АНАТОЛІЙ САРЖАН,
кандидат
історичних наук, завідувач кафедри історії і права Донецького національного
технічного університету
ВІДБУДОВА
МЕТАЛУРГІЙНОГО КОМПЛЕКСУ
ДОНБАСУ У ПЕРШІ
ПОВОЄННІ РОКИ
(1945-1950 рр.)
					







У статті розглядається  малодосліджена сучасними вченими
проблема розвитку промислового комплексу Донбасу у перші повоєнні роки. На
основі опублікованої літератури і архівних джерел проаналізовані процеси, які
відбувалися у металургійній галузі. Особлива увага зосереджена на питаннях
відновлення виробничої інфраструктури, формування трудових колективів,
технічної модернізації галузі.
Металургійна промисловість — одна із найважливіших складових
частин промислового комплексу Донбасу. Вона включає в себе потужні підприємства
чорної  металургії з повним виробничим циклом (чавун — сталь — прокат), а також
ряд заводів кольорової металургії (ртутний комбінат, цинковий завод та ін.).
Більшість металургійних гігантів регіону тісно пов’язані з коксохімічними і
хімічними виробництвами. В структурі металургійного комплексу абсолютно
переважали підприємства чорної металургії, які виробляли майже половину всього
металу України.
 Аналізуючи зміни у металургійному комплексі регіону, маємо
зазначити, що основні зусилля у перші повоєнні роки були спрямовані на
відновлення інфраструктури металургійного виробництва. За роки війни майже всі
підприємства цієї галузі були зруйновані: значна частина обладнання була
вивезена в ході евакуації у східні райони країни, а те, що залишилося — було
знищене, розграбоване і вивезене до Німеччини [1]. Виробництво основних видів
продукції металургійної промисловості, особливо у Ворошиловградській області,
за роки війни значно (по деяким видам — у десятки разів) скоротилося. Це викликало
потребу створення нового металургійного комплексу.
Питання соціально-економічного розвитку Донбасу і, зокрема,
відбудови  його металургійного комплексу, і в радянській, і в сучасній
українській історіографії досліджені дуже мало і дещо специфічно, з акцентом на
керівній ролі партійних органів. Разом із тим, навіть поодинокі праці з цієї
тематики зосереджували увагу на розвитку вугільної і металургійної
промисловості у повоєнний період. Такою спрямованістю відзначаються, наприклад,
праці М.Ф. Хорошайлова [2], М.В. Коваля, [3], Т.В. Болбат [4], а також
історіографів радянського періоду, наприклад, Б. Корольова та Н. Ляліна [5],
В.О. Ришкова, Ю.П. Саганя, Г.П. Корж [6] та ін.
Окремі факти відбудовних процесів того періоду можна знайти в
мемуарній літературі та газетних публікаціях  різних часів. Однак тема не
втрачає актуальності до сьогодні і потребує узагальнення нових архівних
матеріалів, що уперше вводяться в науковій обіг. Саме в цьому полягає мета
нашої публікації.          
 Як свідчать архівні дані, окремі промислові об’єкти галузі
були відновлені ще у роки війни [7]. Однак основні роботи розпочалися у
четвертій п’ятирічці, згідно з планом якої передбачалося ввести в експлуатацію
у Донбасі і Придніпров’ї  30 доменних печей загальною потужністю 9 млн т.
чавуну щорічно, сталеплавильні  агрегати потужністю 8,4 млн т. сталі і 58
прокатних станів потужністю 6,5 млн т. готового прокату [8]. На вирішення цих
завдань держава інвестувала майже 724 млн крб., що становило 17,9%
капіталовкладень у промисловість республіки [9].
З метою організації і координації відбудови металургійних
підприємств Донбасу у 1946 р. було сформовано спеціальне Головне управління з
будівництва підприємств чорної металургії Донбасу (Головчорметбуд), до складу
якого увійшли п’ять  будівельно-монтажних трестів: Азовстальбуд, Макбуд,
Сталінметалургбуд, Ворошиловськбуд та Єнакієвважбуд, які раніше
підпорядковувалися Головпівденьбуду [10]. Це були досить потужні
будівельно-монтажні організації, у яких у 1950 р. працювало понад 26 тис. робітників
[11]. Таке ж  управління було сформовано і у Придніпров’ї. Саме ці організації
виконували основні роботи, пов’язані з відбудовою чорної металургії України.
Створення потужної централізованої організації, яка займалася
відновленням галузі, дозволило значно розширити масштаби робіт, змінити їх
характер. У перші повоєнні роки основними були не ремонтні, а
будівельно-відновлювальні роботи. Насамперед, відновлювалося енергетичне
господарство підприємств, водопостачання, внутрішньозаводський транспорт, але
головна увага була зосереджена на цехах основного металургійного виробництва.
Будівельникам потрібно було заново  відновлювати повністю зруйновані потужні
металургійні агрегати із складним технологічним обладнанням і великим
допоміжним господарством. Втім, незважаючи на труднощі, вже у перші повоєнні
роки окремі  металургійні підприємства стали оживати. Досить успішно проходило
відновлення одного із гігантів металургії Донбасу заводу «Азовсталь».
Вже у січні 1946 р. тут була введена в експлуатацію мартенівська піч №2, у
вересні цього ж року — доменна піч №4. У наступні роки темпи відновлювальних
робіт прискорилися. Причому одночасно з відновленням старого металургійного
фонду споруджувалися нові об’єкти. У 1948 р. було введено у дію два найбільших
у Європі прокатних стани (блюмінг і рейково-балковий), яких тут не було до
війни. Внаслідок цього, завод став підприємством з повним металургійним циклом.
Загалом до кінця 1949 р. підприємство в основному було відбудовано. Доволі
інтенсивно відбудовувалися Макіївський, Єнакіївський, Сталінський та інші
великі металургійні підприємства [12].
У радянській історіографії зазвичай підкреслювалися трудовий
героїзм та досягнення окремих робітників і трудових колективів на відбудові
господарства. І це були реальні факти. Дійсно, у ході відбудови було прийнято
багато неординарних рішень, виявлені приклади творчої роботи. Але досить часто
цей героїзм був вимушений, обумовлений труднощами відбудови. 
Характерною для цього періоду була проблема недостатньої
кількості кваліфікованих спеціалістів і робітників. У 1947 р. в тресті
«Макбуд» працювало лише  5 тис. чол., що становило половину штатного
розкладу [13]. Переважно це були сільські жителі, направлені на відбудову
Донбасу за рахунок оргнабору або через систему укладання індивідуальних
договорів. У 1950 р. трестами Головчорметбуду Донбасу за допомогою цих форм
поповнення будівельних колективів було прийнято майже 85,6% робітників [14].
Серед них переважали некваліфіковані робітники, які не мали досвіду будівельних
робіт, багато з них  ставилися до будівництва, як до тимчасового місця роботи.
У трестах Головчорметбуду Донбасу тільки у 1947р. вибуло з різних причин більше
17 тис. робітників, з них 7,4 тис. — самовільно [15]. Низька кваліфікація
робітників, велика плинність робочої сили звичайно негативно  впливали на
виробничі показники: досить часто несвоєчасно і неякісно виконувалися виробничі
завдання, допускалися великі втрати робочого часу тощо [16].
Актуальною була проблема нестачі будівельних матеріалів,
техніки, устаткування. За цих умов при проведені відновлювальних робіт широко
використовувалися уцілілі фундаменти, стіни заводських будівель, арматура, інші
будівельні конструкції, максимально застосовувалися місцеві, проте часто
неякісні будівельні матеріали. Причому, принцип — швидше відновити так, як було
до війни — застосовувався не тільки при проведенні будівельних, але і монтажних
робіт. Досить часто, задля прискорення темпів відбудовних робіт або ж у разі
відсутності необхідного обладнання, вдавалися до максимального збереження
ушкоджених конструкцій: їх виправлення й ремонт відбувалися без розбирання і
демонтажу, нерідко використовували матеріали, віднайдені на завалах. Звичайно,
такий підхід до відбудови, особливо з огляду на ступінь повоєнної розрухи,
можна зрозуміти. Сьогодні по-іншому слід оцінювати  підходи і методи, якими
керувалися управлінські органи при здійсненні відбудови, відмовившись від такої
їх характеристики як «вдале рішення», або ж «новий і важливий
метод відновлення» [17]. Тим більше, що автори цих висловлювань не могли
давати якусь іншу оцінку з огляду на ідеологічні обставини того часу, коли
вони  були проголошені.  Відродження підприємств за такою схемою на довгі роки
консервувало застарілу техніку, устаткування, технології. У такий спосіб можна було
вирішити першочергові завдання, але в цілому це був безперспективний підхід:
він закладав підґрунтя для відставання галузі у майбутньому.
 На дуже низькому рівні у повоєнні роки знаходилася
механізація відбудовних робіт. Парк будівельної техніки майже не поновлювався,
а те обладнання, що залишилося було розукомплектовано, фізично зношено, тому
більша частина робіт виконувалася вручну. Звичайно, все це призводило до
зниження якості відновлювальних робіт, низької продуктивності праці, стримувало
темпи відбудови. У 1949 р. жоден із трестів Головчорметбуду Донбасу не виконав
планові завдання [18].
 Одночасно з відновленням зруйнованих підприємств
здійснювалася  технічна модернізація окремих виробництв. Протягом 1946 — 1952
рр. у металургії було проведено п«ять так званих обов»язкових мінімумів із
малої механізації ( у 1946, 1947, 1948, 1950 та 1952 роках). Кожний із них
включав перелік заходів (з їх технічним рішенням) щодо механізації трудомістких
робіт і обов’язкові терміни впровадження на всіх металургійних підприємствах.
При цьому у кожний наступний мінімум включалося більше заходів, ніж у
попередній і охоплювалося більше структурних підрозділів (спочатку основні
цехи, а потім і допоміжні). Самі заходи поступово ускладнювалися. Вже у 1948 р.
значна їх частина передбачала впровадження автоматизації і напівавтоматизації
виробництва, а у 1950 р. було розроблено ряд заходів щодо комплексної
автоматизації. Звичайно, це можна вважати зразком адміністративного підходу до
вирішення складного питання. Багато із запланованого не виконувалося, тому що
не вистачало ані відповідних коштів, ані матеріально-технічного, кадрового і
наукового забезпечення. При цьому мінімуми не могли враховувати стан
виробництва на окремих підприємствах.
Аналіз архівних матеріалів і деяких публікацій (зокрема [2]),
свідчить, що у реальному житті ці мінімуми використовувалися як орієнтири у
проведенні технічної політики,  і це було позитивним моментом. Разом із тим сам
процес модернізації металургійного виробництва включав переважно заходи, спрямовані
на часткову механізацію основних цехів, удосконалення технології, автоматизацію
окремих операцій. При цьому конкретні заходи були зумовлені особливостями
технологічних процесів, умовами виробництва, наявністю відповідних ресурсів на
окремих заводах. Спільним було те, що всі ці заходи передбачали, насамперед,
удосконалення основних ланок металургійного виробництва — доменного,
мартенівського, прокатного. 
У доменних цехах «Азовсталі», Макіївського,
Сталінського та інших заводів була проведена механізація засипних агрегатів
печей, удосконалені розливні машини, здійснені інші заходи [19]. В
мартенівських цехах механізовувалася завалка і заправка мартенівських печей.
Завалочні машини діяли на Єнакіївському заводі, «Азовсталі» та інших
підприємствах [20]. Вже у перші повоєнні роки усі мартенівські печі заводу
«Азовсталь» почали оснащуватися автоматичними комплексами, за
допомогою яких відбувалося автоматичне регулювання окремих технологічних
процесів і операцій [21]. Загалом до 1951 р. рівень механізації в мартенівських
цехах металургійних підприємств становив на різних ділянках приблизно 60 — 99%.
У прокатних цехах проводилися заходи щодо механізації обжимних, великосортних
та інших станів. Докорінної модернізації зазнав блюмінг Макіївського заводу,
новими механізмами та приладами було оснащено блюмінг «Азовсталі»,
численні механічні пристрої змонтовані на рейкобалкових станах Єнакіївського,
Краматорського та інших заводах регіону [22]. 
Загалом, протягом 1946-1950 рр. була проведена значна робота
по відновленню виробничих потужностей чорної металургії. За ці роки у
республіці введено у дію 22 доменні і 43 мартенівські печі, 46 прокатних
станів, велика кількість інших агрегатів. У зв’язку з цим, потужності з
виплавки чавуну зросли майже на 8,3 млн. т, сталі — на 5,3 млн. т., з
виробництва прокату — на 4,4 млн. т. Покращилися техніко-економічні показники.
На початок 1951 р. середній корисний об’єм однієї доменної печі збільшився до
823 м3 проти 716 м3 у 1940 р. Підвищився коефіцієнт
використання корисного об’єму доменних печей, зросло середньомісячне зняття
сталі з квадратного метра мартенівських печей. Загальна продуктивність праці у
чорній металургії України у 1950 р. зросла у порівнянні з 1940 р. на третину
[23]. 
Досить успішно нарощувалися потужності металургії регіону. У
1950 р. металургійна промисловість Донбасу перевершила довоєнні показники з
виплавки чавуну, сталі, виробництва іншої продукції. Металургія Донбасу загалом
вже у 1950 р. виробляла чавуну більше ніж у 1940 р. на 8,3%, сталі — на 2,3%,
прокату — на 13,9%, стальних труб — на 19,3%. Особливо успішно розвивалася
металургія Сталінської області. Заводи області досягли найвищих показників не
тільки у регіоні, але і в Україні. Завод «Азовсталь» перший в
республіці перевищив довоєнний рівень виробництва чавуну та сталі, тут уперше у
1948 р. розпочалося виробництво прокату. У 1950 р. перевершили довоєнні
показники Сталінський, Єнакіївський, Комунарський та інші металургійні заводи.