Тема лекції №2: Економічні системи
Проблеми:1. Зміст і складові елементи економічної системи суспільства
2. Власність в економічній системі суспільства
3. Класифікація економічних систем суспільства
4. Національні моделі ринкової економічної системи та адміністративно-
командної економікиРекомендована література:
1. Борисов Е.Ф. Экономическая теория. – Москва: Юристъ, 1997
2. Гальчинський А. Основи економічної теорії. – Київ: Основи, 1996
3. Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка. –Київ: Основи, 1996
4. Основи економічної теорії. — під редакцією Климко Г.Н. — Київ: Вища
школа, 1997
5. Основи економічної теорії. – під редакцією Ніколенко Ю.В. – Київ:
Либідь, 1994
6. Основи економічної теорії. – під редакцією Чухно А.А. – Київ, 1994
7. Основи ринкової економіки. — під редакцією Савлука М.І. — Київ:
Либідь, 1995
8. Макконелл К.Л., Брю С.Л. Экономикс. Принципы, проблемы и политика. –
Москва: «Республика», 1992
9. Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – Тернопіль: АТ «Тарнекс», 19931. Зміст і складові елементи економічної системи суспільства
Економічна система – це надзвичайно складна категорія, яка має
дуже розгалужену структуру, цілу систему законів її функціонування і
розвитку. Причому йдеться не про простий набір різних елементів, а про
ієрархічну побудову, де є основні системоутворюючи елементи, які визначають
природу економічних систем.
Поняття «економічна система» широко
використовується в економічній науці,політології, політиці. Проте в його
трактуванні відсутня єдність поглядів. Зумовлено це тим, що поняття, яке
розглядається, є складним системним утворенням з багатоманітними
характеристиками, кожна з яких, хоч і відображає суттєві сторони
економічної системи, не є повною. Саме тому в науковій літературі
економічна система визначається як економіка, спосіб виробництва, тип
господарства, сукупність виробничих відносин (економічний базис),
сукупність видів господарської діяльності тощо. Між цими поняттями часто
ставлять знак рівності, розглядають їх як синонімічні.
Поняття «економічна система» можна доповнити
суб'єктивним фактором у зв'язку з тим, що, по-перше, економічна система не
існує без людей, по-друге, до складу продуктивних сил входять не тільки
люди, а й продукти їхньої інтелектуальної діяльності (наука, технологія),
менталітет, що відрізняє один народ від іншого. Невід'ємною складовою
економічної системи є природне середовище, що перетворюється людьми.
Економічна система — це одна з підсистем
суспільства, яка інтегрує в собі сукупність усіх компонентів (елементів,
ланок) економіки (галузі підприємства, індивідуальні господарства, людей,
що стоять за ними), природне середовище і виробничі відносини.
Функціонування і розвиток економічної системи визначають економічне життя
суспільства.
Економічна система суспільства формується на
основі суспільного виробництва і спрямована на його розвиток, якісне
удосконалення, що є базою для реалізації багатоманітних потреб та інтересів
суб'єктів виробничої діяльності всіх членів суспільства.
На основі суспільного виробництва формуються
економічні відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та
споживання створених матеріальних і нематеріальних цінностей.
Основними елементами економічної системи є:
. Соціально-економічні відносини, які базуються на системі форм власності
на економічні ресурси та результати господарської діяльності
. Організаційні форми господарської діяльності
. Господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності
на макроекономічному рівні
. Економічні зв’язки між господарськими суб’єктами
Таким чином, економічна система – це надзвичайно
складне утворення, яке включає в себе продуктивні сили і виробничі
відносини, тобто спосіб виробництва на даному етапі розвитку. Одночасно в
економічну систему входять економічна роль держави та її політико-правові
форми.2. Власність в економічній системі суспільства
Основою функціонування економічної системи є
власність. Вона визначає соціально-економічну природу всієї системи, тобто
всього суспільного ладу. Характер і форми привласнення засобів і
результатів виробництва визначають економічну, соціальну та політичну
структуру суспільства, становища людини у виробництві і у суспільстві
загалом.
Власність в економічному розумінні є історично і
логічно визначеною. Як соціально-економічна категорія вона визначається
ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно
обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єктами господарювання в
процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що
характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.
Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності
розкривається і реалізується в площині взаємодії «людина — людина».
Власність же в юридичному розумінні відтворюється
системою зв'язків «людина — річ». Як юридично-правова категорія власність
відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юридичних і
фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою
відповідних прав власності.
Власність визначальну, системоутворюючу роль у
економічних, виробничих, відносинах, вона визначає соціально-економічну
природу і характер даної системи виробничих відносин. Адже усі конкретні
виробничі відносини реалізують певну, історично і економічно визначену
суспільну форму привласнення. Саме це робить власність економічною
категорією, бо вона пронизує усю систему виробничих відносин, визначає
властивий їм спосіб привласнення. Тому і відносини виробництва, і відносини
розподілу, і відносини обміну, і відносини споживання є зоештою відносинами
власності.Поширеною є структура власності за її типами, формами і
видами.
. Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування,
сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва.
. Форма власності — це стійка система економічних відносин і господарських
зв'язків, що обумловлює відповідний спосіб та механізм поєднання
робітника із засобами виробництва.
. Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та
методами господарювання. Як видно з рис. 5, сучасна економічна система
характеризується багатоманітними формами власності, її змішаними
різновидами.
Основні типи, форми і види власності в економічній
системі:Конкретно-історичний характер, зміст і форми
власності проявляються в єдності трьох елементів — об єктів, суб’єктів і
суті відносин власності. Цілком зрозуміло, щоб розкрити природу відносин
власності, необхідно виявити, що є об'єктом власності, у кого і які об'єкти
знаходяться у власності, які умови володіння, розпорядження і використання
різних об'єктів і факторів суспільного виробництва. Незважаючи на величезні
обсяги і різноманітність об'єктів власності, (земля, її надра, рослинний і
тваринний світ, предмети~матеріальної і духовної культури, будинки,
споруди, обладнання, гроші, цінні папери і т. ін.), все ж вони поділяються
на дві частини. Передусім це умови (фактори) виробництва. Головним
фактором є робоча сила. Робітник є власником своєї здатності до праці,
робоча сила є товаром, яка з допомогою вільного найму використовується для
здійснення процесу праці.
Поряд з робочою силою важливими факторами
виробництва є засоби виробництва і предмети праці, які також є об’єктами
власності. Той, хто є власником засобів виробництва, привласнює і
результати виробництва. Власності на засоби виробництва належить вирішальна
роль, бо саме вона визначає сутність усієї сукупності відносин власності.
Мірою розвитку суспільства відбуваються зміни і у
об’єктах, і у суб’єктах власності. Адже створюються з часом принципово нова
техніка і технологія, устаткування. Все це збагачує (кількісно і якісно)
обсяги засобів виробництва.
З боку об'єктів власності, крім традиційних (засобів
і предметів праці, робочої сили, використовуваних людьми сил природи), до
сучасної системи відносин власності належать форми і методи організації
праці, наука, інформація. Тому ті підприємства і фірми, держави, які
найбільшою мірою стали власниками цих об'єктів, збільшили свою економічну
могутність, конкурентоспроможність.
Однією з принципово нових важливих рис названих
об'єктів привласнення е те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть
тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх
носіями не лише з техніко-економічного. а й із соціально-економічного боку
певною мірою стають особи найманої праці.
Внаслідок цього вони певною мірою стають
співвласниками даного об'єкта привласнення, що є одним з найвагоміших
факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, і розміру
заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення
дивідендів.
Це стосується й інтелектуальної власності, яка
формується на основі такого якісного нового елемента системи продуктивних
сил, як наука. Американські науковці у даному випадку розрізняють нині три
основні види інтелектуальної власності: 1) приватна власність, що
закріплюється у формі патента або ліцензії; 2) суспільна власність, яка
існує як сума знань та ідей, перебуває у розпорядженні всього суспільства і
не може бути закріплена за юридичною особою. При належному обміні
інформацією цей вид власності може стати надбанням усього людства; 3)
проміжна форма власності, або власність, що «просочується» і представляє
інноваційну науково-технічну інформацію, її не можна закріпити у формі
патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації є
можливість створити продукцію у зміненому вигляді.
Істотні зміни відбуваються у межах інших сторін
власності як соціологічної категорії. Так, в юридичній власності
відбувається зростаюча дезінтеграція таких прав власника, як право
володіння, розпорядження та користування власністю. Це означає, що у
минулому ці права в основному належали одній особі. Винятком було сільське
господарство, де землевласник нерідко надавав землю в оренду орендарю. За
сучасних умов власники підприємств у різних галузях промисловості віддають
їх у володіння, або розпорядження, користування, отримуючи за це певну
винагороду. Вони також широко практикують передачу в інші руки управління
своєю власністю.
На цій основі виникає і розвивається значний прошарок
керуючих, або менеджерів. Дж. Гелбрейт називає їх тех-ноструктурою та
стверджує, що до неї перейшла влада у сучасних гігантських корпораціях США
та інших країн Заходу. Оскільки у США налічується близько 12 млн.
менеджерів, то саме в їхніх руках, на думку американського економіста,
зосередилася влада на сучасному крупному підприємстві.
Ще однією важливою рисою сучасних відносин
власності у розвинутих країнах Заходу є з одного боку, процес певної де
персоніфікації щодо крупних капіталістів-власників і перехід її (власності)
до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Так
в Японії на початку 90-х років частина юридичних осіб серед власників
акціонерного капіталу становила близько 78 %, а серед них фінансовим
інститутам належало близько 80 % капіталу. У США частка юридичних осіб в
акціонерному капіталі майже в два з половиною рази менша.
З іншого боку, відбувається, процес зростання
персоніфікації власності через механізм придбання акцій. Частково цей
процес здійснюється і через пенсійні та страхові фонди.
У Швеції у 1983 р. прийнятий закон, згідно з яким
частина акцій приватних компаній переводиться у власність трудящих або до
їхніх фондів. Це відбувається за рахунок спеціального податку на їх
прибутки, а також додаткових відрахувань з їхнього фонду заробітної плати.
Таким шляхом трудящі отримують певні права у справах компанії. Зокрема
більшість місць у правліннях цих фондів належить представникам профспілок.
У 1990 р. завершився процес фінансування п'яти таких фондів. Кожний з них
має право на придбання не більше 6 % акцій у будь-якій компанії, яка
зареєстрована на фондовій біржі. Рішенням парламенту загальна частка фондів
у вартості акцій біржі не повинна перевищувати 5 %. Важливою рисою
функціонування цих фондів є те, що провідну участь в їх управлінні беруть
суспільні організації, насамперед профспілки.
В Англії акції між персоналом розподіляються
залежно від розмірів отримуваної заробітної плати або стажу роботи у даній
фірмі. У першій половині 80-х років питома вага найманих робітників, які
купили акції за фіксованою ціною (але не мають права, згідно з контрактом,
продати їх протягом 5—7 років), зросла у всіх сферах економіки з 13 до 23
%.3.Класифікація економічних систем суспільства
Важливим питанням є класифікація економічних систем.
Економічна система — складне, багатоструктурне соціально-економічне явище.
В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем.
Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча
форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і
координації економічної діяльності тощо.
Поділ економічних систем за переліченими ознаками є
певною мірою умовним. Наприклад, поширеною є класифікація економічних
систем за технологічним способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних
сил. Розрізняють:
. доіндустріальне суспільство — економічну систему, в якій домінує ручна
праця та натурально сільскогосподарське господарство;
. індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця;
. постіндустріальне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці,
оснащеній комп'ютерною інформацією.
Однак ці системи суттєво розрізняються і механізмом
господарювання, і домінуючим об'єктом власності, і різноманітністю
суб'єктів економічної діяльності.
В сучасних курсах по економічній теорії економічні
системи поділяють на:
. система вільного або чистого ринку
. адміністративно-командна система
. традиційна система
. змішана системаСистема вільного, або чистого ринку — це така
економічна система, в якій держава здійснює найменше регулювання
економічних процесів, а вільна конкуренція та ринкове соморегулювання
досягають найбільшого розповсюдження.Така економічна система існувала в розвинених
країнах світу приблизно з другої половини 18 ст. до кінця 19 – початку 20
ст.
Основні характеристики системи вільного ринку:
. Приватна власність. Здійснюється право недержавної, приватної власності
на економічні ресурси – капітал, землю, природні ресурси. Причому значна
частина материальних ресурсів знаходиться у приватній власності.
. Вільне підприємництво. Окремі групм людей за своєю ініціативою виступають
в якості вільних підприємців, які беруть на себе функцію організації
економічних сил: вони мобілізують необхідні ресурси, організують
виробництво та реалізацію вироблених товарів. Вони повністю приймають на
себе господарський ризик, який є неминучим, так як ніхто заздалегидь не
може знати, чи буде проданий товар, яка буде ціна його реалізації. Вільне
підприємництво становиться масовим явищем, воно забезпечує більшу частину
вироблення національного продукта.
. Особистий інтерес. Економічні суб’єкти діють згідно зі своїми особистими
інтересами. Прагнення найкращим чином реалізувати особистий інтерес є
основним мотивом економічних вчинків. Кожний прагне максимізувати свій
доход: підприємець – прибуток, найманий робітник – заробітну плату,
землевласник – орендну плату та ін.
. “Невидима рука”. За А. Смітом існує “невидима світу рука”, яка спрямовує
індивідуальну поведінку, особисті інтереси до суспільних цілей, до
задоволення потреб інших економічних суб’єктів. “Невидима рука” — це
ринок, як координаційний механізм, зі своїми елементами: попитом,
пропозицією, ціною. В попиті проявляються наміри споживачів, в пропозиції
– можливості та бажання виробників, ціна – інструмент погодження їх
рішень та дій. За допомогою взаємодії цих елементів передаються та
узгоджуються рішення виробників та споживачів. Це саморегульована
система, яка не потребує ніякого втручання.
. Вільна конкуренція. Вона припускає наявність багатьох незалежних як
продавців, так і покупців кожного ресурсу та кінцевого товару або
послуги. Кожний з цих економічних суб’єктів сам по собі не взмозі
вплинути на ціну, за якою реалізується той чи інший товар.
. Мінімальне державне втручання. Державне втручання в економіку в основному
обмежується захистом приватної власності та формуванням правового
середовища діяльності економічних суб’єктів через закони, укази,
постанови.
Централізовано – планова економіка — це економічна
система, в якій основні економічні рішення приймаються державою, що бере на
себе функції організатора економічної діяльності суспільства.
Основні риси централізовано – планової економіки:
. Жорстка централізація в розподілі ресурсів та результатів діяльності.
Якщо в умовах ринку ресурси між різними сферами діяльності розподіляються
головним чином через ринковий механізм взаємозв’язків виробників та
споживачів, який утворюють попит, пропозиція, ціна, то в командній
системі цю роль на себе бере держава. Також відбувається і з кінцевими
товарами.
. Державна власність. Т.я. держава є власником більшої частини суспільного
багатства, вона має можливість реально розпоряджатися їм згідно зі своїми
цілями. Державна власність вважалася загальнонародною, що призводило до
гіпертрофованого централізму в управлінні економікою з боку держави. Це
зумовлювало розмежування інтересів у суспільстві, підрив матеріальної
заінтересованості, утворення адекватного апарату управління, його
всевладдя і згортання демократії.
. Недопущення приватного підприємництва. Ініціативу в організації
економічного життя бере на себе держава. Виступаючи монопольним
організатором економічних сил, держава намагається максимально залучити у
виробництво всі наявні ресурси, в тому числі трудові, не зупиняясь також
перед використанням заходів примушення.
Традиційна система існує в слаборозвинених країнах.
Цей тип економічної системи базується на відсталих технологіях, широкому
розповсюдженні ручної праці, багатоукладності економіки.
Багатоукладність економіки означає існування при
даній економічній системі різних форм господарювання. Зберігаються у ряді
країн натурально-общинні форми, що засновані на общиному колективному
веденні господарства та натуральних формах розподілу виробленого продукту.
Велике значення має дрібнотоварне виробництво. Воно засноване на приватній
власності на виробничі ресурси та особистій праці їх власника. В країнах з
традиційною системою дрібне товарне виробництво представлене
багаточисленними селянськими та ремесничими господарствами, які домінують в
економіці.
Змішана економіка – це така економічна система, в
якій регулювання економічних процесів здійснюється як ринком, так і
державою, без переважання одного з них.
Змішані (поліформічні) системи: суспільне буття
розвивається за об'єктивними законами. Економічні системи сучасних країн не
тільки співіснують, а й взаємодіють, зближуються. І це характерно як для
продуктивних сил, так і для виробничих відносин. Врешті-решт це призводить
до конвергенції, тобто посилення схожості й навіть спільності економічних
систем. Так утворюються змішані системи — новий тип суспільного устрою.
Економічна система змішаного типу зберегає риси, що
належать вільному ринку: приватна власність, вільне підприємництво,
особистий інтерес, функціонування ринкового координуючого механізму.
Разом з тим з’являються нові властивості економічного
співробітництва людей. Вони пов’язані зі змінами в конкуренції та новою
економічною ролю держави.
В змішаній економічній системі домінує недосконала
конкуренція. Вона може бути подана одним з тьох видів:
. Монополістична конкуренція – незалежні один від одного продавці
пропонують подібні товари, тобто вони задовольняють одну й туж потребу,
намагаючись надати їм особливі якості.
. Олігополістична конкуренція – декілька великих підприємств забезпечують
основне виробництво товарів.
. Чиста монополія – товар пропонується одним продавцем
Економічна діяльність держави розширює свої економічні
функції, активно здійснює регулювання економічних процесів.
Основні причини нової ролі держави в економіці:
. Ринок потребує захист від дії сил, що викликають обмеження або фактичне
усунення конкуренції. В той же час наявність конкуренції – необхідна
умова нормальної роботи ринкового механізму по розподілу ресурсів,
товарів.
. В економіці виникли коливання ділової активності, коливання загального
рівня цін, безробіття та ін. Ринок виявився не взмозі відрегулювати ці
проблеми. Державне регулювання стало активним доповнуючим елементом
ринкового саморегулювання.
Змішані системи як новий тип суспільного устрою мають такі загальні риси:
1. Переплетіння, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного,
приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу
господарства в інший. Саме тому змішане суспільство називають ще
поліформічним.
Багатоукладність і взаємопроникнення економік різних типів зумовлене
економічною і соціальною доцільністю за умов об'єктивного процесу розвитку
економіки, для якої характерно, з одного боку, зростання усуспільнення
господарства і піднесення на цій основі економічної ролі держави, а з
іншого — зростання ролі економічного відособлення, що зумовлює все більш
широке використання ринкових відносин.
2. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня
людей. Досягти цього можна лише на основі зростання регулюючої ролі
держави, яка має, з одного боку, втручатись в економіку там, де ринок не
може реалізувати певні потреби суспільства: захист недієздатних верств
населення, розвиток охорони навколишнього середовища і обороноздатності
країни, держава має регулювати економічні та соціальні процеси. А з іншого
боку, діяльність певних господарських структур може бути ефективною лише за
умов ринкового саморегулювання. В такому випадку держава не повинна
втручатися в їхню діяльність. Отже, для поліформічного суспільства
характерно поєднання саморегулювання і регулювання економіки.
3. Демократична форма управління спроможні забезпечити економічні,
політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації потенцій
кожної людини. Лише на цьому шляху може сформуватися громадянське
суспільство, у якому домінує соціальна злагода.4.Національні моделі ринкової економічної системи та адміністративно-
командної економікиВ кожній системі існують свої національні моделі
організації господарства, так як країни відрізняються історією, рівнем
економічного розвитку, соціальними та національними умовами.
Американська, або ліберальна, модель ринку у своєму класичному вигляді
існувала з початку XX ст. аж до кінця 20-х років (економічної кризи
1929—1933 рр.). Ця модель була модифікована в ході реалізації «нового
курсу» Ф. Д. Рузвельта та широкого використання кейнсіанських методів
регулювання після другої світової війни. Риси ліберальної моделі ринку
збереглися й досі, що пов'язано з наявністю величезного внутрішнього ринку,
провідних позицій американських монополій на світовому ринку, слабкістю
профспілкового руху соціально-демократичного напряму і рядом інших
факторів.
Характерними рисами американської моделі ринку можна назвати такі:
. регулювання економіки здійснюється за залишковим принципом, тобто
регулюються ті аспекти відтворення, які не піддаються ефективному
регулюванню на основі вільної конкуренції. Залишковий характер має також
соціальна політика, яка повинна поповнити те, що не може зробити ринок
. яскраво виявлений антициклічний, антиінфляційний характер втручання
держави в ринкову економіку.
Посилення державного регулювання після другої
світової війни суттєво модифікувало ліберальну модель ринкової економіки у
європейських країнах. Ці процеси були пов'язані не тільки з потребами
самого ринку, а й з особливостями класових відносин, необхідністю великих
трансформацій у виробництві та рядом інших економічних і політичних
факторів.
Німецька, або неоліберальна, модель ринку. Автори німецької моделі,
враховуючи давні і вагомі позиції соціал-демократії в країні, виходили з
наявності суспільних інтересів товаровиробників. Останні виражені не через
концентрацію частин сукупного доходу в руках держави, а швидше через
зростання ринку для всіх. Поняття «ринок для всіх», «добробут для всіх»
означають таке зростання ринку, тобто таке зростання суми товарних
вартостей, які протистоять одне одному як еквіваленти, що супроводжується
зростанням доходів більшості суб'єктів ринку і зростанням купівельної
спроможності грошової одиниці. На думку Л. Ерхарда, концентрація капіталу і
доходів у руках окремих суб'єктів, врешті-решт, завдає шкоди зростанню
ринку, оскільки підриває інвестиційні процеси в інших галузях та обмежує
купівельну спроможність населення. Дійсно, концентрація капіталу і доходу
як результат конкуренції перетворюється в суттєве гальмо для розвитку
ринку, що наочно чітко виявилось у кризі 1929—1933 рр., спровокованій
значною мірою ціновою політикою монополій. Отже, конкуренція виступає не
тільки як боротьба за місце на ринку, а й як взаємодія різних ланок
суспільного поділу праці, яка дає поштовх зростанню ринку. Підтримка цієї
(другої) сторони конкуренції і є предметом регулювання у рамках німецької
моделі ринку.
Відмінністю німецької моделі є регулювання економіки
через кредитно-грошову політику, а не бюджетно-фінансову, що пов'язано з
традиційно вищою організацією фінансового капіталу в Німеччині порівняно із
США. Вплив на рівень цін, структуру попиту і пропозиції здійснюється не
через податкову систему (американська модель), а скоріше через підтримку
оптимального поєднування між величиною сукупного позичкового капіталу та
величиною капіталу, зайнятого у промисловості та торгівлі і пов'язану з цим
величину відсотка.
Важливим каналом регулювання ринку за німецькою моделлю
є валютно-фінансове регулювання. Останнє здійснюється через заохочення
експорту як джерела валюти і сприяння такому імпорту, який через
насиченість внутрішнього ринку і зміцнення купівельної спроможності марки
забезпечує сприятливий валютний курс для марки. Підтримка курсу марки
неможлива без підтримки позитивного торгового і платіжного балансу,
Специфіка німецької моделі виявляється також в бюджетно-
податковій політиці. Розміри податків і держбюджету узгоджуються із
зростанням економіки. Держава вилучає ту частину доходів, яка не може буги
ефективно реалізованою на ринку без «перегріву» кон'юнктури і посилення
інфляційного тиску. Податкова політика спрямована на стримування надмірного
зростання у рамках складеної неефективної структури економіки і ставить
безпосереднім завданням не перерозподіл доходів, а заморожування
інфляційних доходів.
Особливе місце в німецькій моделі займає політика доходів
і зайнятості. Держава заохочує доходи всіх виробників (власників і найманих
працівників), які роблять внесок у зростання ринку, включаючи його
експортну частину, прогресивні структурні зрушення в економіці. Зростання
доходів населення в цілому і окремих його груп пов'язується із збільшенням
купівельної спроможності марки на основі зростання продуктивності праці і
насиченості внутрішнього ринку. Ведеться систематична боротьба з надмірною
диференціацією у рівнях доходів як фактора обмеження ринку.
Англійська, або європейсько-кейнсіанська, модель ринку була
найпоширенішою у повоєнній Великобританії, Франції, Італії. У міру розвитку
західноєвропейської інтеграції у 60—80-ті роки XX ст., уніфікації
господарських механізмів відбувався процес розмивання цієї моделі і
посилення рис німецької моделі ринку.
Для англійської моделі характерна наявність значної за
масштабами і часткою державної власності, здійснення державних закупок у
великих розмірах, значні державні інвестиції для підтримки зайнятості,
вирішення соціальних завдань. Державний бюджет виконує значною мірою
функції концентрації попиту в руках держави, яка отримує доходи через
виробництво і реалізацію товарів і витрачає їх на монопольне установлених
умовах. Звідси виникає схильність до інфляції як результат державного
регулювання.
В англійській моделі держбюджет виступає як фактор
впливу на попит шляхом концентрації, перерозподілу доходів, які змінюють
структуру попиту і впливають на ціни через зміну попиту.
Характерною рисою англійської моделі ринку є державна
власність на підприємства капіталоємних і малорентабельних галузей,
продукція яких істотно впливає на рівень витрат в інших галузях, особливо
експортних. Розвиток інтеграційних процесів у Західній Європі
супроводжувався згортанням економічно неефективних виробництв, що привело
до скорочення масштабів державної власності. Такі виробництва, які
необхідні для нормального процесу відтворення, виносяться в країни, що
розвиваються та переходять до ринку.
Шведська модель ринку була поширена у
Скандинавських країнах, зустрічалась на окремих етапах реформи в Іспанії,
Португалії, Греції. Для цієї моделі характерне переважання соціал-
демократич-ного підходу до економічної політики. За шведською моделлю
регулювання ринку здійснюється передусім через реіулювання трудових
відносин на загальнонаціональному рівні (наприклад, встановлення тарифних
ставок) і через державну власність на підприємствах, які забезпечують
відтворення робочої сили і формування величини вартості робочої сили.
Характерною рисою шведської моделі є сильна соціальна
політика, яка забезпечує найменшу диференціацію населення за рівнем
доходів, і високий рівень зайнятості, який припускає державні витрати на
перекваліфікацію робітників і підтримку чисельності робочих місць.
Порівняно з США частка витрат на перекваліфікацію робітників в держбюджеті
вища, ніж частка витрат на допомогу по безробіттю. Порівняно з
Великобританією зайнятість підтримується більшою мірою через
перекваліфікацію робітників, ніж через підтримку чисельності робочих місць.
Соціальна політика забезпечує високий рівень задоволення соціальних потреб
через трансфертні платежі (безкоштовні послуги чи послуги за пільговими
цінами).
Для шведської моделі характерні протиріччя між
підтримкою зайнятості реалізацією соціальних програм, з одного боку, і
забезпеченням високих темпів зростання, підвищенням ефективності, боротьбою
з інфляцією — з другого боку. Загострення цих протиріч виявляється в
розмиванні деяких корінних рис шведської моделі. Зокрема, мав місце перехід
до укладання трудових договорів на рівні окремих галузей і підприємств,
здійснювалась приватизація частки комунального майна і підприємств
держсектора, відбувалось скорочення ряду трансфертних платежів та пільг
тощо. Розвиток виробничої демократії дав змогу організаціям працівників
вирішувати самим деякі питання, які пов'язані з організацією праці,
порядком прийому на роботу та звільнення з роботи, участі в роботі
правління компаній.
Японська модель ринку. В цій моделі основним суб'єктом
є корпорація зі специфічною внутрішньою структурою. Власником корпорації є
юридична особа, представлена фізичними особами, які привласнюють доход у
вигляді не підприємницького прибутку, а заробітної плати за виконання
специфічних функцій (розрив у рівнях максимальної та мінімальної заробітної
плати становить не більше 5—6 разів, на відміну від США, де такий розрив
досягає 10—11 разів) і у вигляді дивідендів по акціях, причому частка
доходів у вигляді дивідендів по акціях невелика.
Для японських корпорацій характерні особливі методи
закріплення робочої сили за підприємством: довгострокові трудові угоди,
сприяння корпорації у вихованні своїх працівників, отриманні ними
кваліфікації та освіти, набір пільг, створення умов для професійного
розвитку і творчості.
Перелив капіталу між корпораціями здійснюється через
рух банківського капіталу: частка позичкових засобів значно перевищує
частку засобів, які отримують від продажу акцій. Звідси більше значення має
регулювання через банківсько-кредитну систему і менше — через бюджетно-
податкове регулювання.
Для японського ринку характерне групування дрібного і
середнього бізнесу навколо корпорацій, які закуповують продукцію цих
підприємств.
Провідні позиції Японії у світовій торгівлі дають змогу
підтримувати стабільність єни за допомогою експортно-імпортних операцій,
які формують сприятливе для неї співвідношення цін товарів, .які виражені у
єнах, та цін товарів, які виражені у будь-якій іншій валюті.
За японською моделлю ринку використовуються також і
адміністративно-економічні методи регулювання (наприклад, встановлення
строків і розмірів оновлення устаткування конкретним корпораціям із
зазначенням штрафних санкцій за невиконання, прийняття державних рішень про
перенесення підприємств тощо).
Моделі ринку в нових індустріальних країнах, що
розвиваються, характерні для повоєнного розвитку таких країн, як Бразилія,
Мексика, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Кувейт, Об'єднані
Арабські Емірати, Індонезія, Єгипет та ін. Характерна риса цих моделей
полягає у зламі традиційних структур і формуванні ринково-підприємницьких
відносин на основі створення підприємств новітньої технології та включення
в міжнародний поділ праці на цій основі. Ці процеси здійснюються за рахунок
державних ресурсів, які управляються безпосередньо державою чи передаються
в тій чи іншій формі національним підприємцям, а також за рахунок залучення
іноземного капіталу. Такі країни показують приклад ринку, який створюється
самою державою за власний рахунок. Дер-. жава створює комбінацію
підприємств, що можуть самостійно господарювати, бути джерелом валютних
доходів чи ринком збуту для інших підприємств.
Авторитарно-бюрократична модель утвердилася в нашій
країні наприкінці 20-х років і проіснувала до кінця 80-х років XX ст. Їй
притаманні такі основні риси:
. відмова від природного процесу усуспільнення, розвитку багатоукладної
економіки і насильницьке одержавлення засобів виробництва, перетворення
останніх на функціональну власність тих, хто нею управляє,
розпоряджається (відомств, бюрократії), відчуження від власності
безпосередніх виробників (окремих працівників і трудових колективів);
. згортання товарно-грошових відносин, утвердження позаекономічних,
примусових методів організації праці;
. зрівняльність інтересів усіх працівників, протиставлення соціального та
індивідуального в людині. При цьому класовий інтерес висувався як
головний, визначальний, інститути влади проводили політику, орієнтовану
на реалізацію класового інтересу. Реальна, жива людина у цій політиці
була лише засобом, а не метою;
. бюрократизація всіх державних і партійних І структур, придушенням
самоврядування, утвердження повної сваволі партійно-державної влади щодо
народу.
Ця система ігнорувала об'єктивні закони
розвитку, загальнолюдські цінності, спільне, що існує в різних системах, а
спиралась виключно на особливе, специфічне, і передусім на класовий підхід.
