Оновлення економіки

У країні розпочався
другий, найвідповідальніший і найскладніший етап перебудови — практична реалізація
нової економічної стратегії, нового господарського механізму переведення підприємств,
об’єднань та інших систем господарства на умови госпрозрахунку, самоокупності і
самофінансування, всебічного розвитку демократичних форм управління. Розроблені
і затверджені червневим (1987 р.) Пленумом ЦК КПРС «Основні положення докорінної
перебудови управління економікою» являють собою розгорнутий комплекс заходів,
спрямованих на радикальні економічні перетворення. У матеріалах Пленуму підкреслюється,
що здійснення господарської реформи є головним політичним завданням партії в галузі
економіки на сучасному етапі. Одна з центральних ланок реформи введення «цілісної,
ефективної і гнучкої системи управління, яка дає змогу максимально повно реалізувати
переваги соціалізму». При цьому основний наголос у перебудові робиться на якісну
переорієнтацію економічного зростання з проміжних на кінцеві соціально значимі результати,
органічне поєднання складної ієрархії економічних інтересів, перетворення людського
фактора і науково-технічного прогресу на головні чинники господарського оновлення
і розвитку. Досягнення збалансованості ресурсів і потреб, що виключатиме дефіцит
потрібних і випуск непотрібних споживачам виробів, пов’язане з перебудовою структури
і методів господарювання, наданням споживачеві пріоритетів у економічному виборі,
створенням надійно діючого протизатратного механізму функціонування народного господарства.
Суть докорінної
перебудови управління економікою країни криється в переході «від переважно
адміністративних до економічних методів керівництва на всіх рівнях, до управління
інтересами і через інтереси, до широкої демократизації управління, всемірної активізації
людського фактора» (там же).
Звісно, було
б помилкою розуміти цю вимогу, як відмову від адміністративних методів керівництва
взагалі і заміну його виключно методами економічними. Йдеться про відмову від волюнтаризму,
так званого «голого адміністрування», диктату з боку верхніх ланок управління
підприємствами без належної економічної відповідальності за результати нав’язаних
трудовим колективам управлінських рішень і вказівок. Щодо економічно обгрунтованого
господарського управління, то воно успішно здійснюється тільки в оптимальному поєднанні
адміністративних і економічних методів, коли будь-які стратегічні, як і тактичні
дії, обумовлені й забезпечені економічно. Оперативне керівництво господарством немислиме
без чіткого управління затратами і результатами, вибору здешевлюючих структур витрат
і ресурсів для випуску маси високоякісних виробів з низькою собівартістю під реальний
попит споживачів. У цьому й полягає конкретний прояв протизатратного механізму,
зростання прибутків на здоровій економічній основі.
Введення нового
економічного (господарського) механізму потребує відповідного повороту в мисленні
керівників усіх ланок управління, всіх трудящих. Адже тепер за рахунок зароблених
підприємством коштів мають покриватися всі його витрати, включаючи оплату праці,
і формуватися необхідні фонди накопичення на модернізацію і реконструкцію, оновлення
і розширення виробництва, на соціальний розвиток. З переходом на справді госпрозрахункові
принципи господарювання держава знімає з себе економічну відповідальність за кінцеву
результативність фінансової і матеріальної діяльності підприємств. Безвідплатне
бюджетне фінансування, як правило, виключається. Воно зберігається тільки для реалізації
великих проектів на тих самих принципах госпрозрахункового ресурсовикористання,
яке не припускає марнотратства. Водночас істотно розширюються можливості відповідального
користування банківськими кредитами.
В ролі головних
фінансових джерел бюджетних надходжень і активної економічної діяльності трудових
колективів є їхні доходи, що утворюються за рахунок виручки від реалізації виготовлених
товарів і наданих послуг. Чим добротніші і з нижчою собівартістю виготовлені вироби,
чим більше їх, чим повніше задовольняють вони попит і відшкодовують вартість, тим
більша маса виручки, валового і чистого доходу підприємств. Звідси збільшення сум
платежів у держбюджет, внутрішньогосподарських фондів стимулювання і накопичення
на розширення і технологічне оновлення господарства, реалізацію соціальних програм.
Кожне підприємство (об’єднання) повинне самостійно використовувати амортизаційні
відрахунки на відтворення і оновлення своїх фондів. їх невиправдана централізація
стримує процеси технічного переозброєння виробництва. Пряма зацікавленість трудового
колективу у високих кінцевих результатах відповідно спонукає до прискорення подальших
темпів економічного зростання.
					







Протизатратний
механізм ставить собі за мету аж ніяк не стримувати і скорочувати затрати взагалі
(хоча це також необхідне при марнотратному використанні ресурсів і господарюванні
в циклах, що передували цьому), а в розрахунку на одиницю вироблених продуктів і
послуг. У міру зростання інтенсифікації господарства, модернізації і реконструкції,
введення принципово нових технологій ресурсозберігаючого типу, інвестиції і поточні
витрати на це, як правило, збільшуються, але в розрахунку на одиницю випуску вони
мають скорочуватись. Науково-технічному прогресу належить здешевлювати виробництво,
чого довгі роки, на жаль, не було. Ми не мали раніше і не маємо поки що й досі чітко
налагодженого виробництва надійних технологічних систем на базі найновіших науково-технічних
відкриттів. Причина цього, з одного боку, у відставанні наукової розробки найновіших
технологій, а з другого — в затримці їх масового промислового освоєння.
Як відомо, економія
витрачання ресурсів на одиницю випуску продукту і національного доходу органічно
пов’язана зі структурними зрушеннями в економіці, широким введенням менш енергомістких,
матеріаломістких, трудомістких, а в ідеалі — комплексно ресурсомістких технологій
із замкненим циклом і повною утилізацією відходів. Вирішення цієї надзвичайно складної
проблеми має не тільки для нашої країни, а й для всього сучасного світу величезне
значення. Тільки комплексний підхід до її розробки як у науковому і проектно-конструкторському,
так і в суто технологічному аспектах господарського розвитку може дати позитивні
результати. Тенденції до ресурсозберігання, особливо щодо гостродефіцитних і дорогих
природних ресурсів (нафта, газ, кольорові метали, рідкісні елементи), очевидні в
багатьох країнах світу. Поряд з вишукуванням шляхів їх економного витрачання, ведуться
наполегливі пошуки штучних замінників, синтезу якісно нових сполук, які були б дешевші
і не поступалися б якістю природним.
У цьому питанні
є чималий позитивний досвід і в нашій країні. Зокрема, створена, наприклад, індустрія
виробництва штучних алмазів, вирощення чистих кристалів, створення гами синтетичних
композиційних матеріалів для авіаційної, космічної та інших видів техніки, замінників
біологічної сировини тощо. Ведуться роботи в галузі конструювання більш економічних
і надійних двигунів, різного роду нових, ефективніших технологічних систем. Але
тенденції до ресурсозберігання у практиці господарювання поки що не набули достатньо
стійкого характеру. Скоріше навпаки, марнотратне ставлення до ресурсів все ще переважає,
чому немалою мірою сприяв пануючий раніше принцип переважної безплатності експлуатованих
природних ресурсів (землі, лісів, вод, надр тощо). Справжні госпрозрахункові принципи
ведення господарства покликані покласти край і цим ненормальним явищам «знеособлення»
і «безгоспність!» цінного всенародного багатства. Кожен трудовий колектив,
експлуатуючи ті чи ті види ресурсів, повинен повертати суспільству відповідну частку
їхньої вартості, кошти йтимуть на відновлення, збереження і розвиток ресурсного
потенціалу — і не тільки для нинішніх, а й для майбутніх поколінь.
Природа і господарство,
суспільство і людина, як відомо, існують в органічному взаємозв’язку і взаємодії.
Порушення балансової рівноваги в цій взаємодії несе в собі катастрофічні наслідки.
Фундаментальними дослідженнями останньої чверті двадцятого століття економіко-екологічних
проблем виявлені переконливі факти і тенденції до зростання дисгармонії у співвідношеннях
між господарською діяльністю людини і станом природного середовища — повітряного
і водного басейнів, ґрунтового і рослинного покривів. Прискорення темпів науково-технічного
прогресу з нераціональним використанням найновіших наукових відкриттів (не кажучи
вже про створення згубних систем глобальної атомної руйнації), господарювання на
основі критерію одержання миттєвого ефекту не поєднуються з об’єктивною необхідністю
підтримувати екологічну рівновагу, зберігати і поліпшувати природу, що нас оточує.
Неекономне використання
земельних ресурсів супроводжується щорічним виведенням з активного господарського
обороту родючих орних земель, які йдуть під переважно неоптимальне (а то й марнотратне)
розміщення нових об’єктів міської і сільської забудови, промислових комплексів,
транспортних артерій, під затоплення штучними водосховищами, завали всілякими відходами
добувної і переробної промисловості тільки один бік питання, а другий — більш небезпечний,
полягає в тому, що в результаті науково необгрунтованої хімізації, обробки і меліорації
земель, осідання на них шкідливих промислових викидів з атмосфери, вихлопних газів
порушується родючість грунтів, відбувається їх забруднення токсичними речовинами,
радіонуклідами, кислотами та іншими забруднювачами, які потрапляють також у воду,
в організми рослин і тварин, отруюючи їх з необоротними наслідками. Це однаковою
мірою стосується і всіх середовищ проживання, нераціональне використання і забруднення
яких не обіцяє людству нічого доброго. Особливо гострою є ця проблема для умов Української
РСР, з великою густотою населення, низькою землезабезпеченістю і високим ступенем
розораності земель. Скорочення їх у сільськогосподарському обороті вимагає дедалі
більших капіталовкладень для збільшення продуктивності кожного гектара площ. До
цього слід додати і послідовне зменшення робочої сили в сільському господарстві.
Інтенсивне господарювання
немислиме без раціонального і економічного використання земельних, водних і лісових
ресурсів, покладів корисних копалин і палива, матеріальних, трудових і фінансових
ресурсів. Важливо добиватися планового збільшення випуску продукції і доходів при
тому ж (а ще краще меншому) обсязі залучених в господарський оборот ресурсів, а
також через введення нових технологічних систем. Інакше кажучи, поряд зі збільшенням
випуску і оновленням асортименту продукції і послуг відповідно до попиту госпрозрахунковий
принцип господарювання визначає об’єктивну необхідність своєчасного відтворення
і якісного оновлення сукупного ресурсного потенціалу під інтенсивні технології.
І це найбільш надійний фактор здешевлення виробництва, випуску товарів з низькою
собівартістю і вартістю, яка гарантує в умовах швидкого обороту високі і сталі доходи
держави і соціалістичних підприємств.
Курс на інтенсифікацію
економіки за рахунок прискорення науково-технічного прогресу потребує одночасно
жорстких заходів щодо надійності і безпеки функціонування дедалі складніших, а деколи
і вкрай небезпечних для життя людей і природи виробничих об’єктів типу потужних
атомних енергоблоків, хімічних комплексів, надшвидкісних транспортних і багатьох
інших систем. Автоматизація управління ними потребує особливо ретельної підготовки
інженерно-технічного персоналу. Тільки високий рівень професіоналізму, дисципліни,
чіткості і уваги в роботі кожного члена колективу гарантує безпеку. Але й при цьому
необхідне надійне страхування від можливих неправильних дій людини. Надто великий
ризик і непередбачені наслідки суб’єктивних помилок, щоб нехтувати ними у системі
сучасного управління високоінтенсивним господарством.
Нова структурна
й інвестиційна політика, випереджуючий розвиток наукомістких виробництв інтенсивного
типу базуються на якісно новому ступені пізнання, який належить освоїти, по суті,
всім трудівникам міста і села. З цим же пов’язані й успіхи в реалізації нового господарського
механізму, більш дієвих економічних методів управління. Прогрес у галузі техніки,
технології, організації і управління (коли все це розширено трактується в одному
понятті — технології) визначається в кінцевому рахунку людським фактором. Оволодіння
новим горизонтом знань і госпрозрахункова зацікавленість трудящих є могутнім стимулом
ефективного ведення господарства, швидкого його якісного оновлення. Трудові колективи
з їхньою цілеспрямованою творчою діяльністю зрештою визначають як загальний рівень
господарювання, його інтенсивності і якості, темпи відтворення, ресурсомісткості
і ефективності, так і ступінь надійності, стійкого динамізму і безпеки. При цьому
йдеться не тільки про дотримання техніки безпеки в безпосередній роботі виробничих
об’єктів, а й про систему якнайсуворішого контролю усього ланцюга їх створення,
місця розташування і планування, починаючи від науково-дослідних, пошукових і проект-то-конструкторських
розробок, точного визначення закладених у них гарантій надійності, якості і комплексності
виготовлення, і закінчуючи спорудженням цехових корпусів, монтажем устаткування,
введенням їх в експлуатацію і самою експлуатацією.
Сучасні засоби
автоматизації і комп’ютеризації дають змогу виключати фактори риску і невизначеності
в технологічному управлінні, обумовленому прямою залежністю безпеки від уміння,
дисципліни, відповідальності і волі людей. Неправильні дії тієї чи тієї особи, які
загрожують катастрофою, можуть і повинні попереджуватись дублюючими системами автоматичного
відключення, своєчасної зупинки технологічного процесу, погашення швидкості руху
тощо. Аналіз величезних аварій на Чорнобильській АЕС, хімічних об’єктах, на залізничному,
автомобільному, водному і повітряному транспорті свідчить про наявність слабких
ланок у загальному ланцюгові безпеки, комплексі надійності створення і експлуатації
тих чи тих систем. Винні тут не тільки ті, хто був безпосередньо біля пульта управління,
а й ті, хто створював ненадійні об’єкти, планував і розміщував їх у непридатних
місцях, де аварії можуть призвести до непоправної шкоди, пов’язаної з загрозою для
життя людей.
З цього погляду
в нашій країні, яка має величезні неосвоєні території, практику розміщення, скажімо,
атомних енергокомплексів, по 6-8 і більше блоків потужністю в 1 мільйон кіловат
кожен у густонаселених районах поблизу великих міст і промислових центрів, не можна
визнати достатньо обгрунтованою. Потрібні нові фундаментальні рішення енергетичних
проблем з позицій надійного і безпечного функціонування енергосистем.
Оновлення економіки
потребує глибоких якісних і структурних змін, динамізму продуктивних сил і системи
відносин, збалансованості виробництва і попиту споживачів на макро- і мікроекономічних
рівнях, повноти забезпечення дедалі більших потреб за рахунок ресурсного потенціалу,
що розвивається і оновлюється. Стабільне і стійке енергопостачання народного господарства
країни є найважливішим фактором його якісної досконалості, прискорення темпів економічного
зростання, здійснення соціальної політики. Реалізація довгострокової енергетичної
програми визначає і інтенсифікацію і ефективність всього суспільного виробництва.
Але при цьому критерії надійності і безпеки, мінімізації сукупних інвестицій і поточних
затрат на одиницю виробленої і споживаної енергії є визначальними.
Звісна річ,
вести боротьбу за максимум ефекту і повну гарантію безпеки енерговиробництва і енергопостачання
немислимо за рахунок штучного стримування науково-технічного прогресу і тим більше
повернення назад, до примітивних безпечних технологій.
Цю життєво важливу
проблему, як переконує світовий досвід індустріального розвитку, можна і треба вирішувати
за рахунок того ж таки науково-технічного прогресу, комплексного і раціонального
використання найновіших наукових відкриттів у творчих цілях, створення нових і реконструкції
діючих об’єктів із суворим обліком критеріїв надійності, оцінок економічних результатів
— і не миттєвих, а довготермінових. Однаковою мірою такий підхід є єдино правильним
і в боротьбі із забрудненням природного середовища, і в його відновленні, і якісному
поліпшенні з допомогою найновіших науково-технічних досягнень.
Питання в тому,
який напрям використання сучасних науково-технічних відкриттів — творчий чи руйнівний.
Курс на всемірний розвиток першого і виключення з життя суспільства другого є визначальним
у стратегічній політиці КПРС і Радянської держави. Концепція перебудови і прискорення
базується на новому мисленні в галузі внутрішньої і зовнішньої політики, спрямованої
на збереження вселюдської безпеки і миру, усунення загрози ядерної катастрофи, концентрації
ресурсного потенціалу людства виключно на творчих цілях.
Разом з тим,
найгостріша сьогодні проблема збереження миру залежить не тільки від миролюбної
політики СРСР та інших соціалістичних країн, а й від політики імперіалістичних держав
та їх агресивних кіл. Це вимагає відповідного зміцнення обороноздатності країни,
збереження рівня військового паритету при активній політичній боротьбі за роззброєння.
За таких умов гострого протиборства сил добра і зла доводиться відволікати на потреби
оборони певну частину ресурсів, щоб, зберігаючи рівновагу сил, спонукати агресивні
кола до згоди на роззброєння, ліквідацію насамперед ядерної та інших видів зброї
масового знищення. Активізація нашої зовнішньої політики йде саме в цьому стратегічному
напрямі, визначеному XXVI! з’їздом КПРС.
Все це органічно
взаємозв’язане з активним здійсненням внутрішньої політики, спрямованої на перетворення
функцій централізованого управління, підвищення його ефективності, включаючи перетворення
методів планування, матеріально-технічного забезпечення, ціноутворення, фінансово-кредитного
механізму, а також перебудову організаційних структур управління з оптимізацією
поєднання його галузевого й територіального принципів, посиленням соціальної спрямованості.
Отже, відбувається докорінна перебудова всього господарського механізму і методів
господарювання на базі радикального вдосконалення соціалістичних виробничих відносин
з активізацією зворотного впливу їх на розвиток і якісне перетворення продуктивних
сил, процеси усуспільнення виробництва, формування дедалі ефективніших господарських
структур.
Для умов Української
РСР з порівняно високим рівнем індустріального, агропромислового і науково-технічного
потенціалу при обмежених (значною мірою вже вичерпаних) паливно-сировинних ресурсах
дальший прогрес прямо наштовхується на необхідність структурної переорієнтації економіки.
Тільки глибокий економічний маневр міг би, на наш погляд, різко збільшити внесок
республіки в економіку єдиного народногосподарського комплексу. Йдеться про назрілу
необхідність випереджуючого розвитку поряд з машинобудуванням інших наукомістких
виробництв по створенню і випуску найсучасніших технологічних систем, високоякісних
товарів харчової і легкої промисловості. Зрушення в економічній структурі від пануючого
у попередні роки випуску сировинних і проміжних виробів до різкого збільшення виробництва
кінцевих продуктів також слід віднести до однієї з найважливіших цілей перебудови.
Саме прискорені темпи росту енерго- і ресурсозберігаючих, екологічно безпечних виробництв
для задоволення найбільш масового попиту обіцяють максимальний приріст ефекту і
доцільно було б звернути його в головне русло інвестиційної і структурної політики.
Інтенсивний розвиток сільського господарства республіки, як показують розрахунки,
може забезпечувати виробництво достатньої кількості сировинних ресурсів для різкого
збільшення випуску різноманітних продуктів харчування і натуральних виробів для
потреб людини. Це забезпечило б суттєве прискорення процесу економічного обороту,
темпів приросту національного доходу, накопичень держави і трудових колективів госпрозрахункових
ву робництв. Водночас можна більш доцільно вирішити проблему ринкових дефіцитів,
структурної збалансованості економіки і енергозбереження, що зменшує потреби у нарощуванні
енергетичних потужностей. Формувати народногосподарську структуру не можна тепер
без урахування критеріїв екологічної безпеки.
Тут роль вищих
ланок управління, Держплану СРСР і планових органів союзних республік є вирішальною.
Ніхто за них цієї проблеми розв’язати не може. Звичайно, функції управління в центрі
й на місцях зараз змінюються в напрямку розвитку демократії, соціалістичного самоврядування,
з одного боку, а з другого — посилення відповідальності за прийняті рішення кожною
сходинкою управлінської ієрархії. Якісно нового характеру набуває централізоване
керівництво економікою. Воно покликане концентрувати свою увагу на проблемах вироблення
загальнодержавної стратегії розвитку, структурної збалансованості, міжгалузевих
і міжрегіональних узгоджень і заходів по створенню стабільних економічних умов для
госпрозрахункової діяльності підприємства і об’єднань, галузей і регіонів з урахуванням
конкретних ситуацій і стартових рубежів чергових відтворювальних циклів. Перебудова
означає оптимальне поєднання централізованого планового керівництва економікою і
госпрозрахункової самостійності її окремих ланок, розвиток товарно-грошових відносин,
використання комплексу економічних методів і важелів активного впливу на виробництво,
його структуру, якість і ефективність. Змінюються відповідно зміст і форма демократичного
централізму. Посилюється роль стимулюючих факторів, всемірна активізація трудящих,
внутрішній самоконтроль, розвиток соціалістичної підприємливості, викорінення бюрократизму,
міжвідомчої розрізненості та інших складових механізму гальмування.