Методичні
рекомендації і вимоги
до
виконання дипломних робіт
освітньо-кваліфікаційного
рівня «Магістр»
студентами
напряму «Специфічні категорії»
спеціальностей
					







8.000010
«Екологія довкілля і природних ресурсів»
Дніпропетровськ,
НГУ
2011


Міністерство
освіти і науки України
Національний
гірничий університет
Факультет
менеджменту
Кафедра
прикладної економіки
Пояснювальна
записка
дипломної
роботи
магістра
спеціальності
8.000010
«Екологія довкілля і природних ресурсів»
на
тему:
Сталий
розвиток ВАТ «Павлоградвугілля»
Виконавець: А.В. Кириченко


Затверджено
Наукове завдання

на
виконання кваліфікаційної роботи магістра
спеціальності
8.000010 – Інститут заочно-дистанційної освіти
«Економіка
довкілля і природних ресурсів»
Кириченко Анни Володимирівни
Економічні
методи управління інноваційними процесами на вугледобувному підприємстві
Дніпропетровськ,
2008


1.
Підстави для проведення роботи
Наказ ректора
НГУ
2.
Мета й вихідні дані для проведення робіт

Об’єкт
дослідження – інноваційна діяльність вугледобувного підприємства в ринкових
умовах.
Предмет дослідження – теоретико-методологічні підходи і
практичні аспекти управління інноваційним розвитком вугільної шахти.
Мета дослідження
– узагальнити науково-методичні основи та розробити практичні рекомендації щодо
економічних методів управління активністю інноваційного процесу на вугледобувному
підприємстві.
Вихідні дані для
проведення роботи:
♦ Закон
України «Про інноваційну діяльність»;
♦
нормативно-законодавча
база України;
¨ 
статистичні
дані Галузевого інформаційно-розрахункового центру та вугледобувних підприємств
Західного і Центрального Донбасу;
¨ 
Національні
положення (стандарти ) бухгалтерського обліку: нормативна база;
¨ 
Господарський
кодекс України;
¨  результати
досліджень Національного гірничого університету за цільовою комплексною
програмою «Створення економічних методів управління матеріальними,
природними та фінансовими ресурсами».



3.
Очікувані наукові результати

Наукова новизна очікуваних результатів має полягати в
наступному:
♦ обґрунтувати
науково-методичні засади управління активністю розроблення та впровадження
інноваційних засобів на вугледобувних підприємствах;
♦ систематизувати
економічні ефекти, яких досягає підприємство при впровадженні інноваційних
продуктів;
♦ розробити
аналітичні моделі первинної, відновної, залишкової й
ліквідаційної оцінок вартості гірничих виробок, як
пасивної частини основних засобів виробництва вугільної шахти;
♦
запропонувати організаційно-управлінський механізм інноваційної діяльності вуглевидобувного
підприємства, який передбачає мотивацію учасників
інноваційного процесу.
Практична
цінність результатів полягає у тому, що вони доведені до рівня конкретних
пропозицій із вдосконалення механізму управління інноваційною діяльністю
вугледобувного підприємства на підставі нових методів мотивації як самого
підприємства, так і учасників інноваційного процесу, а також оптимізації умов
розвитку інноваційного менеджменту вугільних шахт.
4. Вимоги до результатів виконання роботи

З метою оцінки
корисності пропозицій автора з результатами магістерської роботи варто
ознайомити спеціалістів вугільних шахт ВАТ «Павлоградвугілля», які опікуються
вирішенням питань розробки та впровадження інноваційних продуктів.
Результати
досліджень магістерської роботи треба доповісти на студентській (або іншій)
науково-практичній конференції. Крім того, ці результати слід оформити й подати
як наукову статтю для опублікування в науковому віснику (збірнику наукових
праць).
5. Етапи виконання робіт










Найменування
етапів робіт
Терміни виконання
робіт (початок – кінець)


На основі матеріалів виробничої та переддипломної практик,
огляду літератури обґрунтувати зміст активності вугледобувних підприємств до
впровадження новітніх організаційно-технічних рішень. Визначити напрями
розвитку інноваційної діяльності вугільних шахт
01.11.2010– 15.11.2010


 Розробити
аналітичні моделі оцінювання впливу інноваційних заходів на економічні
результати виробничої діяльності вугільних шахт. Встановити організаційно-управлінський
механізм активізації інноваційної діяльності науково-виробничих центрів.
16.11.2010 – 20.11.2010


Обґрунтувати методичні засади мотивації учасників інноваційного
процесу на вугледобувному підприємств. Сформулювати методичні рекомендації
щодо оцінки ефективності організаційно-технічних нововведень на вугільних
шахтах.
21.11.2010 – 22.12.2010



6. Реалізація
результатів та ефективність

Економічний
ефект від реалізації результатів магістерської роботи досягається за рахунок більш
продуктивної та економнішої роботи видобувних дільниць, а також додатково й
достроково видобутого обсягу вугілля.
Соціальний ефект
від реалізації результатів роботи очікується позитивним завдяки створенню
сприятливих економічних та організаційних умов інноваційної діяльності
вугледобувних підприємств.
7. Додаткові вимоги

Дипломна робота
має бути оформлена відповідно до ДСТУ 3008 – 95 «Документація. Звіти у
сфері науки і техніки. Структура і правила оформлення«, а також »Стандарту
вищої освіти СВО НГУ КР — 02. Кваліфікаційні роботи випускників. Загальні вимоги
до дипломних проектів і дипломних робіт».


Зміст
Вступ
Розділ
1. Науково-теоретичні засади забезпечення сталого розвитку гірничодобувних
підприємств
1.1
Виникнення і сучасний стан проблеми сталого розвитку
1.2
Огляд наукових праць з проблеми забезпечення сталого розвитку гірничодобувних
підприємств
1.3
Мета, наукові завдання та методи їх вирішення
Висновки
за розділом 1
Розділ
2. Діагностика механізму забезпечення сталого розвитку гірничодобувного
підприємства
2.1
Характеристика гірничодобувної промисловості України. ВАТ «Павлоградвугілля»
2.2
Аналіз природоохоронної діяльності ВАТ «Павлоградвугілля»
2.3
Діагностика рівня забезпечення сталого розвитку ВАТ «Павлоградвугілля»
Висновки
за розділом 2
Розділ
3. Удосконалення механізму забезпечення сталого розвитку гірничодобувного
підприємства
3.1
Напрямки удосконалення механізму забезпечення сталого розвитку гірничодобувного
підприємства
3.2
Моделювання моніторингу на базі інформаційного забезпечення екологічного обліку
для підтримки та прийняття управлінських рішень
Висновки
за розділом 3
Загальні
висновки
Список
використаних джерел


Вступ
Актуальність
теми. Сталий
розвиток промислового підприємства як системи передбачає збалансоване
функціонування його економічної, екологічної та соціальної підсистем.
Незаплановані деформації в процесі функціонування та розвитку будь-якої з
підсистем призводять до втрати стійкості всією системою. Особливо небажаною є
втрата стійкості функціонування і тим більше розвитку гірничодобувними
підприємствами, на ефективності роботи яких базується стратегія сталого
еколого-економічного розвитку України.
Практика
засвідчує, що гірничодобувні підприємства не можуть впливати на ті фактори, які
стосуються макроекономіки. У цих умовах основні джерела забезпечення сталого
розвитку лежать у сфері мікроекономіки, тобто всередині самих підприємств. Саме
тому важливо вміти своєчасно і достовірно діагностувати ознаки можливого
нестійкого стану та визначати шляхи вдосконалення економічного механізму
забезпечення сталого розвитку в системі управління гірничодобувним
підприємством.
Останнім часом
багато вчених займається дослідженням різних аспектів теоретико-методологічної
концепції сталого розвитку. Так,
теоретичним засадам сталого розвитку, розкриттю його змісту й визначенню шляхів
досягнення в умовах перехідної економіки присвячені праці І. Александрова, В. Гейця,
Л. Дейнеко, О. Осауленка, Л. Мельника, Е. Хлобистова.
Забезпеченню макроекономічної рівноваги,
стійкого економічного зростання, державного регулювання цих процесів приділено
значну увагу в працях М. Білопольського, Б. Буркинського, О. Веклич, Б. Данилишина, М. Долішнього,
С. Дорогунцова, В. Степанова, С. Харічкова та інших. Серед зарубіжних дослідників цих питань істотна роль відводиться
працям А. Алабугіна, І. Ансоффа, Т. Ділліка,
Г. Далі, В. Данилова-Данільяна, Д. Кобба,
К. Лосєва, І. Рейфа, А. Урсула та інших.
Проаналізувавши
результати досліджень С. Аптекаря, Н. Метеленко, А. Садєкова, С. Салиги, Г. Семенова,
В. Порохні та інших науковців щодо формування й функціонування економічних
механізмів управління підприємствами, слід відзначити, що проблеми забезпечення сталого розвитку промислових
підприємств потребують подальшого вивчення.
Поза увагою ще залишаються питання, пов’язані з
необхідністю вдосконалення відповідного механізму забезпечення сталого розвитку
на гірничодобувних підприємствах. Науково-теоретична та практична
значущість зазначених проблем зумовила вибір теми, актуальність та цільову
спрямованість магістерської роботи.
Мета
і завдання дослідження. Метою магістерської
роботи є розвиток теоретичних положень, розробка методичних підходів і
практичних рекомендацій щодо вдосконалення механізму забезпечення сталого
розвитку на гірничодобувному підприємстві.
Мета дослідження
обумовлює необхідність вирішення таких завдань:
— 
надати дефініцію поняття «сталий розвиток»
та розкрити особливості реалізації сталого розвитку на рівні підприємств;
— 
розглянути підходи до формування
механізму забезпечення сталого розвитку гірничодобувного підприємства;
— 
дослідити тенденції та особливості
розвитку вугільної промисловості України;
— 
здійснити системну еколого-економічну
оцінку індикаторів сталого розвитку гірничодобувного підприємства;
— 
удосконалити систему інформаційного
забезпечення сталого розвитку гірничодобувного підприємства.
Об’єктом
дослідження є механізм забезпечення сталого
розвитку гірничодобувного підприємства.
Предметом
дослідження є теоретико-методичні та практичні
засади вдосконалення механізму забезпечення сталого розвитку гірничодобувного
підприємства.
Методи
дослідження. Методологічною основою дослідження є
основні положення сучасної економічної теорії, теорії менеджменту, що
розроблені в працях вітчизняних та зарубіжних учених з питань забезпечення
сталого розвитку. Для вирішення окремих завдань було застосовано такі методи: метод
критичного аналізу та узагальнення теоретичних досліджень – для визначення
поняття сталого розвитку промислового підприємства; системний підхід – при
дослідженні методичних підходів до формування механізму забезпечення сталого
розвитку, системній – при еколого-економічній оцінці індикаторів сталого
розвитку; фінансово-економічний, зокрема скоринговий аналіз – при дослідженні
економічних показників стану механізму забезпечення сталого розвитку; статистичний
аналіз.
Інформаційною
базою дослідження стали законодавчі й нормативні акти, матеріали Державного
комітету статистики, звітні дані ВАТ «Павлоградвугілля», спеціальні наукові та
інші джерела.
Наукова
новизна одержаних результатів полягає в такому:
удосконалено:
— 
матрицю, що дозволяє обґрунтувати
перелік альтернативних стратегій управління гірничодобувного підприємства на
підставі системної еколого-економічної оцінки індикаторів сталого розвитку;
— 
діагностики сучасного стану
гірничодобувного підприємства шляхом системної оцінки індикаторів стійкості
його виробничої, техніко-технологічної, фінансової та екологічної підсистем, що
на відміну від відомих діагностичних інструментів, є основою для прийняття
збалансованих еколого-економічних рішень, спрямованих на забезпечення сталого
розвитку гірничодобувного підприємства;
— 
інформаційне забезпечення сталого
розвитку шляхом розробки інформаційної системи екологічного обліку, що змінює
напрямок потоків облікової інформації та, на відміну від існуючої системи,
дозволяє отримувати релевантні дані про стан екологічної підсистеми
підприємства;
набули
подальшого розвитку:
— 
поняття «сталий розвиток» як такий розвиток промислового підприємства, при якому поліпшення його
економічних показників не погіршує екологічних показників і навпаки, що
забезпечує збалансованість досягнення еколого-економічних цілей та гарантує
соціальну гармонію.
Практична
цінність результатів дослідження полягає в
розробці рекомендацій з вдосконалення механізму забезпечення сталого розвитку
ВАТ «Павлоградвугілля».
Сфера
використання – результати магістерської роботи
можуть бути використані гірничодобувними підприємствами при оцінці й
обґрунтуванні шляхів вдосконалення механізму забезпечення сталого розвитку
підприємства.


Розділ 1. Науково-теоретичні засади забезпечення
сталого розвитку гірничодобувних підприємств
1.1
Виникнення і сучасний стан проблеми сталого розвитку
Усвідомлення
людством реальної небезпеки екологічної катастрофи, яка загрожує існуванню
цивілізації, стало причиною початку розробки концепцій світового розвитку.
Особливо активно ці розробки почалися в розвинутих країнах Заходу, де в 70−80-ті
роки ХХ ст. стало очевидним, що розв’язання глобальних та національних
природоохоронних проблем не можливе без нового погляду на роль і форми
економічного розвитку. Загострення взаємовідносин суспільства з природою
поставило перед людством питання про необхідність розробки і впровадження нових
принципів своєї поведінки в природі та експлуатації природних ресурсів нашої
планети.
Вперше
термін «сталий розвиток» концептуально оформлений американським
політологом У. Офулсом у 1977 р. у роботі «Екологія і політика дефіциту»,
в якій він, описуючи «стале суспільство» (steady state society) Г.
Делі, використав словосполучення sustainable state society. Об’єднання
категорій «екологічний розвиток» (ecodevelopment) і «сталість»
(sustainability) привело до появи терміна sustainable development, що в
українському перекладі звучить як «сталий розвиток», який і дав назву
новій теорії [1].
У подальшому термін
«sustainable development», який у вітчизняних офіційних документах
перекладається зараз як «сталий розвиток», було офіційно затверджено на
міжнародному рівні, виходячи з доповіді Міжнародної комісії з довкілля і
розвитку, що була створена Організацією Об’єднаних націй в 1983 р. («комісія
Брутланд»). У підсумковому документі цієї комісії визначено, що «стали розвиток
– це такий розвиток суспільства, за якого задоволення потреб теперішніх
поколінь не має ставити під загрозу можливості майбутніх поколінь задовольняти
свої потреби» [2]. Сам цей термін вперше офіційно було застосовано на
Стокгольмській конференції з проблем оточуючого середовища в 1972 р. (коли
представники 113 країн вперше зібралися на подібну зустріч) генеральним
секретарем профільної комісії ООН Морісом Стронгом.
В науковій
літературі цей термін став активно вживатися з 1980 року, при цьому наголос
робився на необхідності підтримки рівноваги екосистем за умов будь-якого
підвищення якості життя. Також у доповіді Міжнародної комісії з довкілля і
розвитку («комісія Брутланд»), як підсумковому документі роботи комісії, надано
достатньо загальне визначення сталого розвитку, як «розвитку, що дозволяє на
довгостроковій засаді забезпечити стабільний економічний зріст, який не
приводить до деградаційних змін природного середовища; вихід на рівень сталого,
що розраховано на задоволення потреб як сучасного, так й майбутнього поколінь»
[3]. Тому, говорячи про «сталий розвиток», звичайно мають на увазі саме
«екосталий розвиток». А, взагалі, щодо ідеї сталого розвитку, то її можна
вважати за ідеальну модель розвитку, яка має орієнтувати дороговкази розвитку
суспільства. Тому й принципово важливим є вибір тих елементів, які мають
відігравати роль цих дороговказів, керованих ідеєю сталого розвитку [2].
В 1992 р. подальша
стурбованість за долю розвитку цивілізації в зв’язку з вичерпністю не
відновлюваних природних ресурсів і глобальним забрудненням навколишнього
середовища призвела до проголошення на всесвітньому форумі в Ріо-де-Жанейро
«Порядку денного на ХХІ століття», в основу якого покладено концепцію сталого
розвитку [4].
На даному форумі
головними рекомендаціями були перехід світової економіки на сталий
(підтримуваний, екологічно допустимий) розвиток і підвищення ефективності
природокористування. На Йоханнесбургськом саміті ООН (2002 р.) були підтримані
минулі рекомендації з реалізацією їх до 2015 р. На відкритті саміту Генеральний
секретар ООН Кофі Аннан сказав: «Дорога до добробуту, який досягається за
рахунок виснаження довкілля і зубожіння більшості людства, незабаром виявиться
безвихіддю для всіх. Сьогодні в світі настав час перетворення, час
раціонального управління» [5].
Як
відзначають В. Волошин, В. Трегобчук, концепція сталого соціально-економічного
розвитку визнана світовою спільнотою домінантною ідеологією розвитку людської
цивілізації в ХХІ ст., стратегічним напрямом забезпечення матеріального,
соціального та духовного прогресу суспільства [6]. Ця концепція передбачає
нерозривне поєднання економічної й екологічної політики та посилення значимості
екологічного фактору в прийнятті рішень як на національному, так і глобальному
рівнях. По суті йдеться про нову модель економічного розвитку, яка відповідає
реаліям глобальної економіки початку третього тисячоліття.
В
даний час в рамках вказаної стратегії «sustainable development» необхідно
виділити наступні основні вимоги [2, 4, 7]:
—
в центрі уваги повинна знаходитися людина, яка має право на здорове і плідне
життя в гармонії з природою;
—
забезпечення рівності можливостей розвитку і збереження довкілля як для
нинішнього, так і для майбутніх поколінь;
—
охорона довкілля повинна стати невід’ємною частиною загального
соціально-економічного процесу і не може розглядатися у відриві від нього;
—
на відміну від практики охорони природи, що склалася, акцент слід перенести на
здійснення заходів по екологізації господарської діяльності, в першу чергу, на
усунення причин негативних техногенних дій, а не їх наслідків;
—
соціально-економічний розвиток слід направити на поліпшення якості життя людей
в допустимих межах господарської ємкості екосистем;
—
екологізація свідомості і світогляду людини, системи виховання і освіти.
Ці
вимоги в основі своєю виражають сутність екологічного імперативу, нерозривний і
органічний взаємозв’язок соціальних, екологічних і економічних цілей сталого
розвитку, на тому рівні розуміння, який готове прийняти сучасне суспільство.
Але, як
відзначають Дорогунцов С., Федоріщева А., Ральчук А. [8], при загальному
декларуванні світовою спільнотою невідкладної необхідності гармонізувати
стосунки «людина-природа» на початках сталого розвитку, реалізація цієї
парадигми (від її схвалення в документах Другої Конференції ООН по довкіллю і
розвитку в червні 1992 р. і по теперішній час) в значній мірі не виправдала тих
оптимістичних чекань, які спочатку покладалися на неї.
Основний зміст
проблеми подальшого розвитку на сьогодні полягає в тому, що суспільству і
державі в рівній мірі необхідні і економічний розвиток, і забезпечення
екологічної безпеки, але обмеженість природних ресурсів, недосконалість сучасних
технологій, неспроможність вживаних механізмів управління природокористуванням
продовжують збільшувати розрив між екологічними і економічними інтересами.
Однією з
головних теоретичних проблем на сьогодні є те, що до цих пір ще не склалося
єдиної думки відносно сталого розвитку, його яких-небудь відмітних ознак,
проблем, які необхідно вирішувати. Слід зазначити, що до цих пір
загальноприйнятого строгого визначення терміну «сталий розвиток» доки немає. В
даний час існує більше 50 визначень цього терміну і їх кількість продовжує
збільшуватися. Це зв’язано як із складністю даного поняття, що включає
соціальні, економічні і екологічні аспекти розвитку людського суспільства, так
і з неспівпаданням поглядів представників різних наукових, підприємницьких і політичних
сфер. Як відзначає Щеулін А.С. [9], існує безліч трактувань, що базуються на
фундаментальних принципах ноосферного розвитку, коеволюції суспільства і
природи, балансу хаосу і порядку, формування зворотних зв’язків на основі
вимірності процесів і т.д. По суті, в цій області йде процес руху наукової і
суспільної думки, який завершиться чітким визначенням лише тоді, коли
з’являться значимі результати практичної діяльності в цьому напрямі.
Категорія
«сталий розвиток» використовується досить в широкому спектрі значень:
«збалансований розвиток», «допустимий розвиток» (М.М. Моїсєев), «надійність»,
«міцність» (Л.Р. Срібний, А.Ю. Скопін), «стабілізація» (І.І. Ашмарін, Г.Одум,
Е.Одум), «тривалий», «безперервний», «життєздатний» розвиток (І.В.
Бестужев-Лада, Л.Л. Гончаренко, Г.С. Хозін), «коеволюція людини і біосфери»
(В.Н. Барінов, В.В.Зверев, М.Л. Лебедева), що «забезпечує безперервний прогрес»
(Л.Браун).
У розробку ідей
і принципів стійкого розвитку зроблений ваговитий вклад і українськими ученими:
Балацьким О.Ф., Бистряковим І.К., Борщевським п.п., Векліч О.О., Грінівом Л.С.,
Данілішиним Б.М., Добряком Д.С., Дорогунцовим С.І., Дяченко Я.Я., Ковалем Я.В.,
Лісецким А.С., Мельником Л.Г., Мішеніним Е.В., Міщенко В.С., Новаковським Л.Я.,
Паламарчуком О.М., Пілою В.І., Погребняком П.С., Позівайло Ю.М., Трегобчуком
В.М., Туніцей Ю.Ю., Туркевічем І.В., Харічковим С.А., Хачатуровим В.С.,
Хвесиком М.А. і багатьма іншими.
Проведений
аналіз категорії «сталий розвиток» дозволяє говорити про те, що дана категорія
досить багатоваріантна і її основна характеристика полягає в тому, що всі
розглянуті аспекти є взаємозв’язаними.
Також немає
єдиного визнання в науковому середовищі доцільності і наукової обґрунтованості
стійкого розвитку. Ряд вчених взагалі дотримується думки, що поняття «сталий
розвиток» є одній з утопій людства, а, означає, воно може стати ідеальним
виправданням наявності різних проблем економічного і соціального характеру і
обмеженням перспективних управлінських рішень [10].
Проте,
альтернативи стійкому (екостійкому) розвитку на сьогоднішній день немає. В
даний час об’єктом наукових досліджень є досить широкий круг
теоретико-методологічних питань стійкого (екологічно збалансованого,
екосталого) розвитку людства і гармонізації взаємодії природи, суспільства і економіки.
Проблема переходу до стійкого розвитку полягає в тому, що, з одного боку, є
досить явні екологічні проблеми і сповна свідома проблема вичерпаності
природних ресурсів, а, з іншого боку, навіть на теоретичному рівні відсутні
явні способи вирішення цих проблем економічно доцільним способом. Спроби звести
ситуацію до дилеми – природні ресурси або товарне виробництво, нічого не
прояснюють.
На даний час
основні принципи концепції сталого розвитку зводяться до збалансування
масштабів господарської діяльності з можливостями природного середовища до
самовідновлення, мінімізації вилучення з надр вичерпних ресурсів і їх втрат у
процесі виробництва з метою забезпечення права майбутніх поколінь задовольнити
свої потреби в таких же ресурсах, поліпшення рівня життя населення різних
країн. Усе це повинно відбуватися на фоні зниження загального техногенного
пресу на навколишнє середовище, захисту лісових масивів від винищування і
штучного їх відновлення на деградованих територіях, збереження видової
різноманітності тощо.
1.2 Огляд наукових
праць з проблеми забезпечення сталого розвитку
гірничодобувних підприємств
Необхідність і
невідворотність переходу існуючих світових систем господарювання на принципи
сталого розвитку зараз не викликає ніякого сумління [1, 6]. Це обумовлено, перш
за все, тим, що існуюча індустріальна цивілізація заснована на інтенсивному
використанні не поновлюваних мінерально-сировинних  ресурсів [7]. Така форма
життєдіяльності ставить під сумнів невід’ємне право всіх майбутніх поколінь
мати такі ж можливості по доступу до ресурсів і соціального блага, яке ми маємо
зараз. Під сумнів ставиться сама цінність соціального і науково-технічного
прогресу, що розвернувся в минулому столітті [11].
Зараз на різних
рівнях розглядаються питання, пов’язані з необхідністю переходу на сталий
розвиток як України в цілому, так і на рівні окремих регіонів, галузей і
підприємств. При цьому треба враховувати, що, на думку авторів [12], Україна
належить до групи країн з несприятливими передумовами переходу до стійкого розвитку.
Перспективи
реалізації принципів стійкого розвитку в Україні не можна розглядати окремо від
здійснюваних в країні ринкових реформ. Як сформулював Трегобчук В.М. [13],
«основна мета стійкого розвитку України – забезпечення динамічного
соціально-економічного зростання, збереження якості довкілля і раціональне
використання природно-ресурсного потенціалу, задоволення потреб сучасних і
майбутніх поколінь шляхом побудови високоефективної економічної системи, яка
стимулює екологічну стійкість, продуктивну працю, науково-технічний прогрес, а
також має соціальну спрямованість».
У основі
концепції стійкого розвитку лежать ідеї динамічно-збалансованого розвитку
тріади – економіка, природа, суспільство. Ці ж ідеї мають бути покладені і в
основу концепції стійкого розвитку гірничодобувних підприємств. При цьому
масштаб і характер заходів, що забезпечують необхідний динамізм і
збалансованість визначаються стартовими умовами через показники і параметри, що
характеризують поточний стан даної тріади.
Як показав
аналіз наукових праць, можна виділити наступні взаємодоповнювані аспекти
переходу діяльності гірничодобувних підприємств на принципи сталого розвитку:
— економічні – організація розширеного виробництва, економічне забезпечення
науково-технічного прогресу на засадах екологізації виробництва і збереження
природно-ресурсної бази;
— екологічні –
природоохоронна діяльність, відтворення порушень навколишнього природного
середовища або мінімізація техногенного впливу гірничої діяльності на довкілля,
управління і прогнозування наслідками техногенної дії гірничодобувного
виробництва на навколишнє природне середовище;
— соціальні –
забезпечення умов для збереження здоров’я і безпеки населення, організація
екологічного навчання персоналу, стимулювання робітників до збереження
складових природного середовища;
— технологічні – організація постійного і
ефективного пошуку нових оптимальних з точки зору як економіки, так і екології
технічних і технологічних рішень, їх впровадження і функціонування.
Також динамічне
інтегрування української гірничодобувної галузі в світову і, в першу чергу,
європейську економіку передбачає необхідність використання загальноприйнятих в
міжнародному співтоваристві показників діяльності підприємств, і по-перше,
показників сталого розвитку.
Дослідження еколого-економічних
процесів, що відбуваються на рівні безпосередньо гірничодобувного підприємства має
ключове значення. Саме на цьому рівні управління необхідно глибоко розібратися,
які можливості є у кожного господарюючого суб’єкта – гірничодобувного підприємства
по підтримці сталого і ефективного розвитку економіки на різних рівнях. При
цьому необхідно пам’ятати найголовніше – від вирішення підприємствами цих
проблем залежить сталий розвиток економіки країни в цілому.
Науковий напрям,
який вивчає сталий розвиток промислових підприємств, досить молодий. Проблемам
сталого розвитку підприємств приділяли увагу наступні учені: Балацький О.Ф., Бистряков І.К., Богомолова
І.П., Воронов А., Глаз’єв С., Дорогунцов
С.И., Дяченко Я.Я., Коваль Я.В., Лисецький А.С., Лосєв В., Мельник Л.Г., Мишенин Е.В., Мищенко В.С.,
Паламарчук О.М., Петрищенко М.М., Пила
В.И., Погребняк П.С., Позивайло Ю.М., Рубанов С., Трегобчук В.М., Харичков С.А., Хачатуров В.С.,
Хвесик М.А. та ін.
Більшість
дослідників розглядають моделі сталого розвитку через систему описових
характеристик. Достатньо уваги приділено проблемі оцінки сталого розвитку через
систему вимірів сталого розвитку з допомогою відповідних індикаторів, що
знайшли своє відображення у відповідних працях щодо міжнародного, національного,
регіонального та локального рівнів, а також на рівні окремих суб’єктів
природокористування – суб’єктів господарської діяльності [14, 15].
Аналіз
проблеми сталого розвитку промислових підприємств показав, що дослідження в
даній галузі ведуться досить інтенсивні, але увага дослідників зосереджена в
основному на фінансових і економічних її аспектах. Хоча сталий розвиток
підприємства – комплексна категорія, яка не може бути віддзеркаленням лише
одній із сторін діяльності підприємства.
Слід
розуміти, що сталий розвиток держави, суспільства формується за рахунок
результатів діяльності окремих суб’єктів господарювання, в тому числі і з
врахуванням галузевих особливостей розвитку. На думку В. Трегобчука [16] сталий
розвиток – це насамперед економічне зростання, за якого ефективно розв’язуються
найважливіші проблеми життєзабезпечення суспільства без виснаження, деградації
і забруднення довкілля.
Якщо
при цьому врахувати, що «стратегія – це довготерміновий якісно визначений
напрям розвитку організації, що стосується сфери, засобів і форми її
діяльності, системи взаємовідносин всередині організації, а також позиції
організації в навколишньому середовищі, що приводить організацію до її цілей»
[17, 18]. Також поняття «стратегія сталого розвитку підприємства»
можна визначити як його діяльність з досягнення поставлених цілей з врахуванням
проблеми життєзабезпечення суспільства без виснаження, деградації і забруднення
довкілля.
Активний розвиток гірничодобувної промисловості на
території України привів до серйозних екологічних проблем, які стали обмежувати
розвиток як мінерально-сировинного комплексу, так і в цілому економічний
розвиток України.
Особлива значущість переходу гірничопромислових регіонів
України на модель збалансованого еколого-економічного (стійкого) розвитку
обумовлена тією обставиною, що для розвитку України одними з найважливіших є
мінерально-сировинні ресурси. За оцінками [19], на мінерально-сировинні ресурси доводиться 26% в структурі їх
споживчої вартості.
Дослідження питань прояву сутності сталого розвитку
складних систем, у тому числі стійкого розвитку підприємств, показала
відсутність на сьогоднішній день єдиної загальноприйнятої думки за визначенням
даної категорії.
Застосування
системного підходу дає змогу розглядати гірничодобувне підприємство як відкриту
стаціонарну систему, якій притаманні всі властивості систем такого типу, у тому
числі й здатність до сталого розвитку [20]. Критичний аналіз теоретичних
підходів щодо інтерпретації поняття «сталий розвиток» засвідчив
наявність певних суперечностей у визначенні його сутності на макро- та
мікрорівнях.
На
макрорівні трактування сталого розвитку хоча й відрізняються окремими
позиціями, але по суті не виходять за межі традиційної концепції, прийнятої у
1992 р. у Ріо-де-Жанейро, що проголосила необхідність збалансування
економічних, екологічних та соціальних інтересів теперішніх та майбутніх
поколінь шляхом створення соціально-орієнтованої економіки, що спирається на
раціональне використання природних ресурсів та охорону навколишнього середовища
(пп.1.1).
На мікрорівні сталий розвиток частіше ототожнюється зі
стабільним економічним розвитком та стійким фінансовим станом. Тобто
ігноруються екологічні та соціальні наслідки виробничої діяльності, що порушує
змістовну сутність сталого розвитку, рамки якого окреслено визнаною у всьому
світі концепцією. Такий підхід не тільки призводить до постійного збільшення
антропогенного забруднення, але й гальмує економічний розвиток самого
підприємства [21].
Далі розглянемо деякі підходи до проблеми сталого
розвитку підприємства.
Поняття «сталий розвиток підприємства» включає три
складові: стійкість, розвиток, підприємство.
В
науковому світі існує декілька поглядів на сутність терміну «розвиток».
Розвиток розглядається розвиток як вищий тип руху, зміни матерії і свідомості;
перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового. Розвиток
являє собою не всяку зміну в структурі об’єкта, а тільки якісну зміну, зв’язану
з перетвореннями у внутрішній будівлі об’єкта, у його структурі, що представляє
собою сукупність функціонально зв«язаних між собою елементів, зв»язків і
залежностей [21]. Розвиток – філософська категорія, що виражає процес руху,
зміну цілісних систем. До найбільш характерних рис даного процесу відносяться:
виникнення якісне нового об’єкта (чи його стану), спрямованість, необоротність,
закономірність, єдність кількісних і якісних змін, взаємозв’язок прогресу і
регресу, суперечливість, спіралевидність форми (циклічність), розгортання в
часі [22]. Цього підходу дотримуються Гапоненко О.Л., Пакрухин А.П. «розвиток –
рух уперед, формування нових рис, становлення нових структурних характеристик
об’єкта, його еволюцію, поліпшення, удосконалювання, прогрес, а також ріст і
розширення» [23]; Маслеченков Ю.С. розглядає розвиток як перехід від одного
якісного стану до іншого [24]. Деякі вітчизняні вчені теж дотримуються цього
підходу. Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. вважають, що розвиток – це в першу чергу
зміна, рух [25]. Забродська Л.Д. трактує, що «розвиток можна визначити як
просування від простого до більш складного та ефективного» [26].
Згідно
іншого підходу розвиток – необоротна, спрямована, закономірна зміна
матеріальних і ідеальних об’єктів. Тільки одночасна наявність всіх трьох
зазначених властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін: оборотність
змін характеризує процеси функціонування (циклічне відтворення постійної схеми
функцій); відсутність закономірності характерно для випадкових процесів
катастрофічного типу; при відсутності спрямованості зміни не можуть
накопичуватися, і тому процес втрачає характерної для розвитку єдиної,
внутрішньої взаємозалежної лінії. У результаті розвитку виникає новий якісний
стан об’єкта, що виступає як зміна його складу або структури (тобто виникнення,
трансформації або зникнення його елементів і зв’язків). Здатність до розвитку
становить одну із загальних властивостей матерії й свідомості [27].
Цієї
думки дотримується Фролова І.Т. яка розглядає розвиток як закономірна,
спрямована якісна зміна матеріальних і ідеальних об’єктів [28]; Ожегов С.І.,
Шведова Н.Ю. під розвитком розуміють процес закономірної зміни, переходу з
одного стану в інший, більш досконалий; перехід від старого якісного стану до
нового, від простого до складного, від нижчого до вищого [29]. Значну увагу
теоретичному висвітленню розглядуваної проблематиці стосовно даного підходу
приділяють російські вчені. Коротков Е.М. розглядає розвиток як «сукупність
змін, що ведуть до появи нової якості і зміцнення життєвості системи, її
здатність чинити опір руйнівним силам зовнішнього середовища [30]. Смирнов Е.А.
визначає розвиток як незворотні, спрямовані, закономірні зміни матерії та
свідомості [31].
Термін
«стійкість» раніше частіше використовувався в природних і точних науках для
позначення здатності систем зберігати своє положення при дії всіляких чинників
зовнішнього середовища. Підвищення вірогідності виникнення кризисних явищ в
економіці, викликаних динамічністю проблем суспільного розвитку, призвіл до
необхідності використовувати термін «стійкість» і в економічній теорії. Проте
для динамічних систем, до яких відносяться господарські системи (у т.ч.
підприємства), більш застосовне поняття «стійкий розвиток», що характеризує
процеси розвитку.
Більшість
сучасних дослідників пропонують розуміти під стійкістю розвитку бізнесу
здатність забезпечити ефективність діяльності в умовах середовища, що
змінюється, і внутрішніх трансформацій. Також значне число економістів
дотримується погляду, що під стійким розвитком розуміється стабільне і тривале
існування організації в підприємницькому середовищі, що динамічно змінюється.
Розвиток
підприємства – якісна і направлена зміна структури і характеру бізнес-процесів
підприємства, при якому досягається його ефективніше функціонування. Розглянемо
більш детально це поняття.
На
сьогоднішній день вже існує декілька визначень розвитку підприємства. Так, Е.М.
Коротков, розглядаючи розвиток на рівні підприємства, трактує його як
«…сукупність змін, які ведуть до появи нової якості і зміцнення життєвості
системи, її здатність чинити опір руйнівним силами зовнішнього середовища» [32].
В.А. Забродський та М.О. Кизим дають більш розширене визначення розвитку,
конкретизуючи його щодо економіко-виробничої системи. За їхньою точкою зору,
розвиток економіко-виробничих систем представляє собою процес переходу
економіко-виробничої системи у новий, більш якісний стан шляхом нагромадження
кількісного потенціалу, зміни й ускладнення структури і складу, наслідком чого
є підвищення її здатності чинити опір руйнівному впливу зовнішнього середовища
та ефективність функціонування [33].
Так,
А.В. Черних під сталим розвитком підприємства пропонує розуміти обумовлений
впливом факторів внутрішнього і зовнішнього середовища та такий, що
характеризується збільшенням його потенціалу, попиту на продукції, масштабу
діяльності, можливістю забезпечити безперервний процес виробництва та зберігати
платоспроможність протягом тривалого періоду часу процес змін, які трапляються
у функціонуванні підприємства [34]. А.В. Черних не тільки надає поняття сталого
розвитку, але й показує його взаємозв’язок із характеристиками підприємства,
такими як адаптивність, гнучкість, організованість, сталість, надійність,
економічна безпека, стабільність тощо [34]. Однак, слід зазначити, що
причинно-наслідковий характер такого зв’язку залишається недослідженим і
потребує додаткового аналізу.
Варто
взагалі стисло охарактеризувати поняття розвитку підприємства. Перш за все,
розвиток передбачає наявність кількісних та якісних змін, які ведуть до певного
поліпшення. Безумовно, поліпшення представляє собою відносну характеристику і
для виявлення або підтвердження наявності розвитку вимагає певної
конкретизації, але для визначення поняття розвитку можна обмежитися тільки
визнанням такого поліпшення. Розвиток підприємства має процесний характер,
тобто є розподіленим у часі, причому розвитку, як процесу, властива
довготривалість, зважаючи на певну інерційність підприємства як об’єкту
розвитку та наявність часового лагу між імпульсом розвитку та відповідними йому
змінами. Слід зазначити, що розподіленість у часі та довготривалість
аксіоматично не приводять до визнання властивості поняттю розвитку підприємства
таких складових як безперервність або постійність. Адже розвиток підприємства
принципово може бути непостійним, тобто таким, що не обов’язково присутній у
кожний момент часу існування підприємства. Умова можливості відсутності
існування розвитку у кожний момент часу існування підприємства дозволяє
стверджувати, що розвиток не обов’язково буде безперервним. Тобто
безперервність та постійність розвитку та умови його визнання таким потребують
більш докладних досліджень [35].
За
своїм змістом розвиток підприємства, є сукупністю процесів, які сумарно ведуть
до збільшення потенціалу підприємства. Явними формами прояву таких процесів
виступають кількісні та якісні зміни, адаптація до зовнішнього середовища
підприємства та внутрішня інтеграція підприємства. Нарешті результативний прояв
розвитку для підприємства полягає в реалізації кількісних та якісних змін,
збільшенні потенціалу підприємства, забезпеченні здатності підприємства
протидіяти негативним впливам зовнішнього середовища та підвищенні
життєздатності підприємства [36].
За
результатами проведеного аналізу літературних джерел, також поняття розвитку
підприємства у первісному наближенні пропонується розуміти як довготривалу
сукупність процесів кількісних та якісних змін в діяльності підприємства, які
приводять до поліпшення його стану шляхом збільшення потенціалу підприємства,
адаптації до зовнішнього середовища та внутрішньої інтеграції, що сприяє
підвищенню здатності підприємства протидіяти негативним впливам зовнішнього
середовища та його життєздатності.
Також,
під стійким (сталим) розвитком підприємства розуміється такий спосіб його
функціонування, який орієнтований на досягнення взаємодії підприємства з
економічним, соціальним і екологічним середовищами. При цьому забезпечується
адаптивність і протидія чинникам зовнішнього середовища, за умови не погіршення
соціальної стабільності, екологічної безпеки і економічної ефективності [37].
Сталість
підприємства досягається в процесі стратегічного і оперативного управління
такими складовими, як конкурентоспроможність продукції; фінансова стійкість;
здібність до диверсифікації; інвестиційна активність; організаційно-економічна
гнучкість. Основою стійкості повинна стати можливість підприємства протистояти
дії зовнішнього середовища на основі ухвалення ефективних рішень в області
виробничого, фінансового і маркетингового і інших видів менеджменту, що
дозволяють отримувати прибуток і виконувати свої зобов’язання перед партнерами.
Таким чином, вміст сталого розвитку підприємства є взаємозв’язком декількох
видів стійкості підприємства (рис. 1.1) [38].
Виробнича
стійкість дає уявлення про ефективність виробничого менеджменту, сприяючу
зниженню рівня виробничих втрат, частих збоїв і зупинок, що виникають унаслідок
дії чинників риски, недостатньої надійності каналів постачання і робіт з
кооперації; підвищенню рівня якості обробки і збірки, відповідної сучасним
світовим стандартам.
Сутність
фінансової стійкості визначається стабільним перевищенням доходів над
витратами, забезпеченням вільного маневрування фінансовими ресурсами шляхом
ефективного їх використання, що сприяє безперебійному процесу виробництва і
реалізації продукції.
Організаційно-економічна
стійкість характеризується конкурентоспроможністю організаційної і виробничої структури
підприємства, рівнем організації виробництва і праці персоналу, внутрішнього
управління і зовнішніх взаємин з клієнтами і постачальниками, партнерами і
конкурентами, державними інститутами.
Маркетингова
стійкість відображає сукупність маркетингових стратегій в реалізації досягнення
цілей підприємства. А саме здобуття точної і об’єктивної спеціалізованої
інформації про попит на різних сегментах ринку, зменшення риски нерегулярності
здобуття замовлень, збільшення завантаження потужностей і підвищення рейтингу
підприємств; а також вивчення залежності підприємства від ринкових чинників, у
тому числі від ємкості ринку, конкуренції, еластичності попиту.
Соціальна
стійкість показує міру соціальної захищеності персоналу підприємства, у тому
числі доля участі персоналу в прибутку і управлінні виробництвом, стабільність
в збереженні робочих місць, наявність і ефективне використання фонду
соціального розвитку, ув’язка розміру оплати праці з прожитковим рівнем.
Стійкість
техніко-технологічного рівня характеризується прогресивністю вживаної техніки і
технологічних процесів, механізацією, впровадженням гнучких автоматизованих
виробництв і нової техніки.
Екологічна
стійкість визначає взаємозв’язок економіки підприємства, його екологічній
безпеці (облік рівня комплексного вирішення економічних і екологічних питань
при ухваленні інвестиційних рішень, співвідношення споживаня обмеженого
природного капіталу і поновлюваного в процесі виробництва) і мінімізації
шкідливого впливу виробничо-господарської діяльності підприємства на довкілля.
Інноваційна
стійкість характеризує здібність підприємства до впровадження нових технологій
і способів організації і виробництва, до випуску нових видів продукції,
виконання нового вигляду робіт, надання нового вигляду послуг.
Інвестиційна
стійкість забезпечує перевищення грошових припливів над грошовими відтоками,
необхідне для розвитку інвестиційної діяльності і зростання вартості її
бізнесу.
Стійкість
і стабільність фінансового стану залежать від результатів виробничої,
комерційної, фінансово-інвестиційної діяльності підприємства, а стійкий
фінансовий стан, у свою чергу, робить позитивний вплив на його діяльність.
Фінансова стійкість в тривалому періоді може бути досягнута лише на основі
стійкого зростання підприємства.
Основними
ознаками, що характеризують стійкий розвиток підприємства, виступають [36]:
1)
використання найкращих на даний період часу технологій, що забезпечують
мінімізацію шкідливого впливу виробничо-господарської діяльності на довкілля;
2)
забезпечення міри соціальної захищеності персоналу підприємства не нижче
середнього рівня по галузі;
3)
встановлення оптимального балансу між споживаними і створюваними ресурсами
підприємства;
4) забезпечення
найбільш раціонального рівня виробництва з
точки зору регіонального і національного збалансованого розвитку;
5) забезпечення
реалізації всіх зобов’язань, перейнятих на себе підприємством.
Очевидно,
основним недоліком трактування поняття «сталий розвиток» на рівні підприємств є
ігнорування (повне або неповне) системи механізмів природоохоронної діяльності.
Особливістю
підприємств гірничодобувних галузей промисловості є використання природного
середовища як джерела споживаних ресурсів, так і як середовища для зберігання
корисної продукції, а також скидання і поховання відходів виробництва. Отже,
два основні аспекти природокористування: раціональне використання природних
ресурсів і захист природного довкілля в процесі здійснення
виробничо-господарської діяльності підприємств – виступають в діалектичній
єдності. Чим досконаліше виробництво, тим менше відходів і втрат, і,
відповідно, менше витрат на захист і відновлення природного середовища [26].
Тому
під сталим розвитком промислового, у тому числі гірничого, підприємства доцільно
розуміти такий розвиток, при якому поліпшення його економічних показників не
погіршує екологічних показників і навпаки, що забезпечує збалансованість
досягнення еколого-економічних цілей та гарантує соціальну гармонію. При
цьому слід враховувати, що з позицій системного підходу стійкий розвиток
повинен включати не лише чисто екологічні аспекти, але в цілому цілеспрямований
і ефективний розвиток цілісної еколого-соціально-економічної системи.
Зрозуміло,
що на даний час досягнення гірничодобувними підприємствами цілей сталого
розвитку неможливо; і основна задача на сьогодення – це максимально можливе
приближення діяльності гірничодобувних підприємств, їх дії і наслідків на
навколишнє природне середовище вимогам сталого еколого-економічного розвитку.
Очевидно,
що забезпечення сталого розвитку гірничодобувного підприємства залежить від
досконалості і ефективності відповідного механізму управління. Він є частиною
системи управління, що активно реагує на зміну факторів зовнішнього та
внутрішнього середовища, підтримуючи стійкість об’єктів управління. На підставі
послідовної характеристики об’єктів, цілей, критеріїв, факторів, методів,
ресурсів управління та зв’язків узгодження між ними, може бути збудовано
структуру механізму забезпечення сталого розвитку гірничодобувного підприємства.
Цей механізм, на відміну від існуючих, здатний створити умови для такого
функціонування гірничодобувного підприємства, що не має негативних наслідків як
для нього самого, так і для навколишнього середовища [22].
При
цьому, при розробці механізму сталого розвитку доцільно зосередити увагу на тих
об’єктах управління, стійкий стан яких більшою мірою може забезпечити сталий
розвиток промислового підприємства. Синтез наукових досліджень за цим напрямком
дав змогу стверджувати, що з позиції
забезпечення сталого розвитку має значущість стійкість виробничої, фінансової,
техніко-технологічної та екологічної підсистем підприємства [15, 23-27].
Підводячи
підсумок розгляду існуючого положення справ даній проблемі в світовій і
вітчизняній літературі, можна виділити наступні основні ознаки поняття «сталий
розвиток підприємства»:
—
сталий розвиток підприємства має бути направлений на поліпшення якості життя
людей (якості довкілля, добробут, підвищення тривалості життя, здобування
необхідної освіти і т.д.);
—
збереження природного довкілля повинне складати невід’ємну частину процесу
стійкого розвитку підприємства і не повинне розглядатися у відриві від нього, в
одне ціле має бути сполучений економічний розвиток, справедливий розвиток
соціальної сфери і екологічна безпека;
—
сталий розвиток підприємства має бути заснований на невичерпному використанні
ресурсів, безпечній утилізації відходів, розробці для цих цілей відповідних
високих технологій;
—
формування стійко-орієнтованої економічної системи розвитку підприємств,
повинно забезпечувати «вписування» антропогенної діяльності в біосферні цикли;
—
сталий розвиток підприємства підтримується широким використанням принципу
обережності, випереджаючого вживання ефективних заходів по попередженню
погіршення стану довкілля, превентивних дій із запобігання екологічним катастрофам;
—
сталий розвиток підприємства можливий при розвитку і становленні відкритого
суспільства, включаючи правову державу, ринкове господарство і цивільне
суспільство;
— провідна роль
в створенні умов, що забезпечують реалізацію завдань і цілей стійкого розвитку
підприємства, повинна належати державі як гарантові забезпечення економічного
розвитку, соціальної справедливості і охорони природного довкілля.


1.3
Мета, наукові завдання і методи їх вирішення
В Україні до цих
пір реалізується проста економічна модель, пов’язана із забезпеченням
економічного зростання і розвитку за рахунок використання природних ресурсів,
тобто як і раніше переважає екстенсивна модель розвитку. Вже впродовж декількох
десятиліть першочерговим завданням вважається підйом економіки країни, а
екологічні проблеми відсунуті на задній план. Необхідно розуміти, що пошук
доріг економічного підйому України має бути невід’ємним від механізму
реалізації екологічних інтересів розвитку. А самий економічний розвиток України
невіддільно від сталого розвитку її гірничодобувної промисловості і її
гірничопромислових регіонів, тобто гірничопромислових підприємств.
Сталий
розвиток будь-якого промислового, у тому числі гірничодобувного підприємства як
системи передбачає збалансоване функціонування його економічної, екологічної та
соціальної підсистем. Незаплановані деформації в процесі функціонування та
розвитку будь-якої з підсистем призводять до втрати стійкості всією системою.
Особливо небажаною є втрата стійкості функціонування і тим більше розвитку гірничодобувними
підприємствами, на ефективності роботи яких базується стратегія сталого
еколого-економічного розвитку України.
Останнім часом
багато вчених займається дослідженням різних аспектів теоретико-методологічної
концепції сталого розвитку. Проаналізувавши результати різноманітних досліджень
сучасних вчених щодо формування й функціонування економічних механізмів
управління підприємствами, слід відзначити, що проблеми забезпечення сталого розвитку промислових підприємств потребують
подальшого вивчення.
Поза увагою ще залишаються питання, пов’язані з
необхідністю вдосконалення відповідного механізму забезпечення сталого розвитку
гірничопромисловими підприємствами. Науково-теоретична та практична
значущість зазначених проблем зумовила вибір теми, актуальність та цільову
спрямованість магістерської роботи.
Метою
магістерської роботи є розвиток теоретичних положень, розробка методичних
підходів і практичних рекомендацій щодо вдосконалення механізму забезпечення
сталого розвитку гірничопромислового підприємства.
Мета дослідження
обумовлює необхідність вирішення таких завдань:
— 
узагальнити поняття «сталий розвиток» та
розкрити особливості реалізації сталого розвитку на рівні гірничодобувних підприємств;
— 
розглянути методичні підходи до
формування механізму забезпечення сталого розвитку гірничопромисловим
підприємством;
— 
дослідити тенденції та особливості
розвитку вугільної промисловості України;
— 
провести аналіз природоохоронної
діяльності ВАТ «Павлоградвугілля»;
— 
розробити методику еколого-економічної
оцінки індикаторів сталого розвитку гірничопромислового підприємства;
— 
запропонувати послідовність реалізації
заходів, спрямованих на забезпечення сталого розвитку гірничопромислового
підприємства.
Об’єктом
дослідження є механізм забезпечення сталого розвитку
гірничопромислового підприємства.
Предметом
дослідження є теоретико-методичні та практичні
засади вдосконалення механізму забезпечення сталого розвитку гірничопромислового
підприємства.
Інформаційною
базою дослідження стали законодавчі й нормативні акти, матеріали Державного
комітету статистики, звітні дані гірничопромислових підприємств (ВАТ «Павлоградугілля»),
спеціальні наукові та інші джерела.
У першому
розділі надано узагальнення поняття «сталий
розвиток», розглянуто методичні підходи до формування механізму
забезпечення сталого розвитку в системі управління гірничодобувним промисловим
підприємством. Застосування системного підходу дає змогу розглядати промислове
(гірничопромислове) підприємство як відкриту стаціонарну систему, якій
притаманні всі властивості систем такого типу, у тому числі й здатність до
сталого розвитку. Критичний аналіз теоретичних підходів щодо інтерпретації
поняття «сталий розвиток» засвідчив наявність певних суперечностей у
визначенні його сутності на макро- та мікрорівнях.
Встановлено,
що на макрорівні трактування сталого розвитку хоча й відрізняються окремими
позиціями, але по суті не виходять за межі традиційної концепції, прийнятої у
1992 р. у Ріо-де-Жанейро, що проголосила необхідність збалансування
економічних, екологічних та соціальних інтересів теперішніх та майбутніх
поколінь шляхом створення соціально-орієнтованої економіки, що спирається на
раціональне використання природних ресурсів та охорону навколишнього
середовища.
На
мікрорівні сталий розвиток частіше ототожнюється зі стабільним економічним
розвитком та стійким фінансовим станом. Тобто ігноруються екологічні та
соціальні наслідки виробничої діяльності, що порушує змістовну сутність сталого
розвитку, рамки якого окреслено визнаною у всьому світі концепцією. Такий
підхід не тільки призводить до постійного збільшення антропогенного
забруднення, але й гальмує економічний розвиток самого підприємства. Тому під
сталим розвитком промислового підприємства пропонується розуміти такий
розвиток, при якому поліпшення його економічних показників не погіршує
екологічних показників і навпаки, що забезпечує збалансованість досягнення
еколого-економічних цілей та гарантує соціальну гармонію.
Забезпечення
сталого розвитку промислового підприємства залежить від досконалості відповідного
механізму управління. Він є частиною системи управління, що активно реагує на
зміну факторів зовнішнього та внутрішнього середовища, підтримуючи стійкість
об’єктів управління.
Економічний
механізм, що забезпечить сталий розвиток підприємств, буде забезпечувати сталий
розвиток і систем вищого рівня: галузі, регіону, країни тощо. Виходячи з цього, особливої актуальності проблеми
забезпечення сталого розвитку набувають для підприємств тих галузей економіки, функціонування
яких супроводжується суттєвими еколого-економічними суперечностями, що
перешкоджають сталому розвитку всієї країни. В Україні такою галуззю є гірнича.
У другому
розділі виявлено тенденції та особливості
розвитку гірничопромислових підприємств України, шляхом аналізу економічних та
моніторингу екологічних показників стану механізму забезпечення сталого
розвитку, визначено стійкість функціонування виробничої, техніко-технологічної,
фінансової та екологічної підсистем гірничопромислового підприємства та
проведено системну еколого-економічну оцінку індикаторів сталого розвитку.
У третьому
розділі розроблені напрямки удосконалення механізму сталого розвитку
гірничодобувного підприємства.
Висновки
за розділом 1
1. 
Досліджено теоретичні засади концепції
сталого розвитку, в основі якої лежать ідеї динамічно-збалансованого розвитку
тріади – економіка, природа, суспільство. На
даний час основні принципи концепції сталого розвитку зводяться до
збалансування масштабів господарської діяльності з можливостями природного
середовища до самовідновлення, мінімізації вилучення з надр вичерпних ресурсів
і їх втрат у процесі виробництва з метою забезпечення права майбутніх поколінь
задовольнити свої потреби в таких же ресурсах, поліпшення рівня життя населення
різних країн. Усе це повинно відбуватися на фоні зниження загального
техногенного пресу на навколишнє середовище. Ці
ж ідеї мають бути покладені і в основу концепції стійкого розвитку
гірничодобувних підприємств.
2. Виділені
наступні взаємодоповнювані аспекти переходу діяльності гірничодобувних
підприємств на принципи сталого розвитку:
— економічні;
— екологічні;
— соціальні;
— технологічні.
3. Дослідження питань прояву сутності сталого розвитку
складних систем, у тому числі стійкого розвитку підприємств, показала
відсутність на сьогоднішній день єдиної загальноприйнятої думки за визначенням
даної категорії.
4. Встановлено,
що на мікрорівні (рівні підприємств) сталий розвиток частіше ототожнюється зі
стабільним економічним розвитком та стійким фінансовим станом. Тобто
ігноруються екологічні та соціальні наслідки виробничої діяльності, що порушує
змістовну сутність сталого розвитку.


Розділ 2. Діагностика механізму забезпечення сталого
розвитку гірничодобувного підприємства
2.1 Характеристика гірничодобувної промисловості
України. ВАТ «Павлоградвугілля»
Гірничодобувна
промисловість України представляє один з найбільш важливих елементів
соціально-економічної структури держави. У цій промисловості задіяне до 10% її
трудових ресурсів і вона є однією з найбільш крупних галузей за вартістю
основних і оборотних фондів. Це визначає суттєвий вплив економічної ситуації в
ній, тенденцій її розвитку, позитивних і негативних процесів, що відбуваються в
ній, на соціально-економічну та екологічну сфери.
Вугільна
промисловість це найбільш розвинена галузь як гірничодобувної, так і паливної
промисловості України, яка за обсягом видобутку палива в натуральному виражені
посідає перше місце серед інших галузей паливно-енергетичного комплексу. Тут
зосереджена більшість працівників (93%) і основних фондів (78%) паливної промисловості.
Вугільна промисловість є, по суті, базою для розвитку електроенергетики,
коксохімії, металургії.
У світовій
економіці вугілля використовується як основний енергоносій, посідаючи третю
позицію за обсягами використання після нафти та природного газу.
У світовому
виробництві електроенергії частка вугілля – (2009 р.) – 39,1%, природного газу
– 17,4%; гідроенергії – 17,1%; атомної енергії – 16,9%; нафти – 7,9%. В країнах
ЄС частка вугілля у виробництві електроенергії нижча – 15–27%, в Україні – 26%.
Світові запаси
вугілля є найбільшими серед горючих копалин і в перерахунку на горюче паливо
складають 66% їх загального обсягу.
На нафту
припадає 18%, на природний газ – 15%. В Україні ці показники становлять
відповідно 95,4% 2 і 2,6%.
Найбільші
загальні ресурси вугілля знаходяться в США, КНР, Росії, Австралії, Канаді, ФРН,
ПАР, Великобританії, Польщі, Індії, Україні.
Найбільшими
вугледобувними країнами в наш час є Австралія, Індія, Китай, Польща, ПАР,
Росія, США, Україна. Вони дають близько 85% кам’яного вугілля.
За геологічними
запасами викопного вугілля Україна посідає перше місце в Європі й восьме місце
у світі. Розвідані запаси вугілля в Україні складають 34,0 млрд. т у. п. або
близько 50 млрд. т (станом на 1998 р.). Прогнозні запаси – близько 120 млрд. т.
У структурі балансових запасів представлені всі марки від вугілля бурого до
високометаморфізованих антрацитів.
Питома вага
марок вугілля складає (%): буре (Б) – 6,6; довгополуменеве (Д) – 22,4; газове
(Г) – 36,1; газово-жирне (ГЖ) – 4,1%; жирне (Ж) – 4,7%; коксівне (К) – 3,1%;
опіснене спікливе (ОС) – 3,3%; пісне (П) – 8,4; антрацити (А) – 11,3%.
Географічно вугільні запаси зосереджені в п’яти областях України – насамперед у
Донецькій, Луганській, Дніпропетровській. Переважна частка запасів вугілля
зосереджена в Донецькому вугільному басейні. Вугілля характеризується порівняно
великою зольністю – близько 25% і високою сірчистістю – 2,5%.
Історія
вугільної промисловості України налічує понад 200 років. Історія видобутку
вугілля в Україні починається з відкриття рудознавцем Г.Капустіним у 1721 році
на р. Кундрючій (поблизу Сіверського Дінця) і в Оленевих горах поблизу
Лисичанська кам’яного вугілля. У 1795 році у м. Лисичанську була споруджена
перша кам’яновугільна шахта. А з 1796 по 1806 роки в Донбасі вже було видобуто
40 тис. т вугілля . З 1870 по 1923 роки видобуток вугілля зріс у 100 разів.
За
минуле сторіччя (1901-2000 рр.) в Україні видобуто 9,4 млрд. т вугілля, у тому
числі за друге півсторіччя (1951-2000) – 8,0 млрд. т, тобто відпрацьована майже
чверть тих запасів, якими володіє держава. Через невідтворюваність запасів
поступово доводиться переходити на роботу в менш сприятливих
гірничо-геологічних умовах, і ця обставина є об’єктивним чинником, що ускладнює
становище в галузі.
Найбільший
вплив на розміщення вугільної промисловості справляє сировинний фактор, який
зумовлений розміщенням родовищ кам’яного та бурого вугілля. Деякі його види
нетранспортабельні і потребують переробки на місцях видобутку. Обсяги сировини
перевищують масу готової продукції, тому підприємства, які переробляють таку
сировину, повинні розміщуватися поблизу зон видобутку (збагачувальні
комбінати).
Основним
споживачем вугілля є виробництво енергії, металургійна промисловість та ін.,
але споживчий фактор не є вирішальним у територіальній організації вугільної
промисловості.
Найбільшим
в Україні центром видобутку кам’яного вугілля є Донбас. Вугленосні площа на
Лівобережжі становлять понад 150 тис. квадратних кілометрів, що дорівнює
приблизно четвертій частині площі країни. Тут зосереджено приблизно 92 % її
запасів кам’яного вугілля. У Донбасі переважає енергетичне вугілля (56 %).
Основні його запаси зосереджені в Луганській області. У Донбасі знаходиться
найглибша в Україні шахта «Глибока» (1405 м), загальна кількість коксівних шахт тут складає 81.
Коксівне
вугілля становить 44 % від загальних запасів і залягає переважно в Донецькій
області. Тут зосереджено найбільше шахт і сформувалися найпотужніші центри
видобутку вугілля: Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Торез, Красноармійськ. Донецьке
вугілля використовують як енергетичне паливо на теплових електростанціях
переважно в Донбасі та як сировину для виробництва коксу в Донбасі та
Придніпров’ї. Найбільшими виробниками вугілля є тут об’єднання: Антрацит,
Красноднвугілля, Лисичанськвугілля, Стахановвугілля, Донбасантрацит,
Первомайськвугілля, Макіїввугілля, Павлоградвугілля. Діють шахти: Дніпровська,
Західно-Донбаська, Новодонецька, Павлогарадська, Степова, ім. Стаханова, ім.
Сташкова, ім. Димитрова, Білореченська, Княгинінська, Краснолуцька,
Суходільсько-Східна, ім. Артема, ім. Мельникова та багато інших.
В
районі діє багато коксохімічних заводів. Найбільші центри коксохімії: Алчевськ,
Стаханов, Авдіївка, Горлівка, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Донецьк,
Єнакієве, Запоріжжя, Кривий Ріг, Макіївка, Маріуполь.
Найбільший
видобуток вугілля зафіксовано в 1976 р. – 218,1 млн. т, на сьогодні (2007 р.) –
75,5 млн. т. При цьому по Мінвуглепрому видобуто 42,2 млн. т. (Донецька область
– 19,3 млн. т, Луганська – 19,4 млн. т).
Шахтний фонд
складає на 01 січня 2009 р. 160 шахт, із них 140 – державні. У 1991 р.
нараховувалося 276 шахт. Діючий шахтний фонд
вугільної промисловості України має несприятливу структуру, тому що складається
з великого числа шахт в основному малої потужності, які знаходяться в
експлуатації тривалий час, що призвело до ускладнення підземного господарства і
шахтної поверхні.
Виробнича
потужність наявного шахтного фонду в 2009 р. – 95 млн. т вугілля на рік. У 1991
р. – 193 млн. т.
Кількість діючих
лав МВП у 2009 р. – 253, у т. ч. комплексно-механізованих вибоїв – 143.
Навантаження на
діючий очисний вибій становить: завдання 790 т на добу (реально в 2009 р. – 742
т на добу).
Продуктивність
праці робітника (2009 р.) – 21,9 т/місяць.
Середня глибина
розробки вугільних пластів – понад 720 м. Близько 20% шахт працюють на
горизонтах 1000–1400 м.
Середня товщина
вугільного пласта – близько 1 м. У Донбасі близько 85% вугілля укладено в
пластах потужністю до 1,2 м.
Залягання
пластів: пологе (65%) і крутоспадне (35%).
Тривалі терміни
експлуатації шахт призвели до зростання глибини розробки, наслідком чого є
підвищена температура порід, висока газовість, небезпека раптових викидів
вугілля, газу і гірничих ударів. Складні гірничо-геологічні умови сприяють
зниженню ефективності роботи шахт галузі. Зольність вугілля протягом 50 років
зросла більше ніж у два рази і наближається до 35-40%, що негативно впливає на
економічні показники роботи підприємств галузі. Продуктивність праці у
вугільній промисловості України після її істотного зростання в 70-ті роки
знизилась до величини, яка була 50 років тому, а собівартість видобутку вугілля
зросла за минулі 50 років майже в 10 разів (у розрахунку на 1 т рядового
вугілля). Аналіз геологічної бази галузі показує, що природні умови функціонування
і розвитку вугільної промисловості України не тільки складні нині, але
залишаться такими ж, а можливо, і більш складними в майбутньому.
Фактори
небезпеки:
·  90%
шахт небезпечні через метан;
·  60%
– через вибухи вугільного пилу;
·  45%
– через раптові викиди;
·  22%
– через самозаймання вугілля.
У 2002 р.
коефіцієнт травмування складав на 1 млн. т 26,7 осіб, коефіцієнт смертельного
травматизму – 3,3 особи. Кількість професійних захворювань – 56 тис. осіб.
Людський
потенціал вугільної галузі. За останні 16 років чисельність працівників у
галузі зменшилася на 640 тис. чол. (74% загальної кількості) і сьогодні складає
близько 224 тис. чол.
Загальна
кредиторська заборгованість вугледобувних підприємств перевищує
7 млрд. грн., більшість із них банкрути.
Вугільна промисловість у цілому й основна частина діючих
шахт стійко зберігають стан нерентабельних підприємств, і за показником
рентабельності галузь варто було б віднести до економічно неефективних. Однак
така однозначна і спрощена оцінка не характеризує належною мірою роль і
ефективність вугільної промисловості як складової частини паливно-енергетичного
комплексу і базової галузі економіки країни.
При оцінці розвитку вуглевидобувних підприємств,
вугільних шахт необхідно враховувати такі важливі складові, як науково-технічний
прогрес, безпека праці та екологія. Економіка всіх країн, особливо зі значним
промисловим потенціалом, до яких відноситься і Україна, рухається в напрямку
високих технологій, і темп цього руху зростає. Вугільна промисловість, зважаючи
на особливості структури основних фондів, не відноситься до галузей з високою
технологією навіть за умови, що рівень механізації виробничих процесів буде
істотно підвищено. Отже, витрачаючи значні ресурси, держава буде відтворювати
галузь низького технічного рівня, що обтяжує економіку України. Негативного
значення набуває і проблема безпеки праці. Складні і небезпечні умови праці
спричиняють значний рівень травматизму і професійної захворюваності. Не
виключено випадки катастрофічних подій, що відбуваються від необережності або
внаслідок дії некерованих факторів, наприклад раптових викидів вугілля і газу.
Кількість таких подій не зменшується і, що найголовніше, вони призводять до
загибелі значного числа людей. Зі збільшенням глибини розробки зростають
об’єктивні передумови небезпечних подій і погіршуються умови праці.
Видобуток
вугілля супроводжується значним негативним впливом на навколишнє середовище і
призводить до порушення природної екологічної рівноваги, що проявляється у
виснаженні і забрудненні підземних вод, рік і водоймищ, затопленні і
заболочуванні прилягаючих до підприємств територій, зневоднюванні і засоленні
ґрунтів, забрудненні атмосфери, вилученні земельних площ із
сільськогосподарського обороту, деформації земної поверхні. Незважаючи на
істотне зниження обсягів видобутку вугілля в Україні, екологічні проблеми
загострюються.
Таким
чином, головним фактором, що визначає шляхи і напрями розвитку вуглевидобувних
підприємств, є вирішення питання і прийняття принципової вихідної передумови
про перспективу розвитку галузі нині і в майбутньому.
У вересні 2001 р.
був прийнятий системний документ – Програма «Українське вугілля»,
розрахований на період 2001–2010 рр. Він передбачав курс на роздержавлення
вугільної галузі, зокрема пришвидшення процесу корпоратизації шахт, визначення
інвестиційно привабливих об’єктів та проведення їх приватизації.
Однак у
2002–2003 рр. відбувалася структурна реформа галузі, яка не відповідала
програмі «Українське вугілля». Мінвуглепром передбачав роздержавлення не
окремих об’єктів, а цілісних комплексів, які починали створюватися. На базі
державних холдингових компаній, виробничих об’єднань та самостійних шахт
створено 21 державну компанію. До їх складу входили як рентабельні, так і
нерентабельні підприємства, які втрачали статус юридичної особи. За такої
структури рентабельні підприємства не мали стимулу для розвитку. Виняток – ДХК
«Павлоградвугілля», яка приватизувалася.
У липні 2005 р.
Кабінетом міністрів України була схвалена Концепція розвитку вугільної
промисловості. Згідно з Концепцією основні напрями реформування галузі
включають:
– приватизацію
на конкурсних засадах привабливих для інвестування шахт (розрізів), здатних
забезпечити самофінансування подальшого розвитку;
– приватизацію
малопривабливих для інвестування шахт (розрізів) як цілісних майнових
комплексів на пільговій основі з проведенням конкурсів програм їхнього
розвитку.
Найважливішою
передумовою формування у вугільній промисловості ринкового конкурентного
середовища є створення відкритого, прозорого внутрішнього ринку вугілля.
Реалізація
Концепції розділена на три етапи:
На першому етапі
(2006–2010 роки) приділено увагу комплексному розв’язанню проблеми розвитку
шахтного фонду шляхом його відтворення на сучасній технічній і технологічній
основі та подальшого роздержавлення. До 2010 року обсяг видобутку вугілля
передбачалось збільшити до 90,9 млн. тонн на рік, а виробничих потужностей – до
105,8 млн. тонн на рік. Для цього необхідно ввести в експлуатацію виробничі
потужності обсягом 17 млн. тонн за рахунок завершення будівництва других черг
на трьох шахтах, а також реконструкції діючих вугледобувних підприємств. Обсяг
експорту енергетичного вугілля поступово зменшиться до 5 млн. тонн.
На другому етапі
(2011–2015 роки) передбачається збільшити обсяг вуглевидобутку до 96,5 млн.
тонн, а виробничих потужностей – до 112,2 млн. тонн на рік. Для цього необхідно
ввести в експлуатацію виробничі потужності обсягом 8,8 млн. тонн за рахунок
завершення будівництва трьох нових шахт, які були закладені до 2001 року, та
продовження реконструкції діючих вугледобувних підприємств. З метою підтримання
позитивної динаміки розвитку виробничих потужностей необхідно з 2011 року
здійснити закладення чотирьох нових шахт.
На третьому
етапі (2016–2030 роки) із урахуванням позитивної динаміки попереднього
десятиріччя як в економіці держави в цілому, так і у вугільній промисловості
зокрема обсяг видобутку вугілля повинен бути збільшений у 2030 році до 112 млн.
тонн на рік. Обсяг виробничих потужностей на кінець періоду, що розглядається,
повинен зрости до 124,4 млн. тонн на рік при коефіцієнті їх використання 90
відсотків.
У травні 2008 р.
прийнято «Концепцію реформування вугільної галузі».
Мета Концепції –
забезпечення прискореного розвитку вугільної промисловості та досягнення
показників роботи, передбачених Енергетичною стратегією України на період до
2030 року (145а — 2006-р), шляхом ринкового реформування підприємств і системного
усунення кризових чинників.
В
цей же час в галузі відмічається цілий ряд проблем. Однією з головних є
застаріле обладнання та відсталі технології. Десятками років комплекс не
переоснащувався. Тому близько 90 % обладнання фізично і морально спрацьовано. У
період спаду виробництва та складної економічної кризи в Україні майже не
відбувається технічне й технологічне переозброєння паливно-енергетичного
комплексу, що негативно позначається на техніко-економічних та екологічних
показниках.
Крім
того, українське вугілля в основному має високу собівартість. У
кам’яновугільних басейнах це пов’язане з глибоким заляганням пластів та невеликою
їхньою потужністю. Буре вугілля невигідно перевозити на далекі віддалі, тому що
він має низьку теплотворну здатність, сипучість, підвищену вологість.
Також
до сьогодні немає чіткого механізму управління і належного державного нагляду
за використанням і охороною надр, що призводить до негосподарного ставлення
гірничодобувних підприємств до мінеральної сировини та становища природного
середовища. Через недосконалі технології видобування та переробки мінеральної
сировини, незадовільне рішення комплексного освоєння родовищ, недоліки
організації управління еколого-економічними процесами на підприємствах галузі у
залишаються надрах чи втрачаються до 28% вугілля.
Нерозв’язаною
є проблема геологічного вивчення і використання техногенних родовищ корисних
копалин – відвалів видобутку і відходів збагачення та переробки мінеральної
сировини, які містять цінні корисні копалини і мають промислове значення. Вже
сьогодні в Україні обсяги цих відходів перевищують 25 млрд. тонн, займаючи
площу понад 150 тис. га. З кожним роком їх кількість збільшується. Таким чином
в Україні утворено сотні великих, середніх та малих техногенних родових різних
корисних копалин, придатних для промислового освоєння. Потенційна вартість
техногенних родовищ за попередніми розрахунками обчислюється десятками млрд.
доларів США. Така маса вторинних продуктів у перерахунку на 1 кв. км території
України перевищує аналогічний показник для США у 6 разів, для держав
Європейського Союзу – у 3 рази.
Історія одного з
найбільших вуглевидобувних підприємств України — ВАТ «Павлоградвугілля» —
розпочинається з 60-х років минулого століття. У січні 1965 року Рада міністрів
Української РСР ухвалила організувати трест «Павлоградвугілля» на базі двох
діючих шахт Західного Донбасу — «Першотравневой» і «Терновськой». Потім трест
був реорганізований у виробниче об’єднання, і до нього увійшли 11 шахт,
побудованих в цьому регіоні за 20 років. У 1989 році «Павлоградвугілля» досяг
рекордного об’єму видобутку — більше 14 млн. тонн.
З 1991 року
внаслідок економічної кризи в країні і в гірничий промисловості, зокрема,
рівень видобутку і ведення гірничих виробок в об’єднанні почав різко падати. У
1997 році «Павлоградвугілля» добув 8,4 млн. тонн.
Шахту
«Першотравнева» закрили, а її невідпрацьовані запаси передали шахті «Ювілейна».
Об’єм гірничих виробок на «Павлоградвугіллі» в 1998 році впав до рівня
1970-1971 року. Переломний момент настав в 1998 році, після акції протесту
гірників Західного Донбасу, які пішки пішли в Київ. Вуглепрому повернули
державні дотації, а в 2000 році уряд погасив частину боргів по зарплаті
шахтарям. Наступного року видобуток вугілля на «Павлоградвугіллі» виріс до 11
млн. тонн, проведення гірничих виробок — до 100 км в рік.
З червня 2004
року в права власності активами холдингу «Павлоградвугілля» вступило ВАТ
«Авдеевський коксохімічний завод». У тому ж році «Павлоградвугілля» увійшов в
ТОВ «Донбаську паливно-енергетичну компанію» (ДПЕК). Це стало знаменним етапом
в історії розвитку і процвітання підприємства.
На сьогодні у складі
ВАТ «Павлоградвугілля» працює 10 шахт, 9 філій і 4 структурні підрозділи.
Об’єднання є найбільшим і завдяки ефективному менеджменту найефективнішою
вуглевидобувною компанією в Україні. У липні 2007 року у рамках
реструктуризації бізнесу Групи СКМ пакет акцій ВАТ «Павлоградвугілля», належний
Авдеевському коксохімічному заводу (Група Метинвест) був переданий ТОВ «ДПЕК».
Усі інвестиційні зобов’язання за договором купівлі-продажу акцій
«Павлоградвугілля» також перейшли ДПЕК.
Впровадження
інноваційних технологій значно поліпшило якість вугілля, яке поставляється на
теплові електростанції і коксохімічні підприємства. Запорукою успішної роботи
ВАТ «Павлоградвугілля» стала розроблена власником концепція розвитку, що
включає модернізацію виробництва, використання сучасних методів управління,
підвищення безпеки праці. Перспективним напрямом розвитку у ВАТ
«Павлоградвугілля» вважається впровадження технології анкерного кріплення
гірничих виробок і стругової виїмки вугілля, а також високоефективного
гірничошахтного устаткування зарубіжного виробництва. Видобуток вугілля у ВАТ
«Павлоградвугілля» за результатами 2009 року склав 14,16 млн. тонн, виробниче
об«єднання збільшило свою долю в загальноукраїнському об»ємі вуглевидобування
до 18,2%. Прохідниками «Павлоградвугілля» було пройдено 106 847 п.м.
розкриваючих і готуючих гірничих виробок.
ВАТ
«Павлоградвугілля» реалізує Програму соціального партнерства з містами і
районами присутності підприємства. У 2009 році було спрямовано більше 3 млн.
грн. на програми, що сприяли підвищенню якості життя населення трьох міст, —
Павлоград, Тернівка, Першотравенск — і двох районів — Павлоградський і
Петропавловський — Дніпропетровській області.
Сьогодні
«Павлоградвугілля» — стабільно працююче підприємство з великою перспективою.
Власник розглядає вугільне об’єднання як один з основних активів, тому вкладає
кошти в його розвиток. У 2008 році ДТЭК інвестував у вуглевидобування на шахтах
«Павлоградвугілля» близько 1 мільярда гривен, що більш ніж на 80% перевищує
об’єм інвестицій 2007 року (551 млн. 355 тис. грн.). Ці засоби використані для
придбання нового гірничошахтного устаткування — 8-ми очисних і 11-ти
прохідницьких комбайнів, 18-ти скребкових конвеєрів і перевантажувачів і 23-х
стрічкових конвеєрів, — і поліпшення умов праці працівників виробничого
об’єднання, виконання вимог охорони праці і соціальних програм. Оплата
податків, зборів і інших обов’язкових платежів ВАТ «Павлоградвугілля» робить
своєчасно і в повному об’ємі, також робиться передоплата по ресурсних і
місцевих видах платежів до бюджету. Це в цілому сприяє не лише досягненню
високих і стабільних фінансово-економічних показників діяльності вугільного
об’єднання, але і рішенню цілої низки соціально-економічних і екологічних
проблем регіону.
2.2
Аналіз природоохоронної діяльності ВАТ «Павлоградвугілля»
Жоден
вид промислової діяльності людини не має такого широкого і глибокого впливу на
навколишнє середовище, як гірниче виробництво. Впливу зазнають усі елементи
навколишнього середовища. Із загальної кількості шкідливих речовин, що
відходять від джерел, на пилогазоочисні споруди надходить тільки 37,2%.
Уловлюється головним чином тверда фаза, ефективність пило-газоуловлювачів із
твердої фази становить 93,7%. Газоподібних речовин уловлено 9,3% від тих, що
надійшли на очищення. Дефіцит води в Україні досягає 4 млрд. м3/рік. Більшість
річок належить до категорії забруднених і дуже забруднених. Рівень забруднення
річок перевищує гранично-допустимі норми (ГДН) у 17-26 разів. Шахтні води, що
забираються після їх освітлення і знезаражування на очисних спорудах,
скидаються до басейнів Азовського і Чорного морів. При цьому основними
приймачами шахтних вод є річки Азовського моря, на частку яких припадає близько
80% загального обсягу шахтних вод, що скидаються. Загалом в Україні обсяг забруднених
і недостатньо очищених шахтних вод становив у 2008 р. 83,7%. Негативний вплив
на навколишнє середовище в Донбасі мають накопичувачі рідких промвідходів,
промстоків, у тому числі шахтних вод, і хвостосховищ збагачувальних фабрик.
Кількість таких об’єктів у Донбасі досягає 1600, їх загальний обсяг — 1744 млн.
т, а зайнята ними площа — 10043 га. Гідроізоляцію днищ сховищ в основному не
було зроблено, внаслідок цього такі об’єкти є джерелами і місцями забруднення
водних ресурсів, ґрунтів. На значній частині об’єктів пропускна спроможність
водоочисних споруд не відповідає обсягу промстоків, що скидаються в них. Виробнича
діяльність підприємств вугільної промисловості призводить до значних порушень
ландшафту на відведених землях, загальна площа яких досягає 23,4 тис. га. У
галузі відвалами зайнято близько 6,7 тис. га, під більше як 130 горизонтальними
відстійниками з примикаючими до них муловими майданчиками — близько 300 га, під
222 ставками-відстійниками і 51 шламонакопичувачем — 2008 га. У загальній площі відведених земель до пошкоджених віднесено 11,3 тис. га. Складне становище
в галузі створюється з відновленням відпрацьованих земель. У 2008 р.
рекультивовано лише 5,9% загальної порушеної площі.
При підземній
розробці корисних копалин розрізнюють такі види порушень земної поверхні:
просідання (15%), засмічення шахтною породою і затоплення стічними водами
(22,1%), забудова поверхні технологічними комплексами (39,2%). Площа дефляційно
небезпечних земель зросла до 51,5%. Усі ґрунти, які в 30-ті роки належали до
високогумусних, перейшли в середньогумусні, а решта — в малогумусні. Гумусність
грунтів знизилася з 4-9 до 2,5-4%. У Донбасі найбільша питома вага (68%)
еродованої землі. Внаслідок промислової діяльності підприємств порушено 30 тис.
сільськогосподарських угідь. Рекультивації потребує 5 тис. га.
Дослідження
вітчизняних і зарубіжних вчених дають підстави оцінити вплив чинників навколишнього
середовища на здоров’я населення орієнтовно в межах 17-20%. Незадовільний стан
екології у вугільних регіонах надто негативно відбився на життєдіяльності
населення. Так, коефіцієнт смертності в Україні збільшився з 12,1 до 15,2 на
1000 чоловік. Захворювання дітей у вуглепромислових районах на 20% вище середніх
показників по Україні.
Таким
чином, стан навколишнього середовища тісно корелює з впливом на нього
вугільного виробництва. Зниження напруженості цієї проблеми бачиться в
зменшенні техногенного навантаження шляхом використання латентного потенціалу
вугілля як при видачі його на поверхню, так і при залишенні його в шахті. Між
тим рівень утилізації відходів у вугільній промисловості становить 7%, а
використання твердих відходів не перевищує 100-150 тис. т/рік. Статистика
свідчить про стабільну тенденцію в Україні скорочення обсягів утилізації і
переробки відходів.
Вугільна
галузь є лідером по ресурсоємності. Вона споживає за рік понад 250 млн. м3
питної води. З видобутком вугілля витягується близько 753 млн. м3 на рік
шахтних вод. Цей об’єм містить понад 180 тис. т зависей і 1500 тис. т різних
солей. За рік з вугільних пластів і суміжних вміщуючих порід виділяється 1,87
млрд. м3 метану, з яких 90% виділяється в атмосферу вентиляційними системами.
Об’єм використання шахтного метану становить лише 5-8%.
Природоохоронна
діяльність на ВАТ «Павлоградвугілля» здійснюється у повної відповідності з
політикою ТОВ «ДТЕК» у цьому напрямку.
Діяльність
вугледобувних підприємств пов’язана з виробничими циклами, які мають істотний
вплив на довкілля. Екологічний баланс є необхідною умовою не тільки
конструктивних взаємин з органами державної влади і місцевими
співтовариствами,але й перспектив розвитку бізнесу ТОВ ДПЕК в цілому.
Плани
України щодо інтеграції в європейський енергетичний простір, а також
синхронізації енергосистеми України та UCTE спричиняють необхідність виконання
найпрогресивніших екологічних норм. Підвищуються вимоги до моніторингу
навколишнього середовища, до національного законодавства вносяться значні
зміни, як і приводять його у відповідність з європейськими нормами, ростуть
екологічні податки та збори.
Саме
тому компанія приділяє особливу увагу питанням охорони навколишнього
середовища. Екологічні ризики в рамках єдиної системи управління ризиками ДТЕК
виділені як пріоритетні. У ДТЕК функціонує департамент з техніки безпеки й
охорони довкілля. На всіх підприємствах, у тому числі і на ВАТ
«Павлоградвугілля» діють екологічні служби, які розробляють програми
природоохоронних заходів, погоджують їх із місцевими органами виконавчої влади
й регіональними екологічними інспекціями.
Стратегічна
мета ДТЕК у сфері природоохоронної діяльності – підвищення рівня екологічної
безпеки, зростання капіталізації активів компанії за рахунок забезпечення
надійного й нешкідливого виробництва. Компанія визначила такі напрями досягнення
поставленої мети:
· 
упровадження єдиної системи екологічного
менеджменту;
· 
реалізація програми для виконання вимог
Директиви ЄС 2001/80/ЄС;
· 
здійснення екологічної програми на
вугільних і генеруючих активах;
· 
реалізація проектів зі зниження викидів парникових
газів у атмосферу в рамках Кіотського протоколу.
У
2008 році на підприємствах ДТЕК розпочаті роботи з упровадження системи
екологічного менеджменту відповідно до міжнародних стандартів ІSO 14001:2004.
Система повинна стати складовою частиною системи корпоративного управління й
найважливішим інструментом управління нефінансовими ризиками, що діють у
Компанії.
Очікуваний
ефект від упровадження системи екологічного менеджменту:
· 
зниження негативного впливу на
навколишнє середовище;
· 
підвищення рівня екологічної безпеки
підприємств;
· 
вигідніші умови залучення інвестицій за
рахунок зниження екологічних ризиків;
· 
економія енергії та ресурсів
· 
залучення висококваліфікованого
персоналу.
Усі
роботи зі створення в ДТЕК системи екологічного менеджменту світового рівня
заплановано завершити протягом 3 років.
Сьогодні
екологічна програма ДТЕК направлена на вирішення таких проблем, успадкованих у
результаті приватизації державних підприємств:
· 
незадовільний стан пилогазоочисного
обладнання;
· 
застаріле обладнання та пристрої для
очищення передачі й скидання стічних вод;
· 
значні обсяги попутно добуваних шахтних
вод;
· 
підтоплювані території та порушені
землі;
· 
розміщення відходів.
Наразі
ці проблеми перебувають у стадії вирішення: інвестиції спрямовуються на
оновлення природоохоронного й виробничого обладнання та модернізацію
технологічних процесів на підприємствах. У 2009 році сумарний обсяг екологічних
витрат компанії збільшився в 1,95 разу порівняно з 2008 роком і склав близько
178 млн. грн.
У
сегменті генерації електроенергії розроблена й запущена довгострокова програма
з охорони навколишнього середовища, розрахована до 2021 року. Сума
передбачуваних інвестицій на її реалізацію складає 6 881,7 млн.грн, зокрема
813,3 млн. грн. у рамках реконструкції енергоблоків і 356,8 млн. грн. у рамках
реконструкції електрофільтрів енергоблоків.
  
Рис.
2.1. Сумарний обсяг викидів шкідливих речовин, т/рік
У компанії
розробляються проекти, направлені на зниження викидів парникових газів. У 2009
році завдяки зменшенню витрати умовного палива досягнуто скорочення викидів
парникових газів (у перерахунку на вуглекислий газ) порівняно з 2008 роком на
3,6%, або на 802 475,37 тонн у перерахунку на вуглекислий газ.
  
Рис. 2.2. Викиди
парникових газів у перерахунку на вуглекислий газ, млн. тонн
Одним
із найважливіших завдань для маловодних регіонів, до яких належить регіон
діяльності Компанії, є збереження водних ресурсів і вирішення проблеми
забезпечення населення питною водою.
У
2009 році за рахунок проведення ремонтних й організаційних заходів на
підприємствах ДТЕК споживання води на господарсько-питні потреби знижено на
1627 тис. м3 (на 17,8% порівняно з 2008 роком). Споживання води на виробничі
потреби за підсумками року вдалося скоротити на 3391,17 тис. м3 (на 4,75%
порівняно з 2008 роком).
  
Рис. 2.3.
Споживання води на господарсько-питні потреби, млн. м3
У ВАТ
«Павлоградвугілля» шахти використовують на технологічні потреби попутно добувну
воду, що дозволяє економити близько 3 млн. м3 води питної якості та зменшити
техногенне навантаження на викиди у р. Самара. З метою впровадження сучасних
методів знезаражування води розроблена проектна документація й почата заміна
старих хлораторних установок,небезпечних для довкілля, на нове знезаражувальне
обладнання «Полум’я».
  
Рис. 2.4.
Споживання води на виробничі потреби, млн. м3
Більшість
відходів, які утворюються на підприємствах ДТЕК, не є небезпечними. Проте через
дефіцит земель залишається актуальною проблема розміщення великотоннажних
відходів вугільної породи.
Компанія
веде роботи з нарощування дамб ставків-накопичувачів збагачувальних фабрик і з
їх очищення. Це дозволяє обійтися без додаткового відведення земель для
розміщення рідких відходів вуглезбагачення. На ЦЗФ «Павлоградська» реалізується
проект модернізації водно-шламової схеми, що призведе до скорочення розміщення
відходів збагачення у хвостосховищі на 724,2 тис. тонн у 2009-2017 роках (у
середньому на 80,5 тонн на рік).
У
Західному Донбасі поклади вугілля знаходяться під заплавою річки Самара, тому
виїмка пов’язана з осіданням земної поверхні, затопленням і заболочуванням
земель. Для відновлення порушених земель у складі ВАТ «Павлоградвугілля» працює
спеціалізоване підприємство з гасіння териконів і рекультивації земель.
Рекультивація
просілих і підтоплюваних земельних ділянок ведеться одночасно з виробничою
діяльністю. У 2009 році для цієї мети було використано 90 млн. тонн гірничої
породи. Сьогодні завдяки рекультивації, що проводиться,половина шахт
підприємства працює без порідних відвалів, а отже, додаткового відведення
земель.
Крім
того, ВАТ «Павлоградвугілля» здійснює компенсаційну висадку лісового масиву.
Для зниження рівня ґрунтових вод у районі села Вербки Дніпропетровської області
працює дренажна система, яка захищає 1295 га лісового масиву від підтоплення.
Площа
рекультивованих у 2009 році земель склала 15,9 га.
2.3 Діагностика рівня забезпечення сталого розвитку
ВАТ «Павлоградвугілля»
Для
того, щоб запропонувати шляхи вдосконалення механізму управління
гірничодобувним підприємством в напрямку забезпечення його сталого розвитку,
необхідно оцінити поточний стан об’єктів управління, тобто встановити, чи
відповідає рівень стійкості окремих підсистем перспективам сталого розвитку
підприємства. Конкретні умови функціонування механізму забезпечення сталого
розвитку багато в чому залежать від того, наскільки великою є розбіжність між
фактичними і бажаними показниками економічного та екологічного стану
конкретного підприємства. Ефективний механізм повинен ліквідовувати цю
розбіжність, приводячи систему в стійкий стан.
Проблема
оцінки та діагностики рівня забезпечення сталого розвитку гірничодобувного
підприємства останнім часом набула особливої актуальності. Це обумовлено цілою
низкою причин, з яких основними є: незворотний негативний вплив гірничих
розробок на навколишнє природне середовище, важке економічне становище
гірничодобувних підприємств (особливо вугільних), соціальна нестабільність у
гірничих регіонах та інші. Ефективність майбутнього функціонування і саме
існування цих підприємств, соціально-економічний розвиток гірничодобувних
регіонів прямо залежить від ступеня сталості їх розвитку, чим значною мірою
визначається сталий розвиток держави в цілому.
Серед
проблем забезпечення сталого розвитку гірничодобувного підприємства (у даному
випадку – ВАТ «Павлоградвугілля»), що підлягають рішенню, у першу чергу, варто
згадати наступні:
— неповну
визначеність з набором складових сталого розвитку підприємства;
— наявність
значних утруднень формалізованого опису динамічних властивостей підприємства з
точки зору забезпечення його сталого розвитку, у взаємозв’язку з діями
дестабілізуючих факторів;
— існуючі
утруднення з визначенням складу оціночних критеріїв складових сталого розвитку
гірничодобувного підприємства, а також їхньою градацією для різних рівнів
розвитку;
— відсутні
загальновизнані вітчизняні методики оцінки рівня сталого розвитку підприємства,
оскільки підходи, що одержали визнання в закордонній практиці, не завжди можна
застосувати в умовах економіки України;
— відсутність
методик комплексної оцінки рівня забезпечення сталого розвитку підприємства, з
урахуванням усіх його складових. Ця проблема досить істотна, оскільки рівні
різних складових визначаються за різними шкалами, що утрудняє їх зведення в
єдиний комплексний показник.
Перелік
проблем можна було б продовжувати. Всі вони вимагають наукового осмислення з
метою визначення або удосконалення (якщо вони існують) підходів до їх
ефективного рішення.
Розробимо
власну методику оцінки рівня забезпечення сталого розвитку гірничодобувного
підприємства на прикладі ВАТ «Павлоградвугілля».
Розробку
варто почати з уточнення самого поняття індикаторів (чи критеріїв) сталого
розвитку.
Індикатори
(критерії) – це показники, що характеризують зміни стану виробництва, економіки
і навколишнього природного середовища у часі. Вони надають кількісну та якісну
характеристику проблеми і дозволяють оцінити ситуацію, відзначити її зміни.
Для
ВАТ «Павлоградвугілля» розробка індикаторів сталого розвитку є логічним
продовженням екологічної програми, яка проголошувана і провадиться на
підприємстві.
Актуальність
розробки методики оцінки рівня забезпечення сталого розвитку підприємства і
доповнення ними існуючої екологічної програми обумовлено наступними чинниками:
1) 
застарілі основні виробничі фонди, які
не можуть забезпечити комплексне і раціональне використання природних ресурсів
і, відповідно, максимізувати природокористування;
2) 
високим антропогенним навантаженням на
екосистеми регіону, що є головною причиною втрати біологічного різноманіття і
представляє загрозу для виконання екологічних (очистка повітря і води,
детоксикація і утилізація відходів та ін.), рекреаційних функцій;
3) 
багаторазове перевищування темпів росту
забруднених і порушених земель над темпами їх рекультивації, низьким рівнем
переробки та утилізації вторинних й попутних ресурсів, відходів виробництва і
споживання, незначною часткою впроваджених ресурсозберігаючих і маловідходних
технологій;
4) 
наявністю у регіоні значної частки
території, за всіма ознаками відповідної зоні екологічного лиха, що визначає
розвиток екологічно обумовленої патології, лімітує соціально-економічний
розвиток регіону;
5) 
недосконалістю екологічного
законодавства.
Забезпечення
сталого розвитку передбачає виділення, аналіз і оцінку існуючих показників
(індикаторів, критеріїв) по кожній з складових розвитку і розробку на цій
основу системного механізму забезпечення сталого розвитку підприємства.
У
ході аналізу економічних показників стану механізму забезпечення сталого
розвитку досліджено динаміку видобутку вугілля, стан основних виробничих
потужностей, розраховано коефіцієнти оновлення та вибуття основних засобів.
Встановлено, що протягом досліджуваного періоду (2007-2009 рр.) ВАТ
«Павлоградвугілля» нарощували обсяги виробництва. Спостерігалося поступове,
повільне оновлення виробничих потужностей підприємств, що характеризується дуже
високим рівнем зносу.
Зазначимо,
що поняття сталого розвитку гірничодобувного підприємства у даному випадку
включає виробничу, техніко-технологічну, фінансову, екологічну складові
(підсистеми). Розглянемо їх більш детально.
Виробнича
підсистема характеризує виробничу діяльність підприємства; результатом
виробничої діяльності шахт є вилучення на поверхню трьох продуктивних
компонентів: вугілля, породи і рудникового газу. Рівень виробничої підсистеми
сталого розвитку підприємства може бути визначений показником фактичного
видобутку вугілля за рік. Критерієм стійкості
буде перевищення рівня видобутку наступного року над попереднім:
Івt
= Qt; Івt — Івt — 1 > 0
Техніко-технологічна
підсистема характеризує технологічний потенціал і ступінь його прогресивності.
До основних негативних факторів належать: фізичне та моральне старіння
обладнання, моральне старіння використовуваних технологій. Показником
техніко-технологічної підсистеми може бути розрахований загальний коефіцієнт
зношування основних виробничих фондів:
Кзнош.заг
= 1 – (1 – Кф.знош.) * (1 – Кмор.знош1)= Ітt
Критерій
стійкості розвитку техніко-технологічної системи буде:
Ітt
— Ітt — 1 <0
Фінансова
підсистема характеризує фінансову стійкість підприємства. Про ослаблення
фінансової стійкості свідчать: зниження ліквідності; підвищення кредиторської і
дебіторської заборгованості; зниження фінансової стійкості і т.п.
Для загальної оцінки фінансового стану ВАТ
«Павлоградвугілля» доцільно визначати інтегральний індикатор фінансової
стійкості на основі методики скорингового аналізу. Застосування простої
скорингової моделі, що враховує показники
фінансової незалежності, ліквідності та рентабельності, дало змогу
встановити, що стан ВАТ «Павлоградвугілля» оцінюється як кризовий. Інтегральний
індикатор стійкості фінансової підсистеми:
Іфt — Іфt — 1
>0
Екологічна
підсистема характеризує дію гірничодобувного підприємства на навколишнє
природне середовище. При розрахунку показників даної підсистеми необхідно
враховувати недосконалість існуючої інформаційної системи забезпечення сталого
розвитку гірничодобувних підприємств. Тому моніторинг екологічних показників
стану механізму забезпечення сталого розвитку гірничодобувних підприємств
обмежено показниками, що відображаються в офіційній звітності та впливають на
функціонування їх економічних підсистем. До таких показників належать: викиди
забруднюючих речовин в атмосферу стаціонарними та пересувними джерелами
забруднення, скиди забруднюючих речовин у водні об’єкти, розміщення відходів,
екологічні збори за забруднення, екологічні штрафи, поточні та капітальні
витрати на охорону навколишнього природного середовища та ін. Індикатором
стійкості розвитку екологічної підсистеми приймемо зниження екологічних
платежів:
Іеt — Іеt — 1
<0
Індикатори
оцінки механізму забезпечення сталого розвитку ВАТ «Павлоградвугілля» після їх
розрахунку зведемо у табл. 2.1.
Таблиця 2.1 Визначення
стійкості поточного стану механізму забезпечення сталого розвитку ВАТ
«Павлоградвугілля»

















































Об’єкт управління
Інди-катор
Критерії стійкості
Розрахунок


значення індикатора
зміна інди-катора
значення індикатора
зміна інди-катора


2007
2008
2008
2009


Виробнича підсистема
Ів
Івt — Івt — 1
> 0
4,01
3,82

 — 0,19
нестійкий

3,82
4,16

0,34
стійкий



Техніко-технологічна підсистема
Іт
Ітt — Ітt — 1 <0
0,81
0,80

 — 0,01
стійкий

0,80
0,73

 — 0,07
стійкий



Фінансова підсистема
Іф
Іфt — Іфt — 1
>0
1,85
1,79

 — 0,06
нестійкий

1,79
1,69
 — 0,1 нестійкий


Екологічна підсистема
Іе
Іеt — Іеt — 1 >0
3767
4461

694
нестійкий

4461
4673
212 нестійкий



За допомогою
розрахунку еколого-економічних показників розвитку підприємства ВАТ
«Павлоградвугілля» встановлено, що покращення економічних показників його
функціонування пов’язано зі збільшенням випуску промислової продукції, що
призводить до зростання негативного впливу на довкілля. Зниження обсягів випуску
продукції спричиняють і зниження забруднення, однак темпи падіння виробництва
випереджають темпи зниження навантаження на навколишнє природне середовище.
Водночас, погіршення екологічних показників негативно позначається і на
економічних показниках розвитку підприємств, збільшуючи загальну суму витрат, а
отже, зменшуючи прибуток. Це дозволяє констатувати, що фактично взаємодія
підсистем ВАТ «Павлоградвугілля» не забезпечує передумов для його сталого
розвитку.
Висновки
за розділом 2
1. На базі
аналізу розвитку і сучасного стану вугільної промисловості України встановлено,
що видобуток вугілля завжди супроводжується значним негативним впливом на
навколишнє середовище і призводить до порушення природної екологічної
рівноваги. Незважаючи на істотне зниження обсягів видобутку вугілля в Україні,
екологічні проблеми загострюються. Діяльність
вугледобувних підприємств пов’язана з виробничими циклами, які мають істотний
вплив на довкілля. Екологічний баланс є необхідною умовою не тільки
конструктивних взаємин з органами державної влади і місцевими співтовариствами,
але й перспектив розвитку бізнесу ТОВ ДПЕК, як управляючий компанії для ВАТ
«Павлоградвугілля».
2.
Проаналізовані природоохоронна та екологічна діяльність компанії ДТЕК, у складі
якого знаходиться ВАТ «Павлоградвугілля». Стратегічна мета ДТЕК у сфері
природоохоронної діяльності – підвищення рівня екологічної безпеки, зростання
капіталізації активів компанії за рахунок забезпечення надійного й нешкідливого
виробництва.
3.
Для того, щоб запропонувати шляхи вдосконалення механізму управління
гірничодобувним підприємством в напрямку забезпечення його сталого розвитку,
необхідно оцінити поточний стан об’єктів управління, тобто встановити, чи
відповідає рівень стійкості окремих підсистем перспективам сталого розвитку
підприємства. Індикатори (критерії) – це показники, що характеризують зміни
стану виробництва, економіки і навколишнього природного середовища у часі. Вони
надають кількісну та якісну характеристику проблеми і дозволяють оцінити
ситуацію, відзначити її зміни.
4. Аналіз
розрахованих індикаторів дозволяє констатувати, що фактично взаємодія підсистем
ВАТ «Павлоградвугілля» не забезпечує передумов для його сталого розвитку.


Розділ
3. Удосконалення механізму забезпечення сталого розвитку гірничодобувного
підприємства
3.1
Напрямки удосконалення механізму забезпечення сталого розвитку гірничодобувного
підприємства
На теперішній час проблема забезпечення сталого розвитку на рівні
підприємства є недостатньо розробленою. Однак багатьма науковцями одним з основних
напрямків вдосконалення механізму забезпечення сталого розвитку підприємства
вважається розробка і впровадження стратегічного еколого-економічного
управління розвитком підприємства (еколого-економічної стратегії сталого
розвитку) та вдосконалення існуючих підходів до інформаційного забезпечення
сталого розвитку. На базі цього визначаються можливі альтернативні стратегії
сталого розвитку підприємства. Для цього повинна бути запропоновано
послідовність реалізації заходів, спрямованих на формування і впровадження
(реалізацію) цього механізму забезпечення сталого розвитку підприємства.
У процесі
діагностики факторів забезпечення сталого розвитку ВАТ «Павлоградвугілля»
встановлено, що функціонування виробничої, техніко-технологічної, фінансової та
екологічної підсистем даного підприємств когерентне, взаємопов’язане і
взаємозумовлене. У зв’язку з цим зазначені підсистеми можуть утворювати пари, у
яких перший елемент виступає метою (підсистема-мета), а другий – засобом її
досягнення (підсистема-засіб).
Гірничодобувне
підприємство, приймаючи в якості головної мети управління забезпечення сталого
розвитку, може досягти цієї мети, реалізуючи різні за своєю спрямованістю
альтернативні стратегії. Для полегшення процесу формування набору
альтернативних стратегій доцільно використовувати матрицю, засновану на
координації факторів забезпечення сталого розвитку в парах (підсистема-засіб,
підсистема-мета) (рис. 3.1).
Для визначення
альтернатив необхідно дотримуватись такої процедури:
1) 
на підставі системної
оцінки індикаторів сталого розвитку визначити, у якому стані (стійкому чи
нестійкому) перебувають виробнича, техніко-технологічна, фінансова та
екологічна підсистеми гірничодобувного підприємства;
2) 
визначити пари
(підсистема-мета; підсистема-засіб);
3) 
за допомогою запропонованої
матриці сформувати набір альтернативних стратегій управління підприємством;
4) 
вибрати з набору
альтернатив конкретні стратегії та адаптувати їх відповідно до особливостей
функціонування підприємства.
При цьому слід
керуватися прийнятою концепцією виконання місії, яка в контексті цього
дослідження зводиться до забезпечення сталого розвитку гірничодобувного
підприємства.