Питання з історії України

Дата: 12.01.2016

		

Варіант № 50

Питання 1. Дайте визначення “громадівський рух”. Що ви
знаєте про його розвиток у ХІХ ст. на українських територіях?

На початку XIX ст. ініціатива щодо продукування нових ідей
та орієнтації суспільства належала царському урядові. Проте під кінець століття
імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість,
цілеспрямованість і здатність пристосовуватися до обставин. Водночас джерелом
суспільного руху, розкутого завдяки величезним змінам 1860-1890-х років,
ставали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція — його добровільний
оборонець. Зіткнувшись із пасивністю й навіть обструкцією уряду, інтелігенція
стала поступово переходити від простого висунення пропозицій до самоорганізації
й намагань мобілізувати суспільство з метою втілення цих пропозицій, вдаючись
при необхідності до революційних кроків.

У Російській Україні інтелігенція виступала як за
національний розвиток, так і за соціальну справедливість. Це було невдячне
завдання. Чисельно менша, ніж відповідні верстви в інших частинах імперії,
українська інтелігенція натикалася на великі перешкоди, встановлюючи контакти з
неосвіченим і апатичним у своїй масі народом, якому вона прагнула допомогти. Ця
двоєдина мета породжувала вдвоє більші проблеми й переслідування. Плутанину і
розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати
пильнішу увагу — на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри болючі
невдачі, український рух продовжував зростати, доки аж на початку XX ст. він
був готовий поширитися поза межі своєї традиційно вузької соціальної бази.

Щойно народжений український рух, що зазнав жорстокого удару
від розгрому в 1847 р. Кирило-Мефодіївського товариства, виявив нові ознаки
життя після смерті у 1855 р. архіконсервативного Миколи 1. Звільнені із
заслання Микола Костомаров, Василь Білозерський і, згодом, Тарас Шевченко
з’їхалися до Петербурга, де до них приєднався Пантелеймон Куліш. Ці піонери
українського руху (деякі з них зайняли відповідальні посади, наприклад,
Костомаров став відомим професором історії) згуртували навколо себе більше
десятка молодих українців, утворивши в толиці імперії так звану громаду. Аналогічні
громади української інтелігенції до кінця століття слугуватимуть тиглями
українського руху.

Першочерговою турботою цієї групи було покращення долі
українців особливо селянства. Всі, за винятком Шевченка, зійшлися на тому, що в
своїй діяльності громада має бути аполітичною й зосереджуватися на просвіті мас.
Костомаров і Куліш уперто виступали за обмеження діяльності лише цариною
культури, уникаючи всякого радикалізму, що викликав би гнів властей.

З метою поширення своїх поглядів у 1861 р. петербурзька
група з великими труднощами отримала дозвіл на публікацію першого в Російській
імперії українського часопису, що дістав назву «Основа». Його
фундаторами були два багатих українці Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан. Протягом
свого короткого 22-місячного існування «Основа» виступала засобом
спілкування та будителем національної свідомості української інтелігенції,
розкиданої по всій імперії.

Поновлення активності українців прихильно зустріла російська
інтелігенція столиці. Тамтешні часописи друкували українські статті та взагалі
підтримували розвиток української культури. На публічних читаннях часто
з’являвся Шевченко разом із такими велетнями російської літератури, як Іван
Тургенєв та Федір Достоєвський. Є свідчення, що російська публіка приймала Шевченка
тепліше, ніж Достоєвського. Тургенєв переклав російською мовою сповнені розпуки
оповідання Марка Вовчка про кріпаччину на Україні, а вплив цих оповідань на
російського читача був подібний тому, що справила «Хатина дядька Тома»
письменниці Херріет Бічер Стоу на американців. Узагалі представники як
української, так і російської інтелігенції були переконані в тому, що працюють
разом на благо народу.

Водночас нове покоління прибічників українства в Києві, що
складалося переважно із студентів, також утворило громаду. Кияни, яких
налічувалося кілька сотень, зосередили зусилля на розвитку мережі недільних
шкіл для неписьменного селянства. У період між 1859 і 1862 рр. вони відкрили на
Київщині кілька шкіл, в яких навчалися сотні учнів. Проте з точки зору дальшої
перспективи найважливіша риса київської громади полягала саме в тому, що вона
привабила нову категорію прибічників.

На початку 1860-х років серед польської та спольщеної шляхти
правобережжя виділилася група студентів, сумління яких мучилося усвідомленням
того, що їхній клас століттями гнобив селян, і які вирішили зблизитися з
народом. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем, що користувалася
українською мовою, українським вбранням і трималася українських звичаїв,
називали хлопоманами.

Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито
порвали з польським суспільством, проголосивши себе українцями, і вступили до
київської громади, поринувши у справу просвіти селянства, їхнє почуття
обов’язку перед народом відображав відкритий лист, надісланий до однієї
московської газети: «Як особи, що користуються благами вищої освіти, ми
повинні зосередити всі наші зусилля на тому, щоб забезпечити нашому народові
можливість здобути освіту, усвідомити його власні потреби й стати здатними
задовольнити їх. Словом, шляхом власного внутрішнього розвитку народ повинен
досягти рівня, на який він законно заслуговує».

У відповідь на звинувачення поляків у зраді Антонович,
нащадок давньої родини спольщеної української шляхти, опублікував в «Основі»
свою знамениту «Сповідь». У ній він доводив, що дворяни Правобережжя
мали дві можливості: або «повернутися» до українського народу й,
самовіддано працюючи на його благо, намагатися компенсувати йому кривди
столітнього гноблення; або ж лишитися ненависними паразитами, яким рано чи
пізно доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можливість, Антонович став
славетним істориком України, довічним народовцем, визначним провідником
українського руху. Значний внесок в українську справу зробили й такі його
товариші, як Тадей Рильський, Павло Житецький, Борис Познанський та Костянтин
Михальчук.

Натхнена прикладом киян, українська інтелігенція Полтави,
Чернігова, Харкова та Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу
недільних шкіл, доки їхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. Члени
громад занурювалися в уже традиційні царини етнографії, філології та історії. На
зразок хлопоманів вони стали вбиратися, як українські селяни, дотримуватися
їхніх звичаїв, споживати їхню їжу, спілкуватися з ними по шинках, співати їхніх
пісень і — окрім своїх осель — розмовляти українською мовою. Вони розвинули
культ козацтва й носили барвистий козацький одяг. Причому об’єктом їхньої
ідеалізації були не козацькі гетьмани їй старшини, а волелюбні запорожці та
гайдамаки, що, на їхню думку, символізували природні прагнення українських мас.
У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення
поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському стало
відомим під назвою українофільства.

Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів
викликала підозри. У 1863 р., в розпал повстання поляків та особливо великої
підозріливості до всього неросійського, уряд і навіть російська інтелігенція
дійшли висновку, що для Росії потенційно смертельну загрозу становить
український рух, і виступили проти украї нофілів. Царські чиновники доводили,
що недільні школи — це, по суті, зловісна змова з метою пропаганди серед
селянства українського сепаратизму. Такі невинні речі, як носіння української
вишиваної сорочки чи співання народних пісень, трактувалися як підривна
діяльність. Військовий міністр Дмитро Мілютін зайшов так далеко, що попереджав
царя про наміри хлопоманів буцімто утворити самостійну українську державу.

Частина російської преси на чолі з такими ура-патріотичними
газетами, як «Вестник Юго-Западной России», «Киевлянин» та «Московские
ведомости», розпочала злісну кампанію проти українофілів та їхніх намагань
начебто підірвати Російську державу. Незабаром чимало представників російської
інтелігенції, які ще вчора дивилися на українофілів прихильно як на прибічників
невинного барвистого регіоналізму, тепер стали вбачати в них справжню загрозу
імперії. Якщо багато росіян вважали український рух за польську змову з метою
зменшення їхнього впливу на Правобережжі, то поляки бачили в ньому маневр
росіян, спрямований на ослаблення польських позицій у цьому регіоні.

Українці в свою чергу квапилися запевнити всіх у своїй
лояльності. Антонович і 20 учасників київської громади опублікували відкритого
листа, запевняючи російську публіку в тому, що їхньою метою «є лише освіта
народу« і що всякі »розмови про сепаратизм є дурним жартом, оскільки
нам він не тільки непотрібний, а й некорисний». Але ці запевнення мали
незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв
видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо
педагогічних публікацій. Друкувати «малороссийским наречием»
дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ніколи
не було, нема і бути не може». Незабаром після цього громади було
розпущено, перестала видаватися «Основа» (скоріше, однак, через брак
підписувачів, ніж через репресії), а ряд українських діячів заслали у віддалені
частини імперії.

Майже ціле десятиліття українофілів змусили вичікувати свого
часу. На початку 1870-х років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватися, цензура-слабшати,
а кияни — поступово відновлювати свою діяльність. Антонович (тепер уже професор
Київського університету) із своїми колегами й за підтримки таких талановитих
помічників, як Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Микола Зібер і Сергій
Подолинський, таємно утворили «Стару громаду», що дістала таку назву,
аби відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх налічувалося близько 70) від
нових громад, що також з’являлися й складалися переважно із студентів. Українофіли
знову зосередилися на неполітичній діяльності.

Діяльність ця значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в
Києві відділення Російського географічного товариства. Українофіли масово
записувалися в цю напівофіційну організацію й фактично опанували нею. Під її
прикриттям вони почали видавати архівні матеріали, заснували музей та
бібліотеку, збирали українські документи. У 1875 р. «Стара громада»
придбала російську газету «Киевский Телеграф», перетворивши її на
орган, який висвітлював події в українській перспективі.

Однак заборона українських видань лишалася великою
перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути ці обмеження. Куліш,
Кониський, Драгоманов та інші встановили контакти з українцями в Галичині,
використовуючи їхню україномовну пресу, й особливо газету «Правда»,
для поширення поглядів, заборонених у Росії. В 1873 р. за допомогою
аристократки Лизавети Скоропадської-Милорадович та цукрового барона Василя
Симиренка вони започаткували й фінансували створення у Львові Літературного
товариства ім. Т.Г. Шевченка, яке через кілька десятиліть (уже під назвою «Наукове
товариство ім. Т.Г. Шевченка») стало неофіційною українською академією
наук.

Але минуло небагато часу, як на українофілів упали нові
підозри. Як це часто трапляється, найзапекліші вороги українців знаходилися в
українському ж середовищі. У травні 1875 р. колишній член київської громади,
багач і консерватор Михайло Юзефович надіслав до Петербурга петицію, в якій
стверджував, що українофіли перетворилися на підривну організацію й ведуть
серед селян пропаганду незалежності України. На довершення донощик додав, що
українофіли поширюють антиросійську агітацію в Галичині й що весь їхній рух — не
що інше, як австро-німецька змова. Реакцію уряду неважко було передбачити.

Емський указ 1876 р. Стурбований Олександр II призначив
імператорську комісію, куди ввійшов і Юзефович, яка рекомендувала цілком
заборонити ввезення і публікацію українських книжок, користуватися українською
мовою на сцені (на інші мови було перекладено навіть слова українських пісень,
які виконувалися в театрі), а також закрити «Киевский Телеграф» і
припинити субсидування галицької проросійської газети «Слово». Міністерство
освіти дістало розпорядження заборонити викладання в початкових школах
будь-яких дисциплін українською мовою, вилучити із шкільних бібліотек книжки,
написані або українською мовою, або ж українофілами, замінити
вчителів-українофілів на росіян. І нарешті, комісія пропонувала ліквідувати
київську громаду й заслати ряд українських діячів, насамперед Драгоманова та
Павла Чубинського. Словом, намагання паралізувати український рух ставали більш
систематичними та безжальними, ніж заходи, передбачені валуєвським циркуляром. Олександр
II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, прийняв усі рекомендації комісії,
й 18 травня 1876 р. набув чинності Емський указ.

Цей документ не лише став на перешкоді діяльності
українофілів, але й ставив під сумнів деякі основні засади, що на них спирався
український рух. Незважаючи на досвід 1863 р., українофіли й надалі вірили, що,
обмежуючись неполітичною культурницькою діяльністю й поміркованими поглядами,
вони уникнуть репресій уряду. Щоб обгрунтувати суто культурницьку природу
українства, Куліш навіть розвинув цілу теорію. За нею, росіяни мали надзвичайно
високі політичні здібності державотворців, які не властиві українцям, про що
свідчить уся їхня нещаслива історія. Тому, на думку Куліша, було природним і
навіть корисним лишатися у складі Російської імперії, користуючись при цьому її
силою, безпекою і престижем. Проте, вважав він, у культурному відношенні
українці з їхнім чудовим фольклором обдарованіші від росіян. Тим-то українці
цілком логічно мали лишити політичну сферу для росіян, зосередившись на
діяльності у царині культури, де вони переважали. Однак Емський указ розбив
сподівання Куліша на те, що у взаєминах між українською культурою й російською
політикою запанує принцип «живи сам і не заважай іншим», і змусив
його вдатися до ще менш реалістичних поглядів, аби виправдати ідею українського
культурництва.

Інший піонер українського руху — Микола Костомаров — після
1876 р. став висловлювати відверто занепадницькі думки. Той, що колись із
викликом писав: «Хай ні росіяни, ні поляки не вважають, що їм належить
земля, на якій живуть українці», тепер радив своїм товаришам слухняно
підкоритися політиці царату. Інші провідні українофіли, такі як Антонович і
Житецький, виступили за компроміс. Продовжуючи обстоювати ідею розвитку
культурної самобутності українців, вони наголошували при цьому, що це не має
спричинятися до відмежування українців від благотворного впливу російської
культури та імперії. Вони вірили в можливість бути відданим одночасно і своїй «вужчій»
українській батьківщині, й ширшому» всеросійському суспільству, що складалося
з росіян, українців і білорусів. Ще інші, такі як Борис Грінченко та Олександр
Кониський, вважали себе твердими українцями, намагаючись звести до мінімуму
зв’язки України з Росією. Але вони не мали конкретної реальної програми
втілення своїх ідей. Відтак під загрозою царських репресій у середовищі
українофілів виникли значні розбіжності щодо цілей, тактики й навіть визначення
природи українства, а це поглиблювало їхні й без того значні труднощі.

Драгоманов і зародження українського соціалізму. Найгостріше
відчували потребу в нових ідеях молодші члени київської громади. Один із них,
Михайло Драгоманов, трохи не власними силами взявся за розширення
інтелектуальних та ідеологічних обріїв своїх співвітчизників. Попри те, що його
погляди не дістали широкої підтримки серед української інтелігенції, вони
спонукали багатьох молодших її представників виходити поза межі культурницької
діяльності, порушувати в українському контексті ключові політичні, національні
та соціально-економічні проблеми дня.

Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі біля Полтави в
родині дрібного дворянина, що виводить своє коріння з козацької старшини
Гетьманщини. Хоч рідні традиції користувалися повагою в сім’ї, їх затіняв
космополітичний лібералізм батька Драгоманова — людини надзвичайно освіченої,
начитаної. Ще до навчання’ в Київському університеті Драгоманов став
переконаним демократом, сповненим прагнення допомогти своєму народу. Згодом він
очолив справу заснування перших у Росії недільних шкіл для неписьменних селян. Саме
працюючи з селянами, Драгоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах
українською мовою, став цікавитися всім українським. З такими думками він
вступив до київської громади. Отже, в український рух його привели не
романтизовані уявлення про батьківщину, а прагнення практично допомогти
пригніченому людові.

Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було
досягнення політичного та соціально-економічного статусу, подібного до статусу
передових європейських країн. При цьому він вважав, що набути його можна лише
тоді, коли український рух дістане ширшу базу й апелюватиме до народу,
порушуючи конкретні повсякденні питання. На його думку, українці (цей, як він
казав, «плебейський народ» — пригнічений, змушений тяжко працювати,
позбавлений своєї еліти) ідеально відповідали політичним програмам, що
поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, підкреслював
Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний
український патріот повинен бути демократом.

Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не
виступав за відокремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної
загрози обмеження прав особи з боку сильної централізованої держави, він вважав
за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних
регіонів (створених не обов’язково на етнічних засадах), в якій рішення
приймалися б насамперед на місцевому рівні. Закликаючи українців, особливо
галицьких, знайомитися з найкращими здобутками російської культури, Драгоманов,
утім, відкидав думку Пушкіна про те, що «все славянские ручьи сольютея в
русском море«. У своїй відомій статті »Втрачена епоха» він
доводив, що в цілому українці під російським правлінням більше втратили, ніж
набули. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вірність не «всій
Русі«, а насамперед Україні: »Освічені українці, як правило,
трудяться для всіх, тільки не д, ля України і її народу… Вони повинні
поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна
людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення
українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням
капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».

Доля Драгоманова була долею людини, цілковито відданої своїм
ідеалам. У період репресій 1875-1876 рр. він відмовився зректися своїх
поглядів, обравши натомість вигнання на чужину. Перед від’їздом із Києва він
досяг угоди зі «Старою громадою», за якою зобов’язався при фінансовій
підтримці громади видавати часопис, присвячений українській справі. Так виникла
«Громада» — перший український часопис, що з перервами виходив з
кінця 1870-х до початку 1880-х років у Женеві, де Драгоманов приєднався до
нечисленної групи українських політемігрантів. Поряд з національними проблемами
Драгоманов дедалі частіше висловлював у «Громаді»
радикально-соціалістичні ідеї. Внаслідок цього між ним і набагато
консервативнішими київськими українофілами у 1885 р. стався розрив, що призвів
до припинення часопису.

Однак із послабленням зв’язків з українцями в Росії
зміцнювались контакти Драгоманова з галицькими українцями. Ще в 1870 р. він
відвідав Галичину й Закарпаття і відтоді систематично знайомив західних
українців з їхніми співвітчизниками на сході. З часом ідеї Драгоманова пустили
коріння серед невеликої, але самовідданої групи галицької молоді й згодом
спричинилися до заснування першої української соціалістичної партії.

Драгоманов не був єдиним українським діячем, якого
приваблював соціалізм. Його близькі друзі з київської громади — напівшвейцарський-напівукраїнський
економіст Микола Зібер та син багатого землевласника Сергій Подолинський — також
відігравали важливу роль у поширенні серед українців соціалістичних ідей. Зібер
широко відомий як один із перших пропагандистів у Росії ідей Маркса. Енергійний
Подолинський встановив контакти з Марксом і Енгельсом, тісно співпрацював з
Драгомановим в Європі й допомагав організовувати соціалістичні гуртки на
Україні та в Галичині.

Питання 2. Визначте позитивні та негативні наслідки «перебудови»
для України.

З початком перебудови у Москві багато фактів
свідчило про намагання Горбачова провести реформи,
незважаючи на значний опір прихильників твердої лінії в системі влади та
скептицизм публіки. Нові настрої гласності й самокритики
стали проймати найбільші газети; неодноразово критикував
культ особи Сталіна і зловживання владою з боку органів внутрішніх справ і
бюрократії популярний журнал «Огонек» на
чолі з колишнім киянином українським поетом
Віталієм Коротичем: стали
публікуватися російські поети, які дотримуються відверто антирадянських
поглядів; навіть лишається незабороненою громадська
організація «Пам’ять», що пропагує войовничий і вкрай ворожий
марксизмові російський шовінізм і антисемітизм.

У порівнянні з цим прояви «нового духу»
на Україні лишалися явищем рідкісним і відносно притишеним. Обережність українців була цілком зрозумілою. Київ
усе ще перебував вотчиною Шербицького, затятого
консерватора, останнього в Політбюро пережитка
застійного брежнєвського режиму. До того ж український КДБ мав репутацію найбільш репресивного в СРСР. І нарешті, українська інтелігенція надто добре пам’ятала, як болісно вона «опеклася», з ентузіазмом
повіривши хрущовським реформам 60-х років.

Попри ці побоювання серед української інтелігенції
з’являлися певні ознаки непокори. У 1987 р. в Києві було засновано Український культурологічний клуб. Багато його членів були колишніми дисидентами, які намагалися виявити
межі гласності, відкрито дискутуючи такі політичне
чутливі питання, як голодомор 1932-1933 рр., тисячоліття християнства на Україні, боротьба за незалежність 1917-1920 рр.

Набагато ширший відгук політика гласності
знайшла у Львові — цій столиці національне свідомих західних українців. У
червні та липні 1988 р. було проведено кілька
несанкціонованих і безпрецедентних за своїми
масштабами мітингів, що зібрали тисячі людей. На
демонстраціях, організованих такими колишніми дисидентами, як Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці, та
новим діячем Іваном Макаром, лунали заклики спорудити у Львові
гідний пам’ятник Тарасові Шевченку, а також жертвам сталінських репресій.
Ці діячі виступали проти партійних бюрократів, які самі себе
обрали представниками Львова на майбутньому партійному з’їзді в Москві,
відкрито говорили про численні утиски, що їх зазнають українці. У серпні львівський КДБ зреагував у типовий
для себе спосіб: він звинуватив організаторів в «антирадянській діяльності» й
заарештував декого з них. Це ще раз підтвердило, що
українці тільки-но починають довгий та нелегкий шлях до демократії.

Трохи раніше навколо вічноактуального
питання русифікації й статусу української мови з партійними консерваторами, які
групувалися навколо Щербицького, зіткнулися
представники прорежимної Спілки письменників України
(законним інтересам якої відповідало недопущення занепаду української мови).
У червні 1986 р. проти витіснення з ужитку в
школах республіки української мови виступив ряд відомих українських
письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко,
Іван Драч і Сергій Плачинда, а Спілка письменників утворила комісію для
зв’язку з освітніми закладами. У квітні 1987 р. міністр вищої освіти УРСР М. Фоменко представив комісії гнітючий, хоч і
цілком сподіваний звіт про стан україномовної освіти. За
його даними, на Україні існувало 15 тис. україномовних
шкіл, тобто близько 75% усіх шкіл, водночас у 4500
російськомовних школах, що складали менше 22% загальної
кількості, навчалося більше половини всіх учнів. Ще
ненормальнішим було становище в Києві:
з 300 тис. учнів українською мовою навчалися
тільки 70 тис. Однак ця статистика не схвилювала тодішніх
партійних функціонерів. Із цього приводу Щербицький лише висловив надію на те, що російська
мова не звужуватиме сфери свого вжитку. В цілому
здавалося, що хоч партійний «істеблішмент» на Україні ставав дедалі
сприйнятливішим до деяких аспектів горбачовської
модернізації, він не поспішав змінювати свою національну політику. Так, зокрема, розпочинався для українців четвертий рік перебудови…

Тест № 4

Розташуйте факти у хронологічній послідовності
та обгрунтуйте свій вибір:

Впровадження християнства на Русі.

Оформлення збірки законів “Руська правда”.

Будівництво Софіївського собору.

Правління Володимира Мономаха.

Впровадження християнства на Русі

Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву,
впровадження на його неозорих землях християнства. Розуміючи, що Київська Русь
уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку релігію, він став
замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені способи вираження духовних,
соціальних та політичних прагнень суспільства. Якщо провести аналогію із
сучасністю, він потрапив у становище глави однієї з держав «третього світу»,
що прагне прискорити модернізацію своєї країни й відтак змушений вибрати якусь
одну з двох провідних ідеологій найбільш розвинутих суспільств світу — капіталізм
чи соціалізм. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які
потрапили до поля його зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих
країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші торговельні та
політичні стосунки. Хоч у «Повісті временних літ» розповідається, як
посланці Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні
напої, й начебто спинили вибір на християнстві з Візантії, яке розкішними
релігійними обрядами викликало захват. Насправді ж за вибором Володимира стояли
конкретні політичні та економічні чинники.

Як свідчить хрещення Ольги, християнство вже пустило коріння
в Києві. Сусідство Русі з поспіль християнізованими болгарами і новонаверненими
поляками та уграми лише прискорило цей процес. Проте прийняття християнства й
саме його візантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними
причинами. У 987 р. за надану візантійським імператорам допомогу у придушенні
повстання Володимир став вимагати видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись,
що згода на шлюб із «варваром» похитне престиж імператорської
династії, візантійці всіляко намагалися поправити становище, домагаючись від
Володимира прийняти християнство. Але навіть після хрещення Володимира у 988 р.
вони робили спроби відтягнути шлюб. І все ж після того як русичі завоювали у
Криму візантійське місто Херсонес (Корсунь), шлюб нарешті відбувся. У 988 р.,
прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби
киян у притоку Дніпра р. Почайну й там усіх разом вихрестити. Незважаючи на
опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а натомість будувалися християнські
церкви. Церква, організаційні структури й служителі якої були цілком запозичені
й привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію,
на її потреби надходила, крім того, десята частина княжих прибутків. Унаслідок
цих нововведень значно зріс престиж Володимирової династії, пов’язаної тепер зі
славетним домом візантійських імператорів.

Будівництво Софіївського собору.

Оформлення збірки законів “Руська правда”.

Тривале князювання Ярослава прийнято вважати апогеєм
могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив багато з того, що
започаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав продовжував розширювати
кордони своїх і без того величезних володінь: він відвоював на заході землі,
захоплені поляками в період внутрішньої смути, підкорив нові прибалтійські
племена й нарешті розгромив печенігів. У результаті цих завоювань володіння
Ярослава простягнулися від Балтійського до Чорного моря та від р. Оки до
Карпатських гір. Однак його воєнні досягнення затьмарив невдалий похід на
Константинополь, який, до речі, був останнью війною русичів проти Візантії. Київ
підтримував з Константинополем загалом дружні взаємини.

Проте його гучна слава спиралася передусім на досягнення у
внутрішній політиці. Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися
монастирі, які перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі
урбанізоуанішим і освіченішим. Осооливо уславився князь будівництвом церков. За
часів його правління «золотоверхий» Київ ряснів понад 400 церквами. Найбільшим
діамантом у цій короні був собор Святої Софії (побудований у 1037р), зведений
на зразок храму Софії у Константинополі. Свідченням княжої турботи про церкву
стало те, що у 1051 р. він уперше призначив митрополитом київським русина
Іларіона. Деякі історики розглядають це як заперечення Києвом церковної
зверхності Константинополя. Проте, визнаючи факт вражаючого розвитку руської
церкви, більшість учених стверджують, що патріарх константинопольський усе ж
зберігав верховенство над київським митрополитом.

Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов«язується ім»я
Ярослава і за яке його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті
часи законів у єдину «Руську правду» (1054р), яка стала правовим
кодексом усієї країни. В ній існуючі закони не лише систематизувалися, але й
подекуди змінювалися, що свідчило про всезростаючу турботу правителя про життя його підданих. Так, кровна помста замінювалася грошовою компенсацією, що її встановлював
князь чи його намісники. Ці та інші приклади підтверджують те, що з часу перших
контактів східнослов’янських племен з агресивними воїнами-купцями зі
Скандінавії суспільство Київської Русі чим-раз більше удосконалювалося,
збагачувалося, урбанізовувалося.

Правління Володимира Мономаха.

Володимир Мономах (1113-1125). Усе ж, незважаючи ні на що,
Русь змогла знайти в собі сили подолати смуту. На арену виходить новий видатний
діяч — Володимир Мономах, син великого князя Всеволода (титул великих князів
київські правителі присвоїли собі у XI ст). Ще до того як зійти на великокняжий
престол, він відіграв визначну роль у відновленні порядку в країні. Мономах
став одним із організаторів зустрічі найвпливовіших князів у Любечі під Києвом
у 1097 р., що шукали, хоч і безуспішно, можливості припинити братовбивчі
конфлікти, пропонуючи запровадити в більшості князівств систему спадкового
престолонаслідування.

Проте ніякого компромісу не вдалося досягти щодо самого
Києва, котрий так і лишався яблуком розбрату. Гучну славу й популярність
завоювали Володимирові Мономаху його переможні походи на половців. Переказують,
ніби Мономах 83 рази, об’єднавши сили з іншими князями й мобілізувавши
населення, виступав проти них і знищив 200 половецьких вождів. Особливо вдалими
були походи 1103, 1107 та 1111 рр. Вони стали найславетнішими сторінками у
тривалій боротьбі Києва зі степовими кочовиками. Свідченням популярності
Володимира Мономаха було те, що після смерті його батька кияни повстали,
вимагаючи, щоб Мономах зайняв великокняжий престол, хоч він і не був
безпосереднім спадкоємцем. І лише коли 60-річний Мономах дав згоду стати
великим князем, повстання припинилося. Силою свого величезного авторитету
новому правителю вдалося об’єднати більшість розпорошених руських земель. З тих
пір уже ніколи на Русі не пануватимуть такі єдність і згода, як за Мономаха. Його
також турбували зростаючі соціальні протиріччя серед підданих. Відновивши
порядок у розколотому повстанням Києві, він завоював собі підтримку бояр та
багатих купців. Він дослухався до скарг нижчих верств, систематизувавши у
своєму правовому кодексі їхні права та обов’язки, завдяки чому ще більше зросла
його популярність у народі. Свідченням того, наскільки серйозно сприймав
Мономах суспільні проблеми, є слова поради, з якими він звернувся до синів
незадовго до смерті: «А над усе не забувайте убогих… і не давайте
сильним погубити людину… Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я
сильним обидити». Синові Володимира Мономаха Мстиславові все ж удалося
тримати вкупі руські землі та зберігати владу над дедалі більшим числом князів.
Але він був останнім київським правителем, якому це було під силу. Його смерть
у 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відігравав роль
основного центру руських земель, і поклала початок періодові політичної
роздробленості.


Перелік літератури

1.     
Кульчинский С.В., Курнаков Ю.О., Коваль М.В. История Украины.К. Освита,
1995 г

2.     
Орест Субтельный Украина История.К. Лебедь 1994.

3.     
Акопян А.Г., Акопян Т.Г. История Украины: с 1917 г. Всемирная история: с
начала ХХ века. – Донецк: РИП «Лебедь». 1994 – 240 с.

4.     
Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К. Укр.
Письменник, 1993. – 413 с.

Метки:
Автор: 

Опубликовать комментарий