КУРСОВА РОБОТА
«Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ – на
початку ХХ ст.)»


Вступ
Вивчення періоду кінця ХІХ – початку ХХ ст. в історії Росії
та України неможливе без аналізу розвитку вищих навчальних закладів і
студентства як важливої суспільної ланки. Молодь завжди була самою активною
частинною любого суспільства, і Російського – в тому числі. Тому дослідження
процесу становлення системи вищої освіти, її специфіки не втратили своєї актуальності
і сьогодні.
					







Метою дослідження курсової роботи є вивчення розвитку
студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
Мета реалізується шляхом виконання наступних дослідницьких
завдань:
·         
проаналізувати існуючу літературу за темою курсової роботи та
виявити наявні історичні джерела;
·         
виявити основні напрямки розвитку студентства та вищих навчальних
закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.;
·         
визначити вплив освітніх статутів на розвиток студентства та вищих
навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
·         
підрахувати кількісний та становий склад студентства.
Предметом дослідження курсової роботи є аналіз розвитку
студентства як суспільної ланки та вищих навчальних закладів Росії та України
к. ХІХ – п. ХХ ст.
Об’єктом дослідження є студентство та вищі навчальні
заклади Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
Методологічну основу даної роботи складає
сукупність базових принципів: аналізу і синтезу, порівняльного, проблемного,
хронологічного методів.
Для написання курсової роботи використано певне коло джерел.
Джерельною базою роботи виступають офіційні документи, в
яких ми знаходимо первинну інформацію про вищі навчальні заклади України к.ХІХ
– ХХ ст.
В документах «Из истории Киевского политехнического института» [2.9] висвітлюється
інформація про Київський політехнічний інститут, а саме про історію розвитку
інституту, викладацький склад і студентство Київського політехнічного
інституту.
Щодо
Київського університету, то інформацію про нього ми знаходимо в «Документах й
матеріалах, 1834–1984». [1.2]. В цих
документах присутні дані про історію розвитку університету, а також про
чисельність, соціальний склад, матеріальне становище студентів.
В документах
«Одесі – 200. Тези доповідей Міжнародної науково – теоретичної конференції. 6 –
8 вер. 1994. – ч. 2.» [1.3] висвітлюється інформація про вищу освіту в Одеському
університеті, а також про жіночі курси в Одесі.
Про
Харківський університет, про кількість, соціальний склад харківських студентів
ми дізнаємося зі збірника документів і матеріалів «Харьков и Харьковская
губерния в Великой Октябрьской социалистической революции: Сб. док. и
материалов». [1.4]
Історіографія даної курсової роботи побудована на працях радянських,
і сучасних російських та українських авторів. На сьогоднішній день існують
роботи, присвячені цій темі, які дають можливість виявити неоднозначність і
суперечливість у вивченні різноманітних проблем з розвитку студентства та вищих
навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
В роботі Нечаєва Н. «Реформи та контрреформи: із історії
російських університетів» висвітлюється вплив освітніх статутів на розвиток
студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
[2.9]
С. Дмітрієв у статті «З історії Московського університету»
розглядає історію становлення і розвитку Московського університету. [2.2]
В роботі Сірополко С. «Історія освіти в Україні» та Касьянова Г.В.
«українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ ст.: соціально-політичний портрет»
ми знаходимо інформацію про розвиток студентства та вищих навчальних закладів
Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст. [2.15; 2.5]
В статтях Струкової Г. «Склад студентства Харківського
університету наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.» і Бортника Л. «Сторінки
історії Харківського університету» висвітлюється інформація про розвиток
харківського студентства. [2.16]
Дьомін О. у статті «Забутий рік» Є. В. Тарле в Одесі:
навчання у Новоросійському університеті» розглядає студентство Новоросійського
університету. [2.4]
Структура курсової роботи складається з трьох розділів,
вступ, висновків, літератури та додатків. У вступі викладені основні положення,
щодо подальшого написання курсової роботи. Далі йдуть три Розділи, де йдеться
мова про реформи в галузі освіти та студентства й вищих навчальних закладів
Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
Наукові новизна роботи полягає:
1.        
В більш детальному та глибокому вивченні розвитку студентства та
вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
2.        
В приведені до системи фактів та подій, описаних і досліджених
раніше.
3.        
В визначені основних напрямків розвитку студентства та вищих
навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.
Практичне значення роботи полягає в тому, що окремі її
розділи можуть бути використані для підготовки до семінарських занять, до
проведення історичних дискусій та в подальшій розробці теми.


1. Реформи в галузі освіти
На початку царювання Олександра II постало питання про
перегляд Університетського статуту 1835 р. Однак упритул до розробки
реформи вищої школи уряд приступив наприкінці 1861 р. під впливом
студентських хвилювань. Створена для цієї мети спеціальна комісія з попечителів
навчальних округів за участю професорів підготувала до початку 1862 р.
проект університетського статуту, що був опублікований і розісланий для
відкликань в університети країни, губернаторам, проводирям дворянства і вищих
духовних осіб, переведений на іноземні мови і посланий видним іноземним ученим.
Крім того, Міністерство народної освіти направило за кордон професора права
Петербурзького університету К.Д. Кавелина для ознайомлення зі станом вищої
освіти в іноземних університетах. Після всього цього підготовлений проект ще
тривалий час обговорювався в різних урядових інстанціях і вже в п’ятої редакції
Університетський статут був затверджений 16 червня 1863 р. імператором і
одержав силу закону. Це був самий ліберальний із всіх університетських статутів
у дореволюційній Росії.[2.17; 274]
Дія Університетського статуту 1863 р. поширювалося на 5
існуючих на той час російських університетів: Московський, Петербурзький,
Казанський, Харківський і Київський. Дерптський в Естонії, Гельсингфорський у
Фінляндії і Варшавський у Польщі мали свої статути.
За Статутом 1863 р. кожен університет повинний був мати
4 факультети – історико-філологічний, математичний юридичний і медичний. У
Петербурзькому університеті замість медичного був східний факультет. У півтора
рази збільшувалося число штатних професорів. Уводилися нові дисципліни у
викладанні й у зв’язку з цим відкривалися нові кафедри. Удвічі збільшувалися
грошові оклади професорам і викладачам. Їхній статус по Табелі про ранги
підвищувався на два класи. Досягши 25-літнього викладацького стажу, професор
університету йшов у відставку з пенсією в розмірі повного окладу професорської
платні, але міг ще протягом 5 років викладати в університеті, при цьому крім
пенсії за ним зберігався і колишній оклад.
Статут 1863 р. надавав університетам досить широку
автономію. Рада університету отримувала право самостійно вирішувати всі
наукові, навчальні й адміністративно-фінансові питання: присуджувати учені
ступені і звання, розподіляти державні кошти по факультетах, розділяти самі
факультети на відділення, заміняти одні кафедри на інші, відкривати нові
кафедри, відправляти молодих учених за кордон на стажування. Керівництво життям
факультетів належало факультетським радам. Університети мали власну цензуру,
вільно виписували з-за кордону книги, журнали і газети, що не підлягали
перевірці на митниці. Таке право мав і кожен професор. Статут передбачав
виборність ректора, проректорів, деканів з наступним твердженням їх у посаді
міністром народної освіти.[2.17; 275]
Студенти, як і раніше, поділялися на своєкоштних і
казеннокоштних. Своєкоштні жили вдома або в квартирах, що знімаються ними, і
вносили плату за навчання. По закінченні університету вони могли вільно вибрати
собі рід занять або служби. Казеннокоштні жили при університеті і на його
змісті. По закінченні навчання вони зобов’язувалися відслужити 6 років по призначенню.
Однак казеннокоштні складали невелику частину студентства. Лише в Московському
університеті їх навчалося протягом року до 120 чоловік, в інших – не більш 20
студентів у кожнім. За статутом студенти не мали права створювати свої
об’єднання і підлягали дисциплінарному судові, що обирається зі складу
професорів університетською радою. При надходженні в університет студенти
давали підписку підкорятися встановленим університетським правилам.
Відповідно до статуту 1863 р., ректор обирався радою на
4 роки і затверджувався найвищим указом.
Вищий орган університетського керування – Рада, складався з
ординарних і екстраординарних професорів під керівництвом ректора. Повноваження
ради значно розширені: його остаточному рішенню підлягають справи, що
стосуються порядку викладання, твердження в учених ступенях, присудження премій
і медалей, видання праць, постанов університетського суду, фінансової
кошторису.
Справи про обрання і звільнення ректора, деканів, проректора,
професорів, про поділ факультетів на відділення і поділі кафедр представляються
на затвердження міністра.
Всі органи і посади в університеті є лише органами ради і
діють під його безпосереднім контролем. Факультетські збори були його органами
по навчальних і наукових справах, правління – по справах навчальним.
Університетський суд – є привілейованою юрисдикцією, він стосувався тільки
злочинів, зроблених усередині університетської корпорації.
Декани обираються з ординарних професорів на 3 роки.
Відновлено колишні назви факультетів: історико-філологічний, математичний,
юридичний і медичний. Збільшено число кафедр: на історико-філологічному з 8 до
11, на фізико-математичному з 8 до 12, на юридичному з 7 до 13, на медичному з
10 до 16.[2.9; 160]
Міністр позбавлявся права заміщати вакантні кафедри своїми
кандидатами. Уперше професорське жалування доповнюється із сум, що збираються
за слухання лекцій. Відновлено колегіальність у середовищі професорів. Створено
професорську корпорацію, однак студентам корпоративного пристрою не дано.
Вступні екзамени залишені тільки для осіб з домашньою
освітою, а для випускників гімназій – скасовані. Однак ідея автономії не
поширювалася на студентів. А питання про організації взаємин викладачів і
студентства ставав усе більш гострим. Професор і попечитель навчальних округів Н.И. Пирогов
стояв у джерел вітчизняної теорії вищої освіти. Він бачив у розвитку науки
найважливішу мету університету, при цьому єдиними коштами досягнення цієї мети
висувався принцип волі викладання і навчання. Пирогов наполягав на
перебалотуванні професорів через 12,5 років (замість 25), що він вважав коштами
проти перетворення кафедр у синекури, а також проти застою в академічному
житті. Гласність і конкуренція – от ті кошти, що дадуть імпульс розвиткові
університету. «Автономічний університет немислимий без суспільної думки учнів»[2.9; 161]
В останній чверті XIX ст. університети відігравали значну роль у
громадсько-політичному житті Російської імперії. Це пояснювалося не лише їх
передовими традиціями як центрів наукової думки, які об’єднали творчі сили
передової інтелігенції, але і зв’язком професури з ліберально-буржуазною
опозицією, розвитком студентського руху. Саме тому перші контрреформи відбулися
у сфері освіти. Був ліквідований найбільш ліберальний в історії царської Росії
університетський Статут 1863 року, що, без сумніву, мало негативні наслідки для
вищої школи, оскільки новий Статут 1884 року поклав початок неухильному
руйнуванню автономного устрою університетів.
Статуту 1884 р., в плані загальної ідеологічної реакції,
відводилась особливо важлива роль. Як і в інших статутах, університети
іменувались «імператорськими», причому підкреслювалось, що «это не должно быть
простым титулом, но выражением идеи о государственном значении учреждения и о
долге верноподданичества».[2.1; 17] І саме прагненню
запровадити в університетах дух відданості монархії були підпорядковані всі
положення нового статуту.
Новий статут готувався довго, ще з 1870-х років. Спочатку
влада спробувала досягнути своєї мети іншим шляхом. 1879 року були оголошені «Правила
для студентів» та «Тимчасова інструкція для університетів». Це була серйозна
спроба перегляду Статуту 1863 р., оскільки професорська колегія фактично
усувалась від студентських справ. Але опір студентства і професури, ситуація в
країні не дозволили уряду реалізувати у повному обсязі правила 1879 р. У
червні 1880 р. і було визначено порядок подання пропозицій щодо змін і
доповнень Статуту 1863 р. Відставка графа Д. Толстого з посади
міністра народної освіти на деякий час затримала проведення корінної реформи
російських університетів. Але з призначенням міністром І. Д. Делянова вона
була проведена. Незважаючи на те, що більшість депутатів Державної ради проект
нового Статуту зустріли прохолодно і висловились проти його запровадження, у
серпні 1884 р. новий статут було «высочайше» затверджено.[2.1; 18]
Найбільш характерною особливістю Статуту 1884 р., яка
проходить яскравою рисою через всі його статті, є недовіра до університетів з
боку уряду та міністерства. У новому статуті більш повно, ніж у всіх
попередніх, була втілена ідея адміністративного контролю над усім внутрішнім
життям університетів. Згідно з новим статутом не тільки всі відповідальні
посади в університетах повинні були заміщатися за призначенням, але й взагалі в
усіх внутрішніх справах університету переважне право надавалося вищій адміністрації.
Особлива увага зверталась на те, щоб усунути будь-який ґрунт для виникнення
студентських заворушень та протиправної пропаганди. Чисельні розпорядження та
інструкції доповнили підпорядкування університетів уряду.
Статут 1884 р. послідовно проводив реакційні принципи в
питаннях управління. Залишки автономії університетів були знищені. Вчені ради і
факультети були настільки безправними щодо питань управління, що навіть не
могли своєю владою перенести лекції з одного часу на інший. Взагалі, втілення в
життя принципів статуту відразу зустріло немало труднощів. Довелось навіть
зробити деякі поступки із-за реальної необхідності.
Криза освіти на рубежі століть загострилася. Студентські
виступи значно прискорили реформи університетського життя, однак зміни в
навчальних закладах багато в чому залежали від кардинальних зрушень у масштабах
усього суспільства. Тільки в 1905 р. у вищій школі відтворюється
автономія.
Відповідно до тимчасових правил, Рада університету обирала
ректора і його помічника. Факультети вибирали деканів і секретарів факультетів.
Усі посадові особи обираються з числа ординарних професорів. Роль ради значно
зростає: їй надається право вживати заходів по підтримці правильного ходу
навчального процесу. У значній мірі відновлена колегіальність у роботі виборних
органів університету.
Ректор обирається на 3 роки радою з числа ординарних
професорів і затверджується в посаді найвищим указом.
Студенти одержали право самостійного вибору в навчальній
діяльності: у 1906/07 навчальному році вища школа Росії почала перебудову
організації навчального процесу. Вводилася індивідуальна модель навчання,
названа «предметною системою» і орієнтована на потреби особистості студентів.
Нова організація навчального процесу надавала право вільного вибору факультету,
спеціалізації, а виходить, і професора-лектора; право вільного відвідування,
студенти самостійно розробляли персональні навчальні плани, включаючи в них
найбільш важливі навчальні дисципліни для заглибленого вивчення, а також
сполучені з основної дисципліни по власному виборі. Планувалися терміни
навчання і терміни іспитів згідні можливостям студентів і викладачів.
З початком реакції в 1910-і роки автономія вищої школи
скасована. У період лютневої буржуазно-демократичної революції автономія була
відновлена.
До початку XX століття в російській вищій школі була
розроблена струнка концепція університетської освіти, відповідно до якої, з
університету виходять не адвокати, судді, чиновники і вчителі, але люди, що
одержали філологічну, юридичну або медичну освіту. У подальшій професійній
діяльності випускники повинні були вільно орієнтуватися у своїй області знань і
вміти користуватися ними для практичних цілей. Таким чином, основні цілі
університетської освіти були не стільки просвітительськими, скільки методологічними,
спрямованими на розвиток таланта дослідника. Для навчання фахівців існували
інститути й інші вищі навчальні заклади практичного напрямку. Така концепція
університетської освіти була можлива лише при автономії.[2.9; 162]
Отже, більшість положень статуту були спрямовані на
досягнення головної мети: подальше посилення урядового впливу на управління
університетами, контролю над викладанням у них та наведення порядку і
дисципліни серед студентів за допомогою поліцейського режиму. Це завдання від
самого початку здавалось нелегким, в дійсності ж виявилось взагалі неможливим
виконати його навіть частково.
2. Студентство та вищі навчальні заклади Росії кінця ХІХ – початку
ХХ ст.
Вища школа Росії періоду імперіалізму мала складну структуру
в якій постійно мінялися кількісні і якісні показники. Її основу складали
державні навчальні заклади, система яких остаточно сформувалася в основному до
кінця XIX ст. – початку XX ст.
Повноцінному функціонуванню системи вітчизняної вищої освіти
заважали станові і національні обмеження, дискримінація жінок, охоронні
установки уряду, бюрократизм керування, залишкове фінансування. Відсутність
планового початку вело до диспропорцій у розвитку мережі університетів і інститутів
при загальній недостачі фахівців усіх, без винятку, профілів.
У значній мірі прорахунки царської адміністрації в
академічній політиці викликали до життя неурядову, «вільну», вищу школу,
створену ініціативою буржуазної інтелігенції і грішми торгівельно-промислових
кіл.
У січні 1917 р. у Росії нараховувалося 124 вищі
навчальні заклади (65 урядових і 59 суспільних і приватних): 11 університетів і
40 шкіл університетського типу, включаючи юридичні, медичні, історичні, «академічні
відділення» народних університетів; 9 педагогічних інститутів і курсів; 9
навчальних закладів музично – театрального й образотворчого мистецтва; 7
духовних академій, 19 інженерних, 15 сільсько-господарчих, 6 комерційних
інститутів; 8 військових і військово-морських академій і вищих училищ. У 1913 р.
у них працювали близько 4,5 тис. професорів і викладачів; навчалося більш 123
тис. студентів; у 1898–1917 р. ними було підготовлено більш 150 тис.
фахівців.[2.3; 127]
Територіально вища школа тяжіла до великих адміністративних і
культурних центрів економічних районів з розвитими промисловістю, сільським
господарством, торгівлею.
До державних відносилися навчальні заклади, що складали
фундамент вітчизняної вищої освіти. По своєму юридичному положенню це були
місцеві підрозділи тих центральних (міністерства і головні керування) і почасти
вищих (св. Синод, Канцелярія по установах імп. Марії Федорівни) державних
установ, яким вони були підпорядковані. Вони фінансувалися казначейством. Їхні
штатні викладачі, обслуговуючий персонал були чиновниками різних класів.
Студенти цих навчальних закладів підкорялися строгому
відомчому регламентові, були зобов’язані носити форму, могли претендувати на
стипендію і матеріальну допомогу з казенних фондів, а після завершення навчання
і здачі державних іспитів одержували право на класний чин і місце на державній
службі.
Ключові позиції в системі російської вищої школи кінця XIX –
поч. XX ст. належали навчальним закладам, що готували кадри обслуговування державного
апарата імперії, а саме університетам, школам університетського типу (юридичні,
педагогічні, медичні), військовим і військово-морським, богословським.
Соціально вони були зорієнтовані переважно на дворянсько-чиновницький
контингент учнів, що одержали середню освіту в класичних гімназіях.
У російській системі вищої освіти ведуче місце по науково-педагогічному
рівні професорсько-викладацького складу і числу студентів належало
університетам у Варшаві (1869), Казані (1804), Києві (1834), Москві (1755),
Одесі (1865), Пермі (1916), Петербурзі (1819), Саратові (1909), Томську (1880),
Харкові (1805), Юр’єву (1632; до 1893 р. – Дерпт). Вони готували в
основному юристів, учителів середньої школи, лікарів.[2.3; 128]
Наприкінці XIX – початку XX ст. університетська система
переживала глибоку кризу, оскільки, за словами В.И. Вернадського, не могла
«пристосовуватися до тих зовнішнім рамкам життя, які зараз панують у країні».
Про це говорить загальмованість розвитку мережі університетів – всього 11, з
яких тільки два виникли на початку XX ст. – Саратівський і Пермський.
Фактично незмінною залишилася їхня організаційна структура. Вона складалася з
фізико-математичного (із природним і математичним відділеннями),
історико-філологічного (з історичним і словесним відділеннями), юридичного і
медичного факультетів. Виключення складали східний факультет у Петербурзькому і
богословський у Юр’євському університетах. Однак і цим складом факультетів
володіли не всі університети. Саратівський діяв у складі одного медичного; у
Томськом були відсутні фізико-математичний і історико-філологічний, а в
Петербурзькому – медичний. Уряд так і не прийняло мір до їхнього заповнення.
Без належної його уваги залишилися пропозиції наукової, торгово-промислової
громадськості про включення в структуру університетів факультетів
народногосподарського профілю. Безуспішно професорські колегії клопотали про
відкриття нових кафедр, про офіційне розширення навчальних програм.[2.3; 128]
По програмах викладання і внутрішніх розпорядків фактично
одно – факультетним університетом був Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі.
Під особливим заступництвом царського прізвища складалися
аристократичні юридичні школи: Олександрівський ліцей (колиш. Царськосільський,
1811), училище правознавства (1835), Ліцей в пам’ять цесаревича Миколи
(Катковський) (1869). Перші два призначалися тільки для дворянської еліти.
Катковський ліцей був усестановим. Навчання в них було надзвичайно дорогим (до
800 карбованців у рік). Ліцеї мали однотипну організацію: були закритими
навчальними закладами з гімназичними і трирічними вищими юридичними класами. З
їхніх стін вийшли багато ієрархів царської адміністрації, видатні діячі
вітчизняної культури.
Фахівців зовнішньополітичних служб у країнах Сходу,
чиновників внутрішньої колоніальної адміністрації випускали навчальні
відділення східних мов Міністерства закордонних справ (1828), Лазаревський
інститут східних мов у Москві (1848). У 1899 р. у їхню групу ввійшов
Східний інститут у Владивостоці.[2.3; 128]
Дворічне Навчальне відділення східних мов МЗС готувало «драгоманів»
(перекладачів) для російських посольств, місій, консульств у країнах Ближнього
і Середнього Сходу, а також Південно-Східної Європи і Північної Африки, що
інколи знаходилися під Османським пануванням. У студенти відділення приймалися,
що закінчили з відзнакою східний факультет Петербурзького університету і
спеціальні класи Лазаревського інституту східних мов, православні, росіяни по
підданству і походженню. Комплект слухачів не перевищував 10 чоловік.
У 1883–1910 рр. при Навчальному відділенні східних мов діяли
трирічні курси східних мов для офіцерів «усіх видів зброї» з подібною програмою
і з комплектом курсантів у 5 чоловік.
Лазаревський інститут східних мов у Москві був центром
навчання вірменів з російських підданих і «закордонних». Приймалися також юнаки
інших національностей. Інститут складався з «гімназичних» і трирічних «спеціальних»
класів, прирівняних до вищого навчального закладу. Крім закінчивших гімназичне
відділення студентами останніх приймалися юнаки «усіх станів, без розходження і
віросповідання» з атестатом зрілості або рівнозначним свідченням.
Заняття в інституті здійснювалися на кафедрах вірменської,
турецько-татарської, арабської, перської словесності, російської, грузинської
мов, практики перської, турецької й арабської мов, східної каліграфії.
Випускники інституту спрямовувалися на дипломатичну службу в країни Ближнього і
Середнього Сходу, поповнювали корпус чиновників кавказької адміністрації,
обирали наукове поприще.
Чиновників вищої кваліфікації для адміністративних і
торгово-промислових установ Східно-азіатської Росії і суміжних з нею держав
готував Східний інститут у Владивостоці. Він складався з китайсько-японського,
китайсько-корейського, китайсько-монгольського і китайсько-маньчжурського
відділень. В інституті малося також військове відділення, де навчалися офіцери,
включаючи і тих, які закінчили військові академії. Вони поповнювали
розвідувальні служби в армії, виконували військово-дипломатичні функції.
У 1897 р. у Петербурзі відкрився Жіночий медичний
інститут. Спочатку його задача була в тім, щоб «доставляти особам жіночій статі
медичну освіту, переважно пристосоване до лікування жіночих і дитячих хвороб і
до акушерської діяльності». Курс навчання був розрахований на 5 років.
Випускниці інституту одержували професійне звання «жінка-лікар» із правом
лікарської практики і заняття різних лікарських посад, але без прав державної
служби. У 1904 р. було затверджено нове положення про Жіночий медичний
інститут. По програмах викладання він прирівнювався до медичних факультетів
університетів, оскільки став не тільки готувати фахівців з жіночих і дитячих
хвороб, але і випускати лікарів широкого профілю. Слухачки одержували, як і
випускники університетів, звання лікаря, «зі всіма наданими цим званням правами
на медичну діяльність і службу, крім прав по чиновиробництву».[2.3; 129]
Мало відрізнялася від університетської програма викладання у
Військово-медичній академії (1798). До 1912 р. це був напіввійськовий
навчальний заклад, що готував лікарів «переважно для військового і морського
відомств». Частина її випускників, однак, йшла на цивільну службу. У студенти
академії приймалися тільки власники атестатів зрілості, а також випускники
фізико-математичного і студенти медичних факультетів університетів. З 1905 р.
почався також прийом тих, які закінчили загальні класи Пажеського і кадетських
корпусів. У 1912–1913 р. академія була перетворена в повноправний
військово-навчальний заклад для підготовки лікарів тільки для збройних сил.
Поповненням викладацького корпуса середніх навчальних
закладів, чинів навчальної адміністрації поряд з університетами займалися
спеціальні педагогічні вищі навчальні заклади – Петербурзькі і Ніжинський
історико-філологічні інститути, Педагогічний інститут ім. П.Г. Шелапутіна,
Жіночий педагогічний інститут.
У цілому в 1913/14 навчальному році в університетах і школах
університетського класу навчалося більш 41 тис. студентів.
«Закриті церковні училища» – київська (1701), Московська
(1775), Казанська (1797), Петербурзька (1797) православні духовні академії давали
вищу богословську освіту переважно юнакам, з відзнакою закінчившим духовні
семінарії, і в набагато меншому числі – випускникам світської середньої школи,
також з вищими балами в атестатах. Курс навчання був чотирирічним. У 1913/14
навчальному році в академіях навчалося 964 студента.[2.3; 130]
Особняком від православних духовних академій стояв Жіночий
богословсько-педагогічний інститут у Московському Скорбящінському монастирі,
відкритий у 1914 р. за рішенням св. Синоду. Він мав на меті «доставляти
вищу богословсько-педагогічну освіту жінкам і підготовляти начальниць,
виховательок і вчительок для середніх жіночих духовно-навчальних закладів».
Випускниці інституту повинні були підняти «недостатній» освітній рівень
педагогічного персоналу єпархіальних училищ, а також сприяти «задоволенню
потреб православної церкви, переважно місіонерського характеру». Діяли в
Російській імперії також Римсько-католицька (1872), Армяно – григоріанська
академії. Пасторів євангелічної церкви готував богословський факультет
Юр’євського університету.
Наприкінці XIX – початку XX ст. у державній системі вищої
освіти як і раніше діяв єдиний навчальний заклад, що служив кстетичним потребам
суспільства, – Вище художнє училище живопису, скульптури й архітектури
Академії мистецтв (1764). Воно складалося з мальовничо-скульптурного й
архітектурного відділень. В училище приймалися «без розходження станів» випускники
малювальних шкіл і училищ по конкурсі атестатів. Ті, хто не художньої освіти
при вступі проходили через конкурс по малюванню. У 1914 р. в училище було
260 студентів, у тому числі 19 жінок.
Не відбулося істотних змін і в складі вищих військових
навчальних закладів. До найстарших академій Генерального штабу (1832),
Артилерійської (1820), Інженерної (1819), Військово-юридичної (1867), що
готовили штаб-офіцерів (починаючи з майора) сухопутних збройних сил, у 1900 р.
додалася Інтендантська (до 1911 р. – інтендантський курс).
Вищий ешелон корпуса офіцерів військово-морського флоту поповнювався
випускниками Морської академії (1877); Морського інженерного училища (1894; до
1896 р. – Технічне училище Морського відомства); у трирічних «спеціальних
класах» Морського кадетського корпуса (1701; з 1916 – Морське училище) – закритого
привілейованого, навчального закладу для дітей морських офіцерів, потомствених
дворян, майбутніх гардемаринів і мічманів корабельної стройової служби.
До 1914 р. у військово-сухопутному і військово-морському
вищому навчальному закладах числилося 1300 слухачів.
Периферійне місце в системі російської вищої школи займали
народногосподарські навчальні заклади, що готували фахівців для промисловості і
сільського господарства. Соціально вони були зорієнтовані в першу чергу на
різночинно-буржуазний контингент студентів, що одержували середню освіту в
реальних, технічних, гірських, сільськогосподарських, комерційних училищах. 15
інститутів готували інженерів для фабрично-заводської і гірської промисловості,
шляхів сполучення, будівництва, телефонно-телеграфного зв’язку, електроенергетики.
До кінця XIX ст. ведуча позиція в інженерній освіті належала
Петербурзькому (1828), Харківському (1885) технологічним інститутам і
Московському технічному училищу (1830). Маючи по два відділення (механічне і
хімічне), вони були пристосованідо вимог промисловості 70–80-гг. XIX ст. із
дрібною і середньою фабриками, що панували в ній, яким був потрібний
інженер-універсал.[2.3; 131]
Бурхливий ріст російської промисловості наприкінці XIX ст.
зажадав не універсальної, а профільної підготовки інженерів по цілому ряді
автономних спеціалізацій. 31 січня 1898 р. Комісія з технічної освіти
Російського технічного суспільства ухвалила:»… найбільш доцільним типом вищих
технічних навчальних закладів є політехнікуми, в яких молоді люди готуються до
різних спеціальностей. З’єднання різних спеціальностей в одному навчальному
закладі доставляє можливість спілкування між викладачами, це повинно плідно
впливати на самий дух викладання, даючи йому велику і ширину, і глибину». У цей
час у Російській імперії діяв тільки один «технічний університет» – Ризький
політехнічний інститут (1862).
Ідея політехнізації інженерно-заводської освіти знайшла
популярність у ділових колах. В офіційні інстанції спрямовуються клопотання
торгово-промислової громадськості про відкриття політехнікумів у Варшаві,
Владивостоці, Казані, Києві, Нижньому Новгороді, Одесі, Пермі, Петербурзі,
Самарі, Тифлісі. Знайшла ця ідея прихильників і в урядових колах. У 1898 р.
міністр фінансів С.Ю. Вітте провів через Державну раду закон про заснування
політехнічних інститутів у Варшаві і Києві, а в 1902 г. в Петербурзі. У
1900 р. відкрився Томський технологічний інститут з політехнічною
структурою. У 1907 р. заснований Донськой політехнікум у Новочеркаську. У
1914 р. приймається закон про Самарський політехнікум. Його відкриттю
перешкодила війна.
Політехнічні інститути являли собою рухливу багатопрофільну
структуру (4–6 відділень). Крім традиційних хімічного і механічного відділень
вони мали і такі: металургійне, гірське електротехнічне, інженерно-будівельне,
архітектурне, кораблебудівне, сільськогосподарське, інженерно-меліоративне,
економічне (комерційне). Така гнучка організаційна структура порівняно легко
коректувалася, доповнюючи новими відділеннями, підвідділами, спеціальними
курсами.
Наприкінці XIX – початку XX ст. організаційні новації
торкнулися і монопрофесійних інженерних шкіл, що готували кадри вищої
кваліфікації для конкретних галузей промисловості – гірської, шляхів
сполучення, будівельної, електротехнічної. Найстарші з них одержали нові
статути, які більш відповідали вимогам сучасної виробничої діяльності. У 1904 р.
у структуру Петербурзького гірського інституту (1773) були введені гірський
(готував фахівців з геології, гірськодобуванні, рудничній справі), і заводський
(готував металургів) «розряди». У Петербурзькому електротехнічному інституті
(1886) уводяться відділення: електротехнічних, електромеханічне, телеграфів і
телефонів, а в Інституті цивільних інженерів (1812) – і архітектурно-будівельне,
інженерно-будівельне, інженерно-дорожнє. Істотну модернізацію перетерпіла
навчальна програма Петербурзького інституту шляхів сполучення (1809), що
готувало інженерів по будівництву й експлуатації залізниць, інших сухопутних, а
також водних комунікацій, портових споруджень.
Більш «молоді» вищі технічні навчальні заклади пройшли через
пошук нових форм їхньої організації, менш обтяжних, чим діючі, для скарбниці й
прискорюючих процес інженерної підготовки. Мабуть, найбільш новаторським був
проект відкритого в 1896 р. Московського інженерного училища відомства
шляхів сполучення. До 1913 р. воно готувало студентів по укороченої
трирічній (замість п’ятирічної) програмі й у кінцевому рахунку давало звання «практикант
училища» і право обійняти посаду техніка на залізниці для проходження
обов’язкової дворічної будівельної й інженерної практики (ст. 4). Після
схвалення радою училища звіту про неї технік отримував звання «інженер-будівельник»
(ст. 21) і право на здачу спеціального іспиту в Петербурзькому інституті
шляхів сполучення для одержання звання «інженер шляхів сполучення» (ст. 17).[2.3; 132]
Експеримент, однак, не вдався. Залізниці неохоче прибігали до
послуг «скоростиглих» техніків, віддаючи перевагу випускникам Інституту шляхів
сполучення і політехнікумів. Втрачене популярність у молоді Інженерне училище в
1913 р. було реформовано в Московський інститут шляхів сполучення,
ідентичний діючому в Петербурзі.
Аналогічний викладеному вище і настільки ж невдалий у
кінцевому рахунку досвід був відтворений засновниками Гірського училища,
відкритого в 1899 р. у Катеринославі. У 1912 р. це «напіввищий» навчальний
заклад був ідентифікований організаційно, по програмах викладання, юридичному
статусові, назві Гірському інститутові в Петербурзі. У 1913/14 навчальному році
в інженерно-промислових інститутах навчалося більш 23 тис. чоловік.
Аграрний сектор російської економіки обслуговували 10
державних вищих навчальних закладів: 5 землеробських, 1 межовий, 4 ветеринарних
інститути. Фахівців із сільського господарства готували також спеціальні
факультети Донського і Ризького політехнікумів. Їхня діяльність протікала на
тлі широкої дискусії про нові організаційні форми вищої землеробські освіти з
метою орієнтації її на агрокультурне обслуговування не тільки поміщицького, але
і масового селянського господарства. Перше слово в ній належало професорам і
викладачам вищої школи. Дебатувалися переважно два проекти – організації
агрономічних відділень в університетах і багато факультетної, політехнічної,
конструкції спеціального сільськогосподарського інституту.
Фахівці віддали перевагу другому проектові. Об’єктом його
реалізації став Московський сільськогосподарський інститут, створений у 1894 р.
на базі Петровської сільськогосподарської академії (1865), спочатку як «закрита»
школа з високою платою за навчання (400 карбованців), призначена переважно для
дітей поміщиків.
На початку XX ст. інститут став «відкритим» навчальним
закладом із сільськогосподарським, інженерним (готував меліораторів),
рибоводним відділеннями. Його навчальні програми і методика викладання придбали
велику практичну спрямованість. За рахунок вихідців із селян-хліборобів,
випускників духовних семінарій демократизувався і зріс склад його студентів.
По типології науково-педагогічної організації
сільськогосподарського відділення інституту в Москві в 1914 р. було
перетворено агрономічне відділення Інституту сільського господарства і
лісівництва в Новій Олександрії (1962) і організований Воронезький сільськогосподарський
інститут, відкритий у 1912 р. У 1902 р. уведене нове положення про
Петербурзький лісовий інститут (1803). Істотно було розширене викладання
природничонаукових і прикладних сільськогосподарських дисциплін. До класу
аграрних вищих навчальних закладів відносилися Вищі курси при Никитському
училищі садівництва і виноробства (1888). Важливе значення для
аграрно-індустріальної Росії з мінливими поземельними відносинами мала межова
служба. «Митецьких землемірів» готував Московський межовий інститут (1779) з
чотирирічним курсом наук. Медичне обслуговування сільськогосподарського
тваринництва здійснювали випускники Варшавського (1840), Казанського (1874),
Харківського (1850), Юр’євського (1848) ветеринарних інститутів. У 1913/14
навчальному році в російських сільськогосподарських вищих навчальних закладах
числилося близько 5 тис. студентів.
Державна вища школа Росії в основному формувалася в XIX ст. У
1892 р. в країні діяло 48 вищих навчальних закладів, у 1899 р. –
56, у 1917 р. – 65. Таким чином, 86% їх виникло в минулому сторіччі і
тільки 14% – на початку XX ст. Ці дані свідчать про крайню сповільненість
темпів розвитку вітчизняної вищої освіти.[2.3; 132]
Найбільш істотні зрушення в професійній структурі вищої школи
відбулися в період промислового підйому 1892–1902 рр. Однак тенденція до
переважного розвитку інженерної освіти був перерваний промисловою депресією, що
наступила, 1903–1910 рр. Історично сформована в державній вищій школі
диспропорція між народногосподарськими (26–40%) і гуманітарними (39–60%)
навчальними закладами збільшувалася. Це, однак, не означало, що потреби країни
в педагогах, лікарях, юристах, офіцерах з вищою освітою задовольнялися повною
мірою. Вони були не менш гострі, ніж потреби в інженерах і агрономах. Державна
скарбниця відпускала занадто мало кошт на нестатки вищої школи. От чому
залишилися на папері розроблені в 1910–1916 р.р. відомчі програми
відкриття нових університетів, технічних і сільськогосподарських інститутів.
Усе це привело до створення неурядової вищої школи.
Ще напередодні селянської реформи 60-х рр.
царський уряд змушений було частково піти назустріч наполегливим вимогам
громадськості в області готування вчительських кадрів. У листопаду 1858 р.
міністерством народної освіти були схвалені наступні три пропозиції: заснувати
при всіх університетах дворічні педагогічні курси для осіб, що мають вищу
освіту і бажають присвятити себе педагогічної діяльності; створити при
педагогічних курсах чотирьох – і п’ятикласні гімназії з пансіонами для учнів;
відкрити в кожнім окрузі вчительські семінарії для готування вчителів повітових
і сільських училищ.
У березні 1860 р. було видано «Положення про
окружні педагогічні курси», добір на які проводили піклувальні ради навчальних
округів. Незалежно від умов прийому, усі ті, хто вступив на ці курси повинні
були мати «бездоганну моральність і схвальний спосіб життя». Більш того,
кожному кандидатові пропонувалося представити «свідчення про благонадійність» і
моральної стійкості. [2.10; 74]
Педагогічні курси в навчальних округах мали
дворічний термін навчання і п’ять профілів підготовки в залежності від
спеціальності вчителів, при цьому для всіх однаково обов’язковим було вивчення
невеликих курсів педагогіки з дидактикою. Заняття на курсах носили теоретичний
і практичний характер. Кожен, хто закінчив курси зобов’язаний був написати і
захистити «дисертацію» на задану тему і прочитати одну спробну лекцію. Крім
того, у процесі навчання кожен слухач (він називався кандидатом) повинний був
представити в піклувальну раду два твори – наукового і педагогічного змісту.
Кандидати, що виявили особливі успіхи, одержували можливість на заміщення посад
бакалаврів і доцентів в університеті; кандидати, що мали середні успіхи,
спрямовувалися в середні навчальні заклади, а результати, що показали не цілком
задовільні, визначалися на місця вчителів повітових училищ із правом наступного
перекладу на роботу в гімназії на основі додаткового конкурсу.
Сам факт створення педагогічних курсів для
підготовки вчителів середніх шкіл представляє позитивне явище, хоча кількість
слухачів цих курсів було вкрай незначним. На вищі педагогічні курси в 1860 р.
було виділено усього лише 67 місць зі стипендіями в 300–500 руб. у рік. В
наступні роки кількість стипендіатів на курсах трохи збільшилося, але воно як і
раніше було невелике. Так, у 1864 р. було засновано 259 стипендій на всю країну,
з них для західних губерній –106, для інших –153 стипендії. Одночасно відбулося
і зниження розміру багатьох стипендій до 142 руб. 80 коп. у рік.
Робота вищих педагогічних курсів із самого
початку їхнього створення була організована незадовільно. Це викликало чергову
дискусію про організації підготовки вчителів середніх шкіл і розробку нових
проектів як у міністерстві народної освіти і його Ученому комітеті, так і в
навчальних округах, університетах і в інших установах. Одні пропонували ввести
особливі семінарські курси при деяких кафедрах університетів, інші вимагали
відновлення Головного педагогічного інституту, треті рекомендували збільшити
термін навчання на один рік для тих студентів, що готуються стати вчителями,
четверті радили випускників університетів – кандидатів на педагогічні посади
прикріплювати на річне стажування до гімназій, п’яті вважали за доцільне
підготовку вчителів цілком і цілком покласти на університети без продовження
терміну навчання і без додаткової роботи у гімназії і т.д.
Підвівши підсумки дискусії, Учений комітет
міністерства народної освіти прийняв наступні рекомендації: готування до
вчительського звання покласти на університети, у навчальних планах яких,
починаючи з другого курсу, передбачити спеціальні заняття з кандидатами в
педагоги; по закінченні університетського курсу «учительські кандидати» зараховуються
на один рік до гімназії для практичних занять, після чого вони визначаються на
посаді педагогів гімназій і прогімназій; контроль за практичною роботою цих
кандидатів покласти на директорів і педагогічні ради гімназій; час занять
зараховувати в загальну службу вчителя; загальне число стипендіатів для
вчителів-кандидатів повинне бути не менш 300 при розмірі стипендії в 300–360
руб.; крім штатних стипендіатів у числі тих, хто готувався до вчительського
звання можуть бути стипендіати інших відомств і особи, що складаються на
власному утриманні.
У 1865 р. Учений комітет опублікував проект «Положення
про готування вчителів гімназій і прогімназій». Але, що прийшов до керівництва
міністерством народної освіти граф Д.А. Толстой домігся його скасування.
В наступні роки діячі народної освіти
неодноразово поверталися до розгляду питань про статут, набір і контингенти
учнів, організації навчальної діяльності педагогічних курсів. Однак 27 червня
1867 р. по представленню Д.А. Толстого було «высочайше повелено» їх
зовсім закрити. Почалися пошуки «нових, більш зручних» форм підготовки вчителів
для середніх шкіл, що продовжувалися багато років і безуспішно. [2.10; 75]
Готування вчителів середніх шкіл з мізерною педагогічною
і методичною підготовкою стали проводити історико-філологічні і
фізико-математичні факультети університетів. Університети давали студентам
педагогічні знання, як правило, тільки, на факультативних педагогічних курсах і
по урізаних програмах.
В другій половині XIX в. учителів гімназій,
реальних училищ і інших середніх навчальних закладів, крім університетів,
готували також інші вищі навчальні заклади, зокрема два історико-філологічних
інститути – у Петербурзі і Ніжині.
У Петербурзі історико-філологічний інститут був
створений у 1867 р. Це був закритий навчальний заклад, що готував для
гімназій вчителів історії (з географією), російської мови і словесності,
древніх мов. Термін навчання в ньому був чотири роки: два роки «теоретичних» і
два роки «спеціального і практичного навчання». На чолі інституту знаходився
директор, що був безпосередньо підлеглий міністрові народної освіти. Його
заступником був інспектор із трьома помічниками – наставниками студентів.
Інститут мав ученого секретаря, секретаря правління, екзекутора (він же
економ), бухгалтера й інших працівників. У штат інституту входили 5 ординарних
і 5 екстраординарних професорів, 5 викладачів і законовчитель. Навчальною
частиною формально керувала професорська конференція, а господарської – правління.
Річний бюджет інституту на початку його діяльності складав близько 90 тис.
карбованців, з яких на зміст студентів відпускалося 25 тис. руб. При інституті
в 1870 р. була відкрита гімназія.
В інститут приймалися особи, що досягли 17-літнього
віку, що закінчили гімназії і духовні семінарії, що пройшли вступні екзамени по
російській і древній мовам і не мають «моральних і тілесних недоліків». З 1877 р.
абітурієнти, що мають в атестатах оцінку «4» по мовах, від вступних екзаменів
звільнялися. Штатне число студентів складало 100 чоловік, однак крім штатних
вакансій інститут мав 2–3 десятки стипендіатів від синоду, Кавказького,
Віленського і Дерптського навчальних округів, Західного і Східного Сибіру.[2.10; 77]
Навчальний план інституту відображав офіційну
тенденцію до класицизму в освіті. Він містив у собі закон божий, філософію (із
психологією, логікою й історії-філософії), педагогіку і дидактику, грецьку мову
і грецьку словесність, латинську мову і римську словесність, росіянку
словесність з історією церковнослов’янської і російської мов, загальну історію,
німецька і французька мови.
Студенти інституту піддавалися посиленій
ідеологічній обробці в дусі вірності цареві і самодержавно-становому ладові. Для
перевірки знань призначалися так називані репетиції, іспити (по всіх предметах
за навчальний рік), домашні читання і курсові твори. На третьому і четвертому
курсах навчання студенти інституту розділялися на наступні «розряди» (відділення):
древніх мов, російської словесності (з 1864 по 1884 р.), історії (з 1869
по 1875 р.), історії і географії (з 1875 р.).
Невстигаючі студенти або залишалися на другий
рік, або відчислялися з правом підготовки до іспиту на звання вчителя
повітового училища. Студенти, що зі своєї ініціативи залишали інститут до
закінчення повного курсу, повинні були сплатити за весь період навчання до 400
руб. за рік. Випускники інституту, відзначені звання вчителя гімназії, після
річної роботи мали право здавати іспиту на магістерську ступінь. Термін
обов’язкової служби складав 6 років.
За 1867–1900 р. Петербурзький
історико-філологічний інститут випустив 562 педагога, з них абсолютна більшість
працювали викладачами древніх мов.
Учителів гімназій готував також Ніжинський
історико-філологічний інститут князя Безбородько, що виник у 1875 р. на
базі юридичного ліцею. Він користувався такими ж правами, як і Петербурзький
інститут, але підкорявся попечителеві Київського навчального округу. Контингент
студентів і в цьому інституті був невеликим: спочатку 100, а в наступні роки 40–42
чоловік. За 1875–1900 р. інститут випустив 321 учителя. Інститут
утримувався на кошти державного казначейства (70–75 тис. руб. у рік) і
асигнування засновників ліцею (14,2 тис. руб. у рік). При інституті працювала
гімназія з пансіоном. У її чотирьох «вищих класах» училося і виховувалося 120
стипендіатів – і майбутніх студентів інституту.
Організація навчального процесу в інституті князя
Безбородько була приблизно такий же, як у Петербурзькому історико-філологічному
інституті. Педагогічні науки в інституті недооцінювалися. Директор інституту Н.Е.
Шпаків вважав, що в роботі вчителя педагогічна теорія не має значення. Незначну
частину вчителів древніх мов у цей час випускали також вчительський інститут
слов«янських стипендіатів (для слов»ян-іноземців, що закінчили закордонні
університети) і Лейпцігська філологічна семінарія, створена в 1873 р. при
Ціль інституту складалася в готуванні «знаючих викладачів» стародавніх мов для
середніх і вищих навчальних закладів Росії. Лейпцігському університеті і при
Ціль інституту складалася в готуванні «знаючих викладачів» стародавніх мов для
середніх і вищих навчальних закладів Росії. перетворена пізніше в Російський
філологічний інститут. У 1884 р. було затверджене Положення про цей інститут.
Ціль інституту складалася в готуванні «знаючих викладачів» стародавніх мов для
середніх і вищих навчальних закладів Росії. Термін навчання був 3 роки, для
випускників, що мають відмінні оцінки і бажають одержати магістерський ступінь,
– 4 роки. В інституті могло навчатися 15 стипендіатів міністерства народної
освіти Росії і 15 вільних студентів. В інститут приймалися росіяни піддані;
гімназії, що закінчили, інститути і ліцеї. Інститутом керували директор і два
його помічники (ад’юнкта). У ньому вивчалися, крім стародавніх мов, греко-римська
література, історія древньої філософії, римська і грецька історія,
стародавності і міфологія, деякі спецкурси. Інститут утримувався на рахунок
кошт міністерства народної освіти Росії. Цей «мертвонароджений інститут», як
його називала передова російська педагогічна громадськість, був закритий у 1890 р.
Невелика кількість викладачів реальних училищ по
спеціальних предметах готували російські і закордонні вищі технічні навчальні
заклади. У 1873 р. 16 випускників університетів були визначені як
стипендіатів на дворічне навчання в Московське, Аахське і Лютихське вищі
технічні училища. Подібні міри приймалися і в наступні роки, при цьому мінялися
тільки профілі навчання у вищих навчальних закладах.[2.10; 79]
Характерними рисами навчального процесу всіх
навчальних закладів, що готували викладацький склад для середніх шкіл, у ті
роки були: яскраво виражена самодержавно-поміщицька спрямованість змісту
викладання, а також догматизм, рутина, зневага вимогами педагогічної науки.
Студенти й учні курсів знайомилися з дидактикою і методикою поверхово, поза
конкретним зв’язком з життям, із практикою. У навчальних закладах панували
словесні, схоластичні, пасивні методи навчання. Що стосується підготовки
майбутніх учителів до виховної діяльності, те багато професорів і викладачі
затверджували, що суть питання полягає в тому, щоб жадати від студентів лише
неухильного дотримання правил зовнішньої пристойності.
Серйозними недоліками цих закладів були
багатопредметність у навчанні (студенти вивчали до 20 навчальних дисциплін) і
недооцінка значення психолого-педагогічної підготовки учнів. Украй мало
приділялося навчального часу для педагогічної практики. Навчальні заклади, як
правило, незадовільно оснащувалися навчальною літературою й устаткуванням.
Відсутність необхідної психолого-педагогічної
підготовки випускників університетів, призначуваних на педагогічну роботу, їх
дидактична і методична безпорадність нерідко викликали в молодих вчителів у
перші ж дні роботи відраза до педагогічної праці і прагнення будь-що-будь «позбутися»
нього і перейти до іншого роду заняттям.
У 1898 р. міністерство народної освіти знову
звернуло увагу на підготовку викладачів середніх шкіл і запропонувало попечителям
навчальних округів обговорити це питання в піклувальних радах. У тому ж році
для розробки пропозицій по підготовці викладачів середніх навчальних закладів
була створена комісія під головуванням помічника попечителя Московського
навчального округу В.Д. Ісаєнкого. Комісія прийшла до висновку, що для
підготовки вчителів в університетах, де малися історико-філологічний і
фізико-математичний факультети, повинні бути введені спеціальні педагогічні
курси. Завідування педагогічними курсами рекомендувалося доручити колегіальному
органові, що повинний був установлювати, поєднувати і контролювати всі заняття
кандидатів, а також обирати осіб для ведення як теоретичних, так і практичних
занять з кандидатами. Пропозиції комісії не були, однак, реалізовані.
Наприкінці 90-х рр. була створена ще одна «особлива»
комісія із середньої освіти, що очолив міністр народної освіти Н.П. Боголепов.
Але і ця комісія не розв’язала проблеми вчительських кадрів. [2.10; 80]
На початку XX в. підготовка учителів вищої
кваліфікації була організована в деяких навчальних закладах, що носили
приватний і на пів суспільний характер. Таким навчальним закладом був
педагогічний інститут ім. П.Г. Шелапутіна, що виник у Москві по приватній ініціативі
і тільки пізніше став державним навчальним закладом.
Задачі, функції, структура, організація
навчального процесу інституту були закріплені спеціальним Положенням від 3
червня 1911 р. Заняття в інституті почалися 24 жовтня 1911 р. Термін
навчання в ньому був два роки. Інститут мав відділення російської мови і
словесності; російської і загальної історії; математики, фізики і космографії;
природознавства, хімії і географії; стародавніх мов. На всіх п’ятьох
відділеннях, крім спеціальних предметів, вивчалася логіка, загальна і
педагогічна психологія, загальна педагогіка, історія педагогічних навчань,
шкільна гігієна, фізична культура, факультативно – музика і спів. Читалися
курси методик і наукові основи шкільних предметів. Кількість студентів в
інституті було невелике, у 1913 р. у ньому училося усього лише 65 чоловік.
При інституті малися гімназія і реальне училище ім. П. і А. Шелапутіних. Перший
випуск інституту відбувся в 1913 р.[2.10; 80]
У порівнянні з урядовими педагогічними
навчальними закладами педагогічний інститут ім. П.Г. Шелапутіна був більш
зробленим типом педагогічної школи. Педагогічну підготовку тут одержували
особи, що мають університетську освіту.
На початку XX в. виникла Петербурзька
педагогічна академія так називаної Ліги освіти. Статут Академії був
затверджений 18 серпня 1907 р., її офіційне відкриття відбулося 1 жовтня
1908 р. Це був невеликий навчальний заклад, бюджет якого в 1910/11
навчальному році складав усього лише 17 тис. карбованців (7 тис. руб. складала
плата за навчання і 10 тис. руб. – приватні пожертвування). Більшість
викладачів Академії працювали або безкоштовно, або за незначну винагороду.
Курс навчання в Педагогічній академії
продовжувався два роки. Її задача полягала в тому, щоб давати досвідченим
учителям вищу педагогічну освіту і вести розробку окремих педагогічних питань.
Для всіх слухачів, як з гуманітарною, так і з природно-математичною освітою,
викладалися вступ в педагогіку, історія педагогіки, педагогічна психологія,
шкільна гігієна, патологічна педагогіка, школознавство. Крім того, вивчалися
спеціальні і так називані додаткові предмети. Педагогічна академія припинила
існування в 1915 р.
З числа інших навчальних закладів, що готували
вчителів, слід зазначити Лазарєвський інститут, східних мов, створений у Москві
багатою вірменською родиною Лазарєвих (Лазарян) для підготовки чиновників і
перекладачів на базі вірменського Лазарєвського училища, що виникло ще в 1815 р.
Це був вищий загальноосвітній навчальний заклад, що одержав у 1837 р.
права державних навчальних закладів другого розряду. До середини XIX в. у
Лазарєвському інституті готувалися в основному учителя вірменських шкіл. За
статутом 1848 р., п’ятикласний курс навчання був замінений восьмикласним,
з яких два останніх класи були вищими або спеціальними.
Помітний внесок у розвиток педагогічної освіти
внесли Петербурзький психоневрологічний інститут, заснований у 1907 р. з
ініціативи видного російського психіатра, невропатолога і психолога В.М.
Бєхтєрєва, Петербурзька вільна вища школа П.Ф. Лесгафта, Владивостокський
інститут східних мов, Московський чотирирічний інститут слова, ряд вищих
віденських навчальних закладів, а також Московський народний університет ім. А.Л. Шанявського.
Свою діяльність університет ім. А.Л. Шанявського
почав 1 жовтня 1906 р. Основна мета його полягала в тому, щоб служити
розвиткові вищої освіти, поширенню наукових знань, підготовці до різних сфер
практичної діяльності. Він мав два відділення – науково-популярне й академічне.
Термін навчання в університеті складав 4 роки. Система викладання – предметна і
на вибір самих учнів.
В університет приймалися особи обох статей,
незалежно від національності і віросповідання. Вступних екзаменів не було.
Посвідчень про освіту з учнів не вимагали, але на академічному відділенні могли
учитися тільки особи із середньою освітою, тому що навчальні плани були подібні
з планами університетів. Слухачі університету не користувалися ніякими правами
і перевагами державної служби. Плата за навчання складала 20–30% бюджету
університету (за цикл навчання вносився внесок у 40 руб.), однак частина
слухачів була звільнена від плати за навчання.
У 1911 р. університет одержав спеціальне
пожертвування в розмірі 100 тис. карбованців на установу педагогічних курсів ім.
М.Л. і Т.А. Корольових, що готували вчителів для міських шкіл Москви. У
1912 р. в університеті ім. А.Л. Шанявського навчалося 2433 слухача, з
них на повних циклах – 625, по окремих предметах — 1091, інші – на різних курсах.
Вчителі і вчительки серед слухачів складали 20–25%. При університеті
функціонували різні курси по підготовці вчителів і виховательок. В університеті
працювало понад сто професорів і викладачів. [2.10; 82]
Частина вчителів гімназій, реальних училищ і
інших середніх і неповних середніх навчальних закладів одержувала підготовку в
ліцеях – привілейованих станово-дворянських навчальних закладах, що давали
досить широку освіту: Царськосільському (відкрите в 1811 р., у 1844 р.
переведений у Петербург із перейменуванням в Олександрівський), Ришельєвському
в Одесі (відкритий в. 1818 р.), при якому якийсь час функціонував
педагогічний інститут, Волинському в м. Кременець – Волинськім (функціонував з
1819 по 1831 р.), Ніжинському (створений у 1832 р.), Демидівському в
Ярославлі (відкритий у 1833 р. на базі гімназії), Московському ліцеї
пам’яті цесаревича Миколи, відкритому в 1868 р. і що готував викладачів
для класичних гімназій (у цьому ліцеї якийсь час працювала так звана
Ломоносівська вчительська семінарія).
Свої вищі і середні педагогічні навчальні заклади
мало також військове відомство. Зокрема, у період військово-навчальної реформи
60–70-х рр. при 2-й військової гімназії в Петербурзі були відкриті дворічні
педагогічні курси (1865), на яких навчалися особи, що мають вищу освіту. Ці й
інші курси забезпечували військові гімназії кваліфікованими кадрами по
загальноосвітніх предметах. У 1865–1882 р. Петербурзька військова гімназія
випустила 100 педагогів з вищою освітою і 273 педагога, що здали іспиту в
екзаменаційній комісії. Педагогічні курси гімназії закрилися в 1883 р. у
зв’язку зі зміною керівництва у військовому відомстві і «контрреформою» військової
школи.
Успіх цих вищих педагогічних курсів у значній
мірі був забезпечений гарним складом лекторів. Керівником курсів був
послідовник К.Д. Ушинського директор 2-й військової гімназії Г.Г. Данилович.
На курсах велика увага приділялася російській мові, педагогічним наукам,
практичним заняттям і самостійній роботі кандидатів (слухачів). Учбово-методичною
базою курсів був Педагогічний музей військово-навчальних закладів.
Недержавні («вільні») вищі навчальні заклади по своєму
статусі були суспільними і приватними установами (курси, інститути,
університети). Вони не субсидіювалися державою. Лише в рідких випадках
скарбниця виділяла незначні суми окремим з них. У 1900–1917 р. у Росії
нараховувалося більш 80 суспільних і приватних вищих навчальних закладів, склад
яких постійно мінявся, до лютого 1917 р. скоротивши до 59. Основний їхній
масив складали 29 навчальних закладів університетського типу. За малим
виключенням вони мали ту ж, що і державні університети, професійну структуру і
діяли переважно в містах зі сформованими науковими силами, дослідницькою базою,
академічними традиціями.[2.3; 133]
Абсолютно переважали в цій групі жіночі навчальні заклади: 24
проти 5, призначених для навчання жінок і чоловіків.
У XVIII – першій половині XIX ст. діяльність жінок на
педагогічному поприщі обмежувалася лише службою як домашніх вчительок і
виховательок. Тільки в 60-і рр. XIX ст. порівняно широке поширення одержала
передова ідея про залучення жінок до педагогічної праці в народних школах. У
Петербурзі і Москві виникли суспільства виховательок і вчительок, однієї з
задач яких було шукання жінкам учительської роботи й організація їхнього
педагогічної освіти.
З другої половини минулого століття в Росії, як указувалося
вище одержало деякий розвиток жіноча освіта. Ще в 1858 р. було відкрито
кілька загальнодоступних жіночих шкіл – гімназій. По «Положенню про жіночі
училища відомства Міністерства народної освіти» від 10 травня 1860 р.
виникають жіночі училища двох розрядів: із шестирічним терміном навчання – першого
розряду і з трирічним терміном навчання – другого розряду. До 1870 р. було
створено 37 училищ першого розряду і 94 училища другого розряду.
З 1862 р. з ініціативи видного педагога Н.А. Вишнеградського
в Росії організуються жіночі семикласні мариїнські гімназії, а потім гімназії
системи міністерства народної освіти із сім-восьмирічним терміном навчання. У
1870 р. прийняте «Положення про жіночі гімназії». З часів XVIII ст.
збереглися також дворянські інститути шляхетних дівчат. На основі «Положення
про початкові народні училища» (1864) дівчата одержали право навчатися разом із
хлопчиками. Поступово відкриваються недільні жіночі школи. [2.10; 97]
Однак розвиток жіночої освіти йшов повільно. У 1877 р. у
Росії було 148 жіночих навчальних закладів, у яких навчалося кілька тисяч
учнів. У 1880 р. у всіх сільських народних училищах навчалося всього 236
тис. дівчинок. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції в багатьох
адміністративних районах Росії спостерігалася суцільна безграмотність жінок.
Дозвіл учитися дівчатам привело до створення невеликої мережі
жіночих навчальних закладів по підготовці вчительок. Їх стали готувати жіночі
педагогічні інститути, жіночі гімназії і семінарії, жіночі курси і педагогічні
класи, жіночі училища і школи, інститути шляхетних дівчат і інші навчальні
заклади, що належали міністерству народної освіти, відомству установ
імператриці Марії, синодові, приватним особам і суспільствам.
Педагогічні дворічні курси вперше були засновані в 1859 р.
при першому Маріїнському жіночому училищі. Вони неодноразово піддавалися
перетворенням. У педагогічний цикл дисциплін на курсах входили педагогіка,
анатомія і вікова фізіологія. Потім замість анатомії і фізіології стали
викладатися природна історія та естетика. У 1870 р. курси були розділені на
два відділення: словесне і природно-математичне. При них існувала базова школа.
Курси готували вчительок і виховательок. З 1879 р. вони стали трирічними.
На перших двох курсах вивчалися загальноосвітні дисципліни, на третьому – педагогічні.
На курси приймалися випускниці гімназій. Практикувалися вступні іспити.
У 1864 р. відкриваються педагогічні класи при столичних
і провінційних жіночих гімназіях відомства установ імператриці Марії, а в 1870 р.
створюються педагогічні класи при жіночих гімназіях міністерства народної
освіти. Ці гімназії складалися з підготовчого, семи основних і одного
педагогічного класів. «Положення про жіночі гімназії і прогімназії народної
освіти» (1870) передбачало видачу дівчинам, що закінчили сім класів, атестата
на звання вчительки початкової школи, а тим, хто закінчили вісім класів – на
звання домашньої вчительки; медалі, що одержали, мали право бути домашніми
наставницями. У 1874 р. видане спеціальне «Положення про педагогічні класи».
[2.10; 98]
Річні (дворічні) педагогічні курси і класи створювалися також
при деяких армійських училищах (гімназіях) і жіночих інститутах у губернських
центрах Росії. Навчання на жіночих курсах було платним.
У 1911 р. на педагогічних курсах (класах) при жіночих
гімназіях і училищах навчалося 16 тис. чоловік.
У 1870 р. у Петербурзі по приватній ініціативі і на
приватні кошти відкрилися Аларчинські вищі жіночі курси. На курсах викладалися
майже всі загальноосвітні предмети і педагогіка. Ці курси можна розглядати як
один з перших кроків на шляху до створення стабільного вищого жіночого
навчального закладу.
Владимирські жіночі курси, створені при Владимирському
повітовому училищі Петербурга не мали твердого навчального плану, а також
постійного складу слухачок. Їхній досвід проте ще більш просунув уперед
становлення жіночої освіти. Визначений внесок у цю справу внесли й інші жіночі
курси, у тому числі ті, котрі існували в будинках деяких заможних жителів
Петербурга.
Жіночі педагогічні курси П.И. Чепелевської, відкриті по
особистій ініціативі останньої в Москві та матеріально підтримані московським
земством, почали працювати в 1870 р.
Жіночі педагогічні курси Чепелевської були відкритим навчальним
закладом для бідних дівчат, що бажають стати вчительками початкових шкіл.
Термін навчання на курсах – 2 роки. Навчальна частина курсів, по оцінці Н.А. Корфа,
що вивчаюча їхню діяльність, була «організована цілком раціонально». На них
викладалися російська і слов’янська граматики, короткий курс російської
літератури, арифметика й елементарна геометрія, історія Росії і частково
загальна історія, загальна і російська географія, природна історія і фізика,
церковний спів і скоропис, школознавство і гігієна, методика.
Іногородні слухачки курсів проживали на приватних квартирах,
де за ними був установлений строгий догляд, що не допускав навіть вільного
спілкування з рідними і близько знайомими, що одержало осуд передових
педагогів.
У 1869 р. у Москві виникла міська жіноча вчительська
семінарія, що проіснувала, однак, всього два роки.[2.10; 102]
У 1870 р. було засновано Московське суспільство
виховательок і вчительок, що через два роки після свого створення, у 1872 р.,
у будинку приватного пансіону на Кисловці відкрило педагогічні курси, що
проіснували до 1917 р. Спочатку курси по змісту навчання мало чим
відрізнялися від загальних жіночих учительських класів; з 1893 р. вони
стали постійним навчальним закладом із дворічним терміном навчання, а з 1906 р.
почали готувати вчительок шкіл підвищеного типу. Курси зіграли важливу роль у
підготовці педагогічних кадрів і в розвитку жіночої освіти. Слухачки курсів
поділялися на дійсних і вільних. Першим по закінченні курсів (теоретичних і
практичних занять) видавалося свідчення про освіту.
Одним з активних організаторів і діячів цих курсів був
великий педагог Росії Д.И. Тихомиров, тому їм було привласнено його ім’я
(на будівлю будинку курсів Д.И. Тихомиров пожертвував 200 тис. руб.).
Курси були платними. Для проведення практичних занять вони мали свою початкову
школу, а потім і дитячий сад.
У 1912 р. Московські жіночі курси мали наступні
відділення: по підготовці вчительок навчальних предметів у молодших класах
середніх шкіл (2 роки навчання), по підготовці керівниць дитячих садів (1 рік
навчання), спеціально-педагогічні (1 рік навчання), по підготовці керівників
фізвиховання (до 1 року навчання).    
У своїй еволюції вища жіноча школа минала кілька етапів.
Початок першому (1872–1886) було покладено відкриттям «у виді досвіду» Московських
вищих жіночих курсів професори В.И. Герьє. Потім відкрилися аналогічні курси в
Казані (1876), Петербурзі і Києві (1878). У 1886 р. в умовах політичної
реакції вони закрилися. 
Історичну місію першого в Росії вищого жіночого навчального
закладу виконали Московські вищі жіночі курси, створені в 1872 р. Ведучу
роль у їхній організації зіграла прогресивна інтелігенція Москви, і насамперед
передова частина професури Московського університету. Ініціатором,
безпосереднім організатором і першим директором курсів був професор історії В.И.
Герьє.[2.10; 103]
На початку своєї діяльності курси були приватними, а потім
стали «напівдержавним» навчальним закладом. Основним джерелом їхнього
фінансування була плата за навчання. Стаття надходження від слухачок і
індивідуальних пожертвувань перевищувала 9/10 усіх фондів. З початку 900-х рр.
незначні кошти на курси виділяли міністерство народної освіти (3–4% від
загального кошторису), Московська міська дума, Московське губернське земство,
купецька управа.
Тривалий час курси не мали власного приміщення. Спочатку вони
розміщалися в будинку 1-й чоловічої гімназії на Волхонці та у приватному
будинку на Пречистенці, потім перейшли в будинок Політехнічного музею, приватний
будинок Гірша та інші орендовані приміщення, нарешті, у навчальні будинки,
побудовані на Дівочому полі. Власних гуртожитків курси не мали. Слухачки курсів
в основному були вихідцями з заможних родин дворян, купецтва, духівництва,
чиновників. Так, за даними за 1885/86 навчальний рік, з 227 курсисток 128 були
дворянського походження, 34 – купецького, 15 – духовного, 21 – чиновничого
люду, 28 – міщанського і тільки 1 походила із селян.
У 900-і рр. число представниць нижчих шарів суспільства трохи
зросло. З 2936 курсисток було дочок селян – 116, міщан – 479; інші, як і раніш,
були дітьми дворян, військових, купців, служителів церкви і різночинної
інтелігенції. Приблизно половину слухачок курсів складали іногородні.
З перших років існування Московські вищі жіночі курси являли
собою навчальний заклад університетського типу.
Курси спочатку були з дворічним, а потім із трирічним і
чотирирічним терміном навчання. Навчальний план і програми курсів були
побудовані по університетському зразку.
Плани, програми, організація навчального процесу на курсах
неодноразово мінялися й удосконалювалися. На першому етапі курси мали два
факультети: історико-філологічних і фізико-математичний, що готували вчительок
для середніх навчальних закладів.
З 1906/07 навчального року на курсах була введена
предметно-циклова система викладання, що надала курсисткам можливість
спеціалізуватися не на останньому курсі, а протягом ряду років навчання. Так,
на історико-філологічному відділенні спеціальностями стали історія, філософія,
література, а усередині цих трьох циклів можна було придбати більш вузьку
спеціалізацію: в істориків – по загальній історії, російській історії й історії
мистецтв, у літераторів – по загальній літературі і російській літературі, у
філософів – по історії філософії і логіку з психологією і педагогікою.
Кількість циклів на фізико-математичному факультеті, що мав два відділення – математичних
наук і природничих наук, у 1912 р. досягло 12. У 1916 р. на курсах
була введена система навчання, що майже цілком збігає з університетської. У
цьому ж році на фізико-математичному факультеті було створено
хіміко-фармацевтичне відділення.[2.10; 104]
Психолого-педагогічна освіта на Московських вищих жіночих
курсах, як і в університетах, завжди складала слабке місце. В останні роки на
курсах викладалися приватні методики. Стала вводитися педагогічна практика.
На Московських вищих жіночих курсах працював кваліфікований
склад професорів і викладачів. Це були по перевазі великі вчені-педагоги
університету й інших вищих навчальних закладів Москви. Великий внесок у роботу
курсів внесли Ф.А. Бредихін, А.Н. Веселовський, В.И. Вернадський, Р.Ю. Випнер,
Н.Д. Зелінський, В.О. Ключевський, В.К. Млодзиєвський, Д.Н. Прянишніков, И.М.
Сєченов, Н.И. Стороженко, К.А. Тімірязєв, М.С. Тихомиров, П.К. Штернберг,
Г.И. Челпанов, А.А. Ейхенвальд.
Тривалий час душею курсів був С.А. Чаплигін, другому й
останній по рахунку директор курсів, що обирався на цю посаду в 1905–1918 р.
Деканами курсів були відомі учені професори В.М. Хвостів, Д.М. Петрушковський,
В.Ф. Давидовський.
Курси нерідко піддавалися гонінням з боку царського уряду і
міністерства народної освіти, тому що багато курсисток брали участь у
революційно-демократичному русі. За викладачами і слухачками курсів був
установлений нагляд поліції і жандармерії. У 1886 р. був заборонений
прийом на курси. Тому був період, коли курси працювали усього лише як
колективні уроки Суспільства виховательок і вчительок. Офіційно курси знову
відновили свою діяльність по «высочайше» затвердженому рішенню Державної Ради в 1900 р.
Багато курсисток піддавалися арештам. Значна частина їх через
переслідування і тяжке положення змушена була кидати навчання, не одержавши
відповідного документа про освіту.
Незважаючи на це, Московські вищі жіночі курси підготували
великий загін вчительської інтелігенції. Через курси за всі роки їхнього
існування пройшло понад 20 тис. чоловік.
Після Великої Жовтневої революції на базі Московських вищих
жіночих курсів був створений 2-й Московський державний університет, потім
перетворений у Московський державний педагогічний інститут ім. В.И. Леніна.
У Москві існували й інші жіночі курси: однорічні вечірні
Лубянські (1869–1889), названі так по місцю занять – у будинку 3-й гімназії на
Б. Лубянці; історико-філологічні і юридичні вищі жіночі курси Полторацького; вечірні
колективні уроки по історії і літературі; різні приватні жіночі курси.[2.10; 105]
У 1878 р. у Петербурзі відкриваються вищі жіночі
Бестужевські курси, засновані кружком передових інтелігентів у. главі з
професором А.Н. Бекетовим, що одержали назву «бестужевських» по імені
першого голови педагогічної ради курсів професори історії К.Н. Бестужева-Рюміна.
У цьому ж році виникло суспільство для доставляння кошт вищим жіночим курсам,
що знайшло для них приміщення на Сергієвській вулиці столиці, а потім
побудувало на власні гроші будинок на 10-й лінії Васильївського острова.
У 1886 р. Бестужевські курси й інші вищі жіночі
навчальні заклади були закриті і знову відновлені тільки в 1890 р.
У рік установи на Бестужевських курсах навчалося 254
слухачки, у 1885 р. їх стало 785, у 1909 р. – понад 5 тис. чоловік.
За 34 роки своєї роботи (1878–1912) Бестужевські курси закінчили майже 4 тис.
чоловік; 2/3 з них стали педагогами.
Випускниці вищих жіночих курсів у 1904 р. одержали право
викладати в старших класах жіночих середніх навчальних закладів предмети
словесно-історичного і фізико-математичного циклів.
У 1906 р. міністерство народної освіти надало
бестужевкам право викладати в окремих класах чоловічих навчальних закладів. У
1910 р. Державна рада офіційно визнала Бестужевські курси вищим навчальним
закладом, рівним університетові.
На Бестужевських курсах працювали кращі професори і викладачі
Петербурзького університету й інших вузів столиці. Рівень знань бестужевок був,
як правило, досить високим, наближаючи до рівня університетського утворення.
Петербурзькі Бестужевські вищі жіночі курси проіснували до
Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Наступний етап (1889–1905) почався поновленням прийому
слухачок на Петербурзькі вищі жіночі курси. У 90-х рр. XIX ст. проблема
розвитку вищої жіночої освіти знову придбала загальноросійське звучання завдяки
публічно-просвітительським акціям професорів і викладачів Московського,
Новоросійського (в Одесі), Харківського університетів. Відомими стали так
називані колективні уроки при Московському суспільстві виховательок і
вчительок. Вони складалися з публічних лекцій, семінарів, лабораторних занять
і, власне кажучи, продовжили справу закритих Вищих жіночих курсів професори В.И.
Герьє. Їх проводили И.М. Сєченов, К.А.Тімірязєв, Р.Ю. Виппер, В.И. Вернадський,
С.А. Чаплигін, Д.Н. Прянишніков і інші. До 1899 р. число слухачок «уроків»
досягло 800 чоловік. У 1900 р. міністр освіти Н.П. Боголепов настояв
на відтворенні замість них Московських вищих жіночих курсів під «обов’язковим
контролем Міністерства народної освіти».[2.3; 134]
Серед інших вищих жіночих курсів у дореволюційний період у
Петербурзі діяли: курси М.А. Лохвицькой – Скалон (з 1895 р. курси
готували викладачів нових мов, а з 1903 р. – і вчителів географії); курси
виховательок і керівниць фізичного виховання П.Ф. Лесгафта (з 1896 р.);
природничонаукові курси для підготовки вчительок географії і природознавства (з
1903 р.); курси Н.П. Раєва в складі двох відділень – юридичні й
історико-літературного (з 1906 р.); курси И.В. Дмитрієва з трьома
факультетами: історико-філологічні, фізико-математичні і юридичним; юридичні
курси Песковської та інші.[2.10; 100]
У 1903 р. у Петербурзі на базі жіночих педагогічних
курсів при жіночій гімназії був організований жіночий педагогічний інститут, у
який приймалися дівчини, що закінчили гімназії й інститути шляхетних дівиць.
Інститут належав відомству установ імператриці Марії. Царський уряд планував
зробити з випускниць цього інституту деяку вірнопіддану «противагу» ліберально,
а часом і революційно настроїним бестужевкам.
Петербурзький жіночий педагогічний інститут мав два
факультети: словесно-історичний і фізико-математичний. Термін навчання в
інституті – 4 роки. Словесно-історичний факультет поділявся на три розряди:
історія, російська мова і література, іноземні мови. Фізико-математичний
факультет мав два розряди: математика і фізика, природничі науки і географія.
Практичні заняття в інституті проводилися на четвертому курсі. Загальні
дисципліни для всіх слухачок – богослов’я, російська мова, педагогіка, психологія,
філософія, логіка, іноземні мови. Випускниці інституту спрямовувалися на роботу
в жіночі навчальні заклади – жіночі гімназії, жіночі інститути, ставали
домашніми наставницями.
У 1913 р. у жіночому інституті навчалося 1030 чоловік.
Директором інституту в цей час був професор російської історії С.Ф. Платонов.
Інститут проіснував до Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 р.[2.10; 101]
У 1903 р. в Одесі були відкриті трирічні жіночі педагогічні
курси, надалі перетворені у вищі жіночі курси. Вищі жіночі курси були також у
Казані, Києві, Тифлісі, Дерпті (Тарту), Томську, Харкові, Новочеркаську.
Про спеціалізацію вищих жіночих курсів говорять наступні
дані: наприкінці XIX в. 57,5% слухачок курсів навчалися на
історико-філологічних відділеннях, 13,5%-на природничо-наукових і 29% – на
педагогічних відділеннях.
Початок підготовці педагогів – вихователів дітей дошкільного
віку поклали Фребелевські курси, що випускали виховательок для заможних родин і
дитячих садів (так званих дитячих садівниць). Уперше Фребелевські курси з
річним терміном навчання відкрилися в Петербурзі в 1872 р. Потім вони
стали дворічними і трирічними. Курси готували також учителів початкових шкіл.
У 1907 р. міністерство народної освіти затвердило новий
статут курсів. Термін навчання на них був встановлений у 3 роки. Ціль курсів
полягала в тому, щоб підготувати до педагогічної діяльності людей, що мали
загальну середню освіту. На курси приймалися особи обох статей. Плата за навчання
– 100 руб. у рік. Навчальний план курсів включав наступні предмети: анатомію,
фізіологію, гігієну, психологію, історію педагогіки, школознавство, теорію
занять по системі Фребеля, методики російської мови, арифметики і малювання,
історію мистецтва, історію філософії, російську літературу, фізику, хімію,
мінералогію, ботаніку, зоологію, землезнавство, огляд народної і дитячої
літератури. На курсах проводилися також заняття по виразному читанню, ліпленню,
співові, ручній праці.
Третій етап (1905–1917) характеризувався швидким ростом числа
суспільних і приватних жіночих навчальних закладів університетського типу. Крім
Петербурзьких (Бестужевських) і Московських вони виникли у Варшаві, Казані,
Києві, Одесі, Томську, Харкові, Юр’єву. Це були суспільні навчальні заклади,
створені в значній мірі з ініціативи професури. Їх високий науковий рівень
відкрив російській жінці шлях до юридично повноправного вищої освіти.
Приватні Фребелевські курси діяли в ряді міст: Петербурзі,
Тифлісі, Харкові.
У Києві в 1908 р. був створений Фребелевський жіночий
інститут із трирічним терміном навчання. При цьому інституті функціонували
дитячий сад, притулок і початкова школа.
Курси по дошкільному вихованню працювали також при
Московському міському народному університеті ім. А.Л. Шанявського. В
університеті працювали С.Т. Шацький, В.Н. Шацька, Л.К. Шлегер і
інші видні педагоги.
Законом 19 грудня 1911 р. «Про іспити осіб жіночий статі
в знанні курсу навчальних закладів і про порядок придбання ними учених ступенів
і звання вчительок» курси, програми яких відомством освіти визнавалися «рівними
університетським», одержували статус вищих навчальних закладів, а їхні
випускниці допускалися до остаточних іспитів у державних іспитових комісіях «для
осіб чоловічої статі».[2.3; 134]
Утворена в липні 1912 р. при Ученому комітеті відомства
освіти Комісія «по питанню про застосування закону 19 грудня 1911 р.» віднесла
до розряду «університетських» усі перераховані вищі жіночі курси. Такий же статус
одержали і деякі приватні вищі жіночі курси: Природничо-наукові М.А. Лохвицкой-Скалон;
Історико-літературні і юридичні Н.П. Раева; при Біологічній лабораторії П.Ф. Лесгафта
(Петербург); Історико-філологічні і юридичні В.А. Полторацкой (Москва);
Загальноосвітні вечірні А.В. Жикуліної (Київ).
Самими багатолюдними по числу слухачок відділеннями вищих
жіночих курсів були історико-філологічне і фізико-математичне. Більшість
випускниць вступили на вчительське поприще. У традиційно-університетську
структуру відділень деяких з курсів уводилися нові професійні спеціалізації.
Так, природничо-наукові курси М.А. Лохвицкой-Скалон готували зокрема, не
тільки вчителів хімії, але і лаборантів для промислових підприємств; на
Одеських вищих курсах з 1914 р. діяло хіміко-фармацевтичне відділення тощо.
Другий по чисельності групою вищих навчальних закладів
університетського типу були медичні жіночі курси й інститути в Москві і Харкові
(1909), Одесі (1910), Саратові (1915), Києві і Москві, Ростову-на-Дону (1916).
Вони діяли по програмі університетів і компенсували відсутність у більшості
вищих жіночих курсів відповідних факультетів.[2.3; 134]
У складі неурядових навчальних закладів, що діяли по
університетській програмі, минулого і закладу для «спільного» навчання
чоловіків і жінок. Найвідомішим серед них був Психоневрологічний інститут,
заснований великим психіатром В.М. Бехтерєвим у 1907 р. Навчання в ньому
було двоцикловим. На основному, загальноосвітньому, циклі студенти I і ІІ
курсів поглиблювали придбані в середній школі гуманітарним і природничонаукові
(з акцентом на анатомію, фізіологію нервової діяльності людини) знання.
Спеціальний цикл освоювався студентами III–V курсів на факультетах, що
охоплював науки, «маючі тісне зіткнення з психікою людини», – педагогічному
(з історико-філологічним і природним відділеннями), юридичному і медичному (з
1912 р.), що готовили лікарів-психоневрологів. На усіх факультетах
продовжувалося викладання анатомії, фізіології людини й особливо психології.
У 1916 р. інститут був перетворений у приватний
петроградський університет. У ньому викладала плеяда блискучих учених: В.М.
Бехтерєв, Н.Е. Введенский, П.Ф. Лесгафт (медицина); М.Н. Гернет,
Н.А. Гредескул, Н.И. Кареєв, Е.В. Тарле (історія); Ф.Д. Батюшков,
С.А. Венгеров, И.А. Бодуен де Куртене, С.К. Булич (філологія); М.А. Рейснер,
М.П. Чубинський (державознавство); Д.Н. Овсянико-Куликовский, В.А. Вагнер,
Э.Л. Радлов (психологія); В.Н. Сперанский, Н.О. Лосський
(філософія) і ін.
Цікавими по організаційних формах вищими навчальними
закладами університетського класу були однофакультетні приватні університетські
курси природних і медичних наук у Юр’єву (1908); Новоросійський (в Одесі) вищий
міжнародний інститут (1914); Московський юридичний інститут (1915),
Петроградські вищі географічні курси при Докучаєвськом ґрунтовому комітеті
(1916).
Новаторським типом навчального закладу, що відкривали шлях до
освоєння університетської програми, були народні університети: у Москві – ім. А.Л. Шанявского
(1908), у Томську – ім. П.Й. Макушина (1915), у Нижньому Новгороді (1916).
Це були просвітительські комплекси, що поєднували в єдину структуру вищу («академічне
відділення»), загальноосвітню середню («науково-популярне відділення») і
багатогалузевого професійну (для удосконалення і перепідготовки «людей практики»)
школи.[2.3; 135]
«Академічні відділення» підрозділялися на групи (цикли)
предметів, що загалом відповідали навчальним програмам факультетів державних
університетів. Курс навчання в Московському і Томськом народних університетах
був трирічним, у Нижегородському – дворічним. Слухачами відділень були чоловіка
і жінки, у більшості ті, шо отримали середньоосвітну підготовку в «науково-популярному
відділенні». Оскільки вони сполучали навчання з роботою, заняття проводилися у
вечірній час. Викладали їм професори і приват-доценти місцевих вищих і середніх
навчальних закладів.
Специфічне положення в групі неурядових вищих навчальних
закладів університетського типу займали археологічні інститути в Петербурзі
(1877) і в Москві (1907), що сполучили в собі якості вищої школи,
науково-дослідного інституту і наукового суспільства. В інститутах готували «фахівців
з російської старовини» – архівістів, археографів, археологів для роботи в
архівах, музеях і бібліотеках. У слухачі інститутів приймалися чоловіки і
жінки, що закінчили вищі навчальні заклади. Не володіли таким цензом
зараховувалися «вільний слухачами». По проходженні трирічного курсу наук і
після захисту дисертації слухачі одержували звання «вчений-археограф», а в
Московському інституті ще і «вчений-архівіст» і нараховувалися в «дійсні члени»
інститутів. Як науково-дослідні установи і наукові суспільства, археологічні
інститути поєднували найбільших істориків, філологів, мистецтвознавців – фахівців
з «російських стародавностей».
У складі недержавної вищої школи мався і педагогічний сектор
навчальних закладів, яким належав пріоритет у розробці і викладанні теоретичних
і прикладних проблем шкільної і дошкільної педагогіки.
У 1913/14 навчальному році в неурядових вищих навчальних
закладах університетського типу і педагогічних навчалося більш 33 тис. чоловік.
Під егідою громадських організацій знаходилася вища музична і
театральна освіта. До складу Російського музичного суспільства входили
консерваторії у Петербурзі (1862), Москві (1866), Києві (1912), Одесі (1913),
Саратові (1912). Вони були «вищими спеціальними музично-навчальними установами,
що мали на меті навчати оркестрових виконавців, віртуозів на інструментах, концертних
співаків, драматичних і оперних артистів, капельмейстерів, композиторів і
вчителів музики». У складі Московського філармонічного суспільства було
Музично-драматичне училище (1878), що складалося з музичного і драматичного
відділень. З 1903 р. при ньому діяли загальноосвітні класи з програмою
семикласної жіночої гімназії.
Підготовкою мистецтвознавців був зайнятий Інститут історії
мистецтв (1916) у Петрограді з трирічним курсом навчання. Жінки, що училися в
ньому, і чоловіки з вищою і середньою освітою спеціалізувалися на відділеннях
російського і візантійського мистецтва, давнього мистецтва,
західноєвропейського мистецтва, історії і теорії музики.
У 1913/14 навчальному році в неурядових навчальних закладах,
що готували діячів мистецтва, числилося більш 7 тис. студентів.
Російська «вільна» вища школа мала і народногосподарський
сектор, що готував кадри для торгівлі, промисловості, сільського господарства.
У 1900–1917 р. у нього входило 27 навчальних закладів, 16 з них діяли до
листопаду 1917 р.
Найбільш представницької по чисельності була група
комерційних вищих навчальних закладів. У 1905–1912 р. їх нараховувалося
15. Однак до лютого-жовтня 1917 р. «дожили» тільки в Москві, Києві,
Харкові, Петербурзі. Вони були створені на гроші купецтва і користувалися
постійною фінансовою дотацією купецьких суспільств. Це був новий тип
спеціального економічного навчального закладу, студенти якого за 4 роки
підготовлялися до торгово-промислової, банковсько-страхової, кооперативної,
суспільної, адміністративної,
муніципальною-муніципальній-комунально-муніципальної, зовнішньоторговельної
(консульської), педагогічної діяльності.
До категорії комерційних відносилася Практична східна
академія Суспільства сходознавства (1910), що готувала за 3 роки фахівців із практичним
знанням східних мов і країн для адміністративної, консульської і
торгово-промислової служби і діяльності… у східних окраїнах і суміжних з ними
країн.
Важливу по дієздатності групу народногосподарських неурядових
вищих навчальних закладів складали сільськогосподарські. У 1917 р. їх
нараховувалося 5– у Петербурзі, Москві, Новочеркаську, Саратові, Харкові. За
винятком призначених для навчання чоловіків і жінок Петербурзьких
сільськогосподарських курсів (1905) і Вищих сільськогосподарських курсів у Саратові
(1913), вони були жіночими. Найбільш привабливими для жінок, що бажали стати
агрономами, були організовані в 1904 р. видатним ученим професором И.А. Стебутом
Жіночі сільськогосподарські курси Суспільства сприяння жіночій сільськогосподарській
освіті (Стебутівські) у Петербурзі і Вищі жіночі сільськогосподарські курси при
жіночій гімназії С.К. Голіциній (Голицинські) у Москві (1908). Перші діяли по
чотирирічній програмі Московського сільськогосподарського інституту, другі
фактично були філією останнього.[2.3; 136]
У 1917 р. у системі «вільної» вищої школи діяли 5
інженерних навчальних закладів (4 жіночих і 1 для спільного навчання). Усеросійською
популярністю користувалися засновані в 1906 р. Вищі жіночі політехнічні
курси в Петербурзі (у 1915 р. перейменовані в Політехнічний інститут). Їх
ціль зводилася до того, щоб «дати вищу технічну освіту жінкам у тих галузях
техніки, де за родом діяльності застосування жіночої праці уявляється найбільш
бажаним». Випускали інженерів (механіків, хіміків, електротехніків,
будівельників, архітекторів). На курсах (в інституті) працювали в основному
ведучого професора і викладачі петербурзьких інститутів – технологічного і
шляхів сполучення.
Аналогічний інститут у складі інженерно-будівельного й
архітектурного факультетів у 1916 р. діяв у Москві. У 1917 р. у
Катеринославі відкрився Політехнічний інститут для чоловіків і жінок «іудейського
сповідання». Складався з електротехнічного і механічного факультетів.[2.3; 137]
По програмі архітектурного відділення Академії мистецтв діяли
приватні чотирирічні Курси архітектурних знань Е.Ф. Багаевой і Л.П. Молас.
У 1913/14 навчальному році в неурядовій вищій народногосподарській
школі складалося більш 4 тис. слухачок і слухачів.
Отже, наприкінці XIX – початку XX в. російська «вільна» вища
школа сформувалася в профессионально-диференціьовану, динамічну систему, яка по
темпах розвитку обігнала державну. Вона підсилювала найбільш слабкі професійні
ланки останньої (педагогічне, медичне, економічне, сільськогосподарське),
заповнювала що були відсутні (музичного мистецтва), була більш сприйнятливої до
організаційних і методичних новацій, заповнювала соціальні порожнечі в складі
учнів державної вищої школи, штучно створені самодержавством. У цьому головна
заслуга «вільної» вищої школи. Наявність 30 жіночих, 29 з «спільним» навчанням
жінок і чоловіків вищих навчальних закладів було відповіддю на дискримінаційний
у відношенні жінок курс академічної політики царату. Неурядова вища школа в
першу чергу існувала в ім’я жіночої освіти.
В міру наростання економічної і політичної кризи
самодержавства позиції «вільної» вищої школи зміцнилися. Царат під тиском
об’єктивних потреб у кадрах вимушено мирився з її діяльністю, визнавав юридичну
повноправність з державними деяких її професійних секторів.
Наприкінці XIX – початку XX в. велику актуальність для
академічної громадськості придбала проблема корінної реорганізації навчального
процесу. Детальному обговоренню вона піддалася на офіційних нарадах професорів
у 1902, 1905, 1906 р. при Міністерстві народної освіти, присвячених
реформі вищої школи і розробці основ нового університетського статуту. Вони
прийшли до висновку про необхідність заміни пануючої з початку XIX в. у
вищих навчальних закладах «курсової системи» викладання, побудованої на строго
послідовному проходженні наукових дисциплін за допомогою обов’язкових лекцій і
семінарів по непорушній програмі, з піврічними і річними іспитами в жорстко
встановлений час, «предметної». Прихильники останньої бачили порочність «курсової
системи» у «примусовості», що нівелює студентів, що ігнорує їхньої схильності.
У противагу курсовій, «система предметна» не суперечила принципові
індивідуалізації навчання, оскільки вона була присвячена не до курсів, а до
навчальних планів, що складались під керівництвом викладачів самими студентами,
згідно їх похилостям і науковим інтересам. Конкретний план являв собою творчо
індивідуалізовану конфігурацію навчальних дисциплін, підлеглу задачі
заглибленого вивчення головного предмета.[2.3; 138]
Студент повинний був самостійно організовувати свої заняття,
складати іспити по мері готовності до них і за узгодженням з викладачами, міг
відвідувати тільки ті лекції, що вважав необхідними для ефективного освоєння
індивідуального предметного плану. Найважливішу роль здобували практичні
заняття (просеминарії і семінарії), індивідуальні консультації викладачів. У
такій учбово-методичній ситуації професор ставав як би старшим науковим колегою
студента.
У поточне життя російської вищої школи «предметна система» почала
входити з 1906 р. Фактично відразу вона «завоювала» народногосподарські
інститути і неурядову вищу школу. Більш обачно до неї підійшла університетська
професура, узявши на себе працю складання навчальних планів, у значній мірі
однотипних у різних університетах. Для студентів установлені були обов’язкові,
незалежні від індивідуальних планів заліки й іспити, уведені графіки занять і
ін. Досить незабаром цьому прикладові пішли технічні інститути, що відчули не
тільки переваги, але і витрати «предметної системи» у виді різкого збільшення
термінів навчання багатьох студентів, що не могли самостійно адаптуватися до
абсолютно вільного навчального режиму.
Якісно нові умови педагогічної діяльності виявилися
непосильними і для багатьох викладачів, оскільки вимагали таланта особливого
складу.
У найтіснішому зв’язку з проблемою перебудови системи
викладання знаходилося питання про методичне оснащення навчального процесу.
Розрив між розвитком науки і методами викладання, особливо в університетах,
став надзвичайно відчутний наприкінці XIX – початку XX в. Гостро ставилося
питання про модернізацію методичного інструментарію навчального процесу, у
якому абсолютну перевагу одержала лекція-монолог. Академічна громадськість
розбилася на абсолютних супротивників лекцій і тих, хто в тім або іншому
ступені виступав за збереження їх у методиці університетського викладання.
Супротивники лекцій затверджували, що «лекційна система, привчаючи до
пасивного, некритичного сприйняття чужих думок, діє на розумові здібності
слухачів образом, що притупляє, убиває в них прагнення до самостійної праці і
мислення».[2.3; 139]
Що ж пропонували супротивники лекційної системи замість? Вони
бачили вихід з положення в спільній роботі професорів і студентів над
визначеними науковими проблемами. Професор В.М. Симоненко, наприклад,
покладав великі надії на бесіди професорів по найважливіших питаннях, з якими
студенти знайомилися по попередньо рекомендованій літературі. Досить доцільними
він знаходив письмові курсові роботи з питань, що складають одну велику
проблему курсу. Така система, на його думку, дозволила б професорові при
розборі визначеного питання теми мати співрозмовниками не слухачів, що встигли
лише ознайомитися з абеткою науки по тому або іншому керівництву, але з цілком
підготовленими людьми, що мають свою сформовану думку.
Таким чином, мова йшла про активізації навчального процесу в
університеті коштами лабораторних занять, семінарів, письмових робіт. У цій
частині точка зору супротивників лекційного викладання стулялася з точкою зору
тих, хто ратував за сполучення різних методів, включаючи і лекційний.
Поділяючі цю позицію професора намагалися переоцінити роль
лекції, знайти її місце в ряді методичних прийомів викладання. Багато хто з них
не схильні були розглядати лекцію як пасивний метод навчання. Професор Н.И.
Кареєв, наприклад, указував, що лекція вимагає сильної напруги розуму, тому що
слухачеві необхідно стежити за ниткою викладу в тім ритмі і порядку, що
пропонує професор, що, у свою чергу, сприяє розвиткові здатності в студента
активно мислити. Він підкреслював високу інформаційну мобільність лекції.
Наука, писав Н.И. Кареєв, знаходиться в постійному русі і від цього руху
друковані видання поступово відстають. Тому лекції є самою зручною формою
ознайомлення студентів з останніми результатами науки. Багато учасників
дискусії порушували питання про необхідність розумно використовувати лекційний
метод, не зловживати їм.
До першої російської революції дискусія не дала відчутних
результатів. У методиці викладання лекція, погоджена з твердою міністерською
програмою, продовжувала займати пануюче положення. Правда, на початку XX ст. у
міністерстві Боголепова дозволялися семінари і практичні заняття. Уряд пішов на
це, розуміючи, що навчальний процес вимагає визначеної перебудови. І все-таки
надмірна регламентація навчального процесу з боку міністерства стримувала
самостійність професорів і студентів.
Пануюче положення лекції було істотно похитнуте введенням «предметної
системи» викладання. Однак корективи, незабаром внесені в неї багато в чому
повернули лекційному викладанню колишню значимість. На це, зокрема, указує
наступна заява професора А.Ф. Фортунатова, зроблене їм у 1916 р.: «Ми
рішуче відмовляємося визнати реальне значення за тим достатком лекцій, що на
папері прикрашає наші розклади і на ділі так слабко відвідується студентами».[2.3; 139]
3. Студентство та вищі навчальні заклади України кінця ХІХ –
початку ХХ ст.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. капіталізм у Росії вступив у свою вищу
стадію – імперіалізм. Розвиток промислового і сільськогосподарського
виробництва, ускладнення функцій державного керування викликали всезростаючу
потребу в кваліфікованих кадрах – фахівцях різних галузей економіки, науки і
культури, службовців бюрократичного апарата.
Потреби економічного, політичного і культурного
розвитку країни вступали в протиріччя з охоронною політикою самодержавства в
області вищої освіти. Однак усупереч прагненню царату штучно стримувати освіту
мас, кількість вищих навчальних закладів у країні і студентів, що навчаються в
них, неухильно росло. Якщо наприкінці XIX ст. у Росії нараховувалося 52 вузу, в
яких вчилося 25 тис. студентів, то до початку 1914/15 н. р. у 105 вузах
навчалося 127 433 чоловік.
Великим регіоном розвитку вищої освіти в країні
була Україна. Наявність тут багатих природних ресурсів, подальший ріст
промислового і сільськогосподарського виробництва поряд з підвищенням
культурних запитів населення – усе це змушувало урядові кола миритися з
відкриттям нових вузів. За десятиліття (1905–1914 р.) число вищих
навчальних закладів на Україні (без її західних областей) і студентів, що
навчалися в них, зросло більш ніж у 2 рази, досягши в 1914 р. 19 (більш
26,5 тис. студентів), а в 1917 р. – 26 вузів (див. табл. 1). Всі вони були
зосереджені у великих містах, що були адміністративно – культурними центрами
таких розвитих економічних районів, як Правобережжя і Донецько-Криворіжський
басейн. Так. у 1917 р. у Києві було 10 вузів, Харкові – 8, Одесі – 4,
Катеринославі — 3 і в Ніжині – 1. Мережа вищих навчальних закладів на Україні
складала 21,2% від усієї російської вищої школи.
Вузи поділялися на казенні (40%) і приватні, і
суспільні (60%) і приблизно рівним співвідношенням числа тих, хто навчався в
кожнім з цих секторів. Однак по темпах розвитку вони істотно відрізнялися. У
той час як процес формування державного сектора вищої школи найбільше
інтенсивно протікав у XIX ст. чисельність приватних і суспільних вузів різко
зросла на початку XX ст.
У досліджуваний період мережа вищої школи України включала
вищі заклади всіх основних груп. Найбільш великими були університети
(Київський, Харківський і Новоросійський), в яких навчалася приблизно третя
частина студентів. У Харківському університеті кількість студентів зросла з 533
чол. у 1861 р. до 1387-и у 1899 р., Київському – за ті ж роки – з 945-ти
до 2606 чол., Новоросійському (Одеському) – з 178-и в 1866 р. до 714 чол.
у 1899 р. При цьому слід зазначити, що зростання чисельності студентства
не було постійним. У 70–80-і рр. у Харківському університеті, наприклад,
кількість студентів зменшувалася внаслідок урядових гонінь за політичні
виступи. Вузи відігравали значну роль у поповненні лав інтелігенції. Одеський
університет за 1868–1900 рр. закінчили 2942 чол. Харківський і Київський з 50-х
років XIX ст. до 1900 р.,
за неповними даними, – 9077 чол.[2.8; 41]
Зростанню чисельності студентства сприяло відкриття нових
вищих навчальних закладів і розширення ряду факультетів в університетах. У 1859–1910
рр. в Україні були відкриті ветеринарний (1873 р.) і технологічний (1885 р.)
інститути у Харкові, політехнічний (1889 р.) і комерційний (1908 р.)
інститути у Києві, Катеринославське вище гірниче училище (1899 р.),
історико-філологічний інститут у Ніжині (1875 р.) та ін. З проведенням
судової реформи 1864 р. збільшився контингент студентів юридичних
факультетів університетів.
Напередодні Лютневої революції на Україні
функціонували також 5 інженерно-технічних, 5 вищих жіночих, 3 комерційних, 3
сільськогосподарських, 2 педагогічних, 3 жіночих медичних курсів і інститутів,
2 музичні консерваторії і 1 духовна академія. По числу студентів слідом за
університетами йшли вищі жіночі курси з університетською або близької до неї
навчальною програмою. В роки першої світової війни в них навчалася п’ята
частина контингенту вузів, що учаться, України. Вагомі і швидко зростаючі групи
складали інженерно-технічні і комерційні інститути. Так у 1910–1917 р.
інженерно-технічна освіта на Україні одержували близько 15% усіх студентів, а
відсоток, що навчалися у вузах комерційного профілю зріс з 10 на початку нового
революційного підйому до 15–17 -і напередодні й у період першої світової війни.
У трьох університетах України в 1855–1878 рр. частка вихідців
з дворянства зменшилась з 65,3 до 39, 4%. Па початку XX ст. ця тенденція
посилилась. Так, у Новоросійському університеті протягом 1903–1916 рр. частка
дітей дворян і чиновників серед студентів зменшилась з 46 до 23,1%. Водночас
кількість вихідців із середніх верств міста зросла до 41,6%, а вихідців із
селянства з 2 до 5,5%.
Соціальний склад студентства трьох вищих технічних закладів
України на початку XXст. змінювався таким чином: у Харківському технологічному
інституті кількість вихідців із дворян зменшилась у 1894–1904 рр. з 40 до 32%;
навпаки, кількість вихідців із міщан збільшилась з 41 до 44%, селян – з 7 до 11%.
У Київському політехнічному інституті з 1898 по 1913 р. частка дворянських
дітей зменшилась з 47,7 до 36,2%, вихідців із міщан – з 34, 6 до 27, 0%, але
значно збільшилась кількість селянських дітей – з 5,9% до 16,3%. У
Катеринославському гірничому училищі протягом 1900–1909 рр. частка дворян дещо
зменшилася – з 15 до 14%, кількість міщан зросла 8 26 до 33%, селян – з 1З до 18%.
Незважаючи на послідовну демократизацію
соціального складу студентства, вихідці з демократичних, переважно дрібнобуржуазних
шарів населення складали тут меншість. Так, частка дітей міщан, селян, козаків,
дрібних службовців, представників народної інтелігенції й ін. у загальній масі
російських університетів, що навчаються, дорівнювала: у 1911 р. – 35,1%,
1912 р. – 40,6%, з 1913 р. — 41,0%, 1914 р. – 41,3%, у 1915 р.
– 45,3%. Якщо порівняти ці дані з динамікою зміни соціального складу студентів
Київського, Харківського і Новоросійського університетів за відповідні роки, то
неважко помітити, що три, що знаходилися на Україні університету мали у своєму
розпорядженні більш демократичний склад студентства на 5–8%.
Представники демократичних шарів переважали в
складі учнів комерційних навчальних закладів. Так, у Київському комерційному
інституті вони складали 57,7% від загального числа студентів у 1910/11 н. р., а
серед слухачок Харківських Вищих комерційних курсів – 72,2% у 1914/15 н. р.
Гостра недостача фахівців для обслуговування промисловості і торгівлі, що
надзвичайно зросла з початком війни, змушувала царат допустити подальше
поповнення складу студентів вихідцями з демократичних шарів населення. Варто
враховувати, що багато дворян і чиновники охоче віддавали своїх синів у
привілейовані вузи, що полегшували одержання потрібного звання або чина для
подальшого просування по службі. На складі студентів комерційних інститутів
виявлялася і та обставина, що в них дозволялося надходити без класичної
середньої освіти (досить було закінчити комерційне або реальне училище). До
того ж дана група приватних і суспільних вузів була вільна від обмежень по
національності і статі, що існували в державному секторі вищої школи.
Відзначені фактори визначали порівняно демократичний склад студентів як вищих
комерційних навчальних закладів, так і всього неурядового сектора вищої школи.      
Тенденція демократизації соціального складу
слухачок була характерна і для групи Вищих жіночих курсів, хоча вихідці з
демократичних шарів населення займали тут меншу питому вагу, чим у вузах
інженерно-технічного і комерційного профілю. Так, за 4 роки (1911–1915 р.)
частка дітей міщан, селян, козаків, цехових, осіб приватних професій і інших
представників непривілейованих станів серед курсисток Києва і Харкова зросла
приблизно на 5%, а серед слухачок Вищих жіночих курсів в Одесі збільшилася з
49,2% у 1912 р. до 56,8% у 1917 р. За цей же час питома вага
представників дворянсько-буржуазних елементів (діти дворян, чиновників,
почесних громадян і купців) понизився на 4–5%.
Матеріальне становище студентів яскраво
характеризує аналіз їхніх бюджетів. На кошти, одержувані від рідних, проживала
приблизно третя частина вищих навчальних закладів Києва. Забезпеченість
стипендіями і допомогами була вкрай невелика. У руках адміністрації грошова
допомога служила важелем політичного тиску на студентів, тому що розглядалася
як нагорода за «благонадійність». Так, правом одержання стипендій із сум
державного казначейства і звільнення від плати за навчання користувалися тільки
особи християнського віросповідання, що не брали участь у студентських «безладдях».
Різними видами пільг було охоплено в середньому біля одного п’ятої всього числа
студентів. Але в деяких вузах цей показник знижувався до один сьомої (Київський
університет) або навіть один десятої (Харківський технологічний інститут)
контингенту учнів. Характерно, що в більш демократичних по складу студентства
спеціальних вузах досвід пільг був значно нижче, ніж в університетах.
Ще гірше обстояли справи в приватних і суспільних
вузах. Так, а 1910/11 н. р. у Київському комерційному інституті стипендії
одержували всього 2 слухача з 2429, що навчалися. Студенти Харківських Вищих
комерційних курсів стипендій і допоміг не одержували зовсім. Крайня матеріальна
незабезпеченість змушувала студентів звертатися в різні «суспільства», ціль
яких складалася в наданні фінансової підтримки. Але ці джерела, крім своєї
незначності, відрізнялися «крайньою мінливістю і випадковістю». Різко знизилися
і без того малі матеріальні субсидії студентам з боку благодійних організацій у
період першої світової війни внаслідок зменшення числа пожертвувань, у той час
як «потреба студентів значно зросла».
У дохідній частині студентського бюджету
центральне місце належало особистому заробіткові. Він складав 57,7% бюджету
недостатніх студентів Київського комерційного інституту. Добування кошт до
існування займало велику частину вільного часу. Улаштуватися на роботи було
непросто.
Щоб допомогти студентам у пошуку роботи, різними
благодійними організаціями створювалися трудові бюро. Аналіз звітів по
трудовому бюро «суспільства швидкої допомоги учням у вищих навчальних закладах
м. Києва» показує значне підвищення попиту на роботу над пропозиціями, що
надійшли. Так, у 1913 р. 446 пропозицій роботодавців викликалися виконати
1545 студентів, тобто на одне місце роботи претендувало відразу 4 чоловік.
Найбільше що часто зустрічалися з усіх видів робіт були уроки, переписки,
переклади, але труднощі в їхньому пошуку змушували учнів прибігати до важкої
фізичної праці. Багато київських і харківських студентів улаштовувалися
чорноробами: перевізниками, пожежниками й ін.
Таким чином, більшість вузівських молодей – представників
демократичних шарів населення – не мало постійного доходу.
Важливим показником матеріального становища
студентства є видатковий бюджет. Саму велику статтю витрати складали витрати на
наймання квартири. За даними результатів квартирного перепису в Київському
комерційному інституті (1909 р.) студентами на житло витрачалося в
середньому 9 руб. 87 коп., або 0,4 місячні бюджети. Дорожнеча кімнат змушувала
студентів довгий час знімати кімнату вдвох, втрьох і більш людей. Багато кімнат
не задовольняли мінімальним вимогам гігієни, були холодними, сирими, темними,
про що свідчать підсумки студентських переписів і квартирних анкет.
Не краще обстояли справи і з харчуванням. При
загальній ціні одного обіду в 25–30 коп., плата за обід складала 8–9 руб. на
місяць, тобто лише деяким менше, ніж за квартиру. 9,2% учнів різних вузів
Харкова обідали не щодня, близько 40% не могли витрачати більш 15–25 коп.
Студентські анкети неодноразово підкреслювали, що їжа найчастіше відрізнялася
недоброякісністю, а те і просто була непридатна для вживання.
Важкі житлові умови, економічна незабезпеченість,
недоїдання приводили до захворювань. Хронічним розладом органів травлення
страждали 35,5% харківських студентів. Матеріальний нестаток служив найчастіше
причиною самогубств учнів.
Значна частина студентського бюджету приходилася
на плату за навчання: 12–13 руб. на місяць з розрахунку 100 руб. у рік. Однак у
деяких вузах навчання коштувало 200 руб. у рік (Харківський жіночий медичний
інститут, Одеські Вищі жіночі медичні курси, Зовні жіночі курси в Харкові). За
несвоєчасний внесок плати студентів звільняли. Число виключених за несплату
плати за навчання часом складало від 20 до 40% усіх вибулих протягом
навчального року. Так, з цієї причини в 1910 р. було звільнено 217 (38,4%)
з 565 вибулих до закінчення курсу студентів Харківського технологічного
інституту, а в 1914 р. – відповідно 119 (22.7%) з 524.
Таким чином, середній видатковий бюджет тих, хто
навчалися вищих навчальних (з урахуванням витрат на книга і навчальні допомоги,
господарські приналежності) коливався в межах 30–40 руб. на місяць. Виходячи з
цього, усі студенти підрозділялися на 3 категорії: безумовно нужденні (проживає
до 20 руб. на місяць), тимчасово нужденні (20–35 руб.) і забезпечені (понад 35
руб.).
Під найсуворішим поліцейським контролем
знаходилося все навчальне і громадське життя студентства.
Поряд з переслідуваннями з боку поліцейської
влади студенти підлягали професорським дисциплінарним судам, що при закритих
дверях піддавали учнів покаранням за порушення «правил честі і моральності».
При цьому на провиненим накладалися стягнення, починаючи від зауваження і
догани і кінчаючи виключенням з навчального закладу.
Влади намагалися припинити будь-який прояв
студентської корпоративності. На досягнення цієї мети була спрямована вся
система заходів для ліквідації автономії вищих навчальних закладів, початих
відразу ж після придушення першої російської революції. Головний удар наносився
органам студентського самоврядування. Про заборону в стінах інституту всіх
студентських зборів, за винятком наукових кружків «під керівництвом професорів
і доцентів», говорилося в статуті київського комерційного інституту, правилах
для слухачок Вищих жіночих курсів і ін. По політичних мотивах було заборонено
або різке обмежене створення громадських організацій студентства. Підсумком
урядової політики в області вищого утворення з’явилася ліквідація автономії
вузів, що була остаточно віднята міністерським циркуляром від 2 січня 1911 р.
«0 тимчасовому недопущення публічних і приватних студентських зборів».
Правова нерівність студентства виражалося в
юридичній неповноправності вищої освіти казенного і неурядового секторів.
Випускники приватних і суспільних вузів на відміну від університетів, і казенні
інститути не користувалися ніякими правами на одержання роботи або присвоєння
чина. Вага правового положення студентської молоді стає ще більш очевидної з
урахуванням випереджальних темпів розвитку неурядового сектора і його частки в
системі вищої школи. Ніяких станових і професійних прав не давала вища жіноча
освіта. Лише закон від 19 грудня 1911 р. допускав жінок до іспитів у
державних іспитових комісіях при університетах, дорівнюючи посвідчення про
закінчення Вищих жіночих курсів до університетських дипломів.
Правове положення багатонаціонального студентства
країни збільшувалося проведеної царатом політикою великодержавного шовінізму в
області вищої освіти. У вищих навчальних закладах України навчалися росіяни,
українці, білоруси, поляки, вірмени, грузини, євреї і представника інших
національностей.
Жорсткому національному гнобленню піддавалося
українське студентство. Викладання повинне було вестися винятково на росіянці
мові. Царат переслідував українську культуру і виганяв із вживання української
мови. За збереження літератури на «малоросійський» мові студентів віддавали під
нагляд поліції».
Перший університет в Україні засновано 1805 року
в Харкові коштом місцевого шляхетства й купецтва. Ініціатором цієї справи був
В. Каразін, ліберальний громадський діяч Слобідської України. Харківський
університет скупчив навколо себе найкращі культурні українські сили. Ректором
його був український поет П. Гулак-Артемовський; серед професорів були видатні
сили України та Західної Європи, як проф. Шад та інші. На довгий час Харківський
університет став осередком української патріотичної думки. Тут були професорами
– І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров, з 1882 року – Д.
Багалій.[2.11; 379]
Формування складу студентства залежало від політики уряду.
Однак не враховувалось значення університетського керівництва при запровадженні
постанов міністерства освіти щодо студентства.
Атестат класичної гімназії або посвідчення зрілості, а такок
документ від місцевої поліції про бездоганну поведінку надавали право вступу до
університету. У студенти приймалися тільки чоловіки, які не повинні були
одружуватись під час перебування в університеті. Однак, на 1909 р. в
університеті кількість одружених складала 17,2% при середньому віці в 26 років.
З них більшість припадала на філологічний факультет (19,8%), а найменше було
серед математиків (12,4%). Міністерство освіти лише закріпило традицію
одруження студентів в 1904 р., коли дозвіл студентам брати шлюб поставили
в залежність від рішення попечителя учбового округу. Тільки з 1906 р. за
керівництвом університетів юридично закріпили право вирішувати це питання
самостійно.[2.16; 86]
Вважалось, що введення статуту 1884 р. призвело до
різкого падіння кількості студентів, особливо на історико-філологічному
факультеті, через висунення на перший план вивчення окремих дисциплін
(класичної філології, римського права та ін.). Крім того, через підвищення
платні за навчання, обмеження вступу в університет осіб єврейської
національності й відкриття в Харкові Технологічного інституту (1885 р.).
Таким чином, всі вказані причини стосувались політики уряду щодо університетів.
Кількість студентів історико-філологічного факультету до 1884 р.
була не високою (в 1863 р. – 31 студент) і посідала третє місце і в 1825 р.
після юридичного (тоді етико-політичного) та медичного відділень. Кількість
студентів за 23 роки збільшується лише до 95 (в 1886 р.). До кінця 90-х
рр. XIX ст. кількість
абітурієнтів рідко перевищувала 10 осіб і стабілізувалась в середньому на 42
студентах, що навчалися кожен рік на факультеті з 1894 по 1904 р. Таким
чином, історико-філологічний факультет в другій половині XIX ст. – на початку XX ст. не був багатолюдним.
Але з 1906 р. по 1909 р. на історико-філологічному факультеті значно
зростає кількість студентів і пік припадає на 1907 р. (1906 р. – 306,
1907 р. – 557, 1908 р. – 518, 1909 р. – 481). Такий
небувалий наплив студентів пояснюється різними причинами. У першу чергу,
дозволом керівництва і факультету, і університету на умовний прийом студентів
на факультет. Так, в 1906 р. історико-філологічний факультет поставив
питання про дозвіл особам, що закінчили середні учбові заклади, але в яких не
викладалася грецька мова, поступати до університету. Вони мали пройти програму
гімназичного курсу з грецької мови в університеті. У вересні 1908 р.
міністерство схвалило пропозицію факультету, мотивуючи це незначною кількістю
гімназій, де вивчалися дві стародавні мови. Хоча на засіданні ради Харківського
університету зазначили, що цей циркуляр суперечить всім наступним циркулярам
міністерства, які вимагали відмови від умовного прийняття всіх осіб, тільки в
Правилах прийняття до Харківського університету на 1910–1911 рр., питання про
умовний прийом на факультет без оцінки з грецької мови, вже не піднімалося.[2.16; 87]
Того ж часу на юридичному, фізико-математичному з
відділеннями математичних та природничих наук, що мали рекомендований міністерством
1901 р. склад курсів у 200, 100, 75 студентів відповідно, йшов процес
збільшення кількості студентів. Так, з 1894 по 1904 р. кількість студентів
зросла вдвічі, а на природничому відділенні втричі стосовно встановленої норми.
За період з 1906 по 1909 рр., як і на історико-філологічному факультеті, значно
зростає кількість студентів на юридичному факультеті (з 312 в 1906 р. до
1532 в 1909 р.). Але кількість студентів на фізико-математичному
факультеті знижується: на його математичному відділенні з 429 студентів в 1906 р.
до 250 в 1909 р., на природничому з 1131 в 1906 р. до 523 в 1909 р.
На цей період припадає низка циркулярів, що певною мірою пояснює вказані явища.
Так, міністерство надало право кожному факультету встановлювати самостійно, але
з ухвалення ради, умови, за якими семінаристи мали право поступати до
університету. Юридичний факультет Харківського університету скористався цим і
постановив приймати семінаристів без будь-яких іспитів як після 4, так після 6
класів. Зі свого боку Синод не дозволив семінаристам поступати тільки на
медичний факультет та природниче відділення фізико-математичного факультету.
Однак вже з 1910 р., згідно нових: правил вступу до Харківського
університету, вихованці православних семінарій повинні були складати додаткові
іспити з математики, фізики та двох нових мов в обсязі гімназичного курсу. І це
одразу відбилося на кількості студентів. Так, На історико-філологічному
факультеті в 1910 р. було 399 студентів, а в 1913 р. вже 223; на
юридичному факультеті – в 1910.р – 1350, а в 1913 р. – 1102.
Безумовно, не можна абсолютизувати вплив вихованців семінарій на кількісний
склад студентства Харківського університету, але їх частка серед студентів
історико-філологічного та юридичного факультетів була значною і залежала від
рішення факультетів про прийняття семінаристів без іспитів.[2.16; 87]
На кількісний склад студентства факультетів впливали також
вихованці комерційних училищ (в Харкові існувало комерційне училище імені Олександра
III), які отримували
право вступу до університету після складання додаткового іспиту з латинської
мови. До університету допускались особи, що закінчили 7 класів реального
училища. Їх звільняли від додаткового іспиту з грецької мови, але обов’язковим
залишався іспит з латинської. Таким чином, знання стародавніх мов було
необхідно не тільки для вступу на історико-філологічний факультет, а й на інші
факультети, що не заважало майбутнім студентам, які хотіли поступити саме в
університет, а не в технічні вузи.
На зниження кількості студентів Харківського університету на
всіх факультетах з 1911 р. вплинули також циркуляри міністерства освіти
1906, 1911 рр., якими встановлювався максимальний термін перебування в
університеті при 5 та 4 роках навчання: для медичного факультету – 7,5 рр., для
інших – 6,5. Таких осіб, що знаходились в Харківському університеті більше
вказаного терміну, і яких потрібно було звільнити, найменше було на медичному
факультеті – 2 студенти, а на інших – 200. Зазначимо, що міністерство освіти
нагадувало про необхідність звільнення, але університетське керівництво не
виконало поставленої вимоги.
На зменшення кількості студентів Харківського університету
вплинуло також те, що багато з них, чекаючи в 1912 р. збільшення терміну
військової служби від одного до двох років, залишали вуз в 1911 р. для
дострокового проходження служби.[2.16; 88]
Стосовно медичного факультету, треба відзначити, що для нього
завжди стояла проблема підвищеної кількості студентів, або навпаки,
недостатньої забезпеченості учбово-допоміжними закладами для навчання цих
студентів. Так, згідно складу курсів, рекомендованих міністерством в 1901 р.,
факультет повинен був мати комплект в 175 студентів. Однак тільки в 1894 р.
на ньому навчалось 770 студентів. У 1907 р. медичний факультет ставив
питання на засіданні ради університету про збільшення комплекту з 250 до 350
студентів на умовах збільшення учбового персоналу й негайного розширення
учбово-допоміжних закладів. Прохання відхилили, того часу як 1907 р. на
медичному факультеті вже нараховувалося 1422 студенти. У 1908 р. сучасник
відзначав: «Лабораторії та клініки надто тісні, у професорів немає достатньої
кількості помічників. До ліжка хворого професор вимушений з’являтись з групою в
40–60 студентів, а за такій кількості слухачів лекція походить на публічну
страту хворого». За таких умов не дивно виглядають дані анкети, проведеної
серед випускників медичного факультету 1910 р. Так, хоча в ній брали
участь лише 34% випускників, однак і серед них лише 8,9% вважали себе достатньо
підготовленими до лікарського звання, а 62% зовсім не підготовленими. Таким
чином, на медичному факультеті кількість студентів визначала університетська
адміністрація, яка свідомо пішла на зниження підготовки спеціалістів. Від уряду
залежало пристосування учбово-допоміжної бази факультету до зростаючої
зацікавленості молоді в медичній освіті.
За релігійною належністю більшість студентів Харківського
університету відносилась до православних християн. З 1894 р. до 1914 р.
їх частка підвищилась з 63% до 82%. Невеликий відсоток складали католики та
вірмено – григоріанці (3–5%). Представники інших християнських, мусульманської
та не християнської релігій складали від 0,2% до 3,4%. Стосовно представників
іудейського віросповідання, то щодо їх прийняття в студенти університету
адміністрація повинна була керуватися встановленою у 1887 р. 5% нормою, а
з 190Ір. 3%. Однак на практиці, для Харківського університету відсоткова норма
з 1894 до1901 р. становила від 27% до 15,7% і лише в 1914 р. вона
дещо наблизилась до встановленої міністерством (4,1%). Таким чином, і щодо
постанов міністерства за національним складом студентів, адміністрація
Харківського університету, мала протилежну від урядової точку зору і втілювала
її на практиці.[2.16; 89]
В звітах університету, міністерства відсутня національна
характеристика студентства. Однак релігійна характеристика лише деякою мірою
відбивала національний склад. Це пов’язано з тим, що до православних могли
належати не тільки студенти росіяни та українці; але також грузини, вірмени,
євреї та представники інших національностей.
Характеризуючи становий склад студентства Харківського
університету, зазначимо, що сини дворян та чиновників становили в університеті
з 1886 до 1896 рр. 37%. З 1894 р. до 1904 р. їх частка зростає з 40,6%
до 48,8%. А з 1906 р. до 1915 р. знижується з 35,7% до 25,4%.[2.17; 89]
Кількість студентів, що походили з духовного стану, з 1894 по
1904 рр. поступово знижувалась – з 4,3% в 1894 р. до 3,2% в 1903 р. З
1906 р. по 1910 р. йде підвищення – з 13% до 18%, а потім знов
зниження: з 1911 р. – 11,4% до 1915 р. — 6,9%. За переписом 1909 р.
таких студентів нараховувалось 20,7% (по відношенню до 46,4%, які брали участь
у анкетуванні).
Постійне збільшення кількості студентів, що походили з
селянства, йде поступово з 1903 р. (з 6,2% 1903 р. до 16,6% 1915 р.).
Саме ця категорія студентства, на думку Г.В. Касьянова, народжувала
українську національно – свідому інтелігенцію. Так, етнічна самосвідомість цієї
категорії студентства під впливом зовнішніх обставин могла трансформуватись,
особливо на рубежі XIX–XX ст., у національну свідомість.
До різночинців (сини почесних громадян, купців, міщан,
цехових та ін. відносилась значна кількість студентів, чисельність яких
змінювалась з часом. Зазначимо, що у 1887 р. різночинці становили
приблизно 53% (вказується цифра 63%, але не виключається відсоток вихідців з
селянства та духовного стану, чисельність яких і через 10 років становила 9–10%).
З 1894 р. до 1904 р. їх кількість знижується з 54,2% до 40,7%. З 1906 р.
по 1915 р. частка студентів – різночинців підвищується на 8%, не зазнаючи
суттєвих коливань (крім 1906/1907 рр.) (з 42,8% 1906 р. до 50,8% 1915 р.).
Таким чином, з 1887 р. до 1915 р. частка студентів, що походила з
недворянського, не чиновницького, не духовного та не селянського звання майже
не змінилася (різниця становитиме 3–5%). Тому, якщо враховувати, що циркуляр
1887 р., який мав обмежити вступ до університетів студентів з
недворянських станів, і таким чином сприяти припиненню студентських виступів,
на Харківський університет впливає не в 90-х рр. XIX ст., а саме напередодні та під час
революції 1905–1907 рр., коли саме університетські колегії користувались
значною самостійністю у вирішенні внутрішніх справ.
Слід зазначити різке зниження кількості студентів – різночинців
у 1907 р. (якщо у 1906 р. їх кількість складала 42,8%, то у 1907 р.
лише 35,7%). Теж саме стосується і студентів – дітей дворян та чиновників (з
35,7% 1906 р. до 25,3% 1907 р.). Зниження їх чисельності в цей період
відбулося за рахунок різкого збільшення студентів, що походили з духовного
стану (з 13% 1906 р. до 21% 1907 р.). Ці цифри демонструють наслідки
введення правил 27 серпня 1905 р. щодо управління університетів, яке з
того часу «покладалось на обов’язок та відповідальність рад». Кількісні
показники свідчать, що вплив ради не дав можливості поступати в Харківський
університет більшому, ніж це було до революції 1905–1907 рр., числу дітей
козаків, селян, міщан, тобто переважно незаможних верств суспільства, а відкрив
дорогу в першу чергу семінаристам.[2.16; 90]
Матеріальне становище студентства університету було
несприятливе: «Умови життя студента важкі і уроків дістати важко, а якщо вже і
дістанеш, то грошові, приходиться бігати кожен день далеко від своєї квартири,
займатися і.учнями по годині, по півтори, отримуючи за цю важку працю 8–10
карбованців, за місяць. 15 карбованців за урок – це свого роду щастя для
студента». Студенти університету переважно наймали квартиру (86,7%). Більшість
таких приміщень не відповідала елементарним санітарно – гігієнічним умовам (3/4
квартир недостатньо вентилювались, освітлювались гасницями (94,1%), були
холодними чи сирими, становили темні чи прохідні кімнати, мали тонкі,
перебірки). Більшість студентів жили в одній кімнаті (81–91%), переважно у
двох. Середня плата за кімнату на 1909 р. складала 15 крб. 70 к., на одну
особу – 9 крб. 51 к. Тому коли при університеті 23 листопада 1903 р. було
відкрито студентський гуртожиток, розцінки в ньому здались чималими (від 26 до
19 крб.). Однак якщо, додати до платні за приміщення в Харкові середню ціну
обіду студента (8 р. 83 к.), плату служниці, за освітлення, опалення
та ін., вийде не набагато більше, ніж плата за життя в гуртожитку Харківського
університету. Тому, мабуть, студентство Харківського університету було набагато
біднішим, ніж це подається за переписом студентства Харкова 1909 р.
45,5% студентів столувалася за місцем проживання. Інші
обідали або в студентській (25,5%), або в приватних їдальнях (24,8%). Майже
половина студентів (49%) витрачала кожен місяць від 7 крб. 50 к. до 10 крб. 50
к. на обіди, а за окремий обід від 15 до 25 коп. Самі студенти зазначали: «Наше
студентство настільки бідне, що… два карбованці це, якщо перевести на
студентський бюджет, часто десятиденний обід». Керівництво Харківського
університету 1903 р. дозволило відкрити буфет для студентів, в якому були
чай (4 коп.), молоко (4 коп. за стакан), сосиски (порція з 3-х штук коштувала
10 коп.), котлети (по 5 коп.), пиріжки (по 3 коп.). Хоча і зазначали, що ціни в
буфеті були недорогі порівняно з цінами міста, але для 29,1% студентів
університету, що могли витратити на обід лише 10-І5 коп., та і для студентів,
що витрачали від 15 до 25 коп. (49%) такі ціни були надто високі для отримання
повноцінної їжі.[2.16; 90]
Щоб запобігти захворюванням, пов’язаними з незадовільним
харчуванням студентів, правління університету затвердило в 1910 р. правила
для студентських буфетів, які побічно свідчать про неправильну постановку
харчування в університеті в цілому. За правилами заборонявся продаж фруктів,
штучних мінеральних вод, масла, не кип’яченого та холодного молока. Ці заходи
не вплинули на загальний стан здоров’я студентів. Так, за 1896/97 рр.
захворюваність серед студентів університету становила 63,1%. Хворіли на грип,
туберкульоз (6 з 30 померло), запалення легенів. Спостерігались хвороби органів
кровообігу, нервової системи та ін. У значної частини студентів університету
спостерігався розлад органів травлення. Не допомагала дешева студентська
їдальня, яка мала б знищити «крокодильський» спосіб харчування, за висловленням
університетського лікаря. Навпаки, серед тих, хто обідав в ній, спостерігався
найвищий відсоток цього виду захворювань (40,1%). Однак і самі студенти
зазначали, що якби студентство, «через співчуття до хворих товаришів, а також
виконуючи неодноразову постанову загальностудентської сходки перестало курити в
корпусі біля аудиторій і в самих аудиторіях, то і цим з свого боку було б
багато зроблено для хворих товаришів».
Студентство Харківського університету поділялося на
дворянсько-чиновницьку та різночинську категорії в майже рівному
співвідношенні. З часом, деяка частина студентів, що походила з
дворянсько-чиновницького стану зливалися з різночинним елементом студентства
університету через втрату матеріального забезпечення. Про це також свідчить те,
що 75% студентів Харківського університету перебували у важкому матеріальному
становищі.
Кількість вступників на окремі факультети, становий,
національний розподіл студентів в Харківському університеті залежав не тільки
від політики уряду і не тільки від зацікавленості майбутніх студентів або в
отриманні знань, або диплому з правами по державній службі. Особливе значення в
справі формування складу студентства мала адміністрація університету. Причому
ступінь ефективності запровадження постанов міністерства освіти залежав від
керівництва університету, і не тільки тоді, коли повноваження колегії
розширювались.[2.16; 91]
На момент запровадження Статуту 1884 р. Імператорський
Харківський університет складався з чотирьох факультетів:
історико-філологічного, фізико-математичного, юридичного та медичного.
Викладацький персонал університету нараховував 40 ординарних і 10
екстраординарних професорів, 22 штатних доцентів, декількох приват-доцентів, 3-х
лекторів. Згідно зі статутом число професорів збільшувалося. Так, через 10
років, наприкінці 1894 р., ординарних професорів було 59 (з них 15 вийшли
зі штату), екстраординарних – 7, виконуючих посаду екстраординарного професора –
9, приват-доцентів – 50, лекторів – 4. [2.1; 19]
Протиставлення бюрократії професорським колегіям було
покладено в основу Статуту 1884 р., але на практиці уряд, знищивши
зовнішню форму самостійності рад, не відразу розпочав зміну ректорів і деканів.
У 1884 році майже всі колишні виборні ректори залишились на своїх місцях. Лише
ректор Харківського університету Г.М. Цехановецький змушений був залишити
свою посаду. Ректором і головою Вченої ради було призначено колишнього
проректора проф. Щелкова І. П. Статутом 1884 р. сфера компетенції та
діяльності Ради університету була суттєво обмежена. Із факультетів до Ради
передавалась значна кількість навчальних питань, також клопотання про
призначення студентам стипендій і допомоги. І Рада, по-суті, перетворилась на
передаточну інстанцію з навчальних справ між факультетом та попечителем. А
призначення ректора попечителем ще більше підкреслювало підпорядкування
університетських колегій міністерському впливу.
«Свобода викладання», декларативно оголошена в Статуті 1884 р.,
зводилась до можливості оголосити паралельний курс на противагу курсу
професора. У Харківському університеті ідея конкуренції між викладачами не була
втілена в життя із-за ряду причин (малочисельності слухачів, недостатньої
кількості викладачів, небажання вести конкуренту боротьбу).
Згідно зі Статутом 1884 р. вводилась нова екзаменаційна
система, метою якої було усунення рад і факультетів від контролю за заняттями
студентів. Курсові екзамени замінювались заліками, курси поділялися на
семестри. Залік, як одне із позитивних нововведень статуту, в дійсності був
зведений до бюрократичної формальності. Правила пропонували процесору «учитывать
прежде всего прилежание и даже доверчивую откровенность в ответах на вопросм по
предметам преподавания». [2.1; 21] Тому залік у
такому вигляді проіснував недовго і був скасований: 1889 р. були
відновлені обов’язкові напівкурсові іспити на всіх факультетах університету.
Разом із тим, новий статут істотно вплинув на розвиток
практичних занять студентів, які стали одним із головних засобів засвоєння
предметів, що вивчались, і знайомства з методами та прийомами дослідження.
У житті Харківського університету можна позначити такі факти:
р. 1901 відкрито при університеті Правниче товариство; 1902 р. відбувся
перший в Харкові науковий з«їзд, а саме XII Археологічний з»їзд, в організації
та праці того з’їзду брало участь декілька професорів Харківського
університету. Чимало професорів брало діяльну участь в різних
культурно-освітніх організаціях м. Харкова. Так, напр., лекторами на курсах для
робітників виступали переважно професори і доценти університету. Але не можна
замовчати і того факту, що в організації та діяльності місцевого відділу
чорносотенного товариства «Русское Собраніе» та у виданні реакційного часопису «Мирний
Трудъ» іініціаторами та головними діячами були також деякі професори
університету (Вязігін, Дєпісов, Буцинський та інші).[2.15; 445]
1 січня 1915 р. в Харківському університеті налічувалося
56 звичайних професорів, 2 – виконували обов’язки звичайного професора, 12 – надзвичайних
професорів, 21 – виконували обов’язки надзвичайного професора, 63 – приват-доцентів.
4 – лекторів. Крім того, були ще лаборанти, асистенти, прозектори та
ординатори.
Щодо студентства Харківського університету можна позначити
такі моменти: в листопаді 1903 р. відкрито студентський інтернат як один
із запобіжних засобів для усунення університетських законів. У перших роках XXст. існували при
університеті такі студентські наукові гуртки: гурток для студіювання
богословських наук (керівник проф. Т. Буткевич); гурток для студіювання
економічних наук (керівник проф. В. Левитський); гурток для студіювання
історії російської і західноєвропейської літератури (керівник проф. М. Халанський);
гурток для студіювання психології мистецької творчості (керівник проф. Д.
Овсяніко-Куліковський); гурток для студіювання державних наук (керівник
приват-доцент А. Фатєєв).
Другим за чергою був Київський університет св. Володимира,
заснований 1834 року на базі закритого Крем’янецького ліцею. Професори ліцею,
бібліотеки, колекції – все було перенесене до Київського університету.
Засновано цей університет для того, щоб створити фортецю проти впливу поляків
після першого польського повстання. Університет мав спочатку два факультети:
філософський та юридичний. Року 1841 відкрито медичний факультет, а року 1850
філософський факультет поділено на два: історико-філологічний та
фізико-математичний. Першим ректором був М. Максимович, відомий
енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України.
[2.11; 380]
Київський університет став одним із головних осередків
українського руху, не виправдавши надій графа Уварова, що цей університет буде
твердинею монархізму та русифікації. Серед професури були видатні українські
вчені: так – доцентом був М. Костомаров; довгий час катедру історії
посідав В. Антонович, видатний історик України, який протягом 1880–1890
років обсадив усі катедри історії в університетах України (Д. Багалій– в
Харківському, П. Голубовський та М. Довнар-Запольський – у
Київському, І. Линниченко – в Новоросійському, М. Грушевський – у
Львівському, Б. Ляскоронський-в Ніжинському інституті) своїми учнями. Всі
вони ширили так звану «Київську історичну школу» і передавали її своїм учням.
Так у галузі вивчення історії України Київський університет
став осередком, з якого розходилися в усі міста історики. Тим, чим був В. Антонович
на історичному факультеті, професор М. Владимирський-Буданов став для
юридичного факультету. Професор М. Владимирський-Буданов – творець історії
українського права; учні цього професора теж розсіялися по інших університетах.
Протягом XIX ст. в Київському університеті було багато видатних вчених у
всіх галузях науки. Значно змінився контингент студентів. На початку це були
переважно поляки-шляхтичі, далі – українські та російські шляхтичі, а в 1860-их
роках переважала українська демократична молодь, серед якої ширилися
революційні ідеї. У кінці XIX ст. в Київському університеті організуються студентські
українські громади.
Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі),
заснований 1864 року.
Список студентів історико-філологічного факультету першого
семестру 1892/93 н. р. дає змогу з’ясувати соціальний, віковий і релігійний
склад істориків-першокурсників. Група складалася з 14 чоловік; шестеро з них
були дітьми військових, один – сином дворянина, троє – дітьми міщан, по одному –
син духовних осіб і син потомственого почесного громадянина, нарешті двоє, були
синами купців. 3 конфесійного погляду ситуація склалася рівномірніше:
православних нараховувалось 11 чоловік, один був католиком, двоє – іудеями.
За національною ознакою переважали росіяни, яких
нараховувалось 8 чоловік. Українців та євреїв було по двоє, німців і греків – по
одному.[2.4; 49]
Одеський університет р. 1900 поповнився медичним факультетом.
На 1 січня 1915 р. в Одеськім університеті було 72
професорів і 52 приват-доцентів; студентів налічувалося 1796. Фундаментальна
бібліотека мала 314 тисяч томів, а студентська – 24 тисячі томів. При
університеті були такі товариства: медичне, правознавче та бібліографічне. В
Одесі повстала українська студентська громада па початку XX ст. До громади входили як
студенти університету, так і студенти Вищих жіночих курсів. Діяльність громади
полягала головно в пропаганді українства серед інтелігенції, курсисток та
студентів, а також в революційних виступах. [2.15; 446]
З 1859 р. жінкам було дозволено на правах вільних
слухачок відвідувати лекції в університетах. У 60–70-і рр. уже було відкрито
вищі жіночі курси у Москві й Петербурзі. Першим вищим жіночим навчальним закладом
в Україні стали вищі жіночі курси у Києві, які проіснували з 1878 р. до
1889 р. і поновили свою діяльність у 1908 р. Незважаючи на байдужість
властей, спеціальна жіноча освіта набувала дедалі більшого поширення. В 1903 р.
були відкриті вищі жіночі педагогічні курси в Одесі, 1907 р. – вищі
жіночі курси у Харкові. 1910 р. почав працювати Харківський жіночий
медичний інститут. Однак частка жінок у складі інтелігенції залишалася досить
низькою. Так, за переписом 1897 р. вона становила близько 16%. Крім того,
в рамках різних професій жіноча праця оплачувалася значно нижче від чоловічої.
Учителями земських шкіл краще брали жінок тому, що на оплаті їх праці можна
було заощаджувати кошти.[2.8; 41]
Щодо жіночої вищої освіти можна вказати, що урядом відкриті
такі Виші жіночі курси:
1) р. 1946 в Києві – з відділами історично-філософічним та
фізико-математичним, а згодом правничим, медичним і економічно-комерційним.
1911/12 ак. р. налічувалося 2450 студенток;
2) восени 1906 р. в Одесі – з відділами історично-філологічним
і фізико-математичним, правничим (від 1908 р.) та медичним (від 1910 р.).
На 1 січня 1912 р. налічувалося всього 685 студенток;
3) р. 1907 в Харкові в складі трьох відділів: правничого,
історично-філологічного та фізико-математичного. Кількість студенток в 1912 р.
доходила до 800. Крім того, були ще приватні вищі жіночі школи, як, напр., Вищі
жіночі курси Аденаїди Жекуліної в Києві, відкрито їх р. 1905 як однорічні
курси, а р. 1907 перетворено їх на 4-річні. Р. 1911–1912 було 92 студентки. Як
уже згадувалося, и Одесі були Вищі жіночі історично-філологічні курси
Товариства професорів Новоросійського університету.[2.15; 448]
Необхідність створення вищого навчального закладу для жінок в
Одесі неодноразово підкреслювалася попечителем Одеського навчального округу X. П. Сольським
у його клопотаннях у Міністерство народної освіти (1805, 1900 р.). Однак
лише восени 1902 р. на розгляд міністерства був поданий проект організації
одеських жіночих педагогічних курсів, підготовлений проф. Н.Н. Ланге, що
був затверджений 12 липня 1903 р. Курси були відкриті терміном на 6 років
у вигляді оплати, на місцеві кошти, із трирічним терміном навчання, для
педагогічної підготовки вчительок гімназій. Урочисте відкриття курсів відбулося
в приміщенні гімназії Е.С. Пашковской 21 вересня 1903 р. Директором
курсів був призначений проф. II. Н. Лапге, інспектором курсів – Е.С. Пашковська.
Питання, що стосуються навчальної частини, вирішувалися Радою курсів в складі
директори, інспектори, викладачів. Пристрій і завідування курсами в
господарському відношенні покладалося на особливий попечительський комітет, що
складається з директора, трьох членів ради (на вибір) і інспектори. Кошти на
зміст курсів були утворені з плати за навчання (150 руб. у рік). Колишнім
професором Новоросійського університету А.С. Трачевським була пожертвувана
сума в 6059 руб. 50 коп. (номінальної вартості в паперах).
Учні на курсах розділялися на слухачок і вільнослухачок. У
слухачки допускалися особи, що досягли 17 років і мають атестат або свідчення
про закінчення курсу в гімназії. Вільнослухачками могли бути особи, які мають
атестати, так і не одержали систематичну освіту, но ті, хто займалися
педагогічною діяльністю (з дозволу попечителя).
З осіб, що подала заяви (450), Рада курсів прийняв 300,
кращих по оцінках атестатів. До 1 січня 1904 р. залишилося 237 слухачок і
59 вільнослухачок (усього – 296). Вони розподілялися по відділеннях у такий
спосіб: історичне відділення –128, російського мови і словесності – 71,
математичне – 50, французької мови і словесності – 32, німецької мови – 15. З
осені 1904 р. курси перейшли в знову побудоване велике приміщення. Значно
розвивалися допоміжні установи курсів – бібліотека, фізичний кабінет.[2.10; 9]
У 1906 р. по клопотанню Ради педагогічних курсів і
відповідно до пропозиції міністра народної освіти від 27 травня 1906 р.,
замість педагогічних курсів були відкриті Одеські вищі жіночі курси в складі
двох факультетів: історико-філологічного з історичним і філологічним
відділеннями (декан – проф. А.П. Казанський) і фізико-математичного з
математичним і природним відділеннями (декан – проф. П.Г. Меліков). На початку
1908–1909 уч. року директором курсів був обраний проф. Э.Р. фон-Штерн, що
відкрив на курсах юридичний факультет. З 1910 р. починається зниження
чисельності учнів (1909 р. що надійшли 430, 1910 – 251), зв’язане з
відсутністю юридичних прав вищих навчальних закладів у ВЖК. Лише закон від 19
грудня 1911 р. про іспити осіб жіночої статі, що закінчили ВЖК, в
університетських комісіях дозволив здавати іспити на університетський диплом. У
1912 р. піддалися випробуванням у комісіях Новоросійського університету і
визнані гідними дипломи були всього 4 слухачки курсів.
Від 1910 р. Академія підпорядковувалася новому статуту
духовних академій, що був затверджений царем 2 квітня 1910 р. Деякі зміни
до того статуту внесемо урядом 21 серпня 1911 р. 27 квітня 1912 р.
Рада Академії заслухала наказ Св. Синоду про звільнення надзвичайного проф.
Василя Екземплярського зі служби в Академії за те, що в засіданні Київського
релігійно-філософського товариства виголосив реферат на тему «Гр. Л. Толстой
і св. Златоуст в їхніх поглядах на життьове значення заповідей Христових» та
насмілився зіставляти св. І. Златоуста з особою, відлученою від церкви.
Київський митрополит Флавіни Городецький зі свого боку наказав ректорові
Академії подати до відома тих службовців Академії, що є членами вищезгаданого
товариства, щоб негайно виступили зі складу того товариства. Р. 1913 Св. Синод
дозволяє Раді Академії занести студіювання жидівської мови як обов’язковий предмет
для студентів першого курсу. 21 лютого 1913 р. вийшов царський наказ про
дарування духовним академіям найменування «Імператорська» з нагоди 300-ліття
царського дому Романових. Внаслідок того наказу «Труды Киевской Духовной
Академии» прийняли до тої назви додаток «Императорской», але той додаток відпав,
як і саме нове найменування Академії від лютого 1917 р. 15 жовтня 1915 р.
відбулося скромне святкування 300-ліття Академії в помешканні ректора,
канівського єпископа Інокентія, а урочисте святкування ювілею відкладено до
кінця світової війни.[2.15; 449]
Деякі відомості про установи при Київській Духовній Академії.
Так, Церковно-історичне і археологічне товариство (засн. 1872 р.)
налічувало в 1914/15 ак. р. 174 членів. У кінці того року в касі було 19 976
крб. 37 коп. Товариство, м. ін., видало 5 випусків «Альбома
достопримичательностей Музея», що їх склав проф. М. Петров. Богоявленське
братство (засн. 1872 р.) спочатку мало своїм завданням давати матеріальну
допомогу студентам Академії, а від 1900 р. – також і службовцям при
Академії. На 1 січня 1915 р. налічувало те товариство 217 членів; в касі
було 86 928 крб. 70 коп. Фундаментальна бібліотека налічувала в 1914/15 ак. р.
98 070 томів, 953 рукописів і 863 періодичних видань.
Висновки
Отже, студентство – це молодь, що студіює у високих школах і
становить базу кваліфікованих кадрів країни. Студентство було співтворцем
політичних формацій і речником передових ідей.
З відкриттям університетів у Харкові (1805) та
Безбородківського ліцею у Ніжині (з 1820) загал українського студентства
здобував вищу освіту в Україні. У ІІ пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. відкрито в
Україні ряд високих фахових інститутів: ветеринарні, комерційні,
сільськогосподарські, політехнічні консерваторії, а з 1905–1906 рр. низку
високих професійних жіночих шкіл. У 1914–1916 рр. на Наддніпрянщині було 24
вищі школи з 26700 студентами (у тому числі в університетах близько 10000, на
жіночих курсах близько 4000 і в 17 професійних інститутах близько 13000).
Українські студенти навчалися також за межами України,
головно в Москві й Петербурзі, а з 1896 р. також у Варшаві, Дорпаті і
Томську, коли Міністерство освіти дало дозвіл випускникам духовних семінарій
вступати до цих університетів.
У
січні 1917 р. у Росії нараховувалося 124 вищі навчальні заклади (65
урядових і 59 суспільних і приватних): 11 університетів і 40 шкіл університетського
типу, включаючи юридичні, медичні, історичні, «академічні відділення» народних
університетів; 9 педагогічних інститутів і курсів; 9 навчальних закладів музично
– театрального й образотворчого мистецтва; 7 духовних академій, 19 інженерних,
15 сільськогосподарських, 6 комерційних інститутів; 8 військових і
військово-морських академій і вищих училищ. У 1913 р. у них працювали
близько 4,5 тис. професорів і викладачів; навчалося більш 123 тис. студентів; у
1898–1917 р. ними було підготовлено більш 150 тис. фахівців.
Якщо наприкінці XIX ст. у Росії нараховувалося 52
вузу, в яких вчилося 25 тис. студентів, то до початку 1914/15 н.р. у 105 вузах
навчалося 127 433 чоловік.
Державна вища школа Росії в основному формувалася
в XIX ст. У 1892 р. в країні діяло 48 вищих навчальних закладів, у 1899 р. –
56, у 1917 р. – 65. Таким чином, 86% їх виникло в минулому сторіччі і
тільки 14% – на початку XX ст.
Недержавні («вільні») вищі навчальні заклади по своєму
статусі були суспільними і приватними установами (курси, інститути,
університети).У 1900–1917 р. у Росії нараховувалося більш 80 суспільних і
приватних вищих навчальних закладів, склад яких постійно мінявся, до лютого
1917 р. скоротивши до 59. Основний їхній масив складали 29 навчальних
закладів університетського типу. За малим виключенням вони мали ту ж, що і
державні університети, професійну структуру.
В 60-і рр. XIX ст. порівняно широке поширення одержала
передова ідея про залучення жінок до педагогічної праці в народних школах. У
Петербурзі і Москві виникли суспільства виховательок і вчительок.
Наприкінці XIX – початку XX в. російська «вільна» вища
школа сформувалася в професіонально – диференційовану, динамічну систему, яка по
темпах розвитку обігнала державну.
Список використаних
джерел і літератури
1. Джерела:
1.1 Из истории Киевского
политехнического института: Сб. док. и материалов. – (1898–1917 гг.). – К.:
Издательство Киевского университета, 1961.
1.2 Киевский университет:
Документы и материалы, 1834–1984. – К.: Вища шк., 1984.
1.3 Одесі – 200. Тези доповідей
Міжнародної науково – теоретичної конференції. 6 – 8 вер. 1994. – ч. 2.
1.4 Харьков и Харьковская губерния
в Великой Октябрьской социалистической революции: Сб. док. и материалов. –
Харьков, 1977.
2.Література:
2.1 Бортник Л.А. Сторінки
історії Харківського університету: статут 1884 р. та його наслідки //
Вісник Харківського університету ім. В.Н. Каразіна. – №603. – 2003.
2.2 Дмитрієв С.С. З історії
Московського університету // Вісник Московського університету. Сер. 8.
Історія. – 1995. – №6.
2.3 Днєпров Е. Д Нариси історії
школи і педагогічної думки народів СРСР к. ХІХ – н. ХХ ст. – М., 1991.
2.4 Дьомін О. «Забутий рік» Є. В. Тарле
в Одесі: навчання в Новоросійському університеті // Історичний журнал. – №4.
– 2004.
2.5 Касьянов Г.В.
Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ ст.: соціально – політичний портрет.
– К., 1993.
2.6 Кубійович В. Енциклопедія
українознавства. В 10 т. словникова частина. – Париж – Нью – Йорк: Молоде
життя, 1976. – Т. 8.
2.7 Марголіс Ю.Д. Вітчизні на
користь, а росіянам во славу: З історії університетської освіти в Петербурзі в
ХУІІІ – ХІХ ст. – Л., 1988.
2.8 Нариси історії української
інтелігенції (І пол. ХХ ст.). У 3 кн. – Кн. 1. – К., 1994.
2.9 Нечаєв Н. Реформи та
контрреформи: з історії Російських університетів // Народна освіта. –
1991. – №3.
2.10 Паначин Ф.Г.
Педагогічна освіта в Росії (історично – педагогічні нариси): М., 1979.
2.11 Полонська – Василенко Н.
Історія України: У 2 т. – т. 2 від сер. ХУІІ до 1923 р. – К., 1993.
2.12 Потапенко К.К. Вища
педагогічна школа України: практика перебудови // Вища і середня
педагогічна школа. – Випуск 15. – К., 1991.
2.13 Різун В.В. Нариси історії
Київського національного університету імені Т. Шевченка. – К., 2004.
2.14 Сарбей В.Г.
Націонадьне відродження України. – Сер. Україна крізь віки. – У 15 т.т. – Т.
9. – К., 1999 р.
2.15 Сірополко С. Історія освіти
в Україні. – К, 2001.
2.16 Струкова Г.О. Склад
студентства Харківського університету напр. ХІХ – на поч. ХХ ст. // Вісник
Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. – №556, 2002.
2.17 Федоров В.А. Історія
Росії ХІХ – п. ХХ ст. – М., 1998.