Інститут Муніципального Менеджменту і Бізнесу
“Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності”
КИЇВ-2001
План
Вступ
1. Засади зовнішньоекономічної діяльності в Україні.
2. Види регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
Висновок
Література
Міжнародні економічні відносини є однією з найбільш динамічно
розвинутих сфер економічного життя. Економічні зв'язки між державами мають
багатовікову історію. Протягом сторіч вони існували переважно як
зовнішньоторговельні, вирішуючи проблеми забезпечення населення товарами,
що національна економіка робила неефективно чи не робила зовсім. У ході
еволюції зовнішньоекономічні зв'язки переросли зовнішню торгівлю і
перетворилися в складну сукупність міжнародних економічних відносин, —
світове господарство. Процеси, що відбуваються в ньому, торкаються
інтересів усіх держав світу. І, відповідно, усі держави повинні регулювати
свою зовнішньоекономічну діяльність, щоб досягти дотримання в першу чергу
своїх інтересів. Світовий досвід свідчить, що навіть у промислово
розвинутих країнах існує об'єктивна необхідність державного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності. Держава насамперед, закликана, захищати
інтереси своїх виробників, вживати заходів для збільшення обсягів експорту,
залучення іноземних інвестицій, збалансування платіжного балансу, валютного
регулювання, і, що особливо важливо, — приймати законодавчі акти, що
встановлюють правила здійснення ЗЕД, і контролювати їх неухильне
дотримання.
Зовнішньоекономічна діяльність стає усе більш важливим фактором
розвитку народного господарства та економічної стабілізації нашої країни.
Зараз немає практично жодної галузі в промислово розвитих країнах, що не
була б втягнута в сферу зовнішньоекономічної діяльності.
На всіх історичних етапах розвитку держави зовнішньоекономічна
діяльність впливала на вирішення економічних проблем на різних рівнях:
народного господарства в цілому, окремих регіонів, об'єднань, підприємств.
Як частина загальної структури народного господарства, зовнішньоекономічна
діяльність впливає на удосконалювання внутрішньогосподарських пропорцій,
розміщення і розвиток виробничих сил. Ще жодній країні не вдалося створити
здорову економіку, ізолювавшись від світової економічної системи.
Ось чому ця тема актуальна сьогодні, коли все більша кількість
підприємств залучається у ЗЕД і на їхньому шляху виникають безліч проблем.
Для мене найбільший інтерес, при виборі теми, представила її актуальність
стосовно України.
Повноцінне функціонування економіки жодної країни не може відбуватися
без розвинутої системи зовнішньоекономічних зв'язків. Включення
національної економіки в систему світових господарських процесів позитивно
впливає на розвиток економіки країни, сприяє підвищенню технічного рівня
виробництва, раціональному використанню природно-сировинних ресурсів,
ліквідації дефіциту окремих товарів, а відтак і підвищенню рівня життя
населення.
Зовнішньоекономічна діяльність — це заснована на взаємовигідних
економічних відносинах діяльність у галузі міжнародної торгівлі, руху
капіталів, міграції робочої сили, передачі технологій. У всіх країнах, а
особливо в країнах із перехідною економікою, де сталася широка
лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, її державне регулювання є
об'єктивною необхідністю. Таке регулювання спрямоване на забезпечення
захисту інтересів країни та суб'єктів її зовнішньоекономічної діяльності,
створення для останніх рівних можливостей розвивати всі види
підприємницької діяльності та напрями використання доходів і здійснення
інвестицій, на розвиток конкуренції та ліквідацію монополізму.
До головних цілей державного регулювання зовнішньоекономічної
діяльності в Україні належать:
. забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку
країни;
. стимулювання прогресивних структурних змін в економіці;
. створення найбільш сприятливих умов для залучення національної економіки
в систему світового поділу праці;
. наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.
Регулювання такої діяльності здійснюється за допомогою законів
України, актів тарифного та нетарифного регулювання, економічних заходів
оперативного регулювання (валютно-фінансових, кредитних та ін.), рішень
недержавних органів управління економікою, які ухвалюються відповідно до
їхніх статутних документів, договорів, що укладаються між суб'єктами
зовнішньоекономічної діяльності.
Основними видами зовнішньоекономічної діяльності є зовнішня торгівля,
фінансово-кредитні операції, підприємницька діяльність, науково-технічна
кооперація з іноземними підприємцями, надання їм різноманітних послуг. Ці
напрями діяльності регулюються, з одного боку, державою в особі її органів,
а з іншого — недержавними органами управління економікою (біржами,
торговельними палатами, спілками тощо) та самими суб'єктами
зовнішньоекономічної діяльності на підставі укладених між ними
координаційних угод.
Органи державного управління, що здійснюють свої функції на
макрорівні, поділяються на:
. загальнодержавні структури, які регулюють діяльність усіх суб'єктів
зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності та
територіального розміщення. До них належать Верховна Рада України,
Кабінет Міністрів України, Національний банк, Державний митний
комітет, Антимонопольний комітет. У компетенцію Верховної Ради
України входить ухвалення та зміна законів, затвердження основних
напрямів зовнішньоекономічної політики та структури органів
державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, укладання
міжнародних угод, установлення спеціальних режимів
зовнішньоекономічної діяльності тощо. Кабінет Міністрів України
визначає методи здійснення зовнішньоекономічної політики країни,
координує діяльність міністерств та комітетів з регулювання
зовнішньоекономічної діяльності, ухвалює нормативні акти з питань
такої діяльності, укладає міжнародні угоди та ін. Національний банк
регулює курс національної валюти, проводить розрахунки за отриманими
державними кредитами та боргами, здійснює використання
золотовалютного резерву країни. Міністерство економіки забезпечує
проведення єдиної зовнішньоекономічної політики, координує
зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів підприємництва та контролює
додержання ними умов міжнародних угод, уживає заходів нетарифного
регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Державний митний
комітет здійснює митний контроль в країні, а Антимонопольний комітет
контролює додержання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності
антимонопольного законодавства.
. До територіальних органів державного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності належать місцеві Ради народних
депутатів та їхні виконавчі й розпорядчі органи, а також
територіальні підрозділи органів державного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності. Місцеві Ради народних депутатів та
їхні виконавчі органи можуть виконувати свої зовнішньоекономічні
функції лише через створені ними зовнішньоекономічні організації,
які мають статус юридичної особи, і лише щодо суб'єктів
підприємництва, розміщених на їхній території. Державні органи
територіального регулювання зовнішньоекономічної діяльності
створюються за погодженням з місцевими Радами народних депутатів у
межах загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на
утримання відповідних органів державного регулювання.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за
допомогою адміністративних та економічних методів.
. Адміністративні методи безпосередньо впливають на господарські
відносини. Адміністративні методи найдоцільніше застосовувати за
умов економічної нестабільності, зростання дефіциту та інфляції.
Ними користуються, як правило, протягом короткого терміну з метою
захисту економіки країни або її відродження через мобілізацію та
оптимальне використання ресурсів. До них належать ембарго (повна
заборона зовнішньоекономічної діяльності), ліцензування, квотування,
специфічні вимоги до товару та ін.
. Економічні —діють через ринковий механізм. Економічні методи
регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки.
До них належать митні тарифи, збори, імпортні депозити (в галузі
імпорту), пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії,
звільнення від сплати податків тощо (в галузі експорту).
Важливу роль з-поміж економічних методів регулювання
зовнішньоекономічної діяльності відіграють валютні обмеження, які
спрямовано на розширення або отримання розвитку зовнішньоекономічних
зв'язків країни. Валютні обмеження охоплюють сферу зовнішньої торгівлі, рух
капіталів та кредитів, переказ прибутків, податкових та інших платежів. У
галузі зовнішньої торгівлі валютні обмеження вважають опосередкованим
фактором стримування імпорту, оскільки використання валюти на закупівлю
іноземних товарів дозволяється лише після отримання на це спеціального
дозволу. Регулювання залучення та вивозу капіталу в цілому спрямовується на
підвищення ефективності іноземного інвестування в економіку країни. Воно
має подвійний характер. З одного боку, державне регулювання сприяє
створенню сприятливого інвестиційного клімату за допомогою державних
гарантій та надання пільг, а з іншого — обмежує вплив іноземного капіталу
на економіку країни, яка залучає такі кошти.
У системі зовнішньоекономічних відносин держави головне місце належить
торговельній діяльності. Саме зовнішня торгівля була тією початковою формою
міжнародної господарської діяльності, яка стимулювала розвиток інших її
видів. Міжнародна торгівля — це система економічних відносин країн, метою
яких є ввезення або вивезення товарів та послуг. До товарів, що продаються
та купуються на зовнішньому ринку, належать: готова продукція, сировина,
напівфабрикати, а також призначені для продажу продукти інтелектуальної
діяльності — патенти, ліцензії, фірмові знаки тощо. Міжнародна торгівля
послугами охоплює міжнародний туризм, транспортні послуги, страхові
операції, банківські, біржові та посередницькі послуги, ярмарки та ін.
Надзвичайне поширення торговельної діяльності потребує законодавчого
встановлення певних умов і правил її функціонування. При цьому метою
державного регулювання зовнішньоторговельних операцій є встановлення
найбільш сприятливих умов для вітчизняних виробників, заохочення вивезення
національних товарів на ринки інших країн та обмеження ввезення іноземних
товарів до своєї країни. Залежно від масштабів втручання держави в
міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньої торговельної політики:
вільна торгівля і протекціонізм.
Політика вільної торгівлі не передбачає втручання держави в зовнішню
торгівлю. За цих умов експортно-імпортні відносини регулює не держава, а
ринок на підставі співвідношення попиту та пропозиції. Саме вільна торгівля
стимулює конкуренцію, примушує національні підприємства підвищувати якість
своєї продукції та знижувати ціни. Протекціонізм — це державна політика
захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних
обмежень. Така політика, з одного боку, сприяє розвитку національного
виробництва та захисту вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести
до застійних явищ в еко номіці, посилення монополізму та зниження
конкурентоспроможності національних товарів. Як правило, країни ведуть
гнучку зовнішньоторговельну політику, котра поєднує як елементи вільної
торгівлі, так і протекціонізм. Політика вільної торгівлі переважає за умов
високого рівня розвитку продуктивних сил і ринкових відносин, а
протекціонізм — за умов становлення ринкових відносин і недостатнього
розвитку експортного потенціалу країни.
Державне регулювання зовнішньої торгівлі може бути одностороннім та
багатостороннім. Одностороннє полягає в застосуванні певних методів
регулювання міжнародної торговельної діяльності з боку однієї країни без
погодження з іншими торговельними партнерами. Багатостороннє регулювання
передбачає попереднє узгодження регулюючих механізмів між державами, що
мають торговельні угоди. Прикладом такого багатостороннього регулювання
торговельних відносин країн світової співдружності є діяльність Всесвітньої
торгової організації (ВТО), яка використовує структури Генеральної угоди
про тарифи і торгівлю (ГАТТ) та положення про торгівлю між членами угоди. У
рамках ГАТТ (ВТО) проводяться переговори з актуальних проблем
зовнішньоторговельної політики та міжнародної торгівлі.
Регулювання зовнішньоторговельної діяльності здійснюється за допомогою
економічних та адміністративних методів. Економічні методи, у свою чергу,
поділяються на тарифні й нетарифні. Центральне місце в державному
регулюванні зовнішньої торгівлі належить тарифному регулюванню, яке в
Україні спирається на Закон “Про єдиний митний тариф”. Митний тариф — це
систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони
обкладаються під час перетину митного кордону країни. Митні тарифи
розробляються за товарним класифікатором. Найпоширенішим класифікатором, що
діє в міжнародній торгівлі, є так звана Гармонізована система опису та
кодування товарів, яку Україна почала застосовувати з 1991 р.
Митні тарифи складаються з конкретних ставок мита. Мито — це податок,
який стягується митними органами з товарів, що вивозяться або ввозяться на
територію країни. Запровадження мита сприяє захисту національних виробників
від іноземної конкуренції, забезпечує надходження коштів до державного
бюджету, поліпшує умови доступу національних товарів на зарубіжні ринки. У
міжнародній практиці застосовується експортне, імпортне, транзитне,
антидемпінгове, компенсаційне та інші види мита. Найбільш широко в процесі
державного регулювання зовнішньоторговельних операцій використовується
імпортне (ввізне) мито, експортне (вивізне) мито застосовують лише окремі
країни переважно до товарів традиційного експорту. В Україні з метою
поповнення державного бюджету певний час застосовувалось експортне мито на
шкіряну сировину й кольорові метали.
Величина мита визначається за допомогою ставок, які поділяються на
адвалорні (процентні), специфічні та комбіновані. Адвалорне та специфічне
мито по-різному здійснюють свою регулюючу функцію. За підвищення цін
ефективнішим є адвалорне мито, а за зниження — специфічне. В окремих
випадках використовуються ставки змішаного типу (комбіновані), коли товар
одночасно обкладається адвалорними і специфічними видами мита (наприклад,
40% вартості, але не менш як 3 ЄВРО за штуку).
Важливим митним інструментом є антидемпінгове мито. Воно
застосовується тоді, коли в країну ввозяться товари за цінами, які значно
нижчі за ціни або навіть собівартість у країні-експортері, через що
зазнають шкоди національні виробники аналогічних товарів. Антидемпінговим
митом може обкладатися й експортна продукція, якщо її ціна суттєво менша за
ціну інших експортерів подібних товарів. Ставка антидемпінгового мита не
повинна перевищувати різниці між демпінговою ціною конкурентного товару та
середньою ціною товару, що експортується або імпортується в країну.
До нетарифних методів державного регулювання зовнішньоторговельної
діяльності відносять: надання субсидій виробникам експортних товарів,
пільгове експортне кредитування, застосування індикативних цін,
установлення мінімальної митної вартості на окремі товари та ін. Субсидії
спрямовано на підтримку національних виробників і за характером виплат їх
поділяють на прямі й непрямі. Прямі субсидії надаються експортеру у формі
безпосередніх виплат на відшкодування різниці між його витратами та
отриманим доходом, а непрямі — є формою надання пільг в оподаткуванні,
позик за більш низькими ставками, пільгових умов страхування тощо.
Експортне кредитування передбачає фінансове стимулювання розвитку експорту
національних товарів. Воно, як правило, здійснюється у формі надання
державних кредитів національним експортерам під пільгові процентні ставки
або іноземним імпортерам за умови придбання товарів лише вітчизняного
виробництва.
У системі нетарифних інструментів є вагомими індикативні ціни,
застосування яких спрямовано на збільшення валютних надходжень від експорту
продукції і зменшення валютних витрат на закупівлю імпортних товарів.
Індикативними називаються ціни на товари, які відповідають цінам, що
склалися на аналогічну продукцію на момент здійснення експортно-імпортних
операцій. Такі ціни можуть запроваджуватись на товари, щодо експорту яких
встановлено особливі режими, спеціальні імпортні процедури або
антидемпінгові заходи. Індикативні ціни розробляє Міністерство економіки на
базі результатів аналізу інформації, яку воно одержує від митних,
фінансових, статистичних, банківських та інших установ і організацій.
Щодо окремих імпортних товарів (тютюнові вироби та ін.) держава
встановлює їхню мінімальну митну вартість. Метою її запровадження є
забезпечення повноти сплати податку на додану вартість та недопущення
заниження митної вартості товарів, що ввозяться в Україну. Так, якщо
контрактна ціна товару менша за мінімальну митну вартість, то податок на
додану вартість визначатиметься з мінімальної митної вартості. Перелік
товарів та їхня мінімальна митна вартість затверджуються Кабінетом
Міністрів України, а пропозиції щодо внесення змін до такого переліку
розробляються Міністерством економіки та Державною митною службою країни.
До найпоширеніших адміністративних інструментів державного регулювання
зовнішньоекономічної діяльності належать квотування та ліцензування.
Квотування — це кількісне обмеження імпорту або експорту певної категорії
товарів, а ліцензування — це умови і порядок надання державними органами
спеціального дозволу на ввезення або вивезення таких товарів. Перелік
товарів, щодо яких встановлюються спеціальні експортно-імпортні режими чи
взагалі забороняється експорт та імпорт, затверджується Кабінетом Міністрів
України. Надання квот та ліцензій на експорт та імпорт товарів і послуг
здійснюється Міністерством економіки. Експортно-імпортні операції з
товарами понад встановлені квоти можливі за умови сплати ввізного
(експортного) мита.
Іншим напрямом державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності
є управління іноземними інвестиціями. Необхідність залучення зовнішніх
інвестицій зумовлюється тим, що країна, маючи обмежені бюджетні фінансові
ресурси, не може власними силами забезпечити ефективні структурні зміни в
економіці. Це потребує пильної уваги до пошуку додаткових фінансових
джерел, що з них найзначнішим є іноземне інвестування. Світовий досвід
свідчить, що країни з перехідними економіками не можуть вийти з економічної
кризи без залучення іноземних інвестицій. Використання таких інвестицій
сприяє формуванню національних інвестиційних ринків, макроекономічній
стабілізації економіки й уможливлює вирішення окремих соціальних проблем
перехідного періоду. Тому іноземне інвестування посідає особливе місце в
структурі зовнішньоекономічних пріоритетів української економіки.
Здійснюючи децентралізацію управління, наша країна значною мірою
відмовилась від функції централізованого забезпечення інвестиціями,
передавши її суб'єктам господарювання. Але при цьому держава встановила
правовий режим регулювання інвестиційної діяльності, тобто визначила певні
правила, норми й стандарти, якими мають керуватися іноземні інвестори на
території країни.
Політика України щодо державного регулювання іноземних інвестицій
визначається Законами “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про режим
іноземного інвестування”, “Про захист іноземних інвестицій” тощо, а також
постановами Кабінету Міністрів України “Положення про порядок державної
реєстрації іноземних інвестицій”, “Положення про порядок державної
реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за
участю іноземного інвестора” та ін. Цими документами визначаються загальні
засади державного регулювання іноземних інвестицій, суб'єкти, види і форми
інвестування, порядок контролю за здійсненням інвестицій та державні
гарантії їхнього захисту.
Іноземні інвестиції можуть, а в окремих випадках навіть мусять, бути
застраховані. Страхування зовнішньоекономічних операцій стосується певних
ризиків, і проводиться державними, акціонерними, змішаними та іншими
комерційними страховими компаніями на договірних засадах. Страхування
експортних кредитів, позичок, а також деяких інвестицій і контрактів на
поставку машин та обладнання здійснює спеціалізоване страхове акціонерне
товариство, контрольний пакет акцій якого належить уряду України.
Регулюючи взаємовідносини інвесторів і держави на засаді встановлення
правових і економічних умов господарської діяльності підприємств з
іноземними інвестиціями, уряд визначає також пільги та гарантії майнових
прав та інтересів таких підприємств. Пільгами для них є, по-перше,
звільнення від обкладання митом майна, що ввозиться в Україну як внесок
іноземного інвестора до статутного фонду підприємства, а по-друге, те, що
його продукція не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови її
сертифікації як продукції власного виробництва. Для окремих суб'єктів
підприємницької діяльності, що здійснюють інвестиційні проекти із
залученням іноземних інвестицій, які спрямовані на реалізацію державних
програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери та
територій, може встановлюватися пільговий інвестиційний режим.
Україна не тільки залучає іноземні інвестиції, а й сама інвестує кошти
за кордоном. Такі інвестиції можуть здійснюватися з метою створення
спільних підприємств і розширення збуту їхньої продукції, участі в розробці
та експлуатації за кордоном сировинних родовищ, створення спільних
підприємств з організації послуг та здобування ринку збуту для
високотехнологічної української продукції. Основні умови та вимоги щодо
здійснення інвестицій за кордон встановлює Національний банк України.
Згідно з цими умовами інвестиції за кордон можуть здійснюватись за рахунок
власних коштів інвестора. Дозволяється інвестувати й бюджетні кошти, але
тільки на підставі рішення Верховної Ради України. Забороняється
використовувати на такі цілі кредити, отримані від уповноважених або
іноземних банків.
Одним з видів міжнародного руху капіталів є експорт позичкового
капіталу, який виступає у формі міжнародного кредиту. Міжнародний кредит —
це економічні відносини, що виникають між державами, іноземними
комерційними банками та фірмами з метою позичання валютних або товарних
ресурсів на умовах повернення їх у визначені строки та сплати винагороди
(процентів) за користування. Іноземні кредити є важливим інструментом
фінансування зовнішньої торгівлі, проведення комплексної модернізації та
реконструкції підприємств, підтримування стабільності міжнародних
розрахунків.
Залежно від суб'єктів кредитних відносин розрізняють такі види
міжнародного кредиту: міжнародний кредит між фірмами різних країн як
різновид комерційного кредиту, банківський кредит у зовнішній торгівлі,
міждержавні (міжурядові) кредити, кредити регіональних банків розвитку,
кредити міжнародних та валютно-фінансових організацій. За видами кредити
поділяють на товарні, які експортери надають своїм покупцям; валютні, що
надаються банками в грошовій формі. Залучення іноземних кредитів є
нормальним явищем у світовій практиці, а для України нині вони просто
необхідні з огляду на складну економічну ситуацію. Дефіцит обігових коштів
та брак платоспроможного попиту на вітчизняну продукцію, значний розвиток
бартеру (товарообмінних операцій) не дають змоги підняти виробництво на
економічно обгрунтований рівень, що унеможливлює покриття дефіциту
державного бюджету за рахунок податкових та інших надходжень. Протягом
останніх років в країні спостерігається перевищення імпорту товарів та
послуг над експортом, що виснажує валютні резерви, спричиняє девальвацію
національної валюти, призводить до дефіциту поточного рахунку платіжного
балансу. Крім того, Україна є надто залежною від товарів критичного
імпорту, насамперед імпортованих енергоносіїв. Тому наша країна потребує
залучення зовнішніх фінансових ресурсів і ще тривалий час буде активним
споживачем іноземного капіталу.
Порядок залучення та пріоритетні напрями використання іноземних
кредитів регламентуються відповідними законами та постановами уряду. Згідно
з цими документами вповноваженими щодо залучення кредитів установами є
Кабінет Міністрів України або Верховна Рада України. Кабінет Міністрів
України має право залучати іноземні кредити в тому разі, коли Законом
України «Про державний бюджет» на відповідний рік для покриття дефіциту
державного бюджету визначені джерела фінансування. У разі, коли одержання
позик від іноземних держав, банків і міжнародних організацій не передбачене
Державним бюджетом, прийняття рішень про одержання кредитів та здійснення
контролю за їх використанням належить до повноважень Верховної Ради
України. Свою згоду на таку позику та надання повноважень уряду на її
залучення Верховна Рада України підтверджує ухвалою окремого Закону “Про
ратифікацію угоди про залучення іноземного кредиту”.
Основним документом, що регулює відносини в галузі іноземного
кредитування, є постанова Кабінету Міністрів Україні від 5 травня 1997р.
№414 “Про впорядкування залучення і використання іноземних кредитів,
повернення яких гарантується Кабінетом Міністрів України, вдосконалення
системи залучення зовнішніх фінансових ресурсів та обслуговування
зовнішнього державного боргу”. Вона встановлює порядок залучення іноземних
кредитів для фінансування проектів пріоритетних напрямів розвитку економіки
країни та надання платіжних гарантій Кабінетом Міністрів України для
забезпечення зобов'язань юридичних осіб — резидентів за іноземними
кредитами.
Юридичні особи — резиденти, які отримали такі гарантії несуть повну
відповідальність за повне та своєчасне погашення кредиту, сплати процентів
за користування ним, а також сплати комісійних. Контроль за цільовим та
ефективним використанням і своєчасним погашенням кредитів здійснюється
центральними органами виконавчої влади відповідно до галузі, Кабінетом
Міністрів України, Мінфіном, Мінекономіки та іншими державними органами.
Світове господарство розвивається. Зараз все сильніше і сильніше
відчувається тенденція глобальної інтеграції, необхідність розширення
участі країн у міжнародних зв'язках. Для реалізації цього потрібно:
подальше удосконалювання тарифної політики; розробка системи мір державної
підтримки експорту, а також проведення активних стабілізуючих дій в області
кредитно-грошової політики й обмінного курсу. Тобто мова тут йде про
комплексне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, причому в
це заняття насамперед вкладається цілеспрямований механізм системи заходів
підвищення економічного добробуту держави, шляхом підтримки
конкурентноздатних національних виробництв на зовнішніх ринках і залучення
капіталу для організації нових ефективних підприємств всередині країни.
Важливість роздержавлення усіх відносин при переході від планової системи
до ринкової, породжує помилкове представлення про, необхідність усунення
держави із сфери економічних перетворень. Те відбулось в реальності,
зокрема в російській перехідній економіці, це применшення ролі держави в
надії на всесильну творчу роль ринку, привело до додаткових витрат і
труднощів у трансформаційному процесі.
На ділі, роль держави при деякій зміні його функцій у перехідній
економіці зростає. Якщо в колишній системі всесильна тоталітарна держава в
зовнішньоекономічній сфері, насамперед здійснює функцію збереження
сформованої і планової економіки, яка роз'їдається кризою, що поширюється,
то в перехідному процесі воно закликано активно сприяти формуванню нової
майбутньої системи, шляхом регулювання зовнішньоекономічної діяльності —
однієї з найважливіших складових економіки. Адже, один з найбільш
потенційних шляхів «порятунку і процвітання» національної економіки — це
інтеграція національної економіки у світове господарство і зовнішню
торгівлю.
Тому, у своїй роботі я вирішив розкрити методи регулювання ЗЕД, щоб
ясніше вималювалося різноманіття ефективних заходів удосконалення
регулювання зовнішньоекономічної діяльності, але для формування комплексної
скоординованої системи необхідні подальші кроки в області експортної,
митної, податкової політики і організаційного сприяння
зовнішньоторговельним операціям. Тільки в цьому випадку зовнішньоекономічна
діяльність з підручного і малоефективного засобу зведення поточних і
хронічних дефіцитів у багатьох державах, стане могутнім каталізатором росту
народного добробуту, підйому економіки, стимулом науково-технічного
прогресу.
Література
1. Закон України “Про зовнішьоекономічну діяльність”.
2. Закон України “Про єдиний митний тариф”.
3. Закон України “Про режим іноземного інвестування”
4. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки. Навчальний
посібник. К.: Т-во “Знання”, КОО, 2000.
5. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник / С.М.Чистов,
А.Є.Никифоров, Т.Ф.Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2000.
