Міністерство освіти і
науки України
Черкаський державний
бізнес-коледж
РЕФЕРАТ
З предмету:
Історія економіки та
економічної думки
					







На тему:
Диспропорційний та
затратний характер Радянської економіки 
в 60-70рр. ХХ ст.
Підготував студент
групи №ОА — 10:
Чубенко В.О.
Перевірив викладач:
Здір В.А.
Черкаси—2010



Зміст
Вступ
1.  Розвиток
економіки СРСР в 50—70-ті роки: сільське господарство, промисловість. Суть
економічних реформ
2.  Вплив
науково-технічної революції на розвиток Радянської економіки
3.  Економіка
України в 60-х — 80-х роках ХХ століття: спроби реформування
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Три десятиріччя
після смерті Сталіна можна поділити на два періоди, що мають суттєві
відмінності між собою. Якщо перший (його називають «відлигою») був
спробою хоч частково реформувати тоталітарну радянську систему, то другий став
часом політичної та ідеологічної реакції, прогресуючого занепаду та розкладу
радянської системи.
Перебуваючи
протягом більш, ніж чверті століття під тоталітарним контролем, радянське
суспільство, а разом з ним і Україна з інтересом та ентузіазмом сприйняли
початок реформації. Хрущов, отримавши посаду головного секретаря, розумів, що ,
не вносячи змін в теперішню систему, він не зможе втримати владу в своїх руках.
Для підвищення власного авторитету і сили треба було відрізнити і чітко
відокремити минуле та сучасну реальність. Перед новим радянським керівництвом
постала проблема масового культу вже мертвого «вождя всіх народів»,
тому тільки кардинальні зміни могли допомогти Хрущову не стати тінню «великого»
Сталіна.
Спроба надати
більш широкі права та повноваження місцевому керівництву могла дати значний
поштовх в економічному прогресі. Завдання «наздогнати та перегнати
Захід« вимагало розв’язання рук владі »на місцях», яка тепер
сама могла розпоряджатись своїми ресурсами. Такий розвиток подій був в цілому
сприятливим для покращення радянської економіки.
Однак основна
проблема системи – її централізація – залишилась нерозв’язаною. Відбулася
спроба реформи сільського господарства. Хоча і були намагання покращити життя
колгоспників, збільшити їм платню, проте збільшення розмірів колгоспів,
екстенсивний спосіб ведення господарства, гонка за показниками, авантюрні
«кукурудзяні епопеї» тощо призвели до спаду виробництва і змушеного
імпорту продовольства.
1.  Розвиток
економіки СРСР в 50—70 роки: сільське господарство, промисловість. Суть
економічних реформ

В історії СРСР і
України післявоєнні роки за характером соціально-економічного розвитку можна
поділити на три періоди: підйом (1950— 1970); застій (1971—1985); криза і зміна
соціально-економічної системи (1985—1990).
Разом зі
зростанням індустріальної могутності СРСР поглиблювалися і дедалі більше
виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічних. По-перше, це
помітне відставання від провідних капіталістичних країн передусім за якісними
показниками — затратами матеріальних, трудових, фінансових ресурсів,
економічною ефективністю тощо. По-друге, безсистемне моделювання економіки,
перенасичення її промисловими підприємствами, диспропорційність у розвитку
різних галузей економіки. По-третє, поступове зниження темпів зростання
продуктивності праці в промисловості тощо. За таких умов саме життя висувало
першочергове завдання прискорення науково-технічного прогресу, здійснення
значних структурних зрушень у технології, організації та управлінні
виробництвом. Крім того, не обхідно було вирішувати ще два насущні, але
суперечливі завдання: нагодувати й одягти людей, дати їм житло, підняти їх
культурний рівень; зміцнити оборону країни шляхом виробництва нових видів
озброєння.
В умовах
відсутності зарубіжних інвестицій та обмеженості фінансових і матеріальних
внутрішніх ресурсів командно-адміністративна система вирішувала проблеми у
традиційному для себе стилі: визначила головні серед вказаних завдань та
виробили відповідну систему пріоритетів. У серпні 1953 р. було визначено новий
курс, який передбачав соціальну переорієнтацію економіки і пріоритетний
розвиток легкої промисловості. Останнє, правда, мало вимушений характер.
Масштабні дотації у легку і харчову промисловість разом зі значним зниженням
цін — наприкінці 1953 р. хліб коштував у три рази дешевше, ніж у 1948 р. —
призвели до зростання дефіциту і перегляду поточного плану на користь
випереджаючого зростання виробництва товарів широкого вжитку. Іншим ключовим
напрямком економічної політики стало відродження розореного села, вирішення
продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу
сільськогосподарського виробництва. Уже у 1954 р. було різко знижено обов’язкові
поставки сільськогосподарських продуктів державі, списано борги колгоспів,
зменшено податки з присадибних ділянок і дозволено продаж надлишкової продукції
на базарі. Водночас у 1,5—5,5 рази було підвищено заготівельні ціни на
сільськогосподарські продукти, зросли капіталовкладення і поставки техніки
селу.
Послаблення
колосального державного тиску на село сприяло тому, що у 1953—1958 pp.
середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва були у 5 разів
вищими проти 1950—1953 pp. (16 % проти 3 %). Вагомий внесок у зростання
сільського господарства зробило спочатку й освоєння цілинних земель. Вже у
1954—1956 pp. було зорано 36 млн. га цілинних і перелогових земель. У 1954—1958
pp. держава отримувала з цілини більше половини заготовленого хліба. Частка
капіталовкладень у сільське господарство підвищилась майже до 1/3 порівняно з
1/5 на початку десятиріччя (правда, приблизно 32 % цих інвестицій припадало на
цілину). Грошові доходи колгоспів з 1953 по 1958 р. зросли більше ніж у три
рази. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного
виробництва в СРСР.
Проте
пожвавлення радянського села виявилось нетривалим. На продовження розпочатої у
1953-1954 pp. аграрної політики не вистачало внутрішніх джерел фінансування.
Внаслідок політичних і соціальних причин радянський уряд не наважився підвищити
роздрібні ціни, перенісши на них приблизно трикратне збільшення заготівельної
дотації, отриманої колгоспами у 1953-1958 pp. Однак цей тягар виявився
непосильним для бюджету. У 1958 р. проведено реорганізацію МТС із примусовим
викупом колгоспами сільськогосподарської техніки (тільки колгоспи України
змушені були придбати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу
техніку на суму 4,2 млрд. рублів). Хоча цей захід дав змогу викачати із села
деякі кошти, але разом з тим різко погіршив фінансове становище більшості
господарств, а головне, не міг вирішити проблеми інвестицій для сільського
господарства. З 1954 р. (освоєння цілини) розпочалися економічно необґрунтовані
масово-політичні кампанії. Серед них: з 1955 р. — максимальне розширення
посівів кукурудзи (в Україні посіви кукурудзи займали у 1953 р. 2,2 млн. га, у
1955 p. — понад 5 млн., у 1962 p. — 3 млн. га, у Союзі засіяно 32 млн. га, з
яких лише 7 млн. га дали якийсь урожай ), з 1957 р. — «м’ясні» та
«молочні» кампанії — наздогнати США щодо виробництва м’яса, масла і
молока на душу населення (для України ця «гонка за лідером»
закінчилась у 1964 р. загальним падінням продукції тваринництва на 92 %
відносно рівня 1958 p.). Інші адміністративні реорганізації — укрупнення
колгоспів, перетворення частини з них у радгоспи і т. ін. — також не дали
відчутних результатів.
Політика
реалізації надпрограм доповнювалась намаганнями ліквідувати присадибне
селянське господарство. Так, вже у 1955 р. його розміри зменшено у 2 рази. У
1956 р. встановлено грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а
влітку 1959 р. прийнято указ про заборону утримання худоби в містах та
робітничих селищах. Ще у 1956 p. M.C. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали
своїх корів колгоспам, а молоко отримували на трудодні, помилково вважаючи, що
особисті підсобні господарства втрачатимуть своє значення і незабаром зникнуть
зовсім. Тому за 1954—1964 pp. поголів’я ВРХ у підсобних господарствах
колгоспників, наприклад, в Україні скоротилося на 14 %, поголів’я свиней — на
20, а овець і кіз — на 53 %.
Як наслідок,
середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва у 1959—1964
pp. знову знизились до рівня початку 50-х років (1,5%). Освоєння цілини, в яке
вкладено величезні інвестиції, хоч і дало спочатку позитивні результати,
створило на сході країни нові райони сільськогосподарського виробництва, але не
змогло вирішити зернової проблеми СРСР. Через ерозію ґрунту і посуху врожаї на
цілинних землях стали швидко падати. На початку 60-х років у містах виник
гострий дефіцит продуктів харчування, включаючи хлібобулочні, м’ясні вироби та
інші продовольчі товари масового вжитку. Для пояснення тотального дефіциту
влада почала боротьбу проти «спекулянтів» , «економічних
злочинців», але поліпшити ситуацію не змогла. У 1962 р. радянський уряд
змушений був підвищити роздрібні ціни на м’ясо (на ЗО %) і масло (на 25 %), що
викликало масові протести населення. Однак проблему дефіциту продуктів
харчування це не вирішувало. З 1963 р. уряд, щоб запобігти голоду, вперше
закупив за кордоном більше 12 млн. т зерна (на 1 млрд. дол.). СРСР став
регулярно, у зростаючих обсягах, завозити зерно з-за кордону.
У промисловості
цей період характеризувався поступовим пом’якшенням сталінського
надцентралізму, радянською децентралізацією і демократизацією управління.
Розширились права союзних республік. У їх відання було передано 15 тис.
підприємств, деякі міністерства із союзних було реорганізовано у
союзно-республіканські. Територіальний принцип управління здійснювався через
ради народного господарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних,
адміністративних районах. На території СРСР було утворено замість ліквідованих
140 союзних, союзно-республіканських і республіканських міністерств 105 таких
раднаргоспів, а в УРСР — 11. Під контроль раднаргоспів України, наприклад, було
передано 10 тис. промислових підприємств і наприкінці 1957 р. їм підлягали 97 %
заводів республіки (1953 р. — лише 34 %). Прискореними темпами розвивалась
легка промисловість. Таким чином, у перші роки «відлиги» промислова
політика, як і економічна політика в цілому, була націлена на вирішення
першочергових завдань.
У ці роки було
зроблено суттєвий крок до підвищення рівня життя населення. Здійснено масштабне
підвищення заробітної плати, скасовано примусові державні позики, які забирали
майже 10 % заробітків трудящих і були прихованою формою додаткового
оподаткування населення. З травня 1966 р. у колгоспах введено гарантовану
оплату праці. Вдвоє підвищено пенсії, а з 1964 р. пенсії вперше стали видавати
колгоспникам. У 1953— 1958 pp. заробітна плата жителів міст збільшувалась у
середньому на 6 % у рік.
У другій
половині 50-х років робітників і службовців перевели на 7-годинний робочий
день. Вперше за роки радянської влади було розгорнуто масове житлове
будівництво, у тому числі з залученням коштів населення через
житлово-будівельні кооперативи. Міський житловий фонд у 1955— 1964 pp.
збільшився у 1,8 рази. До кінця 70-х років 80 % сімей були забезпечені
квартирами, проте житлову проблему внаслідок великої міграції сільського
населення в міста вирішити так і не вдалося. Наприкінці 50-х — на початку 60-х
років під впливом економічних труднощів темпи зростання добробуту населення
різко сповільнилися; соціальні проблеми, і перш за все тотальний дефіцит
продовольчих та інших товарів, загострилися. 
1958 р. введено обов’язкову
восьмирічну освіту для всіх дітей шкільного віку.
Важливо
зазначити, що в розвитку економіки СРСР у 1950— 1970 pp. суттєву роль відіграли
фактори інтенсивного зростання, коли приріст національного доходу та валового
суспільного продукту забезпечувався головним чином збільшенням продуктивності
праці і впровадженням досягнень НТП.
Промисловий
розвиток забезпечувався систематичним зростанням капіталовкладень, у структурі
яких підвищилась частка, спрямована на розширення, реконструкцію і технічне
переоснащення діючих підприємств.
радянський
економіка реформування проблема
2.  Вплив
науково-технічної революції на розвиток Радянської економіки
Радянський Союз
разом зі США були лідерами першого етапу третьої НТР (1945 — середина 60-х
років і середина 60-х років — кінець 80-х років). У ці роки здійснювалися
кардинальні зміни у технічному розвитку. Швидкими темпами розвивались
радіоелектронна, атомна, хімічна промисловість, приладобудування. Саме в цей
час країна створила свій ядерний і ракетний потенціал. Найвидатнішими
досягненнями стали запуск першого у світі супутника, а потім — космічного
корабля, здійснення першого польоту людини в космос, побудова перших АЕС і
морських атомних кораблів.
У СРСР у період
1950—1970 pp. було здійснено докорінну перебудову паливного балансу: зросло
добування нафти і газу, їхня частка у загальному обсязі енергоресурсів
підвищилась у З рази — з 19,7 до 60,2 %. Для транспортування цих цінних видів
палива збудували трубопроводи, які з’єднали всі райони за винятком Далекого
Сходу. В країні було створено Єдину систему нафто- і газопостачання.
Суттєвого
розвитку в СРСР набув морський транспорт, який за тоннажем вийшов на п’яте
місце у світі. Весь повітряний транспорт було переведено на реактивні двигуни.
У ці роки здійснено технічну реконструкцію залізниць — їх переведено на
електровозну і тепловозну тягу. З 1958 р. в СРСР призупинено випуск паровозів.
Дістав розвитку автомобільний транспорт, зросли масштаби автодорожного
будівництва. Завершилося створення Єдиної енергетичної системи Європейської
частини СРСР, включаючи Урал, — найбільшої енергосистеми світу.
Значному
розвитку економіки СРСР сприяла економічна реформа 1965 р. Вона виявилася, з
одного боку, в централізації управління народним господарством шляхом
ліквідації раднаргоспів і відновлення галузевих міністерств (створено 40
союзних міністерств і відомств, які знову взяли під контроль 90 % підприємств
УРСР). З іншого боку, відроджувався госпрозрахунковий принцип ведення
господарства на підприємствах, створювались фонди матеріального стимулювання,
вводилась плата за використання підприємствами основних виробничих фондів,
підприємствам надавались більш широкі права у галузі планування та ін. У
сільському господарстві план обов’язкових закупівель зерна було знижено і
проголошено незмінним на 10 років, а надпланові закупівлі мали проводитися за
підвищеними цінами, було знято деякі обмеження з підсобних господарств. Всі ці
заходи були спрямовані на підвищення матеріальної зацікавленості трудових
колективів у кінцевому результаті виробництва, у підвищенні рівня
інтенсифікації праці й економіки країни в цілому.
У 1966—1970 pp.
у СРСР завдяки реформам вдалося утримати високі темпи зростання основних
економічних показників. Валовий суспільний продукт зростав на 6,7 % щорічно (у
1961 — 1965 pp. на 6,9 %). Національний дохід зріс на 41 %, тоді як у 1961—1965
pp. — на 32 %. За розрахунками академіка А.Г. Аганбегяна, приріст ефективності
суспільного виробництва у восьмій п’ятірці порівняно з сьомою був вдвічі вищим.
Швидкими темпами розвивались наука і галузі промисловості, які визначали НТП
(машинобудування, електроніка, енергетика, нафтохімічна промисловість тощо). За
обсягом виробництва низки видів промислової продукції СРСР обігнав США і займав
перше місце у світі.
Основна
суперечність реформи 1965 р. полягає в намаганні владних структур зберегти
директивну модель відомчого господарського механізму і водночас інтенсифікувати
два взаємознищувальні процеси: посилити централізацію в економіці та задіяти
ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо), поєднати
централізоване планове управління з розширенням господарської самостійності
підприємств та об’єднань. Якщо посилення централістських начал органічно
сприймалося системою, то ринкові ідеї не вписувалися у господарський механізм,
сутність якого було збереження всієї влади у руках держави. Через це, як
зазначають дослідники, «реформа перетворилась насамперед на численні
розмови про реформу», а у процесі реалізації вона була вихолощена і на
початку 70-х років згорнута.
В економіці один
варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством
— жорстко-командний і безумовно директивний — змінився іншим,
узгоджувально-бюрократичним (директиви зберігалися, але зростаючі розміри
господарства вимагали численних узгоджень у різних установах і на різних щаблях
управління). Проте зростаючі масштаби народногосподарського комплексу
(насамперед важкої індустрії) ускладнювали управління з центру, знижували його
ефективність. Господарський механізм командно-адміністративної системи все
частіше почав пробуксовувати. Ситуація особливо загострилася, коли у 60-ті роки
у світі розгорнулась НТР. Тоді в науково-технічній галузі почалося те саме
відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод
управління. Створена для швидкого подолання технічної відсталості
централізована директивна система планування та управління економікою сама
стала причиною зростаючого відставання країни від високорозвиннених держав.
Якщо в США у 1985 р. діяло майже 1,5 млн. ЕОМ (і ще понад 17 млн. персональних
ЕОМ), то в СРСР — лише кілька десятків тисяч.
3.  Економіка
України в 60-х — 80-х роках ХХ століття: спроби реформування
До середини 60-х
років важкою працею трудящих СРСР була створена потужна промисловість,
багатогалузеве сільське господарство, зміцнена обороноздатність країни. Все це
могло стати відправною базою для нових звершень на основі подальших реформ,
спрямованих на досягнення світового технологічного і технічного рівня
постіндустріального суспільства. Однак для цього керівництву країни необхідно
було мати достатній потенціал реформаторства.
Критикуючи
Хрущова на жовтневому (1964 р.) Пленумі ЦК КПРС за невдачі в економіці, нове
керівництво СРСР змушене було розробляти власну концепцію розвитку економіки та
її реформування, залишаючись при цьому на сталіністських позиціях. Було
намагання здійснювати подальше реформування економіки при одночасному
збереженні вірності догмам і застарілим теоретичним марксистським постулатам.
Тим самим зберігалося підпорядкування економіки політиці й ідеології, часто
відірваним від життя.
Починалися зміни
з сільського господарства, з принципів закупівлі сільськогосподарської
продукції: жорстке планування, підвищення заготівельних цін, доплати за
надплановий продаж, підвищення матеріальної заінтересованості селян та
ліквідація всіх обмежень у веденні підсобного господарства. У перші роки ці
заходи викликали пожвавлення сільського господарства, але суттєво вплинути не
могли, і колгоспне виробництво залишалося неефективним. В той же час віддача
особистих підсобних господарств була значно вищою. Зокрема, у 1976 p., займаючи
лише 5-5,8% земельних угідь України, вони забезпечили три чверті загального
виробництва картоплі, третину молока, овочів, м’яса та 61,9% яєць.
У 1965 р.
почалася реалізація реформи, ініціатором якої був голова уряду СРСР О. Косигін.
З одного боку, вона спрямовувалася на розширення господарської самостійності
підприємств, місцевої ініціативи та посилення економічних стимулів до праці.
Дозволялося навіть коригувати на місцях п’ятирічний план. З іншого боку,
посилювалися позиції центральних відомств, відновлювалися союзні міністерства і
ліквідовувалися раднаргоспи.
Це був новий
етап надцентралізації, коли майже всі економічні проблеми вирішувалися через
Москву. Особливо важливим було те, що за центром залишалися розподільчі
функції. Тепер 90% підприємств республіки знову підпорядковувалися Москві. У
розпорядженні уряду УРСР залишилася фактично лише місцева промисловість. Навіть
при цій суперечливості і розмитості реформи Брежнєв був проти неї, хоча і не
завжди відкрито їй протидіяв.
Економічний
розвиток України в другій половині 60-х — на початку 70-х років посилився
частково завдяки ліквідації найбільших протиріч волюнтаристської політики
попереднього періоду, частково завдяки реформі і сприятливій
зовнішньоекономічній ситуації. У 1966-1970 pp. виробництво промислової
продукції УРСР зросло на 50%. Однак невдовзі все більше відчуваються протиріччя
реформи. Єдиним позитивним моментом для республіканської економіки було
виділення значних коштів на розвиток легкої промисловості, що сприяло
поліпшенню забезпеченості населення споживчими товарами у другій половині 60-х
і на початку 70-х років.
З початку 70-х
років економічну реформу загальмували і згодом згорнули. Брежнєвська група
перенесла центр ваги на розвиток військово-промислового комплексу, мотивуючи це
загостренням міжнародної обстановки, хоча сама ж її і викликала. Поряд з цим
відбувалося збільшення капіталовкладень в розвиток Сибіру та у сільське
господарство країни. З економічними інтересами УРСР збігалося лише те, що
стосувалося аграрного сектора. Темпи економічного зростання в середині 70-х
почали спадати, а у 80-х роках уже стали мінусовими. Економіка СРСР все більше
втягувалася в кризу.
З кінця 70-х —
на початку 80-х років господарство СРСР, і, зокрема, УРСР розвивалося лише
екстенсивними методами, за рахунок збільшення робочої сили і кількості
підприємств. Це вкрай негативно позначилося на Україні, природні і трудові
ресурси якої були обмеженими, і тому вона потребувала інтенсифікації
суспільного виробництва. Через брак нових технологій традиційно розвинуті
індустріальні галузі економіки республіки — видобуток вугілля, металевих руд,
важке машинобудування, виробництво металів — почали занепадати. Відповідно до
економічної стратегії Центру Україна перетворювалася на інтегральну частину
«загальносоюзного народногосподарського комплексу». Тут розміщувалися
виробництва з незавершеним циклом, у тому числі високотехнологічні, переважно
військового сектора, партійно-державне керівництво пов’язувало свої надії з
новим економічним стрибком та освоєнням Сибіру і Далекого Сходу, куди й Україна
спрямовувала значні матеріальні та людські ресурси. Щоправда, звідти вона
отримувала дешеві енергоносії.
Серйозним
недоліком економічної політики уряду СРСР, що негативно позначилось на Україні,
стала орієнтація на так звані валові показники виробництва. Це призводило до
суттєвого зниження якості продукції. Та чи не найгіршим було розміщення в
Україні підприємств атомної енергетики, будівництво недосконалих атомних
реакторів у густозаселених і мало пристосованих для цього місцевостях.
В економічних
планах СРСР 70-80-х років (п’ятирічках та ін.) відзначалося, що Україні
необхідно впроваджувати нові технології, приступати до інтенсифікації трудових
ресурсів, переорієнтовувати структури виробництва на високотехнологічні цикли.
Однак все це мало в планах декларативний характер, та й п’ятирічки хронічно не
виконувалися за більшістю показників. Так, національний доход мав збільшитись у
дев«ятій п»ятирічці (1971-1976 pp.) на 37-39%, а цифра виконання, явно
завищена, сягала лише 25%. Така сама ситуація була і в наступній п’ятирічці.
Якщо за деякими
показниками розвитку промисловості Україні з великими труднощами вдавалося
наближатися до запланованих (виробництво електроенергії, цементу, вугілля), то
галузь сільського господарства залишалася найменш ефективною, хоча для його
зростання в 70-80-х роках було зроблено багато: запроваджувалися масштабні програми
механізації і хімізації, здійснювалися роботи по меліорації та ін. За 1971
— 1980 pp. в сільське господарство було вкладено 27% усіх капіталовкладень в
українську економіку. Але все це виявилося малоефективним, а іноді давало
протилежний результат: меліорація призводила до засолення родючих ґрунтів,
перетворення їх в не придатні для сільського господарства, порушувала
екологічний баланс. Для «витягування» сільськогосподарського виробництва
щорічно в нього «мобілізовували» величезну кількість працівників інших секторів
народного господарства, освіти, науки, військовослужбовців, що призводило до
перевитрат фінансових та матеріальних засобів. До цього додавалася відстала
система переробки та зберігання продукції. Як наслідок щорічні витрати при
збиранні врожаїв сягали 30-33%, і ніхто за це не відповідав, бо існувала
система так званої колективної відповідальності. Склалася парадоксальна
ситуація: капіталовкладення зростали, збільшувалася зарплата колгоспників, а
віддача падала, плани не виконувалися. Приріст виробництва в другій половині
70-х років — 1,5% на рік, на початку 80-х — 0,5%.
Це було проявом
кризи всієї колгоспно-радгоспної системи, відірваності та відчуженості
колгоспників від власності і від засобів виробництва. Досягнутий (1976-1980
pp.) збір зернових в 43 млн. знизився в наступній п’ятирічці до 39,3 млн. на
рік. І все ж Україна забезпечувала не лише власні потреби в продовольстві, а й
за рознарядками Москви вивозила його. Наприклад, на межі 70-80-х років вона
виробляла 60% союзного обсягу цукру, 44 — соняшнику, 36 — плодів та ягід, 26
—-тваринного масла, 23 — м’яса і значну частину всього цього поставляла в інші
регіони Союзу. Умови життя та праці колгоспників залишалися надзвичайно
тяжкими. Так, у рослинництві в 1985 р. ручною працею було зайнято 71,4%
колгоспників і 76,9% працівників радгоспів. До цього слід додати примітивність
і недосконалість техніки, відсутність достатньої кількості шкіл, дитсадків,
транспорту, впорядкованих доріг, відсталість медичного та побутового
обслуговування.
Тому колишні
методи примусового прикріплення селян до землі уже не діяли, і вони масово
почали переселятися в більш цивілізовані міста. Протягом 1965-1985 pp. до цього
вдалися 4,6 млн. чоловік. З карти України зникли сотні оголошених
неперспективними сіл, зокрема в 1972-1986 pp. — 1502. Значну частину населення
сіл у 80-х роках складали пенсіонери та інваліди. Міграція сільського населення
у міста не мала б негативних наслідків, якби відбувалося відповідне підвищення
продуктивності праці в сільському господарстві. Але цього практично не сталося,
хоча енергоозброєність сільського працівника за 1960-1985 pp. росла в сім
разів, використання мінеральних добрив — у 10,5 рази. Водночас валовий збір
зернових збільшився лише в 1,3 рази. Великі зусилля давали незначні результати.
В цілому в
Україні, як і в СРСР, зростання добробуту населення мало суперечливий характер.
Досить успішний розвиток економіки в другій половині 60-х дав можливість його
поліпшувати, однак у подальшому почався спад. У 1970-1979 pp. підвищення
середньої заробітної плати становило 30%. Та при цьому діяли інфляційні процеси
і зростали ціни на продукцію легкої промисловості (побутову техніку, меблі,
взуття, автомашини), а у 80-х — і на продукти харчування. Певну збалансовуючу
роль виконували так звані громадські фонди споживання, за рахунок яких
вдавалося забезпечувати безплатну освіту, охорону здоров’я, найнижчі в світі
ціни на житло та комунальні послуги. Історики несправедливо обходять питання
про те, що в 60-70-х роках відбувалося деяке підвищення, хоча й повільне та
суперечливе, доходів не лише робітників, а й колгоспників. Чи не вперше в
історії українські селяни стали отримувати пенсію і до того ж не набагато
меншу, ніж жителі міст.
У 70-80-х роках
загострюються проблеми, пов«язані з погіршенням здоров»я населення, що
пов’язано як із незадовільними умовами праці й побуту, поширенням пияцтва,
наркоманії, так і з погіршенням екологічної обстановки. Причиною порушення
екологічного балансу були бездумний технократизм та вузьковідомчі інтереси. Це
призвело до того, що без глибокого наукового аналізу можливих наслідків
здійснювалися широкомасштабні будівельні, іригаційні, хімічні та інші акції,
знищувалися малі річки й заплавні луки. Це спричинило порушення водного балансу
Дніпра, понаднормової мінералізації річок, озер, забруднення навколишнього
середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами і в кінцевому
результаті до необоротних змін у насиченому промисловими підприємствами
Подніпров’ї та деяких інших регіонах. За середніми показниками площі сільськогосподарських
угідь у розрахунку на одного мешканця та за водозабезпеченням УРСР, опинилася
на одному з останніх місць не лише в Європі, а й в СРСР,
Висновки
Таким чином, від
середини 70-х років і особливо з початку 80-х економіка та соціальна сфера
України переживали складні кризові явища і розвивалися надзвичайно суперечливо.
В умовах «розвинутого соціалізму» з його всеохоплюючим керівництвом КПРС
особливістю економічних процесів був недостатній розвиток виробництва товарів
споживання, відставання в науково-технічному процесі та екстенсивні методи
господарювання. Дешево продаючи за кордоном нафту, ліс і газ, держава
закуповувала там товари народного споживання і насичувала ними внутрішній
ринок, створюючи ілюзію благополуччя. Розширюється тіньова економіка, нетрудові
і несправедливо великі доходи, створюються спец-магазини, спецкурорти — це
стало характерними рисами життя партноменклатурних кіл СРСР. Але навіть окремі
спроби заговорити про негативні явища й протиріччя зрілого соціалізму владою і
суспільними науками відкидалися і розглядалися як ворожі інсинуації, як
посягання на «основи» соціалізму та злісне заперечення його «переваг» над
капіталізмом.
Експлуатувалася
глибока віра радянських людей у соціальну справедливість і бажання створити
розвинуте суспільство.
Список використаної літератури:

1.  Леоненко
П., Юхименко П. Економічна історія: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2004.
2.  Бобович
И., Семенов А. История экономики. Учебник.—М.: Проспект, 2002.—368 с.
3.  Лановик
Б., Матисякевич З., Матейко Р. Економічна історія України і світу: Підручник. –
К.: Вікар, 2005