Контрольна робота
з
дисципліни: «Екологічне право»
ЗМІСТ
1.Теоретичні питання
1.1 Правове регулювання мисливства та
рибальства
					







1.2 Міжнародне співробітництво у
галузі охорони довкілля
1.3 Майнова відповідальність за
екологічні правопорушення
1.4 Економіко-правовий механізм
стимулювання раціонального використання і охорони довкілля: поняття, структура,
джерела регулювання
2. Питання для роздумів
3. Практичні завдання
Список літератури
1.Теоретичні питання
1.1 Правове регулювання мисливства та рибальства
Згідно
ст. 17 Закону України «Про тваринний світ» від 13.12.2001 №2894-ІІІ «Спеціальне використання об’єктів тваринного світу» до
спеціального використання об’єктів тваринного світу належать усі види
використання тваринного світу (за винятком передбачених законодавством випадків
безоплатного любительського і спортивного рибальства у водних об’єктах
загального користування), що здійснюються з їх вилученням (добуванням,
збиранням тощо) із природного середовища.
Спеціальне
використання об’єктів тваринного світу в порядку ведення мисливського і рибного
господарства здійснюється з наданням відповідно до закону підприємствам,
установам, організаціям і громадянам права користування мисливськими угіддями
та рибогосподарськими водними об’єктами.
Згідно
ст. 21 Закону України «Про тваринний світ» від
13.12.2001 №2894-ІІІ мисливством вважається вид спеціального використання
тваринного світу шляхом добування диких звірів та птахів, що перебувають у
стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських
угідь і які можуть бути об’єктами полювання. Для організації та ведення
мисливського господарства надаються у користування спеціально визначені для
цього мисливські угіддя. Користувачами мисливських угідь можуть бути спеціалізовані
мисливські господарства, інші підприємства, установи та організації, в яких
створені спеціалізовані підрозділи для ведення мисливського господарства з
наданням в їх користування мисливських угідь.
Організація
і ведення мисливського господарства, полювання та надання у користування
мисливських угідь здійснюються у порядку, встановленому Законом України “Про
мисливське господарство та полювання” від 22.02.2000. №1478-ІІІ, який визначає
правові, економічні та організаційні засади діяльності юридичних і фізичних
осіб у галузі мисливського господарства та полювання, забезпечує рівні права
усім користувачам мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної
влади щодо ведення мисливського господарства, організації охорони, використання
та відтворення тваринного світу. 
Правове
регулювання мисливства здійснюється нормативними актами Державного Комітету
Лісового Господарства України: 
—  
Наказ вiд
18.06.2008 N 138 «Про проведення полювання на пернату дичину в мисливський
сезон 2008/2009 року»;
—  
Наказ №
129 від 02.04.2007 «Про затвердження Положення про порядок поводження із
зброєю, видачі ліцензій на добування мисливських тварин та проведення
полювань»;
—  
Наказ №
27 від 01.03.2002 «Про затвердження Положення про громадських мисливських
інспекторів»;
—  
Наказ №
26 від 28.02.2002 «Про затвердження граничних рівнів цін на мисливські трофеї,
добуті іноземними громадянами, та граничних рівнів тарифів на послуги, що їм
надаються»;
—  
Наказ №
493 вiд 09.11.2005 р. «Про встановлення вартості ліцензі на добування мисливських
тварин»;
—  
Наказ №
492 вiд 24.11.2005 р. «Про затвердження розміру збору за видачу посвідчення
мисливця і контрольної картки обліку добутої дичини та порушень правил
полювання»;
—  
Наказ №
153 від 27.12.2000 «Про затвердження Інструкції про порядок видачі ліцензій на
добування мисливських тварин та порядок здійснення полювання на цих тварин»;
—  
Наказ №
97 від 31.08.2000 «Про використання коштів, отриманих від реалізації
користувачам мисливських угідь ліцензій на добування мисливських тварин, а також
за видачу посвідчень мисливця і щорічних контрольних карток обліку добутої дичини
та порушень правил полювання».
Згідно
ст. 25 Закону України «Про тваринний світ» рибальством вважається добування
риби та водних безхребетних. На території України відповідно до законодавства
може здійснюватися промислове, любительське та спортивне рибальство.
Правила
рибальства, об’єкти рибальства, порядок надання у користування
рибогосподарських водних об’єктів, а також вимоги щодо ведення рибного
господарства визначаються у порядку, встановленому Законом України «Про
тваринний світ» та іншими нормативно-правовими актами.
З
появою нової самостійної держави України “рибне” законодавство майже повністю
обновилося. Прийнято новий Закон України “Про тваринний світ”, запроваджено на
всій території України ведення державного кадастру тваринного світу (Постанова
Кабінету Міністрів України від15.11.1994р. № 772), встановлено Тимчасовий
порядок ведення рибного господарства і здійснення рибальства (Постанова
Кабінету Міністрів України від 28.09.1996р. № 1192), введено новий Порядок
справляння плати за спеціальне використання рибних та інших водних живих
ресурсів та Тимчасові нормативи плати за спеціальне використання рибних та
інших водних живих ресурсів (Постанова Кабінету Міністрів України від 5.09.1996
р. № 1073), затверджено такси для обчислення розміру відшкодування шкоди,
заподіяної внаслідок незаконного добування(збирання) або знищення цінних видів
риб та інших об’єктів водного промислу (Постанова Кабінету Міністрів України
від 28.01.1994р. № 41), наказом Мінекобезпеки України та Мінрибгоспу України
від 6.06.1995 р. №53/69 затверджена Інструкція про порядок установлення та
розподілу лімітів використання живих об’єктів рибного господарства
загальнодержавного значення і видачу дозволів на їх спеціальне використання, а
наказом Мінрибгоспу України від 30.10.1995р. № 186 — Інструкція про порядок
контролю за вилученням, обліком, зберіганням, здачею, звітністю, реалізацією
риби та інших водних живих ресурсів та інші. 
Постанова
Кабінету Міністрів України від 18 липня 1998 року N 1126 “Про затвердження
Порядку здійснення любительського і спортивного рибальства”, Наказ Державного
Комітету рибного господарства України від 15.02.1999 №19 «Про затвердження
Правил любительського і спортивного рибальства та Інструкції про порядок
обчислення та внесення платежів за спеціальне використання водних живих
ресурсів при здійсненні любительського і спортивного рибальства», правила
любительського і спортивного рибальства розроблені відповідно до Закону України
“Про тваринний світ” та Порядку здійснення любительського і спортивного
рибальства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня
1998 р. N 1126, і регламентують норми лову (добування), заборонені місця,
терміни заборони лову (добування) водних живих ресурсів, мінімальний розмір риб
та інших водних живих ресурсів, умови проведення спортивних змагань з
рибальства і підводного полювання, район дії, дозволені та заборонені знаряддя
і способи лову та інше.
1.2 Міжнародне співробітництво у галузі охорони довкілля
У
міжнародному співробітництві з охорони навколишнього середовища наша держава
посідає одне з вагомих місць. Будучи членом ООН, Україна є суверенною стороною
18 міжнародних угод з питань екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях,
а також понад 10 двосторонніх угодах, виконує міжнародні зобов’язання з охорони
навколишнього середовища. Українська держава з перших днів незалежності активно
співпрацює у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних
програм і проектів. Так, відповідно до Закону «Про природно-заповідний фонд
України» від 26 листопада 1993 року видано Указ Президента України «Про
біосферні заповідники», яким затверджено перелік біосферних заповідників в
Україні, що внесені Бюро міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО
«Людина та біосфера» до міжнародної мережі біосферних заповідників.
Згідно статті 71 «Участь України у міжнародному
співробітництві у галузі охорони навколишнього природного середовища» Закону
України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.07.91 №
1264-XII Україна бере участь у міжнародному співробітництві у галузі охорони
навколишнього природного середовища на державному і громадському рівнях
відповідно до законодавства України та міжнародного права.
Якщо
міжнародним договором, укладеним Україною, встановлено інші правила, ніж ті, що
містяться в законодавстві України про охорону навколишнього природного
середовища, то застосовуються правила міжнародного договору.
Україна
здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення міжнародного співробітництва у
галузі охорони навколишнього природного середовища з іншими державами, а також
в рамках природоохоронної діяльності ООН та організацій, що входять в її
систему, інших урядових і неурядових міжнародних організацій.
Міжнародне
співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища посідає
одне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України. Україна підписала
44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із сусідами Білоруссю,
Грузією, Молдовою, Росією, Словаччиною та Польщею. Меморандуми про
взаємопорозуміння щодо співробітництва в галузі охорони довкілля підписані з
Австрією і Фінляндією. Угода про співробітництво в галузі охорони довкілля укладена
урядом України з урядом Ізраїлю; про співробітництво в галузі ядерної безпеки і
захисту від радіації – з урядами Фінляндії, Австрії та Росії. Динамічно
розвивається співробітництво в галузі охорони довкілля, національних парків і
біорізноманіття, раціонального використання природних ресурсів, управління
водними ресурсами, токсичними відходами, подолання наслідків Чорнобильської
катастрофи – з Данією, Нідерландами, США.
Міжнародне
співробітництво в галузі ядерної та радіаційної безпеки здійснюється Україною з
МАГАТЕ і Європейським Союзом у рамках програми ТАСIS, а також на двосторонній
основі – з США, ФРН, Канадою, Швецією та Японією.
Україна
підписала Меморандум про співробітництво урядів України та Канади з питань
зміни клімату, а також Протокол про співробітництво з питань зміни клімату з
Нідерландами і почала впровадження трьох спільних проектів.
Україна
є суверенною стороною 26 багатосторонніх міжнародних договорів та 3 протоколів
у галузі охорони довкілля. Україна (в особі Міністерства охорони навколишнього
природного середовища України) брала активну участь у розробці Орхунської
конвенції, Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне
різноманіття 1992 р., Протоколу про воду і здоров’я до Конвенції про охорону і
використання транскордонних водотоків і міжнародних озер 1992 р., Протоколу про
скорочення викидів азоту, легких органічних сполук, Протоколу про важкі метали
до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані.
Україна
є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана із
вирішенням глобальних чи регіональних проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО,
ВООЗ та ін.). Україна бере активну участь у діяльності Європейської Економічної
Комісії, насамперед, її Комітету з екологічної політики.
З
1995 року Україна, є членом Ради Європи – однієї з найвпливовіших організацій,
в діяльності яких питання охорони навколишнього середовища займають важливе
місце. Входження України до європейських політичних і економічних структур є
одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики України на сучасному етапі.
Програма міжнародного співробітництва з ЄС у галузі охорони довкілля передбачає
гармонізацію національного законодавства із законодавством ЄС і, зокрема,
підходів до створення системи національних екологічних стандартів, впровадження
екологічно чистих технологій, ресурсо- та енергозаощадження, гармонізацію
системи аналітичних вимірів і оцінку стану навколишнього середовища.
Важливою
подією, що стимулювала розвиток міжнародного права навколишнього середовища на
європейському рівні, стало прийняття Програми дій з охорони навколишнього
середовища для Центральної і Східної Європи на Конференції міністрів охорони
навколишнього середовища (Люцерна, Швейцарія, 28–30 квітня 1993 р.). Такі
конференції стали традиційними. Вони відбувалися у 1995 році в Софії
(Болгарія), у 1998 році – в Орхусі (Данія). У 2003 році в Києві працювала
конференція «Довкілля для Європи», що свідчить про високий міжнародний
авторитет України в галузі охорони довкілля.
Міжнародне
співробітництво України в екологічній сфері визначається Основними напрямами
державної екологічної політики, а також міжнародними та міждержавними
договорами та угодами.
Розв’язання
сучасних екологічних проблем в Україні можливе тільки в умовах широкого й активного
міжнародного співробітництва всіх країн у цій сфері. Це зумовлено насамперед
такими обставинами:
—  
глобальним
характером екологічних проблем;
—  
транскордонним
характером забруднення навколишнього середовища;
—  
міжнародними
зобов’язаннями України щодо охорони навколишнього природного середовища;
—  
необхідністю
міжнародного обміну досвідом і технологіями, можливістю залучення іноземних
інвестицій.
Виконання
Україною зобов’язань, що випливають із зазначених багатосторонніх угод,
потребує приведення внутрішнього законодавства у відповідність з нормами
міжнародного права й урахування існуючої міжнародної практики під час
розроблення нових законодавчих актів.
Поряд
з виконанням зобов’язань України, що випливають із багатосторонніх договорів у
галузі охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки, в
перспективі має важливе значення подальше розширення міжнародного
співробітництва за такими напрямами:
—  
співробітництво
з міжнародними організаціями системи ООН у галузі охорони навколишнього природного
середовища (ЮНЕП – програма ООН щодо навколишнього середовища, ЄЕК ООН –
Європейська Економічна комісія ООН, ПРООН – Програма розвитку ООН; МАГАТЕ –
Міжнародне агентство з атомної енергетики ООН; ФАО – Організація з
продовольства й сільського господарства; Центр ООН по населених пунктах;
Комісія сталого розвитку; Глобальний екологічний фонд та ін.);
—  
участь у
регіональних природоохоронних заходах (Чорне море, Дунай, Карпати, Донбас та
ін.);
—  
участь у
міжнародних програмах ліквідації наслідків Чорнобильської аварії (проблеми
відходів, перенесення забруднень повітряними і водними потоками та ін.).
Беручи
участь у міжнародному співробітництві, Україна отримує допомогу в галузі
охорони навколишнього природного середовища від міжнародного співтовариства.
Слід зазначити, що кількість фінансових ресурсів, що виділяються в Україні на
охорону навколишнього середовища, відрізняє її від багатьох розвинутих держав і
навіть від деяких країн Центральної та Східної Європи. Це пов’язано з пізнім
усвідомленням необхідності та вигідності інвестицій в охорону навколишнього
середовища. Однак, саме це дає змогу Україні розраховувати на міжнародне
співробітництво і можливість отримання фінансової допомоги.
Інтерес
може становити доступ до ринку з метою залучення екологічно чистих технологій
та обладнання для захисту навколишнього природного середовища України.
Інтеграція незалежної України у світове співтовариство уможливила безпосередньо
міжнародну економічну, технічну та експертну допомогу.
Головними
її напрямами є:
—  
гранти
(безоплатна допомога) та в майбутньому можливі кредити Програми розвитку ООН,
Програми охорони навколишнього природного середовища. Перші гранти було
спрямовано на збереження біорізноманіття (дельта Дунаю та Східні Карпати), а
також регіонально важливий проект – захист Чорного моря від забруднення;
—  
допомога
Європейського Союзу в рамках технічної допомоги країнам СНД (TACIS). Хоча
проблеми охорони навколишнього природного середовища не належать до
пріоритетних програм TACIS;
—  
міжнародна
допомога окремих розвинутих країн (США, Канади, Нідерландів, Німеччини, Данії,
Великобританії) як у рамках багатосторонніх програм, так і на підставі
двосторонніх угод. Міжнародна допомога насамперед повинна використовуватися
згідно з внутрішніми регіональними пріоритетами для розв’язання проблем Дніпра
та інших річок України, проблем якості питної води, проблем
Донецько-придніпровського регіону, Полісся, Чорного та Азовського морів,
ліквідації наслідків Чорнобильської аварії тощо.
Отже,
як бачимо, екологічне право тісно пов’язане з міжнародним правом, оскільки
проблема забезпечення екологічної безпеки з регіональної та національної
перетворилась на глобальну. Про що свідчать усі згадані вище угоди прийняті
міжнародними екологічними форумами, наявність великої кількості спеціалізованих
міжнародних організацій, і ще на практиці реалізують наукові, правові та інші
програми подолання цього є також оголошення 6 червня – Всесвітнім днем охорони
навколишнього середовища.
Україна
як член ООН є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод і
разом з іншими країнами світу продовжує активно працювати над завданнями щодо
врятування нашої планети від екологічного лиха.
1.3 Майнова відповідальність за екологічні правопорушення
Відповідно до Конституції
України кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на
відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50) і зобов’язаний не заподіювати
шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66).
Злочини
та інші правопорушення проти довкілля посягають на суспільні відносини у сфері
охорони конституційного права громадян на безпечне довкілля, а також у сфері охорони,
використання, збереження і відтворення природних ресурсів, забезпечення
екологічної безпеки, запобігання й усунення негативного впливу господарської та
іншої діяльності людини на навколишнє природне середовище, збереження
генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних
територій, а також природних об«єктів, пов»язаних з історико-культурною
спадщиною[1].
Матеріальна
(майнова або цивільно-правова) відповідальність за екологічні правопорушення
(делікти) – це вид юридичної відповідальності, яка передбачає виконання
фізичними і юридичними особами обов’язку щодо компенсації шкоди, заподіяної
власникам чи користувачам природних ресурсів порушенням екологічного
законодавства або екологічних та інших прав громадян.
Підстави майнової
відповідальності – це наявність реальної шкоди.
Умови, за яких
настає майнова відповідальність:
— протиправність;
— причинний
зв’язок між заподіяною шкодою і протиправною дією;
— наявність вини
осіб, які завдають шкоди;
— підвищений
екологічний ризик і небезпечна діяльність.
Види майнової
відповідальності залежно від об’єкта правопорушення за:
— земельні
правопорушення;
— надрові
(гірничі) правопорушення;
— водні
правопорушення;
— лісопорушення;
— фауністичні
правопорушення;
— порушення
законодавства про атмосферне повітря;
— порушення
законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
— порушення
законодавства про природно-заповідний фонд;
— порушення вимог
і нормативів екологічної безпеки;
— порушення
законодавства про санітарно-епідемічне благополуччя населення;
— порушення вимог
радіаційної ядерної безпеки;
— порушення
екологічних прав громадян.
Способи (методи)
обчислення шкоди, заподіяної екологічними правопорушеннями, які передбачаються
екологічним законодавством:
— нормативний –
визначення розмірів плати і стягнення платежів за забруднення навколишнього
середовища на підставі затверджених нормативів;
— таксовий –
застосування такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної внаслідок порушення
правил природокористування;
— розрахунковий –
обчислення збитків, заподіяних природним ресурсам і народному господарству
порушенням правил на підставі методик та інших розрахунків.
Одним із
нормативно-правових актів, на підставі якого здійснюється визначення збитків у
екологічній сфері, є «Порядок визначення плати і стягнення платежів за
забруднення навколишнього природного середовища», затверджений постановою
Кабінету Міністрів України від 13 січня 1992 р. Він визначає єдині на території
України правила встановлення плати за викиди й скиди забруднюючих речовин у
навколишнє природне середовище та розміщення в ньому відходів промислового,
сільськогосподарського, будівельного та іншого виробництва, а також стягнення
відповідних платежів з підприємств, установ і організацій.
Плата за
забруднення навколишнього природного середовища встановлюється за:
— викиди в
атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними і пересувними джерелами
забруднення;
— скиди
забруднюючих речовин у поверхневі води, територіальні та внутрішні морські
води, а також підземні горизонти, в тому числі скиди, що провадяться
підприємствами через систему комунальної каналізації;
— розміщення
відходів у навколишньому природному середовищі.
Платежі за викиди
й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів у навколишньому природному
середовищі стягуються з підприємств незалежно від форм власності й відомчої
належності. Стягнення платежів не звільняє підприємства від відшкодування
збитків, заподіяних порушенням природоохоронного законодавства.
Розміри
зазначених платежів встановлюються урядом Автономної Республіки Крим,
обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями на
підставі лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин і розміщення відходів та
нормативів плати за них.
Враховуючи
місцеві умови. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та
Севастопольська міські державні адміністрації можуть звільняти підприємства,
організації та установи від платежів за викиди і скиди забруднюючих речовин, що
проводяться в межах граничне допустимих викидів і скидів.
Граничне
допустимі викиди або скиди – це кількість забруднюючих речовин, що викидається
або скидається в навколишнє природне середовище з окремого джерела забруднення
за одиницю часу, яка з урахуванням дії інших джерел забруднення та перспективи
розвитку підприємства не перевищує встановлених норм екологічної безпеки
людини.
Тимчасово
погоджені викиди або скиди -– це кількість забруднюючих речовин, що викидається
або скидається в навколишнє природне середовище з окремого джерела забруднення
за одиницю часу, яка встановлюється на відповідний строк – до досягнення
граничне допустимих викидів або скидів.
Міністерство
екології та природних ресурсів України встановлює загальні на території
Автономної Республіки Крим, областей або окремих регіонів, а також міст
республіканського підпорядкування ліміти:
— викидів
забруднюючих речовин в атмосферне повітря від стаціонарних джерел забруднення;
— скидів
забруднюючих речовин у територіальні та внутрішні морські води, а також
поверхневі води загальнодержавного значення.
Ліміти викидів
забруднюючих речовин в атмосферне повітря від стаціонарних джерел забруднення,
скидів забруднюючих речовин у територіальні та внутрішні морські води,
поверхневі води загальнодержавного значення, а також розміщення відходів, які
призводять до забруднення природних ресурсів республіканського значення,
встановлюються для підприємств органами Мінекоресурсів України у формі видачі
дозволів на викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів.
Ліміти скидів
забруднюючих речовин у поверхневі води місцевого значення і розміщення
відходів, які призводять до забруднення природних ресурсів, крім віднесених до
ресурсів загальнодержавного значення, встановлюються для підприємств за
поданням органів Мінекоресурсів України в порядку, що визначається Верховною
Радою Автономної Республіки Крим, обласними, міськими (міст республіканського
підпорядкування) радами.
Ліміти викидів і
скидів забруднюючих речовин і розміщення відходів встановлюються на один рік і
доводяться до підприємств не пізніше 1 липня попереднього року.
Нормативом плати
за викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів у межах
установлених лімітів є розмір плати за одну тонну конкретної забруднюючої
речовини або клас забруднюючих речовин.
За викиди й скиди
забруднюючих речовин і розміщення відходів у межах лімітів встановлюються
базові нормативи плати і коефіцієнти, що враховують територіальні екологічні
особливості.
Зазначені
нормативи і коефіцієнти розробляються й затверджуються Мінекоресурсів України
за погодженням з Міністерством економіки і Міністерством фінансів України.
Платежі
підприємств за викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів у
межах встановлених лімітів відносяться на витрати виробництва, а за
понадлімітні – провадяться за рахунок доходу, що залишається в розпорядженні
підприємства.
Обмеження
розмірів платежів за викиди й скиди забруднюючих речовин і розміщення відходів
установлюється Кабінетом Міністрів України за пропозицією Міністерства
економіки, Міністерства фінансів і Мінекоресурсів України.
За рішенням рад
базового рівня збиткові та низькорентабельні підприємства можуть повністю або
частково звільнятися від плати за забруднення навколишнього природного
середовища.
Розміщені на
території України спільні та інші підприємства, що використовують іноземні
інвестиції і реалізують усю свою продукцію або її частину за валюту, вносять
плату за лімітні та понадлімітні викиди й скиди забруднюючих речовин і
розміщення відходів у іноземній валюті пропорційно до обсягу реалізації їхньої
продукції за валюту.
Платежі за
забруднення навколишнього природного середовища провадяться підприємствами у
вигляді авансових платежів рівними частинами від розрахункового річного розміру
платежів щоквартально до 15 числа першого місяця наступного кварталу.
Остаточний
розрахунок за платежами за звітний рік провадиться відповідно до фактичної
кількості викинутих і скинутих забруднюючих речовин та розміщених відходів у
10-денний строк після подання підприємствами річного звіту про кількість
викидів і скидів забруднюючих речовин і розміщення відходів за формами
статистичної звітності, а для підприємств, що не складають таких звітів, – за
довідками підприємств, що подаються органам Мінекоресурсів України обласного
рівня. Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, а також уряду
Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським
державним адміністраціям, про фактичну кількість викидів і скидів забруднюючих
речовин і розміщення відходів.
Контроль за
достовірністю звітних даних щодо обсягів викидів і скидів забруднюючих речовин
та розміщення відходів здійснюють органи Мінекоресурсів України і Державного
комітету статистики України. Якщо виявлено, що обсяги викидів і скидів і
розміщення відходів перевищують звітні, за них стягуються платежі відповідно до
встановлених нормативів у п’ятикратному розмірі цих платежів. Уразі
несвоєчасного перерахування коштів за забруднення навколишнього природного
середовища стягується пеня в розмірі 0,1% суми платежів за кожний прострочений
день.
Якщо підприємство
не сплатило платежі, при остаточному розрахунку за рік після строку,
зазначеного в п. 14 Порядку визначення плати і стягнення платежів за
забруднення навколишнього природного середовища, платежі стягуються в
безакцептному порядку.
Платежі за
забруднення навколишнього природного середовища підприємства (крім розташованих
у містах республіканського підпорядкування) перераховують у таких розмірах:
 — 70% – до
позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища рад базового
рівня на окремі рахунки;
 — 20% – до
позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища Автономної
Республіки Крим і обласних рад на окремі рахунки;
 — 10% – на
рахунок республіканського позабюджетного фонду охорони навколишнього природного
середовища Мінекоресурсів України.
Підприємства,
розташовані у містах республіканського підпорядкування, платежі за забруднення
навколишнього природного середовища перераховують у таких розмірах:
 — 90% – до
позабюджетного фонду охорони навколишнього природного середовища міських рад;
 — 10% – на
рахунок республіканського позабюджетного фонду охорони навколишнього природного
середовища Мінекоресурсів України.
Контроль за
використанням платежів за забруднення навколишнього природного середовища
здійснюють органи Мінекоресурсів України.
1.4 Економіко-правовий механізм стимулювання раціонального
використання і охорони довкілля: поняття, структура, джерела регулювання
Відносини
у сфері охорони навколишнього природного середовища у більшості країн світу є
предметом державного регулювання.
В
Україні охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання
природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини є
обов’язковою умовою сталого економічного та соціального розвитку.
Державному
регулюванню підлягають стан навколишнього природного середовища, тобто
сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів, природні ресурси,
як залучені до господарського обігу, так і ті, що на цей час не
використовуються в народному господарстві (земля, надра, води, атмосферне
повітря, ліси та інші природні комплекси). 
Суть
державного регулювання охорони навколишнього природного середовища визначається
екологічною політикою держави, яка спрямовується на збереження безпечного для
існування живої і неживої природи довкілля, на захист життя та здоров’я
населення від негативного впливу забруднення навколишнього природного
середовища, на досягнення гармонічної взаємодії суспільства і природи, на
охорону, раціональне використання й відтворення природних ресурсів.
В
основу формування екологічної політики України було покладено базовий принцип,
згідно з яким екологічна безпека держави стала важливим елементом і складовою
національної безпеки. Положення, що розвивають цей принцип, було закріплено
Конституцією України, низкою інших законів та підзаконних нормативно-правових
актів.
Одним
з основних нормативно-правових актів, що регулюють відносини у зазначеній
сфері, є Закон України «Про охорону навколишнього природного
середовища» (1991 р.). Цей Закон визначає засади та рамки діяльності щодо
захисту довкілля, передбачає реалізацію державних екологічних програм,
стверджує право власності на природні ресурси. Законом визначено такі цілі:
регулювання захисту довкілля, використання природних ресурсів і підтримання
екологічної безпеки; запобігання можливій шкоді довкіллю від економічної та
іншої діяльності; збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої
природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та
природних об’єктів, які є частиною історичної та культурної спадщини України.
Згідно статті 48 «Стимулювання в системі охорони
навколишнього природного середовища» Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища» в Україні здійснюється стимулювання раціонального використання
природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища шляхом:
а)
надання пільг при оподаткуванні підприємств, установ, організацій і громадян в
разі реалізації ними заходів щодо раціонального використання природних ресурсів
та охорони навколишнього природного середовища, при переході на маловідхідні і
ресурсо- і енергозберігаючі технології, організації виробництва і впровадженні
очисного обладнання і устаткування для утилізації та знешкодження відходів, а
також приладів контролю за станом навколишнього природного середовища та
джерелами викидів і скидів забруднюючих речовин, виконанні інших заходів,
спрямованих на поліпшення охорони навколишнього природного середовища; 
б)
надання на пільгових умовах короткострокових і довгострокових позичок для
реалізації заходів щодо забезпечення раціонального використання природних
ресурсів та охорони навколишнього природного середовища;
в)
встановлення підвищених норм амортизації основних виробничих природоохоронних
фондів;
г)
звільнення від оподаткування фондів охорони навколишнього природного
середовища;
д)
передачі частини коштів фондів охорони навколишнього природного середовища на
договірних умовах підприємствам, установам, організаціям і громадянам на заходи
для гарантованого зниження викидів і скидів забруднюючих речовин і зменшення
шкідливих фізичних, хімічних та біологічних впливів на стан навколишнього
природного середовища, на розвиток екологічно безпечних технологій та
виробництв; (Пункт “д” статті 48 із змінами, внесеними згідно із Законом N
186/98-ВР від 05.03.98)
е)
надання можливості отримання природних ресурсів під заставу.
Іншими
нормативно-правовими актами є: Земельний кодекс України (2001 р.), Водний
кодекс України (1995 р.), Лісовий кодекс України (1994 р.), Кодекс України про
надра (1994р.), Закони України «Про природно-заповідний фонд» (1992
р.), «Про охорону атмосферного повітря» (1992 р.), «Про
тваринний світ« (2001р.), »Про використання ядерної енергії та
радіаційну безпеку« (1995р.), »Про екологічну експертизу» (1995
р.), «Про виключну (морську) економічну зону України» (1995 р.), „Про
питну воду та питне водопостачання« (2002 р.), »Про утилізацію
радіоактивних відходів« (1995 р.), »Про відходи» (1998 р.) тощо.
Верховною
Радою України ратифіковано велику кількість міжнародних договорів у сфері
охорони навколишнього природного середовища. Ці договори стосуються глобальних
питань захисту довкілля, питань захисту і збереження біологічного, генетичного
різноманіття та природних екосистем.
Екологічне
регулювання — це система активних законодавчих, адміністративних, економічних
заходів і важелів впливу, які використовують державні органи різного рівня для
примушування забруднювачів навколишнього природного середовища обмежити викиди
шкідливих речовин у природне середовище, а також для матеріального стимулювання
сумлінних природокористувачів.
Для
запобігання негативному впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього
природного середовища, а також нераціональному використанню природних ресурсів
в Україні застосовуються такі екологічні процедури: екологічна експертиза,
екологічний моніторинг, екологічне страхування та екологічний аудит.
Одним
із інструментів державного регулювання відносин у сфері охорони навколишнього
середовища є стандартизація й нормування. Державні стандарти у сфері охорони
навколишнього природного середовища є обов’язковими до виконання. 
Найважливішим
засобом державного регулювання відносин у сфері охорони навколишнього
природного середовища та розв’язання екологічних проблем є програмно-цільове
планування, розроблення та реалізація екологічних Державних цільових програм. Державне
регулювання відносин у сфері охорони навколишнього природного середовища
відіграє важливу роль у розв’язанні багатьох екологічних проблем, а саме,
збереження біологічного різноманіття, вичерпання або надмірне використання не
відновлюваних природних ресурсів, порушення унікальних екосистем.
Адміністративні
інструменти регулювання охорони навколишнього природного середовища запобігають
виникненню екологічних катастроф, забрудненню повітря, води та ґрунту внаслідок
діяльності сільськогоспо-дарських та промислових підприємств, сприяють захисту
біологічних видів та заповідних територій, а також регулюють використання не
відновлюваних ресурсів.
Застосування
економічних інструментів регулювання відносин у сфері охорони навколишнього
природного середовища потрібно для стимулювання раціонального використання
природних ресурсів, а також для зменшення обсягу викидів та відходів і
підвищення конкурентоспроможності екологічно безпечних продуктів.
2. Питання для
роздумів
Як
трансформувалося право власності на природні об’єкти за період незалежності
України? Які зміни в правовий режим власності на природні ресурси внесено в
зв’язку з прийняттям Земельного (2001 р.) та Цивільного (2003 р.) кодексів
України?
Відповідь:
З
роки незалежної України право власності на природні об’єкти неодноразово
трансформувалось. За останні роки прийнята низка важливих нормативних актів,
які регулюють право власності на природні об’єкти в Україні, серед них
Земельний, Господарський, Цивільний Кодекси.
 Право
власності в об’єктивному розумінні – це сукупність правових норм, які регулюють
відносини власності в тій чи іншій правовій системі, закріплюють володіння,
користування і розпорядження власністю, охороняють і захищають власність від
протиправних дій третіх осіб.
Стосовно
екологічного права об’єктивне право власності – це система правових норм
земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, природоохоронного
законодавства, що регламентують правовідносини в сфері реалізації повноважень,
породжених власністю на природні ресурси.
Право
власності у суб’єктивному розумінні – це закріплена у відповідних нормах
можливість конкретного власника володіти, користуватися, розпоряджатися
належною йому власністю (предметами, об’єктами, майном) на власний розсуд, але
в межах, передбачених законом.
Суб’єктивне
право власності на природні ресурси – це сукупність повноважень суб’єктів
екологічних правовідносин щодо володіння, користування і розпорядження
належними їм природними ресурсами. Суб’єктивне право власності носить
абсолютний характер. Це означає, що саме правомочному суб’єкту належать
виключні права щодо володіння, користування і розпорядження природними
ресурсами і поведінка всіх інших осіб – не власників – повинна бути відповідною:
такою, що не перешкоджає власнику здійснювати належне йому суб’єктивне право.
Підставою
виникнення суб’єктивного права власності на природні ресурси як і права
власності стосовно іншого майна є юридичний факт – обставина, з якою
законодавство пов’язує зміну власника (форми права власності) на землю, надра,
рослинний і тваринний світ та інші об’єкти природи.
Відповідно
до Конституції України власність зобов’язує. Власність не повинна
використовуватись на шкоду людині і суспільству. Виходячи з цього конституційного
положення і враховуючи ту обставину, що використання природних об’єктів
внаслідок їх екологічної значущості завжди зачіпає інтереси суспільства, в
інтересах цього суспільства та держави екологічне законодавство обмежує
громадянські права громадян в першу чергу щодо встановлення їх права власності
на природні об’єкти.
Так,
відповідно до законодавства (зокрема ст.9 Закону України «Про власність») не
можуть бути у власності окремих громадян об’єкти права виключної власності
народу України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного
розміру), її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її
континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, в тому числі
тваринний світ (за винятком диких тварин та об’єктів тваринного світу,
вилучених із стану природної волі, розведених у неволі чи напіввільних умовах
або набутих іншим, дозволеним законодавством шляхом).
Що
ж до реалізації уже набутого права власності на природні ресурси, то
правомочності їх власника обмежені законом в інтересах охорони і збереження
природних об’єктів і ресурсів, які є основою життєдіяльності людства, а
значить, в інтересах всього суспільства. Так, законодавство вимагає тільки
цільового використання природних об’єктів відповідно до умов їх надання.
Власник не повинен завдавати їм шкоди, негативно впливати на їх якісний стан,
допускати по­гіршення екологічної обстановки на природних об’єктах і територіях
в результаті реалізації його права власності. Саме з цією метою закон
встановлює, наприклад, обмеження господарської діяльності в прибережних
захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах. Там забороняється
розорювання земель, зберігання та застосування пестицидів, влаштовування літніх
таборів для худоби і т.ін. (ст. 89 Водного кодексу України). 
У
разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам’ятники
природи, заповідні урочища, парки-пам’ятники садово-паркового мистецтва, нові
землевласники відповідно до вимог ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний
фонд України» зобов’язані забезпечувати режим їх охорони і збереження незалежно
від їх наміру використовувати набуту у власність землю.
Деякі
права власників більш чітко обмежені екологічними вимогами щодо збереження
грунтів, рослинного, тваринного світу, водних джерел та інших компонентів
навколишнього середовища. Наприклад, землевласники в межах своїх земельних
ділянок мають право видобувати для своїх господарських та побутових потреб
корисні копалини місцевого значення, торф загальною глибиною розробки до двох
метрів і прісні підземні води до 20 метрів. Видобування корисних копалин
місцевого значення і торфу з застосуванням спеціальних технічних засобів, які
можуть призвести до небажаних змін навколишнього природного середовища,
погоджується з місцевими радами народних депутатів та органами Міністерства
навколишнього природного середовища України на місцях. У разі порушення
землевласниками порядку і умов користування надрами на наданих їм у власність
земельних ділянках вони можуть бути позбавлені права видобування корисних
копалин місцевого значення, торфу і прісних підземних вод для господарських і
побутових потреб (ст.27 Кодексу України про надра).
Земельним
законодавством встановлюється спеціальний правовий режим щодо набуття права
власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомочностей
власника, що обумовлено особливостями цього об’єкта права власності та його
значенням в суспільстві. Ці особливості полягають в тому, що об’єктом права
приватної власності є не земля взагалі як фізичний об’єкт матеріального світу,
а земельна ділянка як правова категорія з чітко окресленими межами. Звідси й
особливий порядок набуття права власності: придбання земельних ділянок за
договором купівлі-продажу або набуття шляхом прийняття спадщини, потім відведення
земельної ділянки в натурі (на місцевості), одержання державного акта на право
власності, зареєстрованого місцевою радою народних депутатів. Тільки після
дотримання цих вимог власник може приступити до використання і розпорядження
земельною ділянкою.
Реалізація
права власності забезпечується, з одного боку, волевиявленням громадян, з
іншого – нормотворчою, управлінською та правозахисною функцією держави як
гаранта прав і свобод її громадян.
Держава,
здійснюючи нормативно-регулятивну діяльність, забезпечує охорону права
власності на природні ресурси через законодавче закріплення його в
нормативно-правових актах. Так, відповідно до ст. 14 Конституції України право
власності на землю гарантується. В Земельному кодексі України закріплено, що
права власників земельних ділянок охороняються законом. Закон захищає права
власників також і інших природних об’єктів.
Припинення
і обмеження права власності може мати місце лише у випадках, передбачених
законом.
3. Практичні завдання
3.1. Фермер
Величко подав до суду позов до адміністрації державного заповідника про
відшкодування шкоди, заподіяної його господарству в результаті знищення дикими кабанами
врожаю картоплі на ділянці 43 га. Адміністрація заповідника відмовилася
прийняти позовні вимоги, вказавши, що вона не може нести відповідальність за
поведінку диких тварин у стані природної волі.
Проаналізуйте
ситуацію, що склалася. Обґрунтуйте позиції кожної із сторін у спорі. Яким має
бути рішення суду? Чи змінилася б ситуація, якби шкода була заподіяна
тваринами, котрі утримувалися в неволі, наприклад, в зоопарку?
Відповідь
Виходячи
із загальних приписів законодавства України, в тому числі і екологічного права,
про правопорушення і юридичну відповідальність можна дійти висновку про те що: 
Право
може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають свідомо — вольовий
характер, тобто протиправну поведінку суб’єктів. Крім цього подібні юридичні
факти повинні бути не випадковими, а зумовлюватись певними причинами і тому
повторюватись у часі. 
Важливою
юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. З формально –
юридичного аспекту протиправність – це порушення вимог норм права, невиконання
юридичних обов’язків, закріплених у нормативно – правових документах. Сутністю
правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що
не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу інших
суб’єктів. 
Отже,
правопорушення – це суспільно – шкідливий, протиправний вчинок, здійснення
якого передбачає юридичну відповідальність. До особливостей складу
правопорушення слід віднести:
а)
суб’єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, що спроможна нести юридичну
відповідальність; 
б)
необхідною ознакою суб’єктивної сторони є вина у формі умислу або
необережності; 
в)
об’єктивна сторона правопорушення відповідає на запитання, яким саме чином
скоєно правопорушення, якою була діяльність суб’єкта правопорушення; 
г)
об’єктом правопорушення є суспільні відносини, соціальні цінності.
Вище
нами були зазначені чотири елементи складу правопорушення за наявності яких
настає юридична відповідальність. Відсутність хоча б одного елемента робить
неможливим настання юридичної відповідальності. А так як в чинному
законодавстві України зазначено, що суб’єктом правопорушення є індивід чи
колектив людей (індивідуальний суб’єкт – це фізична особа, що є осудною і
досягла певного віку). Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без
громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову
особу, спеціальний суб’єкт. 
Колективним
суб’єктом правопорушення можуть бути юридична особа, державний орган,
громадська організація тощо, дії яких пов’язані з колективним винесенням
рішень. Можна з впевненістю сказати, що тварини у стані природної волі не
являються суб’єктами правопорушення, а від так юридична відповідальність не
настає в жодному разі. 
У
нашому випадку фермеру можлива компенсація заподіяної шкоди страховими
компаніями, якщо була укладена така угода.
Якби
шкода була заподіяна тваринами, котрі утримувалися в неволі, то
відповідальність і компенсацію заподіяної шкоди несе власник тварин. Згідно
статті 16 «Особливості права власності та інших речових прав на тварин» Закону
України «Про захист тварин від жорстокого поводження» від 8 вересня 2005 року №
2865-IV право власності або інші речові права особи, яка утримує тварину,
обмежені необхідністю дотримання норм і вимог законодавства. Шкода, заподіяна
особі або майну фізичної особи, а також шкода, заподіяна майну юридичної особи
твариною, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її утримує.
3.2. Громадянин
Кушнір подав до суду позов до місцевого хімкомбінату про відшкодування шкоди,
заподіяної його здоров’ю, а також моральної шкоди. Він вказав, що в результаті
діяльності хімкомбінату, який систематично здійснює скиди і викиди шкідливих
речовин у навколишнє середовище, в нього розвинулася астма. Наявність моральної
шкоди обґрунтовувалася тим, що, через забруднення довкілля, позивач втратив
можливість задовольняти свої естетичні, культурні та інші потреби, пов’язані зі
спілкуванням з природою. Суд відмовив у задоволенні позовних вимог, вказавши на
неможливість довести причинний зв’язок між діяльністю комбінату та вказаними
наслідками.
Дайте
правову оцінку ситуації. Чи обґрунтовані вимоги Кушніра? Які докази можуть бути
подані для доведення причинного зв’язку?
Відповідь
Згідно
статті 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» шкода,
заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього
природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування
норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення
навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.
Особи,
яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за
час, необхідний для відновлення здоров’я, якості навколишнього природного
середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для
використання за цільовим призначенням.
Особи,
що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов’язані компенсувати
заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода
виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих.
Шкода,
заподіяна довкіллю у зв’язку з виконанням угоди про розподіл продукції,
підлягає відшкодуванню відповідно до вимог статті 29 Закону України “Про угоди
про розподіл продукції”.
Так,
теоретично, громадянин Кушнір має право на відшкодування за втрату здоров’я і
за моральну шкоду, але йому треба надати обґрунтовані докази причинного
зв’язку.
3.3.
Гр. Огієнко з десятирічним сином прийшли до зоопарку, зупинилися біля клітки з
риссю. Хлопчику захотілося нагодувати рись і він кинув до клітки шматок м’яса,
що валявся поруч. Це помітив працівник зоопарку, який зробив Огієнку зауваження
і провів його з сином до приміщення адміністрації зоопарку. Там представники
адміністрації, пояснивши відвідувачам, що вони грубо порушили правила
відвідування зоопарку, записали прізвище, ім’я та по-батькові гр. Огієнка, його
місце проживання та запропонували піти з зоопарку.
Наступного
дня рись захворіла, а через кілька днів здохла. За висновком ветеринара, смерть
була спричинена внаслідок отруєння.
Адміністрація
зоопарку звернулася до міліції з вимогою притягти гр. Огієнка до
адміністративної відповідальності за вчинення дій, які потягли загибель рисі.
Одночасно адміністрація пред’явила позов проти Огієнка про відшкодування шкоди,
заподіяної зоопарку загибеллю рисі звичайної, яка занесена до Червоної книги
України, в розмірі 2500 грн.
Яку
відповідальність повинен нести гр. Огієнко? Чи правильно визначено розмір
заподіяної шкоди?
Відповідь
Громадянин
Огієнко несе адміністративну відповідальність. Згідно ст.89 «Жорстоке
поводження з тваринами» Кодексу України про адміністративні правопорушення від
7.12.1984 №8079-Х жорстоке поводження з тваринами, їх мордування або вчинення
інших дій, що призвели до їх мучення, каліцтва чи загибелі, тягнуть за собою
накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян.
Згідно
Постанові Кабміну від 1 червня 1993 р. № 399 «Про розміри компенсації за
добування (збирання) та шкоду, заподіяну видам тварин і рослин, занесеним до
Червоної книги України» розмір заподіяної шкоди за загибель рисі звичайної, яка
відноситься до ІІ категорії (вразливі: види, які у найближчому майбутньому можуть
бути віднесені до категорії «зникаючих», якщо продовжиться дія
факторів, що впливають на їх стан) дорівнює 2500 грн.
Список літератури
1.          
Закон
України: «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.07.91 //
Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546.
2.          
Цивільний
кодекс України: Прийнятий 16 січня 2003 р. — К.: Істина, 2003.
3.          
Земельний
кодекс України // Урядовий кур’єр – 2001 – 15 листопада. -№211-212.
4.          
Водний
кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 24.-Ст. 189.
5.          
Кодекс
України про надра // ВВР України. — 1994 — № 36. — Ст. 340
6.          
Лісовий
кодекс України // Урядовий кур’єр – 2006 – 18 лютого.
7.          
Закон
України «Про тваринний світ» від 13.12.01 // ВВР України. — 2002. — №14.-Ст.
97.
8.          
Закон
України «Про захист тварин від жорстокого поводження» від 21 лютого 2006 року
№3447-IV 
9.          
Закон
України «Про мисливське господарство та полювання» від 22.02.2000 //ВВР
України. — 2000. — № 18. — Ст. 132.
10.        
Закон
України «Про екологічну експертизу» від 09.02.95 // ВВР України — 1995.-№8.-Ст.
54.
11.        
Закон
України «Про Червону книгу України» від 7 лютого 2002 р. // Відомості
Верховної Ради України. — 2002. — № ЗО. — Ст. 201. 
12.        
Закон
України «Про охорону атмосферного повітря» в ред. від 21 червня 2001 р. // ВВР
України. — 2001. — № 48. — Ст. 252. 
13.        
Про
судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля:
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 10.12.04. 
14.        
Порядок обмеження,
тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ,
організацій і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону
навколишнього природного середовища. Затв. Постановою Верховної Ради України
від 29 жовтня 1992 року // ВВР України. — 1992-№46. -Ст. 637. 
15.        
Про затвердження
такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконного
добування (збирання) або знищення громадянами України, іноземними громадянами
та особами без громадянства цінних видів риб, водних безхребетних і водних
рослин у рибогосподарських водних об’єктах України: Постанова Кабінету
Міністрів України від 19 січня 1998 р. 
16.        
Про такси
для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та
інших населених пунктів: Постанова КМУ від 08.04.1999. 
17.        
Про розміри
компенсації за добування (збирання) та шкоду, заподіяну видам тварин і рослин,
занесеним до Червоної книги України: постанова Кабінету
18.        
Баб’якО.С,
БіленчукП.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України. — К., 2000.
19.        
Екологічна
політика України // Журнал. — Міжнародний центр перспективних досліджень, № 10,
2000 р. 
20.        
Екологічне
право (повний академічний курс )/За ред. В.і. Андрейцева. — К., 2001.
21.        
Екологічне
право України: Підручник для студентів юрид. вищ. навч. закладів / За ред. В.К.
Попова, та А.П. Гетьмана. -X., 2001.
22.        
Малишко
М. Основи екологічного права України. — К., 1999.
23.        
Саксонова
О. Державне регулювання в сфері охорони навколишнього середовища та
раціонального використання природних ресурсів // Регіональна
економіка. — 2002-№1.-с.267-271.- Біібліогр.: 5 назв.
24.        
Стеченко
Д. М. Державне регулювання економіки // Навч. посібник. — К.: МАУП, 2000. — 176
с.: іл. — Біібліогр.: с. 166–169. 
25.        
Чистов
С.М, Никифоров А.Є, Куценко Т.Ф. Державне регулювання економіки // Навч.посіб.
— вид. ІІ — К.: КНЕУ 2004. — 440 с.