План
Вступ
1. Підприємництво в аграрній сфері
1.1 Аграрне виробництво як єдність продуктивних сил і відносин економічної
власності
1.2 Суб’єкти і об’єкти підприємництва в аграрному секторі
					







1.3 Рентні відносини та їх форми
1.4 Механізм реалізації аграрних відносин в умовах ринкової економіки
2. Напрямки реформування АПК України в умовах ринкової економіки
2.1. Загальна характеристика АПК в сучасних умовах
2.2. Закономірності розвитку та об’єктивна необхідність організації нових
господарських формувань в АПК
2.3 Аналіз ефективної діяльності різних форм господарювання
в АПК
2.4 Реформування виробничих відносин в сільському господарстві
2.5 Фінансова підтримка аграріїв з бюджету
3. Перспективи розвитку АПК України
3.1 Проблеми та шляхи їх вирішення розвитку АПК в Україні
3.2 Іноземне інвестування в АПК України та його проблеми, економічні зв’язки
України
Висновки
Додатки
Вступ
Становлення в Україні підприємницької
діяльності відбувається в складних соціально-економічних умовах.
Сучасна економічна наука визначає
підприємництво як особливий вид діяльності. Вчені-економісти минулого виділяли
три фактори виробництва:
1)праця;
2)земля;
3)капітал.
Розквіт країн з ринковою економікою свідчить
про те, що економічні досягнення забезпечує вміла реалізація їх підприємницького
потенціалу як четвертого фактора виробництва. В законі України “Про підприємництво“
зазначено, що підприємництво – це самостійний, господарюючий,
статутний суб’єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу і
комерційну діяльність з метою одержання прибутку.
Перехід до ринку передбачає якісно новий стан
економіки, що потребує значних змін в організації виробничої діяльності. Ці
зміни полягають в розвитку вільного підприємництва через формування
господаря-власника і становлення багатоукладної економіки.
В теоритично-методологічному плані вихідною
позицією вирішення проблеми є визнання різних форм підприємництва. Це вимоги
будь-якої економіки, діяльності і господарювання об’єктивно необхідні в
аграрному секторі. При цьому лише посилання на зарубіжний досвід не може
відправним моментом для вирішення проблеми.
Ринкова економіка передбачає наявність права
власності, відповідної системи обліку та культури підприємництва.
Підприємство створює конкурентне середовище
через стимулювання господарської активності запровадження нової техніки і
технології. Через основну мету – одержання прибутку – воно сприяє розвитку
перспективних напрямів господарської діяльності, отже з важелем зміни структури
економіки, сприяє раціональному використанню ресурсів та забезпечує стимули до
високоефективної праці. Працівники,які мають власну справу і є власниками,
якнайбільше заінтересовані в якісній і високопродуктивній праці, порівняно з
найманими працівниками. Велике значення має форма організації підприємницької
діяльності і корпорації.
В Україні підприємництво здійснюється в
будь-яких організаційних формах на вибірВ цій курсовій зроблено спробу розкрити
соціально-економічну суть підприємництва і основні напрямки його розвитку в
аграрній сфері, особливості господарювання в сільському господарстві та його
національну специфіку, державну підтримку аграрних підприємств в Україні.
1. Підприємництво в аграрній сфері
1.1 Аграрне виробництво як єдність
продуктивних сил і відносин економічної власності
Підприємництво – основа розвитку економіки,
здійснення виробничої діяльності з фінансовою, моральною, та соціальною
відповідальністю. Але першоосновою є організація як система. Питанням
організаційного розвитку в економічній літературі приділяється значна увага.
Переважно досліджується суть підприємництва під кутом зору спрямування цього
процесу управління, існуючі концепції і методи стосовно організації розвитку
господарських формувань грунтуються невикористанні природної моделі
організації, які об’єднуються поняттям ”організаційний розвиток та зміни”
Прагнення людей до багатства закладені в них
природно і проявляються в усі історичні епохи. Шляхи задоволення цих природних
безмежних бажань досить різноманітні. На всіх етапах розвитку підприємництва
поряд з позитивними виявляються і його негативні ознаки. Нині такі явища, як
ухилення від оподаткування, тіньова економіка, недоброякісність продукції,
неправдива реклама тощо, більш завуальованих шляхів наживи, але суть залишилася
тією самою. При чому особливий прояв негативізму простежується в перехідних
економіках.
Більш широке поняття підприємництва було
відоме значно раніше: у XIII ст. Термін “підприємництво” використовувався в
Франції, однак діяльність підприємця вже не обмежувалася торгівлею.
Вивчення історичного процесу розвитку
підприємництва дає підстави зробити деякі висновки щодо специфіки дії
економічних, культурних та соціально-психологічних факторів в Україні.
1.Характерною для підприємства є функція
колонізації, освоєння нових земель. Менша порівняно з країнами Західної Європи
густота населення в більшості регіонів, наявність неосвоєних територій зумовлювали
підприємницьку функцію освоєння нових земель, послаблюючи увагу підприємців до
поліпшення кожної земельної ділянки.
2.Відсутність культу багатства, що породжувало
негативне ставлення до заможних людей.
3. Торгівля як провідний вид діяльності
підприємців.
4.Серед людських цінностей виділяються
колективізм, взаємодопомога, служіння вітчизні.
5. Меценацтво
6.Негативні риси підприємців-купців, що
проявляються в нечесності.
7.Відсутність державності. Український народ
тривалий час знаходився під пануванням інших держав, що не сприяло розвиткові
національного підприємства. Замість стратегічної орієнтації на успіх переважала
орієнтація на пристосування, виживання різними шляхами.
8.Національна особливість українського народу
працелюбство, однак не всім притаманна здатність до постійної напруженої праці,
а лише в короткий проміжок часу з великою віддачею сил і енергії, що
пояснюється особливістю природнокліматичних умов.
9. Общинновічеві засади устрою як ідеал.
Рушійною силою організації виробництва є
господарські формування. Згідно із Законом України “ Про підприємництво”
підприємництво здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір
підприємця (стаття 6).
Звичайно, нові колективні і приватні
підприємницькі структури, що утворюються в агропромисловому виробництві в
процесі реформування, не відповідають загальноприйнятим у світовій практиці.
Однак їх зміст можна реально оцінювати з позицій специфіки становлення ринкових
відносин.
Ефективність виробництва в окремому
підприємстві, з одного боку, залежить від його організаторів, а в умовах ринку
– від підприємців і результатів їх діяльності, а з другого – від працівників та
умов їх праці. Підвищення ефективності праці можливе лише тоді, коли інтереси
підприємств і працівників збігаються. Рушійною силою виробництва є підприємець,
що підтверджує приклад роботи окремих господарств, які очолювали керівники з
підприємницькими рисами.
Реформування відносин власності сприяє появі
нових мотивів до виробничої діяльності, які грунтуються на забезпеченні
відповідних ринкових умов: вільний вибір форм підприємницької діяльності,
розвиток конкуренції і обмеження і обмеження монополізму, високий рівень
розвитку горизонтальних зв’язків, обмеження втручання з боку держави у
господарську діяльність держави.
Таким чином, підприємство є економічною
категорією, для визначення якої пропонується такі методичні підходи:
1.Підприємництво є особливим типом людської
діяльності, яка стратегічно зорієнтована на успіх, отже, перш за все на
отримання прибутку. Якщо нечесні шляхи збагачення задовольняють лише власні
потреби, то позитивна діяльність підприємця забезпечує задоволення власних
потреб і, опосередковано, суспільних. Цільова орієнтованість на успіх вимагає
постійних новацій і реалізується через пошук та реалізацію нових можливостей, задовольняючи
цим нові суспільні потреби, замовляючи динамічне суспільне зростання.
Врахування цього вимагає наявності відповідного комплексу умов для розвитку
позитивної діяльності підприємця, спрямованої на економічний прогрес.
Цей тип діяльності включає новаторство як
основний засіб діяльності, грунтується на ряді принципів і вимог, які
найповніше реалізуються при товарно-грошових відносинах, присутній на всіх
рівнях відтворення.
Економічний прогрес забезпечує, насамперед,
матеріальне виробництво. Підприємство як діяльність зорієнтована на прибуток
розвиватиметься переважно у тих сферах, де є можливість одержати найбільші
прибутки. Дане протиріччя вирішується економічними методами. Якщо встановлені
правила в суспільстві зумовлюють високу продуктивність у сферах обігу, то
підприємництво розвивається саме тут, а, значить, поза сферою матеріального
виробництва, і така підприємницька діяльність не приводить до економічного
зростання, не виконує функцію задоволення суспільних потреб, а лише не
чисельних прошарків населення.
Отже,перший узагальнений висновок: категорія
“підприємництво” – це система відносин між суб’єктами з приводу особливого типу
діяльності по задоволенню суспільних потреб шляхом здійснення новаторської
функції, стратегічно зорієнтованої на успіх.
2.Економічна категорія підприємництва відбиває
виробничі відносини, в основі яких лежать відносини власності. Підприємництво є
формою реалізації відносин власності і проявляється через систему інтересів.
3.Підприємництво є чітко персоніфікованим.
Суб’єктом підприємництва є людина не тільки з певними потребами та інтересами,
але особливим типом особистості. В економічній системі з широким запровадженням
ринкових регуляторів управління здійснюється переважно за допомогою економічних
інтересів. Цей постулат вимагає знання потреб та інтересів суб’єктів
підприємництва, їх природи, а також ступеня підпорядкованості і взаємозв’язку
інтересів кожного суб’єкта в суспільстві в цілому. В протилежному випадку
система економічних інтересів може призвести до занепаду виробництва, що
необхідно враховувати в перехідних економіках.
4. Підприємництво є історичним явищем і
зазнало у своєму розвиткові значних змін.
5. Як кожне суспільне явище, підприємництво
розглядається в загальному зв’язку і взаємозалежності, у безперервному розвитку
під дією боротьби протилежностей.
З іншого боку, підприємець як особливий тип
особистості характеризуються не тільки особливими природними якостями. Його
поведінка формується переважно під впливом економічних і, особливо, історичних
та культурних цінностей. Тому категорія “підприємництво” включає особистість
суб’єкта підприємництва, в якому реалізуються виробничі відносини, а значить,
відносини власності. Але визначення тільки економічної категорії підприємництва
не вичерпує це явище. Необхідно доповнити його характеристиками таких наук, як
соціологія та психологія. Таким чином, можна дати визначення категорії
підприємства як системи економічних відносин з приводу особливого типу
діяльності, стратегічно зорієнтованої на успіх, по задоволенню суспільних
потреб шляхом здійснення новаторсько-координованої функції особливим типом
особистості, в якій реалізуються відносини власності з позначеними
соціально-психологічними характеристиками.
1.2 Суб’єкти і об’єкти
підприємництва в аграрному секторі
Вихідним при характеристиці економічної
категорії є визначення суб’єктів і об’єктів підприємництва. Конкретним проявом
підприємницької функції є підприємницька діяльність, яка виступає об’єктом
підприємництва. Згідно з економічною теорією головною ознакою діяльності, в
тому числі підприємницької, є організація, що передбачає оцінку економічної
ситуації, розробку плану дій, організацію адміністративного управління та
контролю за виконанням плану. Однак об’єктом підприємництва є не просто
діяльність, а згідно з його регульованою функцією – новаторська діяльність по
комбінації факторів, виконанню управлінських функцій для виробництва товарів та
надання послуг з метою одержання прибутку, виявлення суспільних потреб.
Підприємницька діяльність досить різноманітна.
На основі аналізу першоджерел пропонується наступна схема її класифікації.
За фактором новаторства виділяють два види
підприємницької діяльності: науково-технічне, або інноваційне підприємництво і
ринкове підприємництво.
Науково-технічне підприємництво передбачає
діяльність щодо економічної реалізації нововведень і винаходів у різних сферах
економіки, включаючи організацію та управління. Різновидом інноваційного
підприємництва є венчурне, особливо ризикове – це діяльність з розробки та
комерційного використання результатів науково-технологічних нововведень,
інвестори передають венчурним компаніям свій капітал на безоплатній основі,
однак у випадках успіху їм надається права на результати наукових розробок,
одержання засновницького прибутку і прав основного акціонера.
Фірми сплачують вищу процентну ставку за
кредит, ніж існуючі крупні компанії через побоювання ризику. Ряд дослідників
підкреслюють, що причиною фінансової нестабільності дрібних та середніх
структур є нестача власних коштів.
Суб’єктами підприємницької діяльності,
виходячи із трактування поняття “підприємець”, є приватні особи. Вони можуть
організовувати різні підприємства: одноосібні, сімейні, засновані на власній
праці, а також більш крупні з найманою працею. Сучасна економіка представлена
не лише приватними індивідуальними структурами. Більшу частину прибутку
одержують у великих корпораціях, тому виникає питання про можливість
підприємництва в різних організаційних формуваннях. Відповідно до Закону
України ”Про підприємництво” суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути
громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або
дієздатності, та юридичні особи всіх форм власності, передбачених Законом
України» про власність”. Законодавство визначає юридичною особою підприємство
як суб’єкт господарського права, що здійснює виробничу, науково-дослідну і
комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку. Виділяють чотири
ознаки юридичної особи: організаційна єдність, наявність відокремленого майна,
участь у суспільному виробництві від свого імені, самостійна майнова
відповідальність. Враховуючи це, суб’єктами підприємницької діяльності як
юридичні особи мають бути такі види підприємств: приватне підприємство,
засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на
власності фізичної особи, господарське товариство; підприємство, засноване на
власності об’єднання громадян; комунальне підприємництво, засноване на
власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване
на державній власності, в тому числі казенне підприємство.
Розмежування власності та управління,
відокремлення капіталу-функції від капіталу-власності появу корпоративного
підприємництва. Тому виникає питання про можливість підприємництва в
організаціях з різними формами власності.
Виходячи із вище викладеного та суті
підприємницької функції, можна визначити економічну категорію підприємництва як
систему економічних відносин між суб’єктами з приводу особливого типу
діяльності щодо здійснення новаторсько-кординуючої функції з метою одержання
прибутку, соціального ефекту та специфічну соціально психологічну форму.
1.3 Рентні відносини та їх форми
Складовою аграрних відносин є рентні
відносини. Оскільки зберігається монополія на землю як об’єкт господарювання,
існують різні за своєю родючістю та розташуванням землі, зберігається
об’єктивна причина існування земельної ренти, а відтак, і рентних відносин.
Рента — це економічна форма реалізації власності на землю, Ά рентні відносини — це відносини між державою, сільськогосподарськими
підприємствами та індивідуальними землевласниками щодо виробництва, розподілу і
використання додаткового доходу, який створюється в сільському господарстві.
Оскільки землі розрізняються за своєю
родючістю, розташуванням щодо ринків збуту і кліматичними умовами місцевості,
то при господарюванні на найкращих землях виникає додатковий (надлишковий)
дохід. Такий дохід виникає і в промисловості, однак у сільському господарстві
він має фіксований характер і називається диференціальною рентою.
Отже, причиною виникнення диференціальної
ренти є монополія на землю як об’єкт господарювання, а умовою виникнення
диференціальної ренти є неоднакова родючість земельних ділянок і неоднакове
розташування їх щодо ринку. Джерелом диференціальної ренти є праця на середніх
і найкращих ділянках землі.
Загальною умовою виникнення ренти є
товарно-грошові відносини. Наявність товару, грошей, ринкових відносин
передбачає, що господарства, розташовані навіть на найгірших землях, можуть за
рахунок реалізованої продукції не тільки відшкодувати виробничі затрати, а й
одержати чистий дохід, без якого неможливе розширене відтворення. А це означає,
що суспільна вартість сільськогосподарських товарів повинна визначатися не
середніми, а найгіршими умовами виробництва. За цих умов індивідуальна вартість
товарів, вироблених на середніх і найкращих ділянках, буде нижчою за суспільну
вартість. Внаслідок цього господарства, що використовують середні і найкращі
землі, одержують надлишковий продукт і надлишковий дохід, який і є
диференціальною рентою. Отже, диференціальна рента — це різниця суспільної та
індивідуальної вартості товарів, вироблених за середніх і найкращих умов
господарювання. Розрізняють диференціальну ренту І і диференціальну ренту II. Диференціальна рента /відображає економічні відносини в суспільстві
щодо виробництва і використання надлишкового доходу, зумовленого різною
родючістю землі та її неоднаковим розташуванням відносно ринків. Диференціальна
рента II виникає в результаті нових продуктивніших капіталовкладень у землю,
застосування досконаліших машин, технологій виробництва, а також меліорації,
найкращого насіння, добрив тощо.
Сучасний стан аграрних відносин в Україні
характерний тим, що стара система розподілу диференціальної ренти зруйнована, а
нова поки що не є сформованою. Тому проблема рентних платежів законодавчо
неврегульована.
Абсолютна та монопольна рента. Ціна землі. Розглядаючи
диференціальну ренту ми показали, що гірші землі диференціальної ренти не
приносять. Між тим відомо, що землевласники навіть за найгірші землі беруть
орендну плату, а держава стягує земельний податок. За рахунок чого користувач
може робити ці платежі? Основою таких платежів є абсолютна рента, яка виступає
як різниця між ринковою вартістю продукції і ціною виробництва.
Звідки береться абсолютна рента? Річ у тім, що
у виробництві продукції сільського господарства беруть участь як людина, так і
природа. Тому на затрачений капітал в землеробстві створюється більше
додаткової вартості, при всіх інших рівних умовах, ніж в інших галузях
народного господарства.
Інакше складаються конкурентні відносини між
промисловістю і сільським господарством. Приватна власність на землю певною
мірою перешкоджає вільному переливу капіталів з промисловості в землеробство.
Тому ринкові ціни на продукцію землеробства (через високий попит на неї)
формуються не на основі середніх затрат, як у промисловості і не на основі
затрат праці на гірших земельних ділянках, а на основі індивідуальної вартості
товару. В результаті надлишок додаткової вартості над середнім прибутком не потрапляє
в розподіл між підприємцями різних галузей, а реалізується в цінах на продукцію
землеробства у вигляді абсолютної ренти. Отже, абсолютну ренту приносять всі
земельні ділянки, як кращі і середні, так і гірші. А якщо це буде продукція
середньої або кращої ділянки, то тут буде і диференціальна рента. Причиною
цього є монополія приватної власності на землю. Основною формою вилучення
абсолютної ренти виступає орендна плата, податок на землю.
Серед земель виділяються такі, що розташовані
у винятково сприятливих грунтово-кліматичних умовах. Господарства, розташовані
в таких районах, завдяки виключним умовам, створеними природою, мають
можливість вирощувати рідкісні продукти (цитрусові, виноград, ін.). Попит на цю
продукцію вищий за пропозицію, що створює умови для реалізації її за цінами, що
стабільно перевищують витрати по вирощуванню. Такі ціни називають монопольними.
У результаті виникає різниця між монопольною
ціною, верхня межа якої визначається лише платоспроможним попитом, і вартістю
рідкісного землеробського прибутку у вигляді надприбутку. Цей надлишок і є монопольною
рентою, яка привласнюється власником землі. Джерелом існування такої ренти є
доходи тієї частини населення, яка купує на ринку ці дефіцитні землеробські
продукти. А джерелом названих доходів, як правило, є додаткова вартість,
створена в інших галузях матеріального виробництва. Користувачі такою землею
сплачують монопольну ренту в формі вищої орендної плати або вищого податку.
З рентними відносинами пов’язана і така
категорія ринкової економіки, як ціна землі. В суспільстві, де панує приватна
власність на землю, земля стає об’єктом купівлі-продажу. Як визначити ціну
землі? Адже вона не має вартості, як інші товари, бо не є результатом людської
праці. Слід зауважити, що в умовах ринкової економіки виникає особливий вид
товарів, ціни на які спираються не на вартість, а на доход, який приносить
власнику їх використання. Такі ціни називають ірраціональними. До таких цін
відноситься і ціна землі.
Ціна землі – це сума грошей, яка, якщо
її покласти в банк, принесе своєму власнику доход у вигляді процента, не менший
від тієї земельної ренти, яку приносить дана земельна ділянка. Вона
розраховується за формулою:
Цз = R / S *100, (1.)
де Цз – ціна землі; R – рента; S
– норма позичкового процента.


1.4 Механізм реалізації аграрних відносин в умовах ринкової економіки
Сільське господарство як галузь матеріального
виробництва має ряд особливостей, що позначаються його функціонуванні в умовах
ринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів,
яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх із сільського господарства в
промисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере
безпосередньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями.
Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів у сільському господарстві,
яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростання
пропозиції сільськогосподарської продукції, ферми в пошуках найприбутковішого
бізнесу перерозподіляють свої ресурси на користь інших виробництв. В результаті
пропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже,
зростуть ціни на неї, а з ними – і доходи сільських товаровиробників,
урівноважуючись з розміром доходів інших галузей.
Проте в реальному житті такого перерозподілу
ресурсів не відбувається, за винятком істотного відгуку сільського населення в
промисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причина
цього полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, але
земельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їх
власниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них і
далі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає від
товаровиробників достатньої кількості основного і оборотного капіталу. Це
заважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпечення
ефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинні
здійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. В
цьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства.
Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП, пропозиція
сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що в
таких умовах ціни на сільськогосподарську продукцію і доходи сільських
товаровиробників матимуть тенденцію до зниження.
2. Напрямки реформування АПК України в
умовах ринкової економіки
2.1 Загальна характеристика АПК в сучасних умовах
У сучасній світовій економіці сформувалися
цілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до
сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової
інтеграції. В результаті агропромислової інтеграції формується така
господарська структура, як агропромисловий комплекс (АПК). До складу АПК
належать:
1-ша сфера: галузі промисловості, які
постачають сільськогосподарські знаряддя праці;
2-га сфера: галузі сільського господарства;
3-тя сфера: галузі, які обслуговують сільське
господарство (переробка, транспортування, реалізація) (рис. 1).
В галузях першої сфери в Україні виробляється
близько 15%, в другій сфері – 46%, а галузях третьої сфери – 39% валового
продукту агропромислового комплексу. А це означає, що в сучасних умовах
неможливо розвивати сільське господарство інтенсивним шляхом без стійких
виробничо-економічних зв’язків з партнерами агропромислового комплексу.
Розширення меж системи агроекономічних
відносин за рахунок ”зовнішніх“ зв’язків сільськогосподарських підприємств з
підприємствами і організаціями галузей АПК веде до переростання їх у відносини агропромислові. Сучасні агропромислові відносини можна представити у
вигляді трьох блоків:
виробничі відносини в центральній галузі АПК –
сільськогосподарській;
виробничі взаємозв’язки сільського
господарства з галузями досільськогосподарської сфери;
виробничі відносини сільського господарства з
галузями постсільськогосподарської сфери.
АПК є складовою частиною господарського
комплексу. Тому його розвиток повинен здійснюватися на основі об’єктивних
економічних законів. Водночас сільське господарство відрізняються від інших
галузей народного господарства рядом особливостей:
на відміну від промисловості, для якої земля є
лише загальною умовою функціонування, в сільському господарстві земля –
головний об’єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва;
для сільського господарства є збіг часу
виробництва і робочого періоду, що породжує сезонний характер виробництва;
в сільському господарстві тісно переплітаються
економічні і природні процеси відтворення. Тому кінцевим результатом є сума
зусиль людини і природи;
складність і різноманітність економічних
зв’язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а також
переплітанням різних форм власності.
2.2 Закономірності розвитку та об’єктивна
необхідність організації нових господарських формувань в АПК
Нині здійснювана економічна реформа передбачає
формування у сільському господарстві багатоукладної економіки. Насамперед
необхідно перетворити колгоспи й радгоспи в повноцінних суб’єктів ринкових
відносин, звести до мінімуму державне замовлення, надати право господарствам
самостійно реалізувати продукцію. Трудовий колектив має стати реальним
господарем землі і засобів виробництва, реалізовувати свої інтереси,
розпоряджатися виробленою продукцією та одержаними доходами.
У сільськогосподарських підприємствах
необхідно провести глибокі перетворення на основі широкого використання
підряду, оренди, акціонерних, кооперативних та сімейно-індивідуальних форм.
Доцільно використовувати колективно-пайові або пайові способи безпосереднього
привласнення засобів та результатів виробництва. Їх суть полягає у тому, що
земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між членами трудового
колективу (з урахуванням трудового вкладу) на паї, на які нараховується частина
одержаного прибутку. Селяни стають власниками, реальними співгосподарями
засобів виробництва і його результатів, максимально заінтересованими в кінцевих
результатах праці.
Це, однак, не виключає можливості
функціонування інших форм організації сільськогосподарського виробництва, в
тому числі ферм, селянських господарств) самостійних кооперативів і особистих
підсобних виробництв. У Законі України «Про власність»
підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює умови
для їхнього розвитку та захисту.
Сільськогосподарським підприємствам сьогодні
потрібне реальне економічне й правове розкріпачення (захист від
адміністративного свавілля, матеріально-технічна і фінансова підтримка,
визнання їх повноцінними суб’єктами ринкових відносин), як і фермерам, селянським
господарствам.
Будь-який суб’єкт підприємництва у сільському
господарстві повинен мати право самостійно вибирати напрямок спеціалізації (з
Урахуванням умов даного господарства), визначати перспективу й економічно
ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток
підсобних підприємств та обслуговуючих цехів. Потрібна також свобода вибору
партнера, Договірних взаємовідносин з суб’єктами ринку, форм організації та
оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить
селянина повноцінним господарем, тим більше що досвід розвинутих країн (Японії,
США, Франції, Німеччини та ін.) свідчить: у господарській діяльності робить не
форма власності, а підприємець, якому «дихає в потилицю» конкурент.
Сьогодні має місце протиставлення існуючих
форм господарювання новим формам, а саме: колективних сільськогосподарських
підприємств, з одного боку, та фермерських господарств, з іншого. Нерідко вихід
вбачається в масовій приватизації. При цьому спостерігається захоплення силовим
адміністративно-командним руйнуванням колективістської основи існуючих на селі
відносин і вольовим (незважаючи на відсутність необхідних для того передумов)
насадженням приватних селянських (фермерських) господарств та приватної
власності на землю.
Однак, по-перше, фермерські господарства
виробляють незначну частину сільськогосподарської продукції. Потрібно
три-чотири роки для їх становлення як повноцінних товаровиробників: це час для
забудови, придбання техніки, будівельних матеріалів, палива. Фермерські
господарства не можуть негайно дати необхідну кількість продовольства для
населення, а тому різкий і суцільний перехід до сімейних ферм був би
катастрофічним для нашого суспільства.
По-друге, формування багатоукладної системи
господарювання в аграрному секторі не слід здійснювати шляхом протиставлення
різних форм власності, проводячи курс на одноукладність з безроздільним
пануванням приватних форм привласнення. Суть багатоукладності полягає в тому,
що всі елементи тісно пов’язані між собою, доповнюють один одного і сприяють
розвиткові кожного. Без такої системи створюється не реальний, а формальний
плюралізм форм власності і господарювання з непримиренними суперечностями й
антагоністичною боротьбою. Уже сьогодні про це свідчать численні факти гострих
конфліктів, що виникають у відносинах між орендними колективами, фермерськими
господарствами, кооперативами, колгоспами й радгоспами.
2.3 Аналіз ефективної
діяльності різних форм господарювання в АПК
Передумовою ставлення ринкових відносин в Україні є
реформування державної і колгоспно-кооперативної власності. З позиції становлення різних її форм досліджується
проблеми власності. Вивчення власності як категорії мотивації
високопродуктивного господарювання і підприємництва, свідчить про те, що
становлення риноквих відносин в Україні і створення селянина-власника неможливе
без зміни відносин власності. Приватизації можуть підлягати всі
сільськогосподарські підприємства системи АПК.
Під приватизацією розуміють перетворення їх в
підприємства з колективно-пайьовою власністю, а також господарства, засновані
на приватній власності громадян. В результаті приватизації держава втрачає
право володіння, розпорядження, користування об’єктами державної
вдасності, а державні організації право безпосереднього управління.
Всі види власності – індивідуальна (приватна),колективно-акціонерна,
державна- співіснують між собою. В період розвитку ринкових відносин велику
роль відіграє конкуренція між різними формами власності, яка і формує їх
співвідношення у сфері виробництва, обміну і споживання. Отже, конкуренція форм
власності сама по собі корисна, бо примушує кожну форму власності
вдосконалюватись. Не можна визначити, яка форма власності є найєфективнішою.З
позиції організації виробництва, найвищий економічний потенціал у тієї форми
власності, яка забезпечує робітникові становище реального господаря
виробництва, тобто індивідуальна форма власності.
З розвитком продуктивних сил рівень
концентрації виробництва потребує все більших інвестицій, а індивідуальна
власність може забезпечити йього тільки при умові об’єднання. Таким чином,
відбувається об’єднання індивідуального майна і колективного капіталу
до оптимального розміру, якого потребує виробництво. Це і є
приватно-колективна форма власності (акціонерна), яка має великий економічний
потенціал.
Одним із способів реалізації тієї чи іншої
форми власності, який найповніше відображає її суть і реалізує закладені в ній
переваги, є форма господарювання. Вона визначає дві сторони відносин:
організаційно-технічну, пов’язану з технологічними процесами і не залежну від відносин
власності, і соціально-економічну, що впливає з самих відносин власності.
Закономірним у розвитку суспільства є різноманітність форм власності та
господарювання – колективні господарства, акціонерні товариства,селянські (фермерські)
господарства та інші. Згідно з законодавством усі форми власності
визнані рівноправними.
Пошук нових форм господарювання в умовах
переходу до ринкової економіки висунув на передній план дослідження акціонерну
форму господарювання, яка має посісти відповідне місце в процесі розвитку форм
господарювання на селі, бо це є шлях створення нових суб’єктів ринку
підприємницького типу. Щодо цієї форми господарювання в аграрному секторі
погляди вчених і практиків не збігаються. Більшість вчених пов’язують вихід
аграрного сектора економіки України з кризового стану з розвитком
індивідуальної (приватної) власності.
2.4 Реформування виробничих
відносин в сільському господарстві
Здобувши політичну незалежість,Україна
отримала у спадщину надмірно велику кількість соціально-економічних проблем.Булоб
помилково нехтувати хоча б однією з них, недооцінюючи її вагомість.І все ж на
перше місце серед них життя поставило продовольчу проблему. Саме недостатня
забезпеченість в колишньому Радянському Союзі продуктами харчування стала
однією з основних причин зростання соціально-економічної напруги в суспільстві,
особливо після так званої ”лібералізації” цін.
Життя вимагало кардинальних змін в
народногосподарському комплексі України.Тільки його реформування могло принести бажані
наслідки.
При перебудові аграрних відносин, підходів до
вирішення питання про власність на землю, особливо її купівлю-продаж, необхідно
прорахувати негативні наслідки:
спекуляції землею, в результаті якої її значна
частина випаде з господарського обороту, а велика кількість дрібних власників
втратить джерело до існування;
класова, міжнаціональна і міжособистісна
ворожнеча;
соціальна несправедливість, на основі якої
будуть виникати конфлікти;
загроза втрати економічної незалежності через
те, що земля може бути скуплена іноземним капіталом, який уже зараз диктує
умови розвитку вітчизняної економіки.
Реформуючи аграрні відносини, необхідно
створити такий механізм, який право користування землею, як і її продуктами,
міг би забезпечити тим, хто на ній працює.
Первинна виробнича ланка в сільському
господарстві (фермерське господарство, селянська спілка, особисте господарство)
функціонує на основі комерційного розрахунку. Це означає, що для забезпечення
своєї діяльності вона повинна мати певні грошові ресурси, які виступають у
вигляді виробничого капіталу. Існують певні особливості обороту капіталу в
сільському господарстві. По перше, це джерела формування капіталу. Певна
частина виробничого капіталу в сільському господарстві (будівлі, споруди,
обладнання) формуються звичайним шляхом через сферу товарного обігу. Проте
значна частина засобів виробництва, що споживаються, створюються в самому
господарстві і входять у виробничий оборот, минаючи сферу товарного обігу.
Тобто відбувається відновлення безпосередньо в натуральній формі (формування
стада власним молодняком, вирощування садів, виробництво насіння, кормів). Це
означає, що в процесі відтворення певна кількість створеної продукції не
набуває форми кінцевого продукту.
По друге, це особливості в обороті капіталу,
які обумовлені сезонним характером сільськогосподарського виробництва. Так,
механічні знаряддя праці застосовуються в сільському господарстві відносно
короткий час (зернові комбайни 10-20 днів на рік, сівалки 5-10 днів). У той же
час високоефективне господарство вимагає наявності повного комплексу машин для
того, щоб усі операції виконувалися своєчасно і високоякісно. Це, з одного
боку, передбачає вищий ніж у промисловості рівень капітало- і енергоозброєності
праці, а з іншого, – уповільнення обороту капіталу порівняно з іншими галузями
народного господарства.
Реформування
можна проводити у трьох напрямах.
Перший, коли всі власники є членами
колективу, беруть участь у виробництві своєю землею, майном і працею. До них
можна віднести існуючі колективні сільськогосподарські підприємства, акціонерні
товариства закритого типу, сільськогосподарські виробничі кооперативи.
Економічні відносини між учасниками
колективного, кооперативного чи акціонерного формування повинні відбуватися на
основі оплати праці за виконану роботу, розподілу прибутку на основі фонди або
орендної плати.
Другим напрямом реформування колективних
сільськогосподарських підприємств є створення на їх базі приватного
підприємства. Керівник КСП може стати власником своєї частки (паю),
заснувати приватне підприємство та орендувати в інших членів підприємства
земельні частки (паї) і майно. При формуванні таких підприємств слід мати на
увазі, що більшість людей, вихованих ідеологією колективної участі у
виробництві, поки що не завжди сприяють одного власника.
Третім напрямом реформування є створення
нового підприємства кількома власниками, а земля й майно орендуються у їх
власників. Цьомунапряму відповідають товариства з обмеженою
відповідальністю (ЛТД), проте з соціальної точки зору, це теж не досить стабільна
система. Він має такі ж проблеми, як і в другому напрямі.
Різниця між ними полягає у тому, що там один власник, а в ЛТД – кілька.
Таким чином, найсприятливішими на сучасному
етапі будуть формування, які основані на приватній власності на землю і майно
та колективних формах організації виробництва, за яких кожний учасник такої
кооперації одержує плату залежно від рощміру вкладеного у загальне виробництво
капіталу і праці. При цьому не виключені й орендні відносини. Якщо
селяни надаватимуть перевагу іншим формуванням, вони законодавчо мають право на
безперешкодний вихід з колективних формувань.
За таких умов підтримання нормального процесу
відтворення вимагає наявності надійних каналів фінансування
сільськогосподарського виробництва. В усіх розвинутих країнах
сільськогосподарське виробництво знаходиться на державній дотації.
2.5 Фінансова підтримка
аграріїв з бюджету
Сільське господарство України в недалекій
перспективі може стати одним з джерел експорту. Цьому сприяють і великі
масштаби сільськогосподарського землекористування і родючі землі. У поєднанні з
працьовитістю українського народу це виводить Україну на одне з провідних місць
за аграрним потенціалом. У перспективі Україна може не лише повністю
забезпечити власні потреби в сільськогосподарській продукції, а й істотно
збільшити свій експортний потенціал. Таким чином, сільське господарство може і
повинно стати галуззю, що відіграватиме виняткову важливу роль у процесі
входження України у світовий ринок.
Сільське господарство як галузь матеріального
виробництва має ряд особливостей, що позначаються його функціонуванні в умовах
ринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів,
яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх із сільського господарства в
промисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере
безпосередньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями.
Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів у сільському господарстві,
яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростання
пропозиції сільськогосподарської продукції, ферми в пошуках найприбутковішого
бізнесу перерозподіляють свої ресурси на користь інших виробництв. В результаті
пропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже,
зростуть ціни на неї, а з ними – і доходи сільських товаровиробників,
урівноважуючись з розміром доходів інших галузей.
Проте в реальному житті такого перерозподілу
ресурсів не відбувається, за винятком істотного відгуку сільського населення в
промисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причина
цього полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, але
земельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їх
власниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них і
далі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає від
товаровиробників достатньої кількості основного і оборотного капіталу. Це
заважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпечення
ефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинні
здійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. В
цьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства.
Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП пропозиція
сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що в
таких умовах ціни на
Сільськогосподарську продукцію і доходи
сільських товаровиробників матимуть тенденцію до зниження.
На відміну від промисловості до процесу
сільськогосподарського виробництва залучено не три, а чотири ресурси – основні
і оборотні фонди, жива праця і земля, причому земля в сільському господарстві є
головним засобом виробництва, тоді як в інших галузях вона є лише просторовим
базисом. Як основний засіб виробництва земля вимагає свого відтворення на
розширеній основі, що породжує ряд специфічних проблем, пов’язаних із
збереженням і підвищенням родючості грунту.
Аграрні підприємства працюють в умовах ризику
і невизначеності. Однією з причин є те, що в сільському господарстві
економічний процес відтворення тісно переплітається з природними процесами.
Сільськогосподарська продукція виробляється за допомогою живих організмів, які
часто функціонують як засоби виробництва. Оскільки ці живі організми
розвиваються за біологічними законами, то цим і зумовлюється відома залежність
процесу відтворення в сільському господарстві від природних факторів, що, в
свою чергу, вимагає всебічного врахування їх і глибоких знань агробіологічної
науки.
Сільськогосподарське виробництво здійснюється
в різних грунтово-кліматичних умовах – добрих, середніх і поганих, що
безпосередньо позначається на результатах господарської діяльності підприємств
і має наслідком рівня їх економічного розвитку. Підприємства, що працюють у
відносно гірших природних умовах, менш конкурентноспроможні, мають вищу
вірогідність банкрутства. В умовах ринку ціновий фактор не може бути тим
важелем, який забезпечував таким підприємствам відносне благополуччя і
зменшував ризик збанкрутувати.
Тому виникає потреба в державній підтримці
таких сільськогосподарських підприємств за допомогою поза цінових економічних
важелів.
У сільському господарстві робочий період
використання живої і не збігається з періодом виробництва. У результаті такого
незбігу виникає сезонність виробництва, яка виявляється в нерівномірному,
переривчастому використанні робочої сили і засобів виробництва, в
нерівномірному надходженні продуктів і доходів протягом року. Це вимагає
розробки заходів щодо пом’якшення сезонності і врахування цього фактора при
виборі спеціалізації підприємства. Крім того, така залежність від природних
умов викликає необхідність створювати на аграрних підприємствах значні страхові
резерви насіння, кормів на випадок неврожаю, спричиненими форс мажорними обставинами,
посухою, градобоєм, повенями тощо.
Сільське господарство – це кредитомістка
галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони додаткових
фінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових кредитів, для
здійснення поточних платежів з метою забезпечення операційної діяльності. Адже
в сільському господарстві, як уже зазначалося, існує великий сезонний розрив
між вкладанням оборотного капіталу і отриманням доходів. Тому аграрні
підприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат.
Тримати на такі цілі власні кошти тривалий час економічно невиправдано. Значно
ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунках формувати за
рахунок власних джерел, а понад цього – позичкових, тобто за рахунок кредитів.
Сільське господарство є менш інвестиційно
привабливою галуззю порівняно з рядом інших галузей народного господарства. Це
спричинено тривалим періодом виробництва сільськогосподарської продукції, який
продовжується нерідко більше року і характеризується поступовим наростанням
вкладень від початку виробництва до його завершення і одночасним вивільненням
коштів у кінці виробництва при одержанні готової продукції. Потенційні
інвестори спрямовують свій капітал насамперед у ті виробництва, де має місце
швидкий кругообіг коштів, а отже, де можна отримати і швидку віддачу від його
інвестування. За цією характеристикою сільське господарство є менш привабливою
галуззю. Якщо взяти до уваги ще і існування підвищеного ризику неодержання
готової продукції в очікуваному обсязі через незалежні від виробника обставини
– несприятливі природнокліматичні умови, то стає зрозумілим, чому ця
особливість сільського господарства не є тимчасовою, а органічно притаманна
йому і проявляється лише з різною інтенсивністю залежно від стану розвитку
галузі і окремих аграрних підприємств та кон’єктури на ринку інвестицій.
В сільському господарстві порівняно з іншими
галузями значно ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумовлено
наступними причинами:
·необхідністю розвивати в аграрних підприємствах
декілька товарних галузей, які істотно відрізняються технологією та
організацією виробництва;
·розосередженістю працівників по великій території,
площею нерідко декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку з
цим прийняття оперативних рішень відповідно до зміни поточної виробничої
ситуації;
·достатністю території аграрних підприємств та їх
господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових
зусиль для організації збереження власного та орендного майна, вирощеного
врожаю:
·потребою залучення сезонної робочої сили в періоди
збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі
тимчасових організаційних ланок,які нерідко посилюються через низьку
кваліфікацію таких працівників;
·необхідністю подовження робочого дня працівників
аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних
операцій у стислі агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема
в молочному скотарстві, що характеризується розірваністю робочого дня
працівників.
Специфічною особливістю сільського
господарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих
галузей, що вимагає всебічного обгрунтування галузевої структури підприємства.
Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частина продукції
даної галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах
відтворення.
Проблема кредитування для сільського
господарства значно ускладнюється ще і тим, що ця галузь розцінюється
комерційними банками як кридитно-ризикована. Тому кредитна ставка для аграрних
підприємств встановлюється вищою порівняно з рівнем для підприємств інших
галузей. Якщо, скажімо, у березні 2000р. процентні ставки за кредитами
комерційних банків для будівельної індустрії становили 35,3%, торгівлі і
громадського харчування становили 36,3%, промисловості – 38,7%, то для
сільського господарства – 44,6%.
Крім високих процентних ставок, відбувалося і
блокування кредитування аграрного сектора економіки через неможливість
використання землі як об’єкта застави, спричиненою нерозвиненістю ринку цього
ресурсу, а також через звужену можливість використання готової продукції як
об’єкта застави у зв’язку з існуванням протягом тривалого часу першочерговості
розрахунків. Адже відповідно до їх вимог продукції могло і не вистачити для
задоволення потреб кредиторів, оскільки вона могла бути використана для
задоволення вищих за рангом зобов’язань.
Отже, втрати аграрними підприємствами обігових
коштів і неможливість залучення кредитних ресурсів призвели до блокування
процесу відтворення основних засобів сільськогосподарського призначення і
матеріальних оборотних засобів. Підприємства не мали змоги оновити зруйнований
машиннотракторний парк, придбати необхідну кількість мінеральних добрив,
запасних частин отрутохімікатів, пального, насіння вищих репродуктивних
кондицій, пально-мастильних матеріалів. У результаті аграрні товаровиробники
вимушено перейшли на екстенсивний тип розвитку, що супроводжується
деіндустріалізацією виробництва і застосуванням у великих масштабах ручної
праці. Наслідки не забарилися – рік у рік скорочувався обсяг
сільськогосподарського виробництва і обсяг продажу сільськогосподарської
продукції, а відтак сформувалася “петля” аграрної кризи.
Насамперед слід зазначити, що на початку
2000р. аграрні підприємства мали вкрай несприятливу структуру активів. В їх
загальній вартості понад 84% становили необоротні активи, в тому числі 75
процентних пунктів припадало на будівлі і споруди, які переважно пустують і
мають незадовільний фізичний стан. Через постійне вимагання оборотного капіталу
його частка становила 16%, з них на грошові кошти, розрахунки та інші оборотні
активи припадало лише 3,4 процентних пункти дорівнювала 21%. За такої структури
активів ліквідна частка майна аграрних підприємств стала надто низькою, що
вкрай ускладнило розв’язання проблеми кредитозабезпеченості. Постійно зростала
заборгованість підприємств, і в 1999р. вона становила 15,4 млрд. грн.,
перевищуючи їх дебіторську заборгованість у 7 разів. Через важний фінансовий
стан підприємства істотно знизили заробітну плату працівників і нерідко її не
виплачували роками. Відсутність грошових коштів зумовила перехід від грошової
оплати переважно до натуральної. Однією з основних форм прояву аграрної кризи,
як уже зазначалося, є істотне зниження обсягу виробництва валової продукції
сільського господарства. У 2000р. валова продукція зменшилася порівняно з
1990р. у 1,9 рази. Особливо швидкими темпами зменшувався обсяг виробництва
продукції тваринництва. За вказаний проміжок часу зменшення становило 2,4 рази,
що негативно відбилося на структурі споживчого кошика. У 2000р. в економіці
країни в цілому, в тому числі і в сільському господарстві, виникли паростки
подолання руйнівної сили, що тривала майже тисячоліття. Реальний валовий
внутрішній продукт зріс порівняно з 1999р. на 6%, а валова продукція
промисловості – на 12,9%. Найвищі темпи збільшення обсягів виробництва
порівняно з попереднім роком досягло в галузях, продукція яких наповнює
внутрішній ринок і задовольняє потреби споживачів, — харчовій, легкій,
деревообробній та ін. Намітилася тенденція до посилання інноваційної
активності, насамперед у напрямі оновлення продукції і впровадження нових
технологій. Набула подальшого посилення тенденція нарощування обсягів
інвестицій в основний капітал. Досягнута стабільність гривні, зросли експортні
надходження валюти, збільшилися іноземні інвестиції. У 2000р. вперше за останні
10 років зросло виробництво продукції сільського господарства на 7,6% проти
1999р., а продуктивність праці на 4,9%.
Подальше реформування економіки, здійснення у
2000р. глобальних соціально-економічних перетворень на селі – створення на базі
колишніх колективних сільськогосподарських підприємств ринкового типу, а також
завершення найвідповідальнішого етапу земельної реформи – приватизації землі
дали змогу вказані позитивні зрушення розвинули далі. Так, у 2001р. валовий
внутрішній продукт держави зріс порівняно з 2000р. на 9%, причому темп його
зростання був одним з найвищих серед країн Європи. Валова продукція цієї галузі
зросла на 9%. Стало поліпшуватися соціальне середовище на селі. Вдвічі
зменшилася заборгованість по заробітній платі селян, зросли їх заробітки. У
2001р. власників земельних і майнових паїв було нараховано 2 млрд. гривень
орендної плати, або на 25% більше, ніж у минулому році. Доходи в особистих
селянських господарствах зросли в 1,6 рази. Проте дані позитивні зрушення – це
лише перші паростки економічного зростання, які потрібно завершити і створити
сприятливі умови для їх подальшого розвитку та набуття тенденції незворотності.
3. Перспективи розвитку АПК України
3.1 Проблеми та шляхи їх
вирішення розвитку АПК в Україні
Глибока економічна криза, в якій опинилася
Україна в першій половині 90-х років, має багато причин, але одна з
найголовніших серед них – це криза управління економікою. Вона виникла
внаслідок того, що адміністративні методи управління були відкинуті, але для
зміни їх не було своєчасно створено ринкових економічних і правових важелів
регулювання економічної системи. Ці важелі знаходилися лише на стадії
становлення при незадовільному використані тих їх елементів, що вже
напрацьовані. Життєздатність народного господарства в цих умовах підтримувалася
головним чином за рахунок кредитної і грошової емісії.
Відсутність ефективного державного регулювання
економіки призвела до її вкрай важкого стану впродовж майже 10 років, який
характеризувався спадом виробництва за його низької ефективності, посиленням
безробіття, особливо прихованого, розвитком інфляційних процесів,
дестабілізацією грошово-фінансової системи, затуханням інвестиційної
діяльності, приховуванням валюти за кордоном, зростанням внутрішнього боргу
держави, зниженням життєвого рівня населення.
Скажімо, неконтрольовані інфляція і
гіперінфляція, особливо в 1993-1994рр., значною мірою зумовлені відміною
державного контролю за цінами і заробітною платою. Ця функція була передана
підприємствам, абсолютна більшість яких за своїм юридичним статусом, впродовж
довгого періоду, були державними. Реалізація ними цієї функції за відсутності
належних ринкових важелів, породила гонку заробітної плати і цін, негативний
вплив якої на економіку очевидний. Крім того, відсутність у цих умовах дійового
державного контролю за діяльністю комерційних банків призвела до того, що вони
на свій розсуд використовували кредитні ресурси, чим істотно підштовхували
розвиток інфляційних процесів, одержуючи при цьому надприбуток.
Зрозуміло, що за належного державного
регулювання економіка України не була б доведена до такого стану. Негативну
роль тут відіграло ідеалізоване сприйняття ринку значним прошарком керівної
еліти і вчених, як системи, що само організовується без будь-якого втручання
держави.
Досвід економічно розвинутих країн Заходу із
соціально орієнтованою ринковою економікою переконує, що її створення і
ефективне функціонування не можливі без державного регулювання найважливіших
параметрів розвитку суспільного виробництва і соціальної сфери. Необхідність у
такому регулюванні найрельєфніше виявилася ще під час світової кризи в
1929-1933рр.
Для того щоб запобігти таким катаклізмам у
майбутньому, капіталістичні держави почали здійснювати активну антимонопольну
політику, надавали матеріальну підтримку малозабезпеченим верствам населення і
різнобічну допомогу суб’єктам господарської діяльності, а також через
економічні важелі впливати на структурну перебудову економіки, домагаючись її
збалансованості. І нині проблема державного регулювання економіки не втратила
своєї актуальності в усіх країнах незалежно від того, яка питома вага в них
приватного сектора. Можна констатувати, що державне регулювання зробилося
органічною складовою частиною ринкової економіки. Його головна функція – нейтралізація
внутрішніх і зовнішніх збурень, що виникають через внутрішні протиріччя, які
притаманні ринку і можуть призвести до таких негативних явищ, як
перевиробництво, безробіття, невиправдана диференціація доходів населення тощо.
Мистецтво державного регулювання економікою – це ефективна компенсація
негативних дій ринкового механізму, недопущення небажаних соціально-економічних
наслідків.
Проте з усіх галузей народного господарства
найбільш радикального і дійового державного регулювання та підтримки для
нормального розвитку вимагає сільське господарство. Це зумовлено тим, що
по-перше, дана галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і
розглядається як пріоритетна при обгрунтуванні перспектив
соціально-економічного розвитку країни;по-друге, сільськогосподарське
виробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не може
ефективно розвиватися без стабілізуючого впливу держави.
В умовах ринку сільське господарство
піддається негативному впливу різних факторів нестабільності: природних,
економічних, соціальних. Тому невипадково в розвинутих країнах Заходу державне
регулювання сільськогосподарського виробництва, підтримки доходів аграрних
товаровиробників, їх захист займають чільне місце в соціально-економічній
політиці цих держав. Вільна конкуренція в чистому вигляді на ринку
сільськогосподарських продуктів давно тут перестала існувати. Держава через
різні важелі почала впливати на процес саморегуляції попиту і пропозицій в
інтересах сільських товаровиробників і суспільства в цілому. Стало очевидно, що
ринок як основний регулятор виробництва сам стає суб’єктом регулювання з
орієнтацією на досягнення соціального процесу. Досвід розвинутих країн
переконує, що існує протиріччя між державним регулюванням економіки і ринковим
саморегулюванням не має антагоністичного характеру. Більше того, в умовах
досконалої економіко правової бази ці два регулятори взаємодоповнюють один
одного, забезпечують високий рівень виробництва і споживання. Іншими словами,
державне регулювання економіки повинно бути адекватним ступеню розвитку в
країні конкурентного та антимонопольного середовища. Чим менше створено умов
для конкуренції і чим монополізованіше виробництво, тим держава повинна
втручатися в економіку, і навпаки.
В умовах розвинутого ринку державне регулювання
економіки повинно здійснюватися не директивним управлінням виробничою і
фінансовою діяльністю підприємств та інших суб’єктів господарської діяльності,
а управлінням соціально-економічними процесами за допомогою таких тарифи,
відсотки, податки, кредити, цінні папери, амортизаційна політика, пільги,
державне замовлення і контракт, резерви, субсидії, субвенції, державне мито.
Вони використовуються як прямі і опосередковані регулятори розвитку економіки,
забезпечують умови для саморегуляції в бажаному напрямі.
Крім економічних, соціально-орієнтована
ринкова економіка вимагає адміністративних методів втручання і саме в ті її
сфери, де перші з них не можуть дати бажаних результатів. Це стосується
використання землі і корисних копалин, захисту навколишнього середовища,
соціальних гарантій щодо мінімальної заробітної плати, тривалості робочого дня
і підтримки безробітних, політики протекціонізму з метою захисту внутрішнього
ринку, обгрунтування і реалізації державних програм, що мають глобальне
значення для розвитку економіки країни, регулювання розвитку соціальної
інфраструктури і витрат держави, підтримки валютного курсу тощо. Тепер стає
очевидним,що державне регулювання економіки має бути збалансованим і не повинно
підміняти ринковий механізм, а лише доповнювати його завдяки привалюванню
економічних важелів впливу на розвиток суспільного виробництва в межах дії
економічних законів ринку.
Як бачимо, державне регулювання економіки – це
складне і багатоаспектне явище. Воно включає економічні, правові і адміністративні
регулятори, що забезпечують активне функціонування економіки і соціальний
захист населення. Державному регулюванню сільськогосподарського виробництва
також притаманні такі регулятори і напрямки їх дії. Тому в розгорнутому
трактуванні під цим поняттям в умовах ринкової економіки розуміють систему
економічних, фінансових, юридично-правових, організаційних і соціальних
заходів, здійснюваних державою з метою забезпечення ефективного і стабільного
розвитку сільськогосподарського виробництва та повного забезпечення населення
якісним продовольством за прийнятими ринковими цінами.
У процесі державного регулювання
сільськогосподарського виробництва здійснюється економічна підтримка доходів
аграрних товаровиробників з тим, щоб вони за нормального господарювання мали
необхідний рівень доходності в умовах несприятливої ринкової кон’єктури, а
також були матеріально заінтересованими вести сільськогосподарське виробництво
в тому обсязі і асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і
забезпечують соціальну стабільність суспільства. З кінця 1991р. в Україні
розпочався відхід від командно-адміністративних методів державного регулювання
сільськогосподарського виробництва і водночас були здійснені перші кроки до
формування ринкових відносин у народному господарстві, в тому числі і у цій
важливій його галузі. Проте ринкові реформи в аграрному секторі здійснювалися
переважно непослідовно, не комплексно, без узгодженості з темпами втрати
управління економікою через адміністративні важелі. Все це негативно відбивалося
на економіці аграрних підприємств. Стан справ у сільському господарстві
погіршувався і через неефективний механізм реалізації законодавчих актів.
Заходи, що вживалися державою нерідко були
спрямовані не стільки перспективу, скільки на ліквідацію або пом’якшення
негативних явищ, виникли через розбалансованість економіки.
Найбільших втрат сільськогосподарські
товаровиробники почали зазнавати втрат через неконтрольовану лібералізацію цін
на матеріально-технічні ресурси, оскільки ціни на сільськогосподарську
продукцію підвищувалися значно швидшими темпами ніж на ресурси, що поставлялися
селу, то це призвело до істотного зростання кредиторської заборгованості
аграрних підприємств, багато з них опинилися на межі фінансового краху. Адже
лібералізація цін на ресурси при збереженні монополії їх виробників призводить
до встановлення не ринкових, а монопольних цін, що супроводжується значним
погіршенням економічного стану споживачів і новими витками інфляції.
В результаті глибокого диспаритету цін втрати
сільського господарства за період 1991-1998рр. оцінювалися вітчизняними
економістами в сумі 95,5 млрд. грн. Отже, ситуація склалася таким чином, що
сільське господарство довгі роки, і особливо останнє десятиріччя(1991-2000рр.),
було головним донгом інших галузей народного господарства, що призвело до
визначення його ресурсного і фінансового потенціалу. Стало очевидним, що без
радикального державного втручання в процес формування доходів аграрних
підприємств неможливо буде досягти в найближчій перспективі істотних зрушень у
нарощуванні обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, а отже,
розв’язувати проблему задоволення потреб населення у продовольстві.
У 2000р. держава стала здійснювати підтримку
доходів аграрник підприємств через компенсацію за рахунок державного бюджету
частини кредитних ставок за кредити комерційних банків, одержаних
сільськогосподарськими товаровиробниками. В згаданому році, зокрема, держава
компенсувала комерційні кредитні ставки в розмірі 50% облікової ставки,
встановленої Національним банком України, а в 2001р. — 70%. Державним бюджетом
України на 2001р.було передбачено направити на часткову компенсацію ставки за
кредитами комерційних банків у сумі 150 млн. грн. У 2002р. на вказані цілі
також передбачено виділити 150 млн. грн. Завдяки такій державній підтримці
кредитного забезпечення сільського господарства значно зріз потік кредитних
ресурсів від комерційних банків до сільськогосподарських товаровиробників, що
позитивно впливало на результати їх господарської діяльності. Згаданим Указом
Президента України “Про додаткові заходи щодо вирішення соціальних проблем на
селі та подальшого розвитку аграрного сектора економіки “(лютий 2002р.)
викладений механізм здешевлення банківських кредитів тепер буди
використовуватися за умови, якщо процентна ставка комерційних банків при
кредитуванні сільськогосподарських товаровиробників не перевищує двох облікових
ставок Національного банку. Даним указом також передбачається поширення цього
механізму і на довгострокові кредити з терміном більше 3 років для закупівлі
сільськогосподарської техніки.
Велику роль для регулювання розвитку
сільськогосподарського виробництва і підтримки його доходів у найближчій
перспективі відіграло прийняття Закону України “Про стимулювання розвитку
сільського господарства на період 2001-2004рр.” (від 18.01.2001р.). Ним
визначені шляхи забезпечення пріоритетного розвитку сільського господарства на
цей період і головне – законодавчо закріплюється уже введені і ними розглянуті
економічні важелі державного регулювання та підтримки доходів
сільськогосподарського виробництва. Зокрема, зазначається, що цінова політика
та підтримка доходів сільськогосподарських товаровиробників спрямовується на
забезпечення відтворення виробництва сільськогосподарської продукції на основі
впровадження заставних цін, регулювання доходів через систему державних дотацій
та субсидій. Передбачається, що на період дії даного Закону не вносяться зміни
в законодавство, що можуть спричинити збільшення додаткового навантаження на
сільськогосподарських товаровиробників, які до 01.01.2004р. продовжуватимуть
сплачувати фіксований сільськогосподарський податок. До цього ж терміну в
розпорядженні сільськогосподарських товаровиробників залишатиметься податок на
додану вартість і виплачуватимуться дотації за реалізовані ними молоко і живу
масу тварин, залишатиметься також чинним Закон України “Про збір на розвиток
виноградництва, садівництва і хмелярства”.
Закон закріплює введений у 2000р. режим
спеціального кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Передбачено,
зокрема, за рахунок Державного бюджету України компенсацію ставки за кредитами
в розмірі не менше 50% облікової ставки, встановленої Національним банком
України. На якісно нову основу ставляться відносини у сфері страхування
ризиків. Так, введено обов’язкове страхування врожаю сільськогосподарських
культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими
підприємствами, а врожаю зернових культур і цукрового буряку – аграрними
підприємствами всіх форм власності, причому за рахунок Державного бюджету має
компенсуватися не менше 50% величини страхових ставок по обов’язковому
страхуванню врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень.
Принципово є та обставина, що за Законом
передбачені чіткі орієнтири використання коштів Державного бюджету України на
розвиток сільського господарства України. Встановлено, зокрема, що частка
видатків згаданого бюджету на фінансування розвитку сільського господарства має
бути не меншою 5% його видаткової частини. Реалізація цієї норми Закону дасть
змогу поліпшити фінансування традиційних напрямів державної підтримки галузі,
насамперед насінництва, племінної справи, охорони земель тощо, фіксованої
частки процентної ставки, що сплачує фермер, а решта погашається державою.
Досвід країн Заходу з пільгового кредитування
довів свою ефективність, а тому є цілком виправданим, що Україна стала
використовувати цей досвід у широких масштабах.
У зарубіжній економіці широко застосовується
податкова форма фінансової підтримки. Невеликі фермерські господарства з
низькими доходами сплачують і більш низькі податки. Водночас є податкові пільги
і для великих ферм порівняно із підприємствами інших галузей рівень
оподаткування для них установлюється не вище певної ставки, як правило 20%
оподаткованого прибутку. Пільгове оподаткування може встановлюватися фермам,
які беруть участь у виконанні певних державних програма за
умови, що вони дотримуються встановлених вимог при їх виконанні. При порушенні
цих вимог ферма не тільки позбавляється податкових пільг, а й виплачує штраф. У
ряді країн застосовується пільгове оподаткування при реінвестиціях(вкладення власних
коштів у розвиток свого підприємства) – на прибуток, що спрямовується на
розширене відтворення, поширюється пільгова податкова ставка. Крім того, якщо
реінвестиції спрямовуються на виконання передбаченої державою певної програми,
фермам компенсується відповідна частка фактичних витрат за умови, що вони
дотримуються обов’язкових вимог, обумовлених даною програмою.
У деяких країнах ЄС практикуються прямі
дотації з державного бюджету фермам, розміщеним у несприятливих природних
умовах господарювання. Одержані виплати повинні спрямовуватися на модернізацію
виробництва. Значні субсидії держави виділяються на боротьбу з водною і
вітровою ерозією. В США, наприклад, питома вага витрат держави на цей захід
становить 86%. Крім того тут держава бере на себе витрати на боротьбу з
карантинними сільськогосподарськими шкідниками.
Для підтримки високого рівня обсягу і
ефективності виробництва за рахунок державного бюджету здійснюється
фінансування фундаментальних і прикладних досліджень в аграрній сфері. Швидкому
поширенню досягнень НТП допомагає система консультаційних пунктів, які частково
фінансуються за рахунок державного бюджету. Для визначення рівня державної
підтримки фермерських господарств розраховується спеціальний показник
відношенням усіх цінових і поза цінових дотацій на виробництво і реалізацію
продукції до її фермерської ціни. В багатьох країнах цей показник досягає, як
правило, 20-40%, а в окремих – навіть до 70%. Як бачимо, масштаби державної
підтримки доходів сільського господарства досить істотні. Стає зрозумілим, що
ця галузь в Україні може бути ефективною і конкурентноспроможною на світовому
ринку лише за умови, коли вона з галузі-донора, що підживлює інші галузі
народного господарства, перетвориться на галузь, що спирається на належну
державну підтримку. Стає також очевидним, що державна підтримка
сільськогосподарського виробництва повинна мати гнучку структуру, змінюватися
від стану галузі.
Насамкінець зазначимо, що в окремих розвинутих
країнах, наприклад, у США, розроблені програми по зменшенню державної підтримки
доходів фермерських господарств з тим, щоб у подальшому не допускати
перевиробництва сільськогосподарської продукції. Враховуючи високий рівень
розвитку сільського господарства в цих країнах, міцну економіку фермерських
господарств та їх потужний матеріально технічний потенціал такі експерименти із
зменшенням підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників мають право
на існування. Проте для України така зміна аграрної політики є не лише
неприйнятною, а була б шкідливою з огляду на слабку економіку аграрних
підприємств, виснажений їх основний капітал і низький рівень виробництва
сільськогосподарської продукції.
3.2 Іноземне інвестування в
АПК України та його проблеми, економічні зв’язки України
В Україні створено певні організаційно-правові
передумови для залучення та ефективного використання іноземних інвестицій.
Згідно з нині діючим законодавством, для всіх іноземних інвесторів на території
України встановлено національний режим інвестиційної діяльності. Було
сформовано 11 спеціальних (вільних) економічних зон і 9 територій пріоритетного
розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, в яких для інвесторів
передбачалася низка пільг. Іноземним інвесторам були надані певні гарантії з
боку держави, а саме: зарубіжні інвестиції не підлягають націоналізації;
іноземним інвесторам гарантується безперешкодний переказ закордон прибутків;
вони мають право на відшкодування збитків, у тому числі за упущену вигоду і
моральну шкоду, які були їм завдані внаслідок дій, бездіяльності або
неналежного виконання державними органами чи посадовими особами обов’язків,
передбачених законодавством щодо іноземних інвесторів; у разі припинення
діяльності гарантується повернення інвестиції в натуральній формі або у валюті
інвестування без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій або
товарній формі.
Серед зарубіжних фірм-інвесторів, що розпочали
свою діяльність в Україні й досить активно інвестують в агропромисловий
комплекс, чимало провідних іноземних компаній і навіть світових лідерів
(«Каргілл» (США), «Сан Інтербру» (Бельгія), «Крафт
Якобс Сушар» (Швейцарія) тощо). Це свідчить про існування зацікавленості в
Україні з боку іноземних інвесторів, незважаючи на загальну несприятливу
економічну ситуацію, нестабільність і непередбачуваність законодавства,
надмірний податковий тиск, низький соціальний капітал (довіра, цінності та
норми, що поділяють люди в будь-якій спільноті), а отже — неготовність або
неспроможність більшості українських партнерів дотримуватись договірних
зобов’язань тощо.
На сьогодні найбільш пріоритетними та
одночасно прибутковими сферами для іноземного інвестування є:
— оновлення та модернізація на базі нових
технологій підприємств переробної і харчової промисловості, а також тих, що
займаються заготівлею та зберіганням зерна та іншої сільськогосподарської
продукції;
— створення інфраструктури з реалізації
продукції агропромислового комплексу;
— надання виробничих послуг
сільськогосподарським та іншим агропромисловим формуванням.
Нині харчова промисловість є однією із
найпривабливіших для іноземних інвесторів галузей, до якої залучено майже 15%
загального обсягу прямих іноземних інвестицій в Україну.
Станом на 1 липня 2008 року, починаючи з 1992
року, в агропромисловий комплекс України було залучено 2586,1 млн. дол. США
прямих іноземних інвестицій (7,1% загального обсягу прямих іноземних інвестицій
в економіку).
З них вкладено 1756,4 млн. дол. США (4,8%) у
786 підприємств харчової та переробної промисловості та 829,7 млн. дол. США
(2,2%) у 599 сільськогосподарських підприємств.
Приріст іноземного капіталу за 6 місяців 2008
року склав 472,1 млн. дол. США, що в 2,7 рази більше, ніж за аналогічний період
2007 року. При цьому інвестиційні вкладення у харчову промисловість досягли
195,3 млн. дол. США. Обсяг залучення іноземних інвестицій в сільське
господарство з початку року збільшився на 276,7 млн. дол. США.
За обсягами прямих іноземних інвестицій в АПК
тримають першість Київська (698 млн. дол. США), Запорізька (233,3 млн. дол.
США), Харківська (174,4 млн. дол. США), Одеська (142,7 млн. дол. США),
Миколаївська (113,8 млн. дол. США) та Донецька (102,1 млн. дол. США) області та
м. Київ (202 млн. дол. США).
Основними інвесторами в агропромисловий
комплекс України є країни:
— у сільське господарство:
Кіпр (338,5 млн. дол. США), США (47,4 млн.
дол. США), Великобританія (130,4 млн. дол. США), Данія (43,1 млн. дол. США),
Австрія (31,8 млн. дол. США), Німеччина (41,1 млн. дол. США), Франція (19,9
млн. дол. США), Російська Федерація (21,2 млн. дол. США) (рис. 2).
— у харчову промисловість:
Нідерланди (508,6 млн. дол. США), Кіпр (211,6
млн. дол. США), США (143,8 млн. дол. США), Великобританія (149,7 млн. дол.
США), Швеція (226,8 млн. дол. США), Швейцарія (86,6 млн. дол. США), Німеччина
(60,8 млн. дол. США), Франція (70,5 млн. дол. США), Росія (36,6 млн. дол. США).
Станом на 1 липня 2008 року в агропромисловий
комплекс України було залучено 11357,63 млн. грн. інвестицій в основний капітал
(13,9% загального обсягу інвестицій в економіку — 81561,3 млн. грн.).
З них 6300,95 млн. грн. вкладено в харчову та
переробну промисловість і 5056,7 млн. грн. у сільське господарство (6,2%).
За І півріччя 2008 року підприємствами
сільського господарства України освоєно інвестицій на 46,3% більше відповідного
періоду 2007 року, у тому числі:
— рослинництво — 3504,2 млн. грн. (на 51,1%);
— тваринництво — 1316,7 млн. грн. (на 31,6%);
— змішане сільське господарство — 178,3 млн.
грн. (на 90%);
— надання послуг у рослинництві і
тваринництві, облаштування ландшафту, мисливство 57,2 млн. грн. (на 33,9%);
— рибальство, рибництво — 8,2 млн. гривень (на
45%), і на 30,9% більше, ніж у 1 кварталі 2008 року.
Варто зазначити про суттєве нарощення обсягів
освоєних інвестицій у ІІ кварталі поточного року в галузі тваринництва та
рибництва порівняно з попереднім кварталом 2008 року.
Якщо за І квартал 2008 року інвестиції в
тваринництво склали 330,8 млн. грн. (67,5% до відповідного періоду 2007 року),
у рибництво — 1,6 млн. грн. (42,1%), то протягом ІІ кварталу додатково освоєно
відповідно 985,9 млн. грн., або 74,9%, та 6,6 млн. грн., або 80,5% від
загальної суми за січень-червень.
Серед лідерів за зростанням обсягів освоєння
інвестицій у сільське господарство порівняно з відповідним періодом минулого
року вирізняються області:
Львівська (у 6 разів), Хмельницька (майже в 5
разів), Луганська (більше, ніж у 3 рази), Житомирська, Чернівецька (більш ніж у
2 рази), Сумська, Тернопільська, Полтавська, Запорізька (майже вдвічі) та м.
Київ (більш ніж втричі).
Нижче показників відповідного періоду минулого
року спрацювали Івано-Франківська (53,4%), Київська (76%), Черкаська (76,7%),
Миколаївська (97,8%) області та м. Севастополь (88,2%).
Одночасно варто зауважити, що частка
інвестицій в основний капітал у сільське господарство України в середньому по
регіонах складає 6,2%.
Очолюють цей список Хмельницька, Черкаська,
Тернопільська, Кіровоградська, Чернігівська, Сумська та Вінницька області, у
яких цей показник значно вище середнього рівня і коливається у межах від 23,1
до 11,8% від загального обсягу освоєних інвестицій в регіоні.
На відміну від названих, значне відставання
інвестування сільського господарства спостерігається у Дніпропетровській,
Донецькій, Івано-Франківській, Закарпатській областях та м. Києві. Частка
інвестицій у сільське господарство у цих регіонах коливається від 3,5 до 0,1%.
Нижче від середнього рівня по Україні частка
інвестицій у сільське господарство спостерігається також в Чернівецькій (4%),
Одеській (4,4%) та Львівській (5,5%) областях.
Стосовно інвестування виробництва харчових
продуктів, напоїв і тютюнових виробів: за 6 місяців 2008 року за цим напрямком
інвестицій в основний капітал освоєно на суму 6300,95 млн. грн., що становить
98,4% до відповідного періоду минулого року (без урахування виробництва
тютюнових виробів — відповідно 6008,5 млн. грн. і 100%).
Варто зазанчити про зростання обсягів освоєних
інвестицій (у відсотках в порівнянні з відповідним періодом минулого року) за
такими позиціями:
— виробництво макаронних виробів — 199,5%;
— перероблення та консервування овочів та
фруктів — 197,7%;
— виробництво прянощів та приправ — 189,1%;
— виробництво молочних продуктів та морозива —
150,1%;
— виробництво м«яса та м»ясних продуктів —
124,8%;
— виробництво пива — 124,7%;
— виробництво мінеральних вод і безалкогольних
напоїв — 123,6%;
— виробництво хліба та хлібобулочних виробів —
113,9%.
Більш ніж удвоє знизились обсяги інвестицій (у
порівнянні з відповідним періодом 2007 року, рис.3) на:
— виробництво рибних продуктів — 51%;
— виробництво цукру — 48,4% ;
— виробництво продуктів дитячого харчування та
дієтпродуктів — 41,6%;
— виробництво готових кормів для тварин —
23,8% та інше.
За обсягами інвестування виробництва харчових
продуктів, напоїв і тютюнових виробів по відношенню до загального обсягу інвестицій
серед регіонів лідирують області: Кіровоградська (19,2%); Херсонська (19,58%);
Чернігівська (17,09%); Вінницька (14,2%); Волинська (13,9%) при середньому по
Україні 7,75%.
На нижчому рівні знаходиться інвестування
розвитку харчової промисловості у Закарпатській (4,26%), Тернопільській
(3,67%), Луганській (2,12%) областях і м.Севастополі (0,46%).
Частка інвестицій на виробництво харчових
продуктів (у відсотках до загальних обсягів інвестицій за промисловими видами
діяльності) лідерство за регіонами мають: Херсонська (63%), Вінницька (56,3%),
Кіровоградська (46,8%), Чернігівська (38,9%) області та м. Київ (52,8%) при
середньому рівні по Україні — 20,7%.
На противагу згаданим, низькі темпи освоєння
таких інвестицій спостерігаються в Луганській (2,9%), Івано-Франківській
(5,8%), Дніпропетровській (6,1%) областях, АР Крим (7,4%), м. Севастополі
(3,3%) [1].
Таким чином, аграрне виробництво в Україні
залишається одним із тих видів економічної діяльності, інвестиційний потенціал
якого не реалізований у повній мірі.
Значного зростання прямих іноземних інвестицій
не простежується в основному через очікування потенційних інвесторів та
інвесторів, які вже реалізують інвестпроекти; стабільності роботи галузі та
передбачуваності аграрної політики. Особливо це стосується таких складових
інвестиційного клімату, як земельні питання, господарське право та податкове
законодавство.
Поряд із усуненням проблемних питань
законодавства, не менш важлива роль належить проведенню роз’яснювальній роботі
з інвесторами та заходам іміджевого характеру. Крім того, департаментом спільно
з Держкомстатом проводиться робота щодо удосконалення статистичної звітності з
питань залучення іноземних інвестицій в АПК України.
Істотною рисою розвитку світогосподарських
зв’язків на сучасному етапі є активне включення до них всіх країн і регіонів
світу. Участь у системі міжнародного поділу праці, широке використання його
можливостей стали об’єктивною потребою, одним із важливіших факторів подолання
відсталості в галузі економіки, використання досягнень науково-технічного
прогресу, формування сучасної матеріально-технічної бази.
Об’єктивні процеси інтернаціоналізації
господарського життя обумовлюють розвиток різноманітних видів і форм
міжнародного бізнесу. За масштабами, динамікою та ефективністю впливу на
структури світової та національної економік у міжнародній економічній практиці
превалює спільне підприємництво. Найбільш повно його переваги проявляються у
процесі створення та діяльності міжнародних спільних підприємств —
довгострокової форми співробітництва з поєднанням різнонаціональними партнерами
зусиль в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів і ризиків.
На рівні національних економік міжнародні
спільні підприємства виступають, з одного боку, як форма експорту державного,
приватного та змішаного підприємницького капіталу, а з іншого — як одна з
найбільш ефективних форм його імпорту. В залежності від ступеню зрілості
національних економік, рівня їх інтегрованості у світове господарство
формується мотивація і політика щодо міжнародних спільних підприємств.
Спільне підприємництво сприяє створенню
прогресивної структури виробництва, реалізації потенціалу ринкових відносин,
розвитку здорових конкурентних відносин товаровиробників, а також запобігає
монополізації економіки. У країнах, які проводять науково обґрунтовану
послідовну політику заохочення іноземної спільної підприємницької діяльності,
створюється середовище, сприятливе не тільки для іноземних, але й для
національних інвесторів і підприємців [2, 3].
Міжнародні спільні підприємства здатні позитивно
впливати на масштаби і темпи ринкової трансформації національних економік
приймаючих країн, розвиваючи умови і фактори їх міжнародної
конкурентоспроможності.
На мікрорівні міжнародні спільні підприємства
являють собою одну із найбільш поширених форм самостійного входження фірм у
зарубіжний ринок або різновид стратегічних альянсів двох чи декількох фірм, що
має певні переваги за рахунок синергічного ефекту від взаємодії
різнонаціональних партнерів.
Проблеми інтернаціоналізації, іноземних
інвестицій, теоретичні аспекти розвитку міжнародних спільних підприємств
досліджуються вітчизняними та зарубіжними вченими. Разом з тим, необхідні
подальші дослідження теоретичних і практичних питань розвитку міжнародних
спільних підприємств із акцентуванням уваги як на макроекономічних аспектах
регулювання іноземної інвестиційної діяльності, так і на поведінці суб’єктів
інвестиційного процесу у реальних умовах конкретних приймаючих країн.
Спільні підприємства (СП) слід розглядати як
нову для умов України форму господарювання і вид зовнішньоекономічної
діяльності, сформованої на принципах ринкової економіки, поєднання інтересів
вітчизняних і зарубіжних підприємців в її здійсненні. Основна мета, функції і
завдання СП, розташованих на території України, полягають у залученні в країну
іноземного капіталу і прогресивних технологій; підвищення на цих засадах якості
продукції робіт і послуг та ефективності виробництва, інтеграції країни в
світову систему господарювання. З цих позицій розвиток спільного з іноземними
державами підприємництва слід розглядати як реальний шлях виходу економіки
України з світової фінансової кризи та подальшої стабілізації.
Основними причинами, що гальмують розвиток
спільного підприємництва, знижують ефективність функціонування СП слід вважати:
економічну та правову нестабільність в країні, відсутність чіткої політики
сприяння розвитку пріоритетних напрямків СП з боку держави, необхідність
удосконалення правових і економічних важелів регулювання діяльності СП.
Соціально-політичне та економічне становище в
Україні поки що не дає можливості розраховувати на великі вкладення західного
капіталу в економіку.
Досягнутий рівень зарубіжного інвестування у
формі СП можна розглядати як початковий етап. Однак СП продемонстрували
дивовижну пристосованість навіть до тих несприятливих умов, які існують для
всієї економіки України. Більшість з них утримались в кризових для всієї
економіки умовах.
В цілому можна вважати, що СП поступово стають
невід’ємним елементом економічних відносин і одним з важливих факторів формування
ринкового середовища.
Центральним і місцевим владним структурам
пропонується створити особливо сприятливий режим для залучення великих
інвестиційних коштів у сферу матеріально-технічного виробництва.
У світовій практиці напрацьовано універсальний
набір заходів, які більшою або меншою мірою використовуються для залучення
іноземного капіталу. Серед них найбільш сприятливими є такі методи стимулювання
іноземних капіталовкладень [4, 5]:
— податкові стимули: встановлення прямих
додаткових пільг, відстрочка сплати податків за інвестування капіталу; стимули,
пов’язані з амортизаційними відрахуваннями; «податкові канікули», які
встановлюються на строк від 2 до 10-15 років; звільнення від сплати митних
процедур по імпорту обладнання, сировини, комплектуючих виробів;
— фінансові стимули: різного роду субсидії,
позики, кредити і гарантії їх надання, державне страхування;
— нефінансові стимули, спрямовані на створення
загальних умов ефективного функціонування іноземного капіталу;
— забезпечення необхідними факторами виробництва,
інформацією та службами управління щодо розвитку транспорту та інших
комунікацій.
Створення сприятливого інвестиційного клімату
— головна умова успішної політики залучення та використання іноземного капіталу
в економіці України. Для забезпечення стабільної правової основи функціонування
іноземного інвестора пропонуються її окремі основні елементи, а саме:
забезпечення прав власності на землю або права отримання 99-річної оренди землі
під будівлями, спорудами, підприємствами при їх купівлі, покращення податкових,
митно-тарифних умов для іноземного партнера, гарантування їх стабільності на
період 5-7 років, застосування пільг, спрямованих на зменшення ризику втрати
капіталу, розробка особливого режиму участі іноземних інвесторів у
приватизації, розширення практики двосторонніх домовленостей про взаємний
захист інвестицій, розширення взаємодії з міжнародними організаціями, які
займаються питаннями інвестиційного співробітництва, особливо з Міжнародним
агентством по гарантіям інвестицій (МАГІ), Міжнародним банком реконструкції та
розвитку та Міжнародною фінансовою корпорацією.
Для стимулювання діяльності СП необхідна
послідовна державна стратегія, а саме [6, 7]:
— варто відмовитися від орієнтації на
підтримку та стимулювання всіх без виключення СП, в особливості націлених на
гігантські проекти, що потребує значного відволікання з народногосподарського
обігу матеріальних та фінансових ресурсів;
— варто заохочувати на рівні державної
політики першочергове залучення іноземного капіталу до будівництва та реконструкції
підприємств, що випускають гостродефіцитні та конкурентоспроможні товари;
— не допускати створення СП, що випускають
продукцію, несумісну із міжнародними стандартами;
— за допомогою різноманітних стимулів
підтримувати та заохочувати створення СП у високотехнологічних галузях,
пріоритетних для нашої економіки;
— створити розгорнуту організаційно-правову
систему, яка б була конкурентоспроможна по відношенню до інвестиційних режимів
інших країн, гармонізувати українське законодавство у відповідності з
європейськими стандартами;
— пріоритетним напрямком використання
зарубіжних інвестицій у межах СП повинен стати розвиток експортного потенціалу
України.
На мікрорівні із метою підвищення ефективності
діяльності спільних підприємств пропонуються наступні напрями удосконалення
системи управління:
1. удосконалення організаційної структури
управління СП;
2. підвищення професійного та інтелектуального
рівня управлінського персоналу;
3. оволодіння керівниками всіх рівнів
сучасними методами та стилями управління;
4. підвищення ролі сучасних засобів
автоматизованої обробки інформаційних даних в оптимізації ефективного
управління СП.
Проблема залучення іноземних інвестицій через
міжнародні спільні підприємства є найбільш актуальною для країн з перехідною
економікою. Регульований розвиток національно-зарубіжних спільних підприємств
створює нові джерела ефективного зовнішнього фінансування, забезпечує доступ до
сучасних технологій і передового управлінського досвіду, насичує споживчий
ринок якісними товарами та послугами, розширює експортні можливості.
Впровадження запропонованих пропозицій та
рекомендацій щодо вдосконалення діяльності спільних підприємств сприятиме
підвищенню ефективності інвестиційної діяльності та прискорить поступ
економічної реформи в Україні.
Висновок
Досвід аграрних перетворень в Україні
переконливо свідчить про недостатнє теоретичне обгрунтування проблем
трансформації відносин власності, входження в ринкову економіку і розвиток
підприємницької діяльності. Важливе значення має розробка методології і
об’єктивний аналіз практики, виявлення переваг і недоліків тих чи інших видів
підприємницьких структур, розробка пропозицій і підходів до їх формування і
функціонування, побудови внутрішньогосподарських економічних відносин.
Ринкові відносини формуються під впливом
саморегулюючих і регульованих економічних механізмів, їх співвідношення може
сприяти створенню стимулів для організації ефективного виробництва з метою
отримання прибутку. Забезпечення прибутку, орієнтація на попит і конкуренцію
стимулюють виробництво і є методом для запровадження інновацій.
Організаційний аспект підприємницької
діяльності в аграрній сфері полягає в забезпеченні:
високого життєвого рівня сільськогосподарських
товаровиробників;
через розширення виробництва та високої купівельної
спроможності населення;
через зайнятість і оплату праці.
Стосовно сільського господарства суб’єктами
підприємництва виступають колективні сільськогосподарські підприємства,
фермерські господарства, кооперативи, господарські товариства з різним ступенем
відповідальності, інші приватні формування, державні підприємства. Основними
напрямами формування цих суб’єктів є приватизація майна радгоспів і
реструктуризація колгоспів та колективних сільськогосподарських підприємств.
Ключовим підходом до цього є орієнтація індивіда на задоволення своїх потреб і
інтересів через працю, здібності і підприємливість. Усвідомлення потреб
працівником через інтерес служить дійовим чинником задоволення цих потреб і
спонукає його до участі у підприємницькій діяльності.
Формування ринкових відносин зосереджується на
різноманітності форм власності та конкретних формах її прояву. Активізувати
підприємницьку діяльність неможливо без середовища суб’єктів ринкового
господарства. Тому для підвищення підприємницького потенціалу необхідно, поряд
з індивідуальним, розвивати і колективне підприємництво.
Розвиток підприємницької діяльності у великих
господарських структурах можна забезпечити шляхом поглиблення
внутрішньогосподарських товарно-грошових відносин. В рамках таких структур суб’єктами
підприємницької діяльності можуть бути повністю сільськогосподарські
кооперативи, колективні підприємства, фермерські, сімейні господарства,
господарські товариства, агрофірми і інші організаційні форми, що будують свою
діяльність на приватній і колективно-пайовій формі власності.
Підприємництво в Україні вже має свою історію,
певний досвід. Його слід розглядати як самостійну, ініціативну,
систематичну діяльність на власний ризик з метою отримання прибутку. Проте для
етапу формування ринкового середовища важливо переосмислити окремі теоретичні
передумови і методичні підходи до розвитку підприємницької діяльності.
Додатки
Рис. 1 Склад агропромислового
комплексу

Рис. 2 Інвестиції в АПК за
основними країнами-інвесторами, млн дол. США
  


Рис. 3 Приріст (зменшення)
обсягу інвестицій (І півріччя 2008 р.), % до відповідного періоду 2007 року