РЕФЕРАТ НА ТЕМУ
ВІЗАНТІЙСЬКА ІМПЕРІЯ В ХІ-ХV ст.


ПЛАН
1. ЗРОСТАННЯ МОГУТНОСТІ
ІМПЕРІЇ В ХІ СТ.
					







2. СПЕЦИФІКА ВІЗАНТІЙСЬКОГО
СУСПІЛЬСТВА. 
3. РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ
СИСТЕМИ КРАЇНИ.
4.
КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ВІЗАНТІЇ.
5.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.


1. ЗРОСТАННЯ МОГУТНОСТІ ІМПЕРІЇ В ХІ СТ.
Приблизно
до кінця XII ст. Візантія переживала період злету
своєї могутності та впливу в світі. Після цього
розпочалася доба її занепаду, що прогресував, яка закінчилася цілковитим
крахом імперії та зникненням її назавжди з політичної карти світу в середині XV ст. Навряд чи хтось міг передбачити такий кінець блиску­чої держави ще на
початку XI ст., коли біля керма вла­ди
перебувала Македонська династія. У1081 р. її змінила на престолі не
менш імпозантна династія імператорів з роду Комнінів, що лишалася правлячою до 1118 р.
Візантія
вважалася однією з наймогутніших і найбагатших держав світу, її володіння
охоплювали вели­чезну територію — близько 1
млн км2 з населенням 20— 24
млн осіб. Столиця держави — Константинополь з його мільйонним
населенням, величними будівлями, не­зліченними скарбами для європейських
народів мав вигляд центру всього цивілізованого світу. Золота мо­нета візантійських імператорів — безант —
залишалась універсальною валютою
середньовіччя. Візантійці вва­жали
себе головними охоронцями культурної спадщини античності і одночасно
оплотом християнства. Недар­ма священні
писання християн усього світу — Єванге­лія були написані також грецькою
мовою.
Зростаючу могутність Візантійської імперії відобра­жала активна зовнішня
політика, яка трималася на воєнних здобутках настільки ж, наскільки на місійній
діяльності церкви. Згідно з відродженою
ідеологією ві­зантійського ойкуменізму імперія зберігала за собою історичні та юридичні права на всі території, що
колись входили до п складу чи
перебували в залежності від неї. Повернення
цих земель вважалося пріоритетним завдан­ням візантійської зовнішньої політики. Війська імперїї здобували одну
перемогу за іншою, приєднуючи до неї нові провінції на Близькому Сході,
у Південній Італії, Закавказзі, на Балканах. Візантійський військово-мор­ський
флот, оснащений «грецьким вогнем», витіснив арабів із Середземного
моря.
Небаченого раніше розмаху набула місійна діяльність православної церкви. її
основними напрямками стали Балкани, Східна
та Центральна Європа. У запеклій кон­курентній боротьбі з Римом Візантія зуміла
здобути пе­ремогу в Болгарії, включивши її в орбіту візантійської
культури й політики. Величезним успіхом імперської зовнішньої політики стала
християнізація Русі. Візан­тійські впливи ставали все відчутнішими на території
Моравії та Паннонії.
2. СПЕЦИФІКА ВІЗАНТІЙСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.
  До XII ст.
остаточно склалася класична візантійська модель цивілізації з усіма особливостями її державно­го,
соціально-економічного та культурного життя, які принципово відрізняли її від західноєвропейської. Най­більш характерною
рисою Візантії було всевладдя цен­тралізованої держави у вигляді
необмеженої самодер­жавної монархії. У її центрі перебував імператор, що вважався єдиним законним спадкоємцем римських во­лодарів, батьком великої сім’ї усіх народів і
держав, які перебували у сфері
впливу Візантії. Усепроникний кон­троль жорстко централізованої
державної машини над суспільством, його дрібна регламентація та постійна опіка були б неможливими без могутньої касти
держав­них чиновників. Вона мала
чітку ієрархію посад і титу­лів, що
складалася з 18 класів і 5 розрядів — своєрідну «Табель про ранги».
Безлика армія бюрократів у центрі та на місцях виконувала фіскальні,
адміністративні, судово-поліційні функції з ретельністю та завзятістю, що оберталися для населення постійно зростаючим
тяга­рем податків і повинностей,
розквітом корупції та серві­лізму.
Державна служба забезпечувала людині почесне місце в суспільстві, ставала основним джерелом її при­бутків.
Надзвичайно
важливим компонентом візантійської державності була церква. Вона забезпечувала
духовну єдність країни, виховувала
населення в дусі імперського патріотизму, відігравала колосальну роль у
зовнішній політиці Візантії. У X—XI ст. продовжувала зростати кількість
монастирів і ченців, церковно-монастирське землеволодіння.
Хоча згідно з візантійською традицію церква була підпорядкована владі
імператора, її роль у суспільно-політичному та культурному житті постійно зростала. У тій мірі, в якій слабшала влада
імператорів, церква ставала основним
носієм доктрини візантійського ойкуменізму.
Водночас у Візантії, на відміну від країн Заходу, так і
не склалося громадянського суспільства з властивими для нього корпоративними зв’язками та
інституціями, розвиненою системою приватної
власності. Особистістьтут немовби перебувала віч-на-віч з імператором і
Бо­гом. Подібна соціальна система отримала
в сучасній істо­ріографії влучну назву індивідуалізму без свободи.
3. РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ КРАЇНИ.
Характерною рисою соціально-економічного розвит­ку Візантії в IX—XV ст. можна вважати домінування села
над містом. На відміну від Західної Європи, у Ві­зантії феодальні відносини на селі розвивалися дуже по­вільно.
Приватна власність на землю залишалася над­звичайно
слабкою. Довготривале існування селянської общини, широке використання рабської
праці, держав­ний контроль і податковий прес визначали характер соціального розвитку на селі. Проте з часом
виникли ве­ликі земельні помістя, що
належали світським і церков­ним
власникам. Вони стали основними центрами реміс­ничого виробництва й
торгівлі.
Прогресуюча деградація міста виявилася ще однією особливістю
соціально-економічного розвитку Візантії. На противагу
Західній Європі місто не стало тут голов­ним осередком і чинником поступу. Візантійські міста не мали майже нічого спільного з античними. Вони
швид­ше нагадували великі села за
своїм зовнішнім виглядом, одноманітною архітектурою, примітивним
благоуст­роєм, тісними зв’язками їхніх
жителів з сільським госпо­дарством. Тут не сформувалися традиції особливої місь­кої
культури, самоврядування, усвідомлення власних муніципальних інтересів з властивими для них правами та обов’язками
жителів. Місто перебувало під жорстким контролем
держави. У візантійських містах так і не скла­лися корпоративні професійні
об’єднання ремісників і торговців за цеховим
зразком. В останні десятиліття існу­вання
імперії їїміста фактично перетворилися на додаток до сільського ремесла та
торгівлі, що розвивалися у фео­дальних маєтках.
Одним
із наслідків занепаду візантійського міста стала деградація торгівлі.
Візантійські купці поступо­во втрачали свої капітали та вплив у суспільстві.
Дер­жава ніяк не захищала їхні інтереси. Основні грошові прибутки суспільній
верхівці приносила не торгівля, а державна служба та земельні володіння. Відтак
майже вся зовнішня та внутрішня торгівля
Візантії з часом пере­йшла до рук венеційських та генуезьких торговців.
4. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК ВІЗАНТІЇ.
  Візантійська
культура порівняно з попереднім пері­одом переживала піднесення. Воно було особливо по­мітним
у літературі, архітектурі, образотворчому мис­тецтві,
освіті. В XI ст. у Константинополі відродився
уні­верситет з
філософським і юридичним факультетами. Твори
візантійської культури цього часу особливо мас­штабні, пишні, уквітчані складною символікою та але­горіями. Пожвавлення культурного життя супроводжу­валося новим сплеском цікавості до здобутків
античної епохи. Візантійське
суспільство ніколи не втрачало інте­ресу
до античності. У бібліотеках воно зберігало безцінні тексти античних мислителів, письменників,
державних діячів і юристів, їх
переписували в численних скрипто-ріях, переказували та
коментували тогочасні візантій­ські інтелектуали. Щоправда, звернення до
античності аж ніяк не означало розриву із
середньовічною церков­ною культурою. Навпаки, головними знавцями антич­них текстів ставали діячі церкви. Схиляння перед
антич­ною спадщиною мало в основному
формальний характер,, тісно
поєднуючись із православною ортодоксією. Мож­ливо саме тому антична
традиція у Візантії, на відміну від Заходу, не стала імпульсом для виникнення
нової культурної течії — гуманізму і не
привела до Ренесансу.
Зростаючий
контроль держави та церкви над куль­турним життям сприяв його уніфікації та
канонізації. У культурному житті запанували
шаблон, освячена ча­сом традиція. Православне духовенство культивувало
настрої аскетизму, відходу від активної діяльності, па-сивно-споглядацьке ставлення до навколишнього світу. Самосвідомість
звичайного візантійця була просякнута фаталізмом і песимізмом. Усі ці
тенденції духовного життя суспільства
знайшли своє втілення в ісихаамі — релігійно-філософському вченні, розробленому ченцем Григорієм
Паламою і офіційно визнаному православ­ною
церквою на помісному соборі 1351 р. Перемогаіси-хазму над гуманізмом і
раціоналізмом значною мірою сприяла
відставанню Візантії від Заходу і може вважа­тися інтелектуальним
провісником занепаду країни.
Піднесення
Візантійської імперії в XI—XII ст. було останнім в її тисячолітній
історії. Воно не супроводжу­валося реформами, які дали б змогу модернізувати ар­хаїчну
систему державного управління та розкріпачи­ти індивідуальні можливості та
станові інтереси. Усі боролися за владу, проте ніхто не мав відваги чи бажання
до змін. Вдихнути нове життя в закостеніле у своєму роз­витку суспільство не
пощастило. Внаслідок цього Візан­тія стала полем боротьби швидко прогресуючих
цивілі­зацій Сходу та Заходу, представлених світом ісламу й католицтва.
Першими
завдали удару турки-сельджуки. Важка по­разка, якої зазнала від них
візантійська армія в 1176 р., струсонула будівлю імперії так, що по ній побігли
тріщи­ни як зсередини, так і ззовні. Імперію охопило полум’я громадянської
війни. З-під її впливу визволилися пра­вославні Болгарія і Сербія. Проте це
була лише прелю­дія до наступного потрясіння.
У1204
р. Константинополь був захоплений і нещадно пограбований армією хрестоносців.
Візантійська імперія на деякий час припинила своє існування. На її території
утворилися католицька Латинська, православні Нікей-ська,
Трапезундська імперії та Емірська держава. І хоча в 1261 р.
нікейському імператору Михаїлові VIII Палео-логу пощастило повернути давню столицю і відновити Візантійську
імперію, вона вже ніколи не піднімалася до вершин колишньої слави та
могутності. Візантійські імператори нової династії Палеологів уже не мріяли про
територіальні завоювання, прагнучи зберегти те, що мали.
Візантійське
суспільство за своєю зовнішньополітич­ною орієнтацією розкололося на три
основних угрупо­вання. Меншість, представлена освіченою верхівкою, шукала союзу
та допомоги на Заході, виявляючи го­товність розплатитися за це втратою
церковного суве­ренітету чи навіть прийняттям католицтва. Проте що­разу
офіційно укладені угоди щодо релігійної унії, зо­крема 127411439 рр.,
наштовхувалися на запеклий опір православної церкви та основної маси населення,
воро-
;ічі х д< і Ва ходу. За суто релігійними справами
прихову­валися
глибокі принципові розходження двох христи­янських цивілізацій — західної та
східної, їхній орга­нічний синтез був тоді неможливий.
На
противагу так званим латинофілам у Візантії сформувалася партія туркофілів,
переконаних, що ту­рецька чалма для
їхньої батьківщини краща, ніж папсь­ка
тіара. При цьому основним аргументом виступала пе­реконаність у релігійній толерантності мусульман.
На­решті існувала численна група так званих ортодоксів, які
закликали нічого не змінювати і залишити все так, як воно є. Православні
країни, у свою чергу, не вияви­ли здатності
до консолідації, воюючи з Візантією на боці чи мусульман, чи католиків.
Розплата за це не змуси­ла на себе довго чекати.
З
60-х років XIV ст. турецькі султани перейшли до
систематичного завоювання Балкан. У1362 р. вони за­хопили велике візантійське
місто Адріанополь, пере­нісши сюди свою
столицю. Переможна для турків бит­ва на Косовому полі в 1389 р., в якій
вони завдали по­разки сербським і
боснійським військам, стала вирішаль­ною для долі балканських країн.
У1392 р. жертвою за­войовників стала
Македонія, а ще через рік — болгарська столиця Тирново.
Коли
Захід усвідомив масштаби турецької загрози, було
вже пізно. Обидва хрестові походи проти Османсь­кої імперії, організовані католицькими країнами, закін­чилися катастрофою. Війська хрестоносців були
розбиті турками в битвах під
Нікополем 1396 р. і під Варною в 1444 р. Останнім актом цієї драми стало
падіння Кон­стантинополя в 1453 р. Візантійська імперія припини­ла своє існування. її було нікому захищати, крім
жмень­ки цивільного населення та кількох сотень відчайдуш­них
італійських найманців — кондотьєрів.
Проте
візантинізм як феномен культури продовжу­вав
своє існування в житті народів регіону. Його традиції частково були засвоєні Османською імперією —
спадкоє­мицею Візантії в
геополітичному відношенні, частково перейшли до Московії — єдиної на той час
православ­ної країни, що зберегла незалежність.
ВИКОРИСТАНА
ЛІТЕРАТУРА
1.        
Акопов
Сергей Самсонович. История повторяется: от египетских пирамид до Московского
Кремля: [В 2 кн.] / Сергей Акопов. — Калязин : Акопов, 1994.
2.        
Баландин
Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. : Знаменитые правители,
полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики и
предприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы и
художники всех времен и народов / Р. К. Баландин. — М. : Современник, 1998. —
315
3.        
Всемирная
история: Великая Французская революция / И.А. Алябьева (ред.кол.). — Минск :
Харвест, 2001. — 512с.
4.        
Всемирная
история: Учебник для студ. вузов / Георгий Борисович Поляк (ред.), Анна
Николаевна Маркова (ред.). — М. : Культура и спорт, 1997. — 496с.
5.        
Белоножко
Сергей Владимирович, Бирюлев Илья Михайлович, Давлетов Александр Рашидович,
Космина Виталий Григорьевич, Нестеренко Людмила Алексеевна, Турченко Федор
Григорьевич. Всемирная история. Новое время. 9 класс: Учебник для сред.
общеобразоват. заведений — 2-е изд. — К. : Генеза, 2002.