Зміст
Вступ
1. Коротка характеристика
галузі промисловості, до якої належить підприємство та його місце в галузевій
структурі країни
2. Оцінка виробничої
програми підприємства
2.1 Ресурсне
обґрунтування виробничої програми підприємства
					







2.2 Моніторинг діяльності
підприємства, аналіз виробництва в системі «витрати – обсяги виробництва –
прибуток»
3. Обґрунтування
вдосконаленого стану досліджуваного підприємства
3.1 Зіставлення основних
економічних показників ефективності чинного та удосконаленого економічного
стану підприємства
Висновок
Список використаних
джерел
Вступ
Машинобудування – одна з провідних галузей промисловості.
Створюючи найактивнішу частину основних виробничих фондів – знаряддя праці,
машинобудування істотно впливає на темпи й напрями науково-технічного прогресу
в інших галузях господарства, зростання продуктивності праці, інші показники,
що визначають ефективність виробництва.
Машинобудування є матеріальною основою технічного переозброєння
економіки. Науково-технічний прогрес прискорює накопичення капіталу, що в свою
чергу сприяє підвищенню попиту на засоби виробництва, передусім на машини й
устаткування. Одним із наслідків науково-технічної революції є швидке моральне
зношування засобів виробництва.
Технічний прогрес спонукає дедалі частішу зміну типів та моделей
виробів. Моделі продукції старіють та змінюються значно раніше, ніж зношуються
Знаряддя праці, спеціально спроектовані для виготовлення цього виробу. Істотно
зростає питома вага серійного, а часом і дрібносерійного випуску.
Велике значення у сучасній промисловості – і насамперед у
машинобудуванні – має проблема гнучкості, яку можна зарахувати до першорядних
економічних проблем технічного прогресу.
Структурні зрушення у машинобудуванні відбуваються у двох
напрямах. По-перше, змінюється основа для зростання традиційних галузей
машинобудування внаслідок розвитку науки. Змінився характер продукції у давніх
галузях машинобудування (у верстатобудуванні, у випуску рухомого складу для
залізниць тощо). По-друге, розвиваються нові наукомісткі галузі машинобудування
(автоматика, радіоелектроніка, устаткування для атомної промисловості,
верстатів з ЧПУ, робототехніка тощо).
Отже, тривалими пріоритетами у структурній політиці
машинобудування мають стати:
– прискорений розвиток наукомістких машинобудівних виробництв;
– соціальна переорієнтація комплексу, передбачуване пришвидшене
нарощування випуску продукції для споживчого сектора (включно з технічно
складними виробами народного споживання, що є одним з найперспективніших напрямів та
вузьким місцем у задоволенні споживчого попиту; обладнання для сфери послуг);
– екологізація виробництва, що передбачає випуск ресурсозбережних
видів техніки, застосування ресурсозбережних технологій машинобудівного
виробництва, розширення використання прогресивних конструкційних матеріалів.
Такі зрушення у машинобудуванні треба трактувати як закономірні, і
це підтверджується світовим досвідом. У машинобудівному комплексі розвинутих
країн протягом тривалого часу спостерігається тенденція відносно зменшувати
питому вагу старих, традиційних і збільшувати частку нових, наукомістких виробництв,
що викликано, насамперед, істотними змінами у структурі кінцевого продукту у
бік електронної техніки, засобів автоматизації, приладів та іншої наукомісткої
продукції.
Прогресивні структурні зміни здатні незабаром істотно знизити
навантаження на машинобудування і, що важливо, знизити потребу в залученні
нових інвестицій для нарощування й оновлення створеного виробничого апарату.
Машинобудівна промисловість має складну територіальну організацію
виробництва. Це пов’язано, зокрема, з тим, що в процесі науково-технічного
прогресу. Поділ праці в цій галузі (включаючи територіальний) динамічно
поглиблюється і розширюється, що стає основою інтеграції окремих виробництв.
Концентрація, спеціалізація і кооперування набувають великих масштабів, які
якісно різняться між собою. Виробничі зв’язки між підприємствами дуже
різноманітні. Елементарні територіальні машинобудівні системи часто охоплюють
велику кількість підприємств, які мають не тільки компактну, а й районну,
міжрайонну і навіть міждержавну територіальну спільність.
Спеціалізація, концентрація і кооперування машинобудівних
підприємств, їх виробничо-територіальні зв’язки і комплексотворення є основними
організаційними чинниками. Ці чинники і раціональне управління відіграють
важливу роль у підвищенні ефективності виробництва. Тільки науково обґрунтована,
поглиблена спеціалізація підприємств може дати близько 1/3 всього приросту
продуктивності праці у машинобудуванні. Навіть часткова по детальна
спеціалізація в районі дає змогу подвоїти випуск продукції і на 40–50%
скоротити чисельність допоміжного персоналу. Використання організаційних
чинників у підвищенні ефективності машинобудування потребує в 1,5–2 рази менших
витрат, ніж впровадження однакових за кінцевими наслідками інших технічних і
організаційних заходів.
Машинобудування України характеризується високим рівнем
концентрації виробництва. Багато машинобудівних підприємств є гігантами, на
яких працюють десятки тисяч робітників. Разом з цим функціонують і невеликі
вузькоспеціалізовані заводи. Разом з цим за останні десятиріччя у зв’язку з
прискореними темпами розвитку галузі машинобудівними центрами і вузлами стали
середні міста і навіть малі. У них відкривалися філії підприємств, розташованих
у великих містах, будувались вузькоспеціалізовані заводи, продукція яких (у
вигляді комплектуючих виробів) надходила на великі підприємства.
1. Коротка
характеристика галузі промисловості, до якої належить підприємство та його
місце в галузевій структурі країни
Машинобудуванням – сукупність підприємств, які характеризуються
єдністю визначення продукції з однорідними технічною базою, технологічними
процесами і особливим професійним складом кадрів. Комплексні та спеціалізовані
галузі мають свої напрямки – спеціалізовані виробництва, які мають такі самі
ознаки, як і галузь, але є більш вузько спрямовані і випускають більш однорідну
продукцію порівняно з галуззю та мають у своєму складі меншу кількість
підприємств.
Машинобудування України складається з 18-ти великих комплексних
галузей та близько 100 спеціалізованих галузей та виробництв. Класифікація
галузей машинобудування:
1. Важке, транспортне і енергетичне машинобудування;
2. Електротехнічна промисловість;
3. Хімічне та нафтогазове машинобудування;
4. Верстатобудівна та інструментальна промисловість;
5. Приладобудування;
6. Автомобільна промисловість;
7. Тракторне та сільськогосподарське машинобудування;
8. Будівельне, шляхове та комунальне машинобудування;
9. Машинобудування для легкої та харчової промисловості та
виробництво побутових приладів;
10. Виробництво санітарно-технічного обладнання та виробів;
11. Авіаційна промисловість та ракетобудування;
12. Суднобудування;
13. Телекомунікації та радіопромисловість;
14. Електронна промисловість;
15. Оборонна промисловість;
16. Виробництво виробів з металу;
17. Виробництво металевих конструкцій для будівель та споруд,
мостів, ангарів, гідротехнічних споруд тощо;
18. Виробництво обладнання для кольорової металургії;
19. Інші виробництва машинобудування.
У машинобудівній галузі України налічується 2,1 тисяча підприємств
і наукових організацій, в яких працює майже 1,7 мільйонів чоловік. Обсяги
виробництва продукції машинобудування протягом 2003 року зросли на 16,8%.
Питома вага галузі у структурі промисловості – 13,2%. Зовнішньоторговельні
операції зменшуються, в 2003 сальдо зовнішньої торгівлі продукції
машинобудування було від’ємним – $648 мільйонів.
В нашому випадку нас цікавить судобудівництво як одна з головних
галузей машинобудівництва. Судобудівна галузь, яка повинна закладати основу
конкурентоспроможності українських кораблів на світовому ринку, відноситься до
пріоритетних. Акумулювавши результати роботи підприємств різних галузей
промисловості (металургії, машинобудування, радіоелектроніки, електротехніки,
хімічної та ін.), судобудівництво здатне забезпечити зайнятість багатьох тисяч
громадян України та суттєві валютні припливи.
В радянські часи судобудівні підприємства України працювали в
основному на військові потреби. Після 1992 р. будівництво суден практично
завершилось і заводи почали конверсію виробництва з ціллю переходу на випуск
громадських комерційних суден. Відсутність необхідного фінансування не
дозволило виконати конверсію в повному об’ємі. В той же час українські судовласники не мали
засобів для заказу нових суден.
Виходом з такого положення могло б бути будівництво суден на
експорт, хоча іноземні заказчики занижували ціну на 15–20% проти світової,
пояснюючи це ризиков вкладу засобів в промисловість України. Однак інфляційні
процеси 1993–1994 рр. повністю залишили заводи без оборотних засобів; із-за
цього та інших причин виробництво суден на експорт стало збитковим. Крім цього,
фактично не проводився маркетинг: його схема і методи не розроблялися,
дослідженням потреб ринку ніхто не займався, багато судобудівників навіть не
підозрювали, що будь-яка угода не можлива без участі спеціальних брокерських
організацій.
Судобудівництво України опинилось в катастрофічній ситуації. Щоб
вийти з неї, необхідно розібратись в ситуації і визначити генеральний шлях
виходу галузі на сучасний рівень. Такий шлях повинна визначити Національна
програма судобудівництва України, розробка якої завершується.
З економічної точки зору, продукція судобудівництва являється специфічним
товаром, що стає на заваді дослідженню її руху на ринку традиційними методами,
які широко використовуються в маркетингу товарів масового виробництва.
Основні відміні ознаки судна як товару такі: висока вартість;
довгий строк проектування; довгий життєвий цикл; значно обмежена серійність. Ці
ознаки визначають взаємозв’язок виробника і покупця: по-перше, висока вартість
суден обумовлює процедуру продажу, неможливої без фінансового посередника –
банку, агентом якого виступає судовий брокер; по-друге, оскільки з-за довгого строку
виготовлення судна методи маркетингу товарів масового виробництва не підходять,
значно зростає роль стратегічних рішень по розробці товару; по-третє, значний строк
експлуатації судна відповідає розвитку суміжного виробництва – судоремонту, в
ході якого збільшується життєвий цикл товару, розширюється чи змінюється його
функціональні можливості; в-четвертих, обмежена серійність має своїм наслідком
те, що кожен слідуючий зразок продукції, як правило, відрізняється від
попереднього змістовністю обладнання.
Комерційний успіх на ринку в багатому залежить від тих рішень,
якими керувалися, створюючи даний товар, тобто мова йде про рішення
стратегічного рівня.
Вибираючи з усіх можливих рішень стратегію диферентизації, беруть
на увагу ряд факторів. До них належать:
– високі технічні характеристики судна при низьких
експлуатаційних затратах;
– передова технологія створення (проектування);
– нові способи організації і планування виробничого процесу;
– передова технологія будівництва;
– виробництво високоякісної продукції з використанням
передових технологій і матеріалів;
– будівництво суден в короткі строки;
– кредитування на пільгових умовах або в особливо крупних
розмірах;
– забезпечення високої надійності і ремонтопринадобності
судна;
– сервісне обслуговування на протязі життєвого циклу судна, а
також надання послуг, які не забезпечуються конкурентами;
– підготовка спеціалістів для обслуговування техніки, інші
види інжинірингу (проекти модернізації, ремонту);
– особливо вигідні форми контракту.
Таким чином, стратегія дифферентизації заключається в тому, що
виробник виробляє різноманітні види товарів, відрізняючихся споживацькими властивостями
в залежності від умов ринку, де передбачається реалізація. Особливість
використання цієї стратегії в судобудівництві полягає в великих затратах і, як
наслідок, великому ризику в визначенні виду товару та його споживацьких властивостях.
Однак практика показує, що без цього створити конкурентоспроможний товар і
продвинути його на ринку неможливо. Відомо, наприклад, що фірма, що займається
розробкою суден, випускає в рік до 100 техніко-комерційних пропозицій, з яких судобудівні
заводи вибирають не більш ніж три, чотири розробки.
Стратегія низьких затрат передбачає забезпечення
конкурентоспроможної продукції завдяки удешевленню виробництва шляхом
збільшення його об’ємів. Сьогодні судобудівництво України не може використати
цей принцип, бо з падінням виробництва зростають затрати на одиницю продукції.
Стратегія вузької спеціалізації не являється альтернативною, може
базуватися і на диферентизації продукції, і на низьких затратах, передбачає
використання переваг продукції фірми в відносно вузьких ринкових секторах.
Судобудівництво минулого СССР характеризувалася вертикальною
інтеграцією, тобто в рамках одної галузі були об’єднані виробники продукції і
комплектуючого обладнання. В наш час Державний комітет промислової політики
України більше віддає перевагу диверсифікації. З цією ціллю виникає розширення
діяльності фірм завдяки випуску нової продукції, виготовлення якої не пов’язано
з основним виробничим напрямком. Об’єктивно це визвано орієнтацією основного
виробництва на випуск оборонних заказів (до 70–80% об’єма) і практичною
відсутністю їх сьогодні.
В перспективі політиці диверсифікації повинна прийти на зміну
політика вертикальної інтеграції як більш ефективна для судобудівної галузі.
Криза суднобудівної галузі України зівпав зі складною ситуацією,
виникшої на світовому судобудівному ринку. В наш час виникає черговий циклічний
рост портфеля заказів, визваний необхідністю заміни застарілих суден. До 70–80%
світового портфеля заказів приходиться на судобудівництво Південно-Східної Азії
(Японія, Південна Корея, Китай, Тайвань). Продукція європейських судобудівників
на 15–20% дорожче, ніж Південної Кореї та Китаю, котрі формують рівень світових
цін на ті чи інші види суден. Слідує також відмітить збитковість потужностей
світового судобудівництва (около 40%) при дефіциті верфей, здатних будувати
значно крупніші судна.
Цікаво прослідкувати маркетингові стратегії, обрані ведучими
судобудівними країнами. Японське судобудівництво, багато років превіліювавше в
світі, в умовах збільшеної конкуренції обрало головним напрямком високоскладні,
високоякісні і дорожчі судна. Судобудівники Південної Кореї спеціалізуються на
випуску менш складних і не таких дорогих суден, котрі відрізняються високою
якістю теж. Китай виробляє менш якісні, але ще дешевші судна, використовуючи
при цьому свою перевагу в дешевій робочій силі. Європейські країни знайшли свою
нишу в судобудівництві більш складних, унікальних суден (науководосліджуючих,
пасажирських, швидких та ін.). Висока вартість цієї продукції компенсується державною
дотацією, як правило, косвеної – в вигляді податкових пільг, кредитів,
законодавчих актів, направлених на підтримку національних транспортних
компаній. Величина такої підтримки компенсує диспропорцію в вартості
європейського і азіатського судобудівництва. Але в ряді країн (Бельгія, Швеція)
судобудівництво все ж скоротилося.
Для України є цікавою стратегія виходу із кризи раніше ведучих
судобудівних країн США і Росії, де ці галузі по закінченню «холодної війни»
практично перестали отримувати державні закази для ВМС і внаслідок цього
опинилися в глубокій кризі.
В 1993 р. в США прийнята Програма відродження національного
судобудівництва, котра отримала статус закону. Вона заключає 5 основних складових:
закінчення субсидій для судобудівництва в других країнах через ОЕСР; перегляд «закону
Гіббона»; ревізія програми кредитування судобудівників; забезпечення гарантій
для кредитів на будівництво суден в об’ємі 2 млрд. Дол. На 10 років;
прискорений трансферт технологій.
Програма кредитування забезпечує гарантії під комерційні ссуди.
Гарантії кредиту надаються під боргові зобов’язання судовласників (фінансування
суден, плаваючих під американським флагом чи побудованних, модернізованих на
верфях США) і судобудівних фірм (розвиток виробництва). Звичайною формою боргових
зобов’язань при фінансуванні суден являється випуск акцій, при фінансуванні
розвитку виробництва – це банківські ссуди. В будь-якому випадку джерелом
фінансування являється приватний сектор. Всього планується забезпечити гарантії
кредиту на суму 12 млрд. дол. Сума на черговий фінансовий рік визначається
Конгресом.
В Росії теж затверджена в 1995 р. програма «Російські верфі».
Її завданням являється збереження і розвиток научно-технічного потенціалу
судобудівничої промисловості; забезпечення умов для створення сучасних
конкурентоспроможних суден; суттєве звільнення російських судобудівників і
судовласників від імпортної залежності у відношенні комплектуючого обладнання.
Програма передбачає роботи з комплексних програм НІР і ОКР, направлених на
забезпечення конкурентоспроможності продукції, реструктуризацію галузі,
технічне переоснащення і перестройка технологічних циклів судобудівних заводів
(див. схему 1).
Не маючих вільних засобів та потужних підприємств для
крупнотонажного надводного судобудівництва, Росія направила свої зусилля на
пошук власної ниші шляхом збереження і розвитку научно-технічного потенціалу
галузі. Задачі модернізації і реконструкції судобудівничого виробництва
відкинуті на більш пізню перспективу, коли, як очікується, прийдуть інвестиції
для цих цілей.
На основі аналізу ситуація в світовому судобудівництві, кон’юктури
світового ринку та стану флоту українських судовласників (транспортного,
промислового, воєнного), а також накопиченого міжнародного досвіду при розробці
змін до Національної програми судобудівництва України були прийняті головним
стратегічним напрямком, а саме:
– збереження виробничого і кадрового потенціалу галузі;
– створення умов для нормального фінансування вітчизняних
підприємств;
– реструктуризація судобудівних підприємств;
– приорітетний розвиток і захист національних судоходних і
риболовних компаній;
– розвиток маркетингової діяльності та наукових розробок.
Така послідовність стратегічних пріоритетів в розвитку
судобудівництва дозволяє виходячи з економічних можливостей держави направити
зусилля на збереження його промислового потенціалу і рішення соціальних задач
цілих регіонів, не закликаючи значних засобів з державного бюджету.
Держава надає певну економічну допомогу українським підприємствам,
які знаходяться в критичному стані з-за невиконання російськими заказниками
фінансових зобов’язань або внаслідок змін на фінансовому ринку, а також
кредитує будівництво суден і створює необхідні правові основи для розвитку
галузі. По ініціативі Управління судобудівництва Державного комітету
промислової політики тільки в 1998–1999 рр. були видані постанови і
розпорядження Кабінету Міністрів України, котрі забезпечили
матеріально-технічну допомогу судобудівним підприємствам на суму вище 200 млн.
грн. Прийняті закон «Про державну підтримку судобудівній промисловості України»
(від 27 грудня 1997 р.), Наказ Президента України «Про спеціальну
економічну зону «Миколаїв» (від 28 липня 1999 р.), закон «Про міри по
державній підтримці судобудівної промисловості в Україні» (від 18 листопада
1999 р.). Розробка нормативних документів, котрі стануть основою (базою)
для розвитку судобудівництва України, продовжуються.


2.
Оцінка виробничої програми підприємства
Найважливішим розділом плану господарської
діяльності та розвитку будь-якого підприємства є його виробнича програма, тобто
конкретна сукупність завдань щодо обсягу виробництва продукції визначеної
номенклатури та асортименту, а також належної якості, на певний календарний
період.
Кожне
підприємство розробляє свою виробничу програму самостійно. Так
Підприємство
«Океан» спеціалізується на виробництві якорів, які використовуються в
судобудівництві.
Для
того, щоб оцінити відповідність виробничої програми (Qф) наявним на
підприємстві потужностям по виготовленню обумовленого виду продукції, необхідно
віднайти потужність за показниками роботи підприємства за формулою (3.1):
Пв = N x P x Тр (шт.), (3.1)
де N – кількість
верстатів, які беруть участь у виготовленні цільової продукції, одиниць;
P – паспортна
продуктивність одиниці обладнання, яке бере участь у виготовленні цільової
продукції (шт./год.);
Тр – річний фонд робочого часу одиниці
обладнання, яке бере участь у виготовленні цільової продукції, год.
Тр = nзм x Td x Tзм x  , год.
де nзм – кількість
змін;
Td – кількість
робочих днів на рік, дні; Тзм – тривалість зміни, год.; Ттп -% технологічних
перерв;
Тпр -%
планових ремонтів.
Вихідні
дані для обчислення потужності та ступеня збалансованості виробничої програми
підприємства наступні: N = 15 од; Р = 24 шт./год.;   = 1 зміна; Тd = 250 днів; Тзм
= 7,9 годин; Ттп = 7%; Тпр = 4,1%
Використовуючи
ці дані маємо:
Тр =
1 x 250 x 7,9 x   (год.);   Пв = 15 x 24 x 1755,78 = 632079
(шт.)    
Для
оцінки ефективності використання виробничого обладнання при виготовленні
певного виду продукції необхідно обчислити коефіцієнт екстенсивного
використання обладнання (Кекс), коефіцієнт інтенсивного використання обладнання
(Кінт), інтегральний коефіцієнт (Кінтегр) та резерв потужності (Rn) за такими
формулами (3.2 – 3.5):
Кекс
=  , (3.2) Кінт =  , (3.3)
Кінтегр = Кекс x Кінт, (3.4) Rn = 1 – Кінтегр, (3.5)

де Тк – календарний фонд робочого часу за
рік, який дорівнює 2041 годин.
РФ –
фактична продуктивність 1 верстата/год., яка дорівнює 20 шт./год.
Отже,
Кекс =  ; Кінт =  ; Кінтегр =0,86   0,83 = 0,72; Rn = 1 – 0,72 = 0,28.
На
основі отриманих даних коефіцієнтів екстенсивного використання обладнання (Кекс
= 0,86) та інтенсивного використання обладнання (Кінт = 0,83) визначений
коефіцієнт інтеграції (Кінтегр = 0,72), який показує наявність запасів на
підприємстві. Так як інтегральний коефіцієнт менше 1, то це означає, що
підприємство недовикористовує запаси своїх ресурсів. З цього випливає, що
підприємству потрібно вдосконалювати свою виробничу програму.
2.1
Ресурсне обґрунтування виробничої програми підприємства
Запроектовану й відображену в плані
підприємства виробничу програму треба економічно обґрунтувати, тобто узгодити з
необхідними виробничими потужностями цього підприємства, трудовими,
матеріальними та інвестиційними ресурсами.
Ступінь
забезпеченості трудовими ресурсами оцінюється шляхом розрахунку чисельності
персоналу, для цього попередньо складають баланс робочого часу одного
облікового працівника, виходячи з графіка його роботи, тобто розраховують
ефективний фонд роботи одного облікового працівника (Теф) за формулою (4.1):
Теф =
(Дк – Дс – Дв – Двідп – Дхв – Ддо – Дцп – Дхв) x Тзм, (4.1)
де Дк
– календарний період, днів; Дс – кількість часу, який припадає на святкові; Дв
– кількість часу, який припадає на вихідні дні; Двідп – тривалість відпустки
працівника; Дхв – відсутність працівника через хворобу; Ддо – виконання
державних обов’язків; Дцп – цілодобові простої; Дув – період навчальної
відпустки.
Вихідні
дані для розрахунку робочого часу наступні: Дк = 366 днів; Дс = 9 днів; Дв = 104
днів; Двідп = 27 днів; Дхв = 2 дня; Ддо = 3 день; Дцп = 1 день; Дхв = 2 год.
З
цього випливає, що:
Теф =
(366 – 9 – 104 – 27 – 2 – 3 – 1 – 2) x 7,9 = 1722,2.
За результатами обчислення ефективного річного
фонду роботи облікового працівника складається баланс робочого часу у вигляді
таблиці:
Таблиця 2. Баланс робочого часу одного облікового працівника










Показники


Днів




1. 
Календарний фонд:

– вихідні;
– святкові


104
9




2. Номінальний фонд
робочого часу.

Планові невиходи по
причинах:
– основні
відпустки
– хвороби
– виконання
державних обов’язків
– цілодобові
простої
– навчальна
відпустка
Разом невиходів


27
2
3
1
2
35




3. Ефективний фонд
робочого часу:

– в днях
– в годинах


218
1722




Розрахунки облікової чисельності
основних виробничих робітників (Чпр), їх заробітної плати (ЗПпр) та
загальнорічного фонду зарплати виконуються за формулою (4.2) обчислюється штат
основних виробничих працівників (їх облікова чисельність):

Чпр =
 , (4.2)
де ТМ
– повна трудомісткість виробничої програми, норма/год; Квн – коефіцієнт
виконання норм виробітку.
Вихідні
дані для розрахунку чисельності та заробітної плати виробничих працівників
наступні:
ТМ = 571210
чол/год.; Квн = 1,15.
Використовуючи
ці дані маємо: Чпр =  (осіб)
Обчисливши потрібну чисельність основних
виробничих працівників, їх необхідно розподілити на погодинників, відрядників
та розрахувати чисельність допоміжних працівників за такими даними: частка
працівників відрядників дорівнює 35%; частка погодинників – 65% та допоміжних –
28%.
Чпр.п
=   188 (осіб); Чпр.в =   101 (осіб); Чпр.д =   81 (осіб).
Заробіток
виробничих працівників з погодинною оплатою слід розрахувати за формулою (4.3):
ЗПпр.п
= Теф x Тст, грн.,
де
Тст – годинна тарифна ставка за виконану роботу, яка для погодинників дорівнює 1,5
грн./год, а для допоміжних – 1,1 грн/год.; Теф – річний ефективний фонд роботи
працівника, годин. Отже,
ЗПпр.п
= 1722 x 1,5 = 2583 (грн/год.) ЗПпр.д = 1722 x 1,1 = 1894,4 (грн/год.)
Заробіток виробничих працівників-відрядників
розраховується за формулою (4.4):
ЗПпр.в
= N x R, грн.,
де N – виробнича
програма, яка дорівнює 620880 шт.; R – відрядна розцінка за одиницю продукції,
яка дорівнює 0,01 грн. Отже,
ЗПпр.в
= 620880 x 0,01 = 6208,8 (грн/год.)
Допоміжні робітники оплачуються за
погодинною формою оплати.
Таблиця 2.1.
Розрахунок річного фонду заробітної плати основних та допоміжних робітників













































Групи робітників
наявна чисельність

Т
ставка

Теф
R-розцінка

Тариф-
ний заробіток


Роз-
мір пре-
мії, %

Сума премії
Річний фонд заробітної
плати


за зміну
на добу



Основні робітники в
т. ч.
– погодин-ники
– відряд-ники


188
101


188
101


1,5
—


1722
1722


—
0,01


48560,4
627088,8


12
12


5827,9
75250,6


491488,3
702339,4



РАЗОМ
289
289
1112749,2
81078,5
1193827,7


Допоміжні робітники
81
81
1,1
1722
—
153448,1
12
18413,7
171861,72


РАЗОМ


Всього робітників
370
370
1266197,3
99492,2
1365689,4



Для розрахунку загальної чисельності
керівників, спеціалістів і службовців (Чк) необхідно скористатись формулою
(4.5):
Чк =
0,33
x Чр, осіб,
де Чр – загальна чисельність основних та
допоміжних робітників.
Чк = 0,33 x 370
= 122 (осіб)
Обчисливши загальну чисельність
керівників, спеціалістів і службовців, їх необхідно розподілити на відповідні
категорії, скориставшись наступними даними: частка керівників дорівнює 10%;
частка спеціалістів – 70% та частка службовців – 20%.
Чк =  12
(особа); Чсп =   85 (особи); Чсл
=   25 (особам).
Заробітну
плату керівників, спеціалістів і службовців (ЗПк) розраховують використовуючи
формулу (4.6):
ЗПк =
О x Тм, грн.,
де О – місячний оклад керівника,
спеціаліста чи службовця, грн/міс.; Тм – кількість відпрацьованих за рік
місяців (Тм = 12).
Місяцний
оклад для керівника дорівнює 805 грн., для спеціаліста – 505 грн., для
службовця – 316 грн.
Використовуючи
ці дані маємо: ЗПк = 805 x 12 = 9660 (грн.); ЗПсп = 505 x 12 = 6060
(грн.);
ЗПсл
= 316 x 12 = 3792 (грн.).
Результати
розрахунків занесені до таблиці 2.3:
Таблиця 2.3. Розрахунок
річного фонду заробітної плати керівників, спеціалістів і службовців.




































Посада

Кількість осіб
Місячний оклад
Тарифний фонд
заробітної плати, грн.
Розмір премії, % до
окладу
Сума премії
Річний фонд заробітної
плати, грн.


керівники
12
805
115920
25
28980
144900


спеціалісти
85
505
515100
25
128775
643875


службовці
25
316
94800
25
23700
118500


Всього
122
1626
725820
181455
907275



Наявність основних виробничих фондів
підприємства досліджується шляхом розрахунку середньорічної вартості основних
фондів на підставі наступних даних за формулою (4.7):
Фср =
Фпр + Фвв x   – Фвиб x  , грн.,
де Фпр – вартість основних виробничих
фондів підприємства на початок року по групах;
Фвв –
вартість введених у виробництво протягом року основних виробничих фондів по
групах, грн;
Фвиб
– вартість вилученних з виробництва протягом року основних виробничих фондів по
групах, грн;
        – термін залучення
основних виробничих фондів по групах у виробництво, місяців;
  – термін вилучення
основних виробничих фондів по групах з виробництва.
Вихідні дані для обчислення середньорічної
вартості основних виробничих фондів наступні:
  = 2500 тис. грн.;  = 750 тис. грн.;  = 740 тис. грн.;  = 245 тис. грн.; Фвв = 125
тис. грн. (по  );   – березень;   – травень.
Використовуючи ці дані маємо:
Фср =   (тис. грн).
Ресурсне обґрунтування виробничої програми
підприємства також включає оцінку ступеня витратності виробництва за
показниками собівартості виробленої продукції. Розрахунки виробничої
собівартості обсягу товарної продукції та одиниці продукції здійснюються
сумуванням всіх витрат, які виникають в ході її виготовлення і заносяться до
таблиці 2.4:
Таблиця 2.4. Калькуляція
собівартості продукції














































































№
з/п

Калькуляційні статті

Ціна за одини-
цю продук-
ції


Витрати



на одиницю продукції
на річний обсяг


у натур. вимір.

сума,
грн


у натур.
вимір.


сума,
грн



1

Основні матеріали

3,10
1,4
4,34
869232
2694619,2


2
Допоміжні матеріали
4,3
0,3
2,29
186264
800935,2


3
Напівфабрикати
1,34
1
1,34
831979,2
831979,2


Разом (ст. 1–3)
4327533,6


4

Електроенергія

0,2
5
1
3104400
620880



Разом (1–4)

4948413,6


5
Зарплата основних
робітників
1,9
1193827,7


6

Додаткова зарплата

0,23
143259,32


7
Відрахування від
зарплати
0,81
501407,62


8
Витрати на підгот овку
та освоєння виробництва
0,33
207405


9
Витрати на утримання та
експлуатацію устаткування
1,2
756326,51


10
Цехові витрати
2,1
1399323,1



Цехова собівартість

14,59
9059962,8


11
Загальновиробничі
витрати
1,13
706620


Виробнича собівартість
15,7
9766582,8



Для
того, щоб знайти загальні витрати на основні матеріали, допоміжні,
напівфабрикати в собівартості продукції (Ссм), необхідно скористатися формулою (4.8):
Ссм = Qф x  , грн.,
де Нсмі – норми
витрат матеріалів на виробництво продукції в натуральних одиницях (дані таблиці 2.4.);
Ц смі – ціна
одиниці сировини чи матеріалів, грн за одиницю (таблиця 2.4.);
Qф – обсяг виробленої
продукції в натуральних одиницях (виробнича програма підприємства).
Отже,
   = 620880 x 3,10 x 1,4 = 2694619,2
(грн.) – загальні витрати на основні матеріали;
  = 620880 x 4,3 x 0,3 = 800935,2
(грн.) – загальні витрати на допоміжні матеріали;
  = 620880 x 1 x 1,34 = 831979,2
(грн.) – загальні витрати на напівфабрикати;
  = 620880 x 0,2 x 5 = 620880 (грн.)
– загальні витрати на електроенергію.
Величину
додаткової зарплати розраховувати, виходячи з 12%.
Для
розрахунку статті «Відрахування від заробітної» плати основних робітників»
необхідно обчислити всі передбачені виплати до фондів соціального страхування,
зайнятості та пенсійного фонду, тобто сума відрахувань складе 37,5% від
нарахованої суми їх зарплати (основна зарплата + додаткова).
Калькуляційна
стаття «Витрати на підготовку та освоєння виробництва» містить низку витрат на
проектування виробів, на розробку і документальне оформлення нормативів по
труду, норм витрат сировини і матеріалів, які дорівнюють 207405 (грн.).
Стаття «Витрати
на утримання та експлуатацію обладнання» включає заробітну плату допоміжного
персоналу підприємства з відрахуваннями (37,5%); амортизаційні відрахування
(Аі) по нормах від середньорічної вартості виробничого обладнання (Фсрі),
транспортних засобів та цінного інструменту (тобто по 2 та по 3 групах основних
виробничих фондів), які обчислюються за формулою (4.9); витрати на поточний
ремонт виробничого обладнання (2 та 3 груп основних виробничих фондів), які в
цій роботі дорівнюють 5% від їх середньорічної вартості.
Аі =
Фсрі x НАі, грн                                                                             (4.9)
де
Наі – нора амортизаційних відрахувань відповідної і-ої групи основних
виробничих фондів підприємства (  = 4%;  = 40%;  = 24%;   = =60%).
При
розрахунку статті «Цехові витрати» підсумовують витрати на заробітну плату
керівників, спеціалістів та службовців з відрахуванням у відповідні фонди за
ставкою 37,5% від суми нарахованої ним заробітної плати; амортизаційні відрахування
від вартості будівель і споруд (тобто 1 групи основних фондів), обчислені за
формулою (4.9); витрати на ремонт
будівель та споруд, які в цій роботі приймаються в сумі 2% від середньорічної
вартості, а також витрати на охорону праці всіх категорій працівників
підприємства (4000 грн.).
Сума всіх
наведених вище витрат складає цехову собівартість прдукції.
До складу
статті «загальновиробничі витрати» відносяться витрати на науково-дослідні та
випробувальні роботи. Їх сума дорівнює 1419456 грн.
Цехова
собівартість продукції з урахуванням загальновиробничих витрат утворює
виробничу собівартість виготовленої продукції.
На
підставі внесеної до таблиці 2.4 інформації здійснюються аналітичні розрахунки
головних витратних показників роботи підприємства:
а) наводиться
перелік та обчислюється сума змінних витрат (Сзм) у собівартості продукції за
формулою (4.10):
Сзм =
                                                                                          (4.10)
де
Взі – змінні витрати на виробництво продукції, які залежать від обсягів змін
виробництва продукції. До них відносять витрати на основні матеріали, допоміжні,
напівфабрикати, стисле повітря тощо, заробітну плату основних виробничих
робітників з відрахуваннями.
Тобто
сума зміних витрат дорівнює: Сзм = 2694619,2 + 800935,2 + 831979,2+ 1193827,7 =
5521361,3 (грн.);
б) наводиться перелік та обчислюється сума умовно
– постійних витрат (Суп) у собівартості продукції за формулою (4.11):
Суп =  , грн.
де  — умовно
– постійні витрати у собівартості продукції, які не залежать від змін обсягів
виробництва продукції. До них відносять витрати на утримання та експлуатацію
устаткування, на освоєння виробництва, цехові та інші загальновиробничі
витрати.
Тобто сума умовно-постійних витрат дорівнює:
Суп = 207405 + 756326,51 + 1309323,1 + 706620 = 2979674,6 (грн.)
Перед тим, як зробити висновок щодо ефективності
виробничої програми підприємства, слід обчислити внутрішню ціну виготовленої
підприємством продукції (Цод) за формулою (4.12), виходячи із запланованого
нормативного рівня рентабельності продукції (Rн):
Цод = Сод x (1 + Rн),
де Сод – виробнича собівартість одиниці
виготовленої продукції (таблиця 2.4)
Rн – нормативний рівень
рентабельності продукції, який дорівнює 32%
Тоді маємо: Цод = 15,7 x (1 + 0,25) = 19,62 (грн.)
На основі обчисленних показників можна зробити
висновок щодо матеріалоємності (Мє), зарплатоємності (Зпє) досліджувального
виробництва за формулами (4.13 – 4.14):
Мє =  ,
грн/грн (4.13) ЗПє =  , грн/грн,
де   – сукупні
витрати на матеріали, напівфабрикати, необхідні для виготовлення певної продукції
(таблиця 2.4);
  — витрати на заробітну
плату всьго виробничо – промислового персоналу (таблиці 2.2 і 2.3).
На основі цих даних маємо наступні показники:
Мє =   0,36 (грн.);
ЗПє =   0,19 (грн.)
На підставі одержаної калькуляції
розраховується беззбитковий обсяг виробництва (Qб) для умов потогного
економічного стану підприємства за формулою (4.15):
Qб =  , шт.,
де  — сума
умовно-постійних витрат на виробництво річного обсягу продукції, грн;
  – сума змінних витрат, що
припадає на одиницю виробленої продукції, грн/шт.
Так як сума змінних витрат відома, можна знайти
суму змінних витрат, що припадає на одиницю виробленої продукції, яка дорівнює:
   =   8,89 (грн./шт.);
Тоді маємо: Qб =   277695,67 (шт.)
Ефективний обсяг виробництва продукції (Qеф) необхідно
розрахувати, виходячи із суми планового прибутку (Ппл), що його одержує
підприємство при заданому нормативному рівні рентабельності (Rн), тобто за формулою
(4.16):
Qеф =  , шт.
Тобто ефективний обсяг виробництва продукції
дорівнює:
Qеф =   356912,82 (шт.)
На основі зроблених розрахунків можна зробити
наступний висновок. Підприємство «Океан» працює беззбитково, тому що беззбитковий обсяг виробництва (Qб =
277695,67 шт.) менший за виробничу
програму (Qф
= 620880). Але для того, щоб
підприємство працювало більш ефективніше необхідно збільшити виробничу програму
до 356912,82 шт., що доведено за
допомогою формули 4.16.
2.2 Моніторинг діяльності
підприємства, аналіз виробництва в системі «витрати – обсяги виробництва – прибуток»
Для того, щоб зробити остаточні висновки
щодо ефективності господарювання підприємства у внутрішньовиробничому
середовищі системи «витрати – обсяги виробництва – прибуток», слід визначитися
із системою критеріальних показників, за якими буде здійснюватися цей аналіз.
В нашому випадку доцільно буде зупинитися
на наступному переліку показників, що визначають ефективність чинного
внутрішнього економічного механізму:
а)
обсяг виготовленої продукції в натуральному відтворенні (виробнича програма
підприємства) Qф, яка дорівнює 620880 шт.;
б)
обсяг товарної продукції підприємства ТП, який розраховується як добуток ціни
одиниці виготовленої продукції (Цод) на її обсяг в натуральному відтворенні Qф, тобто ТП = Цод
x Qф = 19,62 x 620880 = 12181665;
в)
фондовіддача (fв), яка розраховується шляхом ділення обсягів товарної продукції
(ТП) на середньорічну вартість основних виробничих фондів підприємства (Фср),
тобто за формулою (5.1):
fв =  , грн./грн.
Так
як відомі усі дані для обчислення фондовіддачі, вона дорівнює:
fв =  2,91 (грн.);
г)
фондомісткість (fє), яка розраховується як показник, зворотний показнику
фондовіддачі, тобто за формулою (5.2):
fє =   =  , грн/грн.
Тобто
маємо: fє =  0,34 (грн.);
д)
собівартість обсягу виготовленої продукції Сзаг = 9766582,8;
е)
собівартість одиниці виготовленої продукції Сод = 15,7;
є)
витрати на 1 грн. товарної продукції (Zтп) розраховуються шляхом ділення
собівартості товарної продукції (Сзаг) на її обсяг (ТП), тобто за формулою
(5.3):
Zтп =  , грн/грн.
Маємо:
Zтп =   0,81 (грн.);
ж)
продуктивність праці виробничих працівників (ПТпр) та продуктивність праці
всього виробничо-промислового персоналу (ПТвпп), які розраховуються шляхом ділення
виготовленої продукції (ТП) на кількість виробничих парцівників (Кпр) чи штат
виробничо-промислового персоналу (Квпп) (винайдені по таблиці 2.2 та таблиці 2.3)
за формулами (5.4 – 5.5):
ПТпр
=  , грн./людину (5.4)
ПТвпп
=   =  , грн./людину (5.5)
Так
як усі дані відомі маємо:
ПТпр
=   32923,42 (грн./людину);
ПТвпп
=   31889,18 (грн./людину).
з)
фондоозброєність праці fп – співвідношення активної частки середньорічної
вартості основних виробничих фондів Фср (ІІ, ІІІ) (тобто ІІ та ІІІ груп
основних виробничих фондів) і чисельності виробничо-промислового персоналу
підприємства (Квап) – розраховується за формулою (5.6):
fп =  , грн./людину; fп =  2665,79.
і)
фактичний прибуток від господарської діяльності підприємства (Пф), який
розраховується як різниця між обсягом товарної продукції (ТП) та її
собівартістю (Сзаг), тобто за формулою (5.7) і потім порівнюється із
запланованим прибутком (Ппл):
Пф = ТП –
Сзаг, грн.; Пф
= 12181665 – 9766582,8 = 2415083.
к)
фактична рентабельність виготовленої продукції (Rф), яка розраховується
шляхом ділення фактично отриманого прибутку (Пф) на сукупні витрати на її
виробництво (Сзаг), тобто за формулою (5.8) і потім порівнюється з нормативним
рівнем рентабельності (Rн):
Rф =   x 100%, %; Rф =   x 100% = 25%
Підприємство «Океан» працює ефективно, тому
що фактичний рівень рентабельності наближається до нормативного. Але
підприємство потребує удосконалення (як вже було зазначено вище) для того, щоб
фактичний рівень рентабельності зростав.
3.
Обґрунтування вдосконаленого стану досліджуваного підприємства
Для підвищення
ефективності чинного економічного стану підприємства необхідно передбачити
наступні заходи:
а) розширення обсягу
виробництва продукції;
б) удосконалення
технології виробництва продукції;
в) оптимізація
завантаженого основного технологічного устаткування.
Доцільніше буде збільшити
виробничу програму. Для цього необхідно впровадити наступні заходи:
– технологічні
нововведення, особливо сучасні форми автоматизації та інформаційних технологій;
– додаткове введення
в дію прогресивного парку обладнання, техніко-економічні показники якого
відповідають сучасним вимогам здійснення господарської діяльності;
– розв’язання
проблем ресурсообереження;
– зниження
матеріаломісткості та енергомісткості продукції (послуг);
– раціоналізація
управління запасами матеріальних ресурсів і джерел постачання;
– збільшення
чисельності персоналу.
Машинобудівний комплекс посідає особливе місце у структурі
матеріального виробництва України. Оскільки у ньому зайнята велика кількість
працюючих, то тепер, коли створюється загроза великого безробіття, дуже важливо
зберегти робочі місця у цьому комплексі.
Для подальшого розвитку машинобудування і металообробки в Україні
є всі передумови. Насамперед – це великий науково-технічний потенціал, який
створювався протягом десятиріч. Треба зробити все можливе, щоб цей потенціал не
був зруйнований. По-друге, наявність дешевої робочої сили. Заробітна плата і в
роки радянської влади не відзначалась високим рівнем. Тепер же, в період
переходу до так званих ринкових відносин, чесні трудівники державних
підприємств і установ одержують чисто символічну зарплату, яка не забезпечує відтворення
робочої сили. По-третє, велика потреба в нових машинах та приладах як
матеріального виробництва, так і невиробничої сфери.
Усі ці можливості можна використати тільки за умови різкого
вдосконалення управління машинобудуванням, його суспільної організації і
виробничих зв’язків, раціоналізації структури. Треба зупинити стихію в розвитку
державної промисловості, зокрема машинобудування. Тільки через вдосконалення
управління і суспільної організації цього складного об’єкта можливе його
успішне функціонування, підвищення ефективності і ролі в експорті промислової
продукції держави.
За сучасних складних умов для успішного розвитку машинобудування
потрібна не поспішна приватизація, а реформа управління в сферах державної
власності і матеріального виробництва, передусім створення чіткої
організаційної структури. Треба доручити управління машинобудуванням тим, хто
здатен успішно реалізувати цю проблему. Однак не обійтись і без опрацювання
наукових основ територіальної організації цього складного комплексу.
Сьогодні державні урядові структури України широко використовують
методи стратегічного планування і програмування в практиці управління. Значна
увага приділена регіональному розвитку і регіональній політиці у Посланнях
Президента України до Верховної Ради. Так, Послання «Європейський вибір.
Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на
2002–2011 роки» містить цілий розділ «Здійснення активної державної
регіональної політики». Щодо проблем стратегічного планування в ньому зазначено:
«Державна регіональна політика у 2002–2011 рр. має забезпечити: – удосконалення
системи державного стратегічного програмування регіонального розвитку,
обґрунтування стратегії розвитку окремих регіонів».
У тематичній доповіді «Зміцнення потенціалу регіонів та шляхи
зменшення соціально-економічних диспропорцій регіонального розвитку», що є
складовою частиною Послання Президента України до Верховної Ради України «Про
внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році» питанням програмного
забезпечення розвитку регіонів присвячено цілий підрозділ розділу 2. Механізми
державного регулювання регіонального розвитку.
Враховуючи важливість програмно-цільового методу управління як
дієвого засобу вирішення проблем соціально-економічного та культурного розвитку
регіонів, на державному рівні опрацьовується проект Закону України «Про
державні цільові програми», який повинен забезпечити врегулювання процесів
розроблення і виконання державних цільових програм, у тому числі у питанні
визначення джерел фінансування їх заходів.
В Україні сформувалася потужна наукова школа регіонального
програмування. Майже у всіх регіонах та великих містах у сфері науки та
управління працює велика кількість кваліфікованих фахівців, що в повному обсязі
володіють програмно-цільовими методами, розробляють і виконують цільові
програми, спрямовані на розв’язання різнопланових проблем регіонального
розвитку.
Результати виконання цих програм засвідчили, що жодна з них у
повному обсязі не була реалізована, а фінансування запланованих заходів як з державного
бюджету, так і з місцевих джерел здійснювалося в середньому на рівні 10–50% від
передбачених обсягів.
Загалом в Україні сьогодні виконується 216 різних програм.
Більшість з них має вузькоспрямований галузевий або обласний характер: кожна
область розробляє певні програми, де окреслює шляхи вирішення окремих проблем,
при цьому й таких, які є у сусідніх областях. Голови облдержадміністрацій
обмежуються своєю територією, намагаючись хоч щось зробити для своїх людей. І
тоді область виступає як відокремлена територія, де формують різні програми, на
кожну виділяють та витрачають незначні державні кошти, які не можуть
забезпечити реалізацію передбачених заходів. Слід зробити селекцію цих програм,
визначивши те, що потрібно безпосередньо регіону, а що потрібно державі й
регіону.
Для підвищення ефективності цільових програм регіонального
розвитку слід звернути увагу на якість та повноту їх науково-теоретичного
забезпечення, а також на організаційні моменти розробки та реалізації програм.
У цьому відношенні можна виділити декілька проблемних моментів.
Насамперед, слід
зазначити, що при розробці програм регіонального соціально-економічного
розвитку повинен обов’язково враховуватися геоекономічний чинник. Адже
сьогодні, здебільшого, коли ми говоримо про регіональний розвиток та
регіональну політику, то розуміємо ці категорії як внутрішньонаціональні, тобто
розглядаємо процеси кооперації, взаємодію між підприємствами, що розташовані в
регіонах, або регіонів між собою. Налагодження тісних міжрегіональних зв’язків,
безумовно, – надзвичайно важливий процес. Він забезпечує реалізацію
національних інтересів у сфері єдності і неподільності країни, але коли ми
плануємо регіональний.3.1 Зіставлення основних економічних показників
ефективності чинного та удосконаленого економічного стану підприємства
За результатами аналізу
робимо остаточний висновок щодо необхідності опрацювання заходів по
удосконаленню економічного стану підприємства.
За виробничої програми
всі показники, які залежать від неї, також змінюються. Це можна простежити на
основі наступних розрахунків, які будуть здійснюватись за попередньою
методикою. Результати розрахунків наведені в таблиці 3.
Таблиця
3. Результати впровадження заходів для підвищення ефективності виробництва










































































































№ з/п
Показник
Чинний стан
Удоско-налений стан
Відхилення


абсолютне
відносне, %


1.
Виробнича програма, шт.
620880
662272
0,066
6,6


2.
Товарна продукція, грн.
11411774
12181665
0,067
6,7


3.
Собівартість товарної
продукції, грн.
9776582,8
17223442
0,76
76


4.
Собівартість 1 одиниці
продукції, грн.
15,7
26
0,65
65


5.
Витрати на 1 грн
товарної продукції, грн/грн
0,801
0,802
0,0125
1,25


6.
Чисельність основних
виробничих працівників, осіб
289
308
0,066
6,6


7.
Чисельність
виробничо-промислового персоналу, осіб
382
407
0,065
6,5


8.
Продуктивність праці
основних виробничих працівників, грн/грн
32923,4
54629,04
0,66
65,9


9.
Продуктивність праці
виробничо-промислового персоналу, грн/люд
31889,2
52884,13
0,66
65,8


10.
Фондовіддача, грн/грн
2,91
4,8
0,649
64,9


11.
Фондоємність, грн/грн
0,34
0,21
 — 0,38
 — 38


12.
Фондоозброєність, грн./юд
2665,8
3886,2


13.
Матеріалоємність, грн./грн
0,36
0,21
0,45
45,78


14.
Зарплатоємність, грн./грн
0,19
0,43
 — 0,41
 — 41


15.
Прибуток, грн
2415083
4300398
1,26
126,3


16.
Рентабельність
продукції, %
24,7
24,9
0,78
78


17.
Економічний ефект від
впровадження заходів, грн
0,0097
0,97



На
підставі впровадженних заходів бачимо, щ витрати на виробництво продукції
зменшились, прибуток від реалізації усієї продукції збільшився. Це означає, що підприємство стало функціонувати більш ефективніше.
Для підвищення ефективності цільових програм регіонального
розвитку слід звернути увагу на якість та повноту їх науково-теоретичного
забезпечення, а також на організаційні моменти розробки та реалізації програм.
У цьому відношенні можна виділити декілька проблемних моментів.
Насамперед, слід зазначити, що при розробці програм регіонального
соціально-економічного розвитку повинен обов’язково враховуватися
геоекономічний чинник. Адже сьогодні, здебільшого, коли ми говоримо про
регіональний розвиток та регіональну політику, то розуміємо ці категорії як
внутрішньонаціональні, тобто розглядаємо процеси кооперації, взаємодію між
підприємствами, що розташовані в регіонах, або регіонів між собою. Налагодження
тісних міжрегіональних зв’язків, безумовно, – надзвичайно важливий процес. Він
забезпечує реалізацію національних інтересів у сфері єдності і неподільності
країни, але коли ми плануємо регіональний.
Висновок
Сьогодні ключовим чинником завоювання і утримання
позицій на ринку, забезпечення максимального продажу техніки, що випускається,
і устаткування є якість продукції, включаючи її новизну, технічний рівень,
надійність в експлуатації, ремонтоприналежність.
Для заводів машинобудівного комплексу
України, докладаючи великі зусилля в цілях завоювання зарубіжних ринків для
своєї продукції, проблема конкурентоспроможності особливо актуальна.
Цей
комплекс потребує структурної перебудови, орієнтації на експорт
високотехнологічних товарів, переорієнтації підприємств військово-промислового
комплексу на випуск конкурентноспроможних на світових ринках товарів.
Загальні напрями розвитку машинобудівної галузі України до 2010 року можна
об’єднати в такі основні групи:
– розширення обсягів виробництва
машинобудівної продукції для внутрішнього ринку при одночасному підвищенні її
якості і скорочення асортименту продукції, що імпортується. До 2010 року
потреби України в машинобудівній продукції повинні бути задоволені не менше ніж
на 80–90% вітчизняним виробництвом;
– збільшення валютних надходжень від
експорту машинобудівної продукції шляхом використання досягнень
науково-технічного прогресу і поставок на зовнішні ринки товарів з високим
рівнем технологічної переробки, а також освоєння нових ринків збуту;
– використання інвестицій для створення замкнутих
циклів виробництва;
– розробка нових технологічних процесів
виробництва продукції;
– закупівля технологій і ліцензії для
освоєння виробництва нової машинобудівної продукції з високим рівнем
надійності, високої якості і низькими витратами всіх видів ресурсів при
експлуатації;
– упровадження у виробництво нових зразків
машинобудівної продукції з урахуванням мінімізації відходів і можливості їх
подальшого використання для випуску інших товарів;
– розширення номенклатури машинобудівної
продукції для суб’єктів підприємницької діяльності і сфери побутового
обслуговування населення за рахунок розробки і виробництва багатофункціональної
малогабаритної техніки, здатної конкурувати із зарубіжними аналогами.
Основні фактори, що впливають на розміщення підприємств
машинобудування. Підвищення ефективності машинобудівного виробництва визначається
не лише впровадженням у виробництво нових типів машин і устаткування,
вдосконаленням його галузевої структури, реконструкцією та технічним
переозброєнням. Великі можливості приховані у вдосконаленні територіальної
організації галузі, кращій розміщуваності її підприємств.
На це істотно впливає традиційний рівень машинобудування й
використання виробничих потужностей, а також різні регіональні фактори й умови,
потреба районів у продукції галузі, забезпеченість паливом, електроенергією,
транспортом, наявність промислових майданчиків тощо. Крім того, важливою умовою
раціонального розміщення галузі є наявність трудових ресурсів, зокрема
кваліфікованих кадрів.
В Україні простежується широкий спектр різноманітних галузевих
структур в промисловості. Особливе місце в промисловій політиці України повинне
відводиться машинобудуванню, продукція якого є одним з нових каналів
упровадження досягнень науково-технічного прогресу як у сфері виробництва, так
і споживання.
Рівень розвиту машинобудування є індикатором промислового та
економічного рівня розвитку держави. В Україні цей багатогалузевий комплекс
історично має потужний та унікальний за своїми можливостями науково-технічний
потенціал.
Машинобудування – це стратегічна експортоорієнтована галузь з
достатнім науково-технологічним потенціалом, яка потребує більшої уваги, як
пріоритетний напрямок розвитку для здійснення прямого інвестування на
внутрішній ринок наукомісткої продукції.
Проблеми внутрішнього ринку наукомісткої продукції є актуальними.
Їхнє вирішення має бути спрямоване на виконання державних завдань щодо:
– захисту економічних інтересів України на ринках
високотехнологічних товарів та підвищення ефективності використання валютних
ресурсів, спрямованих на придбання високотехнологічного імпорту (сучасних
інноваційних технологій), а не застарілих технологій, що дублюють існуючі
вітчизняні, потребуючих тільки закордонних матеріалів чи обслуговування, пов’язаних із завищенням на
них цін тощо;
– підвищення ефективності державного регулювання в сфері
інвестування в прикладні науково-дослідні конструкторські роботи сектору
машинобудування України.
Таким чином, під машинобудуванням розуміємо сукупність
підприємств, які характеризуються єдністю визначення продукції з однорідними
технічною базою, технологічними процесами і особливим професійним складом
кадрів. Комплексні та спеціалізовані галузі мають свої напрямки – спеціалізовані
виробництва, які мають такі самі ознаки, як і галузь, але є більш вузько
спрямовані і випускають більш однорідну продукцію порівняно з галуззю та мають
у своєму складі меншу кількість підприємств.
Список
використаних джерел
1. Ботик І.М., Харів П.С., Хотан М.І. Економіка підприємства:
Навч. посіб. – друге видання, випр. й дон, – К.: «Каравела»; Львів: «Новий
світ – 2000», 2001.
2. Господарський Кодекс України // Відомості Верховної Ради
України. –2003, – №18–22.
3. Економіка підприємства. Збірник практичних задач і конкретних
ситуацій: Навч. посібник / С.Ф. Покропивний, Г.О. ІІІвиданснко, О.С.
Федонін та ін.; За ред. С, Ф. Покропивного. – К.: КНЕ.У, 2000.
4. Економіка підприємства: Навч. посіб.; / А.В. Шегда, Г.М. Литвиненко,
М, П. Нахаба та ін.; За ред. А.В. Шегди. – К.: Знання-Прсс, 2001.
1. Економіка підприємства: Навч.-метод, посіб. для самост. вивч.
дисципліни / Г.О. ІІІвиданенко, С.Ф. Покропивний та ін. – К.: КНЕУ, 2000.
5. Економіка підприємства: опорний конспект лекцій / Н.М. Ушакова,
Л.О. Лігоненко, М.М. Скотнікрва, І.О. Чаюн. – К.: КНЇЕУ, 2002.
6. Економіка підприємства: Підручник / За ред. С.Ф. Покропивного.-К,:
КНЕУ, 2001.
7. Економіка підприємства: Посібник / За ред. П.С. Харіва. – Т.:
Екон. думка, 2000.
8. Економіка торговельного підприємства: Підручник / За ред. проф.
Н.М. Ушакової. – К.: «Хрещатик», 1999.
9. Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність
в Україні» // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – №40.
10. Закон України «Про інвестиційну діяльність» // Відомості
Верховної Ради України. – 1991. – №47. «»
11. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» //
Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №4.
12. Зубовський В. М, Економіка підприємства, – К.:
Українсько-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1999.
13. Кулішов В.В. Економіка підприємства: теорія і практика: Навч.
посібник. – К.: Вікар, 2001.
14 Сідун В.А. Економіка підприємства: Навч. посібник. – X.: ХДУХТ, 2002.
15. Сідун В.А., Попомарьова Ю.В. Економіка підприємства: Навчально-методичний
посібник для проведення практичних і семінарських занять з дисципліни. – X.: ХДУХТ, 2002.
16. Хирів П.С. Економіка підприємства: Збірник задач і тестів: Навч.
посіб. – К.: Знання-Прес, 2001.
17. Чаюн І. О., Бондар І. Ю. Планування виробничої програми
підприємства та її ресурсне обгрунтування: Навч. посібник. – К.: КНТЕУ, 2000.
18. Шапілова Н.В. Збірник задач і ділових ігор з дисципліни
«Економіка підприємства». – X.: Консул, 1999.
19. Шершньова З.Є., Оборська С.В., Ратушний Ю.М. Стратегічне
управління: Навч. метод, посібник для самостійного вивч. Диск. – К.: КНЕУ,
2001.
20. Экопомика прсдприятия: Учебник / Под ред. проф. О.Й. Волкова.
– .. – М.: ИНФРЛ, 2000.
21. Господарський кодекс України №436-ІУ від 16.01.2003. – К.:
Атіка, 2003. – 208 с.
22. Про інвестиційну діяльність: Закон України, зі змінами і
доповненнями // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1991. – №47.
23. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України в
редакції від 24. 05.1997 р. №283/97-ВР, зі змінами і доповненнями.
25. Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні:
Закон України від 16.01.2003 р. №433-ІУ.
26. Гетьман О.О. Економічне обґрунтування механізму
функціонування підприємств у ринковому ієрархічному просторі // Вісник
Дніпропетровського державного фінансово-економічного інституту: Економічні
науки. – Дніпропетровськ, ДДФЕІ. — 2001. – №2 (6).-С. 94–97.
27. Демченков В.С., Милета В.Й. Системный анализ
деятельности предприятий: М.: Финансы и статистика, 1990. – 182 с. І
28. Економіка підприємства: Навч.-метод. посібник для самост.
вивч. дисц./ Г.О. Швидлч,; нко, С.Ф. Покропивний, С.М. Климонко
та ін. – К.: КНЕУ, 2000. — 248 с.
29. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного.
– Вид. 2-ге, перероб. та доп.-К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.:,
30. Іааненко В.М. Курс економічного аналізу: Навч. посіб. – К.:
Знання-Прес, 2000. – 207 с.
31. Кашин В.Н., Ионов В.Я. Хозяйственньїй механизм й эффективность
про-мьішленного производства. – М.: Наука, 1997. – 367 с.;
32. Коробов М.Я. Фінансово-економічний аналіз діяльності
підприємств: Навч.: посіб. – 3-тє, вид., перероб. і доп. – К.: Т-во «Знання»,
КОО, 2002. – 294 с.
33. Долішній М. Актуальні завдання регіональної політики України в
сучасних Умовах. // Регіональна економіка. – 2004.– №3.-с 17–32.
34. Караванський О.В. Регіональна політика України на
сучасному етапі // Регіональна економіка. – 2005. №4.-с 173–180.
35. Бабенко Г. Трансформація промисловості Криму/ Економіка
України. – 2001.– №5. – с 39–43.