Контрольна робота
з курсу «Економічна історія»
на тему:
«Різні моделі змішаної
економіки й національні особливості післявоєнного відновлення економіки в
різних країнах (період 1945-1970рр.)»

					








ЗМІСТ
Вступ
1 «Змішана економіка» як модель регульованої ринкової
економіки
2 Зміни, що відбулися на карті післявоєнної Німеччини. Причини
високих темпів господарського розвитку ФРН у період 1951-1970рр. «Німецьке
економічне диво
3 Японія як економічний гігант, що завоював значні сегменти
світового ринку в період 1951 — 1970 рр
4 Подальший розвиток ринкової економіки у Франції, США й Південній
Кореї
5 Характеристика створеного в 1957р. економічного угрупування
(Європейського економічного співтовариства ЄЕС) основних країн Західної Європи
Висновки
Використана література


ВСТУП
Економічна історія є
надзвичайно важливим предметом у системі економічної освіти: вона закладає у
свідомості основи економічного мислення та логічного аналізу економічної
дійсності. Простежуючи зміни форм господарського розвитку, процеси формування
та розвиток певних господарських систем, економічна історія дає можливість
побачити, як здійснюється сам хід перетворень, головні досягнення в галузі
технічного прогресу чи економічної політики, які або самі є результатом
соціально-економічних перетворень, або стають приводом, передумовою економічних
зрушень.
Економічна історія дає
реальне бачення довготермінових тенденцій економічного розвитку. Якщо статистика
та соціологія малюють характеристики сучасного стану економіки, то економічна
історія — картину історичного руху від минулого до сучасного, без чого
неможливо побачити тенденції економічного розвитку, достатньо повно розкрити
сучасний його стан та причини тих чи інших явищ, що його характеризують,
підтвердити правильність чи розкрити помилки сучасної економічної політики,
нарешті, обґрунтувати її перспективи. У поєднанні з історією економічних учень,
економічна історія відіграє фундаментальну роль у формуванні
економіста-практика, дослідника і педагога, адже формує в нього критичне
мислення, «об’ємне» бачення соціально-економічних процесів і явищ.
При виконанні даної
контрольної роботи ми ретельно розглянемо та ознайомимось з процесами, що
відбувалися у післявоєнний період у різних країнах, та визначимо різницю між
різними моделями змішаної економіки, що діяли на той час.
1 «Змішана
економіка» як модель регульованої ринкової економіки
Після 1945 року економіка
всіх капіталістичних країн розвивалася значно швидше, ніж у першій половині XX ст., причому цей період
ознаменувався декількома спалахами інфляції. У всіх країнах держава все частіше
й усе більш регулярно стала втручатися в економіку. Однак національні
розходження, що виявилися, дозволяють стверджувати, що нація була й залишається
найважливішим фактором економічної історії.
Для кожної системи характерні
свої національні моделі змішаної економіки, тому що країни відрізняються своєрідністю
історії, рівнем економічного розвитку, соціальними й національними умовами.
Розглянемо найбільш відомі національні моделі.
Американська модель побудована на системі всілякого заохочення підприємницької
активності, збагачення найбільш активної частини населення.
Малозабезпеченим групам
створюється прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і матеріальної
допомоги. Завдання соціальної рівності тут взагалі не ставляться. Ця модель
заснована на високому рівні продуктивності праці й масової орієнтації на
досягнення особистого успіху, У цілому для американської моделі характерний
державний вплив, спрямований на підтримку стабільної кон’юнктури й економічної
рівноваги.
Шведська модель відрізняється сильною соціальною політикою, спрямованою на
скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на
користь найменш забезпечених верств населення. Тут у руках держави перебуває
всього 4% основних фондів, а частка державних витрат в 90-х рр. склала 70% від
валового внутрішнього продукту (ВВП), причому більше половини із цих витрат
направляється на соціальні потреби. Природно, це можливо тільки в умовах
високої норми оподаткування. Така модель одержала назву «функціональна
соціалізація». У такой моделі функція виробництва переходить на
приватні підприємства, що діють на конкурентній ринковій основі, а функція
забезпечення високого рівня життя (включаючи зайнятість, соціальне страхування)
і багатьох елементів інфраструктури (транспорт, наука) — на державу.
Соціальне ринкове
господарство ФРН. Ця модель формувалася
на основі ліквідації концернів гітлерівських часів і надання всім формам
господарства (великим, середнім, дрібним) можливості стійкого розвитку. При
цьому особливим заступництвом користуються так називані „миттельштанди»,
тобто дрібні й середні підприємства, фермерські господарства. Держава активно
впливає на ціни, мита, технічні норми. Ринок, що лежить в основі цієї системи
виявив свою перевагу у використанні спонукальних стимулів до високоефективної господарської
діяльності.
Японська модель характеризується певним відставанням рівня життя населення (у
тому числі рівня заробітної плати) від росту продуктивності праці. За рахунок
цього досягається зниження собівартості продукції й різке підвищення її
конкурентноздатності на світовому ринку. Перешкод майновому розшаруванню не
ставиться. Така модель можлива тільки при винятково високому розвитку
національної самосвідомості, пріоритеті інтересів нації над інтересами
конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви заради
процвітання країни. Ще одна особливість японської моделі розвитку пов’язана з
активною роллю держави, спрямованої на створення такого господарського
середовища, у якому перспективні галузі розвиваються найбільш динамічно.
Південнокорейська модель має багато загального з японською. Це, зокрема, стосується
особливостей психологічного складу населення країни, його високої працьовитості
й відповідальному відношенню до своїх обов’язків, що базується на моральних
нормах конфуціанства. Загальним для обох моделей є й активна участь державних
органів у перебудові економіки.
Однак південнокорейська
модель має й свої специфічні елементи. Деякі з них раніше використовувалися в
японській моделі (у першій половині минулого століття). Внаслідок відносно меншого,
чим у Японії, розвитку ринкових відносин південнокорейська держава цілеспрямовано
сприяла створенню потужних плацдармів ринкової економіки в особі великих
корпорацій, що переросли потім у фінансово-промислові конгломерати. Крім того,
державні органи надавали всебічну підтримку дрібному й середньому
підприємництву, сприяючи тим самим створенню в стислий термін середнього класу.
І, нарешті, ще один елемент південнокорейської моделі, — це чіткий і
збалансований поділ функцій між центром і провінціями, що також сприяло
формуванню розвинутої ринкової економіки.
2 Зміни, що відбулися на карті післявоєнної Німеччини. Причини високих
темпів господарського розвитку ФРН у період 1951-1970 рр. «Німецьке
економічне диво»
У числі підсумків Другої світової
війни перебуває й факт утворення на території країни-зачинателя війни двох
суверенних держав з різним суспільно-економічним устроєм. Це відбулося в
результаті компромісного рішення про створення системи чотирибічного (СРСР,
США, Англія, Франція) контролю за розвитком Німеччини. Об’єднання трьох зон
контролю, що здійснювали Англія, США й Франція, призвело до утворення так
званої Тризонії. До проголошення Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) ця
територія управлялася країнами-переможницями, які експропріювали у свою користь
частину німецького промислового потенціалу.
Державні інститути ФРН
формувалися досить довго, тому що це державне утворення, що об’єднало три зони
окупації, офіційно виникло в 1949р. Союзні держави тільки у квітні 1950р. дозволили
відновлення важкої промисловості Німеччини, і тільки в березні 1949р. припинили
демонтаж устаткування німецьких заводів.
Німецьке питання відігравало
особливу роль у післявоєнному врегулюванні. У чималому ступені провину за факт
розколу Німеччини на дві різні держави треба покласти на союзницькі держави,
які відмовилися від пропозиції СРСР надати цій країні можливість самій
вирішувати свою долю. Єдина й демілітаризована Німеччина могла б створити
найбільш сприятливі умови для здійснення репараційної програми. Радянському
Союзу можна дорікнути тільки в тому, що він не зміг протистояти політиці, що
вела до розколу. Природно, що Радянський Союз міг створювати нову державу на
уламках ринкової економіки тільки за своїм зразком і подобою.
По обидві сторони демаркаційної
лінії почалася політика демонстрації взаємної ворожості. Відбиттям цього може
служити наступний факт. У вересні 1950р. у ФРН були введені заборони на
професії: наприклад, члени комуністичної партії не могли займати пости в
системі державних органів. Таке положення призводило до росту напруженості у
відносинах між західною й східною частиною Німеччини, що досягла своєї найвищої
крапки у зведенні берлінської стіни в 1961р.
Питання історичних доль двох
нерівних у кількісному відношенні частин колись єдиної держави було, у
принципі, визначено приналежністю держав-переможниць до різних економічних
світів, тому для Радянського Союзу питання перетворення нової держави на
німецькій землі у вітрину соціалістичного табору на довгі роки стало предметом
особливої уваги й турботи, що потребувало, у тому числі, чималих матеріальних
засобів. Але історія однаково розпорядилася по-своєму, і замість подяки
німецький народ покладає провину за все, що сталося, у тому числі й за провал
цієї ідеї, на колишнє радянське керівництво.
У період з 1951 по 1970рр,
країни, що колись входили в політичну вісь «Рим — Берлін — Токіо»,
пережили етап надзвичайно високих і динамічних темпів економічного розвитку.
Основними причинами цього можна назвати:
— поразка в другій світовій
війні, що позбавила економіку кожної із цих країн однобокої мілітаристської
спрямованості,
— установлення демократичних
буржуазних свобод,
— активне втручання держави
в економіку,
— потужне зростання державного сектору в економіці;
— проведення прогресивних
аграрних реформ, спрямованих на якнайшвидший перехід до ринкових відносин у
сільськогосподарському виробництві;
— проведення твердої антиінфляційної
політики, у тому числі за допомогою заморожування заробітної плати й суворої
економії на всіх соціальних програмах;
— збільшення ємності
внутрішнього ринку, у тому числі товарів народного споживання;
— масове відновлення
морально й фізично застарілого виробничого обладнання,
— адекватне відношення до
необхідності розвитку НТП і його підтримка на державному рівні;
— збільшення інвестицій у
промисловість;
— структурна перебудова
промисловості через пріоритетний розвиток галузей НТП;
— посилення концентрації
виробництва й капіталу.
Післявоєнний економічний
ландшафт Німеччини був особливо сумним й обтяжуючим. У 1945р. Німеччина
виявилася в катастрофічному положенні навіть у порівнянні з тим, що інші
країни теж сповна випробували розруху. Той факт, що через 15 років після війни
західна частина цієї розгромленої країни вийшла на перше місце в Європі за
рівнем економічного розвитку, був одностайно охарактеризований як німецьке
«диво».
Остаточно від ідеї репарацій
переможці відмовилися лише у березні 1951р. Німецька марка, нова німецька
валюта, що стала втіленням політичного й економічного безсилля післявоєнної
Німеччини, була девальвована у вересні 1949р. більш, ніж на 20%. Але це була її
остання девальвація.
У червні 1948р. була здійснена
надзвичайно тверда грошова реформа. З огляду на соціально-політичну обстановку
в країні, присутність військ союзних держав і крайню слабкість профспілкового
руху, німцям вдалося зробити те, шо не змогли зробити французи. Кількість
грошей, що перебували в обігу, було скорочено настільки, що ціни на
внутрішньому ринку стали різко зменшуватися. Щоб досягти такого результату,
німецька адміністрація пішла на повну заміну національної валюти: замість
довоєнної рейхсмарки була випущена німецька марка. Кожен власник рейхсмарок міг
обміняти їх на нові гроші з розрахунку один до одного, але в дуже обмежених
межах: не більше 70 марок. Це призвело до анулювання всіх ліквідних запасів, що
перевищують зазначену суму. У той же час був введений високий податок на
нерухомість. Таким чином, власники земельних ділянок вносили свій внесок у
подолання фінансових труднощів країни.
У 1957р. Німецький
федеральний банк, у завдання якого входило фінансування кредитних установ і
захист паритету національної валюти, одержав новий, незвичайний для того часу
статус: він став незалежним від органів політичної влади. Члени правління цього
банку обираються представниками німецьких земель і не повинні звітувати перед
урядом або підкорятися його вказівкам. Якщо врахувати, що німці панічно бояться
інфляції, з якою вони зіштовхувалися під час Першої і Другої світових війн й у
післявоєнні періоди, можна легко пояснити, чому Західна Німеччина проводить
настільки обережну й результативну кредитно-грошову політику.
Ефективність німецької
промисловості виявилася ще перед Першою світовою війною, коли Німеччина вийшла
на перше місце в Європі, відтіснивши Великобританію на другий план. На початку
50-х років, практично відразу ж після відновлення зруйнованих будинків і
підприємств, почалося бурхливе відродження німецької економіки. Паралельно
відбувалися важливі зміни інституціонального характеру.
Якщо в першій третині XX ст. у Німеччині підсилювався
вплив лівих партій і революційних профспшок, то після Другої світової війни
склалася принципово інша соціально-економічна ситуація. Завдяки закону про
участь трудящих у керуванні підприємством, прийнятому в травні 1951р., потужні
німецькі профспілки виявилися включеними в господарську діяльність. Зокрема,
представники робітників та службовців входять до складу правління корпорацій із
правом вирішального голосу. Ця політика відповідала також й ідеологічним
основам нового режиму, установленого у Федеративній Республіці Німеччини й
відомого за назвою «соціально орієнтована ринкова економіка»,
теоретиком якого виступив Людвіг фон Ерхард (1897-1977). Щаблі його кар’єри
такі: директор керування господарства об’єднаних, західних зон окупації,
міністр народного господарства ФРН, заступник федерального канцлера, канцлер
республіки (1963-1966). Основну мету економічних реформ професор Л. Ерхард
проголосив як «створення соціального ринкового господарства»,
підвищення купівельної спроможності населення, зосередження всіх зусиль
народного господарства на збільшенні доходу. Засобами економічного відродження
країни при цьому були визначені вільна приватна ініціатива й конкуренція,
помножені на активну роль держави в економіці.
Для здійснення цих планів
потрібні були монетаристська антиінфляційна грошова реформа, лібералізація цін
і всіляка активізація підприємництва.
Результати цих реформ проявилися
досить швидко. Зникли товарний дефіцит й, відповідно, спекуляція. Інфляція була
незначною, а заробітна плата виросла за рахунок підвищення продуктивності
праці.
Збереженню стабільності
валюти й запобіганню гіперінфляції сприяло прийняття закону проти довільного
завищення цін.
Іншими факторами стали
організація фінансово-промислових груп і взаємопроникнення промислової й банківської
діяльності, що завжди було характерним для Німеччини. Це дозволяє промисловим
підприємствам зменшити свою залежність від дій біржових спекулянтів і капризів
приватних акціонерів, зокрема, від сваволі засновників фірм. Оскільки капітал
найбільших фірм контролюється основними об’єднаннями банків, то саме банкіри
ухвалюють рішення щодо призначення керівників підприємств, про стратегічні
напрямки їхньої діяльності й про методи й обсяги фінансування.
До середини 50-х рр. ФРН
вийшла на друге місце після США по обсягу золотих запасів. ФРН стає передовою
країною Західної Європи. Вона виступила одним з головних засновників
Європейського об’єднання вугілля й сталі, а потім — одним з архітекторів
«Загального ринку», де тепер успішно виконує роль економічного локомотива
й валютного генератора.
Німецька марка, сильна
європейська валюта, стала знаменним явищем другої половини XX ст. Зміцнення її позицій було обумовлено як характером грошової
реформи у ФРН, так і всією фінансовою й грошово-кредитною політикою західнонімецького
уряду.
Завдяки зміцненню своєї
національної валюти Західна Німеччина перетворилася у велику грошово-кредитну
державу. Відчувши небезпеку, власники «гарячих грошей» неодноразово
конвертували свої долари в надійні німецькі марки.
Сила німецької валюти зумовлена,
у першу чергу, відносно низьким рівнем інфляції у ФРН. Це означає, що внутрішня
купівельна спроможність марки знижується надзвичайно повільно, що сприятливо
позначається на її зовнішній купівельній спроможності й на її паритеті. У свою
чергу підвищення обмінного курсу марки стримує інфляцію, тому що воно веде до
зниження цін на імпортовані товари. Але в той же час зростання паритету
національної валюти може сприяти підвищенню цін експортованої продукції, але
цього не відбулося в результаті впливу деяких інших факторів.
Реальна сила німецької марки
пов’язана зі специфікою західнонімецької промисловості, що проявляється в
систематичному переливанні капіталів з однієї галузі в іншу. Німецькі
підприємства спеціалізуються, в основному, на виробництві товарів, попит на які
мало піддається впливу цін: автомобілі високого класу, верстати й устаткування,
хімічна продукція глибокої переробки й т.п. Таким чином, Німеччина стала однією
із країн, яка сама диктуює ціни, що дозволяє їй постійно нарощувати обсяги й
вартість свого експорту.
Міжнародне значення й
престиж німецької марки особливо виросли після того, як вона стала базовою
валютою для функціонування єдиної євровалюти, до введення якої Німеччина
призивала все Європейське співтовариство практично з перших років його
існування, цілком справедливо покладаючись на те, що її економічна міць виведе
марку на найвищий рівень рейтингу західноєвропейських валют. Надії Німеччини
виправдалися тільки з початку 1999р.
3 Японія як економічний гігант, що завоював значні сегменти світового
ринку в період 1951 — 1970 років
На відміну від країн
Західної Європи Японії не була надана допомога за планом Маршалла. Захід
обмежився гуманітарною допомогою. Крім того, були зведені до мінімуму
репарації, накладені на Японію по закінченню другої світової війни.
Після беззастережної
капітуляції в серпні 1945р. Японія була повністю реорганізована американцями,
як у сфері політики, так й у сфері економіки. У результаті такої перебудови
виникла нова ситуація, що дозволила говорити про «японське економічне
диво».
Діяльність генерала
Макартура (Мас Аrthur) і банкіра Доджа (Dodge) є яскравою ілюстрацією американського панування в післявоєнній
Японії. Макартур, дійсний проконсул, очолював американську адміністрацію в
Японії (SСАР). Додж, американський банкір, організував там грошову реформу
за зразком реформи німецької марки, що дозволило різко скоротити грошову масу в
обігу й придушити інфляцію. Найбільш істотні результати політичної, економічної
й соціальної реорганізації Японії, здійсненої під керівництвом США, виявилися в
наступному.
Наприкінці 1945 і початку
1946рр. був ліквідований японський військовий режим, була дозволена діяльність
профспілок, звільнені політичні ув’язнені, відновлена свобода слова й
проголошене право жінок на участь у парламентських виборах. Нова Конституція,
нав’язана японцям у листопаді 1946р., передбачала парламентський режим і
наявність багатопартійної системи.
Аграрна реформа, почата в
жовтні 1946р., призвела до ліквідації великих землеволодінь шляхом примусового
розпродажу поміщицьких латифундій у руки заможних селян й організації
фермерського господарства. Це дозволило широко застосовувати методи
інтенсивного землеробства й вийти вже в 1947р. на самозабезпечення Японії
продуктами харчування, що саме по собі, з огляду на малочисельні території
придатних до сільського господарства земель, уже є великим досягненням для цієї
країни.
Американські окупаційні
власті з далеким прицілом провели демонополізацію економіки, спрямовану на
ліквідацію так званих «дзай-бану», тобто найбільших монополістичних
об’єднань, що консолідували промислові підприємства, банки й торговельні фірми
навколо декількох родин (таких, як Мітцуі, Мітсубісі і т.п.). Реорганізація
промисловості призвела до зменшення їхнього впливу.
Однак у цій сфері успіхи
американців виявилися досить скромними, і японська економіка як і раніше
характеризується наявністю обмеженого числа гігантських груп та безлічі дрібних
і середніх підприємств. Це дає підставу говорити про «двоїсту структуру
японської економіки».
Грошова реформа за німецьким
зразком була проведена в грудні 1948р. До цього часу інфляція трималася на
рівні 100% у рік, після реформи темпи інфляції в Японії лише небагато
перевищували відповідні показники інших промислово розвинених капіталістичних
країн.
Корейська війна ознаменувала
початок «японського економічного дива». У період з 1950 по 1955рр. ВНП
збільшувався приблизно на 10% у рік. Завдяки витратам Сполучених Штатів, пов’язаних
з розміщенням американських військ на території Японії під час корейської
війни, це зростання не викликало погіршення японського платіжного балансу.
Протягом 50-х років
японський експорт являв собою важливий фактор росту національної економіки.
Частка експорту у ВНП Японії
завжди була нижче, ніж у європейських країнах, а в 50-х роках це розходження
було ще більш помітним. Основним фактором росту японської економіки є
інвестиції, які забезпечувалися за рахунок надзвичайно високого рівня заощаджень
населення (близько 30% ВНП).
Країна, що зазнала поразки у
Другій світовій війні, настільки добре й органічно включилася у світову
економіку, що стала одним з головних переможців в економічному змаганні великих
держав. Олімпійські ігри, організовані в Токіо в 1964р., продемонстрували
усьому світу колосальні можливості японської промисловості.
Тема «японського
виклику» у світовій економічній літературі незабаром змінилася темою
«японської погрози» і надовго стала однією із самих гарячих тем для
зацікавленого обговорення в ділових колах.
У 1968р. Японія стала
третьою економічною державою, впритул наблизившись за рядом показників до США й
СРСР. Темпи економічного росту були настільки високими, що в обсязі ВНП Японія
обійшла найбільші західноєвропейські країни, хоча в 1950р. цей показник
становив лише половину від ВНП Західної Німеччини, Великобританії або Франції,
які в той час були приблизно на одному рівні.
Зростання японської
промисловості відбувалося нерівномірно. У другій половині 60-х років, як і
десять років тому, Японія вступила у фазу прискореного розвитку, чому сприяли
колосальні інвестиції в економіку. Валові капіталовкладення в основний капітал
досягали в окремі роки 40% від ВНП. Відроджені гігантські корпорації
приступилися до методичного захоплення зовнішніх ринків для своїх товарів.
Зовнішньоторговельна
стратегія Японії заснована на максимальному використанні порівняльних переваг.
Як тільки якась галузь японської економіки досягає високих якісних показників,
вона починає посилено працювати на експорт. Саме тому п’ять видів продукції, що
користується найбільшим попитом на зовнішньому ринку (легкові автомобілі,
побутова електронна апаратура, сталевий прокат, автомобілі промислового
призначення й мотори), представляли наприкінці 70-х років більше 50% японського
експорту, тоді як у структурі французького експорту частка аналогічних товарів
була нижче 20%. Завдяки росту експорту японська економіка порівняно безболісно
пережила різке підвищення цін на нафтопродукти. У японській економіці держава
грає надзвичайно важливу роль.
Протекціонізм являє собою
найпоширенішу форму втручання держави в економіку. Завдяки митним бар’єрам і
нетарифному регулюванню (заборони, квоти й т.п.), Японія надійно захищає свій
внутрішній ринок від іноземних товарів. Так, наприклад, повністю заборонений
імпорт рису, а ціни на японські автомобілі усередині країни значно вище, ніж
ціни на ті ж автомобілі, що пропонуються на зовнішньому ринку. Такий
протекціонізм не має нічого загального з автаркією або інертністю. Економіст Ф.
Аркуш називав його «виховним протекціонізмом»: національні
підприємства захищені рівно настільки, щоб підготуватися до міжнародної
конкуренції, і в міру можливості уряд усуває один митний бар’єр за іншим. Таку
практику ще називають «стратегічною торговельною політикою», оскільки
в тісній взаємодії з підприємцями уряд визначає галузі промисловості, що
потребують підтримки й захисту держави.
Однак не слід перебільшувати
як роль держави, так і готовність до співробітництва з нею великих підприємців.
Прагнення Міністерства промисловості й зовнішньої торгівлі постійно втручатися
в економіку врівноважується приватними інтересами. Про це свідчить відмова
японського парламенту схвалити проект закону, запропонованого в 1963р., що
надавав державі широкі повноваження по проведенню твердої політики відносно
приватних фірм. Зараз втручання влади в японську економіку нагадує французьке
планування. Як національний пріоритет вибирається експорт продукції ряду
галузей, де досягнуті найвищі якісні показники.
Особливий характер взаємин
між приватним і державним секторами японської економіки, протекціоністська політика
Японії і її прагнення за всяку ціну розширювати свою присутність на
міжнародному ринку, викликають глибоке занепокоєння в промислових колах
країн-конкурентів. Процеси, прямо протилежні тим, що відбуваються в Сполучених
Штатах Америки, призвели до того, що позитивне сальдо японського
зовнішньоторговельного балансу перетворили Японію в найбільшого кредитора
іншого світу. Щорічний приріст внутрішніх нагромаджень перевищує обсяг щорічних
інвестицій, що створює сприятливі умови для розміщення засобів за кордоном,
оскільки державний бюджет практично врівноважений. Тому японці скуповують за
кордоном підприємства в самих різних галузях економіки. Відповідно до логіки
багатонаціональних корпорацій, найбільші японські фірми вступили у фазу
глобалізації своїх капіталовкладень, створюючи інтегроване виробництво у
світовому масштабі. Для цього вони сміло переносять виробництво на територію
іноземних держав. Так, наприклад, незважаючи на скорочення імпорту японських
автомобілів у Сполучені Штати, їхня частка в американському автомобільному
парку постійно збільшується завдяки діяльності японських автомобільних заводів на
території США.
Японія перетворилася в
економічного гіганта, що зумів завоювати значні сегменти ринку в основних
господарських комплексах миру: у США й Західній Європі. Завдяки досягненням
«технологічної думки в таких областях, як електроніка, нові матеріали й
т.п., японські промислові корпорації є грізними конкурентами для американських
і західноєвропейських підприємств. Однак не слід забувати, що ВВП Японії
становить лише половину від ВВП Сполучених Штатів Америки або ЄЕС. Із цього
погляду, незважаючи на міць й ефективність японської економіки, ця країна є
скоріше партнером, ніж супротивником інших промислово розвинених країн Заходу.
4 Подальший розвиток ринкової економіки у Франції, США й Південній
Кореї
У Франції втручання держави
в економіку має давні традиції, якщо згадати діяльність ще Батисту Кольбера,
міністра фінансів Людовика XI, що намагався створити підприємства з виробництва предметів розкоші,
щоб збільшити потенціал національної промисловості й стимулювати експорт. Новий
політичний режим, що виник у Франції в 1944р., став проводити політику
активного державного втручання в економіку.
Значну роль у цьому зіграла
політична діяльність генерала Шарля де Голля й комуніста Моріса Тореза, що
залишила помітний слід в економічній історії Франції. З ім’ям першого пов’язане
звільнення країни в 1944р. й ідея відродження величі французької нації. У свою
чергу Моріс Торез, шо займав пост генерального секретаря Французької
комуністичної партії з 1930 по 1964 роки, зіграв величезну роль у житті
Франції, оскільки в той час йому довіряли приблизно 25% виборців.
Ці політичні діячі
співробітничали якийсь час у рамках Тимчасового уряду Французької республіки,
що прийняв ряд фундаментальних рішень про націоналізацію, про створення системи
соціального забезпечення й про впровадження планових початків в економіку.
Однак незабаром дуже швидко і перший, і другий опинилися в рядах політичної
опозиції уряду. Отже, прискорене зростання французької економіки з 1947 по 1958
роки і структурні зміни, здійснені в цей період, проходили в обстановці
відносної політичної нестабільності, що в значній мірі пояснює виникнення при
цьому труднощів фінансового й грошово-кредитного характеру.
На цей період довелися й
перші кроки економічного планування у Франції, що отримали офіційну назву
«дирижизм». Застосування методів планової економіки виявилося досить
успішним, незважаючи на наявність серйозних політичних і фінансових проблем.
Відповідно до Декрету від 3
січня 1946р. був створений «Комісаріат із планування модернізації й
продуктивності». На першому етапі перед цим органом ставилися обмежені
цілі:
— розвиток виробництва засобів
виробництва для модернізації
національної економіки;
— підвищення продуктивності
праці в промисловості й сільському господарстві. Із цією метою встановлювалися
планові завдання для шости ключових галузей промисловості: виробництво вугілля,
електроенергії, сталі, цементу, а також для транспорту й сільськогосподарського
машинобудування.
Спочатку передбачений для
1947-1950 рр. і продовжений до 1953р. перший план був спрямований на
пріоритетний розвиток вищевказаних ключових галузей промисловості. Для його
здійснення застосовувалися різні методи: націоналізація енергетики, надання
субсидій і пільгових кредитів, пріоритет при розподілі американської допомоги в
рамках «Плану Маршалла».
Другий план, передбачений на
період з 1954 по 1957 рр., був виконаний і навіть перевиконаний у встановлений
термін. За чотири роки валовий національний продукт виріс на 30%, а промислове
виробництво збільшилося на 46%, у порівнянні з контрольними цифрами, що
становлять відповідно 25 та 30%. Крім того, планом передбачалося будівництво
шкіл, лікарень, муніципального житла. Однак цей відносний успіх був досягнутий
ціною серйозного порушення фінансової рівноваги. Мета, передбачена третім
планом розвитку (1958-1961 рр.), не була досягнута через режим економії
державних фінансів, уведеного після встановлення П’ятої республіки. Навесні
1960 р. був прийнятий новий, «тимчасовий» план, здійснення якого
збіглося з початком європейського будівництва та з періодом труднощів,
викликаних адаптацією французької економіки до вимог «Загального ринку»
і суперництвом з Німеччиною.
Досягнувши максимуму в роки
Другої світової війни, темпи економічного зростання Сполучених Штатів Америки
істотно сповільнилися протягом післявоєнного періоду (у середньому менше 3% у
рік за 15 років після закінчення війни). Це зумовлюється цілим рядом факторів:
— штучний характер економічного
росту під час війни, забезпечений виробництвом озброєння й боєприпасів;
— дефіцит товарів народного
споживання в 40-х рр.;
— виникнення плануючих і
розподільних органів, що забезпечували першочергове постачання військової
галузі сировиною й енергоносіями;
— відхід від принципів
лібералізму в 1945 р.;
— скасування контролю над
цінами на деякі стратегічні товари;
— жорстке регулювання бюджетної
й грошово-кредитної політики для придушення інфляції;
— міри економії, викликані
тим, що й воєнні дії, і військова допомога фінансувалися в значній мірі за
рахунок кредитів;
— кредит, що зіграв роль
стимулятора економічного росту, перетворився в гальмо промислового розвитку
країни.
Вигравши війну, Сполучені
Штати Америки в якомусь ступені забезпечили собі пануюче положення в перше
п’ятиріччя післявоєнного періоду. Це не означало, що всі їхні ініціативи були
приречені на успіх, як приклад, можна відзначити різке розширення зони впливу
Радянського Союзу в Європі й перемогу військ Мао Цзе-дуна над армією Чан Кайши в
Китаї. Проте, нові міжнародні інститути стали міцною основою економічного росту
блоку розвинених капіталістичних держав, очолюваного Сполученими Штатами, у
рамках якого інші країни змогли істотно поліпшити свої показники. Це дає
підставу стверджувати, що із закінченням війни американська економіка починає
поступово втрачати своє пануюче положення у світі.
Період президентства Д.
Ейзенхауера (1953-1960 рр.) був відзначений найбільш різким уповільненням
темпів росту американської економіки. Дійсно, під час перебування у влади
президента Гаррі Трумена (після смерті Рузвельта в 1945 і до кінця 1952 рр.),
адміністрація демократів дозволяла собі використовувати типово кейнсіанські
міри стимулювання економіки, зокрема, розвиток споживчого кредиту наприкінці
1948р. і надання одноразової допомоги особам, звільненим зі збройних сил, у розмірі
3 млрд. дол. Економічний підйом, що почався в результаті цих мір, був
закріплений зростанням попиту, викликаним війною в Кореї. Після закінчення
корейської війни нова республіканська адміністрація спробувала стабілізувати
кон’юнктуру шляхом установлення контролю над грошовою масою, що перебувала в
обігу, і вживання термінових заходів для зниження бюджетного дефіциту. На фазі
розігріву економіки державний бюджет мав позитивне сальдо, однак зниження
ділової активності викликало істотне перевищення витрат над доходами держави.
Регулярне застосування цієї методики повинно було скоротити періоди
економічного підйому й подовжити фазу економічного спаду. Отже, за фінансову й
грошово-кредитну стабільність довелося розплачуватися зниженням темпів росту
економіки.
За двадцять років Південна
Корея блискуче завершила своє включення в міжнародний поділ праці. Хоча в 1953р.,
у момент закінчення корейської війни, всі природні ресурси виявилися на
територии іншої держави (КНДР), країна побила всі рекорди по темпах росту
національної економіки: більше 15% щорічно. Однак Південна Корея аж ніяк не є
зразком економічного лібералізму. Як і Японія, що перетворила Корею у свою
колонію на початку XX ст., вона проводила дуже
тонку політику дирижизма. Уже в 1953р. була почата аграрна реформа, що
завершилася розподілом земель. Як і в Японії переслідувалася мета збільшити
виробництво сільськогосподарської продукції на обмежених площах завдяки
посиленню зацікавленості селян, що стали власниками своїх наділів. Ще більш
істотні перетворення відбулися в промисловості, де гігантські трести
контролювали цілі галузі. Але Південна Корея не пішла по шляху створення
підприємств, продукція яких повинна була заміщати імпорт. Перевага була віддана
одночасно важкій та переробній промисловості, орієнтованій на експорт. Якщо до
цього додати протекціоністську політику відносно імпорту, глибоку інтеграцію між
банками, державним апаратом і великими промисловими трестами, то немає підстави
сумніватися, що в цій країні дійсно існує необмежена воля підприємництва.
5
Характеристика створеного в 1957 році економічного угрупування (Європейського
економічного співтовариства ЄЕС) основних країн Західної Європи
Європейський платіжний союз у
значній мірі сприяв розвитку обміну між західноєвропейськими країнами з моменту
свого створення в 1958р. Із цією датою пов’язані перші кроки «Загального
ринку», успіхи якого незаперечні. Однак європейське будівництво не завжди
йшло гладко.
Після невдалої спроби
створити західноєвропейську транспортну організацію, на перший план вийшов
проект «Загального ринку», тобто регіонального економічного союзу, де
поступово усуваються митні тарифи між країнами-учасницями при збереженні мит
для третіх країн. У цьому складається відмінність загального ринку від зони
вільної торгівлі, що не проводить дискримінації між її учасниками й іншими
країнами. Прикладом подібного об’єднання може служити Європейська асоціація
вільної торгівлі (ЄАВТ), створена в 1959р. під егідою Великобританії. На
першому етапі в її склад входили Швеція, Швейцарія, Данія, Австрія, Норвегії й
Португалія. Пізніше до ішх приєдналися Ліхтенштейн, Фінляндія й Ісландія.
25 березня 1957р. був
підписаний Римський договір про утворення «Загального ринку». Краіни-учасниці
вирішили поглибити регіональну інтеграцію, початок якої було покладено
Європейським об’єднанням вугілля й сталі (ЄОВС). Після висновку Паризького
договору від 18 квітня 1951р. ЄОВС стало координатором торгівлі вугіллям і
сталлю між Бельгією, Нідерландами, Люксембургом, Італією, ФРН і Францією. Наділене
наднаціональними органами керування, ЕОВС активно сприяло зростанню виробництва
й модернізації чорної металургії й вугільної промисловості країн-учасниць.
Однак дуже швидке поняття «модернізація» стало синонімом масових
звільнень і недовантаження виробничих потужностей. У цей час Європейське
об’єднання вугілля й сталі, є складовою частиною ЄЕС.
Вільне переміщення товарів й
усунення митних бар’єрів усередині Європейського економічного співтовариства є
найважливішим досягненням регіонального об’єднання, початок якому було
покладено 1 січня 1958р. шляхом зниження на 10% митних тарифів у взаємній
торгівлі шости країн, що підписали Римський договір. Остаточне скасування
тарифів відбулося 1 липня 1968р., на два роки раніше, ніж передбачалося
спочатку. Торгівля між країнами «Загального ринку» розвивалася дуже
динамічно, аж до першої нафтової кризи.
Цим зумовлюється той факт,
що в 1973р. до «Загального ринку» приєдналася Великобританія,
Ірландія й Данія. Однак функції ЄЕС не обмежувалися тільки регулюванням
відносин усередині «Загального ринку». ЄЕС виступив як загальний
представник країн-учасниць на багатобічних торговельних переговорах у рамках
ГУТТ (Генеральна угода щодо тарифів та торгівлі).
Сільськогосподарський
загальний ринок являє собою найбільш досконалу конструкцію ЄЕС, але саме він
викликає значні дорікання ззовні. Це пов’язане з тим, що якщо в сфері
промисловості західноєвропейські країни значно скоротили ввізні мита й навіть
уклали угоди про скасування мит з Європейською асоціацією вільної торгівлі
(ЄАВТ), то в області торгівлі сільськогосподарськими продуктами зберігається
досить високий загальний зовнішній тариф і система преференцій ЄЕС.
Загальна
сільськогосподарська політика грунтується на основних принципах, що прямо
випливають із положень Римського договору:
— вільне переміщення
товарів;
— преференції ЄЕС;
— єдність ринку;
— єдність цін;
— фінансова солідарність.
Її ціль полягає в тому, щоб
забезпечити виробникам сільськогосподарської продукції досить високі ціни для
стимулювання виробництва й зберігання конкуренції, що сприяє збільшенню
продуктивності праці. Для цього ціни ЄЕС були встановлені на рівні, що
відрізняється від рівня світових цін (звичайно більш високому). Спеціальний
орган, який називається Європейський фонд орієнтації й гарантування сільського
господарства (ЄФОГСГ), підтримує мінімальні ціни на кожен вид продукції, що є
предметом угоди в рамках ЄЕС.
Як указує його назва, ЄФОГСГ
виконує функцію механізму орієнтації. Ще в 1968р. був підготовлений меморандум,
у якому визнано необхідним: стимулювати скорочення окремих видів продукції
сільського господарства, надавши в той же час фінансову допомогу власникам
ферм.
Уругвайський раунд
переговорів, що почався в рамках ГУТТ в 1986р., продовжив традицію багатобічних
торговельних переговорів. Мова йшла про лібералізацію обмінів
сільськогосподарськими товарами й послугами. Переговори виявилися
безрезультатними через непримиренні розбіжності між США й 12 європейськими
державами з питань про торгівлю сільськогосподарською продукцією. В 1992р.
західноєвропейські країни відкинули «диктат» американців, і
довгочікувана угода не була підписана.
Союзниками США на
переговорах в Уругваї виступили найбільші експортери сільськогосподарської
продукції, такі, як Австралія, Нова Зеландія, Аргентина, Бразилія й т.д. Вони
протестували проти протекціоністських бар’єрів, установлених на зовнішніх
кордонах ЄЕС, що вели до дискримінації третіх країн і змушували
західноєвропейського споживача купувати більш дорогі сільськогосподарські
продукти й у менш оптимальному наборі. Із цієї причини країни Західної Європи,
що імпортують велику кількість продовольства, зокрема Великобританія,
висловилися за скасування єдиної сільськогосподарської політики ЄЕС або за її
пом’якшення в напрямку зниження цін, що гарантуються виробникам
сільськогосподарської продукції.
В свою чергу,
країни-експортери продовольства, у тому числі Франція, заявили, що логіка
лібералізму призведе до того, що сільське населення інших регіонів буде позбавлено
засобів до існування й виявиться змушеним переселятися в міста. Отже,
збереження необхідного рівня зайнятості в країні виправдовує в якомусь ступені
протекціонізм у відношенні національного сільського господарства.


ВИСНОВКИ
У процесі виконання даної
контрольної роботи ми розглянули події, що відбувалися в різних країнах у
післявоєнні роки. Вивчення економічної історії як нашої, так і інших країн, дає
нам змогу та розуміння процесів, що відбуваються зараз у економіках різних
країн (у тому числі і нашої) та можливі наслідки від подій.
Також нами були розглянуті
різні моделі змішаної економіки, що вже діють у світі. Ми змогли проаналізувати
сильні та слабкі сторони кожної з цих моделей.
З огляду на викладений
матеріал ми можемо стверджувати, що у всіх випадках для відновлення економіки
необхідно та доцільно було активне втручання держави в економічні процеси.
Проте кожна країна,
розуміючи, чого вона прагне досягти, використовували свою модель змішаної
економіки – з більш чи менш жорстким впливом держави на економіку.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Владимиров К. М. Економічна історія.
2. Економічна історія: Лекції / Н.О. Тимочко, О.А. Пучко,
Л. М. Рудомьоткіна та ін. — К.: КНЕУ, 2000. — 268 с.
3. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія:
Україна і світ. – К., 1999.