина-Василя з римським
імператором Костянтином Великим. Стійким і непохитним у «вере
православне-христианской» вважав Костянтина-Василя московський цар Борис Годунов.
Паростком
хрестителя руської землі Великого князя Володимира називав Костянтина
Острозького Іпатій Потій. Стійкість і відданість Русі-Україні Костянтина-Василя
вражала одного із найвитонченіших європейських богословів та, зрештою, і
дипломатів того часу Петра Скаргу». А віденське православне братство
називало К.-В.Острозького прикладом і зразком для всіх інших людей свого
століття у своїх знаменитих і благочестивих справах і поступках.
У ХVІІ ст.
інтерес до Острожчини загалом проявляли хіба що тільки польські хроністи і
мандрівники-місіонери, з-поміж них Шимон Окольський.
У полоні польської
історичної думки перебували Острозькі і, насамперед, Костянтин-Василь майже все
ХVIII ст. і першу пол. ХІХ ст.
З поділом Польщі
і утворенням цілого ряду російських губерній на Правобережній Україні, інтерес
до Острозької спадщини починають проявляти київські і московські дослідники.
Так, із статтею «Острожская старина» в журналі «Киевлянин» в 1840 р. вперше виступив
В.О.Домбровський, який з православно-патріотичних позицій назвав Острозьких «стражами русской народности в
Польском королевстве». З-поміж них найкремезнішою постаттю на Русі був князь
Костянтин-Василь — гроза татар і москалів, оплот православних і захисник
давньої віри предків.» З аналогічних позицій оцінив вклад Острозьких
взагалі, і Костянтина-Василя зокрема, в історії України професор Київського
університету Михайло Максимович.
Абсолютно в інших
фарбах і тонах постав К.-В.Острозький у працях П.А.Куліша, який звинуватив
князя в головному гріху — Люблінській унії.
Негативно оцінюючи роль українського панства в історичному розвитку українського народу, погляди П.Куліша розділив і Володимир
Антонович. До таких думок та оцінок приєднався і Микола Костомаров.
Інша когорта
істориків, що сповідувала, насамперед, християнсько-державницькі цінності в
історії, вбачала в К.-В.Острозькому визначну фігуру свого часу. Благочестивим,
доброчесним називає князя Костянтина-Василя Аким Перлштейн, скромним і щедрим
-М.П.Биков, вельможею багатим, хоробрим і знатним його іменує
Д-Бантиш-Каменський, стовпом західноруської церкви — Е. Четиркін і
П.М.Батюшков, найбільшим землевласником Речі Посполитої — В.О. Ключевський і
М.Довнар Запольський.
Отже, в XIX ст. з’являється два абсолютно протилежні погляди на життя і діяльність К.-В.Острозького. Вони матимуть місце і на поч.
ХХст., в дореволюційний час.
Більш прискіпливо
цікавилися постаттю К.-В.Острозького І.Франко і особливо М.Грушевський.
І.Я.Франко прийшов до висновку, що К.-В.Острозький був одним із головних рушіїв
національного життя Південної Русі в другій пол. ХVI ст.
Абсолютно
протилежних поглядів в оцінках постаті К.-В.Острозького, солідаризуючись з
Пантелеймоном Кулішем, все своє життя притримувався Михайло Грушевський.
В українській
радянській історичній науці за Люблінську унію 1569 р. К.Острозького на рівні з
іншими названо зрадником інтересів України, яка була закабалена панською
Польщею.
З негативними
оцінками дій К.-В.Острозького і особливо ролі Люблінської унії виступив
О.І.Баранович. Дещо пізніше, але досить співзвучно О.І.Барановичу. на адресу
К.-В.Острозького висловився російський радянський історик І.М.Голеніщев-Кутузов.
Він наголошував, що К.-В.Острозький був відданим до кінця своїх днів Польській
короні, але в справах віри знаходився під впливом росіянина А. М.Курбського.
Загалом
досягнення радянської історіографії в дослідженнях «Острозького періоду»
були систематизовані і акумульовані в багатотомній «Історії Української
РСР» з марксистсько-ленінських позицій. Партійно-офіційна оцінка
залишалася незмінною в радянській історичній науці до початку 90-х років
(В.О.Голобуцький, Й.Греков, В.Королюк, І.Міллер і ін.)
В умовах
державної незалежності України з’явилися дослідники, що акцентували увагу на
вирішальній ролі особи в історії і відповідно визначали її роль та значення.
Так, львівський історик І.І.Мицько в підготовленій ним і виданій монографії,
присвяченій Острозькій слов’яно-греко-латинській академії, при розгляді її
головного творця князя К.В.Острозького наголошує на то му, що Костянтин-Василь
на перший план ставив свої інтереси, за якими окривалися інтереси його країни.
Принципово
протилежної позиції у визначенні історичного значення і ролі «Острозького
епізоду» дотримується Н.М.Яковенко. Унія 1569 р., на її думку, знаменувала
початок нового етапу в історії українського народу. В контексті переосмислення
ролі Люблінської унії і особисто князя К.-В.Острозького в історії України
прозвучали доповіді О.І.Журка, О.Карбовського, В.В.Павлюка, О.В.Байдича, І.Ворончук
та ін. на Всеукраїнській науковій історико-краєзнавчій конференції, що
відбулася в липні 1997р. в м.Старокостянтинові.
І.І.Огієнко
вперше в узагальненій формі з православних позицій звертається до оцінки
постаті К.-В.Острозького. Державницькі риси в князя К.-В.Острозького відсутні.
1 в той же час, — пише І.І.Огієнко, — всі українські магнати, взяті разом, не
зробили стільки для України, скільки зробив сам князь К.В.Острозький! Він міцно
боронив і обороняв Україну в найтяжчий час її життя, коли Папа, католики,
єзуїти взялися разом знищити Україну, як окрему націю. Ось у чому вікова
заслуга князя К.-В.Острозького. Це він врятував Україну як націю».
В І.І.Огієнка
Костянтин-Василь Острозький постає тільки як образ благочестивий і доброчесний,
духовний наставник і провідник України, опора її патріотичних сил, з яких
вийшли П.Могила і Б.Хмельницький.
З думками і
оцінками І.І.Огієнка постаті К.В.Острозького перегукується дослідження і
І.Власовського.
Отож, як бачимо,
різнолика тенденційність в осмисленні і розумінні історичності постаті
Костянтина-Василя Острозького та його епохи, що відображалася і має місце на
шпальтах праць вітчизняних і зарубіжних науковців, ясності в проблему не
внесла. Дефіцит поміркованості і зваженості в діалектичному осмисленні долі
К.-В.Острозького історичною думкою до певної міри спричинений обмеженістю
джерельної бази і традиційними підходами до ролі особи зокрема, і розуміння т.
зв. Литовсько-польської доби в минулому України, взагалі. Саме цими при-чинами
обумовлена відсутність у вітчизняній і європейській історіографії спеціальних
сучасних наукових досліджень, які були б присвячені проблемам Острозького роду
та його ролі в історії України і Європи.
Зваживши на вклад
цілих поколінь науковців в їх підходах до визначення ролі князя
К.-В.Острозького в історії, вважаємо, що настав нарешті час тверезими очима
поглянути на нейтрально-європейський простір і час, багатоманітність подій і явищ
якого була спричинена великою мірою появою на арені такої постаті, як
К.В.Острозький — фігури, яку необхідно досліджувати та усвідомлювати на широкій
і, основне, принципово новій джерельній базі (в першу чергу, особистій
кореспонденції) і розглядати її на європейському багатонаціональному фоні
тодішнього життя, твердо дотримуючись при цьому хронологічної канви. За таких
умов перед нами постає героїчна, світла і водночас трагічна епоха в історії
нашої Вітчизни, яка акумулювала себе в непростій долі, що випала на життя князя
К.В.Острозького.
Методологічною
основою дослідження є принципи історизму, компаративного аналізу
культурно-освітніх процесів та суспільно-політичних явищ.
1. Християнсько-державницька роль
К.-В. Острозького

1.1 Толерантність і терпимість – закон життя
дому князів Острозьких

Ні
у кого з дослідників не виникає сумніву у тому, що останній найвидатніший
представник князівського роду Острозьких, Василь-Костянтин, усвідомлював себе русином-українцем,
навіть перебуваючи у силовому полі польської освіти та культури. І хоча, як
свідчать родинні листи, в побуті послуговувався польською мовою, це не
викликало у нього нігілізму в ставленні до культури власного народу. Навчайся і
свого не цурайся… Між іншим, князь добре володів латинською і грецькою
мовами, і дітей цьому навчав. Суперечливість сильної натури, відшліфована
багатством життєвих, в тому числі історичних колізій, вплив його різношерстого
оточення і, безперечно, виховання керували поведінкою і діями князя.
Залишаючись у вірі батьків, він прихильно ставився до єзуїтів, протестантів чи
представників інших конфесій, спілкувався з ними, дозволяючи навіть селитися у
своїх володіннях. Над усе Василь-Костянтин Острозький цінував мудру думку.
Толерантність і терпимість були законом життя дому князів Острозьких. Його
старша дочка Катерина вийшла заміж за протестанта Криштофа Радзивіла, молодша
Єлизавета — за аріанина Яна Кишку. Дружини синів Януша та Олександра були
католичками-полячками.
Для
церковних істориків подібна поведінка можновладця видавалася незрозумілою. І клерикали-ортодокси
в кращомувипадку намагаються зробити вигляд, ніби не помічають цього.
      Московський вигнанець, який
втік з Росії від немилосердної руки царя Івана Грозного, Андрій Курбський,
дорікав князеві, що той має справи з єретиком Мотовилом. «Добродію мій
вельми любий, — звертався він до Острозького магната, — по що ти прислав мені
книгу, написану неприятелем Христа, помічником антихриста і вірним слугою його?
З ким ти дружишся, з ким пристаєш, кого на поміч прикликуєш!.. Прийми від мене,
слуги свого вірного, ласкаво раду: перестань дружитися з тими супостатами
прелукавими і злими. Ніхто не може бути другом царя, як має приязнь з його
неприятелями і держить їх, як за пазухою змія; тричі молю тебе, перестань так
поступати, будь подібним праотцям своїм у ревності благочестя [26, с.
303]».
Погляд
А.Курбського — також точка зору ортодокса, провідника ідеології православ’я,
суть поглядів якого — повне збереження існуючого стану. Доброзичливе ставлення
Василя-Костянтина до єзуїтів та католицтва чи протестантизму в цілому — спроба
підняти українську церкву, а ширше, і всю Україну на рівень тодішньої Європи. В
зусиллях єзуїтів він передусім вбачає те позитивне, що вони приносять, а саме —
освіту. Треба віддати належне ченцям цього ордену: поставивши за мету будь-що
латинізувати і денаціоналізувати Україну, а Польщу перетворити в опору
католицизму, який відділяв би християнський світ від
«дикунів-рутенів», вони обрали зручний для цього момент: православна
церква, спроможна врятувати Україну від полонізації, переживала глибоку кризу.
Вона значно поступалася католицькій своєю освіченістю, виглядаючи культурно
зубожілою. До того ж голодне і зневажене руське духівництво втрачало авторитет
в народі, відмирала традиційна виборність його громадою, її замінило
«надавання духовних хлібів».
Часто-густо
посади єпископів та архімандритів посідали люди, що не мали духовного сану,
нерідко нехтуючи традиційним церковним висвяченням. Аморальна поведінка
більшості владик, грубе нехтування церковними канонами та архієрейськими
традиціями призводили до того, що в очах простого люду церква втрачала
моральний авторитет. А деградація церковного життя згубно позначалася на
національному та культурному житті України. Таким чином, не в лукавстві
єзуїтів, а в «страшних внутрішніх ранах», що руйнували організм і
робили його «лехкою здобиччю для каждого її ворога», була справжня
причина усіх негараздів [11, с. 5]. Неуцтво або, як тоді казали,
«велике грубіянство і недбалость» нижчого духовенства, занепад
монастирів і цілковите забуття давнього руського анахоретизму, аморальне життя
ієрархів, грубий «переступ ними канонів і переказів церковних»,
абсолютне нехтування своїми пастирськими обов’язками привели православну церкву
на край прірви. Львівські братчики писали патріархові Константинопольському, що
багато хто, споглядаючи це, «збентежені непевністю: чи не настає час
погибели [11, с. 6]».
Князь
бачить цю соціальну трагедію, переживає і розуміє: далі продовжуватись так не
може. Але він швидше далекоглядний політик, ніж ортодоксальний захисник
православ’я. Василь-Костянтин Острозький уважно приглядається до католицизму,
який тоді активно ширився на Схід. Його вражала мобільність та гнучкість цієї
релігії. Правда, в одному з листів до онука Радзивіла він навіть радив ходити
на збори кальвіністів, а не до костелу. Будучи радше «ідеалістом» у
релігії, вельможа однак шанував практичність протестантів, віддаючи їм належне
за те, що мали власні школи і друкарні, освічених пасторів. На жаль, цього не
міг він побачити у православ’ї. Правила і устави нашої церкви, — бідкався
князь, — зневажають чужоземці. Немає вчителів, немає проповідників слова
Божого, «часте відступництво від віри; доводиться сказати з пророком: хто
дасть воду голові моїй і джерело очам моїм [11, с. 6]».
Спостерігаючи
життя православної церкви, її консерватизм до усього нового (а у володіннях
князя налічувалось понад 600 православних церков), він гірко констатує, що
«люде нашої релігії» не тільки не боронять церкви й «віри своєї
старожитої, але й самі насміхаються над нею та до ріжних сект утікають [11, с.
6]«. Все опроверглося і упало »со всихь сторонъ скорбь, ситованіє і б
да, — сумує з цього приводу Василь-Костянтин Острозький, — и если ее дал й
почувать не будемо, богь в сть, што съ нами за конецъ будетъ!». І князь,
безперечно, шукав причини цього лиха.
Настійні
умовляння Андрія Курбського, пастирські і богословські повчання Дем’яна
Наливайка та Емануїла Мосхупула спонукали Василя-Костянтина пильніше придивитися
до проблем православ’я. Однак підтримка князем церкви, розуміння її проблем
мали інший характер, ніж те, до чого закликав Курбський. Коли князь-емігрант
намагався зберегти віру в первісному вигляді, замкнуту, як таку, що не реагує
на зовнішні зміни, систему, його приятель Василь-Костянтин, захищаючи
православ«я, прагне піднести його на вищий щабель. Він обороняє православ»я,
образно кажучи, піднімаючись, а не опускаючись до нього, бажаючи православній
церкві своєрідного аджорнаменто .
У
відповідь Василь-Костянтин посилає Андрію Курбському книгу єзуїта П.Скарги
«Про єдину церкву». Це зайвий раз переконує: так, князь думає про
майбутнє церкви, про майбутнє віри, про створення єдиної християнської релігії.
Він готовий прислухатись до свого опонента Петра Скарги, зрозуміти його. Отже,
князь береться за велику складну і благородну справу, котра, до речі, не
розв’язана й до сьогодні. Та марні зусилля. А.Курбський повертає книгу П.Скарги
з докорами, як і щодо твору Мотовила. В свою чергу, надсилає «Бесіду Івана
Золотоустого про Віру, Надію і Любов», у власному перекладі з латинської
мови. І дуже розгнівався на Василя-Костянтина, коли той дав прочитати її
якомусь полякові, називавши його «невченим варваром, що уважав себе
мудрецем».
Один
з листів князя, який сподобався, Острозький радить перекласти польською мовою,
але Курбський пропозицію відкидає. «Коли б чимало вчених зібралось, — пише
він, — то не зможуть вони буквально перекласти граматичні тонкості
слов«янського язика на їх польську варварію. Не тільки з мовою слов»янською або
грецькою не справляться, але навіть з їх улюбленою латинською [26, с.
304]». У цих словах явно виражене ставлення ортодокса до тих, хто не
погоджується з його точкою зору.
Його
нетерпимість і безапеляційність була аналогічною і у відношенні до змісту та
форми освіти, яку Василь-Костянтин Острозький вважав спасінням в темноті
суцільного неуцтва. Серед тодішніх українських панів вважалося модним посилати
своїх дітей на навчання до єзуїтських шкіл. Пояснювалося це, в першу чергу, досить
високим в них на той час рівнем викладання та виховання. Але князь Курбський не
бачив ніякої користі від науки єзуїтів. Багато родичів, — скаржився він княгині
Чарторийській, — родів княжих, шляхетських і чесних городян віддали дітей своїх
на науку, «та єзуїти нічого їх не навчили, а тільки користуючись їх
молодістю, відвернули від правої віри [26, с. 304]».
Без
сумніву, побоювання А. Курбського щодо навернення юнаків-русинів у католицизм
не було позбавлене сенсу. Адже Афанасьєвська академія у Римі, католицькі
колегії і школи в Ярославі, Вінниці, Новгород-Сіверському, Перемишлі, Барі,
Фастові, Луцьку та інших містах переслідували далекосяжну ціль — окатоличення і
денаціоналізацію українців. Підтвердження цих намірів знаходимо, зокрема, у
буллі від 4 лютого 1582 року, в якій глава римської курії писав: «Папа
остерігає всі ці семінарії з метою пропаганди католицької віри серед єретиків і
схизматів, які, звичайно, наші школи не відвідують, за винятком тих випадків,
коли вони керуються чинниками матеріального плану, а тому відбір учнів …
потрібно робити з цього єретичного середовища[60, с. 6]».
І
незважаючи на те, що А.Курбський мав певний вплив на нього, Василь-Костянтин
Острозький не розділяв поглядів ортодокса і не став на його позицію. Вірно це
чи ні, але саме завдяки цьому й залишився у нашій вітчизняній історії не просто
однією з фігур можновладців у довгому пантеоні влади, а передусім далекоглядним
і мудрим політиком, який дивився ширше і діяв масштабніше.
1.2 Криза православної церкви на території
Польського королівства ХVІ ст.

Князя
не могло не бентежити, що православна церква на території польського
королівства в XVI ст. переживала глибоку кризу. Головне джерело і корінь цього
лиха лежали в непорядках церковної верхівки та в крайній деморалізації
більшості її представників. Вищі духовні особи — вихідці із знатних шляхетських
родин, отримували місця, не проходячи чернечого сану, завдяки родинним зв’язкам
або просто купуючи їх. Архієреї та архімандрити керували церковними володіннями
з усіма привілеями світських панів. Вони утримували на службі військові загони
на випадок суперечок із сусідами, дозволяли собі напади на них та вели життя,
яке зовсім не личило духовним особам.
І
це було властивим не тільки Київській митрополії і для православ’я загалом.
Подібний стан речей спостерігався на той час в усіх церквах: і православній, і
католицькій, і уніатській. І не дивно: для середньовіччя характерне поєднання
протилежних характеристик та дій. Як на Заході, так і на Сході церковні посади
перетворилися на предмет купівлі-продажу. Один із сучасників князя Острозького
писав: «Правила св. отців не дозволяють посвячувати священиками молодших
тридцяти літ від роду, а в нас іноді допускають п’ятнадцятилітнього. Він після
складів читати не вміє, а його посилають проповідувати слово Боже: він своїм
домом не управляв, а йому доручають церковний порядок [26, с. 307]». Йдеться
тут про церковні порядки у Західній Європі, але подібне мало місце і на
українських землях. Треба пам’ятати, що церква була одним з найбагатших
феодалів, і порядки, які діяли у феодальному суспільстві, не могли оминути її.
Тому, ймовірно, звинувачення православ’я в усіх гріхах з боку її релігійних
критиків — це швидше результат політичних баталій та полемічні випади.
Доводиться
також констатувати, що розкішне життя ієрархів супроводжувалося нещадним
гнобленням підданих у церковних володіннях. «Ви, — говорив афонський
чернець українським архієреям, — відбираєте у бідних селян воли і коні,
видираєте у них грошеві данини, мучите, томите роботою, кров із них
ссете». У той же час нижче православне духовенство перебувало у крайній
бідності. Зубожілі монастирі перетворювались на хутори, владики заводили в них
псарні для ловів, а ченці наглядали за ними. Приходські священики зазнавали утисків
як від духовних владик, так і від світської влади. Пан зазвичай сам назначав у
власному селі такого священика, який був йому до вподоби. І цей священик нічим
не відрізнявся від холопа. Український священик у більшості своїй щодо
виховання був мужиком: не вмів себе поводити, як слід, не було про що з ним
поговорити. Сан духовний у цей час дійшов до такої зневаги, що чесному
чоловікові було соромно до нього вступати. Годі було з’ясовувати, як
відзначають сучасники, де частіше бували деякі священики: у церкві чи в корчмі.
Даючи
характеристику тодішнім православним владикам, дослідник цього періоду з життя
православної церкви український історик Орест Левицький підкреслював, що
більшість з них була байдужою до релігії, наприклад, луцький єпископ Кирило Терлецький.
«про котрого сучасники іронічно казали, що їх зовсім не подивувало би,
якби сей владика навіть потурчився». У інших, мало освічених, чуття віри
було не більше як навичка до православного обряду. Були й «досить освічені
теольогічно«, але у них, писав О.Левицький, не було »теплоти віри, і
нони були дуже захаращені думками, незгідними з чистим православієм».
Такий, на його думку, «найбільший вчений з тодішніх архієреїв Іпатій
Потій, що змолоду був у різних протестантських сектах і потому знов навернувся
на православ’я та ніколи не годився з його соборним принципом і все гаряче
боронив католицьку ідею церковного одновладцтва…»12.
При
такому стані духовенства панівна верства русинів поволі відходить від
православ’я. Вищі ешелони суспільства починають соромитись своєї належності до
православної церкви. Переймаючи звичаї, одяг, побут, мову, на кінець XVI ст.
західноукраїнська аристократія почала слабнути у стремлінні своєму підтримувати
руську віру і народність. Осередок її діяльності був вже не на Русі, а в Короні
Польській, при дворі, в сенаті. Руська шляхта складала частку аристократії
польської і намагалася прирівнятися до загалу. «Інтереси руські для неї
були,- підкреслював російський історик М.Соловйов,- інтересами провінційними, і
тому вона скоро охолола до них, як до нижчих за неї…».
Обумовлювалось
це, безперечно, й тим ставленням польської церкви до «схизматиків» ,
яке мало місце. Її не цікавило, за великим рахунком, якесь об’єднання церков.
Вона вбачала своїм основним завданням навернення православних до католицизму.
Ця тенденція виявилась зокрема в тому, що польське духовенство настійно
наполягало на доконечній потребі перехрещування православних, які переходили в
католицизм, успадкувавши це домагання від часів Ягайла й Витовта. У польських католицьких
творах і документах православні храми називалися «синагогами», а
православні протиставлялися християнам.
Сприяла
«міграції» під владу поляків й економічна політика, яку проводили в
польському королівстві, а саме: шляхом надання привілеїв противникам
православ’я. Католики усіма силами підтримували такі настрої. Єзуїт Скарга,
глузуючи з богословської мови православної церкви, писав: «Що се за язик?
Ним ніде не викладають ні філософії, ні богослов’я, ні логіки; в тім язиці не
може бути ані граматики, ні риторики! Самі українські попи не в силі об’яснити,
що такого вони читають в церкві, і приневолені допитуватись об’яснення
по-польськи. З того язика — тілько невіжа й блуканина [26, с. 308]».
Підстави
для подібних глузувань, безперечно, були. Бо служба в православній церкві
велась церковнослов’янською мовою, незрозумілою для вірних. Вона стала
непереборним бар’єром між віруючими та церквою. Але те ж саме було і в
католицизмі. І одним з наслідків його стало поширення протестантизму.
Католицизм,
фактично породивши протестантизм своїм консерватизмом, нереагуванням на зміни в
суспільстві, ще на початку XVI ст. зробив необхідні висновки. Католицька церква
тепер демонструвала явно динамічніший характер розвитку, ніж православ’я. Легко
реагувала на зміни в суспільстві та пристосовувалась до них.
Ситуація
в православній церкві XVI ст. виявилася драматичнішою. Зупинити її занепад
могла тільки якась зовнішня сила. Сила світська. Такою в історії української
культури стали братства та діяльність князя Василя-Костянтина Острозького.
1.3 Заснування братств – важливий крок на
шляху пробудження життя українського народу

Заснування
братств — важливий крок на шляху пробудження духовного життя українського
народу. Найбільш відоме серед них Львівське, засноване з благословення
Царгородськоко патріарха Єремії під час відвідин Русі в 1586 році. Його
головною метою стало виховання сиріт, догляд за убогими, допомога під час
голоду та інше. Фундатори братства збирали грошові внески по шість грошів у скарбницю.
При братстві завели друкарню, школу, лікарню. Це була одна із форм консолідації
широких верств населення у боротьбі за соціальні і національні права, за
збереження національної самосвідомості, основ моралі, етики, духовного
багатства.
Патріарх,
закладаючи братство, наділив його правом наглядати, як духовні та світські
особи виконують свої обов’язки. Такий стан речей виявився абсолютно
неприйнятним для духовенства. На Заході теж подібного не було. Там світські
особи повинні сліпо вірити духовним наукам і трактувати їх можна було тільки
під проводом духовних осіб. Не дивно, що вищі ієрархи православної церкви не
сприйняли заснування братств, а львівський владика Гедеон із самого початку
вступив з ним у напружені стосунки.
Незважаючи
на це, патріарх Єремія, проїжджаючи через Південну Русь у 1589 році, підтвердив
та ще більш розширив права Львівського братства: позбавив його залежності від
місцевого владики, не дозволив відкриття інших шкіл, крім школи в братстві,
залишив братству право нагляду за єпископським судом. Крім того, патріарх
вигнав київського митрополита Онисифора Дівочку за двоєжонство та висвятив
замість нього Михайла Рогозу. У Луцьку патріарх призначив екзархом єпископа
Кирила Терлецького. Між іншим, із двома останніми призначеннями патріарх явно
прогадав. І Рогоза, і Терлецький згодом стали активними ініціаторами і
провідниками ідеї унії.
Не
тішило українське духовенство й те, що, перебуваючи під турецькою владою,
патріарх постійно вимагав фінансової допомоги, яку збирав на українських
землях. Листи із Царгорода наповнені постійними проханнями і вимогами.
Православне духовенство стогнало під тягарем цих вимог. «Ми такі вівці, —
скаржилися українські священики, — котрих тілько доять і стрижуть, а не
кормлять».
Через
рік після від’їзду патріарха митрополит скликав у Бересті синод. Архієреї
нарікали на патріарха і братства, особливо на Львівське, яке після 1593 року
перебувало під його безпосереднім керівництвом. «Як, — обурювалися
архієреї, — яким-небудь сходинам пекарів, купців, сідлярів, кушнірів, неуків,
що нічого не розуміють з богословських діл, дають право переглядати суд церквою
установлених властей і укладати присуд про діла церкви Божої [26, с.
309]». І дійшли висновку: краще підкоритись папі, ніж Царгородському
патріарху.
Братства
відіграли важливу роль у розвитку української культури. Справді, можна
погодитись, що братський рух являв собою певний крок уперед. Виникнення братств
— своєрідна реакція на цеховий устрій тогочасного суспільства, спроба захистити
свої інтереси. Братства сприяли духовному розвитку, монополізувавши певні сфери
культурного життя суспільства (книгодрукування, школи тощо).
Діяльність
же Василя-Костянтина Острозького у релігійному та культурно-національному житті
виглядає зовсім по-іншому. Закладаючи друкарню в Острозі та Дермані, князь не
керувався матеріальними вигодами. Гуртуючи навколо себе видатних вчених та
сучасників-інтелігентів, він створює в Острозі культурний центр, який дійсно
відіграв фундаментальну роль у становленні української культури та національної
самосвідомості. Князь палко прагне надихнути православ’я шляхом освітньої
діяльності. Василь-Костянтин виношує плани створення вселенської християнської
церкви.
1.4 Костянтин-Василь Острозький і церква

У
1593 році володимирським єпископом обрали Іпатія Потія — людину світську,
берестейського каштеляна. Князь Василь-Костянтин підтримував цю кандидатуру,
оскільки Потій вважався його родичем. Польський король не заперечував, зважаючи
якраз на цю обставину і сподіваючись у такий спосіб уласкавити могутнього
українського вельможу.
Князь
Острозький покладав великі надії на Потія, ділячись з ним своїми задумами і
конкретним проектом щодо унії. Острозький, ще на початку 80-их рр. XVI ст.,
обговоривши можливість унії з папськими дипломатами, в червні 1593 р. вислав
Потію своє бачення можливої унійної угоди. Згідно з нею Київська митрополія
мала домовлятися зі східними патріархами та Московською й Молдавською церквами
про спільну участь в порозумінні з Латинською Церквою. Йшлося про порозуміння,
яке б не порушувало обрядових традицій християнського Сходу і яке забезпечувало
б права і гідність, рівні з Римо-Католицькою церквою. Тобто князь вважав альянс
можливим лише тоді, коли до нього приєднаються інші церкви. На його
переконання, унія мала стати такою злукою церков, яка б привела до створення
вселенської християнської церкви (не виключено, що патріархом такої церкви
Василь-Костянтин мислив самого себе). Тонко вловивши ці пориви князя, римська
курія не переставала вести з ним активні переговори. У Ватикані добре
зрозуміли, хто є господарем Русі. Варшавський нунцій Балоньєтті в одному із
своїх листів писав, що старий князь виявив таку добру прихильність до цієї
справи, що навіть публічно заявив: «Якщо патріарх (Константинопольський)
не прийде до згоди з Апостольським престолом, то він і без нього сам прийде до
згоди».
Василь-Костянтин
настільки вірив у реальність унійних поривань, що навіть радив Володимирському
єпископові Потію поїхати у цій справі до Москви. Метою унії князь вважав
заснування шкіл, освіту проповідників і взагалі поширення знань. Отже,
укладення унії, з його точки зору, мало передусім носити загальний
просвітницький характер.
Безумовно,
у підході князя до розуміння унії проявився вплив протестантизму. Спостерігаючи
за цією церквою, він, очевидно, дійшов висновку: належить багато чого змінити в
церковних обрядах православної церкви, в її управлінні. Усунути, як він казав,
людські видумки. Потій на це відповів так: «Східна церква виповняє свої
обряди правильно: нема нам що посуджувати ні гудити: в Москву ж я не поїду: з
таким порученням там під кнут попадеш. Лучче ви, яко перший чоловік нашої віри,
зверніться до свого короля [26, с. 309]». Єпископ добре розумів
консерватизм православної церкви і не наважувався ризикувати. Із середини 1593
р. протягом наступних двох років українсько-білоруські єпископи, поодинці й
спільно, опрацьовували плани унії та ознайомлювали з ними ієрархів Римської
церкви і представників цивільної влади Речі Посполитої. Владики готували кілька
декларацій про унію, які набирали дедалі обширнішої форми; вони практично
виключили від переговорів з католицькою стороною українсько-білоруських
магнатів, в тому числі Василя-Костянтина Острозького. Судячи з напрямів реформ,
які пропонувалися, і текстів унійних декларацій, ієрархи хотіли вийти не лише
з-під юрисдикції Царгородського патріарха, а й з-під сильних впливів світських
кіл. Не рахувалися єпископи і з пропозиціями князя. І коли Острозький зрозумів
це, він круто змінив свою точку зору щодо ідеї єднання з Римом. Ніякі вмовляння
і переговори з ним успіхом не увінчалися. Іпатій Потій усвідомлював негативні
наслідки цього протистояння, всіляко намагався переконати князя в правильності
шляху ієрархів — одного разу навіть на колінах, — Острозький залишився
непохитним противником унії. Це не могло не вплинути на її сприйняття шляхтою,
міщанами і чернецтвом.
Не
зумівши схилити В.-К.Острозького до унії в редакції відомих
«Артикулів», православні владики в 1595 році спорядили посольство до
Риму, де присягнули папі на вірність. Однак це був акт «послуху», а
не єдності, відмова від юрисдикції патріархові та підпорядкування у всьому
владі Ватикану. На честь цієї події понтифік навіть викарбував пам’ятну медаль
із зображенням власної персони, яка благословляє «руських послів», і
надписом латиною «Рутеніс рецептіс». Рим, таким чином, досяг своєї
мети, а Потій і Терлецький — задоволені збереженням православного обряду в
результаті здійсненої інкорпорації. Правдоподібно, мова тут йшла не про якесь
політичне лицемірство чи зумисну лінію у стосунках з православними; певною
мірою це апріорна настава католицької релігійної ментальності і культури.
Князь
слушно вбачав у діях Іпатія Потія ошуканство і назвав володимирського єпископа
зрадником, не гідним високого стану. 24 червня 1595 року Василь-Костянтин
написав та розіслав послання до всіх православних обивателів Польщі і Литви, в
якому підносив православну віру і сповіщав, що головні її провідники є
пастирями мнимими. Митрополит та єпископи, за його словами, стали вовками,
відступили від східної церкви, «притулилися до західних» і замислили
відірвати від віри всіх благочестивих. «Багато з обивателів тутешнього
краю держави його милості мого короля, послушних святій східній церкві, -писав
князь, — вважають мене передовим чоловіком в православ’ї, хоч я сам уважаю себе
не більшим, як рівним між іншими щодо правовірності; з тої причини боюся, щоб я
не став винуватим перед Богом і вами; тому завіщаю вам про се, про що запевне
дізнався я, бажаючи разом з вами одностайно стати проти супостатів, щоби з
Божої помочи при вашій дбалості ті, що приготовили на нас сіті, самі в ті сіті
попали. Що може бути соромніше і безправніше, коли шість або сім злодіїв
відпало від своїх пастирів, котрі їх настановили; а вважають нас безсловесним
товаром, важаться самовільно відривати нас від правди і вводити нас в загибель
з собою? [26, с. 310]».
Коли
виходити з тези, що в справах церкви Василь-Костянтин діє скоріше як політик,
стає зрозумілим: він образився на Іпатія Потія, бо впевнився, що його просто
ошукали. Відтак князь звертається до короля з проханням скликати собор, на
якому були б присутніми як духовні, так і світські представники для обговорення
питання унії. Монарх спробував умовити В.-К.Острозького пристати до неї.
Особливо наголошуючи на тому, що грецька церква перебуває під владою такого
патріарха, який утримується волею невірних магометан.
Згідно
з римсько-католицькими канонами церковні справи мають вирішувати особи духовні.
Але, добиваючись дозволу короля на собор, Василь-Костянтин спробував
організувати спільний з протестантами демарш проти католиків. Він писав у
зверненні-заклику: «Всі, що признають Отця і Сина й св. Духа, люди одної
віри; як би в людей було більше терпимості між собою, як би люди з шаною
гляділи, як їх брати славлять Бога каждий після свого сумління, то менше було б
сект і наук на світі. Ми повинні злучитися зі усіма, хто тільки віддаляється
від латинської віри й сприяє нашій долі: всі християнські ісповідання повинні
боронитися проти «папежників». Його королівська милість не схоче
допустити нападу на нас, тому що в нас самих може явитися двадцять, а бодай
п’ятнадцять тисяч оружних людей, а панове папежники можуть взяти верх над нами
хіба числом тих кухарок, котрих ксьондзи держать у себе замість жінок [28, с.
235] .
Король
Сигізмунд, ознайомившись з цим посланням, висловив Василю-Костянтину догану за
грубі випади, особливо за натяк про «ксьондзівських кухарок». Разом з
тим монарх не забував: він має справу не з простим шляхтичем! Погроза виставити
тисячі озброєних людей щось та могла значити, адже в країні панував дух
анархії. Свавільні магнати, зосередивши в своїх руках величезну силу, ні з ким
не рахувалися, не зважали на рішення суду, а самі розправлялися із суперниками.
Наїзди на володіння сусідів вважалися звичайним явищем. І на погрози такої
людини, як Василь-Костянтин Острозький, король змушений був зважати.
Тим
часом рух проти унії в Україні шириться. У Віденському братстві виходить
«Книга Кирила объ Антихрист », написана Стефаном Зизанієм, що носила
гостро антипапістський характер. У ній доводилось, що понтифік — Антихрист, про
якого існує давнє віщування, а час унії — це і є час антихристового царства.
І
серед духовенства, і серед світських твір С.Зизанія користувався неабияким
успіхом. Втрутився король, заборонивши книгу, а автора велів посадити у
в’язницю. Проте рух проти підпорядкування православної церкви Римові не вдалося
зупинити репресивними заходами. Львівське братство настільки різко виступило
проти цієї злуки, що єпископ Балабан, приєднавшись спочатку до унії, налякався
так, що звернувся до суду, твердячи про нечинність підпису, оскільки, мовляв,
поставив його на чистий папір…
Листами
від 7 лютого 1596 року понтифік сповістив короля Сигізмунда III про укладення
унії, а митрополиту Михайлові Рогозі наказав скликати собор єпископів для
сповідування віри, виголошене в Римі Іпатієм Потієм та Кирилом Терлецьким.
Прибулі до Берестя відразу поділились на два табори. Члени уніатського синоду
(собору) навіть думки не припускали про можливість проведення єдиного зібрання
з православними, які не згодилися на унію. Тому два собори обмінялись
прокляттями і взаємними звинуваченнями у гріхах, а відтак відлучили один одного
від церкви. Ті , хто прийняв унію, сповістили про це оригінальним чином:
«Хто тебе, від нас проклятого, буде вважати в данім сані, той сам
проклятий буде від Отця і Сина і Святого Духа».
Потім
обидві сторони звернулись до короля. Православні, зокрема, просили не вважати
зложених духовними особами і змусити їх повернути церковні володіння, щоб
віддати їх тим особам, котрі будуть знову обрані. Та король взяв сторону
уніатів, а голову православного собору Никифора24 велів ув’язнити.
Тільки завдяки заступництву Василя-Костянтина вирішення справи перенесли до
1597 р. і сам князь особисто доставляє Никифора на суд сенату. Оскільки справа
Никифора не була духовною, а суто політичною, то й ставлення до неї виявилося
відповідним: Никифора звинуватили в чародійстві та шпигунстві на користь
турків.
Як
і слід було чекати, суд справді виявився неправим. Виходячи навіть із
римсько-католицьких правил, світські особи не мали права судити людей духовного
стану і чужоземців. Никифор же був якраз таким чужоземцем, призначений самим
царгородським патріархом бути його представником у Бересті.
Князь
Василь-Костянтин гостро відреагував на подібне рішення, кинувши в обличчя
короля слова: «Ваша милість, нарушаєте права наші, топчете ногами волю
нашу, насилуєте сумління. Яко сенатор не тільки сам дізнаю зневаги, але бачу,
що все те веде до загибелі королівства Польського; після того нічиї права, нічия
воля не обмежені: незадовго настане розлад; може бути, тоді додумаються до чого
іншого! Предки наші, присягаючи на вірність своєму володареві, і від його також
приймали присягу, що пильнуватиме справедливості, милості й охорони. Між ними
була обопільна присяга. Схаменіться, ваша милість! Я вже у високих літах і
надіюся скоро покинути сей світ, а ви зневажаєте мене, відбираєте те, що для
мене дорожче всього, — православну віру! Схаменіться, ваша милість! Поручаю вам
сего духовного сановника; Бог пошукувати буде на нас кров його, а мені, дай
Боже, не бачити більш такого порушення прав, навпаки нехай Бог позволить мені
на старості літ почути про добре здоров’я його і про кращу охорону вашої
держави й наших прав! [26, с. 315]»‘.
Закінчивши
промову, яка справила на всіх велике враження, розгніваний князь покинув сенат,
залишивши напризволяще Никифора. Стурбований король послав навздогін
Василеві-Костянтину його зятя Криштофа Радзивіла, щоб умовив того повернутись.
«Король, — переконував тестя Радзивіл, — жалкує над вашою прикрістю:
Никифор буде звільнений». Украй роздратований князь навідріз відмовився
повернутись до сенату, кинувши спересердя: «Нехай же собі і Никифора
з’їсть…».
Княжа
честь виявилася вищою життя ієрарха. Никифора заслали у Марієнбург, де він згодом
і помер у в’язниці.
Через
два роки після цієї події князь Острозький разом з іншими православними панами
та шляхтою знову спробував ініціювати конфедерацію з протестантами для спільної
боротьби проти католицизму. Був навіть розроблений проект угоди між православними
і протестантами. Однак особливого успіху ця акція не принесла і виявилася
останньою в протистоянні унії. До того ж на очах князя у католицизм переходили
рідні сини та онуки, а старець вже не мав ні сил для спротиву, ні натхнення.
У
боротьбі з унією Василь-Костянтин проявив себе як противник існування
відокремлених християнських церков. З огляду на це його можна назвати великим
утопістом в історії України. Адже спроба злучити всі християнські церкви в
одну, наднаціональну, виявилася глибоко романтичним, утопічним у своїй основі,
екуменічним проектом. Про жодні практичні заходи щодо його здійснення тоді не
йшлося, та й, мабуть, не могло йтися. У XVI ст. ідея об’єднання церков не могла
прищепитися у суспільстві і пустити глибоке коріння. Представниками кожної
течії християнства: і католиками, і протестантами, і православними —
Василь-Костянтин сприймався відступником і єретиком. Можливо, саме цим
утопізмом і пояснюється його толерантність до власних синів, до того факту, що
вони перейшли в католицизм. А може це добре продуманий політичний хід?
У
релігійній літературі, присвяченій періодові унійного руху в Україні, знаходимо
досить однозначні характеристики князя Василя-Костянтина Острозького. Та
довіряти церковним історикам навряд чи можна. Тим паче, коли існують деякі
факти з життя князя, котрі аж ніяк не вписуються у задані схеми. Зокрема,
підтвердженням нашої думки може служити епістолярна спадщина нунція
А.Болоньєтті. Так, у листах кардиналу Комо в червні-липні 1583 року папський
посланець детально змальовує свої зустрічі та розмови із синами
Василя-Костянтина — Янушем та Костянтином, а також тривалі бесіди із самим
князем. При всіх розмовах, які точилися навколо церковної єдності, несподівано
на поверхню випливає ще одна справа. Справа, що проливає зовсім інше світло на
зацікавленість князя у переговорах з католиками. Виявляється, острозький магнат
мав давню тяжбу з імператором за землі в Богемії і звертався через кардинала до
понтифіка за допомогою у її вирішенні [32, с. 88, 94].
Князь
«гаряче просив, — пише Болоньєтті, — щоб я звернувся з проханням до його
святості (папи римського), написати листа в цій справі до його імператорської
величності [32, с. 88]». З листа видно, що у стосунках з папою князя
цікавлять швидше економічні, суто меркантильні, мотиви. Далі Болоньєтті
констатує: «…коли цей пан (князь) буде переконаний, що я сприйняв його
прохання близько до серця, то можна буде отримати від нього те, що необхідно
для служіння богу, а отримати можна від нього багато [32, с.88]».
Отже,
виходячи з щойно наведеного, стає зрозумілим й прохання князя прислати до
Острога вчителів з Риму. Без сумніву, магнат добре розумів, яку політику
гнутимуть прислані до Острога вчені мужі. В одному з листів той же Болоньєтті
зізнавався: «Слід було б послати кількох єзуїтів, які знають мову і
грецький обряд, які б однак не розкривали себе (тому, що інакше їх не допустили
б), а своїм одягом та справами підкреслювали б, що вони священики грецького
обряду [32, с. 83-84]».
В
іншому місці Болоньєтті повідомляє, що генеральний управитель Василя-Костянтина
погоджується, аби «отці єзуїти були б для цієї справи (навчання в школі)
найбажанішими, але вони можуть викликати підозру [32, с. 83-84].
Більше
згадок про Богемію у листах не зустрічаємо. Судячи з усього, інтерес князя до
папи не просто згас, а його поведінка викликала спротив.
1.5 Діяльність князя у релігійному та
культурно-національному житті

Наприкінці
XVI століття налагодились активні контакти князя з патріархом Мелетієм Пігасом.
До речі, всі листи зберігаються в архівах монастиря на острові Патмос. У своїх
посланнях патріарх Пігас неодноразово висловлює задоволення діяльністю нашого
князя на користь православної церкви і просить не залишати цих починань,
порівнюючи його з візантійським імператором Костянтином Великим. Та
найголовніше, що цікавить патріарха, — це фінансова допомога. «Пригадай
трохи, — пише він, — і про нашу неволю і подай коли-небудь руку допомоги, адже
можеш з Богом це зробити [36, с. 75]«. А ще просить: »до всіх трудів
його для істини додати і наступне: відкрити училище, цю найкращу охорону
благочестя [36, с. 75]». Очевидно, відкриття у 1602 році навчального
центру при Дерманському монастирі — наслідок спонукань патріарха.
Князю
Острозькому присвятив свій твір «Про єдність церкви божої» Петро
Скарга, добре розуміючи вагу магната в боротьбі за об’єднання католицизму та
православ’я. Схильність останнього до діалогу конфесій, заклик до використання
занепадаючим православ’ям, особливо на середньому та нижчому пастирському
рівні, інтелектуальних, філософських, богословських, загальнокультурних
здобутків католицького Заходу розцінювалися Скаргою як повна підтримка князем
ідеї злиття обох конфесій. З погляду Скарги, таке об’єднання мало відбуватися
під егідою Риму, щоб нести, так би мовити, світло Заходу в темряву занепалого
Сходу. Це аж ніяк не відповідало виношуваним Василем-Костянтином планам.
Не
менш важливим, особливо з огляду на те, що князь В.-К. Острозький був активним
учасником тогочасних подій, є аналіз наслідків Берестейської унії. Без сумніву,
цей союз носив чисто ідеологічний характер, поєднуючи в собі не
адміністративні, а духовні структури. Оцінка його в сучасній церковній
історіографії тенденційна з обох сторін — як захисників унії, так і її
противників. Офіційна точка зору донедавна визначалась доктриною офіційної
державницької історіографії XIX століття, яку можна сформулювати так:
«самодержавство — православ’я — народність». Православна церква в цій
тріаді отримала статус державної і перехід з православ’я до будь-якої іншої
християнської конфесії розглядався як карний злочин.
Берестейська
унія мала і зовнішні, і внутрішні передумови. XVI ст. — доба Реформації та
Контрреформації в Європі — для української церкви стала чи не найважливішою
сторінкою в її історії. У цей час для православ’я питання повстало руба: бути
чи не бути? Як уже говорилося, світський патронат, ставропігія братств із
правом контролю над єпископами, неспроможність східних патріархів оздоровчо
впливати на зболений організм української церкви, загроза її латинізації та
спольщення, тиск Москви — нагально вимагало динамізації церковної форми, зміни
способів її діяльності. Це усвідомлювали в Київській митрополії як духовні, так
і світські особи. Деякі вбачали вихід з кризового стану в злуці з Римом, хоча форми
унії вони розуміли кожен по-своєму.
Бачення
унії, скажімо, князем Василем-Костянтином Острозьким, далеко випереджало свій
час. У цьому баченні йшлося про союз всіх конфесій, покликаний привести до
створення вселенської християнської церкви.
Можливо
саме тому, адже князь Василь-Костянтин Острозький був аристократом, для якого
польський лад мав багато чого привабливого, він не вдавався до рішучих дій
проти насилля влади в питаннях церковної унії. У листі до Львівського братства
він писав: «Посилаю вам декрет, уложений на минувшім сеймі, вельми
противний народному праву, а більш усего святій правді, і даю вам не іншу раду,
як тільки сю, щоби ви були терпеливі і дожидали Божого милосердя, поки Бог по
своїй доброті не склонить серця його королівської милості до того, щоби нікого
не обиджував і кожного лишив при своїх правах [26, с. 316-317]».
Не
можна не погодитися з М.Костомаровим, що дійсно вища верства в Польщі була
всемогутньою і якби твердо стояла у вірі і міцно боронила її, ніякі хитрощі
короля та католиків не змогли б їй зашкодити. До того ж завдяки далекоглядній
політиці польських монархів (надання привілеїв, формальне зрівняння у правах з
католиками і т.д.), українські можновладці не мали підстав для боротьби. Вони
просто купилися. Очевидно, це розумів і князь Острозький, не вдавшись у цій
ситуації до збройного протистояння.
А
далі трапилось найцікавіше. Унія, на початку задумана для принади вищої
української верстви, виявилась зайвою. Українське вище панство і без неї
мігрувало в католицизм. Це ще раз підтвердило аксіому, що не ідеологія
перетворює світ, а економічні чинники. Внаслідок — у самій Польщі уніатська
церква стала нижчою, простонародною, не вартою уваги вищої верстви. На
українських землях вона поширилася тільки на західних теренах, і знову ж таки
переважно серед простого люду.
Отже,
можна дійти висновку: незважаючи на дії конкретних осіб щодо створення унії,
об’єктивно вона стала результатом пошуку шляхів подолання церковної кризи в
Київській митрополії. Об’єктивно її ініціатори стояли перед дилемою:
продовжувати нерівну боротьбу за існування церкви, наперед знаючи, що практично
неможливо виграти в цьому поєдинку і опинитись перед реальною загрозою
латинізації, чи піти на союз з Ватиканом задля збереження східного обряду і
практичного зрівняння православного духовенства в правах із латинським. Правда,
змінивши лише юрисдикцію з Царгородської на Римську.
Потрібно
сказати, в справі укладення унії католицтво виявило гнучкішу політику. І це
зрозуміло. Воно вже отримало повчальний урок від протестантів на початку XVI
століття.
Довгий
час як за царату, так і в радянські часи існувало твердження, ніби
«спольщення», «покатоличення» та «дискримінація’ були
головним завданням унії. Ці міркування підпорядковувалися, очевидно, існуючій
конфесійній домінанті. Без сумніву, Рим виношував власні плани щодо України і
твердження про «покатоличення», «одвічну» експансію
католицизму, мабуть таки, небезпідставні. Але в унійних ініціативах католики
виявилися вправнішими гравцями і дипломатами, ніж православні. Можна сказати:
унія — це швидше реакція католицизму на протестантизм, спроба зупинити його в
тріумфальній ході на Схід. Поряд з цим, тут слід згадати ще одну деталь. М.
Грушевський справедливо називав відомі процеси оновлення всередині православ’я
кінця XVI століття «першим українським національним відродженням»,
поза яким важко уявити і правильно зрозуміти роль унії.
Зрештою,
нас не цікавлять ситуативні інтереси тієї чи іншої групи осіб чи організацій.
Через століття їх дії виглядають по-іншому, ніж для сучасників, і розкривають
те дійсне значення, яке відіграла та чи інша подія в історії становлення
держави. Як показує історія, Берестя допомогло Україні відчинити вікно до
романського та латинського світів, сприяло розвитку українського ренесансу,
засвоєнню західних стилів у культурі та мистецтві. Разом з тим, незалежно від
суб«єктивних намірів її ініціторів серед українсько-білоруських ієрархій, унія об»єктивно
ставала знаряддям соціального і духовного поневолення українського і
білоруського народів, сприяла їх поглинанню шляхетською Польщею.
І
трапилася парадоксальна річ. Те, що задумувалося для скріплення церкви, стало
немовби причиною її роз’єднання на довгі століття, аж до наших часів. І не
видно цьому кінця. Вірніше, Берестейська унія швидше стала не причиною роз’єднання,
а тільки каталізатором, який інтенсифікував вже визріле в душах людей. А там
метастазила якась важка духовна недуга, якою ми хворіємо аж до сьогодні. Андрій
Шептицький дуже влучно сказав з цього приводу: «Вони хотіли розділюватися,
так само, як сьогодні ми. Ми не дуже-то прагнемо єдності [23, с. 5]».
[Погодьмося, це гостра і жорстока думка, але її потрібно було висловити, аби
зрештою розпочати те спасенне об’єднання, якщо не хочемо загинути.
«Чотириста років активного поборювання один одного спричинили в нашому
краю таку духовну руїну, що в порівнянні з нею татарське лихоліття — це іграшка
[23, с. 5]».
…Тільки
тепер повною мірою розуміємо мудрість князя Василя-Костянтина Острозького. І
якби подібних до нього людей було більше, вітчизняна історія пішла б зовсім
інакше.
Його
час, час спроб і зусиль знайти дорогу від серця до серця має стати уроком для
сучасного покоління. Ми не повинні чекати, коли хтось за нас вирішить нашу
справу, мусимо визначитись: продовжувати безглуздя розбрату чи братися енергійно
до відбудовування єдності, розумного облаштування нашого спільного дому.
2. Князь Костянтин-Василь Острозький –
великий меценат і просвітник

2.1 Острог ХVІ-ХVІІ ст. — перший в Україні
науково-освітній центр

Постаті,
хай би якими не видавалися видатними з нашого погляду чи сучасників, залишають
слід у пам’яті людей, літописі держави не лише своїми вчинками й високими
моральними чи політичними чеснотами, а й завдяки внеску у поступ та духовний розвиток
суспільства. Вважаємо, до таких, без будь-яких застережень, особистостей
належить Василь-Костянтин Острозький — один з найбільших можновладців XVI
століття, відомий до того ж меценат і просвітитель.
Занепадали
міста й руйнувались замки, зникали церкви й монастирі, а пам’ять про нього
продовжує жити. Не тільки як про людину, яка володіла третиною Волині, і
впливового державного та церковного діяча. А постать, усвідомлююча шлях
розвитку Русі-України і йшла ним твердими і впевненими кроками. Великого романтика
і утопіста, прагматика і тонкого дипломата. Проте найважливішим здобутком
усього життя й діяльності Василя-Костянтина справедливо вважають створення і
підтримку першого прообразу вищої школи в Україні — Острозької академії, що
увіковічнила його ім’я, а в наші часи дала поштовх до відродження колишньої
князівської столиці — «Волинських Афін».
Міста,
мов люди. Народжуються, мужніють і умирають. А ось у XVI-XVII ст. для Острога,
великого на той час міста, настала золота доба. Це був період, коли «Волинські
Афіни» завдяки В.-К. Острозькому скликали до себе блискучі інтелектуальні
сили як України, так і з-поза її меж. Родове місто знаменитих князів вважалося жвавим
торговим центром: тричі на рік тут відбувались гучні ярмарки. На них
з’їжджались купці зі всієї Європи та Сходу, через місто пролягало кілька
важливих торговельних шляхів з Польщі, Молдови, Білорусі, Литви, Криму, Росії,
Балкан та країн Західної Європи. Привозили сюди крам зі всього світу, а
купувались вироби місцевих ремісників. Як кожне місто, заангажоване в
міжнародній торгівлі, Острог швидко зробився відкритим для сприйняття всіляких
новітніх культурних, мистецьких та релігійних віянь. Протягом останньої чверті
XVI століття докорінно змінився навіть зовнішній вигляд Острога (за участю італійських
архітекторів). Жодне волинське місто того часу не мало стільки будівель,
виконаних у стилі ренесансу (замок, три дерев’яні палаци, міські вежі та
будинки, ратуша). Тут стикувалися, взаємозбагачуючись, різні
національно-культурні традиції.
Якщо
під’їжджати до Острога з боку Дерманя, можна побачити на високому березі річки
Вілія над Замковою горою куполи Богоявленського собору, що вражає своєю
неповторністю, оригінальністю стилю і величчю. Неподалік від храму в середні
віки здіймалась Кругла башта з вузькими бійницями та високим атиком із зубчатим
парапетом.
Князівський
осідок оточувала кріпосна стіна. Потрапити до нього могли тільки через ворота,
які пильно охоронялись: Замкові, Дерев’яні, Луцькі й Татарські. Вулиці —
Грецька, Підзамкова, Луцька — збігали до Ринку в центрі міста. У 1577 р. в
Острозі налічувалось сотні будинків, функціонувало близько десятка церков.
Жителі займались ремеслом і, як у будь-якому середньовічному місті,
об’єднувалися в цехи: шевський, ковальський, теслярський, гончарний, сідлярський
та інші. Був навіть цех скрипалів. В останній чверті XVI ст. тут виник відомий
в Україні та Білорусії так званий острозький церковний спів. У документах
зафіксована згадка від 1583 р. про Лаврентія — музику князя Острозького, а від
1635 р. — про проживання у місті 22 музик посполитих. У 1585 році місто отримує
королівську грамоту (привілей) на магдебурзьке право, тобто на міське
самоврядування, що стимулює до ще інтенсивнішого економічного розвитку міста.
Острог розширювався просторово, зростала і кількість мешканців. На початок XVII
ст. у місті проживало майже сім тисяч людей.
Сучасників
вражав величавий двоповерховий замок з глибокими підземеллями, де зберігалися
князівські скарби. У твердині також розташовувалась велика для того часу
бібліотека рукописних та друкованих книг. В Острозькому музеї-заповіднику можна
й нині побачити стародруки, які, не виключено, походять із замкової
книгозбірні. Серед них — греко-латинський словник, виданий в Базелі у 1562 р., на
форзаці якого написані панегіричні вірші до Василя-Костянтина Острозького. Є в
музеї ще одне базельське видання — трагедії Єврипіда, франкфуртського друку
промови Ціцерона, грецька граматика Кленарда, «Космографія» Себастяна
Мюнстера, подарована кн. В.-К.Острозькому. Вона й досі зберігається у бібліотеці
імені Оссолінських у Вроцлаві.
Острог
у XVI ст. відомий в Україні також і як осередок малярстза. Цікаво, наприклад,
якщо у Львові, Луцьку та Володимирі у податковому реєстрі фіксуються окремі
майстри-маляри, то в Острозі їх сім (Харитон, Лазко, Гаврилович, Дашко, Духнич,
Богдан та Федір). У цей час і саме тут стає помітним відхід від традицій
класичного іконописного малярства, спостерігаються паростки нового розуміння
мистецького ідеалу, зумовленого гуманістичними тенденціями доби ренесансу.
Центром
«домоначального града», як і будь-якого середньовічного міста, був
князівський замок з укріпленими брамами і баштами. Від торговиці до мурів
тягнулися одноповерхові будинки на вузьких земельних ділянках і втягнуті углиб
кварталу. В окольному городі, що не належав безпосередньо до меж замку,
височіли три церкви, костел, розміщалися будинки шляхти. Тут мешкали піддані і
дворові слуги князя. А в місті — ремісники, купці та інша людність, яка
користувалася правами самоврядування. Духовною окрасою Острога тих часів була
Острозька академія. Будівлі її не збереглися. На жаль, не дійшли до нас навіть
їх описи. Про першу українську школу вищого типу є лише згадки загального
характеру. Зокрема в Острозькому Букварі (1578 р.) йдеться, що Бог повелів
князеві Василю-Костянтину Острозькому «… устроіти дом на діло книг
печатних, к тому же еще дом і дітей к научанію… і зібравши мужей в
божественном писанії іскусних, в греческом язиці і латинськом, пачеже і в
руском і пристави їх дітищному училищу [21, с.111]». Відомо також, що десь
у проміжку між 1576 і 1578 рр. для школи збудовано поруч із друкарнею дім, в
якому, ймовірно, було декілька кімнат-класів. Протягом наступних п’яти років
«цей великий колегіум … з великою набожністю і майже королівським
розмахом….» розбудовується [3, с.78]. В академії на той час
було відносно багато приміщень — сім кімнат, кухня, пекарня тощо. Очевидно, в
академії жили викладачі та студенти, принаймні декотрі із числа тридцяти
стипендіатів. Із листування папського нунція в Речі Посполитій А.Болоньєтті,
який був обізнаний із справами княжого двору, відомо, що будівництвом і
справами академії опікувався особисто князь В.-К. Острозький. Якийсь час ця
свята справа була чи не основним завданням його життя. Князь добре розумів, що
одним із найважливіших факторів, що призвів до кризи духовного життя, була
відсутність в Русі-Україні своєї, національної школи. Автор знаменитої
«Перестороги» писав тоді: «І так то вельми много зашкодило
панству руському, же не могли школ і наук посполитих розширяти, і оних не
фундовано, бо коли би були науку міли, тогди би за невідомостю й глупством
своїм не прийшли до такової погибелі».
Читаючи
кроніки польскії, знайдеш о том достатечне, як поляці Рускії панства поосідали,
поприятелившися з ними і цорки свої за русинов давши, через них свої обичаї
оздобнії і науку укоренили, так, іж Русь посполитовавшися з ними, позавиділи їх
обичаєм, їх мові і наукам і, не маючи своїх наук, у науки римскії свої діти
давати почали, котрії з науками і віри навикли. І так помалу-малу науками
своїми все панство руськоє до віри римської привели, іж потомкове княжат
руських з віри православної на римськую викрестилися, і назвиська й імена собі
поодміняли, яко би ніколи не знайшлися бути потомками благочестивих
прародителей своїх [57, с. 27]».
І
справді, після Люблінської унії 1569 року на Україні місцевою шляхтою
засвоюються польсько-шляхетські норми моралі, звичаїв, людських відносин,
громадської поведінки, а також освіта, мова, манери, внаслідок чого українська
шляхта повільно, але впевнено асимілювалась, втрачаючи свою традиційну простоту
і набираючись «розкоші і славолюбства».
Звичайно,
відбулося це не раптом і стосувалося не всієї української шляхти. Могутнім
айсбергом над цією маргіналізованою гладдю піднімався князь Василь-Костянтин Острозький.
Але як далеко зайшов цей процес маргіналізації, скажімо, у сфері мови, можна
судити з такого факту. Навіть Андрій Курбський, людина глибоких ортодоксальних
поглядів, надсилаючи К.-В.Острозькому бесіди Іоана Златоуста, перекладені
церковнослов’янською мовою, і при цьому висловлюючи своє захоплення змістом
цього твору, зауважував, що книжку «ліпшого ради вразуміння’ слід
перекласти польською.
Симптоматично,
що не раптом, але паралельно цьому процесу проходив інший — розуміння
важливості на слов’янських землях інтелектуального розвою. Однією з перших
ластівок, яка готувала грунт для широкого культурно-освітнього руху,
пов’язаного між іншим із поширенням друкарського мистецтва,була діяльність
доктора медицини, полонянина Франциска Скорини4, який видав у Празі
Псалтир церковнослов’янською мовою, з поясненнями «для людей простих
руською мовою, що котре слово значить». Наступні празькі видання окремих
книг Біблії, які вийшли в світ на початку XVI, були вже «зуполнє виложени
на руський язик доктором Франциском Скориною з Полоцька, града славного, Богу
ко чті, людем посполітим к науці». Цікаво, що високий рівень цих друків
викликав наслідування не лише в пізніших білоруських та українських виданнях,
але також і німецьких, друкованих в Тюбінгені.
Пробудженню
потягу до освіти і знань на українських землях у другій половині XVI ст.
сприяють також реформаційні течії, які намагалися зробити доступним «святе
письмо» для вірних через уведення народної мови. У 1562 році в Несвіжі
відомий Симон Будний5 опублікував протестантський катехізис. Дещо
пізніше гетьман Григорій Ходкевич заснував у своєму заблудівському маєтку
друкарню, куди прийшли працювати друкарі Іван Федорович (Федоров) та Петро
Мстиславець — утікачі з Москви. Тут же в 1569 році надруковано Євангеліє з поясненнями
— знаменита праця Максима Грека, пізніше передрукована в Москві.
Силу
друкарського слова, його значення для поширення знань добре розумів князь
Василь-Костянтин Острозький, епістолярна спадщина якого свідчить не тільки про
його високу освіченість, але й про неабиякі літературні здібності і нахили.
Власне, завдяки магнатові Іван Федорович переїхав до Острога, де заснував
друкарню, яка започаткувала літературну та друкарську справу серед русинів.
Вершиною великих задумів князя була організація власної національної освіти. І
це не порожні слова. То був рух душі і його устремлінь. Напевно, не останню
роль тут відігравали й самолюбство та мода, які були у ті часи невід’ємним
атрибутом великокняжих дворів. Існування власної мистецької школи,
літературного оточення характерне для усіх багатих родин середньовіччя і
вважалося ознакою високого соціального стану. Зрештою не стільки істотний самий
мотив заснування друкарні і академії князем — важливо те, що навіть прагнення
йти за модою вилилось у створення цілого грона культурних осередків, виникнення
першого в Україні науково-освітнього центру.
2.2 Слов’яно-греко-латинська академія –
перший вищий навчальний заклад на теренах Східної Європи

2.2.1
Заснування і становлення академії

На
жаль, з чого усе розпочиналось, з’ясувати сьогодні дуже важко. Складність
дослідження обумовлюється втратою архівів Острозької академії. Не збереглися й
статут цього навчального закладу та інші документи про його діяльність. Тому вивчення
проблеми можливе тільки виходячи з інших, опосередкованих даних та згадок про
академію в документах, спогадах та листах сучасників, свідченнях авторів, котрі
працювали тут і твори яких побачили світ в Острозі. У зв’язку з цим дехто,
особливо з противників православ’я, вважає, ніби в місті існувало нижче
училище, відкрите В.-К.Острозьким виключно для потреб духовенства. Інші
називають цей навчальний заклад академією, вкладаючи в назву ледве не сучасний
смисл. Йшлося, очевидно, про різні речі. Сьогодні є підстави вважати, що в
Острозі дійсно існувало нижче училище поруч з тим навчальним закладом, який
став прообразом вищої школи. Саме для його потреб Іван Федорович видрукував
знамениту Азбуку 1578 року.
Важливе
значення у з’ясуванні питання щодо становлення академії могли б мати архіви
Ватикану. Але з них вивчена і опублікована лише незначна частина. До того ж
матеріали, що можуть зберігатися у Римі, опосередковані. Це, як правило, окремі
кореспонденції та листування папського нунція Болоньєтгі з апостольським
престолом, своїм братом та кардиналом Комо, лаконічна інформація про бесіди з
князем В.-К.Острозьким, в яких повідомляється про будівництво
«колегіуму», згадується плановий переїзд до Острога викладачів, які
будуть «жити в колегіумі й там будуть на утриманні, а пізніше князь зі
свого скарбу дасть їм одяг і достатню кількість грошей на інші потреби [3, с.
90]» .
Підтвердженням
факту існування школи і академії слугує також акт розподілу міста між синами
князя — Янушем і Олександром. У ньому, між іншим, читаємо: «Друкарня має
бути у спільному зі школою подаванні, зверхності, підпорядкуванні», а у
інвентарі частини окольного замку 1626 року фіксуються «стайні княжат їх
милості, при яких маштарня, там же академія, школи, і друкарня та інші
будівлі».
Згадки
про академію, хоча й нечисельні, знаходимо у свідченнях учасників тих далеких
подій. У 1587 році Г.Смотрицький, видаючи свій «Ключ царства
небесного«, вказує, що твір написано в Академії Острозкой». Через
декілька років один із засновників уніатської церкви Іпатій Потій в полемічному
«Отписе на лист ниякого клирика Острозького» висловив припущення, що
його опонент — «єсть учень академии острозкой». Анонімний автор
знаменитої «Перестороги» стверджує, що князь Острозький «збудовал
школу«, і додає: »також словенскую і грецкую у Острогу заложил
друкарню«. Холмський єпископ Яків Суша констатує, що »князь збудував
в Острозі школу не тільки слов’янської мови, але латинських і грецьких наук, в
яких виховав багаточисельну руську молодь як шляхетського, так і плебейського
походження«. Поет Симон Пекалід в поемі »Про війну Острозьку»
іменує академію триязичним ліцеєм, де вивчались і благородні мистецтва.
Тривалий час фундатором цього вищого навчального закладу вважався князь
В.-К.Острозький. Але нещодавно був знайдений невідомий раніше тестамент
(заповіт) Гальшки Острозької, що дозволяє сьогодні дещо по-іншому поглянути на
проблему заснування Острозької академії. Виявляється, цей документ складений у
м. Турові 16 березня 1579 року і внесений в Луцькі земські книги 10 січня 1583
року, тобто після смерті княгині. Із нього випливає, що саме княгиня Гальшка є
фундатором академії в Острозі. Усе своє рухоме майно благородна княгиня
заповіла своїм слугам, простим людям, що її оточували. А «братам
крєвным» В.-К.Острозькому та його сину Янушу вона доручала усе своє майно
і його розподіл.
Важко
сказати, в якому стані складала цей тестамент «княгиня в чорному». І
якщо й був вплив князя Острозького на його зміст, то детермінований він не
тільки економічними меркантильними міркуваннями старійшини інституту
меценатського руху на Волині. Ще задовго до цієї події князь доклав немало
зусиль, щоб це важливе соціально-культурне явище функціонувало в панівних
колах, щоб було розуміння значення духовних цінностей, ролі освіти,
книгодрукування, літератури, науки, мистецтва в житті сучасного йому
суспільства. Гуманісти тієї епохи намагались всіляко підтримувати і меценатський
дух та ентузіазм князя, розвивати у нього почуття поваги до культурних
цінностей, знання, поезії, філософії, підштовхували його і його оточення до
протекціоністської діяльності. З цією метою вони присвячували їм свої твори, у
передмовах апелювали до їх розуму, вченості, патріотизму, любові до античності.
Іноді вони вдавались і до галантного «підлабузництва , зберігаючи при цьому
почуття власної гідності. Не виключено, що князя воно розчулювало. Від Вільнюса
і до Єгипетської Александрії цей магнат прославився своїми щедрими пожертвами
на церкви, монастирі, школи. За його розпорядженням побудовано сотні церков,
десятки монастирів та шкіл.
Засновуючи
колегіум в Острозі, Василь-Костянтин залучив до викладання у ньому талановитих
вітчизняних та іноземних діячів — літераторів, мовознавців, природознавців та
інших фахівців. Чимало з них вихованці провідних європейських університетів —
Падуї, Венеції, Кракова. Випускник Острозької академії, архімандрит
Києво-Печерської лаври Захарія Копистенський згодом напише в
«Полінодії», що тут зібралось багато ораторів рівня Демосфена,
філософів і мудреців, докторів слов’янської, грецької і латинської мов, «славних»
математиків і старословів.
В
Острозі на той час, не без участі князя, панувала особлива духовна атмосфера.
Тут зустрічались, поєднувались і взаємовпливали різні національно-культурні
традиції. Волинська «мекка» була відкритою для сприйняття всіляких
новітніх культурних, мистецьких та релігійних віянь. У місті проживали греки і
московити, білоруси і поляки, євреї і вірнопіддані Риму. В основу навчання в
новоствореному навчальному закладі було покладене традиційне для середньовічної
Європи, але цілком незвичне для східноєвропейського шкільництва, опановування
семи вільних наук. Вивчалась граматика, арифметика, музика, риторика,
геометрія, астрономія та діалектика. Окрім них, давалися основи знань з
медицини та права. Але найважливішим і особливо унікальним для України було те,
що викладання цих дисциплін, окрім церковнослов’янської, здійснювалось також
грецькою та латинською мовами.
Це
був цілий культурно-освітній центр. Окрім академії, включав
літературно-публіцистичний гурток та видавництво, а кожен стипендіат мав право
пройти пробу пером. Характеризуючи острозький феномен, М.Грушевський писав, усе
це справляло враження «якогось блискучого феєрверку», було справжнім
«огнищем нової осьвіти, нового шкільництва, нового духовного життя».
Освіта
вищого рівня у середні віки, і особливо в добу ренесансу, залишалася значною
мірою схоластичною. Так було в усій Європі. Священні книги служили у ті часи не
тільки основою віровчення, але й вважались серцевиною будь-якого знання. Саме
це спонукало до вивчення мов, якими написані ці книги. Тим паче у ренесансну
пору, коли розпочався поворот до античності. Знання класичних мов перетворилося
у важливий засіб освоєння та розуміння культурної спадщини античного світу. Ось
чому «тримовність», володіння гебрайською, грецькою та латинською
мовами у середньовіччі вважалося ознакою освіченості. Навчальні заклади такого
типу існували при багатьох університетах Європи — Алькалі (Іспанія), Лувені,
Оксфорді, Парижі.
Тримовним
колегіумом вважалась і Острозька академія. Але набір мов у ній дещо інший, ніж
у західних школах. Західноєвропейська концепція гебрайсько-грецько-латинської
тримовності, де мови слід розуміти як культурний код, як систему цінностей і
символів, властивих кожній із трьох культурних традицій, в Острозі відповідно
до культурних та політично-релігійних потреб України своєрідно інтерпретується.
Православний характер школи диктував заміну івриту церковнослов’янською мовою.
І не випадково. Нарощувався новий духовний «ген». Академія постає в
період посилення католицької експансії в Україні передусім як її протидія з
боку захисників православ’я та української самобутності. Свідомо чи радше
підсвідомо князь Василь-Костянтин Острозький обрав найгрізнішу зброю проти
національного поневолення. Мабуть, розумів, що освіта і наука —
найпослідовніший ворог будь-якої зупинки в розвитку. Знання — це вічна зброя,
якій не може протистояти ні хитрість, ні меч. І хоча вона не дає одразу бажаних
результатів — у кінцевому рахунку змітає на своєму шляху те, проти чого вона
спрямована.
Назва
«слов’яно-греко-латинська» школа до того ж відображала не тільки мови
викладання чи вивчення, а загальну тенденцію, культурну орієнтацію, що полягала
в прагненні синтезу слов’янської спадщини у формі візантійської та
поствізантійської культури зі здобутками західного латинського світу. Такий
синтез східних та західних елементів, до речі, характерний для культури України
на всіх етапах її існування. Розвиток культури є достотним розвитком, коли вона
поєднується з духовним надбанням інших народів і збагачується ним. В Острозі у
XVI ст. уперше в Україні задекларовано саме такий напрямок культурної еволюції.
Той історико-культурний центр, який організувався навколо блискучої плеяди
Острозьких мудреців — своєрідна національна форма самоорганізації творчих сил,
що стала продовженням київських духовних традицій. Сам князь Острозький, який
стояв біля витоків зародження цього явища, вже не впливав на ситуацію. Це була
упорядкована «стихія». Вона згодом перейде до Києво-Могилянської
академії і до студій слов’яно-греко-латинської академії в Москві.
2.2.2
Викладацький склад Острозької вищої школи та його вплив на спудеїв

Біля
колиски як західних університетів, так і Острозької академії, звісно, стояла
церква. І релігія у середні віки була серцевиною навчання і виховання. Але є і
різниця. Якщо західні навчальні заклади, наприклад, сприяли розбудові та
вдосконаленню церковної організації, то функція Острозької академії переважно
пов’язана із її обороною і захистом. І не випадково: цього вимагала українська
самобутність, так хотів князь. Академія стала своєрідним ідеологічним
осередком, важливим елементом реалізації «княжої програми захисту
православ«я. Деякі історики навіть її виникнення пов»язують з виданням нового
тексту Біблії. Напевно, це не так, хоч запрограмованість Острозької академії на
ідеологічну домінанту, безперечно, суттєво впливала на зміст освіти. На відміну
від європейських університетів того часу, а їх за деякими даними на початок XVI
ст. налічувалось до вісімдесяти, академія не мала сталого складу викладачів, не
існувало в ній поділу на факультети. Із чужинців до викладання запрошувались
ті, які хоч і мали західноєвропейську освіту, але були пов’язані зі східною
церквою або вважалися єретиками серед католиків. Фактично в Острозі вперше
подолано монополію церкви в українській освіті. Запрошення духовних осіб до
академії відбувалося насамперед через відсутність інших інтелектуальних кадрів.
До того ж викладачі за роботу набували права займати поза нею різноманітні
жалувані князем посади [44, с. 22-23]» .
Незважаючи
на те, що в академії ознайомлювали з «вільним мистецтвом» (предмети
«тривіуму» — граматика, риторика, діалектика),
«квадривіуму» (арифметика, геометрія, музика, астрономія) і навіть з
основами права та медицини, стипендіати не мали можливості отримати ступені
бакалавра або магістра, тому мусили продовжувати освіту в інших західних
університетах. Так трапилося і з Мелетієм Смотрицьким. Він закінчував навчання
у Віленській єзуїтській академії і європейських університетах, здобувши вчений
ступінь доктора медицини [70, с. 8-9]. У Падуанському університеті
навчалися брати Олександр та Костянтин з Острога, їх земляк Костянтин Кішка та
ін. [49, с. 317]«». І все ж із стін академії вийшла плеяда видатних діячів
культури, які у подальшому примножили славу не тільки Острога, але й України. Це
— Захарія Копистенський, Єлисей Плетенецький, Іов Борецький, Мелетій
Смотрицький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іов Княгиницький, ієромонах Афанасій
та багато інших, вихованих «при благочестивомъ князъ Василіи Острозьком в
добромъ наказаніи книжномъ [39, с. 217]». Вони працювали вчителями,
перекладачами, літераторами, друкарями, проповідниками, були релігійними і
військовими діячами. Симон Пекалід у своїй латиномовній поемі «De bello
Ostrogiano« (»Про війну Острозьку») з теплотою і надією провіщав
майбутнє академії: «Феб увінчає чоло молодих колись лавром зеленим, Він їм
покаже зірки, що сяють у небі просторім, Дасть теж кіфару, навчить лікувати і
знайти майбутнє, Будуть тоді керувати злочинним безглуздям чесноти, І завдяки
божеству процвітатимуть влада і право … [64. с. 203]».
Могло,
але не сталось. Слушно з цього приводу зауважив М.Грушевський, що безперечною
заслугою академії була її «літературна продукція», але, незважаючи на
це, за «весь час свого існування Острозька школа не постаралася вишколити
своїх власних учеників спеціалістів в різних науках». Іншими словами,
математиків, астрономів, філософів, медиків, правознавців та інших фахівців,
хоч викладання в академії, як свідчать різноманітні джерела, було на
надзвичайно високому рівні. Найперше він визначався потужним викладацьким
складом, представники якого були вихованцями латинських, протестантських та
православних освітніх закладів. Серед найвидатніших з них грек Никифор
Кантакузин, славний своєю ерудицією, випускник Падуанської академії; його
співвітчизник Кирило Лукаріс, також вихованець Падуанської академії, один із
ректорів Острозької академії, згодом патріарх Александрійський та
Константинопольський; астроном, математик, доктор медицини, випускник
Краківського і Падуанського університетів Ян Лятош; випускник Краківського
університету, латиномовний поет Симон Пекалід; блискучий полеміст Мартин
Броневський; перший ректор Острозької академії, відомий український публіцист
Герасим Смотрицький та його син, випускник академії, згодом доктор медицини
Мелетій Смотрицький. З життям і діяльністю академії та культурно-освітнього
центру Острога тісно пов’язані імена Івана Вишенського, Василя Суразького,
Клірика Острозького, Дем’яна Наливайка, ряду друкарів та книжників, їх
педагогічні та наукові пошуки, ініціатива і культурна енергія якимось
чудодійним чином творили неповторне полотно небаченого раніше освітнього
закладу. Використання реформаційних способів організації навчання (школи,
гуртки, видання текстів), прийомів практичного мислення і цілих блоків
протестантської ідеології, православного енциклопедизму та кращих досягнень
єзуїтської педагогіки піднесли навчання спудеїв академії на високий
науково-методичний рівень. У той час в Острозі різновекторний релігійний
феномен формував єдиний мислячий суспільний організм.
Реформаційну
течію, наприклад, представляли постаті Христофора, Філарета’ ,Римші16
і Михайловича17. Перший літературний твір Острозької академії, у
відповідь на книгу П.Скарги, написав аріанин Мотовило [41, с. 203].
Поліграфічними зразками для перших острозьких книг послужили переважно
європейські видання. Зокрема Новий Заповіт, призначений для домашнього читання,
Новий Заповіт Чеховича (1577 р.), лютеранські книги повчань Сірахових (1533),
книги Премудростей Соломонових (1535) віттенберзької друкарні Г.Рау, перший
вітчизняний покажчик — «Собрание вещей нужнейших». Назви цих книг та
їх видання опосередковано засвідчують, що у «Волинських Афінах»
функціонувала не просто школа церковних кліриків. Тут існував поважний
культурний центр, готуючи не тільки духовні видання, а й книги світського
характеру.
Цікавим
було й те, що джерелами для випуску Острозької Біблії послужили Геннадієвська
Біблія, грецькі списки Біблії, привезені з Риму Діонісієм Раллі18,
грецькі тексти зі Сходу, західноєвропейські видання Біблії (католицька
Леоноліти Шарфенберга 1561 р.), кальвіністська Берестейська, антитринітарська
Симона Будного та інші. Сам факт друкування Біблії з використанням цих джерел —
явище ренесансно-реформаційної культури. І якби не обумовлювалось виключно
завданням боротьби православної церкви проти унії, безперечно, здійснювалося б
без залучення такої кількості священних текстів.
Острозька
Біблія розрахована була не тільки на власне українські або руські краї
(Україна, Білорусія, Польща, Литва, Московщина). Грекомовні вкраплення у текст
переконують, що вона адресувалася до західноєвропейського читача.
2.2.3 Роль представників Острозького
культурно-ідеологічного центру у формуванні нового типу духовності
У
жодному з культурно-ідеологічних центрів України того часу не перебувало
стільки впливових, здебільшого високоосвічених особистостей православного Сходу
та Балкан. Чисельними і частими були їх відвідини Острога, в певні періоди мало
не щотижня прибували сюди їх багатолюдні валки. До міста приїжджали і
Пелагонський митрополит Єремія, і Стагонський єпископ Аврамія Гаціду, і
архієпископ Кізікийський та Тирновський Діонісій Раллі, і архімандрит Теофан
(згодом Єрусалимський патріарх) та багато інших. Мав, зокрема, у князя
В.-К.Острозького шану і Орхідський архієпископ Афанасій, який, до речі, привіз
до Острога регалії візантійських імператорів. Вони не тільки прилучались до
релігійно-політичного життя України, але також консультували викладачів та
перекладачів, сприяли налагодженню книжних контактів з тими краями, звідки
походили чи посідали церковні посади. Взаємовигідні і плідні зв’язки існували
також з монастирями Афона, куди для морального вдосконалення, копіювання грецької
і церковнослов’янської книжності мандрували Іов Княгиницький, Іван Вишенський,
Афанасій Межигірський та інші острозькі діячі. Натомість афонські ченці
приходили до Острога за ялмужною, місцевими виданнями, постачаючи водночас
потрібні друкарні та академії рукописи, яких не було в Україні.
Таким
чином, за метою (як прояв культурно-історичної ситуації 1569-1581 рр.),
характером (дещо модифікований тримовний постреформаційний колегіум),
залученням наукових сил (вчені Риму, Венеції, Падуї, Кракова, Афона), за
літературними і друкарськими зразками (реформаційні віттенберзькі та краківські
видання) діяльність Острозької академії спрямовувалася не стільки на
вузьконаціональні, скільки на загальноруські чи, ширше, загальноєвропейські
завдання.
Безперечно,
в міру загострення боротьби навколо Берестейської унії національно-визвольні
аспекти міцніють і згодом стають головними. Цими ж факторами визначається й
діяльність Острозької академії. І все ж найбільше досягнення Острога — той
новий тип духовності, який почав формуватись у «Волинських Афінах».
Він тепер вже не старосвітський, візантійсько-східнохристиянський,
«святоруський», а західноєвропейський, ренесансний, реформаційний.
Створена для захисту православ’я, Острозька академія, незалежно від чиїхось
намірів, фактично знищила старий тип духовності в Україні й започаткувала
перехід до нового, західноєвропейського. Через освітніх діячів, їх ідеї та
видання цей напрям духовності торував шлях на терени Балкан, в Росію, а через
старообрядців — у Сибір, аж до кордону з Китаєм. Завдяки виплеканому Острозькою
академією новому типові духовності європеїзм набуває глобального розвитку.
Через поширення на весь світ «домашня європейська ідея»,
висловлюючись сучасною термінологією, перетворюється у велику євразійську ідею,
тобто відбувається ніби повернення до євразійських витоків, правда, на вищому
рівні. Цей факт знайшов відображення у нинішньому «третьому пришесті»
євразійської ідеї. Перше — виникнення стародавньої Європи з азійського,
індоєвропейського кореня; друге — поширення євразійської ідеї на всю планету
через створення глобальної індустріальної цивілізації. Можливо, що воно якраз й
було започатковане в Україні Острозькою академією.
Результат
цього — поширення, на противагу Америці та Японії, європейської інтеграції від Атлантики
до Уралу та Тихого океану. Тим самим через наднаціональну європейську ідею
стверджує себе ідея національна. Деякі дослідники культури України і
слов’янства навіть вважають, що Україна та Росія, виникнувши на межі лісу і
степу, стали мостом між Заходом і Сходом. Історичне покликання України — єднати
культури, створювати євразійську цивілізацію, вважав, наприклад, В.Липинський.
Ще раніше, як міст між Сходом і Заходом трактувалась Україна і М.Драгомановим.
Годі, вважали видатні українські вчені, бути тільки народом, етнографічною
масою, аби стати тільки державою, потрібно стати цивілізацією. До речі, ця ідея
в геополітичному плані пропагується і сьогодні, зокрема Бжезинським. Підтримує
її немало і наших сучасних вчених. Швидше за все, вона не є конструктивною.
Опосередковано ця ідея є проявом української меншовартості. Її носії, на жаль,
не помічають, що в такому баченні Україна виступає як щось похідне. Інакше
кажучи, не належить ні до Європи, ні до Азії. У подібному трактуванні Україна
взагалі не має права на самодостатність. Вона може приєднатись до чогось, або
ж, в кращому разі, з її допомогою може виникнути нова спільнота. Міст — засіб
єднання. Міст залишиться мостом між двома берегами, між двома землями, завжди є
тільки засобом.
Насправді
в Україні у ті часи, завдячуючи культурно-освітній діяльності князя
Василя-Костянтина Острозького, виникав і розвивався новий цивілізований
простір. Острог, об’єднавши блискучі інтелектуальні сили України та з-поза її
меж, формував першу наукову установу України, найпотужніше тогочасне українське
видавництво. Крім загальнокультурних міркувань, заснування академії мало на
меті активізувати філософсько-теологічні дослідження, поставити їх на науковий
рівень, виховати вітчизняних знавців грецької, латинської, старослов’янської
мов і після цього видати першу у світовому друкарстві Біблію
церковнослов’янською мовою. Підготовка Біблії в стінах академії переслідувала
мету виробити певний «стандарт церковнослов’янської мови для усіх
слов’яно-православних народів. Тобто те саме, що відбувалося і під час
навчального процесу. Не випадково, що саме випускник академії Мелетій
Смотрицький став автором церковнослов’янської «Граматики»,
найвідомішого твору давнього українського мовознавства. Особливим досягненням
видавничої та педагогічної діяльності академії було певне внормування
української книжкової мови. До цього причетні як члени
літературно-публіцистичного осередку, так і викладачі академії. Найперше, у
цьому велика заслуга Дем«яна Наливайка, який послідовно супроводжував церковнослов»янські
тексти своїх видань передмовами і післямовами, перекладав українською мовою
«Лекції словенські» та інші твори. Вироблені в Острозі лінгвістичні
засади, очевидно, згодом творчо використали у Львівській та Київській братських
школах, Лаврській друкарні та Києво-Могилянській академії.
2.2.4
Бібліотека Острозької Академії

Першим
фундатором бібліотеки Острозької Академії був князь В.-К.Острозький. У
комплектуванні бібліотеки брали участь викладачі академії і ті, що працювали в
друкарні. В Острозі була створена велика на той час (кінець XVI — поч. XVII
ст.) за кількістю і наукова за змістом бібліотека. Вона налічувала понад 3
тисячі книжкових одиниць. Значна кількість книжок завозилась Острога
запрошеними викладачами. З Близького Сходу надходила богословська література,
грецького походження, а з західних країн – твори з вільних наук. Велику частину
цієї книгозбірні складали рукописні твори. Більшість книжок бібліотеки видані
латинською мовою в XVI-XVII ст. Бібліотека була укомплектоватона науковими
творами, художньою літературою та підручниками. В колекції були праці з питань
медицини, математики, астрономії, природознавства, філософії, історії,
мистецтва, політики, богослов’я. Серед них — твори авторів Античного світу, Середньовіччя
та епохи Відродження. До нашого часу збереглася «Логіка» Арістотеля
(Ліон, 1584), «Праці» Ціцерона (Венеція, 1583.- Т.6) та ін. У б-ці
знайдено філософський трактат видатного поета-гуманіста епохи Відродження
Ф.Петрарки під назвою «Про засоби проти всякої фортуни» (Ліон, 1585).
Зберігся альбом «Історія рослин» (Базель, 1542), складений ботаніком
Фуксом та ін. Це засвідчує високий рівень освіти, яку одержували вихованці
Острозької Академії.
2.3 Розвиток книгодрукування в Острозі

2.3.1
Іван Федорович – основоположник книгодрукування на землях України

Одночасно
з академією в Острозі засновується і друкарня, частина видань якої готувалася
викладачами, а ряд книг призначався для освітянських потреб
(церковнослов’янські та грецькі букварі, катехізис, поетичні твори тощо). Для
організації друкарні був запрошений основоположник книгодрукування на землях
України Іван Федорович [41, с.202-203 ]. Очевидно, росіянин за
походженням. Однак усі розмови навколо його національної належності і біографії
загалом мають лише характер можливого, а не дійсного. Відомо лише, що народився
він приблизно в 1510 році, навчався в Краківському університеті і, за
припущеннями, мав ступінь бакалавра. У книгах, які він випустив, називав себе
«Іван Федорович Московитин», «Іоанн Федорович друкарь
Московитин«, »Йван Федоров сын Московитин«, »Іоанн
Федорович печатник з Москви». Друкарську справу, очевидно, опанував,
студіювавши у Кракові. Відомо, що у Кракові у той час діяли друкарні Флоріана
Унглера, Мацея Шорфенберга, Ієроніма Віктора. Про імовірність цього припущення
свідчить те, що орнаменти, знайдені на книгах краківських друкарень, дуже
близькі до використовуваних згодом Іваном Федоровичем.
У
50-х роках XVI ст. Іван Федорович працював у першій московській друкарні,
заснованої царем Іваном IV, яка потім стала Печатним двором. Саме тут в 1564
році побачив світ його знаменитий «Апостол». Однак з невідомих причин
вже через чотири роки Іван Федорович опинився на заході Білорусії у місті
Заблудові, де відкрив нову друкарню під патронатом Григорія Ходкевича. Проте,
проіснувавши два роки, друкарня припиняє своє існування, а друкар переїжджає до
Львова. Не зважаючи на певні фінансові та організаторські труднощі, суворі
ринкові та цехові закони, з якими Іван Федорович тут зіткнувся, йому вдається
відкрити друкарню і розпочати випуск книг. Книги у ті часи були надзвичайно
дорогими і користувалися великим попитом. Але можливо через відсутність
впливового патрона чи якихось інших причин фінансові справи Івана Федоровича
виявилися не зовсім втішними. Тому запрошення стати «типографом і
служебником його милості Костянтина, князя Острозького» стало для друкаря
дуже доречним і вчасним. Та й Івана Федоровича князь Василь-Костянтин запросив
не випадково. Волинські феодали віддавна опікувалися у своїх маєтках і
монастирях культурними осередками, які підтримували між собою зв’язок,
займалися переписуванням та обміном книг. Прикладом може бути Пересопницький
монастир, що належав князям Чарторийським. У 1559-1561 роках тут перекладене і
переписане українською мовою знамените Пересопницьке Євангеліє. Великим центром
переписування книг вважався тоді також маєток князів Загоровських у Старому
Загорові (звідси — Загоровський Апостол). З культурно-просвітницькою діяльністю
волинських можновладців тісно пов’язаний і Миляновицький гурток князя Андрія
Курбського, який королівською милістю отримав на Волині ряд помість (Ковель із
замком, Вижву, Миляновичі та 28 сіл). У Миляновичах Курбський зібрав велику
бібліотеку латинських, грецьких, слов’янських та польських книг філософського
та природничого характеру. Сам князь перекладав і навіть писав. Про це,
очевидно, не міг не знати Іван Федорович. Тому випустити із рук такий шанс було
б необачно для практичного друкаря.
Прибувши
до Острога, Іван Федорович призначається управителем відомого на Волині
Дерманського монастиря, заснованого ще князем Василем Федоровичем Красним, що
«церкву і звінницю) муровав і сам на закладанню був». Сталось це,
швидше, випадково. У князя Василя-Костянтина Острозького виникла
«тяжба» з королем щодо ігумена цього монастиря. І першодрукар тут
виявився якраз до речі. Та й плани з друкарнею князь спочатку, очевидно,
пов’язував з Дерманським монастирем, де були усі умови для її функціонування.
Ставши
ігуменом, Іван Федорович потрапив в епіцентр феодальних чвар. Друкарю довелось
самому брати участь у різноманітних протистояннях і наїздах. Зокрема, в акті
про наліт на село Спасове, що належало вдові Ходкевича, 26 грудня 1576 року
згадується «Іван Друкар», який награбоване «віддати не хотів і
не віддав». Через декілька місяців князь Василь-Костянтин позбавив Івана
Федоровича неспокійного управління, давши йому можливість зосередитися в
Острозі над тим, для чого власне приїхав на Волинь, а саме — книгодрукуванням.
2.3.2
Видання Острозької друкарні

77
року запрацювала Острозька друкарня. Першим побачив світ Буквар або
«Азбука». Потім — Псалтир і Новий Заповіт, книжка «Собраниє
вещей нужнейших«, Хронологія» Андрія Римші та інші. Всього відомо
п’ять книг, виданих за участю Федоровича в тутешній друкарні. Правда,
дослідники називають цифру 28, які з тих чи інших причин не дійшли до нашого
часу. Більшість через технічні і політичні міркування не було змоги надрукувати
і вони зазвичай переписувались («Кормча», «Бесіди» Йоана
Золотоустого, тексти «Лекцій» Дем’яна Наливайка, переклади Кипріяна,
«Діоптра» Віталія тощо). В Острозі навіть сформувалася своя школа
скоропису.
Не
могла випускати Острозька друкарня у світ і власних історичних та філософських
праць, оскільки дозвіл на вихід таких видань давав король. Його ж протекції на
випуск українських книжок годі було й сподіватися. Однак в академії, одним із
головних завдань якої було виховувати молодь у патріотичному дусі, широко
культивувалася вітчизняна історична традиція. Студенти ознайомлювалися з
давньоукраїнськими літописами (Повістю временних літ), Київським та
Галицько-Волинським літописами, грецькими хроніками, польськими та
західноєвропейськими історичними та філософськими працями. І все ж найбільш відомим і знаменитим
виданням книжної друкарні є «Острозька Біблія», відома у варіантах з
двома датами виходу 12 липня 1580 року і 12 серпня 1581 року. Загальний тираж
її, як на ті часи, великий. Це дозволило поширювати її по всій Європі і в Росії.
Перший раз згадано «Острозьку Біблію» в 1620 році на сторінках
каталогу Болеянської бібліотеки в Оксфорді. Відтоді зафіксовано опис близько
300 примірників. Нині відоме місцезнаходження 275-ти одиниць. Більшість із них
(33 примірники) знаходяться в Москві та Львові, а окремі у Варшаві,
Санкт-Петербурзі, Антверпені, Афоні, Белграді, Ватикані, Римі, Вроцлаві,
Кембріджі, Лондоні, Манчестері, Нью-Йорку, Софії, Хельсинкі, Упсали, Штутгарті.
Досить часто «Острозька Біблія» зустрічається в монастирських бібліотеках
Болгарії, Румунії та Сербії. Як відомо, Біблія для людини середньовіччя являла собою беззаперечний
аргумент доказу сили Бога, і невичерпне джерело літературних та філософських
суперечок. Вона виступала єдиним освяченим авторитетом в ідейних та політичних
баталіях середньовіччя, коли часто економічні та політичні наміри прибиралися у
релігійні шати. Така книга не могла не користуватись попитом. Окрім цього була
ще й джерелом освіти. У той час читали переклади Біблії латинською,
італійською, німецькою, чеською, а у 1561 році і польською мовами. На тлі
гострого ідеологічного протистояння з католицизмом постало питання про
православне видання. Тому видрук Біблії в Острозі перетворився у визначну подію
для всіх народів, де літургічною мовою виступала церковнослов’янська. До того ж
переклад і видання Біблії національною мовою свідчило про зростання
національної свідомості, зміцнення позицій рідної мови у її змаганні з
латинізмом.
2.3.3 «Острозька Біблія» і зростання національної
свідомості, зміцнення позицій рідної мови у змаганнях з латинізмом

Неабиякою
проблемою при підготовці Біблії до друку виявився пошук найбільш повних та
ідентичних списків, з яких можна було б набирати новий текст. Про це дізнаємося
з передмови до Біблії: «Щойно в благочестивого і славного у православ’ї
государя і великого князя Івана Васильовича московського, — говорить
Василь-Костянтин Острозький, — я старанним благанням випросив собі добру
Біблію, яку отримав через богонравного мужа, писаря Великого князівства
Литовського Михайла Гарабурду»‘ . Тут йдеться про Геннадіївську Біблію,
переклад якої з грецької здійснив новгородський митрополит Геннадій. Князь
Острозький звертався і до інших осіб з проханням надати списки Біблії. У
результаті роздобув багато текстів різними «письменами та мовами» і
наказав дослідити, як пишуть видавці, чи у всьому вони згідні з божественним
писанням. Виявилось, що у них багато відмінностей і навіть перекручень. Але
говорити про відмінності і різночитання можна було лише при порівнянні з
оригіналом. Таким, за церковною традицією, вважається Септуагінта (переклад
групи Александрійської бібліотеки, відомий як переклад сімдесяти мудреців,
звідси й назва Септуагінта (від лат. «сімдесят»). Саме його
канонізувала християнська церква, додавши до тексту свої книги Нового Заповіту.
Увесь збірник згодом назвали Біблією. Саме із Септуагінтом християнська церква
перекладає Біблію всіма мовами, хоча інколи в примітках вказуються деякі
розбіжності з єврейським текстом. Отже, коли йшлося про розбіжності, мали на
увазі, найперше, відмінності різних перекладів. Князь Василь-Костянтин велів
друкувати лише ті тексти, які зміг розшукати. Крім того, загальновідомо, що
користування єврейським оригіналом дало б змогу значно краще і повніше
зрозуміти та здійснити переклад. Але князь під впливом острозьких вчених-греків
розпорядився послуговуватись виключно грецьким текстом, про що сам зазначає у
передмові. Без сумніву, це звузило можливості перекладачів. Але проблема
ідентичності «Острозької Біблії» — релігійна проблема і залишимо її
вирішувати Церкві. І як би там не було, у цієї книги щаслива доля, оскільки
текст її набув загального визнання і поширений у всіх слов’янських церквах.
Підготовка
до випуску в світ Біблії тривала чотири роки. Василь-Костянтин писав, що його
навіть охопив сумнів у можливості підготувати досконалий текст, він збирався
кинути розпочату справу. І князя можна зрозуміти. Як свідчать дослідження,
спочатку всі 66 книг, з яких складається Біблія, не були поділені на розділи і
вірші, не практикували паралельних посилань. Зрозуміло, читання та розуміння
такого тексту надзвичайно ускладнювалося.
Згадок
про користування в Острозькій друкарні текстами з поділом на вірші немає. Князь
лише зазначає в передмові до видання, що своїх посланців він відправив «у
багато країн світу — до земель римських, Кандійських островів, а найбільше до
численних грецьких, сербських і болгарських монастирів, дійшов і до самого
намісника апостолів, голови усієї східної церкви, вселенського патріарха
Єремії, всюди настійно прохаючи для себе людей, які добре знають грецьке та
слов’янське писання, та ізводів добре виправлених, безпомилкових [41, с.
202-203]«. Коли вдалося зібрати »досить книг і вчених людей»,
«з ними і з іншими багатьма знавцями божественних писань довго порадившись,
внаслідок спільної наради і одностайної ухвали» вирішили у всьому
наслідувати грецький переклад із староєврейської (так званої Септуагінти).
Після виходу Біблії Василь-Костянтин невимовно радів, бо видана ним книга
«неначе дочка, приведена з Риму Палеологом, і вона здійснена і виправлена
на підставі останньої [41, с. 202-203]«. »Острозька Біблія»
зразу стала популярною. І її популярність була важливим чинником міжнародних
культурних стосунків середньовіччя, а її авторитет визнали усі видавці ХVIІ-ХІХ ст. Майже через сто років у
Москві побачило світ подібне видання Біблії, але, як зазначалося у передмові,
це був передрук з готового перекладу книги князя Костянтина Острозького.
Міжнародне визнання Острозької Біблії підтверджується й тим, що рукописний
переклад румунською мовою Біблії також здійснений з Острозького примірника.
Перша друкована румунською мовою Біблія також наслідувала текст острозької
друкарні князя Василя-Костянтина Острозького. Не випадково «Острозька
Біблія» названа більшістю західноєвропейських книгознавців XX століття
кращим друкованим виданням «усіх часів і народів».
2.3.4 «Острозька Біблія» — рукотворний пам’ятник В.-К.
Острозькому

Для
багатьох поколінь «Острозька Біблія» є зразком досконалості, а для
князя Василя-Костянтина — рукотворним пам«ятником, чиє ім»я пройшло через віки
і залишиться назавжди в серцях нащадків як ревного захисника православ’я та
провідника української культури. І найголовніше — під час роботи над Біблією
князеві-подвижникові вдалося згуртувати навколо себе широке коло
вчених-однодумців, які принесли славу Острогу. Саме завдяки цьому у
«Волинських Афінах» витворився антикатолицький полемічний осередок, найактивніший
серед східних та південних слов’ян та волохів. Поряд з Патріаршою академією в Константинополі
та Венеціанським екзархатом, впливи яких поширювались на грецькі землі та
середземноморські колонії, він став одним із провідних і впливових центрів
Європи. Літературно-публіцистичний гурток готував відповіді на антиправославні
твори, переклади на церковнослов’янську та староукраїнську мови книги і
послання таких відомих тогочасних діячів, як Олександрійський патріарх Мелетій Пігас
та Філадельфійський (Венеція) митрополит Гавриїл Север. Перший відомий нам
оригінальний твір Острозького осередку — відповідь на антиправославний трактат Петра
Скарги «Про єдність Церкви Божої», належав довіреній особі князя
В.-К.Острозького — протестанту Мотовилу. Помітною подією у житті осередку були
твори ректора академії Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного»
і «Календар римський новий», в яких автор полемізує з проунійними
«Виводами віри» Бенедикта Гербеста. Спеціальні полемічні твори для
спудеїв вищих класів виходять з-під пера «славного Острозького богослова»
Василя Суразького.Особливою публіцистичною активністю осередку позначений
період Берестейського собору. Керували православним контрсобором, що відбувався
паралельно, острозькі діячі на чолі з князем Василем-Костянтином Острозьким Мартин
Броневський і Гаврило Гойський, а також викладачі академії, книжники і
літератори: Дем’ян Наливайко, «учитель богодухновенних наук і писаній
отечественних іскусний» Кипріян, активний опонент Петра Скарги протопоп
Ігнатій та багато інших. З цього інтелектуального середовища вийшов опис Берестейського
собору «Ектезис», відомий «Апокрисис», ймовірно, написаний
Мартином Броневським, відповіді єпископу Іпатію Потію анонімного Клірика
Острозького.Академія і уся атмосфера навколо неї притягали до Острога багатьох
молодих людей. Пояснювалось це не лише нагодою отримати тут прекрасну для того
часу освіту, а й широкою можливістю знайомств та творчих контактів з впливовими
особистостями в місті та академії, при княжих дворах в Острозі та Дубні, в
монастирях та на з’їздах шляхти, що певною мірою забезпечувало новій українській
інтелектуальній еліті майбутні суспільні аванси чи згодом навіть авторитет у
державних, політичних та церковних колах. До того підбір викладачів різних
національностей, різних наукових шкіл і поглядів ледь не з усієї Європи сприяв
розвитку гуманістичного та ренесансного світогляду, толерантності,
неортодоксальних поглядів і вільнодумства. Мудрі наставники допомагали юнакам-русинам
позбуватися комплексу провінційності, розширити культурний та релігійний
світогляд, сформувати нове світовідчуття та світорозуміння. Тим паче, що
власним життям і прикладом цьому сприяв їх покровитель князь
В.-К.Острозький.Князь любив книги, сприяв розвиткові малярства. Він вважався
великим прибічником високої музичної культури. Його захоплював хоровий спів. Не
випадково ректор академії, згідно з фундаційною грамотою, опікувався хором при
кафедральному Богоявленському соборі. Хор налічував не менше 15 осіб і вважався
на той час в Речі Посполитій другим за кількісним складом — після краківського
королівського. Мабуть, не випадково в Острозі виник відомий згодом серед
східнослов’янських народів «острозький напів». Серед перших
українських церковних композиторів того часу відомі два імені Мелетія
Смотрицького та Йова Борецького, які закінчили Острозьку академію. До сказаного
варто додати, що в Острозі високого рівня досяг також розвиток світської музики
— тут існував потужний цех музикантів.
2.4 Роль князя Костянтина
Острозького в українській полемічній літературі другої половини XVI — початку XVII ст.
Якщо
реальна суспільно-політична, громадська, культурно-меценатська діяльність
волинського князя, київського воєводи, впливового магната Костянтина (Василя) Костянтиновича
Острозького (1526 — 1608
рр.), завдяки підтримці якого в Острозі сформувався гурток православних
книжників — один із перших на Україні ренесансно-гуманістичних осередків засновані
школи в Турові (1572), Володимир-Волинському (1577), школа (1576) і друкарня (1578)
в Острозі порівняно добре вивчена в дожовтневому і сучасному українознавстві,
то залишається практично невивченим питання значення цієї значної постаті
вітчизняної історії в розвитку міжконфесійних протиріч на українських землях
другої половини XVI — початку XVII ст. перш за все в польсько-українському
полемічному комплексі означеного періоду. Тут постать князя набула класичних рис
символу борця за збереження українського народу в широкому релігійному,
етнічному контексті.
Складання символічного образу
князя Острозького почалося методом «від протилежного», оскільки саме
йому, переслідуючи далеко ідучі наслідки, присвятив свій твір «Про єдність
церкви божої…» відомий польський проповідник і полеміст Петро Скарга
(1577), який відчув значення постаті князя в боротьбі за об’єднання католицтва
і православія під егідою першого саме як символу, дім якого має нести світло Заходу
в темряву занепавшого Сходу (див.: Русская историческая библиотека. — Т. 7. —
С. 229). Прихильність князя до діалогу конфесій, використання дійсно занепавшим
православ’ям, особливо на середньому та низькому пастирському рівню,
інтелектуальних, філософсько-богословських, загально-культурних здобутків
католицького Заходу, були наївно розцінені Скаргою як повна підтримка князем
ідеї об’єднання двох конфесій під повним протекторатом Риму.
Вже
в 1578 р. в анонімній передмові до Острізької азбуки, а також в першій
передмові Герасима Смотрицького до Острізької біблії 1581 р. були сформовані з
бездоганним літературним смаком необхідні елементи символічної постаті князя як
борця за віру; крім того, один з перших українських полемічних творів —
«Ключ царства небесного» Г. Смотрицького (1587) — був присвячений
синові князя Костянтина — Олександру, де, на терені ім’я останнього, набув
остаточної літературної обробки образ-символ князя як захисника народу і віри.
У
творі Стефана Зизинія Тустановського «Казаньє святого Кирила» (1596)
зроблено акцент на таких складових частинах образу-символу, як
«сталость», «мужество», «повага»,
«мудрость», «вьра господу богу», «визнаня о єдной
святой православной вьрь» тощо (див.: Памятники полемической литературы. —
Т. 2. — С. 180). Починаючи з відомих «Отписов» Клірика Острозького на
послання Іпатія Потія до Костянтина Острозького (1598) образ-символ князя
набуває самодостатнього значення, не вимагає спеціального пояснення і аргументації,
в чому для сучасників не було особливої потреби.
Особливо
слід підкреслити «Послання князю Острозькому» Івана Вишенського (1598
або 1599 р.), в якому, без безпосереднього посилання до тих чи інших вчинків
князя (крім традиційної присвяти), глибоко проаналізовані положення
«апокрисиса» Христофора Філарета та «Синод Брестський»
Петра Скарги. Цей невеликий, але інтелектуально насичений полемічний етюд
цілком пронизано зрілою символікою князівського авторитету в справі захисту
віри; не випадково, що твори Клірика Острозького і Івана Вишенського з’явилися
практично одночасно.
Новий
період в усвідомленні і тлумаченні постаті князя Острозького як символа
починається з «Перестороги» (1605), коли, після Берестейської унії
1596 р., гостро стала проблема практичних дій проти проголошеного єднання
церков. Символ починає набувати осучасненої аргументації, ілюструється
прикладами з відповідними коментарями з практичної діяльності князя Костянтина,
трагічних моментів для родили Острозьких після переходу в католицтво дітей князя.
Для письменників-полемістів стає зрозумілим, що символ вже не буде набувати
кількісного розвитку, і тому вони концентрують увагу на вдосконалення символу
саме князя Костянтина. Вказані риси особливо класично втілюються в
«Палінодії» Захарія Копистенського (1621—1622), де протиставлені
образи старого князя і його сина Януша-католика, але без поверхових звинувачень
щодо останнього, з глибоким філософсько-богословським аналізом ідеї об’єднання
церков, об’єктивною характеристикою конкретних носіїв ідеї унії.
Таким
чином, вивчення постаті князя Костянтина Острозького дозволяє виразніше
розкрити особливості релігійної ситуації на українських землях та її
відображення в полемічній літературі другої половини XVI — початку XVII ст.
2.5 Князь Костянтин-Василь – цементуюче
начало Острозького культурно-освітнього центру

Без
перебільшення можна стверджувати: цементуючим началом перлинового намиста
острозького культурно-освітнього центру був князь Василь-Костянтин Острозький,
осліплюючи сучасників яскравістю та енциклопедизмом, активністю та історичною
значимістю. Він настільки вирізняється серед тогочасної еліти, що височить
одинокою фігурою, винятковою і надзвичайно впливовою. У Кракові і Вільні в
унісон зазначали: від його позиції фактично залежало усе. Ніхто з його
оточення, жоден з синів не був наділений таким нелінійним мисленням, як старий
князь. І нехай кажуть, що Василь-Костянтин був нерішуча і непослідовна людина.
Очевидно, вони мають рацію. Бо князь час від часу справді підпадав під впливи
то православних, то католиків, то протестантів, а інколи й конкретних осіб —
Андрія Курбського, Діонісія Палеолога, Дем’яна Наливайка і особливо Емануїла
Мосхопуло. Останній досить цікава особистість, яка відігравала помітну роль у
трансформації світогляду князя, впливала на його поведінку. Побутує думка, ніби
за походженням він московитин, а освіту отримав у Римі. Сам Мосхопуло вважав
себе греком. Папський нунцій Болоньєтті писав про нього в одному з листів, що
той насправді московит за національністю, але перейменував себе, аби так увійти
в родину, з якої походили константинопольські імператори [3, с. 83].
Цікаво, що той же Болоньєтті спочатку покладав великі надії на Мосхопуло,
прибувши з Риму до Острога. Він сподівався, що через нього зможе навернути
старого князя в католицьку віру. «Але він, навпаки, перешкодив цій справі
настільки… що лише з його вини не перейшов князь до католицизму. Адже він
постійно говорив різні погані речі про католицьку церкву, а особливо про
отців-єзуїтів, які його виховали в Римі в німецькому колегіумі [3, с.
83]». Ким насправді був Мосхопуло, важко сказати. Відомо лише одне: він
справляв великий вплив на князя Василя-Костянтина Острозького і той не раз
користувався його послугами. Найвірогідніше, це один із багатьох за часів
ренесансу в Європі освічених європейців-авантюристів, у чомусь схожий у своїй
діяльності до Григорія Отреп’єва.
Безперечно,
оточення певною мірою впливало на політичні і релігійні погляди
Василя-Костянтина Острозького. Тим паче, що численні радники всіляко
задобрювали і переконували вельможу, ніби саме вони найбільше зичать йому слави
і процвітання. Звідси, очевидно, як історичний портрет князя, так і
літературний, епістолярний образ його розпливчатий і не завжди чіткий. Він не
відображений в романах і мемуарах — Україна щойно ступила на шлях європейської
культури і внутрішній склад наших кадрів ще належав іншій культурній епосі:
вони не фіксували свої думки і переживання на папері.
У
листах і діях В.-К.Острозького неясність нерідко межує із сумнівом, а сумнів
змінює безальтернативна категоричність і однозначність. Він бажав унії, але із
застереженнями, і не хотів її, але теж із застереженнями, ніби пробував обидва
шляхи, не знаючи, який із них вірний. Князь непослідовний, наприклад, щодо
Іпатія Потія, як і непослідовний з католиками, протестантами та й
православними. Значною мірою залежав від ситуативного впливу. Мабуть, так було
дійсно. І плин думок князя Острозького, скаржився анонімний Клірик Острозький,
було збагнути важко, а тим паче передбачити його дії. Та це зовсім не означає,
ніби князь не мав власної, тільки йому відомої програми дій. Адже повністю
довіряти у ті часи та ще й у таких стратегічних справах, було б принаймні
необачно. Можна припустити, що князь, можливо, й не мав логічно осмисленого політичного
курсу, але, безперечно, мав ясну патріотичну мрію, яка через його копітку
культурно-освітню працю привела в рух свідомість і енергію, здавалося б,
інертної маси простого люду. І про це засвідчив результат його життя.
Князь
Василь-Костянтин Острозький був щасливою людиною. Йому довелось за життя стати
активним учасником багатьох починань, пов’язаних з подіями, що розгорталися в
академії і за її межами в період її становлення і її розквіту. Про третій
період 60-річного існування академії, період занепаду, князь, на щастя, не
знав. Після його смерті припиняється фінансування навчального закладу.
Висококваліфіковані викладачі-чужоземці вже не приїжджали до Острога.
Розпадається літературно-публіцистичний осередок, згортає свою діяльність
друкарня. Цей процес тривав близько десяти років. Ще у 1610 році тут виготовив
список свого перекладу з грецької мови на церковнослов’янську знаний Кипріян, а
анонімний учень академії здійснив досить складний переклад з грецької книги
полемічних творів Федора Авукара, за якими їздив аж до «Аравії».
Пізніше переклади Острозьких діячів виходили у світ вже в білоруських та
київських друкарнях. Висококваліфікованих викладачів академії замінили її
вихованці і острожани своїх дітей посилали тепер до інших міст. Та посіяні у «Волинських
Афінах» великим меценатом і просвітником зерна знання проросли щедрим
жнивом по усій Україні, ставши тим першим кроком, який привів згодом, хай і
тернистим шляхом, до створення незалежної держави.
Висновки
Меценатством
і культурно-просвітницькою діяльністю відзначився Костянтин-Василь
Костянтинович Острозький. Він був одним із найвпливовіших військово-політичних
діячів Речі Посполитої. Понад три десятиліття, з 1576 року й до самої смерті
Острозький-молодший очолював Київське воєводство.
На
високій посаді київського воєводи Костянтин-Василь протистояв татарським
набігам, активно залучаючи до оборони ще розрізнені й мало організовані
козацькі загони. Проте головною його заслугою була невтомна боротьба за
збереження й розвиток православної культури на українських землях за умов
утисків, а потім і неприкритих гонінь із боку католицької церкви та її посталої
після Берестейського собору 1596 року уніатської ієрархії.
Князь
був різнобічно освіченою людиною, володів кількома мовами й добре розумівся на
основах православного, католицького та протестантського богослів’я.
Усвідомлюючи значення науки, просвітництва і друкарства, він на власні кошти
заснував в Острозі греко-слов’яно-латинську колегію /академію/. Це був перший
на східнослов’янських землях навчальний заклад європейського типу. Твердження
єзуїтів про неможливість розвивати вищу освіту на засадах православ’я було
спростовано.
При
Острозькій школі зібрався гурток високоосвічених православних різних
національностей. Були серед них греки, які вже здобули вищу освіту в
університетах Західної Європи /Никифор Лукарис — згодом патріарх/, але
переважали українці та білоруси. Найшанованішими серед них були богослови і
філологи Герасим Смотрицький та його син Максим /більше відомий під своїм
чернечим ім’ям Мелетій/, церковні полемісти Іван Вишенський і Василь
Красовський, письменник і вчений Дем’ян /Даміан/ Наливайко, старший брат
Северина Наливайка — сотника надвірної корогви князя Острозького, який став
легендарним ватажком козацького повстання 1595-1596 років. До кола друзів Костянтина-Василя
Острозького входив і князь Андрій Курбський. Він відзначався особливою
начитаністю й гострим розумом. У 1575 році на прохання Костянтина-Василя зі
Львова до Острога переїхав відомий першодрукар Іван Федоров /в Україні відомий
також як Федорович/. Він був запрошений для роботи в заснованій /а ймовірніше —
відновленій/ у 1571 році Костянтином-Василем друкарні.
Покладаючись
на вчених і просвітителів, які зібралися довкола нього, князь задумав грандіозну
справу — видання Біблії церковнослов’янською мовою. На той час уже існували
переклади окремих книг Старого й Нового Заповітів, які йшли ще від
першовчителів слов’янства Кирила та Мефодія. Проте зберігалися ці переклади в
поодиноких рукописних примірниках у різних куточках православно-слов’янського
світу, рясніли допущеними перекладачами й переписувачами неточностями і явними
помилками, містили різночитання, що спотворювали тлумачення Святого Письма, при
цьому багатьох важливих біблійних текстів у слов’янському варіанті не існувало
взагалі і їх варто було перекласти з грецької з урахуванням уже наявного
латинського перекладу. Князь
енергійно взявся за організацію видання Біблії. На його особисті гроші були
відправлені до різних міст люди, що провадили пошуки біблійних грецьких текстів
і слов’янських перекладів. Оригінали чи копії везли в Острог, де їх звіряли,
редагували і зводили в єдину церковнослов’янську книгу, яка одержала назву
«Острозька Біблія». Оздоблену високохудожніми гравюрами, її було видрукувано
в 1581 році.
Видання
«Острозької Біблії» за умов польсько-католицького тиску і невтішного
стану православ’я загалом /після розорення монголами князівств Русі та загибелі
під ударами хрестоносців і турків Візантії/ було культурно-просвітницьким подвигом.
Слов’яни східного обряду отримали справжні біблійні тексти зрозумілою їм мовою.
Виконану роботу за її значущістю можна порівняти з перекладом і публікацією
Біблії німецькою мовою, що їх на півстоліття раніше здійснив Лютер. Примірники «Острозької Біблії»
почали швидко розходитися українсько-білоруськими землями Речі Посполитої,
потрапляючи іноді й до Московського царства, а також до болгар і сербів, що
перебували під владою Туреччини. Цим виданням широко користувалися православні
аристократи й церковнослужителі. Проте особливу роль «Острозька
Біблія» відігравала в демократичному середовищі православних братств, які
масово виникали в містах України та Білорусі у другій половині XVI століття.
Найчисельнішим і найвпливовішим вважалося Львівське братство, а з початку XVII
століття — Київське. Саме братства стали осередками православної освіченості,
мали школи й навіть бібліотеки.
Діяльність
Острозької друкарні не обмежувалася виданням тільки Біблії, в ній працювали над
різноманітною релігійною та навчальною літературою. 1587 року в Острозі
видається перша полемічна, спрямована на захист православної віри від нападок
із боку католиків, праця Герасима Смотрицького «Ключ царства
небесного«, а невдовзі »Книжиця» Василя Сурозького аналогічного
ідейного спрямування.
Особлива
роль належить князю Костянтину Костянтиновичу в боротьбі з запровадженням унії
на українсько-білоруських землях кінця XVI — початку XVII століть. Берестейська унія 1596 року
готувалася таємно від православної громадськості, її прийняття «князями
церкви» було для основної маси не тільки парафіян, а й багатьох священиків
та ченців повною несподіванкою. Унія внесла розбрат в українсько-білоруське
суспільство у найвідповідальнійший момент його історії. Водночас польська влада
створила умови для покатоличення представників вищих верств українського
суспільства, надавши шляхті латинського обряду права, якими була обділена
шляхта православна. У
ситуації всебічного тиску на віруючих візантійського обряду князь Костянтин
Острозький виявився серед найстійкіших православних аристократів і державних
діячів Речі Посполитої вищого рангу, які виступили проти унії /окрім нього ще
були князі Збаразькі, Друцькі-Соколинські, Корецькі та ін.; цікаво, що в
неправославному середовищі унія так само не скрізь знайшла підтримку: проти неї
виступили деякі державні діячі з числа римокатоликів і протестантів/. Особливе
обурення князя викликало таємне, без обговорення православною громадськістю, її
укладання. У широко розповсюдженому
листі князь проголосив ініціаторів унії «вовками в овечій шкурі», що
зрадили свою паству, й закликав віруючих до відкритих виступів. Костянтин
Острозький надіслав офіційний протест королю Сигізмунду III, але той його
проігнорував. Тоді князь вступив у антикатолицький союз із польськими протестантами,
погрожуючи підняти збройне повстання. Під його впливом шляхта, що залишилася
вірною православ’ю /частина її вже входила до лав козацтва/, збиралася на
повітові сейми, де виступала проти унії. Провідні монастирі і насамперед
Києво-Печерська лавра, очолювана ревнителем православ’я Ничипором Туром, також
рішуче висловили неприйняття унії, піддавши прокляттю її ініціаторів.
Цими
рішучими діями Костянтину Острозькому разом із друзями і сподвижниками
/Ничипором Туром, Іваном Вишенським, Острозьким шляхтичем Мартином Броневським,
що писав під псевдонімом Христофор Філалет/ вдалося значною мірою зірвати плани
приведення до стану унії всього українсько-білоруського православ’я. В 90-х
роках XVI століття в Україні з’являється цілий напрям релігійно-полемічної літератури,
що сягнув свого розквіту в наступні десятиріччя. Варто сказати і про меценатську
діяльність князя Острозького в підтримку православної церкви. У Києві завдяки
його клопотанням і матеріальній підтримці були відновлені Кирилівський і
Межигірський монастирі, досягла розквіту Києво-Печерська лавра, були споруджені
церкви Миколи Доброго й Різдвяно-Предтечинська на Подолі. Згідно з переказами,
Костянтин Острозький був патроном понад 1000 православних церков по всій
Україні. Меценатство, видавнича
діяльність і політичне заступництво Костянтина Острозького, його невтомна
просвітницька робота допомогли українському православ’ю вистояти і зміцніти.
Бібліографія
1.  
Бабич С.
Найдостойніший із роду Острозьких // Сім днів. – 1994.- №22. — 28 лютого.
2.  
Бондарчук
Я. Констянтин–Василь – князь Острозький / /Волання з Волині.- Острог, 2004. —
№4-5.
3.  
Боротьба
Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х – поч.
XVІІ ст.), — К., 1988.
4.  
Бухало Г.
Князь (Василь) Констянтин Острозький (1527-1608).-
5.  
//
Рівне. — 1991. — 28 грудня.
6.  
Волинська
книга: історія ,дослідження, колекціонування.- Острог, 2005. — 158с.
7.  
Виноградов
Г. Символічна роль князя Констянтина Острозького в українській полемічній
літературі другої половини XVІ – початку XVII ст. // Матеріали І-ІІІ
краєзнавчих конференцій «Остріг на порозі 900-річчя» (1990 – 1992
рр.). – Остріг, 1992. — 132 с.
8.  
Гром В.М.
Діяльність князя К. Острозького в оцінці М. Костомарова // Микола Костомаров і
проблеми суспільного та культурного розвитку української літератури.- Рівне. —
1992.
9.  
Грушевський
М. С. З історії релігійної думки на Україні.– К. : Освіта, 1992. — 192 с.
10.      
Грушевський
М. С. Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих
класів шкіл середніх.- К.,1992 .
11.      
Грушевський
М.С. Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVІІ віці.- Дніпропетровськ,
1919. — 248 с.
12.      
Грушевський
М. С., Левицький О. Розвідки про церковні відносини на Україні –Руси XVI-XVII
ст.- Львів. — 1991.- С.5.
13.      
Дзюба О.
М., Павленко Г. І. Літопис найважливіших подій культурного життя України
(Х-середина ХVII ст.).- К.: АртЕк, 1988. — 200 с.
14.      
Журко О.
Князь Костянтин-Василь Острозький в історичній думці // Історія в школах
України. — 1999.- №2, с.35-39.
15.      
Журко О.
Князь Острозький – європеїзатор України // Голос України, — 1997. — 4 січня, с.8.
16.      
Запаско
Л. П. Мистецька спадщина Івана Федорова .- Львів, 1974. — 224 с.
17.      
Зенькович
І. Волинські Атени // Галицька брама.- Львів: Центр Європи, 2000.- №9.-
с.16-19.
18.      
Зернова А.
С. Начало книгопечатания в Москве и на Украине.- М. — 1947, — 106 с.
19.      
Іларіон.
Князь Костянтин Острозький і його культурна праця. — 1992. — 216 с.
20.      
Іларіон.
Преподобний Іов Почаївський.- Вінніпег: Українське наукове Православне
Богословське Товариство, — 1957.- с. 11 – 19.
21.      
Іларіон,
Митрополит. Князь Костянтин Острозький // Іларіон, Митрополит( І.Огієнко ).
Життєписи великих українців.- К, 1999.-С. 546-658.
22.      
Ісаєвич
Я. Д. Літературна спадщина Івана Федорова.- Львів,1989, — 192 с.
23.      
Ісаєвич
Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні.- Львів,
1983. — 156 с.
24.      
Історичний
контекст, укладання Берестейської унії і перше поунійне покоління.- Львів,
1995.- С.5
25.      
Коваленко
Г. Українська історія.- К.: Велес, 1993. — 176 с.
26.      
Ковальський
М.П. Етюди з історії Острога.- Острог: Острозька Академія, 1998. — 288 с.
27.      
Костомаров
М.І. Князь Костянтин Костянтинович Острозький // Між двох вогнів.- К., 1996.
28.      
Костомаров
М.І. Князь Костянтин Костянтинович Острозький // Костомарови. Галерея портретів.-
К., 1993.- С. 71-88.
29.      
Костомаров
Н. Исторические монографии и исследования.- СПб.,1867.- С. 235.
30.      
Князь
Костянтин Острозький: Люди-легенди // Імідж,2003.- №10.- С.14.
31.      
Крощенко
Л., Осадчий Є. За життя К. Острозького // Образотворче мистецтво. — 1991.- №4.-
С. 37-38.
32.      
Крип’якевич
І. Історія України.- Львів: Світ, 1992. — 555 с.
33.      
Лист
А.Балоньєттї кардиналові Комо від 25 червня 1583; його ж лист від 6-8 липня та
лист князя К.-В. Острозького до папи Григорія ХІІІ // Боротьба Південно-Західної
Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х – поч. XVІІ ст.), — К.,
1988.- С.88, 94.
34.      
Ляхоцький
В.П. Тільки книжка принесе волю українському народові…К.: Видавництво імені
Олени Теліги, 2000. — 664 с.
35.      
Маєвський
І. Полювання: Уривок з історичної повісті «Черепки» // Життя і
слово. — 1993. — 14 квітня.
36.      
Максимович
М.О. «Киевъ явился градомъ великимъ…»:Вибрані українознавчі твори.-
К.:Либідь, 1994. — 444 с.
37.      
Малышевский
И. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах русской церкви.
Т.2.- Киев, 1872.- С. 75.
38.      
Манько М.
Звитяжець з роду Острозьких // Життя і слово. — 1992. — 27 червня.
39.      
Марченко
М.І. Історія української культури: З найдавніших часів до середини ХVІІ ст.-
К.: Рад. школа, 1961. — 286 с.
40.      
Матеріали
до історії Острозької академії (1576-1636).- К., 1990. — 217 с.
41.      
Миколайчук
Р. Князь Костянтин Острозький // Волинь. — 1993. — 23 лютого.
42.      
Микитась
В.Л. Українська література ХІV-ХVІ ст..- К., 1988.
43.      
Митрополит
Іларіон. Українська патрологія: Підручник для духовенства і українських родин.
Ч. І-ІІІ.- Вінніпег: Наша культура, 1965. — 164 с.
44.      
Митрополит
Іларіон. Фортеця Православ’я на Волині. Свята Почаївська лавра:
Церковно-історична монографія.- Вінніпег, 1961. — 395 с.
45.      
Мицько
І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576-16360.- К.: Наукова
думка, 1990. — 192 с.
46.      
Найвидатніша
особа Острога // Замкова гора. — 2004.- №37. — 11 вересня.
47.      
Наукові
записки. Т.ІІІ. Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі
в процесі духовного відродження України. Біблія на теренах України.- Острог:
Видавничий комплекс Університету «Острозька Академія», 2000. — 640 с.
48.      
Нічик
В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні
(ХVІ- початок ХVІІ ст..).- К.: Наукова думка, 1990. — 384 с.
49.      
Новосілецький
А. Острог на Волині: Науково-методичний нарис з найдавніших часів до початку ХХ
століття.- Острог, 1999. — 160 с.
50.      
Нудьга Г.
Не бійся смерті.- К., 1991.- С.317.
51.      
Огієнко
І.І. Історія українського друкарства / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та
приміт. М.С. Тимошик.- К.: Либідь, 1994. — 448 с.
52.      
Огієнко
І.І. Українські церкви: Нариси з історії Української православної церкви: У 2
т.- К.: Україна, 1993.- Т. 1-2. — 284 с.
53.      
Одвічні
джерела. Острогу – 900.- Рівне: Волинські обереги, 2000. — 192 с.
54.      
Острогіана
в Україні та Європі: Матеріали Міжнародного наукового симпозіуму (Велика
Волинь. Т. 23). — 29-30 червня / Ред. кол.: І.І.Винокур, О.І.Журко, В.П.Павлюк
та ін.- Старокостянтинів, 2001. — 367 с.
55.      
Острозька
академія ХVІ-ХVІІ ст.: Енциклопедичне видання.- Острог, 1997. — 201 с.
56.      
Острозькі
просвітники ХІХ-ХХ ст.- Острог: Університет «Острозька академія»,
2000. — 476 с.
57.      
Полонська-Василенко
Н. Історія України. У 2-х т. Т. 1. До середини ХVІІ століття.- К.: Либідь, 1992. —
640 с.
58.      
Пересторога
// Українська література ХVІІ ст..- К., 1987.- С. 27.
59.      
Рожко В.
Нарис історії Української Православної церкви на Волині.- Луцьк, 2001.- С.
134-135.
60.      
Рожко В.
Українське православне книгописання і книгодрукування історичної Волині (ХІ-ХХ
століття).- Луцьк, 2005. — 256 с.
61.      
Роль
Острозької братської школи в розвитку культури на Україні.- Ровно, 1989.- С. 6.
62.      
Семака Л.
Костянтин Острозький: Просвітитель, меценат, воєвода Київський (1526 або
1528-1608) / Л.Семака // Волинь моя.- К.: Київська правда, 2002.- Вип. 2.- С.
61-65.
63.      
Слабошпицький
М.Ф. З голосу нашої Кліо.- К.: Фірма «Довіра», 1993. — 255 с.
64.      
Сушинський
Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців
15-19 століття: Історичне есе у 2 т.- Одеса: ВМВ., 2004.
65.      
Українська
поезія ХVІ століття.- К., 1987.- С.203.
66.      
Федоровские
чтения / Отв. редактор Е.Л.Немировский, подг. К печати З.А.Покровская.- М.:
Наука, 1985. — 248 с.
67.      
Чикановська
Л. Князь Костянтин-Василь Острозький // Життя і слово. — 1992. — 29 липня.
68.      
Шапошник
А. Полковницький талант князя Острозького // Вільне слово. — 2001. — 16 травня.
69.      
Якименко
Н. Книга о Константине Острожком // Правда Украины. — 1993. — 8 июня.
70.      
Янковська
Ж. Некорований король України // Історія та правознавство. — 2006.- №11
(квітень).- С. 9-11.
71.      
Яременко
П. К. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість.- К., 1986.- С.8-9.
72.      
Яроцький
Л. «Щоб усі одно були»: Церковні унії в Україні // Людина і світ. —
1994.- №2.- С.16.
Додаток 1

Хроніка
подій на українських землях за доби князя
1518
р. — «Битва [у] Сокаля була». Рівне перейшло у власність кн. Острозьких.
1522
р. — Кн. Острозькі дістали право ставити печатки на документах і листах на червоному
воску.
1524
р. — «Татаре були на Подолю і Чурилова замку доставали». «Турци
і татаре Зіньков спалили».
1525
р. — «Турци Рогатин доставали». «Місяця лютого на день години 2 і 3 і 4 і 5 солнца на небі
не jказалося».
1527
р. — «Князю Костантину родися син Василій2 в Дубні. Того же
року князь Костантин у Ольшаниці татар побил. Того ж року див чоловічий:
уродилося дитя — голова львова, перси косматії, скригитало зубами, голосом
страшним ричучи. Жил бул годин 8″.
1534
р. — «Татаре предмістя у Жаславлю (має бути Заславлю) спалили. Стародуб
наші взяли. Гетьманом бул Ян с Тарнова.3 Того ж року татаре були о
святом Ілії».
1538
р. — «Цар турський землю Волоськую подбил под себе».
1540
р. — В Острозі закінчено будівництво другого кільця фортифікацій навколо нових
передмість. Завершено будівництво Луцької, Татарської та Круглої веж.
1541
р. — «Саранча була велика».
1550
р. — «Дмитр Сангушко дочку княжни Острозької Ільїної4 з Острога
унес, которого Марцін Зборовський догонил в Чехах і на господі ранил
неубраного, с которої рани умер».
1558
р. — «Татаре були на Подолю».
1563
р. — «Москва Полоцько взяла. Того же року под Невлем наші побили Москви
40000. Вишневецького в Костантинополю на гак скинено».
1564
р. — «Татаре були Межибож облегли».
1567  
р. —
«Татаре були на Подолю».
1568  
р. —
«Сенгушко добул Ули і спалил. Ласький под Очаковом бул і татар громил, аж
на море утікали».
1569р.
— «Унія в Любліні дошла, Волинь, Подляш’є, Києв до корони привернено. У дні маєвії сніг
великий спал і до З дней трвал. Петр Зборовський от Турка с примир’єм
доживотним приїхал. Голод великий бул, аж селедявка по дві копи7
було».
1571
р. — «Місяця лютого згриміло з блисканням великим. Рок той бул
неврожайний, люди з голоду умирали».
1575р.
— Розгром татар військом В.-К.Острозького під Синявою.
1576р.
— «Татаре Дубна добували. І трясеніє землі було. Того же року татаре маснії Острога
добували і мало не добули, аж князь Василій поєднал їх і частвовал в замку і в
місті з людьми татаре їли і пили». Оборону Дубна очолював і успішно
утримував 23-річний Януш Острозький.
1578р.
— «Баторій бул во Львові і поїхал на лови, а казал козака Подкову стяти, бо посол
турецький скаржил на него, що татарув біял і до Польщі недопущал. Того ж року
земля тряслася». Битва з татарами під Острогом.
1579р.
— «Саранча була. Князь Острозький, воєвода Києвський, Чернігова
добувал».
1580р.
— «Замойський Веліже і Усвят взял. Того же року Торопець спалили і Нівель взяли,
потом Озерища, Порфу і Залочье взяли». І Федоров надрукував в Острозі
«Новий завіт». В Острозі була заснована лікарня (шпіталь), на яку
князь Костянтин Острозький виділяв щороку велику суму (4000 злотих).
1581р.
— 3 Острозької друкарні виходить у світ знаменита «Острозька Біблія».
1585
р. — Острог одержав королівську грамоту (привілей) на магдебурзьке право,
згідно з яким дозволялося «в мєстє Острозском ратош будовати, крамы, вагу,
постригальню, ятки всякие, лазню посполитую мєть, гандли вєсти и корчмы вольныє
держати питиєм вшєляким и речами из живности в домах гостиных потрєбными
шинковат».
1590р.
— «Терлецький, владика луцький і володимирський всіяли єресь, призволяючи на новий
календар, і з’їзд бул у Бристю«; »Татаре Галич спалили».
1591  
р. —
«Дорожня була, жито було по золотих 9 колода».
1592   р. — «Козаки Переяславль
спалили. Александр, воєвода волинський, син князя Василія Острозького, Триполь облегл».
«Унія настала таким способом. Іпатій, владика володимирський, і Кирил
Терлецький, владика луцький, іменем владики львовського, так же пінського і
митрополита київського Рагозу, їхавши до папіжа, поклонилися єму а повіли, же
«ми суть присланії на тоє, абихмо унію приняли от вшистких с посполитої
шляхти і от священиков і от людей». Он тому рад бувши барзо, одослал їх до
короля, аби їм привілей надал. І дал їм, що і до сего часу мучать християн, як
слуги і предтечі антихристові».
1594р.
— «Татаре вишли були і Галич спалили, шкоди много учинили».
1594-1596
рр. — Селянсько-козацьке повстання під проводом С.Наливайка, яке охопило всю
Волинь… Наливайко розпочав з Острога, де служив сотником княжої хоругви.
1595  
р. —
«Мор бул великий в Перемишлю і во Львові».
1596  
р. —
«В п’яток світлий земля ся трясла. Наливайко до Венгер ходил».
1597р.
— «Наливайко в Слуцьку і в Могилеві великії шкоди починил і сам гролен, а потом пойман
і на паль збиг».
1598
р. — «Повітря неслиханоє кілько літ було. Того же року сейм у Варшаві бул сторони календаря
нового».
1599
р. — «Мор бул великий во Львові, що мовили, і птах, як летів през місто, то впал і
здох«; »Того же року Москва татар побила».
1601
р. — «Князь Василій ув Острополю бул. Осінь була мокрая, два місяця дождь
непристанно ішол».
1603
р. — Князь К.-В.Острозький розділив між синами половину своїх маєтностей. Янушу
дістались Острог, Степань, Старокостянтинів та інші маєтки, а Олександру —
Рівне з замком і належними до нього селянами.
«Декамврія
2 князь Александер Острозький ярославський в Красном умер, а похован у Острозі
в церкві замкової богоявленія».
В
Дермані засновано друкарню, яку очолив Дем’ян Наливайко (проіснувала до 1605
р.).
1604
р. — «… у Острозі пожога великая була, всі міста разом горіли, неможна речей рятовати, аж
сами мусили з міста убо утікати, а скрині і іноє метали у воду, бо на землі
горіли тріски, мости аж до самої води, і млини…».
1605
р. — «Татаре пречиськії одного року больш ніжлі п’ять крот були і много людей побрали около
Звягля, Полонного, Острополя, Межибожа і Шаргорода, а над Тараски кошем
стояли».
Великі
Межирічі одержали магдебурзьке право.
«Того
же рока за кроля Жигмонта поляци до Москви князя Дмитра Івановичі на царство
отпровадили і Москву поразили, которий в Польщі невідоме кілько літ мешкал,
чернцем будучи. Того же року декабра 4 дня трясеніє землі було».
1606
р. — «Татаре под Білою Церквою поражено. …озвался Дмитр, цар московський, которий маючи
гетьманом князя Романа Ружинського, землю
Сіверную опановал і Шуйському великії войська поразил, і татаров перекопських
до кілька на сту тисяч у Москві побил і под столицею обозом ся положил».
1607
р. — «… татаре Україну коло Вінниці, Гайсина і Шаргорода пустошили. Того
же року знову Дмитрія на Москву поляци провадили, маючи гетьманом Ружинського,
і у милі от Москви обозом стали, по кілько крот Москву поражали.
Того
же року князь Вишневецький з старостою ка-менецьким з розказання єго
королевської милості в землі Волоськой турков і татар больше 6000 поразили і
сина Єриміїна на господарство Волоськоє всадили».
1608
р. -«Року 1608, місяця февраля дня 23, в суботу первую в пост великий, Василій князь
Острозький, воєвода києвський, умер і похован у Острозі того же року мая 17,
которий бул великий милостник набоженства кгрецького, монастирі побудовал,
маєтності понадавал, навіть і до міських церков маєтності надал, на шпиталь і
школи місто надал Сурож з селами; бул богобойний, нищелюбивий, смиренний,
приступний каждому і наубогшему; жил літ 84. По нем пановал син єго князь Януш,
каштелян краковський.
Того
же року князь моськовський наших за послання кроля єго милості пана Мнішка і
інших повипускал. Тогді і князь Константин Вишневецький з Москви пришол.
Того
же року листопада татаре кошем стояли под Гайсином, шкоди коло Прилуки,
Немирова і Вінниці великії починили».
1609
р. — Януш Острозький віддав Троїцьку церкву (Межиріч) разом з укріпленнями
католицькому монашеському ордену францисканів. До стін церкви прибудовано два
корпуси під монастир, який проіснував до 1868 року.
1612
р. — Януш Острозький вводить в Остріг єзуїтів. 1630 року це саме робить Микола
Чарторійський в Клевані. В острозькій друкарні надруковано
«Місяцеслов». Це була остання із 22 книг, надрукованих на 34 роки
існування цієї друкарні.
1613
р. — Антифеодальні виступи селян Висоцького ключа, які охопили Висоцьк і прилеглі села.
1614
р. — «Буря була великая,
йшла мимо Острог от Жаславля (має бути «Заславля») о полудні, яко ноч, в жнива: пущі
крушила, сади ломила по селах — в Борисові, в Плужном і по іних селах. В тих
краях, куда йшла буря тая, пашня в копах княжая кілька сот коп рознесло не
знати где, так теже і людськая; навіть і людей, котрі в полю того часу робили,
носило поверх дерева, інших мертвих познаходили, а інії за дерево ухватившися,
і держалися моцно і так живими позоставалися… І церкви ломило. В селі
Борисові церков була з трима верхи; знесло верхи всі, стелею займаючи зрубу, аж
не борзо пастухи познаходили в полі розно звони; … і іноє все
покрутило».
Цього
ж року в Житомирі зібралася польсько-урядова комісія. До її складу увійшли:
гетьман коронний С.Жолкевський, Януш Острозький, Януш Заславський та
кам’янецький староста В.Калиновський. Комісія зробила спробу повністю
підпорядкувати реєстрове козацтво польському урядові, але її намагання були
марними і не мали ніякого успіху.
1616
р. — «Суша була великая. І татаре були. Того же року, місяця август, …
князь Корецький у Волошех през Радула і турков шкодливе поражон так, же ледве в
кілько коней з Волох збіг, але заскочон і пойман і отдан до Турка в неволю. І
всажено єго на вежу високо на морі, і бул там за вартою, іже трудно було
вийти».
1617 р. — «Місяця августа 6,
второй години в ноч, місяць бул в затемненню таким знаком: багрево мало не
ввесь».
Цього
ж року спустошливий напад стотисячної орди хана Гальчі на Волинь. В час нападу
знищено десятки населених пунктів. Особливо великої шкоди зазнали села по лінії
Острог-Клевань.
Київський
митрополит П.Могила надав Кременецькому братству ставропігію. При братстві
діяла школа і друкарня, в якій у 1638 році надрукована «Граматика или
письменниця язика словенскаго тщателем вкратце издана в Кременцы року
1638″.
1619
р. — Януш Острозький затвердив Острозьку ординацію, найбільшу в Польщі (24 міста та 392
села).
«Того
же року септемврія 11 буря була барзо великая, іже все дерево посадах поломила
і вежу замковую в Бересті з годинником у воду вкинула і двур Сопіжин стерла.
Зима
лихая була. Того же року звізда з хвостом указовалася на небі през всю
зиму».
1620
р. — «Януш Краковський князь Острозький умер. На єго місто пановання Острозького внук єго,
по доці, Домінік з дому Жаславського (має бути «Заславського»).
Того
же року ноєврія дня 1 трясеніє землі було».
Додаток
2
1593
р., липня 6-8, Краків. — Уривки з листа А.Болоньєтті кардиналові Комо про
введення григоріанського календаря на українських землях та про відрядження з
Рима професорів до Острозької колегії
Вчора
вранці повернувся в Краків старий князь Острозький, який перед тим виїхав для
того (як він каже), щоб повернутися. Він сповістив мене, що після обіду приїде
до мене, що і було зроблено, і розмова тривала до часу вечері…
Що
стосується (нового) календаря, про який ми дуже довго говорили, то його
величність, який майже завжди має принцип уникати нововведень як у справах
політики, так і в церкві (Підкреслено авт.), сказав, що навіть не всі християни
в лоні латинської церкви прийняли його, зокрема від нього відмовився імператор,
який схвалив перший трактат проти цієї реформи, що мав бути виданий найближчим
часом. Він сказав також, що не розуміється в астрономи, але позитивно ставиться
до таблиць Птолемея, які були випробувані впродовж століть і на яких базується
старий календар. На все це ми давали докладні відповіді, але серед усіх справ,
які йому були сказані, ніщо не справило на нього більшого враження, ніж та, в
якій полягає суть всієї справи, а саме, що згідно з концепцією самих греків
відповідно до рішень Нікейського собору пасха повинна свят-куватися в першу
неділю після повного місяця, найближчого до рівнодення, і якщо не запровадити
цієї реформи, то можна дійти до того, що пасха буде святкуватися під час
літнього сонцестояння. Якби він заперечував, що так не буде, то міг би запитати
досвідчених астрономів, хоч для того, щоб це збагнути, не потрібно бути дуже
вченим, а якби він став заперечувати, що це незручно, то міг би звернутися до
своїх теологів грецького обряду. Таким чином, ясно усвідомив би він собі, що
його намагання зберігати стародавнє і уникати нововведень не суперечило
реформі, а було в згоді з нею, бо вона, власне, для того і здійснювалась, щоб
зберегти старовину і усунути нововведення. Адже якщо не регулювати час
належними правилами, то він сам запроваджує зміни, а реформа, яка виключає ці
зміни, повертає нас до стародавніх строків. Тоді князь, трохи помовчавши,
запитався, якщо це насправді так, то чому через константинопольського патріарха
не було це все доведено до відома греків, щоб вони мали також можливість
провести таку реформу. У відповідь на це… сказав я лише що чув, як наш пан
(папа) нещодавно це зробив, і зрештою ми ще маємо час, щоб це зробити. Для того
ж сам пан князь міг це зробити, написавши йому (патріарху) при нагоді листа в
цій справі, а якби він вважав, що йому потрібна якась допомога Рима, то йому
вислали би і книжки, і вчених, які б повністю з’ясували цю справу. Відповів
тоді князь, що приємною була б для нього всяка допомога — це він висловив
зворушливими словами, вказуючи велике бажання схилити патріарха прийняти цю
реформу, до якої доклали численні зусилля і працю найрозумніші вчені мужі після
численних попередніх спроб, що були даремними. Ця реформа стала благодіянням для
світу, а особливо для християн, бо вона усувала таку помилку у церковному
богослужінні.
Після
цього, пам’ятаючи про ті погані справи, які чинилися Емануїлом Мосхопуло та
іншими, і нарешті тим, хто самозванно іменував себе архієпископом Павії (про це
я напишу в іншому листі), з метою завести його якомога далі від шляху
праведного, вважав я за доцільне дати їм відсіч, але в загальному, не називаючи
нікого з них по імені. Вказав я на те, як це погано, коли християнин докладає
зусиль, щоб зберегти поділ і розкол у христовій церкві та просив князя не лише
не слухати їх, але й показати себе вдячним перед богом нашому пану (папі) за
(отримані від нього) численні прояви прихильності, дбаючи про єдність між
християнами і запроваджуючи цей принцип у всіх володіннях, щоб викорінювати це
зло (схизму). / тут князь від самого початку розмови виявив себе набагато більш
піддатливим, ніж при обговоренні справ календаря, оскільки він також мав велику
відразу до розколу і виявив (як про це можна було судити по виразу обличчя і по
словах) глибокий біль з приводу стількох незгод в лоні християнства, з великим
зворушенням сказав, що віддав би власне життя за церковну єдність, зробив би це
з власного бажання і помер би тоді з великим заспокоєнням (Підкреслено авт.).
На це я відповів, що його превосходительство міг би цьому зарадити хоч серед
народу, який йому підлягає, даючи йому добрі книжки, віддаючи церкви в руки
праведних людей і запроваджуючи вивчення молодими людьми правдивого вчення в
тому колегіумі, який він відкрив в Острозі. Я запропонував, що буду клопотати
перед нашим паном (папою), щоб він благоволів послати в цій потребі декількох
вчених мужів, хоч важко було б це зробити, бо дуже велика нестача в освічених
людях.
  Ця пропозицій дуже прихильно
була вислухала князем, який не обмежився лише проханням про те, щоб я звертався
до папи від його імені, але підкреслив, що це було б для нього надзвичайно
приємно, подякував мені за це, коли підвівся, і додав, що в його володіннях
нема людей відповідної освіти, оскільки король призначив і прислав йому таких
осіб, що зовсім не здатні плідно служити справі духовного виховання…
Та
справа, про яку князь хотів зі мною порадитися, була тяжба його з імператором
за певні землі у Богеми (Підкреслено авт.), як ваше преосвященство зможе більш
докладно прочитати у посланні, яке я долучаю. Цей князь мене дуже гаряче
просив, щоб я звернувся з проханням до його святості (папи), написати листа в
цій справі до його імператорської величності й дати розпорядження шановному
нунцію, який представляє папу при цьому дворі, зробити так, щоб шановний
Поссевіно, з яким він в цій справі довго говорив цього ранку, зробить зі свого
боку все, що зможе. Оскільки я вважаю зайвим ще щось говорити в цій справі,
додам лише, що коли цей пан (князь) буде переконаний, що я сприйняв його
прохання близько до серця, то можна буде отримати від нього те, що необхідно
для служіння богу, а отримати можна від нього багато…(Підкреслено авт.).
Щодо
Острозького колегіуму, і справи передачі туди книжок, то князь дав мені листа,
в якому смиренно просить його святість прислати придатних осіб. В одній із
своїх записок я говорив про це взагалі, але князь підкреслив, що йому потрібні
(духовні особи) грецької національності (Підкреслено авт.). І хоч перед тим він
мені говорив, що необхідно, щоб вони були в стані перекладати з грецької мови
на латинську, то тепер говорить, що (повинні вони перекладати) з грецької мови
на слов’янську, посилаючись на слова шановного Поссевіно, який заявив, що сам
міг би забезпечити його такими (особами)…
Відносно
пропозиції Вашого преосвященства послати крім греків ще деяких отців з
товариства Ісуса або деяких з Краківського університету, то секретар і
генеральний управитель князя, який прибув сюди, щоб вести переговори в цих
справах, говорить, що отці-ієзуїти були б для цієї справи найбажанішими, але
вони можуть викликати підозру. Тому сподіваються приїзду наставників з Кракова
(Підкреслено авт.).
Що
ж стосується умов для вчителів, яких пришлють або з Кракова або шановний отець
Поссевіно, то мені відповіли, що вони будуть жити в колегіумі й там будуть на
утриманні, а пізніше князь зі свого скарбу дасть їм одяг і достатню кількість
грошей на інші потреби. Я делікатно декілька разів намагався дізнатися розмір
цієї грошової допомоги, але кожного разу діставав відповідь, що вони будуть
задоволені. Вони, очевидно, припускають, що цих греків буде не більше двох.
Якщо до них пришлють ще людей з Краківського університету, то князь зможе
погодитися (з їхнім перебуванням) під впливом своїх наближених осіб. Хоч князь
й сказав, що послав у Рим (своїх людей), щоб дістати від його святості
декларацію про суперечливі питання між греками і латинцями, однак надалі він
вирішив не посилати (їх), у всякому разі так швидко, можливо в цій справі буде
особисто в листах звертатися до Поссевіно, затративши вже багато зусиль на цю
справу, Ваше преосвященство знає, на як саме.