МІНІСТЕРСТВО
ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ. ЮРІЯ
ФЕДЬКОВИЧА
Контрольна робота
на тему:
					







«Перші правові
процедури інституту банкрутства, його характерні риси та еволюція розвитку»
Чернівці 2009


Вступ
Будь-які
відносин супроводжується кризою неплатежів, господарською взаємною
заборгованістю, накопиченням боргів. Одним з механізмів правового захисту від
таких проблем є процедура банкрутства. З однієї сторони, банкрутство дозволяє «відсіювати»
неефективні підприємства, а з другої – сприяє оздоровленню господарюючих
суб’єктів, що опинилися в тимчасових фінансових складнощах. Банкрутство – це
невід’ємний елемент ринкової економіки.
Об’єктом
дослідження роботи є відносини, які виникали в сфері процедур банкрутства в
різні часи.
Предмет
дослідження – особливості формування і розвитку інституту банкрутства.


1.
Боржники та банкрутства: еволюція поглядів та засобів протидії
Холодні
підвали, різки, колодки, диба – це деякі з інструментів, що в різні століття
застосовували для боржників, які не бажали розраховуватися за своїми
обов’язками. Оскільки люди зазвичай не схильні віддавати своє майно з власної
волі, стягнення боргів нерідко перетворювалося в криваву драму. [6] Причому в
ті часи, коли держава не втручалася в приватне життя населення, насильство над
боржниками чинили самі громадяни. Коли ж держава починала брати участь у
взаєминах боржника і кредитора, суспільство обвинувачувало її в зайвій
жорстокості, після чого стягнення боргів знову ставало справою приватних осіб.
У
стародавні часи держава складала закони, у яких залякувала неплатників, але
влада не завжди могла простежити за їхнім виконанням. Ще в древній Ассирії
(сучасний Ірак) існував звичай, відповідно до якого боржник повинен був як
заставу віддавати у розпорядження кредитора кого-небудь зі своїх домочадців. Ассірійський
закон говорив: «Якщо ассірієць чи ассирійка, які живуть у будинку людини як
застава, були взяті за повну ціну, то позикодавець може їх бити, тягати за
волосся, калічити або проколювати вуха». Проте, за ассірійськими поняттями
закон був не таким вже й жорстоким, оскільки за просте недонесення на «блудницю»,
яка посміла покрити собі голову платком, як замужня жінка, було таке покарання:
«Цій людині (недоносію) треба дати 50 кийових ударів, а той, хто доніс на нього
може забрати його одяг, йому слід проткнути вуха, пропустити через них мотузку
і зав’язати її на його потилиці, і протягом місяця він повинен виконувати
царську роботу». [6]
Римляни,
чия правова система лежить в основі законодавства багатьох сучасних країн,
недалеко пішли від кровожерливих ассірійців. Закони Дванадцяти Таблиць, за
якими громадяни Вічного міста жили в V столітті до нашої ери, давали суддям
інструкції: «Якщо боржник не виконав судового рішення і ніхто не звільнив його
від відповідальності при судоговорінні, нехай позивач веде його до себе і
накладе на нього колодки чи окови». Боржник повинен був сидіти в колодках 60
днів, протягом яких йому тричі робили публічну пропозицію повернути борг. Якщо
ж цього не відбувалося, колодника чекала жорстока розправа: «У третій базарний
день нехай розрубають боржника на частини. Якщо відітнуть більше чи менше, то
нехай це не буде вказано їм у провину».
Тим
часом виконувати ці закони було практично нікому – кредитор змушений був ледь
не власноруч протикати уші заручникам і шматувати тіла боржників. Звичайно,
більш вигідним було становище тих позикодавців, які могли дозволити собі
найняти штат фахівців із силового впливу[10].
У
деяких випадках влада і зовсім самоусувалася від справи стягування боргів,
надаючи право підданим власноруч налагоджувати конфлікти. Так, одного разу у
Середньовіччі вікінг на ім’я Гуннлауг виявився втягненим у дуже неприємну
історію. Якось до Гуннлауга підійшли троє, і найбільший з них, що «був високий
ростом і сильний» попросив у вікінга «в борг». Гуннлауг не посмів відмовити – і
дав грошей, після чого пішов скаржитися на злодіїв до свого короля. Той, якщо
вірити древній сазі, сказав прохачу: «Тобі не пощастило. Це дуже погана людина –
і відомий розбійник… Не зв’язуйся з ним». Проте король Гуннлаугу допоміг – вручив
меч для сутички з бандитом. Вікінг викликав боржника на бій і убив його.
Оскільки
далеко не всі середньовічні кредитори володіли мечем так само добре, як
Гуннлауг, їм доводилося шукати інші способи впливу на несумлінних боржників.
Іноді, щоб домогтися свого, позикодавцю було достатньо вивести позичальника з
душевної рівноваги наполегливими проханнями повернути гроші. Англійський
чернець, який працював у XІІ столітті над історією абатства Едмундсбері,
повідомляє, що наставник нерозумними витратами довів цей монастир до фінансової
кризи. Як пише чернець, звичка жити в кредит «поширилася зверху до низу, від
старших до підлеглих. І було так, що кожен в монастирі, хто мав власну печатку,
теж залазив у борги». У борг брали всі, від абата до келаря, причому заставою
було дорогоцінне церковне начиння. У ролі ж кредиторів виступали Бенедикт на
прізвисько Єврей з Норвича, Ісаак – син раббі Йосі та інші лихварі. У
кредиторів не було реальних важелів тиску на монастир, до того ж брати
християнський церковний інвентар як заставу євреям було просто небезпечно. Тому
лихварі почали дошкуляти абата нескінченними нагадуваннями про те, що треба
платити. «З того часу, куди б абат не йшов, усюди за ним прямували як євреї,
так і християни, вимагаючи розплати з боргами. І так вони непокоїли абата, що
втратив він сон, сполотнів і схуд. І тоді він сказав: «Не буде спокою моїй
душі, поки я не побачу, що борги мої виплачені», – повідомляє літописець.
Монастир
дійсно розплатився. Проте майже через 20 років після описаних подій, у березні
1190 року, мешканці Йорка, яким набридло платити відсотки лихварям, почали бити
єврейське населення міста і палити боргові книги. Місцеві дворяни, які теж мали
борги, приєдналися до городян. Йоркські євреї зачинилися у вежі і тримали облогу,
поки вистачало сил. Коли справа стала безнадійною, майже всі обложені зволіли
покінчити із собою, а інші були віддані мученицькій смерті.
Середні
століття закінчилися блискучою епохою всемогутніх королів і сірих кардиналів, і
разом із сильною центральною владою на зміну приватним катівням прийшли
державні каземати, де боржники повинні були знаходитися доти, поки їхній борг
не буде виплачено чи прощено. Настав час боргових в’язниць. Так держава нарешті
позбавила своїх підданих від необхідності калічити один одного, однак згодом
виникла інша проблема: населення почало вважати державу джерелом жорстокості
стосовно боржників.
Стан
людини, яка потрапила в боргову в’язницю, був невизначеним, тому що дату
звільнення кредитор установлював за власним бажанням. По суті, боргові в’язниці
були тими ж катівнями, тільки під керуванням держави, оскільки ув’язнені
перебували в них зазвичай за рахунок своїх кредиторів, які були готові нести
витрати, аби «іншим не кортіло» прострочувати платежі.
Проте,
існували способи залишити в’язницю без згоди позикодавця. У 1705 році в
згаданому вже Йорку була побудована боргова в’язниця, що відразу ж стала
предметом гордості міської влади. Відомий прихильник виправлення вдач шляхом
ізоляції від суспільства Даніель Дефо захоплено писав, що це «найбільша і
найдосконаліша в’язниця у всьому королівстві, якщо не у всій Європі, що так
само чудова усередині, як і зовні». У йоркських в’язницях існував звичай
відпускати на волю всякого, хто погодиться виконувати обов’язки ката, і
ув’язнені боржники теж іноді бралися за цю справу. Останнім ув’язненим
йоркської боргової в’язниці, який став катом, був Томас Аскерн, що у 1856 році
згодився повісити чоловіка, який убив свою дружину. Працювати Аскерну довелося
у знайомих місцях, оскільки місце страти розташовувалося біля боргової
в«язниці. За свою кар»єру колишній боржник відправив на той світ дев’ять
чоловік.
Мешканцям
боргових в’язниць іноді вдавалося звільнитися і менш лиховісним способом. Іноді
тюремна адміністрація відпускала таких ув’язнених на заробітки. Так, у 1786
році Нью-Йоркська газета повідомляла, що «Джон Генрі, один з менеджерів театру,
відіслав шерифу 100 дол. штрафу за те, що використовував ув’язнених, засуджених
за борги» [9].
Відсиджування
в борговій ямі не були долею представників нижчих класів. Навпаки, яма була
вічним жахом для запеклих комерсантів і марнотратних дворян. У 1798 році в
боргову в’язницю Філадельфії потрапив бізнесмен Роберт Морріс, який
збанкрутував на спекуляції землею. Американський суд не врахував, що Морріс,
імовірно, зміг би розплатитися з боргами, якби під час війни за незалежність
США не витратив значну частину свого майна на підтримку армії Джорджа
Вашингтона. Фактично без Морріса, який був одним з головних фінансистів
американської революції, країна під назвою США могла б і не з’явитися на карті.
Морріс просидів у в’язниці чотири роки.
Цілком
зрозуміло, що боргова яма стала одним із найнепопулярніших суспільних
інститутів. Протягом XІ століття країни, що вважали себе цивілізованими,
відмовилися від цього методу стягування боргів. Росія відмовилася від ями в
1879 році. Тепер прогресивна частина людства вважала, що людина в умовах ринку
повинна ризикувати тільки своїм майном, а не волею чи здоров’ям. Тим часом
кредитори так само хотіли мати можливість повернути свої гроші, а боржники не
завжди виявлялися сумлінними.
Держава
перестала переслідувати неспроможних боржників, а самі боржники виявилися під
захистом законів про особисте банкрутство. Нову західну філософію висловив
Верховний суд США, який ухвалив у 1915 році, що метою особистих банкрутств є
надання боржнику шансу «почати заново, будучи вільним від зобов’язань і
відповідальності, пов’язаних з невдачами в бізнесі».
Разом
з тим інститут правежу зберігся, перемістившись з легальної сфери у світ
криміналу. У ХХ столітті в різних країнах гангстери всіх мастей використовували
для одержання боргів тазки з цементом, бейсбольні біти, розпечені праски та
інші предмети домашнього побуту, щоб повернути гроші у позичальників. [11] Так
завдяки гуманним поглядам законодавців задоволення вимог кредиторів знову стало
приватною справою самих кредиторів, як це було в часи вікінгів.
Однак
не кожен позикодавець готовий зв’язуватися з бандитами, а тому на Заході вже на
початку ХХ століття розвинувся бізнес на легальному стягненні боргів. Сьогодні
стандартною формою заробітку агентств по збиранню боргів є частка стягненої
суми, зазвичай від 12% до 25%. Іноді такі агентства цілком викуповують у
кредиторів їхні права і діють уже від свого імені. Методи їхньої роботи при
цьому мало відрізняються від тих, що застосовувалися середньовічними лихварями
у відношенні абата, який заплутався в боргах: боржнику телефонують доти, поки
він не вирішить, що краще заплатити, ніж продовжувати тікати від телефону.
Сучасний американський борець за права споживачів Бад Хіббс так описує їхні
методи: «У більшості фірм-збирачів з тих, з ким мені доводилося мати справу,
розвинутий синдром «великого боса». Вони майже завжди намагаються вразити вас
титулами начебто «головний юридичний консультант повірника Сміта» або відразу
намагаються залякати, кажучи наприклад: «Папери на вас уже подано до суду».
Або: «У нас немає часу з вами няньчитися. Так ви будете сьогодні платити чи ні?».
Хіббс також наводить факти, коли той самий збирач називає себе по телефону то
повірником, то слідчим, то агентом, не маючи при цьому ніяких прав на подібні
титули. При цьому жоден такий «агент» насправді не може навіть подати на
боржника в суд, принаймні поки його агентство не викупило борг.
Гуманне
ставлення до боржників і розквіт індустрії кредитних карт на Заході спричинили
в останні два десятиліття швидке зростання особистих боргів населення і
кількість особистих банкрутств. Фактично уряд, змінюючи правила, зробив так, що
банкрутство перестало бути ганебною справою: банкрути уже через шість років
після свого банкрутства очищають від нього свою кредитну історію. Чи варто
дивуватися, що кількість особистих банкрутств щорічно зростає на 30%!
Приблизно
така ж картина спостерігалося і по іншу сторону Атлантики, де республіканці
серйозно обговорювали можливість відновлення системи боргових в’язниць. Джордж
Буш підписав закон, що посилює вимоги до громадян, які вирішили спекатися
кредиторів, оголосивши про особисте банкрутство.
У
свою чергу, супротивники республіканців пропонували вирішення проблеми, яке
поки що має вигляд жарту: «Чи не час подумати про що-небудь нове, наприклад,
про в’язниці для кредиторів? Чому б не посадити під замок співробітника банку,
який оформить поганий кредит?» Так чи інакше, про деякі древні форми взаємин
позикодавця і боржника нам, імовірно, ще доведеться згадати.


2.
Історично-правова еволюція вчень про банкрутство
Впродовж
розвитку інституту банкрутства використовувалися різні терміни для визначення
стану боржника, коли він не в змозі виконувати свої зобов’язання через брак
коштів або майна. Наприклад, у середньовічних джерелах права італійських міст
використовувались терміни «fuggitivi» та «decoctor». Термін «fuggitivi»
застосовувався у випадках, коли неспроможний боржник тікав від своїх
кредиторів. «decoctor» походив від decoquo, що означало поступове зменшення
майна боржника. Тих осіб, які припинили платежі, статути називали falliti або
falentes [1].
Сучасне
поняття «банкрут» походить від італійського виразу – banca rotta. Він означав
звичай перекидати лавку банкіра, що стояла на площі міста у разі нездатності
останнього провести розрахунки з кредиторами. Термін «конкурс» широко
застосовувався у німецькому законодавстві через те, що у межах законодавства
про банкрутство існувала єдина процедура – конкурсне провадження. У
законодавстві США взагалі не міститься поняття «банкрутство», хоча цей термін
використовується у назві основного нормативного акта у цій сфері – Кодексу про
банкрутство. А в самому Кодексі дається визначення поняття неспроможності. У
країнах, які не мали своїх традицій правового регулювання, найчастіше
застосовувалися терміни «неспроможність» та «банкрутство» [2].
Перші
законодавчі акти багатьох Європейських країн в основному виходили з тлумачення
банкрутства як злочину. Але в результаті дії економічних законів та розвитку
суспільних відносин зміст понять неспроможності та банкрутства змінюється.
Іноді навіть одне поняття замінює інше. «Злочинний» характер банкрутства
(неспроможності) вже не розглядається як аксіома. Проте, коли неспроможний
боржник вчиняє злочинні дії, він розглядається як особа, яка вчинила злочин – банкрутство.
У наш
час банкрутство – це невід’ємний елемент ринкової економіки. Система норм, що
регламентують відносини, пов’язані з банкрутством являє собою
господарсько-правовий інститут, якому властиве з’єднання публічно-правових і
приватноправових засад. Вперше в Україні, з прийняттям закону «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», правове регулювання
банкрутства спрямоване на досягнення не приватного інтересу, а загальної мети –
відновлення платоспроможності боржника і збереження суб’єкта господарської
діяльності.
У
правовій термінології різних правових систем зустрічаються два близьких один
одному за змістом поняття – «банкрутство» та «неспроможність». В юридичній
доктрині триває обговорення питання співвідношення цих понять. Ще в
дореволюційному праві обговорювалося це питання. Так, Г.Ф. Шершеневич вважав,
що банкрутство є поєднанням неспроможності та злочинних дій незалежно від
наявності причинного зв’язку між ними. Проте чіткого розмежування цих понять у
дореволюційному законодавстві не було [3].
Як
зазначав Цитович П.П., «несостоятельность торговца может оказаться
банкротством, а он сам – банкротом с видами на тюрьму, если не на лишение всех
прав состояния и ссылку» [6].
У
радянському праві періоду НЕПу також зустрічаються спроби розмежувати поняття
«банкрутство» та «неспроможність». Клейман А.Ф. писав, що сама по собі
неспроможність не розглядається як банкрутство, тобто соціально-небезпечна дія,
яка тягне за собою застосування певних заходів соціального захисту. Однак якщо
у процесі ліквідації з’ясуються такі моменти в діяльності неспроможного, які б
свідчили про зловживання довірою або обман з боку боржника з метою отримання
майнових вигод, суд повинен порушити проти такого боржника кримінальне
переслідування [7].
На
думку Г.Ф. Шершеневича, великого дореволюційного російського
вченого-юриста, під неспроможністю варто розуміти такий стан майна боржника,
встановлений у судовому порядку, що дає підставу припускати недостатність його
для рівномірного задоволення усіх вимог кредиторів. Таке положення речей
обумовлює введення конкурсного процесу, тобто порядку рівномірного розподілу
майна боржника між усіма його кредиторами. У сучасному законодавстві України
конкурсний процес, у розумінні Г.Ф. Шершеневича, відповідає інституту
банкрутства [2].
За
всіх часів існування інституту банкрутства завжди виникало питання про те, що є
достатньою умовою для початку конкурсного процесу (процедури банкрутства). У
світі вже давно існує два підходи до вирішення даного питання. Розроблено дві
правові доктрини інституту неспроможності (банкрутства), засновані на принципах
неоплатності і неплатоспроможності боржника.
У
правових системах, де інститут неспроможності (банкрутства) побудований на
принципі неоплатності, провадження в справі про банкрутство порушується в тому
випадку, якщо має місце факт перевищення розміру зобов’язань боржника над
вартістю його майна. Однак при використанні цього принципу виникають труднощі
при доказі кредитором стану неоплатності боржника, оскільки документи, що
підтверджують фінансовий і майновий стан боржника в кредитора, як правило,
відсутні. Отже, порушити провадження в справі про банкрутство боржника стає
дуже проблематичним.
Але
незважаючи на різні підходи, критерії неоплатності та неплатоспроможності не
суперечать один одному, а взаємопов’язані, оскільки у більшості випадків
припиняють платежі ті підприємства, пасив яких перевищує актив. Боржник, у
якого достатньо майна, завжди може найти можливість його реалізувати та
погасити всю кредиторську заборгованість. Разом з тим, це ствердження, про яке
ще згадував Шершеневич Г.Ф., не завжди знаходить втілення у сучасній
українській економіці. Адже наявність у боржника неліквідного майна, навіть за
умови перевищення його вартості над сумою кредиторської заборгованості, не
завжди означає, що він (боржник) може за рахунок такого майна оплатити всі свої
борги.
У
сучасних правових системах переважно використовується критерій
неплатоспроможності. Англійське, французьке законодавства у певній мірі
базуються на недостатності ліквідних активів боржника. Але у Німеччині поряд з
критерієм неплатоспроможності використовується і критерій неоплатності – «надлишкова
заборгованість», який є додатковою підставою для провадження у справі про
банкрутство та підставою для вибору конкретної процедури – ліквідаційної чи
реабілітаційної. Окрім названих ознак та критеріїв банкрутства законодавчі акти
багатьох країн визнають необхідною умовою банкрутства – збіг кредиторів, тобто
наявність у боржника кількох кредиторів [2].
На
відміну від принципу неоплатності, доктрина неспроможності, побудована на
принципі неплатоспроможності і полягає в тому, що справа про банкрутство може
бути порушена при наявності факту припинення боржником платежів по
зобов«язаннях. При цьому робиться допущення про те, що розмір зобов»язань
боржника перевищує вартість його майна. Для порушення провадження в справі про
банкрутство кредитору досить довести факт неплатежу боржником по його
зобов«язаннях, а майновий і фінансовий стан боржника з»ясовується надалі в
процесі провадження в справі.
Термін
«неплатоспроможність» означає нездатність боржника вчасно виконати свої
зобов’язання перед кредиторами, в результаті чого можна припустити, що активи
такої особи перевищують пасиви. Крім того, критерій неплатоспроможності дає
можливість швидше розпочати процедуру банкрутства при виявлені перших ознак
неплатоспроможності для уникнення різного роду зловживань з боку боржника. Цей
фактор частково нівелюється наявністю інституту визнання угод недійсними,
укладених до та після порушення провадження у справі. Але це не гарантує
повного повернення майна боржника на стадіях судових процедур, оскільки не
завжди можливо довести наявність підстав для визнання угоди недійсною, а
витрати, пов’язані з таким провадженням призводять до зменшення ліквідаційної
маси. До того ж боржника набагато легше виявити, оскільки для нього не потрібно
вивчати стан його внутрішніх справ, а лише достатньо зовнішньої нездатності до
платежу. Отже, такий критерій дає можливість оперативно реагувати на фінансові
труднощі боржника шляхом швидкого порушення провадження у справі про
банкрутство [3].
У
сучасному законодавстві Російської Федерації використовується термін
«банкрутство» у двох значеннях:
1) 
як синонім терміна «неспроможність»;
2) 
як окремий випадок неспроможності, коли посадова особа або
громадянин-замовник (власник) неплатоспроможного боржника вчиняє каране діяння,
яке завдає шкоди кредиторам.
Закон
Російської Федерації «Про неспроможність (банкрутство)» виділяє два види такого
банкрутства – умисне банкрутство та фіктивне банкрутство. Деякі російські
вчені-юристи, що досліджують інститут банкрутства підтримують позицію
дореволюційного права, де банкрутство – «деликт своеобразный: он слагается из двух
злементов, из которых один (несостоятельность) – понятие гражданского права,
другой (банкротское деяние) – понятие уголовного права»» [6]. Цю точку зору
підтримували і П.П. Цитович, і Н.А. Тур. Крім того, сучасні
дослідники цього питання вважають, що застосовування терміна «банкрутство» в
значенні неспроможності при умисному завдані шкоди боржником кредиторам може
сприяти термінологічній ясності нормативних актів. Проте багато російських
вчених-юристів вважають такий підхід законодавця неправильним. Наприклад,
Телюкіна М.В. вважає, що «банкротство является несостоятельностью, сопряженной
с виновным поведением должника, направленным на причинение вреда кредиторам».
Такої ж думки притримується і Васильєв Є.А.: «термин «банкротство» имеет и
узкое, строго специальное значение, описывающее частный случай
несостоятельности, когда неплатежеспособный должник виновно совершает уголовно наказуемые
деяния, наносящие ущерб кредиторам» [4].
Деякі
українські вчені-юристи підтримують позицію російського законодавця та
ототожнюють поняття неспроможність та банкрутство. З аналогії законодавства про
банкрутство України можна зробити висновок, що термін «банкрутство»
використовується у двох значеннях:
1) 
як визнана господарським судом нездатність відновити свою
платоспроможність та вдовольнити вимоги кредиторів не інакше, як через
ліквідаційну процедуру
2) 
як «фінансова неспроможність» суб’єкта господарської діяльності, з
яким так чи інакше пов’язані злочинні дії громадянина-засновника, власника,
службової особи підприємства (установи, організації).
Відповідно
з принципу неплатоспроможності як більш сучасного, побудовані законодавства про
неспроможність (банкрутство) більшості держав, що, мають розвинуті ринкові
відносини. Так, наприклад, Закон Російської Федерації «Про неспроможність
(банкрутство)» викладений в новій редакції вже побудований на принципі
неплатоспроможності і в даний час успішно застосовується в Російській Федерації
[8].
Верховна
Рада України також провела реформування законодавства про банкрутство і 30
червня 1999 року внесла зміни в Закон України «Про банкрутство», виклавши його
в новій редакції. У цій редакції Закон називається «Про відновлення
платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом» і заснований він також
на принципі неплатоспроможності. Неплатоспроможність є одним із ключових понять
зазначеного Закону.
Прийнято
розрізняти абсолютну і відносну неплатоспроможність. Абсолютна
неплатоспроможність містить неможливість боржника через повне руйнування
фінансового положення оплатити борги кредиторам без використання судових
процедур банкрутства. Відносна неплатоспроможність складається з неможливості
погашення боргів кредиторів через тимчасові фінансові утруднення і наявність
майнових активів, що перевищують кредиторську заборгованість. У цьому випадку
кредитори реалізують свої майнові права через виконавче провадження, минаючи
інститут банкрутства.
Закон
України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»
(далі – Закон) установлює визначені зовнішні ознаки абсолютної неплатоспроможності.
Відповідно до ст. 1 Закону неплатоспроможність – це нездатність суб’єкта
підприємницької діяльності виконати після настання встановленого терміну оплати
грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі по заробітній платі, а
також виконати зобов«язання по оплаті податків і зборів (обов»язкових платежів)
не інакше як через поновлення платоспроможності (через проведення судових
процедур банкрутства) [5].
Далі
Закон встановив такі критерії абсолютної неплатоспроможності: розмір
заборгованості і термін прострочення. Розмір заборгованості встановлений у сумі
300 мінімальних розмірів заробітної плати. Причому, до складу та у розмір
грошових зобов’язань, по яких формуються вимоги кредиторів, не включаються:
неустойка (пеня, штраф); фінансові санкції, збитки, вимоги по відшкодуванню
шкоди, заподіяного життю і здоров«ю громадянина; зобов»язання по виплаті
авторської винагороди; зобов’язання перед засновниками (учасниками) боржника – юридичними
особами, що виникають від такої участі.
Наявність
перерахованих зовнішніх ознак неплатоспроможності боржника характеризують її
абсолютність (стійкість) і дають підставу ініціювати процедуру банкрутства.
У
свою чергу абсолютна неплатоспроможність буває двох видів: зворотна та
незворотна. Оборотна неплатоспроможність характеризується можливістю
відновлення (реанімації) платоспроможності боржника через різні санаційні
механізми процедури банкрутства. Необоротна неплатоспроможність означає можливе
відновлення платоспроможності боржника винятково через ліквідаційну процедуру.
Таку неплатоспроможність установлює суд шляхом визнання боржника банкрутом.
Боржника може визнати банкрутом тільки господарський суд.
банкрутство боржник правовий регулювання


Висновок
Категорія
«банкрутство» з’явилася доволі давно. Поволі ця категорія змінювала свою назву,
певні критерії відношення її до цивільного чи кримінального права, відбувалися
інші зміни. Також різними були тлумачення банкрутства. У різні часи до
боржників застосовували різні методи впливу, проводили різні заходи…
Існування
цього інституту обумовлено перш за все тим, що існує необхідність рішення
проблем, пов«язаних з нездатністю суб»єкта підприємницької діяльності
виконувати свої грошові зобов’язання перед кредиторами. Його значення полягає в
тому, що, з одного боку, з господарського обороту при ліквідації виключаються
неплатоспроможні суб’єкти, що сприяє оздоровленню ринку, а з іншого – цей
інститут дозволяє підприємствам, закладам, організаціям досягнути фінансової
стабільності та добробуту, за умови дотримання норм закону.
Як
свідчить час, незмінним залишається одне – після своєї появи категорія «банкрутство»
не зникне ніколи нікуди, тому що це невід’ємний інструмент економіки.


Використана
література
1. 
Господарський процесуальний кодекс України від 11.06.1991 р.
з наступними змінами. Відомості Верховної Ради України, 1992, №6 (11.02.92),
ст. 56.
2.  Бланк И.А. Основи
финансового менеджмента. Т2. – К.: Ника-Центр, 1999. – 512 с. – (Серия
«Библиотека финансового менеджера»; Вып. 3).
3.  Поляков Б.М. Совершенствование
правового регулирования отношений несостоятельности (банкротства) в Украине. – Донецк:
2001. – С. 440.
4.  Васильев Е.А. Правовое
регулирование конкурсного производства в капиталистических странах. – М.: 1989.–С. 64.
5. 
Про поновлення платоспроможності підприємства або визнання його банкрутом»
Закон України від 14.05.1992 р. з наступними змінами.
6.  Цитович П.П. Очерк
основных понятий торгового права. – К.: 1886. – С. 23.
7.  Поляков Б.Н. Судебные
процедуры банкротства в Украине // Хозяйственный процессе. – 2002. – №9 –
с. 22.
8.  Иванова Г.П. Антикризисное
управление: от банкротства – к финансовому оздоровлению / Закон и право, ЮНИТИ,
1995.-с. 130.
9. 
Щербина В.С. Господарське право України: Навч. посібник.
– 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 384 с.
10.  Селіванов А.О. Процедура
«штучного банкрутства» підприємств: колізії у законодавстві та практика
господарських судів. // Вісник господарського судочинства. – К. 2005. –
№2. – С. 137 – 144.