Храм знаний: » Роль держави в економіці

Роль держави в економіці

Дата: 21.05.2016

КУРСОВА РОБОТА

Варіант №10

Тема:

РОЛЬ ДЕРЖАВИ В ЕКОНОМІЦІ

Зміст:

Вступ 2

Частина 1

Економічні функції держави 2

Частина 2
Роль податків і державних видатків
в економічній політиці держави 14

Висновок 24

Список використаної літератури 25

Вступ

Головна мета курсової роботи — розкриття співвідношення між
функціонуванням ринку як саморегулюючого механізму і мірою впливу держави
та її органів на економічні процеси. Йдеться про одну із найскладніших
проблем, яку кожна країна вирішує по-своєму. Більше того, економічні
системи світу різняться одна від одної залежно від співвідношення між роллю
уряду і ринку в управлінні економікою. Особливо актуальною є ця проблема
для України, яка ступила на шлях переходу від адміністративно-командної
системи управління до сучасної цивілізованої ринкової економіки.
Уряд кожної країни, окрім фінансування виробництва, здійснює також ряд
програм соціального страхування і соціального забезпечення, ставлячи собі
за мету перерозподіл доходу між різними сферами суспільної діяльності.
Чимало регулюючих заходів, призначених для захисту навколишнього
середовища, охорони здоров'я і праці робітників, захисту споживачів від
шкідливих продуктів, забезпечення рівного доступу до вакантних робочих
місць і контролю за практикою ціноутворення у певних галузях, залучають
уряд практично до всіх сфер економічної діяльності.

Частина1

Економічні функції держави

Економічні функції уряду надзвичайно різноманітні. Вони настільки
широкомасштабні, що навіть важко скласти вичерпний їхній перелік. Деякі із
цих функцій спрямовані на підтримку і полегшення функціонування ринкової
економіки, До них, зокрема, відносяться такі важливі види діяльності уряду,
як забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, які б сприяли
ефективному функціонуванню ринкової економіки, а також створенню умов для
конкуренції.
Друга група функцій, покладених на уряд, спрямована на посилення і
модифікацію дії ринкових відносин. До них передусім належать:
— перерозподіл ВНП і національного багатства;
— коригування розподілу ресурсів з метою вдосконалення структури
суспільного виробництва;
— стабілізація економіки через широкий контроль за фінансовою, кредитно-
грошовою діяльністю фізичних та юридичних осіб, аналіз економічної
кон'юнктури, а також стимулювання виробничої активності.
Усі вказані функції тісно взаємозв'язані і взаємообумовлені. Так,
програма перерозподілу доходу на користь малозабезпечених верств населення
впливає на розподіл ресурсів, оскільки ці верстви населення купують товари
і послуги, які дещо різняться від товарів і послуг, що їх купують багатші
верстви суспільства. У свою чергу зниження державних воєнних видатків з
метою послаблення інфляційної напруженості також веде до перерозподілу
ресурсів із державного сектора до колективного і приватного.
Важливу роль в економічній діяльності держави відіграє правова база, що
є передумовою ефективного функціонування ринкової економіки. Необхідна
правова база передбачає такі заходи, як надання законного статусу
підприємцям, визначає права фізичних та юридичних осіб і гарантує
дотримання контрактів.
Держава встановлює також закони, які регулюють стосунки між
підприємствами, що виступають у ролі постачальників ресурсів та їхніх
споживачів. На грунті законодавства уряд може виконувати функції арбітра в
галузі економічних зв'язків, виявляти випадки нечесної практики економічних
агентів і застосовувати владу для вжиття відповідних санкцій.
Важливі послуги, що їх забезпечує уряд, включають застосування
поліцейських сил для підтримання громадського порядку, введення стандартів
зміни ваги і якості продуктів, створення грошової системи, яка забезпечує
обмін товарів та послуг. Все це має виняткове значення для молодої
української держави.
Прийняті закони та інші законодавчі акти про захист прав споживачів
визначають загальні правові, економічні і соціальні основи захисту прав
громадян — споживачів продукції. Уряд вводить правила поведінки, якими
мають керуватися виробники у своїх стосунках із споживачами.
Держава забороняє продаж фальсифікованих, або з підробленою маркою,
харчових продуктів і ліків, вимагає зазначення на упаковці чистої ваги і
інгредієнтів продукту, встановлює стандарти якості, які слід вказувати на
етикетках консервованих харчових продуктів, і забороняє поміщати неправдиві
дані на етикетках патентованих ліків. Усі ці заходи мають на мсті упередити
брехливі дії виробників і одночасно зміцнити віру людей в досконалість
ринкової системи. Аналогічне законодавство стосується і відносин між самими
фірмами.
Такого роду діяльність уряду сприяє; поліпшенню розподілу ресурсів.
Забезпечення ринку засобами обігу, гарантування якості продуктів,
визначення прав усіх форм власності та видів господарювання, а також
відповідальність за дотримання умов контрактів — усі ці заходи створюють
сприятливий грунт для функціонування ефективної економіки. Вони розширяють
ринки і дозволяють здійснювати все глибшу спеціалізацію у використанні як
матеріальних, так і людських ресурсів, що сприяє ефективнішому розподілу
ресурсів.
Виняткове значення для України має створення правової бази для
забезпечення переходу від адміністративно-командної системи управління до
ринкової економіки. Важливу роль мають відіграти закони про власність, про
приватизацію державних підприємств, про приватизацію малих державних
підприємств, про приватизацію житла, про приватизаційні папери, про банки,
про фінансову та кредитно-грошову систему, про впровадження національної
валюти, про податки, про підприємницьку діяльність тощо.
Особливе місце у ринковій економіці належить конкуренції. Це той
основний регулюючий механізм, який підпорядковує виробників і
постачальників ресурсів диктату покупця або суверенітету споживача. За
конкуренції саме рішення багатьох покупців і продавців щодо пропозиції і
попиту визначають ринкові ціни. Це означає, що індивідуальні виробники і
постачальники ресурсів можуть лише пристосовуватися до бажання покупців,
яка ринкова система реєструє і доводить до відома продавців.
Конкуруючих виробників, які підкоряються волі ринкової системи, чекає
прибуток і зміцнення позицій. Результатом для тих, хто порушує закони
ринку, є збитки і зрештою банкрутство. Для України надзвичайно важливим
завданням є втілення в життя принципів ринку, які полягають в тому, що
покупці — це господар, ринок — їхній агент, а підприємства — їхній слуга.
Умови ринкової економіки різко змінює монополія. Виникає ситуація, коли
число продавців зменшується настільки, що кожен із них уже в змозі вплинути
на загальний обсяг пропозиції, а тому і на ціну продукту, що продається.
1ншими словами, монопольний стан — це панування підприємця, яке дає йому
можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати
конкуренцію на ринку певного товару. Згідно з Законом України «Про
обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності» монопольним визнається становище того
підприємця, чия частка на ринку певного товару перевищує 35%. Рішенням
Антимонопольного комітету України монопольним вважається становище
підприємця, чия частка на ринку певного не товару менша 35%.
Монополія створює ситуацію, коли вона підміняє конкуренцію, тобто
продавці товару можуть впливати на ринок, або маніпулювати на ньому, цінами
для власної вигоди і на шкоду суспільству в цілому. Монополії здатні
регулювати загальний обсяг пропозиції, тобто можуть штучно обмежувати обсяг
продукції і тим самим отримувати за неї вищі ціни, а дуже часто і стійкий
економічний прибуток. Ці ціни і прибутки, які перевищують конкурентні,
прямо суперечать інтересам споживачів. Монополісти не підвладні волі
суспільства, на відміну від конкуруючих фірм.
Суверенітет виробника настільки підміняє суверенітет споживача, що
монополія заступає конкуренцію. Як наслідок, ресурси розподіляються таким
чином, що це відповідає інтересам монопольних продавців, які домагаються
високих прибутків, а не задоволенню потреб суспільства в цілому. Тобто
монополія породжує; нераціональний розподіл економічних ресурсів.
Дослідження проявів монополізму в економіці України показує, що вони
мають суттєві особливості, які виявляються передусім у багаторівневому
характері монополізації економіки. Можна виявити три шари цього явища:
монополізм власності (загальне одержавлення економіки), монополізм
управління ( наявність вертикальних адміністративних систем) і
технологічний монополізм. Заслуговує на увагу і проблема монополізації
інформації як джерела влади. До цього доцільно додати зведення регіональних
бар'єрів (монополізація регіональних ринків) і елементарну, але масову
змову продавців на споживчому ринку і ринку ресурсів.
Отже, використання методів макроаналізу для розв'язання практичних
завдань може бути успішним тільки за умови врахування регіонального рівня
монополізації економіки. Важливо усвідомлювати і те, що складний,
багаторівневий і загальний характер монополізації можна подолати лише за
допомогою багатопланової системи заходів і послідовної роботи, що базується
на спеціальній програмі. Реалізувати її можна лише за активної підтримки
ролі держави і муніципальних структур. Перемога над монополізмом позбавить
мафіозні структури і спекуляцію поживного грунту.
У промислово розвинутих країнах використовуються різні способи контролю
над монополіями. Щодо монополій тих галузей, де технологічні і економічні
умови виключають можливість існування конкурентних ринків, уряд створює
державну комісію для регулювання цін і встановлює стандарти для надання
послуг. Транспорт, зв'язок, виробництво і постачання електроенергії та інші
підприємства громадського користування до певної міри підлягають такому
регулюванню. На рівні місцевих органів влади досить звичною є державна
власність на підприємства електроенергетики і водопостачання.
Оскільки на більшості ринків ефективне виробництво може бути
забезпечене за високого рівня розвитку конкуренції, то уряди багатьох країн
впроваджують антимонопольні закони з метою захисту і посилення конкуренції
як ефективного регулятора підприємницької діяльності.
Навіть за умови забезпечення правової основи для ринкових інститутів і
захисту конкуренції все ще існує необхідність у виконанні урядом ряду інших
економічних функцій. Ринковій системі як такій властиві похибки і недоліки,
що змушує уряд стимулювати і модифікувати її функціонування.
Одним із суттєвих недоліків функціонування чисто ринкової економіки є
велика диференціація доходів окремих соціальних груп населення. Ринкова
система приносить величезні доходи тим, чия праця високо оплачується
завдяки природним здібностям і здобутій освіті та майстерності. Такі ж
високі доходи отримують і ті, хто володіє великим капіталом і земельними
угіддями, заробленими наполегливою працею або залишеними у спадок.
Інші ж члени суспільства мають менші здібності, отримали скромну освіту
і кваліфікацію, не заощадили або не дістали у спадщину ніяких матеріальних
засобів. Виходить, їхні доходи дуже скромні. До того ж, чимало людей
похилого віку, осіб з фізичними та розумовими вадами, незаміжніх жінок і
удовиць із дітьми на утриманні заробляють дуже мало або, як і безробітні,
зовсім не мають доходів у рамках ринкової системи.
Ринкова система супроводжується значною нерівністю у розподілі грошових
доходів, а отже, і в розподіл) національного продукту між окремими сім'ями
та особами. Незважаючи на певний прогрес, злидні серед загального достатку
залишаються гострою соціальною і політичною проблемою.
Одним із надзвичайно важливих завдань, що стоїть перед урядом, є
зменшення нерівності доходів окремих груп населення. Це завдання знаходить
відображення у багатьох політичних заходах і програмах. Зокрема,
трансфертні платежі забезпечують допомогу бідним, інвалідам, безробітним
тощо. Згідно з програмами соціального забезпечення фінансова допомога
надасться хеорим пенсіонерам і людям похилого віку. Ці програми здійснюють
передачу доходів держави тим сім'ям і особам, які мають мізерний доход або
зовсім його не мають.
Уряд міняє також розподіл доходів шляхом ринкового втручання, тобто за
допомогою регулювання ринкових цін. Гарантовані ціни фермерам і
законодавство про мінімальні ставки заробітної плати — наочні приклади
того, як уряд фіксує ціни з метою підвищення доходів певних груп населення.
У багатьох країнах має місце прогресивне оподаткування, внаслідок чого
податки на особисті доходи застосовуються для вилучення більшої частки
доходів у багатих, ніж у бідних. Щоправда, податкова система має досить
поміркований вплив на розподіл доходів.
Однак уряд бере участь не лише у перерозподілі доходів, але й у
перерозподілі ресурсів. Необхідність такого перерозподілу зумовлена тим, що
конкурентна ринкова система часто спонукає виготовляти продукцію, що не
відповідає суспільним потребам. Не в змозі вона, приміром, виділяти які б
то не було ресурси на виробництво деяких товарів і послуг, випуск яких
економічно виправданий.
Незважаючи на те, що загалом конкурентна ринкова система забезпечує
ефективний розподіл ресурсів, вона має і певні вади. Річ у тім, що висновок
про ефективний розподіл грунтується на припущенні, нібито всі вигоди і
витрати, пов'язані з виробництвом і споживанням кожного продукту, знаходять
повне відображення у графіках ринкового попиту і пропозиції. Інакше кажучи,
припускається, що не існує переливів, або побічних ефектів, пов'язаних з
виробництвом або споживанням будь-якого товару чи послуги.
Перелив виникає, коли деякі вигоди або витрати, пов'язані з
виробництвом чи споживанням товару, переміщуються до тих, хто не є
безпосередніми покупцями або продавцями. Переливи називаються також
побічними ефектами, оскільки вони являють собою вигоди і витрати, що
припадають на частку індивіда або групи. які не є учасниками ринкової
операції.
Витрати переливу виникають тоді. коли виробництво або споживання товару
породжує некомпенсовані витрати у будь-якої третьої сторони. Найочевидніші
витрати переливу пов'язані із забрудненням навколишнього середовища. Слід
визнати, що забруднення — це витрати, пов'язані із здійсненням цінної
виробничої діяльності. Однак ці витрати мають одну відмінність; їхній тягар
лягає на плечі людей, які не давали на це згоди. Тобто забрудненням
називаються витрати, нав'язані іншим без їхньої згоди.
Суттю проблеми забруднення є те, що економісти називають зовнішніми,
або побічними, ефектами. Це — ті наслідки дій, які не беруться до уваги
людьми, що їх здійснюють, і тому не впливають на їхні рішення.
Забруднення може мати найрізноманітніші прояви: сажа на підвіконні, яку
викидають димові труби найближчих фабрик; нафта, що забруднює пляжі; шум
літаків поблизу аеропортів тощо. Вплив витрат переливу, або побічних
витрат, на розподіл ресурсів, зображений на мал. 1. Коли виникають витрати
переливу, тобто коли виробники перекладають частину своїх витрат на плечі
населення, витрати виробництва знижуються. Іншими словами, крива пропозиції
не включає всіх витрат, які тісно пов'язані з виробництвом товару.
Таким чином, крива пропозиції виробника Пр занижує загальний обсяг
витрат виробництва, а тому розміщена правіше за криву пропозиції, яка
включала б усі витрати Пр1. Забруднюючи навколишнє середовище, тобто
створюючи витрати переливу, підприємство несе менші витрати виробництва і
його пропозиція відповідає кривій Пр. У результаті, як видно на мал. 1,
рівноважний обсяг продукту Обр більший за його оптимальний обсяг Обо. Тобто
ресурси надходять у надмірній кількості у виробництво саме цього товару.
Для врегулювання проблеми непропорційного розподілу ресурсів,
пов'язаної з витратами переливу, а також для трансформації витрат переливу
у внутрішні витрати виробництва уряд має вжити відповідні заходи, які
проявляються у законодавчих актах і особливих податках.
Держава покликана прийняти такі закони, які б заборонили або обмежили
забруднення. Подібне законодавство змушує потенційних забруднювачів нести
видатки, пов'язані :і надійним знищенням промислових відходів. Наприклад,
фірма повинна придбати і встановити устаткування для очищення води,
забрудненої під час виробничого процесу. Такі законодавчі акти змушують
потенційних порушників — під загрозою судового переслідування — брати на
себе всі витрати, пов'язані з виробництвом. Тобто законодавство здатне
змістити криву пропозиції Пр в положення Пр1 на мал. 1 і тим самим зрівняти
рівноважний і оптимальний обсяги виробництва.

[pic]
Малюнок 1.

Уряд може ввести особливий податок, який дорівнює або наближений до
витрат переливу на одиницю продукції. За допомогою такого податку вони
намагаються покласти на фірму-порушника ті побічні витрати, або витрати
переливу, які приватна промисловість прагне зекономити. Наприклад,
особливий податок, рівний Т на одиницю продукції на мал. 1, збільшить
витрати фірми і змістить її криву пропозиції з Пр до Пр1. Як наслідок,
рівноважна величина продукту Обр зменшиться настільки, що зрівняється з
оптимальною величиною продукту Обо, і таким чином надмірне виділення
ресурсів на цей продукт буде усунено.
Проте переливання може прийняти і форму вигоди. Виробництво або
споживання певних товарів і послуг може також обумовити вигоди переливу,
або вигоди, які створені зовнішніми факторами, що не вимагають компенсації
третій стороні або суспільство в цілому. Наприклад, освіта приносить вигоду
індивідуальним споживачам, оскільки освічені люди отримують вищі доходи,
ніж неосвічені. Але освіта забезпечує великі вигоди і всьому суспільству.
Так, економіка в цілому виграє від наявності універсальнішої і
продуктивнішої робочої сили, з одного боку, і менших затрат на протидію
злочинності, на нагляд за дотриманням законів і на благодійні програми — з
іншого.
Розв'язати проблему непропорційного розподілу ресурсів, пов'язану з
наявністю вигод переливу, можна за допомогою збільшення попиту. Цього можна
досягти шляхом забезпечення купівельної спроможності споживачів, що може
бути використана виключно для придбання конкретного товару або послуги, з
якими пов'язане виникнення вигоди переливу.
Наприклад, у багатьох країнах практикується введення продовольчих
талонів, призначених для поліпшення раціону харчування сімей з низькими
доходами. Ці талони, які видаються урядом таким сім'ям, можуть бути
використані лише для придбання харчових продуктів, Магазинам, які приймають
продовольчі талони, їхній грошовий еквівалент компенсується державною
установою.
Частково задум цієї програми зводиться до того, що поліпшення
харчування допоможе дітям із бідних сімей краще вчитися у школі, а
низькооплачуваним дорослим краще виконувати свою роботу. Програма ставить
своїм завданням допомогти бідним людям стати продуктивнішими учасниками
виробничого процесу, що означає вигоду для всього суспільства.
Протилежний підхід реалізується на боці ринкової пропозиції. Замість
субсидування споживачів конкретним товаром, держава може вважати зручнішим
і в адміністративному плані простішим субсидування виробників. Субсидія —
це свого роду «податок навпаки»; податки складають для виробників додаткові
витрати, тоді як субсидії скорочують ці витрати. Державне субсидування
вищої освіти, програми масових профілактичних щеплень, державні лікарні та
поліклініки — все це приклади практичного застосування підходу, що
розглядається.
Коли вигоди переливу великі, уряд може просто взяти на себе
фінансування таких галузей або навіть зробити їх власністю держави і
безпосередньо керувати ними.
Важливо розрізняти товари суспільного споживання і товари
індивідуального споживання, які виробляються ринковою системою. Товари
індивідуального споживання ділимі, тобто вони виступають у вигляді
достатньо малих одиниць і підлягають дії принципу винятковості. Цей принцип
означає, що той, хто бажає і може платити рівноважну ціну, отримує продукт,
а той. хто. не може або не бажає платити таку ціну, виключається з числа
отримувачів вигод, які забезпечує даний продукт.
Особливості суспільних, або державних благ суттєво відрізняються від
особливостей товарів індивідуального споживання. Ринкова система не здатна
виробляти суспільні блага. Вони неділимі, складаються з таких великих
одиниць, що здебільшого не можуть бути продані індивідуальним покупцям.
До того ж. на суспільні блага не поширюється принцип винятковості,
тобто не існує ефективних способів відсторонення індивідів від користування
вигодами цих благ з самого початку їхнього виникнення. Якщо отримання вигод
від товарів індивідуального споживання грунтується на їхній купівлі, то
вигоду від суспільних благ суспільство одержує завдяки виробництву таких
благ.
До суспільних благ передусім належить національна оборона, регулювання
паводків, боротьба зі стихійними лихами тощо. Для суспільства ніщо не може
бути життєво важливішим за його безпеку. Національна оборона має
забезпечуватися всіма більш або менш автоматично. Більшість це схвалює.
Щоправда, пацифісти можуть відкрито заявляти, що видатки на оборону їх не
цікавлять. Тому за відсутності відповідних політичних постанов забезпечити
національну оборону, необхідність якої визнана більшістю, неможливо.
Приклад з національною обороною являє собою, ясна річ, крайній випадок, Та
коли ідеться про нічних поліцейських, про суддів, про асигнування на
концерти в парках, про будівництво греблі — словом, коли ви думаєте про
діяльність держави взагалі, то виявляється, що саме вона має взяти на себе
виробництво суспільних благ.
Яскравим прикладом суспільного блага є маяк, який попереджає кораблі
про підступність морського узбережжя чи гавані. Будівництво маяка може
виявитися економічно вигідним, якщо вигода (зменшення кількості корабельних
аварій) перевищує виробничі затрати. Однак вигода, що припадає на частку
кожного користувача маяком, не може відшкодувати придбання такого великого
і неподільного продукту. У всякому разі після введення маяка в експлуатацію
його сигнальне світло є орієнтиром для всіх без винятку кораблів.
Практично немає способу позбавити деякі кораблі можливості
користуватися вигодою від маяка. Тому власникові будь-якого корабля немає
потреби добровільно оплачувати таку вигоду. Маяк світить всім, і коли
власник судна вважає за краще за нього не платити, капітанові корабля не
можна заборонити користуватися його сигналами. Тобто виникає проблема,
пов'язана з тим, що люди можуть користуватися вигодами певного продукту
нічого не витрачаючи на його виробництво.
Оскільки в даному випадку принцип винятковості незастосовний, то не
існує ніяких стимулів для індивідуального підприємства пропонувати кошти
для будівництва маяка з метою його продажу. Враховуючи, що послуги маяка
неможливо ні виразити в цінах, ні продати, зрозуміло, що приватним фірмам
немає ніякої вигоди вкладати гроші у їхнє будівництво. Тут ідеться про
послугу, що приносить суттєву вигоду, але на виробництво якої ринок не
виділятиме ресурсів. Отже, щоб суспільство могло користуватися такими
благами і послугами, забезпечити їх повинен державний сектор, а фінансувати
їхнє виробництво необхідно за допомогою системи примусових податків.
Хоча непридатність принципу винятковості до вигод переливу досить різко
відрізняє суспільні блага від товарів індивідуального користування, уряд
забезпечує людей безліччю інших товарів і послуг, до яких принцип
винятковості може бути застосований. Зокрема, такі блага і послуги, як
вулиці і автомагістралі, поліційна і пожежна охорона, бібліотеки і музеї,
профілактичне медичне обслуговування, цілком підпадають під дію принципу
винятковості, тобто на них можна встановити ціни, і приватні виробники
можуть ними забезпечувати споживачів за допомогою ринкової системи.
Всі ці послуги, які несуть у собі значні вигоди переливу, ринкова
система не вироблятиме в достатній кількості. Тому держава бере на себе
їхнє фінансування і виробництво, щоб не допустити можливого виникнення
дефіцитного виділення ресурсів. Подібні товари і послуги іноді називають
квазісуспільними (квазідержавними) благами. Щоправда, ні в економічній
науці, ні в практичній діяльності урядів різних країн нема єдності щодо
статусу державної системи охорони здоров'я і житлового будівництва. Що ж до
благ цих сфер суспільної діяльності, то найдоцільніше поєднувати
забезпечення ними населення через ринок і за допомогою держави.
Оскільки ринкова система цін не виділяє ресурсів на суспільні блага, а
на квазісуспільні виділяє їх недостатньо, надзвичайно важливо виробити
механізм, що забезпечував би їхнє виробництво. Досвід багатьох країн
показує, що суспільні блага виготовляються і доводяться до споживачів за
допомогою уряду на підставі групових, або колективних, рішень. Види і
обсяги виробництва різних суспільних благ визначаються у цивілізованих
країнах політичними методами, передусім шляхом голосування. Обсяги
споживання суспільних благ — то питання державної політики. Ці групові
рішення, які приймаються політиками, є доповненням до рішень підприємств і
домогосподарств, що дають відповіді на три основні питання.
Після прийняття вказаних групових рішень слід з'ясувати, як саме
перерозподілити ресурси із виробництва товарів індивідуального користування
у виробництво суспільних благ. В умовах повної зайнятості перед державою
стоїть завдання вивільнення ресурсів із сфери виробництва товарів
індивідуального користування, для направлення їх у сферу виробництва
суспільних благ.
Вивільнення ресурсів із індивідуального сектора здійснюється шляхом
скорочення індивідуального попиту на них через обкладання підприємств і
домогосподарств податками, які виключають частину їхнього доходу, тобто
частину потенційної купівельної спроможності.
Отримуючи менші доходи, підприємства і домогосподарства змушені
скорочувати свої інвестиційні і споживчі видатки. Отже, податки зменшують
попит на товари і послуги індивідуального користування, а це, у свою чергу,
викликає зниження індивідуального попиту на ресурси.
Передаючи купівельну спроможність приватних економічних агентів
урядові, податки вивільняють ресурси із індивідуальної сфери застосування.
Уряд, витрачаючи податкові надходження, може сам направляти ці ресурси для
виробництва суспільних благ і послуг. Так, податки на доходи підприємств і
на особисті доходи вивільняють ресурси із виробництва інвестиційних товарів
і товарів особистого споживання. Уряд використовує ці ресурси для
виробництва військових літаків, на будівництво нових шкіл і
автомагістралей. Уряд свідомо перерозподіляє ресурси з метою здійснення
певних змін у структурі національного продукту країни.
Особливе місце у діяльності держави посідає проблема стабілізації
економіки, тобто допомоги ринковій економіці забезпечити повну зайнятість
ресурсів, ефективне їхнє використання і стабільний рівень цін. Ключовий
момент полягає в тому, що рівень виробництва безпосередньо залежить від
загального, або сукупного, обсягу видатків.
Високий рівень загальних видатків означає, що для багатьох галузей
вигідно нарощувати випуск продукції, а це, в свою чергу, зумовлює
необхідність досягнення високого рівня використання матеріальних і людських
ресурсів. Досвід показує, що сама по собі ринкова економіка далеко не
завжди забезпечує повну зайнятість ресурсів.
Загальний рівень видатків у ринковій системі може бути надто низьким
для реалізації повної зайнятості. Уряд зобов'язаний так доповнити приватні
видатки, щоб їхній загальний рівень був достатнім для створення повної
зайнятості. При цьому держава може використати урядові видатки і податки
для перерозподілу ресурсів у виробництво суспільних благ.
Коли суспільство намагається витрачати більше, ніж дозволяють виробничі
потужності економіки, виникає інфляція. За повної зайнятості сукупні
видатки перевищують величину продукту, що зумовлює підвищення рівня цін.
Надмірний обсяг сукупних видатків носить інфляційний характер. В такому
разі урядові необхідно усунути надмірні видатки, чого можна досягти шляхом
скорочення власних видатків, а також підвищенням податків з метою
скорочення видатків приватного сектора.
Вплив державного сектора і економічної політики на потоки товарів і
платежів у суспільстві можна також проілюструвати з допомогою схеми
макроекономічного кругообороту. На мал. 2 показано, як виглядає
кругооборот; якщо включити в нього видатки і доходи державного сектора.
Щоб спростити схему, тут не враховані потоки товарів і послуг, тобто в
неї включені лише потоки платежів. На схемі видно, що державний сектор
робить два види добавок до попиту, орієнтованого на товарні ринки. Частково
державний сектор сам виступає в ролі покупця товарів і послуг (від
локомотивів для державних залізниць і до офісних меблів для установ).
[pic]
Малюнок 2.

Державний сектор виплачує дотації (трансферти) домашнім господарствам
(допомога на дітей або пенсії), що підвищує їхню купівельну спроможність,
Як правило, обидва ці види добавок до попиту називають ін'єкціями
купівельної спроможності в економіку.
Державний сектор зобов'язаний також фінансувати вищезгадані видатки. Це
здійснюється за допомогою податків, що сплачуються домашніми
господарствами. Тим самим купівельна спроможність зменшується. Тому податки
називають іще «відпливом» попиту.
Якщо у державному секторі виявляється надлишок, тобто якщо він вилучає
з допомогою податків більше, ніж віддає, то вилучення із макроекономічного
обороту перевищує «ін'єкції». Як наслідок, відбувається скорочення
національного продукту і, відповідно, національного доходу. Коли ж навпаки,
у державному секторі існує дефіцит, тобто його видатки перевищують доходи,
«ін'єкції» стають більшими, ніж вилучення. Це означає, що купівельна
спроможність зростає, національний продукт і національний доход
збільшуються.
Слід відзначити, що ці стандартні підходи, необхідні для функціонування
ринкової системи, непридатні для тієї виняткової ситуації, що склалася на
сьогоднішній день в економіці України. Тут зростання державних видатків
веде не лише до посилення кризи фінансової та кредитно-грошової систем, а й
спричиняє різке скорочення обсягів виробництва.

Частина 2
Роль податків і державних видатків в економічній політиці держави

Незважаючи на безліч економічних важелів, за допомогою яких держава
втручається в економічне життя країни, найвідчутнішими серед них є
оподаткування та урядові видатки. Саме податки — економічна основа для
здійснення урядових закупівель товарів та послуг і державних трансфертних
платежів.
За останні десятиріччя урядові видатки значно зросли і досягли 20%
валового національного продукту. Крім придбання товарів і послуг (закупівля
зброї, будівництво автомагістралей і поштових споруд, утримання суддів,
пожежних, вчителів тощо), держава здійснює виплати, які перерозподіляють
податкові доходи, отримані від усіх платників податків, певним верствам
населення в формі допомоги по безробіттю, виплат на соціальне страхування й
забезпечення, допомоги ветеранам війни і т. ін. Останнім часом вони також
зросли і в багатьох країнах перевищують 20% національного доходу. Як
наслідок, податкові надходження, необхідні для фінансування державних
закупівель і трансфертних платежів, складають близько 1/3 ВНП. Слід
відзначити, що в кінці 80-х років частка сукупних податкових надходжень у
ВНП колишнього СРСР була значно більшою, ніж у економічно розвинутих країн
Заходу. Так, якщо в США цей показник складав близько 30%, ФРН — 38%,
Норвегії — 45%, Туреччині — 24%, Швеції — 57%, то в колишньому СРСР —
70%,'.
Важливо уточнити різницю між державними закупівлями і трансфертними
платежами. Урядові закупівлі часто-густо називають виснажливими, оскільки
вони безпосередньо поглинають або використовують ресурси: отримана при
цьому продукція є складовою частиною національного продукту. Трансфертні
платежі навпаки не є виснажливими, бо вони не поглинають ресурсів і не
пов'язані з виробництвом.
Через урядові затрати суспільство намагається перерозподілити ресурси
від індивідуального до суспільного споживання товарів. Через трансферти
уряд змінює структуру виробництва товарів приватного сектора.
Різниця між урядовими закупівлями і трансфертними платежами має
безпосереднє відношення до вивчення проблеми зростання ролі держави в
економіці. Є підстави вважати, що трансфертними платежами держава менше
втручається в економіку країни, ніж у разі державних закупівель.
Вище було показано, що логічним обгрунтуванням існування державного
сектора в економіці виступає намагання населення країни усунути або
пом'якшити нестійкість, неефективність і нерівність, пов'язані з ринковою
економікою. Тут слід вказати на ряд конкретних чинників, які пояснюють
історичне зростання і сучасні масштаби державних видатків і податків. До
цих чинників належать: війна і оборона, зростання народонаселення,
урбанізація і попит на суспільні блага, стан навколишнього середовища,
програма подолання бідності і скорочення нерівності доходів. Ця програма
включає розвиток соціального страхування, допомогу безробітним, соціальне
забезпечення, безплатну медичну допомогу, продовольчі купони, державне
житлове будівництво.
Нинішня податкова система України перебуває у стадії свого становлення.
Вона включає такі основні види:
— податки з юридичних осіб: податок на добавлену вартість, акцизний
збір, соціальний податок, податок на використання природних ресурсів,
податок на прибуток підприємств, податок з обсягу реалізації, податки-
регулятори на фонд оплати праці, податок на експорт і імпорт;
— податки з юридичних та фізичних осіб: податок на нерухомість, або
майновий податок, транспортний податок, податок на використання
автомобільного палива, земельний податок;
— податки з фізичних осіб: подоходний податок з громадян, податок на
доходи від підприємницької діяльності та податки на інші об'єкти.
Важливе місце в податковій системі посідає податок на добавлену
вартість (ПДВ). Він має певні переваги не тільки для держави, але й для
платників податків. По-перше, від нього важче ухилитися. По-друге, з ним
пов'язано менше економічних порушень. По-третє, він більше, ніж інші,
стимулює зростання доходів. До того ж, для платників податків завжди краще
сплачувати їх державі з видатків, ніж з доходів.
Не дивно, що податок на добавлену вартість використовується в більш ніж
40 країнах світу, в тому числі в 17 європейських країнах. Універсальність
податку, а також регулярність надходжень до бюджету також висунули його в
ряд найефективніших форм оподаткування.
Базою оподаткування є добавлена вартість, яка включає видатки на
заробітну плату з нарахуваннями, амортизацію, відсотки за кредит, прибуток,
видатки на електроенергію, рекламу, транспорт. Сума ПДВ, що підлягає сплаті
до бюджету, визначається як різниця між сумою податку, одержаного від
покупців за реалізовані товари (роботи, послуги), і сумою податку,
сплаченого постачальниками за матеріальні ресурси, паливо, роботи, послуги,
вартість яких належить до витрат виробництва та витрат обігу. Хоча
стягнення ПДВ здійснюється багаторазово, ціна товару збільшується так само,
як і за одноразового його стягнення — насамкінець. Тобто платником ПДВ є
споживач. Однак на будь-якій стадії виробництва і обміну продукції (робіт,
послуг), платежі до бюджету здійснюються продавцем.
Порівняння ставок ПДВ України з іншими державами говорить про те, що в
нас вони зависокі. Так, 1992 року ПДВ в Україні становив 28% оподаткованого
обороту. При реалізації товарів (робіт, послуг) за регульованими цінами і
тарифами, що включають податок, застосовувалась ставка у розмірі 22%. 1993
року ПДВ для підприємств усіх форм власності встановлений в розмірі 20%.
Тоді як в США ця ставка складає 11 %, в Англії — 15%, у Франції— 18,6%'.
Практика використання податку на добавлену вартість показує, що
доцільніше було б використовувати його диференційовано:
— низькі (8—10%) ставки ввести на товари першої необхідності і,
зокрема, на сільськогосподарську продукцію, що дозволить зменшити
регресивний характер ПДВ стосовно доходу і внесе елементи прогресії
оподаткування залежно від споживання;
— внутрішню ставку податку на імпорт;
— нульову ставку для оподаткування експорту, за винятком експорту
сировини і енергоносіїв;
— вищі ставки податку на предмети розкоші, що дозволить зменшити
податковий тягар для тих, хто має низькі доходи;
— ставки на рівні не вище 15—18% на всі інші групи товарів.
Середній податок на товар, або податок на споживання, виступає не
тільки у формі ПДВ, а й у формі акцизного збору. Різниця між цими двома
видами податків полягає, по суті, у сфері їхньої дії. ПДВ поширюється на
широке коло продукції, тоді як акцизні податки встановлюються вибірково і
охоплюють невелику кількість товарів.
Ставка акцизного збору визначається у вигляді відсотка або твердої суми
з одиниці реалізованої продукції. Так, в Україні ставка акцизного збору на
питний спирт складає 90% вартості у відпускних цінах, на горілку — 87,5%,
лікеро-горілчані вироби — 75%, вина виноградні — 46,5%, коньяк — 55%,
шампанське — 47,5%, пиво — 25%, шоколад — 40%,, тютюнові вироби — 14—40%,,
легкові автомобілі — 25—35%, хутряні вироби — 10—35%, килими і килимові
вироби — 20—45%, одяг з натуральної шкіри — 35% .
Важливе місце в системі оподаткування України займає податок на доход
підприємств і організацій. Об'єктом оподаткування до 1992 р. був валовий
доход підприємства, що являв собою суму доходів від реалізації продукції
(робіт, послуг), інших матеріальних цінностей і майна (включаючи основні
фонди), нематеріальних активів, брокерських місць (крім реалізації біржами)
і доходів від позареалізаційних операцій, зменшених на суму витрат по цих
операціях.
3 1993 р. в Україні замість податку на доход підприємств введений
податок на прибуток. Його введення — об'єктивно обгрунтований захід, який
дозволяє реалізувати принцип єдності вимог держави щодо всіх господарських
суб'єктів, що ставить усі підприємства в рівні умови і забезпечує однакові
вимоги до їхньої діяльності. За таких умов ряд малоефективних виробництв,
не здатних платити податки, змушені будуть згортати свою діяльність або
вишукувати резерви підвищення її ефективності. (При цьому треба мати на
увазі. що принцип рівного підходу до всіх господарських суб'єктів може бути
дійсно дотриманий за умови повного вилучення диференційної природної
ренти.)
Певним відступом від політики єдиних податкових ставок могло б у
перспективі стати підвищення рівня податків для видобувних галузей
промисловості, щоб стимулювати розвиток обробних галузей і сприяти
ресурсозбереженню.
Розглянуті види податків є основним джерелом надходжень до Державного
бюджету України. Так, якщо всю суму його доходів у 1992 р. взяти за 100%,
то податок на добавлену вартість складає 52%, податок на доходи підприємств
і організацій — 18,4%, акцизний збір — 2,5%, плата за землю — 0,9%,, митні
платежі — 2,1%>, надходження від господарської діяльності Міноборони —
2,3%і, надходження від застосування спеціального курсу карбованця (обмін
валюти) — 3,6%,, збори та інші неподаткові доходи — 0,5%, відрахування на
геологорозвідувальні роботи — 1,1 %, внески підприємств та господарських
організацій до фонду для здійснення заходів по ліквідації наслідків
Чорнобильської катастрофи та соціальному захисту населення — 16,4%,, інших
доходів — 0,2%,.
До бюджету Республіки Крим та місцевих бюджетів областей, міст Києва та
Севастополя затверджені нормативи відрахувань: від податку на добавлену
вартість; від податку на доходи (за винятком тих підприємств, які входять
до складу місцевого господарства і комунальної власності та їхніх
структурних одиниць, новостворених малих підприємств, а також спільних
підприємств відповідно до частки в них місцевих Рад); від акцизного збору.
Разом з тим установлено, що плата за землю зараховується до бюджетів
органів місцевого самоврядування, з них певна частка підлягає централізації
у Державному бюджеті. Регулюючим доходом між усіма рівнями місцевих
бюджетів є прибутковий податок з громадян України, іноземних громадян та
осіб без громадянства. Податок на доходи від казино, відеосалонів,
відеопоказу, гральних автоматів, проведення масових концертно-видовищних
заходів зараховується повністю до бюджетів відповідних місцевих Рад
народних депутатів.
Аналіз показує, що структура державного і місцевих бюджетів України за
доходами істотно відрізняється від аналогічної структури країн, економіка
яких функціонує на засадах ринкових відносин. Так, федеральний бюджет США
за доходами здебільшого складається з особистого подоходного податку (46%
загальних надходжень), податків з фонду заробітної плати (35%), податків на
прибуток корпорацій (10%), акцизного збору (4%), інших податків (5%).
Із наведених даних видно, що особистий подоходний податок є основним
елементом податкової системи США. Він отримується з доходів, що підлягають
оподаткуванню, тобто з доходів домогосподарств і некорпорованих
підприємств, після вирахування знижок і пільг.
На особистий подоходний податок встановлюються граничні і середні
податкові ставки. Перший вид ставок являє собою податки, що виплачуються на
додатковий, або збільшений доход. Середня податкова ставка — це загальний
податок, поділений на величину податкового доходу.
За визначенням, податок, середня ставка якого підвищується із
зростанням доходу, називається прогресивним податком. Такий податок
передбачає одночасно більший абсолютний розмір і більшу частку доходу в
міру його зростання.
Характерною рисою особистого подоходного податку є те, що він
«індексується» відповідно до темпів інфляції, щоб запобігти переходові
платників податків до групи з вищим рівнем оподаткування через зростання
цін. Таким чином, в умовах інфляції, залежно від її рівня, будуть
скориговані не тільки розмір стандартної знижки і персональних пільг, але й
податкові групи.
Податки стягуються і з заробітної плати. Вклад у соціальне страхування,
або податок, що стягується з фонду заробітної плати, являє собою страховий
внесок, який виплачується в межах планів обов'язкового страхування,
Наприклад, страхування старості, державна програма безплатної медичної
допомоги передбачені існуючим законодавством про соціальне забезпечення. Ці
податки стягуються як з роботодавців, так і з робітників. Внаслідок
розвитку і розширення програм соціального забезпечення, а також зростання
робочої сили значно збільшуються податки з заробітної плати.
Податки можуть бути прогресивні, пропорційні і регресивні. Це
визначення грунтується на співвідношенні між ставкою податку і доходом з
тієї простої причини, що всі податки — незалежно від того, чи стягуються
вони з доходу, чи з продукції, чи з будинків, чи з ділянок землі, —
однаково виплачуються із чийогось доходу.
Прогресивний податок характеризується тим, що із зростанням доходу його
середня ставка підвищується. Такий податок передбачає не тільки велику
абсолютну суму, але й більшу значну частку доходу, що стягується в міру
зростання доходу. Податок є регресивним, коли його середня ставка
знижується із зростанням доходу. Такі податки вимагають все меншої та
меншої частки доходу. Регресивний податок може становити велику абсолютну
суму, а може і не приводити до зростання абсолютної величини податку із
підвищенням доходу. Пропорційний податок передбачає незмінність середньої
податкової ставки, незалежно від розмірів доходу.
Державне регулювання економіки за допомогою використання податкових
важелів в умовах України в першу чергу повинно спрямовуватися на
забезпечення і підтримку збалансованого зростання, ефективне використання
ресурсів, стимулювання інвестиційної і підприємницької активності.
Ефективною може вважатися тільки та податкова політика, яка стимулює
нагромадження та інвестиції. Формування прибуткової частини бюджету за
рахунок податкових надходжень не можна вважати повністю самостійним
завданням. Значною мірою це залежить від успішного розв'язання перелічених
вище проблем.
Здійснювана в Україні лібералізація цін (а точніше вивільнення в умовах
панування державної власності, монополізму виробників і практично повної
відсутності конкуренції), повільні темпи реальної приватизації, розпад
господарських зв'язків, наростаюча інфляція призвели до тотальної кризи
купівельної спроможності і прогресуючого спаду виробництва. У такій
ситуації діючі на даний момент надзвичайно високі ставки податків тільки
сприяють поглибленню суперечностей. Розробляючи податкову політику,
очевидно, корисно звернутися до досвіду країн з розвинутою ринковою
економікою.
У теорії і практиці податкового регулювання розвинутих країн Заходу
податкова політика в останні роки будувалася відповідно до кейнсіанської
концепції функціональних фінансів. Згідно з цією концепцією величина
видатків і норма оподаткування підпорядковані потребам регулювання
сукупного суспільного попиту, який повинен утримуватися на рівні, що
забезпечує повне використання трудових ресурсів і капіталу за умови
збереження стабільних цін (при цьому бюджетна рівновага приноситься в
жертву рівновазі економічній).
Починаючи з 80-х років, у зв'язку із зниженням частки державного
сектора в економіці розвинутих країн і зменшенням економічної ролі держави
(скороченням її прямого втручання в економіку здебільшого через зниження
державних видатків) податкова політика, крім засобу регулювання, стала ще й
засобом забезпечення бездефіцитності бюджету. В умовах розвинутої економіки
ця мета досягається не через посилення податкового тягаря, що лягає на
виробників і фізичних осіб, а через розширення податкової бази і скорочення
державних видатків на тлі широкомасштабного і цілеспрямованого зниження
податків.
Перехід української економіки на ринкові засади передбачає формування
принципово іншої, ніж це було в умовах адміністративно-командної системи,
податкової політики. Це, одначе, зовсім не означає необхідності механічного
запозичення її західних моделей, ефективних тільки в умовах розвинутого
ринку. Теоретична база і значний практичний досвід країн Заходу в галузі
побудови і використання податкових систем повинні бути переосмислені і
адаптовані до наших умов. Причому з врахуванням як сьогоднішнього рівня
розвитку і кризового стану економіки, так і тих завдань, які належить
вирішувати саме з допомогою податкової політики.
Важливо також усвідомити, що встановлення високого рівня оподаткування
з метою розв'язання насамперед фіскальних завдань і поповнення бюджету не
може бути основою податкової стратегії на порівняно тривалий період.
Використання принципу формування податків від прибуткової частини бюджету з
мстою досягнення його бездефіцитності неминуче веде до встановлення
завищених норм оподаткування.
[pic]
Малюнок 3.

При цьому забувають про об'єктивну залежність між величиною податкової
ставки і зростанням надходжень до бюджету, що зображено на мал. 3. Ця крива
показує, що із підвищенням ставки податку доходи держави за рахунок
податків спочатку збільшуються. Та коли податкова ставка перевищує певну
межу, доходи від податкових надходжень починають зменшуватися. Причина
полягає в тому, що зависокі податки знижують у людей бажання працювати в
легальній економіці. Чим вища визначена ставка податку, тим менше вони
будуть працювати легально і, відповідно, тим меншими будуть доходи держави.
Коли ж ставка податку і далі зростатиме, то рано чи пізно вона досягне
такого рівня, коли ніхто не захоче працювати і платити податки, і, таким
чином, держава зовсім не отримає ніяких податкових надходжень.
Надмірний податковий тягар провокує різке скорочення бази
оподаткування, оскільки перешкоджає створенню нових підприємницьких
структур і прирікає вже існуючі на масові банкрутства.
Як наслідок, продовжується спад виробництва, а отже, різко скорочуються
надходження до бюджету, що ставить під сумнів здійсненність антиінфляцінної
стратегії: іншого виходу, крім додаткової емісії грошей, за цих умов не
передбачається.
І якщо донедавна вважалось, що високий рівень податків і ступінь
прогресивності податкової шкали відповідають високому рівню розвитку
економіки і соціального захисту населення, то тепер загальною тенденцією в
галузі оподаткування у країнах Заходу є зниження фактичного податкового
тягаря на прибуток корпорацій і доходи фізичних осіб. Одночасно в ряді
провідних країн (США, Японія, Англія та ін.) проходить розширення бази
оподаткування, зменшуються кількість і розміри податкових пільг.
3 позицій економічних проблем, що стоять перед Україною, і здійснюваних
в ній перетворень, цілями податкової політики повинні стати розкріпачення
сил ринку, подолання спаду виробництва, стабілізація економіки,
стимулювання розвитку пріоритетних сфер діяльності і структурних зрушень.
Першим кроком могло б стати суттєве зниження сукупного рівня податків за
допомогою зменшення граничних ставок податків і прогресивності шкали
оподаткування. Такі заходи сприяли б створенню успішного інвестиційного
клімату і умов для економічного зростання. Вплив на виробництво
здійснювався б через зміни величини податкової ставки і систему цільових
податкових пільг.
Урядова податкова політика, що нині здійснюється, намагається
розв'язати проблему наповнення бюджету насамперед за рахунок посилення
податкового тягаря підприємств і населення.
Така спрямованість податкової стратегії не може вважатися
перспективною. Незначна частка приватного сектора в економіці, надто
повільні темпи проведення приватизації не дозволяють включити механізм
ринкової конкуренції. Внаслідок цього дійсним обмеженням їхнього зростання
за лібералізації цін є лише обмеження платоспроможного попиту. За цих умов
високий рівень оподаткування неминуче викликає у підприємців бажання
перекласти податковий тягар на споживача, включивши всю суму податків у
ціну товарів. У результаті ціна виробника (яка включає в себе його витрати,
податки і мінімальний прибуток, що залишається після сплати податків) часто
перевищує ту, яку готовий заплатити за його продукцію покупець. Зниження ж
продажної ціни ставить виробника на межу банкрутства.
Наслідком збільшення ставок і маси податків, що вилучає держава, завжди
є посилення інфляційних тенденцій. Збільшення маси податків або прямо веде
до зростання цін (це стосується товарів першої необхідності, попит на які
нееластичний за ціною, а також взаємонезамінних товарів і тих, що
виготовляються підприємствами-монополістами), або через скорочення
внаслідок зростання цін попиту (на ті товари, на які він еластичний за
ціною) веде до погіршення фінансового становища господарюючих суб'єктів, що
з позицій всієї економіки супроводжується подальшим поглибленням
економічної кризи і спадом виробництва.
Іноді підприємства намагаються штучно утримати низькі ціни на свою
продукцію для того, щоб, з одного боку, знизити абсолютну масу податкових
платежів до бюджету, а з іншого, шляхом створення штучного дефіциту
здійснювати кінцеву реалізацію своїх товарів за допомогою тіньових
комерційних структур. В результаті все одно спрацьовує стихійний механізм
ринку: споживач оплачує продукт за рівноважною ринковою ціною. При цьому
для держави втрачається сенс збільшення податків, оскільки основна маса
прибутку привласнюється виробником і посередником безконтрольно.
Бюджетові України притаманні певні відмінності від бюджетів багатьох
промислово розвинутих країн не тільки за доходами, але й за видатками, що
видно із даних табл.

Структура видатків бюджету України

Із даних таблиці видно, що в Україні основна частина видатків має
соціальну призначення (62,3%, із них 23,6% припадає на соціальний захист
населення і 32,2% — на соціально-культурну сферу. Досить вагомими є також
видатки на розвиток народного господарства, на утримання армії і на
ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи. 3-поміж видатків
федерального бюджету США виділяються три найважливіші сфери вкладення
коштів: захист доходів, національна оборона і виплата відсотка за державний
борг.
Важливе місце в бюджетній системі України посідає місцевий бюджет. Він
забезпечує необхідними коштами заходи економічного і соціального розвитку,
які здійснюються місцевими органами державної влади і органами державного
управління. Місцеві Ради народних депутатів самостійно розробляють,
затверджують і реалізують свій бюджет.
Законом «Про бюджетну систему України» визначені джерела доходу
місцевого бюджету, а також передбачений процес перерозподілу нагромаджень
із одних, розвинутіших в економічному відношенні, районів в інші, де власні
ресурси ще не забезпечують задоволення господарських і культурних потреб.
Для цього в розпорядженні місцевого бюджету залишається частина
загальнодержавних податків, зборів і платежів, яка визначається Верховною
Радою України, виходячи, як це було показано вище, із відповідних соціально-
економічних нормативів бюджетного забезпечення населення території і станом
місцевих джерел доходів. Якщо джерел доходів недостатньо, із вищестоящих
бюджетів можуть передаватися нижчестоящим кошти у вигляді субвенцій,
субсидій і дотацій.
Разом з тим розширення прав і підвищення відповідальності за рішення
важливих соціальних і економічних проблем у прийнятих нормативних
документах не завжди підкріплені реальними джерелами доходів для створення
фінансової бази місцевих Рад, без чого влада практично існувати не може.
Фінансові кошти продовжують концентруватися в державному бюджеті у вигляді
загальнодержавних податків і обов'язкових платежів, які розподіляються
Верховною Радою України всередині держави і між місцевими органами влади у
вигляді відсотка відрахувань.
Труднощі у формуванні фінансової бази посилюються ще і тим, що вказані
нормативні акти діють в умовах жорстокої фінансової кризи — постійно
зростаючої державної заборгованості України, бюджетного дефіциту та
інфляції. Зростають номінальні доходи населення, а за ними, наздоганяючи і
переганяючи їх — ціни. Таке становище не дає можливості встановити
стабільні нормативи відрахувань до місцевого бюджету із загальнодержавних
податків і обов'язкових платежів, а без цього місцевий бюджет не може бути
самостійним.
Для подолання фінансової кризи і значного бюджетного дефіциту необхідно
вжити заходи, направлені на прискорення прийняття пакету законів про
систему оподаткування: про введення жорсткого режиму економії коштів
бюджетів усіх рівнів, різке обмеження направлення бюджетних коштів на
капітальні вкладення і виплату різних видів дотацій збитковим галузям: про
налагодження раціональних економічних зв'язків між регіонами і
підприємствами, збільшення виробництва товарів для народу і завдяки цьому
оздоровлення фінансів України; про державне регулювання цін на важливі види
сировини і гостродефіцитну продукцію на період переходу до ринку; про
введення національної валюти і регулювання грошових доходів населення.

Висновок

Мінімально необхідні межі регулювання реального ринку визначаються
організацією грошового обігу, виробництвом суспільних товарів і усунення
зовнішніх ефектів. Максимально припустимі межі втручання держави в
економіку визначаються перерозподілом прибутків, забезпеченням деякого
рівня зайнятості, протидією монополізму й інфляції, розвитком
фундаментальних досліджень, проведенням регіональної політики, реалізацією
національних інтересів у світовій економіці.
Держава виконує свої функції, застосовуючи економічні й адміністративні
методи. Вони взаємозалежні і водночас протилежні. Існують області, де
застосування адміністративних методів ефективно і не суперечить ринковому
механізму.
Надані державою суспільні товари покликані задовольняти колективні
потреби, що неможливо виміряти в грошовій формі і який у зв'язку з цим не
може зробити ринок. Суспільні товари зв'язують з одного боку, колективні
потреби, з іншого боку — податкову і бюджетну політику держави. Для
виробництва суспільних товарів держава здійснює оподатковування. Структура
бюджетних витрат повинна відповідати структура попиту на суспільні товари.
У деяких ситуаціях ринковий механізм не може автоматично забезпечити
рівновагу через зовнішні ефекти, що виникають у процесах ринкового
виробництва і споживання. Держава втручається в економіку і забезпечує
псевдоринкову рівновагу. Через спеціальний податок воно здійснює
перерозподіл прибутків на користь тих, хто несе не врахований ринком
збиток. Держава втручається в ціноутворення, щоб ціна на товари і послуги
враховували зовнішні ефекти.
Вихід держави за відкреслені максимальні межі робить необхідним
роздержавлення економіки. Проблема особливо актуальна для країн, що
переходять від тотального одержавлення економіки до ринку. Добре
зарекомендували себе такі способи роздержавлення, як приватизація
власності, лібералізація ринків, оздоровлення державного сектора, створення
змішаних підприємств. Одним із найважливіших переваг приватизації є
антиінфляційний ефект. Для успішного проведення приватизації необхідно
виконання ряду умов.

Використана література

1. Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. – К.: Основи, 1994. –
336с.
2. «Основи ринкової економіки», Підручник / За ред. Л.О. Каніщенка, К.
Либідь, 1995 — 320 с.
3. «Основи економічної теорії», / За ред. С.В. Мочерного, Тернопіль:
АТ Торнес, 1993 — 688 с.
4. «Економіка», Підручник / Самуельсон, Львів: Світ, 1993 — 493 с.іл

Метки:
Автор:

Опубликовать комментарий