Зміст
 

Вступ

1 Передумови та причини
виникнення реформаторського руху в Китаї

2 Програма реформ Кан Ю-вея

3 «Сто днів реформ в Китаї

Висновки

Список використаної літератури:

Вступ
Остання
четверть XIX століття була насичена
важливими історичними подіями, що наклали глибокий відбиток на нею подальшу
історію Китаю. В цей період в країні почала формуватись сучасна промисловість,
розпочався розвиток капіталістичних відносин в місті і товарно-грошових
відносин на селі, активізувався процес формування загальнокитайського ринку і
залучення Китаю до системи світової торгівлі. Проте правлячі кола країни,
очолювані реакційною маньчжурською Цинською династією, виявились неготовими до
нових перетворень, ініційованих буржуазними суспільними силами, чинили
перешкоди на шляху розвитку капіталістичних відносин.
В
другій половині XIX століття почався розділ Цинськой імперії на сфери впливу
капіталістичними державами. Китай не тільки втратив вплив на залежні від нього
держави — Бірму, Аннам, Корею, Кашмір, Непал, острови Люцю (Рюкю) та інші, але
і позбавився своїх одвічних земель— Тайваню, Сянгана (Гонконга) і островів
Пенхуледао[1]. Уряд був змушений
передати «в оренду» іноземним державам Цзяочжоувань, Цзюлун, Гуанчжоувань,
Вейхайвей, Люйшунь (Порт-Артур), надати в великих китайських містах земельні
ділянки під іноземні концесії і дати згоду на надання іноземцям спеціальних
прав і привілеїв, грубо порушуючи суверенітет країни. Китай все більше
перетворювався на півколонію капіталістичних держав.
Наслідки
японо-китайської війни, що ознаменувала собою крах політики самопосилення, яка
здійснювалась протягом 35 років, і призвела до захоплення іноземними
капіталістами китайських територій і важливих позицій в економіці країни, викликали
рух протесту з боку молодої китайської буржуазії і ліберальних поміщиків, який
досяг свого найбільшого розвитку в 1898 році. Але цей рух за реформи, що мали
на меті зміцнити позиції Китаю на зовнішньополітичній арені, подолати відсталість,
охопив порівняно невелику верству освічених і здравомислячих людей, аби досягти
значних успіхів. Маньчжурська монархія ще продовжувала відігравати роль
«світової сили», єдиного гаранта підтримання цілісності китайської держави і
незмінності своїх позицій в ній, хоча справлятися з цим ставало дедалі важче.
Актуальність. Вивчення даної проблематики дозволяє визначити основні причини краху реформ, який породив у
відповідь могутню хвилю репресій, що викликали підтримку з боку мас китайського
населення. Китай побачив в спробі реформ підступи іноземців, почалися відкриті
антиіноземні виступи, для придушення яких були використані війська, що в свою
чергу викликало радикалізацію масових виступів, зокрема, повстання «іхетуаней».
Можна лише припустити, яким би шляхом міг піти розвиток цієї величезної
держави, за умови реалізації реформ, яких багато чисельних жертв,
зовнішньополітичних і внутрішніх проблем можна було б уникнути. Дана тема
актуальна ще й у зв’язку з її незначним висвітленням у доступній літературі.
					







Зокрема,
чи не найбільш повно і ґрунтовно висвітлена ця проблема в монографії С. Л.
Тихвинського «Движение за реформы вКитае в конце ХІХ
века»[2]. Лана монографія спирається на
багатий фактичний матеріал, першоджерела, подає розлогі свідчення про становище
Цинської імперії даного періоду, початок та основні течії реформаторського
руху, теоретичне обґрунтування необхідності реформ та наслідки. Незважаючи на
застарілі методологічні засади, монографія Тихвинського найбільш повно
висвітлює дону проблематику.
Книга
китайського автора Фань Вень-Лань «Новая история Китая» в двох томах[3].
Дане видання, незважаючи на солідний вік, містить багату інформацію про
розвиток реформаторського руху, погляди і ідеї Кан Ю-вея, «сто днів реформ».
Цю
проблему викладено у монографії за редакцією А.В. Мєліксєтова «История Китая»[4],
Васильєва Л.С. «История Востока»[5], на сторінках «Всемирной
истории: Национально-освободительные войны ХІХвека»[6].
Деяку
інформацію можна знайти на сторінках таких монографій як «Очерки истории Китая»
Симоновская Л.В., Еренбург Г.В., Юрьев М.Ф., «История Китая в епоху
империализма» та «Очерки по новойи новейшей истории Китая» Єфімова Г.В.,
«История стран Азии и Африки в новое время» за редакцією Стопцовой, «Нова
історія країн Азії і Африки» Губера А.А. і Хейфіца А.Н., «Колониальная политика
капиталистических держав на Дальнем Востоке.1860-1895»[7]
Нарочницького А.Л, та багатьох інших.
Окремі
аспекти, що стосуються становища Китаю, політики іноземних держав, розгортання
реформаторського руху, його наслідків та аспектів міститься на сторінках
періодичних видань, таких як «Вопросы истории», «Проблемы Дальнего Востока»,
«Азия и Африка сегодня» тощо. 
Об’єктом дослідження даної курсової роботи є процес розгортання руху за реформи в
Китаї та боротьба за їх реалізацію. 
Предметом дослідження є проект реформ Кан Ю-вея, спроби його реалізації та їхні
наслідки.
Мета даної
курсової роботи полягає у всебічному розгляді того положення в якому знаходився
Китай в останній третині ХІХ століття; виявити передумови і причин виникнення
реформаторського руху; простежити шляхи реалізації реформ та їхні наслідки;
обґрунтувати причини поразки реформаторського руху, наслідки для політичного,
соціально-економічного розвитку Китаю кінця ХІХ початку ХХ століття.
Дана
мета реалізується через розв’язання наступних завдань:
—              
визначити
положення в якому знаходився Китай в останній третині ХІХ століття;
—              
окреслити
основні причини і передумови реформаторського руху;
—              
дослідити
шляхи реалізації реформ;
—              
охарактеризувати
причини поразки реформ «100 днів» та наслідки згортання реформ для розвиту
Китаю.


1
Передумови та причини виникнення реформаторського руху в Китаї
Продемонстрована
в роки опіумних воєн і тайпинского повстання слабкість Цинской імперії і енергійне зміцнення в
Китаї колоніального капіталу викликали до життя природну реакцію
самозбереження. Проявом її стала політика самопосилення, що стала генеральною
лінією імперії в останній третині XIX століття. Поставлені перед очевидним фактом, правителі імперії, починаючи
від всесильної імператриці Цисі і її найближчих помічників типа Хун-чжана і
кінчаючи урядовцями на місцях, були вимушені визнати перевагу європейської
зброї і західної техніки. Прагнення запозичати все це і поставити на службу
Китаю і з’явилося основою політики самопосилення. Іншими словами, справа
модернізації країни керівники цинського Китаю вирішили узяти в свої руки,
залишивши за колоніальними державами лише право на торгові операції і
фінансування промислового і іншого будівництва. Звичайно, колоніальний капітал
теж швидко посилював свої позиції в Китаї в кінці XIX століття, створюючи там свої
підприємства і розширюючи зовнішньоторговельний оборот, але все таки основне
зростання промислового потенціалу і всієї інфраструктури йшло переважно за
рахунок централізованих зусиль китайської держави[8].
Тут
належить зробити істотне зауваження. Йдеться не про добре продуману і офіційно
прийняту на найвищому рівні нову економічну політику. Якраз навпаки, верхи
імперії на чолі з Цисі були порівняно мало стурбовані проблемами самопосилення,
та і не були готові для цього. Інша справа — найвпливовіші діячі імперії, що
фактично тримали в своїх руках владу над тими або іншими регіонами країни і
сильні армії і величезні засоби, що мали в своєму розпорядженні. Існуючи як би
самі по собі, вони в той же час не тільки не були в опозиції до центру, але
практично діяли від його імені, будучи вдягнулися високими повноваженнями,
зберігаючи за собою вищі офіційні пости. Регионалізация Китаю за цим принципом
не була чимось новим. Навпаки, щонайменше з кінця Хань це було нормою в тих умовах коли центральна влада
виявлялася не в змозі зберегти йому позиції або впоратись з селянським
повстанням. В цих випадках ініціативу і брали на себе сильні доми впливових
родів, що створювали власні армії, вступали в боротьбу з повстанцями, вершили
справи. Так було наприкінці імперії Хань. Щось схоже стало реальністю і після
придушення повстання тайпінів.
Внесли
вагомий внесок в цю справу вищі сановники імперії Хун-чжан, Цзен Го-фань, Цзо
Цзун-тан і деякі інші. Вже на початоку 60-х років стали на шлях енергійного
будівництва в своїх регіонах арсеналів, верфей, механічних підприємств аби переозброїти
власні армії і тим посилити боєздатність імперії. Частково ця діяльність
фінансувалася за рахунок казни частково — за рахунок поборів з заможних шарів
того регіону, котрий знаходився під контролем даного сановника, неабиякою мірою
—за рахунок награбованого в ході війни з тайпінами. Компанії, створюючи
арсенали і заводи, верфі і шахти, не зупинялися і перед тим щоб привернути
приватний капітал — купців, шэньши, землевласників. Але вносячі його власники,
як правило, не мали голосу при вирішенні проблем, пов’язаних з виробництвом і
фінансами компанії; в кращому випадку вони регулярно одержували свою частку
доходу у вигляді відсотків на вкладений капітал. Практично це означало, що
принцип капіталістичного виробництва, запозичений у іноземців, в китайській
реалії кінця XIX століття знайшов своє відображення в
формі державного капіталізму. Теоретично це було обґрунтовано в класичній тезі
самопосилення: «китайська наука — основа, західна — щось прикладне». Значення
його полягає в тому, що китайська конфуціанська основа в усіх відношеннях не
ставиться під сумнів, тоді як вага що запозичає із заходу переймається для
того, щоб доповнити основу. До цього варто додати, що в Китаї сталі з’являтися
численні твори, що розробляли цей постулат в тому значенні, що взагалі-то всі
великі винаходи і досягнення Заходу не що інше, ідей, що як результат
запозичають свого часу з Китаю, так що немає нічого дивного в тому, що тепер
всі ці дещо видозмінені ідеї китайці мають право узяти на озброєння.
 Зростання
іноземної торгівлі в Китаї вело до накопичення в країні чималих засобів за
рахунок митних зборів. Ці засоби, як і іноземні позики, теж йшли на форсування
політики самопосилення, в першу чергу на створення індустрії озброєння. Втім,
чимала частка їх прилипала до рук гігантського апарату влади, аж до
імператриці, яка вважала за краще будувати палаци на гроші, що призначалися для
переозброєння армії. Регионалізация країни і продажність апарату влади сильно
ослабляли імперію і багато в чому нейтралізували можливі успіхи політики.
Протекціонізм і корупція вели до призначення на важливі пости бездарних протеже
вищих сановників — і це теж робило свою справу. Звідси — недостатня
ефективність політики само посилення , що стало очевидним при перших же
серйозних випробуваннях, якими з’явилися війна Китаю з Францією за Індокитай в
1884— 1885 рр. і японо-китайська війна 1894—1895 рр. Обидві війни, в ході яких
імперія зіткнулася з добре озброєними і вміло керованими арміями, привели Китай
до поразки і чималих втрат: В’єтнам, а потім Корея і Тайвань перестали бути
васальними по відношенню до Китаю територіями, частинами імперії.
Військові
поразки логічно привели до чергового натиску на Китай колоніальних держав, що
усилювали свої економічні і політичні позиції в імперії. Основною фінансово-економічною
силою в Китаї сталі іноземні банки; в ході так званої битви за концесії держави
одержали в свої руки контроль над залізничним будівництвом; чималі гроші
іноземний капітал вклав також в судноплавство, бавовняну і деякі інші галузі
промисловості. Правда, паралельно з цим продовжувалося і створення казенних
підприємств — гірничо-рудних, металургійних, текстильних. Але всі вони, як
правило, були економічно неефективними, технічно відсталими.
Перші
кроки в кінці століття почала робити і китайська національна приватна
промисловість, хоча приватні фабрики і інші підприємства були ще, як правило,
дрібними і економічно слабкими. Вцілому капіталістичний розвиток Китаю
нарощував свої темпи, але форми його були типовими для традиційних східних
структур: переважали підприємства іноземного капіталу і казенні, державні. Для
розвитку національного капіталу в країні були ще не створені необхідні умови,
зокрема правові, економічні. І ця невідповідність цілком відчувалася в кінці XIX століття. Захід, все більш настирливо
пропагував необхідність серйозних внутрішніх реформ, які були б здатні
звільнити країну від її оков традиційної структури, і відкрити двері для
активних перетворень.
Все
ж таки приблизно до 1875 року в Китаї вже були люди, які, дещо розширивши стару
мануфактуру і впроваджували нові способи виробництва, створили невеликі
фабрики. Після 1895 року кількість підприємств торговельно-промислового
характеру, що належать китайським комерсантам, знов зросла. Проте потужність їх
була менше ніж потужність підприємств, що належали урядовцям і компрадорам, або
заводів, заснованих в Китаї Англією, США, Німеччиною і Японією після
Симоносекського договору.
Якщо
узяти, наприклад, ткацьку промисловість, то, за даними 1896 року, на території
Китаю було 12 ткацьких фабрик з 417 тисячами веретен. На 5 іноземних фабрик
припадало158 тисяч веретен, на 7 китайських їх було 259 тисяч. Якщо з числа
веретен на китайських фабриках виключити 65 тисяч, що припадають на фабрики, що
належать урядовцям, то на фабрики китайських комерсантів припадало лише 46,5%
від загального числа веретен. Капіталовкладення власне китайської національної
буржуазії виявлялись вельми невеликими. Слабкість національної буржуазії
неминуче виявлялася і в політичному житті.
В
останній четверті XIX століття
посилилося економічне, політичне, військове і ідеологічне проникнення іноземних
держав до Китаю. Після так званих опіумних воєн 1839— 1842 і 1856—1860 рр.
найбільші портові міста Китаю були відкриті для іноземної торгівлі; іноземні фабричні
товари, в першу чергу англійські, дістали широкий доступ на мінський ринок, відтісняючи
продукцію місцевої кустарної промисловості. За свідченням сучасника, «у відкритих
для торгівлі портах, а також в торгових посадах, містах і селищах внутрішнього Китаю
не більш 20% населення одягається в китайські полотна, а інші 80% носять
іноземне полотно». В 1863 р. англійці захопили в свої руки управління китайськими
морськими митницями, поставивши на чолі їх Роберта Харта. 
З
1854 року, коли англійці, французи і американці захопили контроль над
шанхайской митницею, під різними приводами відбувалося захоплення іноземцями
митних органів в різних портових містах Китаю: в 1859 р. за зразком
Шанхайського митного управління була проведена реорганізація гуанчжоуской
митниці; з 1860 по 1863 рік іноземці відкрили митниці в Чаочжоу, Нінбо, Фучжоу,
Чженцзяне, Тяньцзіне, Цзю-пяне, Амоє, Ханькоу і Яньтає; в 1864 році — в
Шаньхайгуане; в 1876 —в Цюнхайгуане; в 1877 — в Ічане, Юшку, Оухає, Бейхає; і
1887 —в Гунбее і Цзюлуне; в 1889 — в Лунчжоу і Менцзи; і 1891 — в Чунцине; в
1894 — в Ядуне[9].
В
1883 р. аннамское уряд був вимушений визнати
протекторат Франції, проте населення Аннама і Тонкина продовжувало вести
боротьбу проти французьких завойовників.
 Французи
відповіли на це війною проти Китаю. 23 серпня 1884 року французька ескадра без
бою потопила китайський флот під Фучжоу. Хоча китайські війська і партизани в
Аннаме успішно протидіяли французам, маньчжурський уряд пішов на поступки,
підписавши 9 червня 1885 р. мирний договір з Францією, по якому Китай визнавав
протекторат Франції над Аннамом, надаючи їй переважні права на торгівлю в
провінції Юньнань. Франція, захопивши Аннам, вийшла, таким чином, безпосередньо
до південних кордонів китайської імперії. 
В
1884 році у відкритих портах Китаю проживало 3995 іноземцем (з них: англійських
резидентів — 2070, американських — 469, Німецьких — 364 і французьких — 228). В
цих містах була 451 іноземна комерційна фірма (у тому числі 229 англійських, 64
німецькі, 31 американська і 20 французьких)[10].
В
той же період почалося економічне проникнення до Китаю Німеччини. Ще в
1869—1870 роках відомий німецький мандрівник і географ Ріхтгофен виступив з
проектом захоплення острова Чжоушань в дельті річки Янцзи з метою створення
опорної бази для подальшої експансії і Китаї.
В
портових містах Китаю в 80-х роках почали з’являтися торгові місії Німеччини,
що вивчали економічну кон’юнктуру і пропагуювали німецькі товари. В 1889 році в
Шанхаї був створений Германо-Азійський банк[11]. 
 Широко
використовували допомогу християнської церкви. У 1830 році католицька церква
вже мала в Китаї чотирьох єпископів і дев’ятнадцять священиків — французів,
португальців, іспанців і італійців. Після укладення китайсько-американського
договору 1844 році до Китаю хлинули натовпи місіонерів різних віровчень. Все
вони користувалися правами екстериторіальності, обумовленими цим договором[12].
Орієнтація
на Захід», який Чи сам Хун-чжан вважав «золотим часом», потерпіла банкрутство у
війні 1894—1895 років; та частина промисловості, яка знаходилася в руках проіноземної
кліки, була дезорганізована. Під час японо-китайської війни китайські армія і
флот зазнали повної поразки, а іноземні держави активно здійснювали цей розділ
на практиці, що спонукало частину маньчжуро-китайського пануючого класу і
інтелігенції, зачепленої буржуазними ідеями, прагнули дати відсічі зовнішній
загрозі. В цьому — корені ідей національної оборони, що також лежали в основі
реформаторського руху. 
Тож
можна зробити висновок, що низка військових поразок у зіткненні з Західними
державами призвели до втрати Китаєм суверенітету і встановлення іноземного
контролю за митною системою, створення концесій і сеттельментів явились
основним мотивом до пошуку шляхів з кризи. Таким шляхом могли стати лише
реформи. Перша спроба реформ – політика самопосилення, яка завершилась поразкою
в японо-китайській війні і показала більшу ефективність реформ проведених в
Японії. Незважаючи на це політика самопосилення створила умови для формування
китайського капіталізму. Будуються не лише військові, а й цивільні підприємства
на які починають допускати національний капітал. З виходом на ринок виявляється
неефективна політика державного управління в сфері економіки. Здійснюються
перші кроки до приватизації промисловості.
Створюються
дрібні та середні підприємства очолювані торговцями і багатими землевласниками.
Китайська промислова буржуазія формувалась за рахунок сільських багатіїв і
чиновників. Але китайський уряд продовжував стримувати приватного власника.
Третім і найбільш проторованим шляхом розвитку китайського капіталізму стало
створення іноземного сектору. На його користь діяла вся система митних відносин
Китаю.
Тож
для розвитку китайського капіталізму характерне одночасне існування найбільш
архаїчних форм (мануфактури) і найрозвиненіших (великі фабрики). Монопольне
право при цьому належало державі і іноземному капіталу, що ставило нову молоду
китайську буржуазію у конфлікт з устоями держави і засиллям іноземців.
Маньчжурська династія не була зацікавлена в швидкому економічному розвитку
країни, бо це підривало її владу.
Потрібно
додати ще одну вагому причину – поразка у японо-китайській війні, що сколихнула
китайське суспільство, призвела до оформлення двох опозиційних сил:
революційно-демократичного руху і реформаторського.
2
Програма реформ Кан Ю-вея
Вже
в період франко-китайской війни прогресивно мисляча інтелігенція,
зосереджена головним чином в Шанхаї і Гонконзі, прагнула реформаторських
перетворень. Наприклад, Фин Гуй-фень (послідовник Лінь Цзе-сюя) написав книгу
«Протест Сяо Бінь-лу», в якій затверджував, що «правила моралі і етики, властиві
китайцям, слід доповнити мистецтвом зміцнення і збагачення країни». Це
«мистецтво зміцнення і збагачення» полягало в наступних чотирьох положеннях:
«ні у кого не повинно бути зайвого майна; із землі не слід одержувати зайвого
прибутку; государ і народ не повинні бути далекі один від одного; слово і
справа не повинні розходитися». В першу чергу він пропонував відмінити стару
систему іспитів на державні посади, заснувати школи, вивчати європейську науку,
побудувати верфі і артилерійські заводи, будувати новітні машини. Методи
здійснення таких планів здавалися йому виключно легкими; за його словами, «хай
тільки імператор збудить енергію в своїх підданих і все разом встане на місце».
Ще
більш, ніж Фин Гуй-фень, відомий Ван Тао. Він побував в Англії, познайомився з
наукою Заходу і після повернення на батьківщину став редактором гонконгської газети «Сюнь-хуаньжібао», на сторінках якої почав пропаганду реформ.
Він преклонявся перед тим, що в Японії «всі державні інститути в загальних
рисах схожі з європейськими», і вважав, що Китаю негайно слід провести реформи
в чотирьох областях старої державної системи: «в заміщенні державних посад, в
підготовці армії, освіті і судовому устрої». Ще більш необхідним було «перш за
все завоювати сьогодні довір’я народу, вести народ вперед, погодившися з його
інтересами, і поступати, погодившися з волевиявленням народу» . Перед війною
1894—1895 років пропаганду реформаторських поглядів вели Чжен Гуань-ін, Хе Ци,
Ху Лі-юань, Чень Цю і інші. Чень Цю написав «Загальні міркування про краще
правління», «Записки про положення в країні» (з’єднані під загальною назвою «В
покинутій хатині»). Всі вони пропонували скликати парламент і ввести
конституцію. Чжен Гуань-ін говорив: «при монархії влада дістається вищим, при
народовладді — низьким; якщо ж при владі перебувають одночасно і монарх і
народ, то влада розподіляється рівномірно. Немає більшої зручності для
законодавства і єднання думок, ніж при такому ладі. 
Під
час японо-китайської війни 1894—1895 років русофільське угрупування а подавило
проанглійське угрупування імператора таким чином, проанглійське угрупування
зазнало поразки. Це був самий відповідний момент для того, щоб перейти до
реформ. В 1895 році Річард Тімоті приїхав до Пекіна, де він наніс візити
впливовим урядовцям в уряді і подав на ім’я імператора просторовий доклад,
озаглавлений «Новий політичний курс». Загальний зміст докладу зводився до того,
що для перетворення Китаю потрібно здійснити наступні заходи: 1) реформу освіти
— малася на увазі головним чином посилка урядовців за межу для навчання і
підвищення знань чиновництва; 2) заходи економічного характеру — головним чином
стимулювання розвитку всіх галузей економіки; 3) заходи безпеки, що полягали
головним чином в «вступі до таємного союзу з державами, наймогутнішими і несучими
найбільшу відповідальність за підтримку порядку для отримання від
них допомоги», і запрошенні європейців для підготовки армії в цілях «самозахисту»;
4) заходи духовного оновлення, що полягали головним чином в «використовуванні іноземців
китайських урядовців для спільної роботи з ними» . Деякі з цих чотирьох
положень були у той час предметом постійних обговорень реформаторів, інші ж запозичали
з таємного плану англо-американських імперіалістів, розрахованого на знищення
Китаю. Цей план особливо ясно розкривався в самій останній статті: «заходи, які
Китаю необхідно зробити в даний момент». В цій статті мовилося: 1) запросити
двох європейців, яким можна вірити і які розроблять заходи для підписання з Великою
Небесною імперією договору і встановлення дружніх відносин, щоб гарантувати мир
на 10 років; 2) заснувати Управління нової політики у складі 8 генеральних
директорів — 4 китайців і 4 європейців. Європейськими генеральними директорами
можуть бути: стільки-то англійців («кращих»), стільки-то американців (самих
«гідних»). Управління нової політики вирішуватиме різні питання; воно може
призначати фахівців різних національностей і прикомандировувати до них китайських
урядовців для сумісного ведення справ; 3) для будівництва залізниць будуть
запрошені європейці, для цього ж будуть запрошені як консультанти відомі європейські
фахівці по управлінню залізницями; з ними працюватимуть два китайські урядовці;
4) деяка кількість генеральних директорів Управління нової політики займеться
питаннями позик і репарацій і працюватиме спільно з міністром фінансів Китаю;
5) дозволити англійцям (таким) і американцям (таким) у будь-який час одержувати
аудієнцію у імператора і детально докладати йому з усіх питань, що стосується
західних країн; 6) газетну справу Китаю очолять англієць Джон Фрейер і
американець Джільберт Рейд; 7) міністерством освіти керуватимуть спільно з
китайським міністром німці (такі) і американці (такі); 8) для забезпечення
безпеки слід запросити осіб, досвідчених у військовій справі і яким можна
довіряти[13].
Ознайомившись
з цим новим курсом, імператор Цзай Тянь коливався але його міністри Вен Тун-хе,
Сунь Цзя-най (наставники імператора), Вень Тін-ши (наближений імператора) і
інші піддалися на домовленості і, ознайомившися з повідомленнями про останні
події, стали схилятися до реформ.
В
1888 році в столицю для здачі державного іспиту прибув Кан Ю-Вей, вже що здав
іспити на право заняття посад в провінції. Він походив з родини гуандунського
шенші і мав гарну конфуціанська освіту. На іспитах він написав « Меморандум з
10 тисяч слів», в якому просив здійснити реформи і перетворення. Загальний
зміст листа зводився до трьох положень: «змінити існуючий порядок, проникнути в
душу народу, з повагою відноситися до ближнього». Заперечуючи проти реформ
проіноземної кліки, він писав: «нині не можна сказати, що в країні не було
анінайменшої зміни старих порядків; у нас, наприклад,
запрошуються іноземні фахівці, відкриваються торгові контори, учбові заклади,
йде розробка корисних копалин, створюються компанії, використовуються телеграф,
машини, пароплави, броненосці. Але у нас не видно ніякої користі від цього,
навпаки, погані люди під маркою цих перетворень переслідують свої корисливі
цілі. На Заході здійснення цих перетворень укріплює державу, в Китаї ж — лише
шкодить. В чому причина? В тому, що імператор стоїть дуже високо і відчуття
низьких до нього не доходять… Звідси — маса недоліків, і від хороших планів і
методів виходить лише величезна шкода.
Краще
вже не братися за викорінювання недоліків»[14]. Міняти або
залишати без зміни абсолютистську політику — саме з цього питання почалися
розбіжності між проіноземною клікою, що представляла інтереси бюрократії і
компрадорів, з одного боку, і інший — реформаторами як представниками
капіталізму. 
Меморандум
складався з двох частиню. Перша містила доводи проти Симоносекського миру і поради
як продовжити війну. Друга – програму перетворень в галузі політики, економіки,
культури, військової справи. Пропонувалось покарати сановників, що винні у
поразці, перенести столицю в Сіань, реорганізувати армію за західними зразками,
висувати молодих і талановитих військових, політиків, чиновників. Щоб зупинити
розподіл Китаю на сфери вплив, вимоги зміни старих методів державного
керівництва, ліквідувати непотрібні установи, налагодити випуск паперових
грошей і монет державним банком. Заклик підняти конкурентноспроможність
китайських підприємств[15].
Ці
сміливі думки Кан Ю-вея знайшли підтримку серед невеликого числа урядовців з
партії імператора, але ніхто не наважувався довести їх до зведення імператора.
Вони відображали інтереси нової буржуазії, тих землевласників, які були
пов’язані з зовнішньою торгівлею. Сюй Тун, крупний сановник партії імператриці
відхилював його екзаменаційну роботу, яка вже здобула популярність.
Кан
Ю-вей не витримав экзаменов але придбав велику популярність, що виявилося
корисним для пропаганди руху. В квітні 1895 року, Чи коли Хун-чжан підписав
Симоносекськнй договір, Кан Ю-Вей, призвав кандидатів з всіх провінцій, число
яких перевищувало 1300 чоловік, подати загальну петицію. Основний упор вони
зробили на реформах, заявивши: «якби можна було змінити те, що вже зроблене, то
можна б було уникнути нещасть нинішніх днів. Якщо змінити те, що є сьогодні, то
також можна уникнути майбутніх бід». Це був знаменитий «Лист кандидатів». Для цинських правителів це був безпрецедентний випадок, коли учені подали загальну
петицію. Думки Кан Ювея про реформи загрожували вилитися із загальнодержавний
політичний рух. А цей рух в умовах, коли цинский уряд забороняв ученим втручатися в політику, мало величезне значення.
Хоча петиція і не дійшла до імператора, проте урядовці-консерватори, до яких
вона потрапила, не ризикнули знов відхилювати твір Кан Ю-вея. Кан Ю-вей одержав
звання магістра і посаду начальника відділу в міністерстві суспільних робіт. Перед
вступом до посади він послав імператору ще одне «Міркування про реформи». Цього
разу йому повезло: імператор Цзай Тянь, проглянувши його лист, «дуже схвалив
його». Потім послідувало «Звернення до імператора», яке було затримане консервативним
міністром суспільних робіт. В серпні Вень Тінши (з партії імператора) почав
організовувати «Видавництво по розповсюдженню знань» («Цян-сюе шуцзай»), що
називалося також «Товариством розповсюдження знань» («Цянсюехуей»). Кан Ю-вей і
Лян Ци-чао прийняли участь в діяльності цього товариства і стали головними його
членами. Серед членів товариства були Цзян Бяо, Юань Ши-кай, Хуан Цзунь-сянь і
інші, а також англійці і американці, всього — декілька десятків чоловік.
Засідання суспільства проводилися раз на 10 днів, на яких хто-небудь виступав. Видавництво
випускало газету «Чжунвайцзівень», статті для якої писали Кан Ю-вей, Лян Ци-чао
і інші. Щодня друкувалося 1000—2000 екземплярів цієї газети, які
розповсюджувалися між придворними урядовцями і знаттю. У вересні—жовтні 1895
року Кан Ю-вей відправився в Нанкин, щоб запропонувати Чжан Чжі-дуну заснувати
Шанхайськоє відділення товариства«Цянсюехуей»; за день до від’їзду він відвідав
Річарда Тімоті, щоб домовитися з ним про співпрацю. Під вивісками
«видавництва», «наукового товариства», по суті справи, формувалася партія
підтримки імператора, за якою стояли Англія і США.
Природно,
що партія імператриці не бажала допустити зростання впливу партії імператора.
Це означало, що партії імператора ні в якому випадку не дозволять посилитися. Через
місяць після утворення Шанхайського відділення товариства «Цянсюехуей» воно розвинуло
бурхливу діяльність. Велика частина членів товариства — Чжан Цзянь, Чень
Сань-лі, Цинь Чунь-сюань і інші — були відомими ученими з реформаторськими
поглядами. Палацовий цензор з оточення Хун-чжана Ян Цзун-і в своєму докладі
пропонував розслідувати діяльність товариства і закрити його, заявляючи, що
«приватні товариства приведуть до розповсюдження вільнодумних думок серед
учених, що не знаходяться на державній службі». На підставі цього докладу Цисі
примусила імператора віддати наказ про розпуск «Цянсюехуей». Вен Тун-хе
прийнявся активно відновлювати товариство, внаслідок чого воно було перетворено
в державне видавництво з щомісячним бюджетом в тисячу лянов; воно займалося перекладами книг. На
посаду директора видавництва був запрошений Річард Тімоті. Але він бачив, що
партія імператриці сильніше і що момент для реформ ще не наступив. Тому він
покинув столицю і повернувся до Шанхаю.
Єдина
причина, по якій реакційна партія імператриці терпіла протягом чотирьох місяців
діяльність «Цянсюехуей», полягала в тому. що Симоносекській договір викликав
обурення всіх освічених людей в країні. Коли Японія оголосила про повернення Китаю
Ляодунського півострова, сили партії імператриці за допомогою царської Росії
окріпнули; розпуск «Цянсюехуей» був першим кроком відновлення влади імператриці
і в той же час кінцем першого підйому руху за реформи. Після «Листа кандидатів»
вплив реформаторів розповсюдився по всій країні, і сили реакції не могли
зупинити цей потік; рух за реформи продовжував розвиватися в трьох центральних
районах: в Шанхаї. Хунані і Гуандуне.
Рух
за реформи пов«язаний перш за все з ім»ям видатного китайського мислителя Кан
Ю-вея (1858—1927), що намагався поєднувати блискучу традиційну конфуціанську
освіту з глибоким аналізом сучасної йому епохи. В своєму знаменитому творі
«Датун шу» Кан Ю-вей на базі
стародавніх китайських вчень про соціальну справедливість, а також європейських
філософів утопічних доктрин намагався створити генеральну теорію загального
благоденствування в умовах такої звичної для Китаю відсутності   приватної власності, що охороняється
законом, і вміло організований іон» суспільного господарства[16].
В цій теорії було немало і від тих егалітарних устремлінь, якими надихалися
повсталі китайські селяни з часів ханьских «жовтих пов’язок» до тайпінів.
Заслугою Кана було те, що він не обмежився теоретичними, а вельми ревно узявся
за практичні справи, викриваючи в своїх меморандумах пануючі в країні свавілля,
корупцію, виступам в захист пригноблюваного народу. Звичайно, і це все не було
новим і історії Китаю: ще порівняно недавно, декілька століть назад, мінські
конфуціанці так же пристрасно викривали вади і закликали до відновлення
втрачених конфуціанських порядків. Але Кан не став повторювати їхні заклики. На
відміну від своїх попередників, теж виступаючих за реформи, він призвав до
реформ, направлених на зміну всієї системи державного устрою. Спираючись на
авторитет Конфуція, Кан Ю-вей зажадав введення в країні конституційної монархії
на парламентарній основі, демократизації, активного запозичення західних
стандартів, включаючи введення нових законів, підтримку приватного
ппідприємництва, рішучих перетворень у сфері економіки, адміністрації, освіти, культури
тощо.
Меморандуми
Кан Ю-вея і його прихильників з середини 90-х років придбали достатньо широку
підтримку. В 1895 році була створена «Асоціація посилення держави», члени якої
виступали за реформи. Із співчуттям віднісся до пропозицій Кан Ю-вея і молодий
імператор Гуансюй. По всій країні стали виникати організації Асоціації,
видаватися газети і журнали, в яких пропагувалися ідеї реформаторів. Боротьба
за реформи спалахнула з особливою силою після знаменитого інциденту 1898 році,
коли у відповідь на вбивство двох німецьких місіонерів Німеччина окуповувала
район бухти Цзяочжоу з містом Циндао на півострові Шаньдун, а вслід за нею
неабиякі шматки китайської території захопили Англія (Ко-улун), Франція
(побережжя Гуанчжоувань) і Росія (Порт-Артур і Дальній).
Ці
захоплення, що означали по суті перехід до розділу Китаю колоніальними
державами, були вельми хворобливим сигналом для імперії і не могли не викликати
в країні вибух обурення. Прихильники реформ сталі створювати «Союзи захисту
держави», а влітку того ж 1898 року Гуансюй зважився на проведення реформ. Кан
Ю-вей і його прихильники (найбільш відомі з них Лян Ци-чао, Тань Си-тун)
розробили ґрунтовну програму, що включала сприяння розвитку промисловості,
відміну ряду старих і введення нових адміністративних інститутів, відкриття
нових шкіл і вузів, видання книг і журналів, реорганізацію армії, заохочення сучасної
науки і. Проте як реформатори, так і сам Гуансюй мали мало реальній Владі для
того, щоб здійснити цю програму. Вищі посади в країні займали їх відкриті
супротивники, що явно саботували нововведення. А за спиною опозиції і самого
Гуансюя стояла вичікуюча розвиток подій всесильна Циси. Було очевидно, що без
рішучих акцій успіху реформаторам не добитися.
3
« Сто днів реформ в Китаї»

 Перетворення проіноземної
кліки були «покликані відновити всі сторони життя. Але ніколи старе не можна
знищити одними лише словами. Щорічні надходження до державного бюджету були
обмежені, а новий курс з кожним днем вимагав все великих витрат. Співіснування
старого і нового було абсурдом». Особливо різко виступав з цього питання Лян
Ци-чао. Він говорив: «звичайно, вже можна бачити результати всіх так званих
реформ і так званого миротворчества, мали місце у минулому. Це
те, чого змогли добитися наполегливою працею протягом 30 років послідовники
іменитих урядовців Цзен Го-фаня, Вень Сяна, Чи Чень Бао-чженя, Хун-чжана, Чжан
Чжі-дуна. Хіба немає у нас перед очима європейських методів створення
військово-морського флоту. Хіба не бачимо ми «Школи прикладних наук», училища
«Цзи-цян», Управління залізниць, «армми самопосилення», створених Чжан Чжі-дуном? Такі зміни, Чи здійснені
Хун-чжаном за 30 років, і Чжан Чжі-дуном — за 15 років! У такому разі, якщо
надати ще термін в 15 років, то Чи такі Хун-чжани і Чжан Чжі-дуни будуть не
поспішаючи діяти своїми мирними методами, і до 40-му року правління Гуансюя ми лише одержимо ще декілька таких
училищ — і лише! А якщо раптом положення ускладниться, що тоді? Чи не буде це
нагадувати бої 1894—1895 років, коли армії тікали при одній згадці про
супротивника? І чи зможе це хоча б трошки допомогти гинучій державі?»[17]
Виступи реформаторів проти консерваторів відповідали сподіванням суспільства. Тому
не «можна було чіплятися за старе — були потрібні реформи; не можна було
зволікати з реформами — були потрібні негайні заходи; не можна було обмежитися дрібними
реформами — були потрібні кардинальні реформи». Крім того, «змінити діяння і не
змінити закони або змінити закони і не змінити людей було б рівносильно
відсутності змін». Ця точка зору також була правильною, відповідаючою
прагненням суспільства. Проте реформатори самі себе ввели в оману теорією про
те, що «якщо зміни йдуть зверху — вони успішні і легкі», вони вважали
імператора Цзай Тяня «прозорливим сином неба», абсолютно не розуміючи того, що
він не зможе здійснити реформи. Повний провал руху за реформи якраз і був
природним результатом цього неправильного розуміння.
В
області внутрішньої політики, у взаємостосунках між Цисі і Цзай Тянем,
відображалася крайня гнилість маньчжуро-цинського режиму. Цзай Тянь міг
існувати лише як маріонетка Цисі; якби він не схотів бути маріонеткою, то це
значило б, що він не зміг би бути «і імператором. Правда, Цзай Тянь дійсно прагнув
реформ; він заявляв Цисі, що він не «може бути государем, який губить країну»,
що якщо йому не «дадуть реальної влади, він вважатиме за краще відректися від
престолу». Що ж до зовнішньополітичних відносин, то тут Чи Циси і Хун-чжан,
уклавши таємне російсько-китайська угода, продали
Маньчжурію в обмін на озброєну гарантію, зміцнюючи політичну владу партії
імператриці. Китайці, що належали до партії імператора, загалом займали
насторожену позицію по відношенню до європейців; суб’єктивно вони не бажали
продавати свої права в обмін на підтримку ззовні так, як це робила партія
імператриці. А Англія і США не бажали активно підтримувати імператорську партію
до тих пір, поки вони не одержали такого ж роду вигод. Реформатори надавали
велике значення отриманню підтримки ззовні, але їх політика зближення з Японією
і віддалення від Англії не могла дати таку необхідну їм допомогу ззовні.
Реформатори схвалювали теорію про збереження раси і релігії, захищаючись проти
можливої агресії із заходу. А подібну ж агресію з боку Японії вони вважали
«єдністю культури і єдністю раси» і стояли за союз Китаю і Японії для сумісної
відсічі європейцям. 
В
Японії в цей час функціонувало «Товариство відродження Азії» (встановлене в 1880
році), головною метою якого було «допомогти жовтій расі зберегти Східну Азію,
не дати Німеччини, Росії і іншим державам розтягнути її». Першим вступив в
нього учень Кан Ю-зея Сюй Цинь, запрошуючи вступати в нього і інших китайців. 
В
листопаді 1897 року Німеччина захопила Цзяочжоу і Кан Ю-вей відправився в
столицю і направив лист імператору, в якому писав, що «прийшов час дати вихід
енергії, ліквідовувати старе і планувати нове з тим, щоб малим забезпечити
щастя країни». В листі висловлювалися три варіанти політичного курсу,
пропоновані для здійснення реформ. Суть першого з них полягала в тому, щоб
«використовувати приклад Німеччини, Росії і Японії для вироблення планів у власній
країні. Потрібно, щоб імператор зумів би так підійти до своїх підлеглих, як це
зробив Петро Великий в Росії; потрібно, щоб його правління було таким же, як
правління Мейдзі і Японии». Він пропонував імператору прочитати «Короткий нарис
історії Європи», «Прогрес і процвітання держав», а також свої книги «Дослідження
про реформи в Японії», «Реформи Петра Велікого» і інші. Проте через численні
перешкоди з боку консерваторів Цзай Тянь прочитав його лист приблизно тільки в
січні—лютому 1898 року. Воно сильне подіяло на імператора. До того ж Вен Тун-хе
таємно рекомендував йому Кан Ю-вея, заявивши, що «таланту у Кан Ю-вея більше,
ніж у мене, в сто разів». Цзай Тянь видав указ про те, що2)         установа
«приймальні для листів імператору» з тим, щоб дати підданим більше можливостей
виказувати свою думку;
3)      створення
«Ради державного правління» для розробкинової системи правління; 
4)установа
в округах «комітетівнародного правління» для здійснення місцевого самоуправління. Так рух за реформи почав
зв’язуватися з діямиЦзай Тяня.
11
червня 1898 року (23 числа 4-го місяця по старому літочисленню) Цзай Тянь
опублікував едикт «Про плани держави», продемонструвавши тим самим свою
решимість здійснити реформи. Він дав аудієнцію Кан Ю-Вею, з яким детально
обговорював послідовність реформ. Кан Ю-вей дістав доступ до політичної влади,
а консерватори, у свою чергу, почали готуватися до перевороту. На четвертий
день після публікації імператорського едикту «Про плани держави» Цисі примусили
Цзай Тяня віддати укази про кадрові зміни в уряді і армії на свою користь.
Це
була підготовка старої і нової угрупувань до рішучої сутички: реформатори
одержали право складати проекти і видавати укази, а у консерваторів була
реальна військово-політична влада — вони тримали мечі напоготів.
З
11 червня 1898 року по 21 вересня, тобто протягом 103 днів, реформатори
здійснювали свої перші мрії про «викорінювання старого і розповсюдження
нового», видавши декілька десятків указів про реформи.
УКАЗИ
ПРО «ВИКОРІНЮВАННЯ СТАРОГО»
1)
Відміна старої системи іспитів — «багу», зміна тематики екзаменаційних робіт. Всім ученим старого складу ця
реформа була ненависна до межі. 2) Повсюдне перетворення старих шкіл («шуюань» і «цымяо») в нові учбові заклади. Керівниками шкіл «шуюань» були переважно місцеві впливові шэньши, а школи «цымяо» знаходилися в руках тухао і шэньши. До того ж вони користувалися підтримкою відсталих верств
населення. Ця реформа, звичайно, повинна була зустріти протидію: серед широких
кругів учених старого складу вона викликала ще більший гнів, ніж указ про
«строге розпорядження місцевим властям охороняти місіонерів і
китайців-християн». 3) Скорочення чисельності «знаменных військ». Майже перед мільйоном солдатів і офіцерів встала
загроза виявитися без роботи. 4) Зменшення кількості державних установ і
скорочення зайвих урядовців. Чиновництво, що розклалося, було розбурхано цим
указом і відкрито чинило опір йому. 5) Розпорядження маньчжурам самим займатися
корисною діяльністю. Маньчжури, звиклі протягом цілі 250 років до паразитичного
способу життя, несподівано втрачали свої привілеї і виявлялися на межі
загибелі.
«Викорінювання
старого», здійснюване реформаторами на папері, викликало запеклий опір різних старих сил. Цзай Тянь опинився в ще більшій
самотності, а положення Цисі ще більш зміцнилося.
УКАЗИ
ПРО «РОЗПОВСЮДЖЕННЯ НОВОГО»
1)
Створення учбових закладів. В першу чергу готувалося створення «Пекінського університету».
2) Установа «китайського банку», Управління гірської справи і залізниць.
Управління сільського господарства, промисловості і торгівлі. Заохочення різних
видів господарської діяльності аж до дозволу приватним особам будувати збройові
заводи. 3) Заохочення нових творів літератури, нових винаходів. 4) Установа
«Бюро перекладів» для видання перевідної літератури; звільнення всіх газет від
податків. 5) Дозвіл вільної організації видавництв і наукових товариств. 6) Складання
державного бюджету, щомісячна публікація доходів і витрат. 7) Розширення права
звернення до імператору— як чиновництво, так і народ могли посилати листи з
пропозиціями, державним урядовцям строго заборонялося чинити перешкоди цим
листам. 8) Створення «Сільськогосподарських товариств» (органів, що займаються
вивченням питань сільського господарства) і «Торгових товариств» (торгових
компаній)[18].
Найбільшим
успіхом реформи було те що протягом короткого терміну народу були дані
порівняно повні демократичні свободи.
Якби цей успіх був розвинутий то сили консерваторів можна б було зламати. Але
консерватори не дали реформаторам виграти час. На півдні провінції Хунань натовп
розігнав товариство «Наньсюехуей», побили редактора газети «Сянбао» і
намагалася розгромити «Нове училище». В кінці вересня в Пекіні відбувся
переворот.
Це
було генеральне зіткнення старої і нової партій нові сили не встигли
розвернутися і були жорстоко розгромлені.
Цисі
почала розміщення військ. Було вирішено, що коли в кінці жовтня імператор і
імператриця разом прибудуть в Тяньцзінь приймати парад військ, буде вчинений переворот.
Обстановка надзвичайно загострилася. Кан Ю-вей ще раніше послав свого довіреного
Сюй Жень-лу позондувати щодо думки Юань Шикая, який командував найбоєздатнішою
частиною армії, але вже був на боці противників реформ. Останній виразив згоду
підтримати імператора. Кан Ю-вей і Тань Си-тун, повіривши цьому, рекомендували
Юань Шикая Цзай Тяню, який був готовий дати йому посаду начальника штабу з тим,
щоб він підтримав проведення нового курсу. Через декілька днів положення стало ще
більш напруженим. Цзай Тянь таємно передав Кан Ю-вею: «Моє положення нестійке.
Якщо у вас є який-небудь хороший план дій, то слід негайно подумати про його
здійснення». Кан Ю-вей, Тань Си-тун і інші вирішили викликати Юань Шикая в
столицю. 16 вересня Цзай Тянь прийняв Юань Шикая, провів його в заступники міністра
і наказав спеціально зайнятися підготовкою військ. Наступного дня Юань Шикай знов
був прийнятий імператором. 18 вересня Тань Си-тун таємно відвідав Юань Шикая і
просив його під час параду, не піддаючи небезпеці життя Цзай Тяня, убити членів
партії імператриці і таким чином повернути владу імператору. Юань Шикай згодився.
20 вересня Юань Шикай, відвідавши перед від’їздом імператора, повернувся в
Тяньцзінь, де все розкрив представникам партії імператриці. Пізно вночі Цисі
арештувала Цзай Тяня і, заявивши, що імператор неодноразово і дуже старанно
просив здійснити принцип «політичної опіки над ним», з 21 вересня стала
самостійно вершити справами держави. Сто днів реформ закінчилися. Кривава зрада
Юань Шикая забезпечила йому довір’я консерваторів. З цих пір він став дуже
значною фігурою на політичній арені.
 Кан
Ю-вей і Лян Ци-чао, яким вдалося бігти, спираючись на допомогу Англії і Японії,
зуміли врятуватися, але справа їх виявилася програною. Сто днів реформ не дали
результату, породили могутню у відповідь хвилю репресій, що викликали
співчутливу підтримку з боку мас китайського населення. Китай побачив в спробі
реформ підступи іноземців. Після страти групи реформаторів в Пекіні почалися
відкриті антиіноземні виступи, для придушення яких були викликані війська
охорони. 


Висновки

Поразка реформ що
тривали з 11червня до 28 вересня 1898, і у увійшли в історію під назвою «сто
днів реформ», засвідчила те, що ідеї пов’язані з новим положенням Китаю на
зовнішньополітичній арені, прагнення перетворити шляхом реформ зверху
маньчжурську імперію в конституційну монархію сучасного типу, оволоділи думками
лише незначної частини китайської еліти. Учень Кан Ю-вея Лян Ци-чао писав про
це так: «Реформи зачепили інтереси лише кількох сотень членів академії Ханлінь,
кількох тисяч цзиньші, багатьох тисяч цзюйженьші і мільйонів сюцаїв та
державних стипендіатів. Всі вони і об’єднались проти реформ». Чиновництво
боялось втратити свої позиції внаслідок впровадження реформ. 
Нові соціальні
сили, передусім буржуазія, були слабкими, нездатними відігравати самостійну
об’єднуючу роль. Велике значення мав конфлікт між центральною владою і
регіональними елементами, що був закладений при тайпінському повстанні. Це було
пов’язано з прагненням мілітариських еліт вийти з під контролю імператорського
центру.
Тихвинський С.Л.
зазначав в монографії «Боротьба за реформи в Китаї кінця ХІХ століття», що Кан
Ю-вей, як виходець з заможного середовища не міг подолати обмеженості своїх
поглядів. В «Меморандумі» він провів думку про те, що за всяку ціну не можна
допустити селянську війну та масові заворушення, всі надії потрібно покладати
на реформи зверху, аби уникнути їх впровадження знизу шляхом повстання. Боязнь
радикальних дій, недооцінення загрози з боку провладного угруповання, призвели
до краху реформаторського руху.


Список
використаної літератури:

1.        
Васильев С.Л.
История Востока. В 2т. Т. 2.: учеб. по спец. «История». – 2-е изд., испр. и
доп. – М.: Высшая школа, 2001.
2.        
Всемирная
история: Канун Первой мировой войны/ А.Н.Бадак, И.С. Войнич, Н.М. Волчек и др.
– М.: Харвест; М.: АСТ, 2000.
3.        
Всемирная
история: Национально-освободителные войны ХІХ века / А.Н.Бадак, И.С. Войнич, Н.М. Волчек и др. – М.:
Харвест; М.: АСТ, 2000.
4.        
Губер
А.А., Хейфіц А.Н. Новая история стран заррубежноо Востока. – М.,1961.
5.        
История Китая:
Учебник / под редакцией А.В.Меликсетова. – М.: Издательство МГУ, 1998.
6.        
Кузнєцов В.С. Императрица Ци Си // Вопросы
истории. – 2000. – №12. – С.62-85.
7.        
Нарочницкий
А.Л. Колониальная политика камиталистических держав на Дальнем Востоке.
1860-1895. – К., 1956.
8.        
Симоновская
Л.В. Очерки историиКитая. – М., 1956
9.        
Соціально-экономические
и политические проблемы Китая в новое и новейшее время. – М., 1991.
10.      
Страхов
М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник. – К.,2003. – С.
363-370.
11.      
Тихвинский
С.Л. Движение за реформы
в Китае в конце ХХ века. – М.: Издательство «Наука», 1980.
12.      
Тихвинский
С.Л. История Китая и современность. – М.: «Наука», 1976.
13.      
Тихвинский
С.Л. Правление в Китае маньчжур ской династии Цин. //Вопросы истории. – 1966. –
№9. – С.71-90.
14.      
Фань Вэнь-Лань Новая история Китая.В 2 т.
Т. 1 (1840-1901) / Пер. с кит. Р.В. Вяткина, Б.Г. Мудрова и др.; ред. И
предисловие В.Н.Никифорова. – М.: Издательство иностранной литературы, 1955.