Контрольна
робота
з
дисципліни
ІСТОРІЯ
ЕКОНОМІЧНИХ ВЧЕНЬ
На
тему
НАЦІОНАЛЬНА
ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ У НІМЕЧЧИНІ:
					







особливості
історичної та нової історичної шкіл
(Варіант
9)
Воробей
Марія
Рівне
2011
План
Вступ
1. 
Передумови виникнення та етапи еволюції
німецької історичної школи
2. 
Історична школа в Німеччині
3. 
Нова історична школа
Висновок
Література
Вступ
Критичне переосмислення деяких основоположних принципів класичної
школи пов’язане з ідеями ще одного напрямку в економічній науці, який
сформувався у першій половині XIX ст. Представники цієї течії звернули увагу на
надмірну абстрактність і необґрунтований універсалізм класичної школи, що
претендувала на розкриття єдиних і загальних для всіх часів і народів
«природних» законів, які управляють господарчими процесами. При такому підході
зовсім не враховуються особливості історичного розвитку окремих країн, їх
національно-культурні традиції, конкретні умови, У яких формуються господарські
інститути і способи їх функціонування. У противагу індивідуалізму класичної школи
висувалося поняття нації як єдиного господарського організму, економічні дії
якого підпорядковувалися не егоїстичним інтересам особистості, а колективним
завданням і цілям. Ці цілі і завдання в різних націй можуть бути різними, а
тому вивести єдині принципи і закони, які б в однаковій мірі застосовувалися до
всіх, неможливо.
Подібні погляди були близькі представникам тих країн, що відстали
у своєму економічному розвитку і не могли конкурувати з більш розвитими у
промисловому відношенні державами. Для них визнання загальних економічних
законів означало виправдання їхньої відсталості, що виявлялася наслідком
неминучих «природних» процесів, так само як і передові позиції більш розвинених
країн. Твердження, що кожна країна розвивається за своїми законами, посіяло
надії на можливість рівноправних відносин, усуваючи фатальну приреченість на
економічну відсталість.
Сприятливим ґрунтом для поширення такого роду ідей виявилася
Німеччина, що у першій половині XIX ст. була країною політично роздробленою й
економічно слаборозвиненою, обплутаною мережею феодальних пережитків. Прагнення
до подолання відсталості і більш динамічного розвитку знайшло відображення в
поглядах представника прогресивних шарів національної буржуазії Фрідріха Ліста
(1798-1846). Свої ідеї він виклав у книзі «Національна система політичної
економії» (1841), де, полемізуючи з класичною школою, відстоює право кожної
нації на специфічний характер розвитку. Теоретичним обґрунтуванням цього
служить його вчення про стадії економічного розвитку. Кожна нація проходить у
своєму русі ряд послідовних етапів. Ліст виділяє п’ять таких стадій:
мисливську, пастушу, землеробську, землеробсько-мануфактурну,
землеробсько-мануфактурно-торгову. Різні країни в даний момент можуть
перебувати на різних стадіях розвитку, а тому їхні економіки не можуть
підпорядковуватися єдиним універсальним законам. Відповідно до цього повинна
будуватися й економічна політика держави, яка повинна враховувати особливості
тієї стадії; на якій перебуває країна, щоб щонайкраще вирішити головне завдання
— сприяти розвитку виробничих сил нації. Так торгові взаємовідносини країн, які
перебувають на одній стадії розвитку можуть дотримуватися принципу вільної
торгівлі. Але для країн, які перебувають на різних стадіях, цей принцип не
підходить, тому що менш розвинута країна свідомо програє, не витримуючи
конкуренції з боку промислово більш розвинених країн. У цій ситуації для неї
більш придатною буде протекціоністська політика, яка захищає молоду вітчизняну
промисловість від іноземної конкуренції. Ліст однак бачить і негативні наслідки
протекціонізму, який створює пільгові умови вітчизняним виробникам, що
послабляє для них стимули пошуку найбільш ефективних варіантів економічних
рішень. Тому він веде мову про «виховний протекціонізм», який підтримує національну
промисловість лише доти, поки вона не зміцніє і не досягне того ж рівня, що і
її іноземні конкуренти. Після цього стає можливим і доцільним повернутися до
політики вільної торгівлі. Свої висновки Ліст намагається підкріпити докладним
описом господарської історії європейських країн, чому присвячена значна частина
його книги. Звернення до економічної історії стає важливим аргументом в
обґрунтуванні закономірностей господарського життя.
1. 
Передумови виникнення та
етапи еволюції німецької історичної школи
Формування економічної думки в Німеччині на початку XIX ст.
відбувалося у своєрідних історичних умовах, які відобразили специфіку соціально
економічного розвитку країни та підготували підґрунтя для появи
неортодоксальних теорій. Історичні передумови виникнення німецької історичної
школи: 
• Економічна відсталість країни, нерозвиненість індустрії,
збереження залишків феодалізму, пережитків середньовічних аграрних відносин
Промисловий переворот відбувся у Німеччині на півстоліття пізніше, ніж Англії
та Франції. До 1840 р. за умов приблизно однакової кількості населення (близько
27 млн.) Німеччина добувала у 14 разів менше вугілля, виплавляла у 8 разів
менше чавуну, переробляла у 16 разів менше бавовни ніж Англія. Загальмованість
соціально-економічного розвитку країни була зумовлена слабкістю національної
буржуазії, економічним та політичним пануванням великих земельних власників. У
Німеччині численні феодальні повинності не були знищені буржуазною революцією,
а обмежувались шляхом поступових державних реформ та викупу феодальних
повинностей.
Економічно-територіальна роздробленість країни, політичний
консерватизм та протиборство дрібних відособлених держав, об’єднаних у
конфедерацію за національною ознакою. Заснування Митного союзу та реформування
торговельно-економічних відносин, здійснені Пруссією у 1818 p., хоча і мали
певні позитивні наслідки, однак не вирішили проблеми економічного та
політичного об’єднання усіх німецьких земель.
Відсутність єдиного внутрішнього ринку, єдиної грошової одиниці,
нерозвиненість системи транспорту, зв’язку тощо. Формування національного
внутрішнього ринку в Німеччині наштовхувалось на численні перешкоди у вигляді
митних кордонів між окремими німецькими державами. У країні існувала
розбіжність мір, ваг, карбувалось до 600 видів монет тощо.
Несприятливий вплив зовнішньоекономічних факторів на розвиток
національної економіки, який знайшов відображення:
у відсутності зовнішніх джерел нагромадження капіталу через втрату
Німеччиною позицій одного з центрів світової торгівлі після великих
географічних відкриттів XV—XVI ст.;
пануванні індустріально розвиненої Англії на німецьких ринках
внаслідок відсутності протекціоністських бар’єрів на шляху просування в країну
конкурентоспроможних мануфактурних та фабричних імпортних товарів.
Тягар феодальних відносин, тривале відставання національної
промисловості, яка потребувала митного захисту, необхідність економічного та
політичного об’єднання країни, загроза перетворення її на сировинний придаток
та ринок збуту готової продукції більш розвинених країн засвідчували
непридатність для практичного застосування в Німеччині рекомендацій класичної
політичної економії, зорієнтованої на свободу зовнішньоекономічної діяльності і
фритредерство.
Водночас на початку XIX ст. в Німеччині склалися певні теоретико-методологічні
та ідеологічні передумови появи неортодоксальних ідей та теорій:
Давні традиції історико-філософських досліджень, формування
історичної школи права на чолі з відомим вченим, правознавцем Ф.К. фон Савіньї
(1779—1861), представники якої звертались до проблем моралі, духу суспільства,
широко використовуючи поняття інституцій як узагальнюючих норм, що мають
значення для певного відрізка часу. Суспільна думка Німеччини на початку XIX
ст. перебувала під впливом ідей знаменитого філософа Г.В.Ф. Гегеля (1770—1831),
який визначав культуру як дослідження історії людського духу, здатне виявити
істинні напрямки розвитку суспільних явищі процесів. Мислитель був переконаний,
що у процесі розвитку людського суспільства держава (з етичного погляду) завжди
посідає панівне становище порівняно з окремими індивідами.
Прикладний характер розвитку економічного знання в рамках
камералістики — сукупності суспільних наук, зорієнтованих на теорію і практику
управління державою. У XVI—XVIII ст. камералістика викладалась у Німеччині з
метою підготовки чиновників для камеральних управлінь. Відтак велика увага
приділялась конкретним прикладам розвитку соціально-економічного середовища,
формуванню практичних навичок в галузях права, політики, фінансів тощо.
Камералісти розглядали розвиток суспільства як позитивну практику, трактуючи
державу як найголовніший інститут у ієрархії суспільних явищ.
Зростання національної громадянської самосвідомості та поширення
ідеології романтизму, заснованої на вимогах національної єдності та побудови
могутньої німецької держави. Романтизм виник як вияв національної самобутності
на противагу універсалізму просвітництва і особливо яскраво виявився у країнах,
позбавлених державності, — Німеччині, Італії, Польщі. Пронизана ідеями
національної єдності, суспільна думка Німеччини того часу знайшла відображення
у творах видатних філософів І. Канта (1724—1804), Й. Фіхте (1762—1814), А.
Мюллера (1779—1829), які:
поставили у центр суспільного прогресу людину, стверджуючи, що
самоцінність особистості не має приноситись у жертву заради досягнення
суспільного добробуту;
підкреслювали пріоритетність морального закону, моральних норм та
стимулів людської діяльності;
розглядали державу як важливий суспільний інститут, покликаний
створити передумови для розвитку та процвітання нації;
стверджували, що захоплення універсальними схемами шкодить
національним інтересам тощо.
Є дві речі, які возвеличують наші душі, — зоряне небо над нами і
моральні закони всередині нас.
Ніколи не стався до людини лише як до засобу, але завжди також як
і до мети.
Таким чином, особливості соціально-економічного розвитку Німеччини
на початку XIX ст., наукові традиції та поширення ідеології романтизму
підготували підґрунтя для виникнення альтернативного класичній політичній
економії напряму економічної думки, який отримав назву німецької історичної
школи. Видатний німецький мислитель Фрідріх Ліст (1789—1846) народився в м.
Рейтлінген у сім’ї заможного ремісника. Після здобуття шкільної освіти працював
у майстерні батька, але не виявляв старанності та належного ентузіазму.
Врахувавши любов Фрідріха до книжок, батьки віддали його на навчання до писаря.
Зарекомендувавши себе здібним учнем, Ф. Ліст швидко просувався по службі: від
дрібного чиновника Тюбінгенської філії Вюртемберзького бюро до керуючого
справами та політикою Тюбінгена, а згодом — розрахункового радника у столиці
королівства Штутгарті. У 1877 р. Ф. Ліста запросили на факультет політичних
наук у Тюбінгенському університеті, де він почав займатись викладацькою та
науковою діяльністю. Фрідріх Ліст ще з молодих років німецький вчений виявив
себе рішучим прихильником буржуазно-демократичних реформ. У 1818 р. він
заснував газету «Друг швабського народу», в якій виступав за
підпорядкування адміністрації суспільному контролю, свободу преси тощо. Уряд
закрив газету, разом з цим ф. Ліст був вимушений залишити кафедру в Тюбінгені.
У 1819 р. вчений заснував у Франкфурті «Генеральну асоціацію німецьких
промисловців та комерсантів», діяльність якої була спрямована на
лібералізацію внутрішньої торгівлі та ліквідацію внутрішніх митних кордонів.
Пропаганда ліберальних ідей та енергійна агітація за економічну
єдність нації поставила німецького дослідника в опозицію до уряду. Він зазнав
політичних переслідувань і був вимушений залишити Німеччину. Жив у Франції,
Англії, Швейцарії, у 1825 р. виїхав із сім’єю до СІНА. Згадуючи цей період
свого життя, Ф. Ліст писав: «коли доля закинула мене в Америку, я залишив
усі книги. Життя — найкраща книга з політекономії у цій новій країні… Я
жадібно і старанно читав цю книгу, намагаючись скоординувати засвоєні уроки з
результатами моїх минулих спостережень і досвіду». В Америці німецький
дослідник займався фермерством, підприємницькою діяльністю, був редактором
газети, в якій друкував і власні статті, пропагуючи ідеї національної єдності
та виховного протекціонізму.
У 1832 р. Ф. Ліст повернувся на батьківщину. Він з ентузіазмом
зустрів звістку про митне об’єднання Німеччини у 1834 р. і з новою енергією
поринув у громадську діяльність. Пропагуючи необхідність розвитку транспортної
системи країни як важливого засобу піднесення її економічного потенціалу, він
став засновником одного з перших у країні акціонерних товариств з будівництва
залізниць. Але втягнутий у політичні та фінансові інтриги, Ф. Ліст знову був
вимушений емігрувати.
Перебуваючи у Франції у 1841 p., вчений опублікував головну працю
свого життя «Національна система політичної економії», яка за задумом
дослідника мала стати першою частиною фундаментального наукового дослідження і
мала підзаголовок «Міжнародна торгівля, торговельна політика і німецький
митний союз».
Після повернення на батьківщину Ф. Ліст займався науковою роботою,
журналістикою, активною пропагандою ідей «національної економії».
Однак психологічне напруження, викликане погіршенням здоров’я та матеріального
становища, далося взнаки. У 1846 р. вчений помер за доволі загадкових обставин,
які не виключають самогубства.
Хвиля посмертного визнання мислителя принесла йому ступінь доктора
наук, монументи у різних містах Німеччини, видання зібрання творів у 10 томах
тощо. Фактично друга половина XIX ст. в Німеччині пройшла під знаком реалізації
ідей Ф. Ліста, які справили визначальний вплив на еволюцію економічної політики
держави і сприяли її економічному відродженню та переходу на передові рубежі
світової економічної ієрархії.
2. Історична школа в Німеччині
Історичний метод дослідження, започаткований Ф. Лістом, знайшов
найповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, І яка
склалася в Німеччині у 40-ві — 50-ті pp. XIX ст. Незважаючи на певні
відмінності у поглядах відомих німецьких дослідників В. Рошера (1817— 1894), Б.
Гільдебранда (1812—1878) та К. Кніса (1821 — 1898), саме у працях І цих авторів
історична школа заявила про себе як про неортодоксальний і напрям економічної
думки, покликаний вивчати господарські явища і процеси у їх національній та
часовій визначеності. Прикметник «стара» почали вживати після того,
як наприкінці XIX ст. у Німеччині сформувалась «нова» (молода)
історична школа. Засновником німецької історичної школи був Вільгельм Георг
Фрідріх І. Рошер — провідний німецький економіст, професор Лейпцизького
університету, автор праць «Програма лекцій з історичного методу»
(1854), «Історія І англійської політичної економії XVI—XVII століть»
(1851), «Система політичної економії» (1854—1894), «Історія
національної політичної економії» (1874) І та ін.
Історичний метод дослідження, започаткований Ф. Лістом, знайшов
найповніше відображення у поглядах представників старої історичної школи, І яка
склалася в Німеччині у 40-ві — 50-ті pp. XIX ст. Незважаючи на певні
відмінності у поглядах відомих німецьких дослідників В. Рошера (1817— 1894), Б.
Гільдебранда (1812—1878) та К. Кніса (1821 — 1898), саме у працях І цих авторів
історична школа заявила про себе як про неортодоксальний і напрям економічної
думки, покликаний вивчати господарські явища і процеси у їх національній та
часовій визначеності. Прикметник «стара» почали вживати після того,
як наприкінці XIX ст. у Німеччині сформувалась «нова» (молода) історична
школа.
Засновником німецької історичної школи був Вільгельм Георг Фрідріх
І. Рошер — провідний німецький економіст, професор Лейпцизького університету,
автор праць «Програма лекцій з історичного методу» (1854),
«Історія І англійської політичної економії XVI—XVII століть» (1851),
«Система політичної економії» (1854—1894), «Історія національної
політичної економії» (1874) І та ін.
Стверджував, що не існує єдиної політичної І економії та
універсальних законів господарського І розвитку всіх націй, оскільки генезис
господарського життя кожної країни є специфічним, залежним від її
геополітичного становища, конкретно-історичних та І природних умов, традицій і
звичаїв, розвинутості політичних інститутів тощо.
Критикуючи методологію класичної школи, вчений звертав увагу на
те, що окремі індивіди керуються у своїх вчинках не лише прагненням економічної
вигоди, але і суспільними інтересами, сімейними турботами, почуттям
національної єдності тощо. Відтак позаекономічні чинники суттєво впливають на
вчинки та прагнення людей, значно збагачуючи їх палітру. Вбачав завдання
економічної науки не стільки в теоретичному аналізі та отриманні абстрактних
висновків, скільки в емпіричному дослідженні історичного матеріалу, вивченні
конкретних форм та методів організації господарської діяльності, виявленні
причин національних особливостей розвитку економічних процесів та дослідженні
специфічних законів функціонування національних економік.
«Ми залишаємо обабіч будь-яку розробку… економічних
ідеалів, — писав німецький дослідник, — замість цього ми звернемось до простого
викладу спочатку господарських потреб і природи народів, потім законів та
закладів, покликаних їх задовольнити, насамкінець, до викладу більшого чи
меншого успіху останніх».
Особливий наголос вчений робив на необхідності міждисциплінарного
підходу як важливого засобу подолання обмеженості та «шкідливого
впливу« класичної доктрини. »Наша мета, — зазначав німецький
дослідник, — просто описати економічну природу людини і її економічні бажання,
дослідити закони і характер рішень, що їх прийнято для задоволення цих
бажань… Таке дослідження може бути здійснене за умови тісного контакту з
іншими знаннями із національного життя, наприклад, з історії цивілізації».
Протиставив універсальному, космополітичному вченню класиків
власну концепцію історичного розвитку націй, застосувавши історичний підхід до
теорії трьох факторів виробництва. В історії розвитку націй вчений виділив три
великих періоди:
I — найдавніший, за якого головним фактором виробництва була
земля;
II — середньовічний, коли значну роль починає відігравати праця,
капіталізована завдяки корпоративно-цеховій організації виробництва;
III — новий, пов’язаний із пануванням капіталу.
Аналізуючи третій період еволюції суспільства, В. Рошер вказував
на зростаючі можливості економічного прогресу націй, зумовлені розвитком
індустрії, транспорту, витісненням ручної праці машинною. Водночас вчений
звертав увагу на викликане цими змінами загострення соціальних суперечностей,
розшарування суспільства на багатих та бідних тощо. Особливо наголошував на
необхідності розробки практичних рекомендацій, спрямованих на використання
наявного потенціалу розвитку та вдосконалення суспільства відповідно до
довгострокових інтересів кожної нації. Вчений стверджував, що історія народів
торує собі шлях мирними засобами «позитивного права», а нація стає
учасником цього процесу під керівництвом держави. Вважаючи законними лише
еволюційні форми розвитку суспільства, він зазначав, що «кожна революція,
яка б не була велика потреба у змінах, здійснюваних нею, залишається все-таки
завжди найбільшим нещастям, великою і нерідко смертельною хворобою народного
життя».
Виразником ідей «старої» історичної школи був також
професор Марбурзького, Цюріхського та Бернського університетів Бруно
Гільдебранд, який знаходився у більшій, ніж В. Рошер, опозиції до класичної
школи. У праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848)
вчений: поставив за мету «перетворити політичну економію на теорію, що має
справу з економічним розвитком народів». Ставлячи під сумнів існування
універсальних узагальнень, Б. Гільдебранд розглядав історію як засіб не стільки
удосконалення (як це було у В. Рошера), скільки повного оновлення економічної
науки. Стверджуючи, що предмет дослідження політичної економії становлять
закони господарського розвитку націй, вчений був переконаний, що простежити
останні можна шляхом вивчення історії та здійснення статистичних досліджень.
Відтак абстрактному методу класиків Б. Гільдебранд протиставляв емпіричний
підхід та фактозбирання. 
Заперечував концепцію «економічної людини» та прагнення
звести поведінку господарюючих суб’єктів до егоїстичних устремлінь, ігноруючи
мораль, право, звичаї та їх вплив на мотивацію економічної діяльності.
«Людина — істота соціальна, — писав Б. Гільдебранд, — вона є продуктом цивілізації
та історії. її потреби, її освіта і її ставлення до речових цінностей, як і до
людей, ніколи не залишаються незмінними, а географічно і історично безперервно
змінюються і розвиваються…». Відтак вчений був переконаний, що політична
економія «не є природним ученням людського егоїзму, але має бути наукою
моральною».
Здійснив спробу періодизації історії господарського розвитку
народів, поклавши в її основу мінову концепцію, спосіб обміну. Запропонована
вченим концепція стадійного економічного розвитку знайшла відображення у назві
його праці «Натуральне господарство, грошове господарство і кредитне
господарство» (1864). Таким чином історичний шлях економічного розвитку
націй Б. Гільдебранд поділив на такі етапи:
I — натуральне самодостатнє господарство середніх віків, яке
характеризується нерозвиненим безгрошовим обміном;
II — грошове господарство мануфактурного періоду, в якому гроші
функціонують як необхідний посередник обміну;
III — розвинене кредитне господарство, в якому обмін здійснюється
на основі кредиту.
Виходячи з того, що кредитне господарство створює могутні стимули
підвищення економічної активності господарюючих суб’єктів, Б. Гільдебранд
уважав третю стадію вершиною економічного розвитку націй. Ліквідація на цій
стадії «панування грошей та капіталу» перетворює, на думку вченого,
ринкову економіку на справедливий устрій, «доброчинне» суспільство,
засноване на довірі та високих моральних якостях громадян. Метою цього
суспільства є задоволення наперед визначених потреб людей, рівність та справедливість.
Водночас, як і В. Рошер, Б. Гільдебранд був переконаний, що
досягнення такого суспільного ідеалу можливе лише еволюційним шляхом під
керівництвом держави. Виступив з критикою утопічного соціалізму, захищаючи
принципи ринкового господарювання. Розмірковуючи над «уроками
історії», вчений захищав недоторканність приватної власності як
«потужного двигуна розвитку людського духу»1, який уможливлює
індивідуальну різноманітність та розвиток.
Найпослідовнішим провідником ідей «старої» історичної
школи був Карл Густав Адольф Кніс (1821 —1898) — німецький економіст, дослідник
економічної історії, професор Марбурзького, Фрайбурзького та Гейдельберзького
університетів. У праці вченого «Політична економія з погляду історичного
методу» (1853) знайшли відображення та систематизований виклад
найважливіші методологічні підходи «старої» історичної школи.
Заперечуючи повторюваність економічних явищ в історії різних
народів, К. Кніс висунув на перший план відмінності у ступенях еволюції,
традиціях та здібностях різних націй.
Німецький дослідник: Відкидав саму можливість існування
універсальної економічної науки, наголошував на тому, що вчені здатні описати
виникнення та розвиток економічних процесів та явищ, але не в змозі здійснити
відповідні узагальнення в силу унікальності та неповторності господарського
розвитку різних народів.
Аналізуючи господарський устрій кожної нації як результат її
історичної еволюції, що зазнає постійних змін, вчений стверджував, що можна
говорити про існування лише аналогій та відносних причиностей, зумовлених
конкретними обставинами. Відтак завдання дослідників К. Кніс вбачав у факти
збиранні та описі генезису економічних процесів та явищ.
Наголошував на необхідності аналізу господарської еволюції народів
у тісному взаємозв’язку з іншими аспектами їх суспільного буття. Вчений
стверджував, що людська поведінка детермінована національними
«ознаками», оскільки кожна людина є насамперед представником певної
нації, якій апріорі притаманні певні риси (англійцям — ощадливість, почуття
станової ієрархії, національна гордість; французам — прагнення до рівності,
насолоди, новацій; німцям — старанність, почуття справедливості, гуманізм
тощо). Таким чином господарська поведінка окремої особи не зводиться до
егоїстичних устремлінь і визначається ментальністю народу, чинними законами та
мораллю.
Доводив, що спостереження економічного розвитку різних народів
уможливлюють емпіричні узагальнення та вплив на економічні явища і процеси
шляхом розробки економічної політики, спрямованої на досягнення суспільно
значущих цілей.
Таким чином, представники старої історичної школи в Німеччині:
сприйняли основні наукові цінності концепції «національної
економії» Ф. Ліста, сформулювали альтернативні класичній політекономії
методологічні положення, яких згодом дотримувались їх наступники;
звернули увагу на відносну цінність економічного знання, еволюцію
понять, оцінок і теорій у процесі історичних та інституційних змін;
вказали на необхідність використання історичного методу
дослідження;
обґрунтували економічну роль держави у країнах, які потребують
мобілізаційних зрушень нації для трансформування економіки.
Водночас представники старої історичної школи:
— не зробили навіть спроби, користуючись історичним методом
дослідження, побудувати цілісну економічну концепцію, альтернативну класичній;
Представники старої історичної школи перш ніж перейти до будь-яких
узагальнень намагалися зібрати весь фактичний матеріал про відповідні події в
попередній період і в теперішній час. Вони були впевнені, що такий метод
дозволить їм зробити висновки більш ґрунтовними, ніж холодні і байдужі до
людини дедуктивні побудови англійських економістів.
Б. Селігмен відкинувши поняття економічного закону та
абстрактно-дедуктивний метод дослідження, втратили саму економічну теорію,
поступово підмінивши її економічною історією та економічною політикою;
вивчення проблем та механізмів функціонування ринкової економіки
замінили дослідженням проблем її еволюції та фактозбиранням.
3. Нова історична школа
У 70—80-ті pp. XIX ст. у Німеччині виникла так звана нова або
молода історична школа. Вона стала безпосередньо наступницею старої історичної
школи, об’єднавши нове покоління дослідників, які прагнули розвинути історичний
метод та застосувати його до аналізу нових економічних процесів та явищ.
Становлення нової історичної школи відбувалось у дещо відмінних
соціально-економічних умовах історичного розвитку Німеччини:у 1871 р.
звершилось об’єднання німецьких земель, що сприяло формуванню повноцінного
внутрішнього ринку, становленню єдиної грошової системи, єдиного торговельного
законодавства тощо;промисловий переворот 40—60-х pp., воєнна перемога Пруссії
над Францією та приєднання до Німеччини промислово розвинених територій Ельзасу
та Лотарингії, величезна контрибуція (5 млрд франків), спрямована на
переоснащення національної промисловості, сприяли швидкому індустріальному
розвитку країни;зміни у соціальній структурі суспільства та зростання масштабів
найманої праці супроводжувались загостренням проблем майнової нерівності та
безробіття, сприяли формуванню масових організацій робітників, посиленню
профспілкового робітничого руху, поширенню у суспільстві революційної ідеології
марксизму тощо;подальше зміцнення культу німецької держави супроводжувалось
розвитком її зовнішньоекономічної та зовнішньополітичної агресивності (політика
«залізного канцлера» О. Бісмарка) та спробами регулювання класових
відносин на шляху соціального реформування.
Нові явища суспільного життя країни породжували нові проблеми,
які, на думку нового покоління німецьких дослідників, не могли бути вирішені з
позицій класичної політичної економії та маржиналізму, а тому вимагали
неортодоксального підходу, започаткованого Ф. Лістом та старою історичною
школою.
Ядро «першої хвилі» теоретичних надбань нової історичної
школи становили твори Г. фон Шмоллера (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931), К.
Бюхера (1847—1930), А. Вагнера (1835—1917) та інших вчених, які поставили перед
собою завдання, поглибивши та розвинувши історичний метод, дослідити на його
основі господарські явища і процеси з метою вирішення практичних проблем
формування економічної політики, адекватної реаліям економічного розвитку
нації.
Нова історична школа відобразила підвищену увагу вчених до
соціальних інституцій, насамперед до держави як гаранта еволюційного розвитку
суспільства, досягнення загальнонаціональної мети та соціальної рівноваги.
Визначаючи правовий порядок основою історичного розвитку, «молоді
історики» надавали важливого значення дослідженню правових норм, їх впливу
на економічні відносини та господарський механізм. У конкретних економічних явищах
вони вбачали відображення та матеріалізацію соціальної психології народу як
головної рушійної сили розвитку суспільства.
На відміну від старої історичної школи, молода історична школа не
була однорідною і розпалась з самого початку на дві течії:
— консервативну, яку очолив Г. Шмоллер — прихильник традиційних
підвалин німецького суспільства, монархії та націоналізму;
— буржуазно ліберальну, яку очолив Л. Брентано — прихильник
поступового реформування буржуазного суспільства на шляху розвитку профспілкового
руху та досягнення «класового миру».
Засновником нової історичної школи та лідером її консервативного
напряму був видатний німецький економіст, професор Галльського, Страсбурзького
та Берлінського університетів іноземний почесний член Петербурзької Академії
наук (1901) Густав Шмоллер, автор праць «Основи загального учення про
народне господарство« (1872), »Народне господарство, наука про
народне господарство та її методи» (1897) та ін. Він заперечував плідність
теоретичних узагальнень та абстрактно-дедуктивного аналізу класичної (а згодом
— неокласичної) теорії, трактуючи останню «не більш, ніж попереднім
начерком загальних причин економічного життя». Відстоюючи історичний метод
аналізу, вчений вимагав від дослідників скрупульозного опису фактичної господарської
поведінки, історико-статистичних розробок, спостережень, «витонченого
дослідження фактів», класифікації та аналізу, які уможливлюють пізнання
економічних закономірностей та пояснення причинно-наслідкових зв’язків.
«Особливо важливо з’ясувати передовсім виникнення окремих господарських
інститутів, — писав Г. Шмоллер, — а не всього народного господарства або
універсального світового господарства. Немає потреби ставити широкі історичні
проблеми, необхідно з допомогою строгого історичного методу вивчати
одиничне».
Визначав політичну економію як науку, покликану вивчати людську
діяльність, спрямовану на задоволення різноманітних потреб. Стверджуючи, що
економічна теорія не може ігнорувати людські вчинки, німецький дослідник
звертав увагу на різноманітність спонукальних мотивів людської діяльності.
Відтак він обґрунтував необхідність міждисциплінарного підходу, встановлення
наукових зв’язків політичної економії з економічною історією, соціологією,
політикою з метою скрупульозного аналізу мінливих дій соціальних груп, які
мають культурні, економічні, географічні та етичні відмінності.
Водночас німецький вчений виступав проти залучення математики до
економічних досліджень, мотивуючи це тим, що людська психіка є надто складним
завданням для диференціального обчислення.
Одним з перших в історії економічних учень впровадив «етичний
принцип» у економічні дослідження, стверджуючи, що господарське життя
нації визначається не лише природними та технічними, але у першу чергу —
моральними факторами, «духовними силами людей». У центрі власної
концепції господарського життя німецький учений поставив «спільність мови,
історії, звичаїв та ідей», яка, на його думку, глибше за економічні
чинники пов«язує між собою суб»єктів господарювання. Він стверджував, що
кристалізована у звичаях і праві морально-духовна суспільна свідомість здійснює
вплив на всі вчинки людей, а значить і на господарську діяльність також.
Наголошуючи на тому, що економічний устрій народу визначається
нормами поведінки (етикою) та юридичними нормами (правом), Г. Шмоллер
стверджував, що економічного успіху в житті здатні досягти лише люди, вчинки,
доброчесність та порядність яких відповідають високим моральним засадам.
Вважав державу «найбільш вагомим речовим капіталом
нації», покликаним протистояти проявам класового егоїзму та класових
зловживань. Виходячи з того, що життєвий устрій народу набуває свого вираження
шляхом державного етико-правового регулювання, вчений відводив останньому
вирішальну роль у забезпеченні успішного економічного розвитку нації та усуненні
соціальних суперечностей.
Погоджуючись з висновками К. Маркса щодо існування класового
конфлікту найманих робітників та капіталістів, німецький дослідник віддавав
перевагу реформістському напрямку суспільної перебудови на основі усвідомлення
державою своєї відповідальності перед суспільством.
Хоча Шмоллер і відкидав економічний діагноз капіталізму,
поставлений К. Марксом, він погоджувався з висновками про неминучість
соціалізму. Однак соціалізм, на його думку, повинен був виникнути не в
результаті пролетарської революції, а на основі спільних дій монархії і більш
освічених робітників.
Виходячи з «етичного принципу», вчений надавав великого
значення моральному фактору як найважливішому засобу подолання наявних у
суспільстві суперечностей. Відтак він відстоював сильну патерналістську
державу, здатну не лише забезпечити соціальний захист робітників, але виховати
їх у дусі «соціальної солідарності» з підприємцями. Стверджуючи, що
не революція, а зміна моральності людини виступає найдійовішим засобом суспільного
прогресу, Г. Шмоллер наполягав на проведенні реформ, які б усунули надмірну
майнову нерівність. Водночас він був противником законодавчого обмеження
робочого дня, не визнавав законності профспілок, підтримував організацію союзів
підприємців, локаути, «чорні списки» тощо.
Прагнення до практичної реалізації зазначених ідей спонукало Г.
Шмоллера до заснування у Німеччині у 1872 р. Спілки соціальної політики —
об’єднання університетських професорів на ґрунті ідей німецької історичної
школи для пропаганди здійснення соціально-економічних реформ.
Одним із провідних представників «першої хвилі» нової
історичної школи І був доцент Берлінського, а згодом — професор Мюнхенського
університетів іноземний член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1895)
Людвіг Йозеф (Луйо) Брентано (1844—1931) — активний діяч Спілки соціальної
політики, провідний ідеолог її буржуазно-ліберального крила. Найважливіші
економічні погляди вченого знайшли відображення у його працях: «Сучасні
робітничі гільдії« (1871—1872), »Про відношення заробітної плати і
робочого часу до продуктивності праці« (1877), »Класична політична
економія» (1888) та ін. У цих творах Л. Брентано:
Заперечував існування універсальних законів економічного розвитку,
наголошуючи на тому, що теоретична економія не має прикладного практичного
значення і є другорядною порівняно з безпосереднім спостереженням та описом
«навіть найнезначніших явищ економічного життя».
Визнавав провідну роль етичних та правових чинників господарського
розвитку.
Дотримувався мінової концепції, вважаючи пріоритетними фактори
розподілу та обміну. Прикладом такого підходу є обґрунтування вченим
зацікавленості підприємців у високій заробітній платі найманих робітників.
Вказуючи на відсутність суперечностей між прибутком як винагородою «творчого
духу» підприємців і заробітною платою, Л. Брентано трактував останню як
важливий стимул зростання продуктивності праці найманих робітників. Відтак, він
був переконаний, що низька заробітна плата гальмує розвиток національних
продуктивних сил та знижує конкурентоспроможність німецьких товарів.
Зацікавленість підприємців у високій заробітній платі вчений пояснював також їх
залежністю від платоспроможного попиту населення, який значною мірою визначається
доходами робітників.
Пропагував ідеї соціального партнерства та вважав реформи дієвим
засобом попередження революційних виступів пролетаріату. Брентано був палким
прихильником тред-юніонізму, він абсолютизував роль профспілок у справі
докорінного поліпшення становища робітничого класу і був переконаний, що профспілки
здатні захистити свої інтереси без допомоги держави. Як активний діяч Спілки
соціальної політики та лідер її буржуазно-ліберального крила, вчений пропагував
ідеї реформізму, «класового миру» та соціального партнерства.
Заперечував уявлення про вище призначення держави порівняно з
індивідом. Звертаючи увагу на схильність державних діячів до зловживання
владою, німецький дослідник стверджував, що саме особистість, наділена
інтелектом та високими моральними якостями, здатна ініціювати корисні для суспільства
реформи. Водночас Брентано не був прихильником економічного лібералізму,
допускаючи помірні масштаби державного законодавчого регулювання.
Виступав за примусове картелювання у промисловості, розглядаючи
монополізацію економіки як оздоровчий захід, спрямований на планомірне
пристосування виробництва до попиту та попередження кризових явищ у економіці.
Стверджуючи, що картелі є найдієвішим засобом попередження ринкових
катаклізмів, Л. Брентано визначав їх як спілки виробників, які бажають планомірно
пристосовувати виробництво до попиту з метою уникнення надвиробництва і всіх
його наслідків: падіння цін, банкрутств, знецінення капіталу, безробіття та
голоду.
Теоретико-методологічні особливості нової історичної школи знайшли
відображення у працях Карла Бюхера (1847—1930) — відомого дослідника
економічної історії, автора книги «Виникнення народного господарства»
Брентано, безсумнівно, належав до числа найбільш талановитих представників
німецької історичної школи. Намагаючись надати історії і політичній економії
науковий характер, він водночас усвідомлював, ідо їм притаманні риси мистецтва,
оскільки лише останні оживляють ці науки.
Ця праця сприяла започаткуванню нової хвилі «молодих
істориків», які спрямували свої зусилля на подолання розриву між історичними
та теоретичними дослідженням попередників.
Найбільш виразно економічні погляди К. Бюхера відобразились у
запропонованій ним періодизації економічної історії людства та поясненні
генезису капіталізму на основі розвитку структури ринку. На основі мінової
концепції вчений виокремив три ступені господарської еволюції народів:
I — самодостатнє натуральне господарство, діяльність якого
підпорядкована задоволенню власних потреб (первісний лад «нецивілізованих
народів», антична латифундія, земельне господарство вільних селян та маєтки
раннього середньовіччя);
II — міське господарство, у якому рух продукції від виробника до
споживача опосередковується місцевим ринком (робота ремісників на замовлення, обслуговування
місцевого ринку);
III — народне господарство зі сформованим національним ринком та
значною кількістю посередників обміну (зріле ринкове господарство, в якому
торгівля набуває широкого розвитку).
Бюхер був переконаний, що істинний капіталізм існує лише на
останній , стадії, яка характеризується найповнішою реалізацією таких
економічних категорій, як капітал і процент. Вчений виходив з того, що еволюція
форм обміну супроводжувалась вдосконаленням промислового виробництва та сприяла
поширенню сфери впливу капіталу аж до повного охоплення ним національної економіки.
На думку німецького дослідника, цей розвиток можна проаналізувати за такою
схемою: домашнє виробництво, у якому капітал відсутній — праця ремісників на
замовлення (капіталом є інструмент робітників) — праця на вільний ринок
(капітал доповнюють приміщення та сировина) — кустарне виробництво (засоби
виробництва і продукція стають капіталом купця-підприємця) — фабрична система
(всі складові капіталу зосереджуються у руках фабриканта-підприємця, який сам
займається збутом виготовленої продукції). Підкреслюючи вирішальну роль
грошового капіталів розвитку національної економіки, К. Бюхер тлумачив
фінансовий капітал як наслідок абсолютного підпорядкування промислового
капіталу позичковому.
На противагу старій історичній школі «нові історики» не
обмежувались обґрунтуванням необхідності застосування історичного методу в
економічних дослідженнях, а широко використовували його на практиці.
Заперечуючи класичний (неокласичний) підхід до аналізу економічних процесів та
явищ, вони стверджували, що закони економіки не можуть бути відкриті шляхом
дедуктивних, логічних обґрунтувань, а потребують емпіричних спостережень,
індукції та дослідження народного господарства у конкретних реаліях його
історичного розвитку.
Висновок
Історична школа, безумовно, внесла важливий елемент новизни в
економічні дослідження. Нею був обґрунтований і застосований принцип історизму,
що дозволило глянути на економічний процес у динаміці, у розвитку і знайти такі
його риси й особливості, які зовсім не помітні у статичному стані. Крім того,
«історики» наповнили економічний процес конкретним змістом, уявивши його як рух
реальних господарських форм і інститутів. Завдяки їхнім дослідженням стало
очевидним, що економічне життя набагато багатше і змістовніше від тих
абстрактних схем, у які намагалася укласти його класична школа. Але не менш
очевидним було й інше: • не можна зрозуміти економіку, обмежуючись лише описом
процесів, які відбувалися. Крізь строкатість національних особливостей і
історичних обставин чітко проступають загальні закономірності, виявленням яких
і повинна займатися теоретична економія. Але вона зможе це зробити тим успішніше,
чим більша кількість конкретних історичних фактів буде досліджена й осмислена.
Метод логічної абстракції й історичний метод не виключають, а доповнюють один
одного. їхній синтез знайшов втілення в дослідженнях видатних економістів
наступних поколінь і став одним з найважливіших принципів сучасного наукового
аналізу.
Література
1. 
Аникин
А.В. Юность науки. Жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Маркса. – М.: ИПЛ,
1975. – 384 с.
2.  Всемирная
история экономической мысли. Т. 3. – М.: Мысль, 1989. – С.
91-103.
3.  Історія
економічних учень. Підручник / Базилевич В.Д. – К.: Знання, 2004. – 1300 с.
4.  Історія
економічних учень: Навч.-метод. посібн. для самост. вивч. дисц. / Л.Я.
Корнійчук, Г.Ю. Кириллова, Н.О. Татаренко, С.Б.Погорєлов. – К.: КНЕУ, 2002. –
284 с.
5.  Історія
економічних учень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко та ін. – К.:
КНЕУ, 1999. – 564 с.
6.  Історія
економічних учень: навчальний посібник /Юхименко П.І., Леоненко П.М. – К.:
Знання-Прес, 2002. – С. 123.
7.  Ковальчук
В., Сарай М. Економічна думка в історичному аспекті: Навчальний посібник. –
Тернопіль: ТАНГ-“Астон”, 1999. – 268 с.
8. 
Майбурд
Е. Введение в историю экономической мысли. От пророков до профессоров.– М.:
Дело, 2000. – 560 с.
9. 
Ядгаров Я.С.
История экономических учений: Учебник – М.: Инфра, 1997. – 288 с.