Міністерство
освіти та науки України
«Київський
національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»
Центр
післядипломної освіти
Контрольна
робота
на
тему:
					







«Господарство
первісного суспільства: типи і форми»
з
дисципліни «Історія економіки та економічної думки»
Виконав: слухач факультету
центр післядипломної освіти
спеціальність:
економіка підприємства
4 курс, 2 група
Гаркуша Д. О.
Перевірив:
стар. викладач Волкова О.М.
Київ — 2010
План

Вступ
1.Первісна доба –
найдовша

2.Палеоліт

3.Неолітична
революція. Неоліт

4.Бронзовий та
ранньозалізний вік

Перелік використаної літератури

Вступ
Всі народи світу
пройшли через первіснообщинний лад. Виходячи з матеріалів, що служили для
виготовлення знарядь праці, історію людства прийнято ділити на кам’яний,
бронзовий і залізний віки. Первісний спосіб виробництва в основному
хронологічно збігається з кам’яним віком. У ньому можна виділити три періоди:
1) древній кам’яний
вік, або палеоліт, – 2,5 млн. – 12 тис. років тому;
2) середній
кам’яний вік, або мезоліт, – XII – VIII тис. до н.е.; 
3) новий кам’яний
вік, або неоліт, –
VIII – III тис. до н.е.
Якщо в основу
періодизації покласти такий критерій, як тип господарства, то можна виділити панування:
1) господарства,
що привласнює,
2) виробляючі господарства.
З кам’яним віком збігається
етап господарства, що привласнює, але в неоліті відбувся перехід до
виробляючого господарства – землеробства й скотарства, хоча їхні зародки виникли в
деяких народів ще в палеоліті й мезоліті. Цей перехід мав воістину всесвітньо-історичне
значення, і слідом за англійським археологом В.Г.Чайлдом його стали називати
«неолітичною революцією».
1.  Первісна доба — найдовша
Первіснообщинний лад – перша в історії суспільно-економічна формація, заснована на колективній
власності окремих громад, засобах виробництва й зрівняльному розподілі. За
даними сучасної науки, первіснообщинний лад виник близько 2 млн. років тому,
існував до V – IV тис. до н.е. Вся епоха виникнення й
розвитку первісного ладу ділиться на два періоди. Перший, котрий умовно
називають періодом дикості, тривав до 40-го тис. до первісної ери і
характеризувався поступовим виділенням людини із тваринного світу, присвоєнням готових продуктів
природи, створенням перших найпростіших кам’яних знарядь праці, добуванням
вогню й виникненням виробничих відносин. Першим етапом формування
суспільно-економічних відносин була первісна людська череда, що займала певну
територію і являла собою групу людей, що не мають професійних або соціальних
відмінностей. Другий період — період родового ладу, або варварства, тривав від
40-го тис. до V – IV тис. до н.е. Це був час повного утвердження
системи виробництв, відносин первісного суспільства. При родовому суспільстві
основним осередком був рід, що поєднував групу людей, зв’язаних кровним
спорідненням. Кілька родів становили плем’я. Період родового ладу ділиться на матріархат
(материнська родова громада) і патріархат (батьківська родова громада). Основою
виробництв, відносин первісного суспільства була суспільна власність на засоби
виробництва, що існувала в нерозвиненому виді. Фактично вона була общинною,
груповою власністю. Для цього періоду характерні колективна праця й найпростіша
його кооперація, заснована не на поділі праці, а на об’єднанні зусиль колективу
людей у добуванні засобів існування. У цих умовах праця окремої особистості
існувала як функція члена суспільства, організму, як безпосередньо суспільна
праця. Вся праця виступала як необхідна, а продукт — як необхідний продукт. Відсутність
прибавочного продукту не створювало матеріальних умов для експлуатації людини
людиною. У зв’язку із примітивними засобами виробництва та неможливістю
добувати матеріальні блага поодинці, без колективної праці, головна мета
первіснообщинного виробництва складалася не в задоволенні потреб окремих членів
громади, а в забезпеченні умов існування громади в цілому. Величезне значення
для розвитку продуктивних сил мало зародження землеробства й тваринництва, що
привело до виникнення суспільств, поділу праці. Першим великим суспільним поділом
праці було виділення вівчарських племен. Це значно підвищило продуктивність
праці й створило можливості для виробництва прибавочного продукту й розвитку обміну.
Другий великий суспільнпий поділ праці – виділення ремесла, сприяло подальшому
вдосконалюванню засобів праці й підвищенню його продуктивності. Нові засоби
праці (мотика, плуг) були розраховані не на колективне, а на індивідуальне
використання. Стала розвиватися індивідуальна праця, на основі якої поступово
виникли приватна власність і приватне господарство, що породило майнову
нерівність та експлуатацію. Першою формою експлуатації чужої праці була
експлуатація рабів, яких брали в полон під час міжплемінних сутичок і воєн.
Пізніше, у зв’язку з ростом майнової нерівності, у рабів почали перетворювати й
своїх родичів, що потрапляли в боргову залежність. Так, відбувався класовий
розподіл суспільства на рабовласників і рабів, утворювалася нова система
суспільно – економічних відносин. Первіснообщинний лад змінився рабовласницьким
ладом.
2.  Палеоліт
Палеоліт – древній кам’яний вік. Виділений
в XIX столітті Дж. Леббоком як перший і
найбільш ранній період кам’яного віку. Датується приблизно часом від 3 млн. до
10 тис. років тому. У період палеоліту почався й завершився процес виділення
людини із тваринного світу, заклалась найдавніша соціально-економічна формація – первіснообщинний лад. У той
час були виготовлені перші знаряддя праці з каменю, дереза й кістки, виникли
трудові навички. Люди навчилися добувати вогонь, виготовляти одяг, споруджувати
перші житла, займатися полюванням і збиранням. Формування й розвиток
найдавнішого людського суспільства відбувалося в мінливих природно-кліматичних
умовах останнього, так називаного четвертинного (антропогенного) періоду в
історії Землі. Похолодання, що наступило з початком цього періоду,
супроводжувалося заледенінням, періодичним утворенням у північних районах
льодовиків. Відповідно до змін у характері знарядь праці й у фізичному типі
людини, палеоліт ділять на ранній (нижній) і пізній (верхній). Для того часу
характерними знаряддями праці були чоппери (грубі знаряддя, що рубають) і отщепи.
Фізичний тип людини – Homo habilis (людина вмілий).
Стоянки ашельскої
епохи виявлені на великій території Старого Світу, у тому числі й на території
України. Характерні знаряддя – ручні рубила, колуни, скребла, ножі, пилки, струганки. В
ашельску епоху люди навчилися користуватися вогнем. Фізичний тип людей –
архантропи, – жили на початковій стадії первіснообщинного ладу.
Пам’ятники
мустерскої епохи поширені на території Європи, Азії, Африки. Досліджені вони й
на території України. Носії мустерскої культури користувалися остроконечниками,
скреблами, ножами, пилками, проколками. У той час з’явилися штучні поховання.
Фізичний тип людини – палеоантпропи.
У пізньому
палеоліті люди заселили майже всю вільну від льодовика території Європи, значну
частину Азії й проникли на Американський континент. На території України відомі
численні давньопалеолітичні пам’ятники (Сюренські стоянки, Радомишльска
стоянка, Пушкарівска стоянка, Доброночівска стоянка, Межирічська стоянка,
Кормань, Гонцовська стоянка, Амвросієвськая стоянка й багато ін.). Суворий
континентальний клімат, характерний для пізнього Палеоліту у Європі обумовив
існування холодолюбивих тварин: мамонтів, північних оленів, шерстистих
носорогів тощо. З розвитком полювання люди жили на тих самих місцях протягом
тривалого часу. Замість сколювання отщепів з дисковидних нуклеусів, типових для
мустерської епохи, застосовувався такий спосіб виготовлення знарядь як сколювання й отжим довгих
ножевидних пластин із призматичних або конусоподібних нуклеусів. Поширилися вироби
з кістки й рога. У період пізнього палеоліту панував матриархально — родовий
лад. Зароджувалося мистецтво, що носило як реалістичний, так і стилізованно-схематичний
характер. Виникли первісні релігійні вірування – магія й тотемізм, фетишизм й
анімізм. У період пізнього палеоліту жили неоантропи. Територіальне розселення
їх у різних, віддалених один від іншого фізико-географічних районах призвело до
утворення трьох основних рас людини.
Оволодіння вогнем
відокремило людину від миру тварини.
Найдревніші сліди
використання вогню перебувають у печері Чжоукоудянь біля Пекіна. Її мешканці
жили тут приблизно 400-500 тис. років тому. Але з’явилася й нова версія, за
якою людина почала використовувати вогонь на 1 млн. років раніше, ніж уважалося
дотепер. При вивченні стоянки Чесованья в Кенії, мешканці якої жили 1,4 млн.
років тому, виявлені грудочки обпаленої глини; існує думка, що в даному випадку
мова може йти про залишки звичайного багаття.
Людина навчилася
також виготовляти знаряддя праці. Хоча й повільно, але вони вдосконалювалися.
Уже в ранньому палеоліті, за даними деяких археологів, набір знарядь відповідав
30-40 функціям, більша частина з них була пов’язана з мисливською діяльністю.
Зроблені вони в основному в техніку оббивки. Наприкінці верхнього палеоліту зменшення
розмірів тварин змусило вдосконалити мисливські зброї: винаходиться лук (німецький
археолог А. Руст двважає, що лук був винайдений 15 тис. років тому),
удосконалюється коп’єметалка.
З’явилися нові прийоми полювання – індивідуальне полювання на середніx і дрібних тварин.
У мезоліті
господарство й знаряддя праці стали більш різноманітними. Характерна риса
мезоліту – зменшення
розмірів знарядь, поява мікролітів – знарядь, зроблених із дрібних пластин або
отщепів геометричної форми. Вони служили наконечниками стріл, дротиків, але
могли використовуватися і як деталі складних знарядь.
Зростало значення
індивідуального полювання на дрібних тварин, причому його ефективність
обумовила одомашненнюя й початок використання у полюванні собак. Збереглася
тенденція до збільшення ролі рибальства, у деяких регіонах виник морський
звіробійний промисел. Рибу били з луків, на гачок.
Із споживанням
рослинної їжі, спеціальні знаряддя – зернотерки, ступи – одержали поширення. Громади, що нараховували
від 30 до 100 чоловік, ставали більше рухливими. Прагнучи повніше використати
харчові ресурси, вони почали мігрувати, відвідуючи в конкретні періоди року
постійні місця, де до цього часу дозрівали плоди або з’являвся певний вид
тварин. Складався сезонно-осілий спосіб життя, хоча залишалися й бродячі
громади.
3.  Неолітична революція. Неоліт
У період неоліту вдосконалювалися
старі й вироблялися нові технічні прийоми. Шліфування й свердління набули
особливого значення у зв’язку з необхідністю рубання й обробки дерева. Потреба в
кам«яних знаряддях викликала розробку підземних відкладень кременя, з»явилися
шахти. Почалося широке використання обсидіану – твердого вулканічного скла з дуже
гострим ріжучим краєм, причому знаряддя з нього знаходять за багато сотень
кілометрів від родовища. Стали застосовуватися порожні свердла, шліфовані
сокири й тесла, жнивні ножі, човни-долбленки, лижі, сани, посуд і різні вироби
з обпаленої глини. Найдавніше гончарне коло повільного обертання з’явилося в
Месопотамії й Ірані наприкінці VI – першій половині V тис. до н.е., у
Південно-Західній Європі – у другій половині V – першій половині IV тис. до
н.е. У неоліті вперше з’явилися серпи й мотики. Плетиво кошиків, що почалося ще
у верхньому палеоліті, стало передумовою таких удосконалень, як мережі, верші,
пастки, капкани; на тій же основі виникло ткацтво, про що свідчать знахідки
найдавніших веретен і кам’яних пряселець. У пізньому неоліті – бронзовому
столітті, в окремих областях з’явилися ткацькі верстати – горизонтальні
(Єгипет) і вертикальні (Передня Азія, Європа).
У період неоліту
людина стала використовувати метал.
Найдавніша
ковальська обробка міді зафіксована в ряді селищ Передньої Азії з VIII тис. до
н.е., а в V – IV
тис. до н.е. на Близькому Сході та в Ірані виникло найдавніше бронзолитійне виробництво.
Головним
завоюванням неоліту став перехід до виробляючого господарства, що надав людині
новий могутній засіб виробництва – землю. «Неолітична революція» не скасувала
полювання й збирання, які довго залишалися головними постачальниками їжі. «Революція»
визначила економічну вигоду первісного землеробства, тим більше його продукцію
досить легко зберігати тривалий час.
Учені не прийшли
до єдиної думки про причини переходу до виробляючого господарства. Ясно, що тут
у комплексі діяли економічні, екологічні, соціальні, духовні фактори,
найважливішими з яких, на наш погляд, були наступні.
1. 
Виснаження
запасів дичини й корисних рослин, що викликало потребу в заповненні втрат.
2. 
Ріст
населення. Деякі вчені говорять навіть про «демографічний стрес»,
хоча виробництво їжі могло бути причиною й наслідком демографічного зрушення.
3. 
Досить
високий технічний рівень знарядь праці, зачатки знань.
4. 
Наявність
сприятливих природніх умов, розвиток землеробства й тваринництва. 
Людина розводила такі
рослини, як пшениця, ячмінь, горох, сочевиця гірка, фінікова пальма, бананове й
хлібне дерево тощо; свійських тварин – вівцю, козу, корову, свиню, собаку, коней.
Де ж вперше
відбувся перехід до виробляючого господарства?
Деякі дослідники
шукали одне єдине вогнище виникнення землеробства, однак загальновизнаною є
концепція поліцентризму «неолітичної революції». Виділено кілька
вогнищ виникнення землеробства. В узагальненому виді їх можна представити так:
10 – 6 тис.
років до н.е. – Північно-Західний Таїланд; 8 – 6 тис. – Передня Азія й Східне
Середземномор’я; 7 – 6 тис. – Індокитай; 6 – 5 тис. – Іран і Середня Азія; 5 – 4
тис. – долина Нілу; 5 – 3 тис. – Індія; 4– 1 тис. – Індонезія, Китай,
Центральна Америка, Перу.
Перехід до землеробства
й скотарства був дуже тривалим процесом. Наприклад, якщо перші свідчення
виробляючого господарства на південному сході Європи сягають VII – VI тис. до н.е., то на
півночі – середини IV тис. до н.е. Знадобилося майже три тисячоріччя, щоб
виробляюче господарство перетнуло Європу з півдня на північ. Для Європи
обчислюють навіть швидкість просування землеробських племен – приблизно 5,5 км
у рік, або за одне покоління від 100 до 150 км.
Перехід до нового
типу господарства вирішив проблему їжі. У людей з’явилися небачені ресурси
часу, в історичній перспективі він відкривав можливість для утворення приватної
власності й виникнення держави. Причому кочове скотарство як різновид
виробляючого господарства не дозволяло суспільству здійнятися вище ранньокласових
відносин, тільки землеробство або комплексне хліборобсько-скотарське
господарство допомогло людині переступити рубіж классоутворення.
Розвиток
землеробства й скотарства створювало передумови для зародження ремесла (людина
мала потребу в одязі, житлі, знаряддях праці тощо). Спочатку ремісники поєднували
свою працю із землеробством, але з освоєнням металів, особливо заліза (II тис.
до н.е. у Єгипті й Месопотамії, початок I тис. до н.е. у Європі), виробництво
знарядь праці ускладнювалося й було під силу лише фахівцям. Поява стійкого
надлишкового продукту дозволила звільнити людей від сільськогосподарської
діяльності. Так поступово ремесло відокремлювалося від землеробства. Прогрес у
господарській діяльності людей, відділення землеробства від скотарства,
розвиток ремесла, що спричинило збільшення обсязів виробництва, створювали
сприятливі передумови для обміну між групами, що спеціалізувалися в тому чи
іншому виді господарства. За допомогою обміну люди прагнули одержати,
насамперед, які-небудь рідкі речі або важкодоступну сировину. Як обмінний
еквівалент різні народи використовували найчастіше худобу.
З появою металу
виготовлені з нього престижні вироби іноді виконували роль «первісних
грошей». Нерідко підсумком обмінних відносин було прискорення розвитку
більш відсталих суспільств. Досить тривалий період обмін здійснювався без спеціальних
торговців, але й вони поступово виділилися в особливий прошарок. Наприклад, на
початку III тис. до н.е. у деяких селищах Ірану й Північної Сирії жили цілі
громади месопотамских торговців. 
Так визрів
наступний великий поділ праці. Стали виділятися старійшини пологів, племінні
вожді. Джерелом їхніх доходів були їхні власні землі, оброблені працею
общинників, податки, побори, війни, які стали мати на меті захоплення землі. У
їхніх руках накопичувалися матеріальні цінності.
Продуктивність праці
викликала все більшу її індивідуалізацію, що відкривало можливість приватного
присвоєння виготовленого продукту спочатку певною групою всередині колективу,
звичайно родиною, потім окремими особами. Виникнення приватної власності призвело
до розкладання первісного ладу, розпаду родової громади. Як відомо, громада в
докласовому суспільстві пройшла три стадії розвитку:
1) родова, або
кровнородствена, заснована на спільному веденні господарства й спільному
користуванні та володінні землею кровними родичами;
2) землеробська,
у якій власність на територію сполучалася з розділом орних ділянок більшими
родинами; 
3) сусідська, або
громада-марка, у якій переважала індивідуальна власність малих родин на наділи
орної землі при збереженні колективної власності громади на інших угіддях.
Перехід до
землеробства, розкладання громади, розширення рамок приватної власності
викликали майнову й соціальну нерівність, обумовили утворення держави. Процес
складання класових суспільств не був синхронним. Одні народи створили свої
держави в IV – III
тис. до н.е., інші – після розпаду Римської імперії на початку нашої ери, треті
– в XVIII – XIX тис. н.е. Причому, раніше всього вони виникли в тих областях, де
продуктивність землеробства була особливо значною. Як правило, такою інтенсивною
системою було іригаційне землеробство.
4. 
Бронзовий
та ранньо залізний вік
Енеоліт – період виникнення й розвитку металургії міді. Перші
нечисленні металеві вироби, переважно примітивні прикраси, виготовлені за
допомогою холодного кування із природної міді або свинцю, з’явилися на
Передньому й Близькому Сході ще в часи неоліту в VII – VI тис. до н.е. (Чатал-Хююк, Чайоню-Тепези
в Анатолієві, Ал-Кіш на Іранському плато, пам’ятники хассунській культури в Месопотамії).
Початок мідного віку в цьому регіоні й у Європі (V тис. до н.е.) пов’язаний з розвитком
гірничорудної справи, литтям металу й виробництвом із чистої міді знарядь
праці, що застосовувалися поряд з виробами з каменю та костей. Горнометалургійний
процес здійснювався професійними майстрами: гірниками, металургами,
ковалями-ливарями. Розквіт мідного віку в Європі припадає на IV тис. до н.е., коли із численних копалень
Балканського півострова (Аі-Бунар у Фракії, Рудна Глава в Сербії й ін.)
надходили тисячі тонн руди, а виплавлений з неї метал у вигляді злитків або
готових виробів (важкі сокири, мотики, тесла, різні прикраси) шляхом
міжплемінного обміну надходив у райони, що не мали власної сировини. У мідному
віці основою економіки стали орне землеробство й скотарство, розвивалися ремесла
й домобудівництво. Нові риси придбали мистецтво й ідеологічні подання.
Удосконалилася суспільна організація; виділилася племінна верхівка. Окремі
племена, пов’язані з виробництвом і поширенням міді, нагромадили значні
багатства, про що свідчить, зокрема, могильник гумельницької культури в місті
Варні, у якому знайдено понад 2 тис. золотих предметів. Тривав процес утворення
великих родинних міжплемінних об’єднань (этнокультурні області переважно на
території сучасної Румунії й Болгарії). На території колишнього СРСР початок
мідного віку пов’язаний з півднем Середньої Азії й Закавказзям, де в 2-й
половині V тис. до н.е. під впливом
Древнього Сходу виникли культура Анау (Туркменія) і численні землеробські
поселення Азербайджану (Кюль-тепе, Шому-тепе), Грузії (Шулавери, Арух-ло) і
Вірменії (Техут).
Пізніше (на рубежі V й IV тис. до н.е.) мідний вік почався на південному заході й тривав майже до
кінця III тис. до н.е. У результаті
просування частини населення із західних районів на Пруто-Днестровське межиріччя
тут виникла трипільська культура.
Періхід від міді до бронзи був обумовлений тим, що остання
твердіше міді й більш легкоплавка. У різних частинах земної кулі одержання
бронзи й поширення виробів з неї відбувалися не в один час. В IV тис. до н.е. бронза вже була відома
на території Ірану, Месопотамії, Малій Азії, у Єгипті; в III тис. до н.е. — у Середземномор’ї, Індії, протягом II тис. до н.е. — у всій Європі й Азії. Виникнення в
Бронзовому столітті металургійних центрів, поява майстрів по виготовленню бронзових
знарядь (мотик, серпів, сокир, молотів, мечів, ножів, тощо) обумовили виробничу
спеціалізацію й прискорили процес другого великого поділу праці — відділення
ремесла від скотарства й землеробства.
Поширення виробів із бронзи сприяло розвитку обміну. А це
вело до вдосконалювання засобів пересування (веслових і вітрильних судів,
колісних візків й ін.). Поява нових знарядь праці сприяла розвитку орного
землеробства й кочового скотарства. Нагромадження цінностей у руках окремих
осіб, майнова нерівність приводили до поступового розпаду первіснообщинного
ладу. У бронзовому столітті в Месопотамії і Єгипті виникли перші міста й
держави, сформувались ранньокласові суспільства. На островах Егейського моря й
прилягаючих територій Балканського півострова й Малої Азії існувала
високорозвинена крито-микенськая культура. Для культур альпійської зони були
характерні польові будівлі й террамари. На території Прикарпаття й
Трансільванії, де в Бронзовому столітті розвивався ряд археологічних культур,
зокрема нова культура, знайдені скарби бронзових предметів, пов’язані з
місцевим металургійним центром. У Північній Європі бронзове століття тривало
майже до середини I тис. до
н.е. На території колишнього СРСР уже в III тис. до н.е. окремі племена
бронзового століття досягли високого для того часу рівня розвитку. Значним
металургійним центром став Кавказ. На Північному Кавказі жили племена
майкопської культури, пізніше — північно-кавказької, наприкінці II — початку I тис. до н. е. — племена кобанської культури.
У Закавказі в племен куро-аракської культури в III тис. до н.е. з’явилися великі поселення
з оборонними спорудами. В II тис. до н.е. у племен триалетської культури вже виділилася родоплемінна верхівка,
про що свідчать багаті поховання під курганами. В 2-й половині II тис.— початку I тис. до н.е. на території від Дніпра
до Єнісею жили носії родинних культур — срубної культури й андропівської
культури. Високорозвинена металургія бронзи цих племен базувалася на рудах
Уралу, Казахстану, Середньої Азії, Гірського Алтаю. У лісостепових і лісових
районах, де розвивалися фат’янівська, абашевська й інші культури, металу було
значно менше.
На территории сучасної України бронзове століття тривало
близько 1 тис. років. Умовно його ділять на три періоди: ранній (19 — 16 ст. до
н.е.), середній (16 — 12 ст. до н.е.), пізній (12 — 8 ст. до н.е.). Значна
території степового Півдня України починаючи з 19 ст. до н.е. була заселена
племенами катакомбної культури. У них були постійні зв’язки з Кавказом, а через
нього — із країнами Древнього Сходу. В 16 — 15 ст. до н.е. майже всю території
України займали племена культури багатоваликової кераміки, а пізніше на степове
Лівобережжя зі Сходу прийшли племена зрубної культури. Їхнім основним заняттям
було орне землеробство. Можна говорити про місцеве високорозвинене бронзолитійне
виробництво, що базувалося, зокрема, на руді, що добувалась поблизу сучасного
Артемівська. Частина племен срубной культури переселилася на територію
Правобережної України; вони вплинули на культуру племен, що заселяли цю територію,
і були носіями так званої сабатинівської культури. Основна частина металевих
виробів надходила на територію Правобережної України з Карпатського
металургійного центра. Наприкінці II — початку I тис. до н.е. на Чорноморському узбережжі жили кимерійці, які були
носіями культур пізнього періоду бронзового століття. Майже всю лісостепову
частину сучасної України населяли з кінця III до середини II тис. до н.е. племена культури шнурової кераміки. Басейн верхнього й середнього
Дніпра, Десни, Сейму населяли племена середньо-дніпровської культури, територію
Західної України — племена стжижовської культур. У середині II тис. до н.е. на території майже
всієї Північної України жили землеробські племена тшинецької культури. В 12 — 8 ст. до н.е. існувало кілька
землеробсько-скотарських культур, серед яких найбільш значними і дослідженими є
білогрудівська культура (на Дніпрі й Бузі) і висоцька культура на території
Західної України. У північно-східній частині України в ранньому й середньому
періодах бронзового століття жили племена мар’янівської культури, у часи
пізнього бронзового століття — племена бондарихінської культури. Носії цих
генетично родинних культур займалися спочатку полюванням і рибальством, пізніше
— землеробством і скотарством. У них було розвинене й металургійне виробництво.
Деякі із племен, що жили в бронзовому столітті на території сучасної України, у
наступний період раннього залізного віку припинили своє існування. Інші й
надалі жили на старих місцях і пізніше ввійшли до складу племен Скіфії.
Термін «залізний вік» уживався ще в античному світі,
але до наукової класифікації був уведений в 1836 датським археологом К. Ю.
Томсеном. Цей період характеризується розвитком видобутку заліза, виготовленням
з нього основних знарядь виробництва й зброї. Абсолютна хронологія початку
залізного віку в різних країнах неоднакова. У зв’язку з тим, що археологічна
класифікація не тотожна історичної періодизації, залізний вік не збігається з певною
суспільно-економічною формацією; він відбиває певний рівень розвитку продуктивних
сил. У Месопотамії, Єгипті, Передній Азії, Індії й Китаї Залізний вік почався в
умовах рабовласницького ладу. У більшості країн Європи, Азії й Африки Залізний
вік збігається з тим часом, коли тут ще був первіснообщинний лад або відбувався
процес його розкладання. В Америці, Австралії й Океанії Залізний вік почався
тільки з появою європейців. Найдавніші вироби з метеоритного або земного
самородного заліза датуються IV — III тисячоріччям до н.е. У господарстві
в той час переважали знаряддя з каменю, міді й мідних сплавів. Спосіб видобутку
крічного заліза при температурі 900—1050°С за допомогою сиродутного процесу був
відкритий ще в III тис.
до н.е. Тоді ж почали виплавляти й чавун.
Залізна доба навіть у передових країнах наступила тільки в кін. II — на початку I тис. до н.е. Тривалість періоду
освоєння заліза пов«язана з необхідністю навчитися одержувати не тільки м»яке
залізо, але й сталь, шляхом кування й зварювання.
Пізніше люди познайомилися із загартуванням сталі. Її впровадження
зіграло революційну роль в історії, вплинувши на розвиток основних галузей
господарства. У багатьох племен у період залізного віку відбулося відділення
ремесла від сільського господарства. З ростом продуктивності праці виникло
товарне виробництво безпосередньо для обміну, і розширилася міжплемінна
торгівля. Це порушило замкнутість родових колективів, сприяло зміцненню
приватної власності й влади родоплеменної аристократії, поглиблювало майнове
розшарування між членами громади. У результаті частих військових зіткнень виникли
укріплені поселення — городища, що стали центрами ремісничого виробництва й
обміну, а найважливіші з них — і політичними центрами. У нових історичних
умовах утворилися великі союзи племен, що зіграли значну роль у формуванні
народностей. На території багатьох країн у період залізного віку відбулося
остаточне розкладання первіснообщинного ладу, формувалося класове суспільство, виникали
держави. У Центральній і Західній Європі залізний вік ділять на 2 епохи: гальштатську
й латенську. До залізного віку відносять лише 2 останні щаблі гальштатської
епохи, які датуються 7 — 6 тис. до н.е. Латеньська епоха датується 5 — 1 тис.
до н.е. На території від східної частини Балканського півострова до Дністра
виділяється своєрідна область так названого фракійського гальштату. У басейні
Одеру й Вісли була поширена лужицька культура, пізні етапи якої відносяться до
залізного віку. Частину носіїв лужицької культури вважають праславянами. На
території Східної Європи місцеве населення познайомилося із залізом раніше, ніж
його навчилися добувати з руди. Про це свідчать знахідки предметів з
метеоритного заліза, найдавніші з яких датовані 2-й чвертю II тис. до н.е. (курган у м. Елісти).
Перші достовірні сліди місць видобутку й обробки заліза в Східній Європі
датуються 2-й половиною II тис. до н.е. Ранні знахідки (переважно ножі, шильця, долота, заготівлі й
шлаки) є в пам’ятниках зрубної культури, абашевської і білогрудівської
культури. Багато виробів (ножі, мечі, кинджали, наконечники копій, сокири,
серпи й ін.) зустрічаються в пам’ятниках чернолеської культури, бондарихінської
культури, ананінської культури й на території Південної України,
Криму й Сівба. У племен, що жили з 7 тис. до н.е. на значній території
Південно-Східної Європи, названої античними письменниками Скіфією, всі основні
види металевих знарядь праці й зброї виготовляли вже із заліза й сталі.
Найбільш ранні центри видобутку й обробки заліза були в лісостеповій частині
Скіфії. Залишки сиродутних горнів знайдені на Бельському городищі, Шарповському
городищі, Люботинському городищі, Басовському городищі. У степовій Скіфії, де
жили переважно кочівники-скотарі, важливим центром обробки заліза з 4 тис. до
н.е. стало Кам’янське городище. На території Східної Європи ранній Залізний вік
звичайно датують періодом до 4 тис. н.е. Подальший розвиток техніки видобутку й
обробки заліза відбувався в період раннього середньовіччя, зокрема в утвореній
слов’янськими племенами наприкінці 1-го тис. давньоруській державі — Київській
Русі.
Список використаної літератури
1. 
Бібіков
С. Трипільська культура. Археологія Української РСР, т. І. – Київ, 1971.
2. 
Єфименко
П. П. Первобытное общество. – Киев, 1953.
3. 
Берисковский
П. И. Палеолит Украины. – Москва, 1953.
4. 
Береговая
Н. А. Палеолитические местонахождения СРСР. – Москва, 1960.
5. 
Смирнов
С. В. Палеоліт Дніпровського Надпоріжжя. – Київ, 1973.
6. 
Черных Е.
Н. История древнейшей металлургии Восточной Европы. М., 1966;
7. 
Монгайт
А. Л. Археология Западной Європы. Каменный век. – Москва, 1973.
8. 
Монгайт
А. Л. Археология
Западной Європы. Бронзовый и железный века. – Москва,1975.
9. 
Граков Б.
Н. Ранний железный век. – Москва, 1977.
10. 
Шрамко Б.
А., Фомін Л. Д., Солнцев Л. О. Техніка виготовлення скіфської наступальної
зброї із заліза і сталі //Археологія. – 1970.
11. 
Артеменко
И. И. Племена Верхнего й Среднего Поднипровья в эпоху бронзы». – Москва, 1967.
12. 
Халиков
А. X. Древняя история Среднего Поволжья. – Москва, 1969.
13. 
Березанська
С. С. Середній період бронзового століття в Північній Україні. – Київ, 1972.