Міністерство
освіти і науки України
Чернігівський
державний технологічний університет
Кафедра
економічної теорії і економіки підприємства
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з курсу:
					







«Історія
економічних вчень»
ТЕМА:
«Виникнення
та розвиток марксистської економічної теорії»
Чернігів 2009
Вступ
Марксистська політична економія була започаткована у 40-і рр. XIX ст. Засновниками
оригінального напряму економічної думки стали видатні німецькі мислителі К. Маркс
(1818–1883) і Ф. Енгельс (1820–1895). Активна участь у
революційно-демократичному русі, прагнення довести необхідність докорінних
соціально-економічних перетворень та дати теоретичне обґрунтування революційної
боротьби пролетаріату проти капіталістів спонукали цих учених до дослідження
економічних процесів і явищ у яких вони вбачали першоджерела суспільного розвитку.
Відтак марксизм став не просто вираження великодушних устремлінь, а
оригінальною науковою системою.


Історичні
умови зародження марксистської економічної теорії
Обґрунтовуючи неминучість загибелі капіталізму під натиском його
внутрішніх суперечностей, К. Маркс та Ф. Енгельс створили цілісну
картину еволюції людського суспільства, яка охопила усі соціальні науки:
філософію, Історію, політичну економію, політологію тощо. Економічне учення
марксизму стало своєрідним, теоретичним узагальненням досвіду капіталістичного
розвитку європейських країн епохи вільної конкуренції.
В свою чергу найважливішими історичними передумовами формування
марксизму стали:
• 
промисловий переворот, який відбувся на початку XIX ст. спочатку в Англії,
а потім і в інших західноєвропейських країнах; виникнення фабричної системи та
розвиток машинного виробництва; піднесення економіки розвинених капіталістичних
країн на основі прискорення технічного прогресу, зростання продуктивності
та підвищення інтенсивності найманої праці;
• 
зміна соціальної структури суспільства в процесі
первісного нагромадження капіталу, який супроводжувався масовим розоренням
селян і ремісників, вибитих із дрібнотоварного укладу, що складався протягом
століть; формування пролетаріату як особливого класу, який відрізнявся від
робітників мануфактур та дрібних товаровиробників більшою згуртованістю та
організованістю;
•
загострення соціальних суперечностей у результаті
погіршення становища найманих робітників: зростання фізичних, психічних,
нервових навантажень; виникнення масового безробіття та жахливої злиденності,
які знайшли правдиве відображення у праці Ф. Енгельса «Становище
робітничого класу в Англії» та у 3-7-му відділах І т. «Капіталу» К. Маркса
(10–14-годинний робочий день, нічні зміни та робота у вихідні без компенсації,
масове застосування дитячої праці, починаючи з 7–8-річного віку, виробничий травматизм
тощо);
•
соціальні потрясіння, боротьба робітничого класу за свої права, посилення
організованості робітничих виступів, які набували все більш активних і
загрозливих форм (збройне повстання ліонських робітників у Франції 1931 і 1834
рр. з вимогами підвищення заробітної плати і розширення прав робітників;
масовий організований чартиський рух робітників на захист своїх інтересів у
Англії (1830–1850 рр.); повстання сілезьких ткачів у Німеччині проти жорсткої
експлуатації і безправного становища тощо);
•
періодичні кризи надвиробництва, потрясіння ринкової економіки, які засвідчували
неспроможність саморегулюючого конкурентного механізму забезпечити високу
ефективність та соціально-економічну стабільність суспільства.
Таким чином, до середини XIX ст.
соціально-економічний розвиток європейських країн нагромадив новий матеріал для
теоретичних узагальнень. Ставала все більш очевидною послідовність змін економічних
систем та обумовленість політичного розвитку еволюцією економічних відносин.
Низка антифеодальних революцій у Західній Європі наштовхувала дослідників на
висновок про неминучість зміни соціально-економічного устрою насильницьким
шляхом.
Принагідно зазначимо, що економічна наука в цей період переживала
період невизначеності, зародження нових наукових шкіл, альтернативних класичній
політичній економії, які критикували індивідуалізм, економічний лібералізм та
космополітизм попередників. Водночас економічні та соціальні потрясіння, які
переживав капіталізм у першій половині XIX ст., сприяли зростанню
популярності інтервенціоністських, націоналістичних та соціалістичних ідей.
Суттєво модернізувавши теорію суспільного прогресу марксизм
увібрав у себе багато досягнень наукової думки свого часу. Ідейно-теоретичними
джерелами економічної теорії Маркса стали:
•
класична політична економія, насамперед учення Д. Рікардо;
•
німецька філософія, репрезентована діалектикою Г. Гегеля
(1770-1831) та матеріалізмом Л. Фейєрбаха (1804–1872);
•
французький утопічний соціалізм.
Водночас необхідно зазначити, що сприйнявши ідеї
класичної школи та виявивши їх слабкі сторони, К. Маркс прагнув не скільки
до продовження та зміцнення учення Д. Рікардо, стільки до побудови власної
теоретичної системи, заснованої на виявленні внутрішніх суперечностей
капіталізму як рушійної сили його еволюції.
Вчений досліджував економічні процеси і явища на основі загальних
законів діалектики Г. Гегеля (єдності й боротьби протилежностей; заперечення;
взаємного переходу кількісних змін у якісні) і відповідного категоріального
апарату (сутність і явище; форма і зміст; випадковість і необхідність; одиничне
і загальне тощо).
Зазначаючи, що у своєму раціональному вигляді діалектика вносить у
позитивне усвідомлення існуючого «розуміння його заперечення», «неминучої
загибелі», розглядаючи кожну здійснену форму в русі, «ні перед чим не
схиляючись» і будучи «самою суттю своєю критичною і революційною», К. Маркс
водночас стверджував, що його»… діалектичний метод щодо своєї основи не тільки
відмінний від гегелівського, але є його прямою протилежністю. Для Гегеля процес
мислення…є деміург (творець) дійсного, яке становить лише його зовнішній прояв.
У мене ж, навпаки, ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську
голову і перетворене в ній».
Предметний метод дослідження в працях К. Маркса
Характерні риси методології К. Маркса:
•
абстрактно-теоретичний підхід, що вирізняється
глибинним проникненням у сутність економічних явищ та процесів, виокремленням
їх найсуттєвіших рис та побудовою системи логічно взаємопов’язаних та взаємообумовлених
наукових категорій;
•
нерозривна єдність історичного і логічного в кожній
категорії теоретичної системи. До К. Маркса факти економічної історії
включались в теорію лише в ролі ілюстрації або, можливо, для перевірки
результатів. Вони змішувалися з нею лише механічно. Впровадивши економічну
історію в аргументацію, з допомогою якої обґрунтовувались теоретичні висновки,
К. Маркс створив не механічну, а «хімічну суміш» і став «першим економістом високого рангу,
який побачив і послідовно учив інших тому, як економічну теорію можна
перетворити в економічний аналіз»;
•
матеріалістичне розуміння історії, її економічна
інтерпретація з урахуванням діалектичного взаємозв’язку продуктивних сил і
виробничих відносин; учення про базис і надбудову. «В суспільному
виробництві свого життя, – писав учений, – люди вступають в певні, необхідні,
від їх волі незалежні відносини – виробничі відносини, які відповідають певному
ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин
становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому
підноситься юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми
суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює
соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей
визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість».
Відтак К. Маркс досліджував економіку як базисну самодостатню структуру,
стверджуючи, що за всієї важливості надбудови матеріальне виробництво є
незалежною змінною і не потребує залучення до аналізу позаекономічних явищ та
процесів;
• лінійна модель розвитку суспільства, аналіз його еволюції як
закономірної зміни соціально-економічних формацій, в основі якої
лежить суперечність розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. «На
певному ступені свого розвитку, – писав К. Маркс, – матеріальні
продуктивні сили суспільства приходять у суперечність з наявними виробничими
відносинами… всередині яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку
продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх кайдани. Тоді наступає епоха
соціальних революцій». Відтак, на думку вченого,»… ні одна суспільна формація
не гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона дає досить
простору, а нові більш високі виробничі відносини ніколи не появляються раніше,
ніж дозріють матеріальні умови їх існування в надрах самого старого суспільства»;
• підпорядкованість економічного дослідження ідеї неминучості
загибелі капіталізму і заміни його новим, прогресивним суспільним
устроєм – комунізмом. Аналізуючи «розвиток економічної суспільної формації як
природно-історичний процес…» та виокремивши»… азіатський, античний, феодальний
і буржуазний способи виробництва» як прогресивні епохи економічної суспільної
формації, К. Маркс був твердо переконаний, що «буржуазною суспільною
формацією завершується передісторія людського суспільства» і «на місце старого
буржуазного суспільства з його класами і класовими суперечностями приходить
асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою розвитку всіх».
• поділ суспільства на два антагоністичні класи (власників і
позбавлених власності) і трактування класової боротьби як рушійної сили історії,
засадної
характеристики економічного розвитку, найвищим проявом якої є соціальна
революція. «Історія усіх до цього часу існуючих суспільств, – писали К. Маркс
та Ф. Енгельс, – була історією боротьби класів. Вільний і раб, патрицій і
плебей, поміщик і кріпак, майстер і підмайстер, коротше, гнобитель і
пригноблений перебували у вічному антагонізмі один з одним, вели безперервну,
то приховану, то явну боротьбу, яка зажди закінчувалася революційною
перебудовою всієї суспільної побудови…». Визначаючи предметом політичної економії
закони розвитку виробничих відносин, К. Маркс трактував економічну теорію
як ідеологічну, партійну науку, яка відображає інтереси панівного класу. Таким
чином, спрямована на обґрунтування всесвітньо-історичної місії пролетаріату,
марксистська теорія з самого початку була заснована на ідеології пріоритетності
класового підходу.
Основні праці К. Маркса і Ф. Енгельса та їх
значення для сучасної економічної науки
Система економічних поглядів К. Маркса знайшла найповніше
відображення у його фундаментальній праці «Капітал», над якою він працював більше сорока років. Задуманий як практичний огляд поширених у ті часи
економічних теорій, цей твір знайшов початкове втілення у економічних рукописах
1857–1858, 1861–1865 рр., на основі яких К. Маркс планував видати працю в
6 томах, розглянувши проблеми капіталу, земельної власності, найманої праці,
держави, міжнародної торгівлі, світового ринку.
Однак після видання першої книги («До критики політичної економії»)
вчений змінив свої наміри. У 1866 р. він писав про підготовку «Капіталу»,
який планував видати у 4 книгах: І – «Процес виробництва капіталу», II – «Процес обігу
капіталу», III – «Форми всього процесу в цілому», IV – «До історії
теорії».
І том «Капіталу» був опублікований у Німеччині в 1867 р.
тиражем 1000 екземплярів. Закінчити II і III томи К. Маркс
не зміг, їх видав Ф. Енгельс після смерті К. Маркса у 1885 та 1894
рр. У 1905–1910 рр. К. Каутський опублікував під назвою «Теорії додаткової
вартості» ще чотири томи економічних досліджень із Марксової спадщини (IV том «Капіталу»).
Доля праць К. Маркса виявилась драматичною. Більша частина
його цілісних фундаментальних досліджень, у т.ч. II–IV томи «Капіталу»,
залишилась після смерті вченого в рукописах і була опублікована лише у кінці XIX ст. – першій
половині XX ст. Відтак багато ідей німецького мислителя ввійшли в
науковий вжиток лише у XX ст., залишаючись довгий час невідомим широкому
загалу. На думку відомого американського економіста Дж.К. Ґелбрейта, «З
біблейських часів немає іншої видатної особистості, чия творчість піддавалась
би настільки різним інтерпретаціям, як «Капітал» К. Маркса».
Система економічних поглядів Маркса була підпорядкована ідеї
обґрунтування неминучості загибелі капіталізму в силу притаманних йому
внутрішніх суперечностей.
Досліджуючи об’єктивні закономірності еволюції капіталістичного
суспільства на основі розвитку концентрації та централізації капіталу,
поглиблення кооперації праці, вчений дійшов висновку про неминучість
загострення суперечностей між суспільним характером виробництва та приватним
характером привласнення його результатів. За цих умов, на думку автора
«Капіталу», неминуче наступає момент, коли усуспільнення праці стає несумісним
з «капіталістичною оболонкою». Вона вибухає. Соціалістична революція, яка
охоплює одночасно усі розвинені країни, та встановлення диктатури пролетаріату
уможливлюють прихід нового суспільного устрою – комунізму.
Ще одним видатним німецьким мислителем, другом і соратником К. Маркса
по революційній діяльності був Фрідріх Енгельс (1820–1895).
Перші статті Ф. Енгельса, присвячені проблемам робітничого
руху були опубліковані у 1839 р. у журналі «Телеграф». У 1844 р. у «Німецько-французькому
щорічнику» була надрукована його політекономічна праця «Нариси до критики
політичної економії», в якій вчений здійснив спробу систематизації відомих йому
економічних теорій від меркантилістів до Дж. Мілля, а також висловив міркування
щодо різних форм власності як основи відмінних типів суспільного устрою.
Зазначивши, що монополія приватної власності є причиною криз та зубожіння
населення, Ф. Енгельс пов’язував усунення суперечностей капіталістичного
суспільства з ліквідацією останньої. За оцінкою К. Маркса ця робота була
геніальною, в ній»… були уже сформовані деякі загальні принципи наукового
соціалізму».
Проблеми детермінізму суспільного устрою панівною формою власності
знайшли відображення у підготовлених у співавторстві з К. Марксом «Святому
сімействі» (1844) та «Німецькій ідеології» (1845–1846).
У 1845 р. Ф. Енгельс опублікував працю «Становище
робітничого класу в Англії», в якій обґрунтував правомірність класової
боротьби, виходячи із жахливого злиденного становища робітничого класу в
середині XIX ст. в одній із найрозвинутіших країн того часу.
Приводом для написання праці Ф. Енгельса «Анти-Дюринг» (1877–1878),
послужили публікації німецького філософа Євгенія Дюринга. Критикуючи суб’єктивний
ідеалізм Є. Дюринга, вчений дав розгорнутий виклад матеріалістичного розуміння
історії. Історичний матеріалізм та відкриття таємниці виробництва додаткової
вартості він виокремив як видатні досягнення марксизму, які перетворили
соціалізм на науку. По-новому трактуючи предмет економічної науки, Ф. Енгельс
стверджував, що політична економія у широкому розумінні є наукою про закони
виробництва та обміну матеріальних благ у людському суспільстві. У вузькому
розумінні – це наука, яка вивчає виробничі відносини певної
суспільно-економічної формації.
Величезну ерудицію Ф. Енгельса у питаннях еволюції людського
суспільства відобразила його праця «Походження сім’ї, приватної власності та держави»
(1848). Значний інтерес для дослідників економічної думки становить здійснений вченим
аналіз розвитку поділу праці, товарного виробництва та власності.
Перша спільна робота К. Маркса і Ф. Енгельса «Святе
сімейство, або Критика критичної критики (проти Бруно Бауера і компанії)» (1844)
була присвячена критиці методології суб’єктивного ідеалізму та поясненню
власних методологічних підходів, заснованих на трудовій теорії вартості та
визнанні пріоритетності відносин власності у еволюції економічних систем. «Німецька
Ідеологія» (1845–46) стала по суті продовженням «Святого сімейства», що знайшло
відображення у її підзаголовку: «Критика новітньої німецької філософії в особі
її представників Фейєрбаха, Б. Бауера і Штірнера і німецького соціалізму в
особі різних пророків». Обґрунтовуючи матеріалістичне розуміння історії, К
Маркс і Ф. Енгельс виклали в цій праці власну концепцію базису та
надбудови, акцентувавши увагу на неминучості загибелі капіталізму та приходу
епохи комуністичних революцій.
Необхідно зазначити, що у працях К. Маркса та Ф. Енгельса
відсутня наукова модель соціалізму, уявлення класиків про майбутній
справедливий устрій не оформлені у чітку систему. Вчені сформулювали лише деякі
загальні положення, які відобразили їх бачення комуністичного суспільства. На
думку класиків марксизму:
Комуністичне суспільство пройде у своєму розвитку дві стадії
(фази): нижчу – соціалізм і вищу – комунізм. Спільними рисами обох фаз будуть:
•
утвердження суспільної власності, рівність усіх трудящих щодо
засобів виробництва;
•
відсутність товарного виробництва, конкуренції, ринку та грошей;
•
знищення експлуатації, колективізм, планомірне та безкризове ведення
господарства тощо.
«Раз суспільство візьме у володіння засоби виробництва, то буде
усунене товарне виробництво, – писав Ф. Енгельс. – Анархія всередині
суспільного виробництва замінюється планомірністю….Це є стрибок із царства
необхідності у царство свободи».
•        Для соціалізму характерним буде збереження деяких рис
попереднього історичного розвитку («передісторії»): поділу праці,
розподілу за працею, держави (диктатури пролетаріату), яка є виразником
інтересів робітничого класу і «сама становить лише перехід до знищення
будь-яких класів».
На думку класиків марксизму, на нижчій фазі розвитку комуністичної
формації кожен працівник буде отримувати «від суспільства квитанцію про те, що
ним надана певна кількість праці (за вирахуванням його праці на користь
суспільних фондів), і за цією квитанцією він отримає із суспільних запасів таку
кількість предметів споживання, на яку витрачено стільки ж праці».
•        Комунізм як вища стадія є «дійсною історією», яка
пов’язана з докорінним перетворенням людського суспільства. «На вищій
фазі комуністичного суспільства, – писав К. Маркс, – після того, як зникне
підпорядкування людини поділу праці, яке поневолює її, коли зникне разом з цим
протилежність розумової і фізичної праці; коли праця перестане бути лише
засобом для життя, а стане сама першою необхідністю життя; коли разом із
всебічним розвитком індивідів зростуть і продуктивні сили і всі джерела
суспільного багатства поллються повним потоком, лише тоді суспільство зможе написати
на своєму прапорі: «Від кожного за здібностями, кожному за потребами».
Водночас зазначені положення не конкретизовані, не розроблений
механізм їх реалізації. Відтак ідея комунізму у К. Маркса має
характер довгострокового футурологічного прогнозу, утопії, відірваної від
емпіричної історії. Водночас вона включає в себе значний гуманістичний
потенціал, який справив помітний вплив на еволюцію соціалістичної думки.
Розвиток В.І. Леніним марксистської політекономії
Економічні вчення Маркса і Енгельса отримали свій подальший
розвиток у працях В.І. Леніна.
Ленін розгорнув непримириму боротьбу проти прихованих і відкритих
ворогів марксизму. На основі узагальнення нового історичного досвіду класової
боротьби пролетаріату він підняв вчення марксизму на новий, вищий щабель.
Ціннішим внеском в марксистську політичну економію є праці Леніна
по аграрному питанню, в яких науково узагальнений матеріал з розвитку
капіталізму в сільському господарстві Росії та інших країн. У своїх працях
«Аграрне питання і «критики Маркса»» (1901–1907 рр.), «Аграрна програма
соціал-демократії в першій російській революції 1905–1907 років» (1907 р.),
«Нові дані про закони розвитку капіталізму в землеробстві» (1914–1915 рр.) та
інших Ленін глибоко і всебічно дослідив закони капіталістичного розвитку
сільського господарства, які були намічені Марксом лише в загальних рисах.
Велике значення для розвитку марксистської теорії має та боротьба,
яку Ленін вів на захист діалектичного і історичного матеріалізму у відомій
роботі «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Ця книга нанесла руйнівний удар в саме
коріння ревізіоністських теорій – по їх ідеалістичній філософії.
Спираючись на основні положення «Капіталу» і узагальнюючи нові
явища в економіці капіталістичних країн, Ленін першим із марксистів дав
всебічний аналіз імперіалізму як останньої фази капіталізму. Цей аналіз
міститься у його класичній праці «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму»
(1916 р.) та в інших працях періоду першої світової війни.
Таким чином, завдяки працям В.І. Леніна марксистська політична
економія зазнала ще більш якісного розвитку і доповнення.
Сучасний марксистський напрям в західній економічній теорії
Теоретичний спадок К. Маркса – важливий та багатий за змістом
напрям економічної думки, який вражає дослідників глибиною узагальнень,
логічною строгістю аргументації, органічною єдністю історичного та логічного
аналізу. «Маркс був, безумовно, генієм, – зазначають Р. Хейлбронер і Л. Туроу,
– людиною, яка змінила характер нашого мислення про суспільство (у всіх
аспектах, як в історичному і соціологічному, так і економічному) настільки ж
радикально, як Платон змінив характер мислення філософського, а Фрейд – психологічного…він
вплинув на більшість з нас, навіть якщо, ми самі цього не визнаємо».
Найважливіші здобутки марксизму:
• Збагачення методології
дослідження економічних і соціальних процесів, створення оригінального
аналітичного апарату наукового аналізу заснованого на виявленні взаємозв’язку
технічних, економічних, політичних проблем, звернення до соціальних аспектів
економічних процесів і явиш.
• Обґрунтування
концепції історичної єдності людського суспільства.
• Глибоке
дослідження еволюції індустріально-ринкового господарства, яке дало змогу
виявити ряд важливих рис капіталістичної економічної системи.
• Розвиток теорії
суспільного відтворення на основі застосування балансового методу
моделювання натуральних і вартісних відповідностей результатів виробництва, їх
розподілу і споживання, що у подальшому сприяло формуванню нових розділів
економічної теорії: моделювання економічного зростання та аналізу міжгалузевих
зв’язків методом «затрати-випуск».
•        Поєднання в єдиній теоретичній схемі ідей регулярності відтворювального
процесу та системної обумовленості економічних криз.
•        Поглиблення трудової теорії вартості та розв’язання на її
основі ряду проблем, невирішених класичною школою; розвиток теорії
потреб, еволюційної концепції грошей; аналіз органічної будови капіталу та
впливу науково-технічного прогресу на процес капіталістичного нагромадження і
економічного зростання тощо.
Парадоксальним виявився той факт, що теорія К. Маркса, розроблена
на основі вивчення досвіду розвитку європейських країн, отримала найбільше
поширення у відсталій на той час Росії, де у 1917 р.
була здійснена соціалістична революція.
Після перемоги Жовтневої революції в Росії теорія К. Маркса
була поставлена на службу тоталітарному режиму, задогматизована і
вульгаризована. У країнах, де марксизм був проголошений офіційною ідеологією,
учення К. Маркса протиставлялось західній економічній науці і трактувалось
як єдино правильне. Основний акцент робився на ідеях К. Маркса – політика,
його економічне учення підганялось під потреби ідеології.
Крах тоталітарних комуністичних режимів на рубежі 80–90‑х
рр. XX ст. відкрив новий етап вивчення та оцінки теоретичної спадщини К. Маркса,
прагнення переосмислити основні ідеї його праць з позиції змін, що відбулися в
суспільстві та економічній науці.
Сприймаючи багатоваріантність ідей і теорій соціалізму, сучасна
економічна наука визнає той факт, що соціалізм у марксистському варіанті
потерпів поразку. «Обіцянка свободи стала, безсумнівно, найсильнішою зброєю
соціалістичної пропаганди, яка зміцнила в людях впевненість, що соціалізм принесе
звільнення, – писав ідеолог економічного неолібералізму Ф. Хайєк, – тим
жорстокішою буде трагедія, якщо виявиться, що обіцяна нам Дорога до свободи є в
дійсності Верстовий Шлях до Рабства».
Сучасні дослідники вважають теоретичну систему К. Маркса
одним із важливих напрямків світової економічної думки, якому притаманні
наукові помилки і прозріння і без якого було б не повним мозаїчне полотно
сучасної економічної науки: «Коли б наука могла сьогодні вирішити підняті
Марксом проблеми, то він належав би минулому. Оскільки цього дотепер не
сталося, то Маркс залишається нашим сучасником».


Висновок
Теорія К. Маркса справила значний вплив на еволюцію
соціалістичної думки у XIX–XX ст., розвиток впливових політичних партій,
суспільних рухів, долю мільйонів людей.
У 70-ті рр. XIX ст. отримало поширення поняття «марксизму», яке
послідовники К. Маркса ототожнювали з перетворенням утопічного соціалізму
в науку та з ідеєю революційного переходу до нового суспільного устрою. У
подальшому марксизм став ідеологічною основою соціал-демократичного руху, який
на початку XX ст. розділився на революційну та реформістську течії.
Представники останньої піддали критиці теорію К. Маркса, відмовившись у
подальшому від її основних положень. У революційній течії перемогло крайнє ліве
трактування марксизму.
Отже, економічне учення марксизму стало своєрідним, теоретичним
узагальненням досвіду капіталістичного розвитку європейських країн епохи
вільної конкуренції.
Література
1. Історія
економічних учень: Підручник: У 2 ч. – Ч. 1 / За ред. В.Д. Базидевича.
– 2-е вид., випр. – К.: Знання, 2005. – 567 с.
2. Политическая экономия:
Учебник. / Под ред. С. Митрофановой. Государственное издательство
политической литературы. М.: 1954 г.