Вступ
Прийнята в сучасній науці періодизація
єгипетської історії має корені в далекій давнині. Її основа була запропонована
в двотомній «Історії Єгипту», написаній грецькою мовою єгипетським жрецем
Манефоном, що жив незабаром після епохи Олександра Македонського. Сам твір не
дійшов до нас, збереглися тільки уривки, але загальний підхід відновлюється і
по них. Він розбив цю історію на три великих періоди — Древнє, Середнє і Нове
царства, вважаючи кожне з них часом правління десяти династій.
Про епоху Древнього царства існує дуже мало
джерел. Тому про деяки моменти в політичній історії тогочасного Єгипту можемо
тільки здогадуватись. Найбільш висвітленим в літературі питанням є історія
створнення пірамід.
Щож стосується епохи Нового царства, що
висвітлювалась найбільшим числом давньоєгипетських пам’ятників, збігається з
правлінням трьох манефоновських династій — XVIII, XIX і XX (з XVI по XI ст. до
н.е.).
Уже на її початку відбулися значні зрушення
у всіх галузях єгипетського господарства. З XVIII династії повсюдно
відзначається широке застосування бронзи поряд із триваючим використанням
знарядь праці з чистої міді, каменю і дерева. Після винаходу мехів у металургії
було покінчено з важкою і небезпечною працею — роздуванням горну легенями через
довгі трубки; з’являється більш зручний і продуктивний ткацький верстат;
удосконалений плуг з ручкою, який остаточно витісняє старий, відомий із
глибокої стародавності. Використання водопідйомних споруджень — шадуфів, які нагадують
усім відомі криничні «журавлі», не могло не привести до різкого
збільшення продуктивності праці в садівництві й городництві, де до цього
застосовувався тільки малопродуктивний ручний полив. Інтенсивно розвивається
нова для країни галузь ремісничого виробництва — склоробство. Саме від епохи
Нового царства дійшли до нас різноманітні сосуди численні дрібні вироби з
непрозорого кольорового скла. Поява його свідчить про успіхи прикладної хімії,
що домоглася також особливо відчутних досягнень в області муміфікації — недарма
так добре збереглися мумії більшості фараонів Нового царства, які були у смутні
часи пізньої єгипетської історії заховані від грабіжників у затишній схованці
біля фиванского некрополя і виявлені тільки в самому кінці XIX ст. н.е.
					







Вся економіка епохи Нового царства
найтіснішим образом зв’язана з завойовницькою політикою фараонів XVIII-XIX
династій, з пограбуванням захоплених територій і країн: досить сказати, що не
синайські рудники тепер є основними постачальниками міді в Єгипет — вона у
величезній кількості ввозиться з Палестини і Сирії, прибуває у вигляді дарунків
з Кіпру; золото, так марнотратно споживане єгипетським двором і храмами,
служить основним видом данини скореної Ефіопії, а також надходить у Єгипет і з
завойованих країн Передньої Азії; звідти ж і, можливо, шляхом обміну з Малої
Азії — із країни хетів — одержують єгиптяни срібло. Будівельний ліс як і раніше
рубають у горах Лівану і частково в Нубії. Шлють могутнім царям Єгипту дарунки
і незалежні правителі Нижньої Месопотамії. Міцніють зв’язки з далеким Пунтом,
сполучення з яким було полегшено спорудженням каналу, що з’єднує східний рукав
Нілу з Червоним морем. Пунт для Єгипту — це як і раніше мирра і ладан, золото і
рідкі породи дерев, екзотичні рослини і тварини. У великій кількості
поставлялися в Єгипет награбовані під час війни чи отримані у виді постійної
данини зерно, худоба, багато продовольчих припасів. Деякі культурні рослини, що
не зустрічалися раніше в Єгипті, почали культивувати в ньому в епоху Нового
царства.
Історія Раннього і Древнього царства
Погляд на дві перші династії як на особливий
період в історії держави викликаний нестійкістю політичною ситуацією в той час,
ситуацією, що характеризується напруженою боротьбою за владу і становленням
централізованого державного апарату. Остаточне перетворення Єгипту в цілісну
державу відбувається лише до кінця другої династії, тобто до початку Древнього
царства. По Манефону, царем, що вперше об’єднав Єгипет під своєю владою, є
правитель Верхнього Єгипту Менеє (Міна). Це не зовсім вірно. Ймовірно, Менеє
був не першим верхньоєгипетським правителем, що прагнув до панування над Нижнім
Єгиптом і, що домігся на цьому шляху визначених результатів. Швидше за все, з
його ім«ям зв»язаний лише початок літописної традиції[1]. Епоха Древнього царства також
знаходиться в тіні, на задньому плані історичного простору. Головним її
свідченням є знамениті піраміди царів IV династії: Хеопса (Хуфу), Хефрена
(Хаф-Ра) і Микерина (Менкау-Ра). Ці піраміди, як відомо, вважалися одним із
семи чудес світу і постійно викликали суперечки з приводу свого створення. Скажемо
кілька слів про процес будівництва. Добре відомі описи Геродота, у яких
викладена несамовита історія про 100 тисячі чоловік, що працюють щодня без свят
і вихідних і та змінюютьодин одного кожні три місяці. За Геродотом,
будівельники вирубували величезні камені з каменоломень у східній пустелі,
підтаскували їх до Нілу, переправляли через нього і лише потім доставляли до
місця будівництва. Однак намальована Геродотом картина, ймовірно, не відповідає
дійсності. Основним матеріалом, використовуваним при будівництві, був місцевий
вапняк, що добувається в підніжжі Лівійського плоскогір’я, тобто поруч з місцем
розташування пірамід, а здалеку, з іншого берега, привозився лише білий вапняк,
матеріал високої якості, використовуваний для облицювання внутрішніх і
зовнішніх поверхонь. Безпосередньо на будівництві працювало відносно невелике
число спеціально навчених загонів, хоча до некваліфікованої праці залучалося,
ймовірно, досить багато народу. Але 100 тисяч — це, звичайно, явне
перебільшення. Правителі Древнього царства не тільки будували піраміди, вони
займалися й іншою належною їм по статусу діяльністю — наприклад, робили
військові походи і скоряли сусідні держави. Так, засновник IV династії Снефру
успішно воював з Лівією й Ефіопією, царі V династії боролися на Синаї з
азіатськими племенами і теж небезуспішно вторгалися в Лівію. Говорячи про V
династію, необхідно також відзначити виникнення державного культу бога Сонця Ра
(Ра був головним богом міста Геліополя, з якого походила V династія). Цей культ
мав найважливіші наслідки для політичного і культурного життя Древнього Єгипту.
Зокрема, саме в часи V династії в титулатуру фараонів уводиться рядок про те,
що цар є сином бога Ра. Відзначимо на закінчення, що наприкінці VI династії
маятник, здається, відхиляється від свого традиційного стану — номовый
сепаратизм перемагає, влада фараона зберігається лише «на папері». Можна
сказати, що наприкінці періоду Древнього царства країна фактично розпадається
на безліч окремих номів. Історія Середнього царства Після тривалого (більш ніж
два століття) періоду «розброду і хитання», смут і постійної невпорядкованості,
який призвів до розвалу сформованої іригаційної системи і просто до господарської
розрухи, близько 2040 р. до н.е. цар, Фиванського нома Ментухотеп I, який
посилився до того часу, знову підкорив собі весь Єгипет. Почався наступний
період відносної стійкості і спокою — період Середнього царства. Подробиці
політичної історії Середнього царства майже так само недоступні для нас, як і
історія Древнього. Свого розквіту Єгипет періоду Середнього царства досягає при
XII династії. Воцаріння засновника династії Аменехмета I знаменується переносом
столиці з Фив, розташованих на півдні, на західний берег Нілу, на границю
Верхнього і Нижнього Єгипту (поблизу Фаюмского оазису). Перенесення столиці в
центр країни було осмисленим політичним ходом, ціль якого полягала в можливості
контролю як над Верхнім, так і над Нижнім Єгиптом. Назва нової столиці —
Іт-Тауї (що означає «Той, що заволодівобома землями») — підкреслювало цю
установку. Фараони XII династії вели успішні війни на кордонах держави з
племенами Лівії і Передньої Азії, будували оборонні фортеці і робили
завойовницькі походи (наприклад, у Нубію й Ефіопію).[2] Однак зовнішній спокій ховав за собою
усю внутрішню невпорядкованість, яка зростала: життя двору було обплутано
мережею багатоходових палацевих інтриг, що перешкоджали стабільному життю. В
результаті при XIII династії країна розпалася на дві частини, а потім наступив
більш ніж двосотлітній період смут, внутрішньодинастичних звад, яким не
преминули скористатися зовнішні завойовники. Гіксоси нападають на Єгипет і
підкоряють собі велику його частину. Столиця гіксоського Єгипту розташовується
в м. Аварисі (східна частина Дельти). Корінне населення поступово накопичує
сили для опору загарбникам. На чолі визвольного руху стає фиванський ном.
Спочатку Камеї, а потім його брат Яхмес (Амасіс I) витискають гіксосів і,
поєднуючи Єгипет під своєю владою, покладають початок наступному періоду
розквіту єгипетської державності, називаному Новим царством.
Історія Нового царства
Час правління трьох останніх династій
(XVIII, XIX, XX) відповідає найбільшому розквіту єгипетської держави і на
відміну від попередніх епох набагато краще документована. Два перших царі XIII
династії (Яхмес і Аменхотеп I), провівши кілька завойовницьких експедицій,
відновлюють кордони Єгипту часів Середнього царства. Подальше розширення
території відбувається за правління Тутмоса I, що здійснює успішні військові
походи в Сирію і Палестину і добирається навіть до верховій Євфрату. Однак
після смерті цього фараона завойовницький пафос єгипетських правителів слабшає
й у військових походах настає тимчасова пауза. Династийная історія наступних
20—30 років являє собою прекрасний сюжет для історичного роману, що захоплює.
Черговий фараон — Тутмос II — правив дуже недовго і від своєї дружини — цариці
Хатшепсут мав лише дочку. Тому спадкоємцем став його син Тутмос III від наложниці
на імені Ісида. Однак Хатшепсут, скориставшись малолітством нового царя,
поступово прибрала до рук усю реальну владу, а через якийсь час і відкрито
проголосила себе фараоном. При цьому Тутмос III номінально теж залишався
фараоном, і міг брати участь у священних святах у відповідності зі своїм
титулом. Однак це не робило його залежність від цариці менш принизливої.
Зрозуміло, подібна екстраординарна ситуація повинна була зажадати від Хатшепсут
і есктраординарних зусиль, тобто надзвичайної політичної хитрості і найвищого
професіоналізму в політичних іграх — адже Тутмос III не був слабовольним
правителем, на которого можна було не звертати уваги, і, крім того, його право
на владу освячувала тисячолітня традиція. Для того щоб знайти твердий ґрунт під
ногами, Хатшепсут наблизила до себе декількох фаворитів (найближчий з них — її
керуючий Сененмут), крім того, вона постійно обдаровувала знаками уваги вельмож
попередніх царювань і домоглася підтримки жрецтва. Замість військових походів
цариця будувала храми і жертвувала численні багатства богу Амону, до храму
якого належали вельможі, що складали її найближче оточення. Але вона
підтримувала і жреців, які служили іншим богам. Після смерті Хатшепсут на
двадцятому (чи двадцять першому) році «царювання» Тутмоса III ситуація в
державі різко міняється. Тутмос зводить спізнілу рахівницю зі своєю мачухою,
жорстоко розправляючись з її оточенням і прагнучи винищити всяку пам’ять про
неї (знищуючи її статуї, стираючи її імена зі стін храмів). Наступні 20 років
вже одноособового царювання Тутмоса супроводжуються численними загарбницькими
війнами проти Сирії і могутньої держави Митанії, що також вважали Сирію сферою
своїх інтересів. Підсумком цих воєн було завоювання Сирії і Палестини. Провівши
на троні 54 роки, Тутмос III залишив після себе державу, яку можна було вже
іменувати «світовою». Його спадкоємцям більше не вдається розширити територію
держави і вони намагаються лише втримати її в колишніх межах, займаючись
придушенням заколотів у завойованих областях. Поряд з цим у Єгипті відбувається
величезне кам’яне будівництво. Особливо захоплювався цим Аменхотеп III. За його
царювання зводиться розкішний храм Амона-Ра у Фивах, будується величезний
царський палац і заупокійний храм царя, а також дві колосальні статуї фараона,
«колоси Мнемона». [3] «Сонцепоклонний
переворот» Аменхотепа IV Аменхотепа III наслідував його син, що взяв таке ж
ім’я. Аменхотеп IV ввійшов в історію як автор «сонцепоклоного перевороту»,
тобто як людина, що відмовилася від шанування традиційних богів і започаткувала
замість цього культ єдиного божества, бога Атона, що є безпосереднім утіленням
Сонця і не має ніякої сакральної передісторії. Нам складно зараз сказати, які
причини (релігійний фанатизм чи політичні установки, а може бути, і те, і інше
разом) лежали в основі такого безпрецедентного для єгипетської культури кроку —
джерела дають занадто мало інформації для цього. Зупинимося лише на основних
моментах формування нового культу. Наприкінці 4-го року правління нового царя
Сонце, що одержав титул «Ра-Хор-Небосхильний що радіє на небокраї в імені
своєму як Шу, що є Атон», було проголошено царюючим фараоном з відповідною
титулатурою і знаками імені. При цьому змінилося і його зображення: Ра стали
представляти не так, як раніше — людиною з головою сокола, оточена сонячним
колом, а у виді кола з царською змією зпереду і безліччю спрямованих униз
променів, що закінчуються кистями людських рук. Потім піддалися трансформації і
канонічний вигляд царя, якого раніше прийнято було представляти в
ідеалізованому виді, ховаючи його фізичні особливості. Прагнення до
реалістичного зображення Сонця як фараона спричинило за собою реалістичну
установку й у цьому випадку — фараон став зображуватися максимально точно, з
пунктуальним відтворенням усіх його тілесних вад. Це привело до виникнення
нового («амарнського») стилю в мистецтві, що характеризується відмовленням від
ідеалізації, прагненням до портретної подібності. На стінах храму Сонця
з’являються побутові замальовки, не підлеглі ніякій осмисленій логіці, які
випадковий характер. На 6-му році свого правління фараон змінює ім’я з
Аменхотепа на Ехнатона, (Аменхетеп значить «Амон задоволений»),а Ехнатон
(«Корисний для Атона»).[4]
Нові особисті імена одержують члени його родини, його сановники, якщо до складу
їхніх імен входило ім’я Амона чи деяких інших старих єгипетських богів. Тепер
імена божеств, противних Атону, безжалісно знищуються на всіх пам’ятниках.
Ехнатон будує нову столицю — Ахетатон (Ах-Йати), що переводиться як «Небокрай
Сонця». Потім культ Атона починає насаджуватися й в інших містах, що викликає
внутрішній протест у чиновників, насамперед провінційних. Проте при житті
Ехнатон не зустрів явного опору. Більш того, він домігся знаків шанування,
набагато переважаючих традиційні. У нього було своє жрецтво у Фівах і
Ахетатоні, а чиновники зустрічали царя в незвичних для них і принижуючих їх
позах, зігнувши спини і задерши голови нагору. Поводження Эхнатона наочно
показує, що політичні і релігійні мотиви були сплетені в його свідомості
воєдино. Протиставивши введений їм культ традиційному культу Амона, фараон тим
самим відокремився від фіванського жрецтва і реалізував у найбільш «чистому»
виді ідею, що «визрівала» протягом усієї політичної і культурної історії Єгипту
— представлення про фараона як про головну сакральну фігуру єгипетської
культури. Реформи Эхнатона занадто різко поривали з багатовіковою традицією,
тому вони не могли бути довговічними. Незабаром після його смерті столиця
Єгипту повертається у Фіви, а його ідеї і навіть пам’ять про нього нещадно
викорінюються. Внутрішня невпорядкованість знову приводить до тимчасового
ослаблення держави. Наступний сплеск політичної активності Єгипту зв’язаний з
XIX династією. Сеті I і його син Рамзес II відвойовують у кровопролитній
боротьбі з хетами велику частину предньоазиатських володінь Єгипту, але держава
більше вже не виростає до розмірів, досягнутих при Тутмосі III.
Навесні п’ятого року свого царювання
(можливо, у 1312 р. до н.е.), зібравши велике військо, Рамзес II виступив із
прикордонної фортеці Чару. Після 29-денного походу передовий загін, очолюваний
самим царем, розбив табір на відстані одного переходу від Кадеша, біля стін
якого знаходилася армія хетів і союзних сірійських і малоазійських царьків.
Введений в оману підісланими в єгипетський
табір хетськими вивідачами, що запевняли, що хети, злякавшись єгипетського
війська, спішно відступили далеко на північ від Кадеша, Рамзес II, не чекаючи
підходу всієї армії, тільки з передовим загоном рушив до Кадешу і вступив у
битву з хетами, у якій ледве не загинув разом із усім передовим загоном.
Щаслива випадковість — несподівана поява на полі битви ще одного загону
єгиптян, новобранців, посланих раніше царем уздовж морського узбережжя для
наступного возз’єднання з основними силами, — врятувала положення. Контратаки
хетських колісниць не мали успіху — вони лише заважали один одному, зчіплюючи
колісьми у вузькому проході, піхоту ж Муваталі чомусь тримав у резерві.
Єгиптяни протрималися до вечора, коли до Кадешу підійшов нарешті другий загін
їхніх основних сил. Супротивники цього разу так і не змогли здолати один
одного.
Лише після п’ятнадцятирічної важкої
боротьби Рамзесу II вдалося витиснути хетів з Південної Сирії, захопити Кадеш і
багато інших міст, які до цього часу єгиптяни добре навчилися брати штурмом.[5]
Північна ж частина колишніх володінь
Тутмосиса III залишилася за хетами. На 21-му році царювання Рамзеса II (біля
1296 чи 1270 р. до н.е.) між ним і хетським царем Хаттусилі III був укладений
мирний договір, скріплений пізніше одруженням єгипетського царя на дочці царя
хетів.
Після війни з хетами Рамзес II правив
Єгиптом ще більш 45 років (по довголіттю в нього не було суперників, за
винятком Піопи II — царя далекого Древнього царства). Слідуючи традиціям
попередників, цар вибирає місцем свого постійного перебування Нижній Єгипет; на
сході Дельти їм зводиться розкішна царська резиденція, місто, що носило ім’я
Пер-Рамзес («Будинок Рамзесу»). Відома широка будівельна діяльність
царя у Фівах, Абидосі, Нубії, де за його наказом був вирубаний у стрімкій скелі
величезний печерний храм з гігантськими статуями самого фараона, виліпленими в
тій же скелі по обидва боки від входу в скельне святилище. І зараз знаменитий
Абу-Симбельський храм, розпиляний на частині і відновлений потім над водами
великого асуанського водоймища, вражає своєю величчю.
Рамзес II пережив багатьох своїх синів , і
після його смерті царем став тринадцятий його син, уже літній Мернептах, при
якому (в останній чверті XIII ст. до н.е.) на Єгипет з моря і через Палестину
обрушилася навала «народів моря», що збіглося з великим вторгненням у
Західну Дельту лівійських племен. Ця перша хвиля «народів моря», до
складу яких, ймовірно, входили племена західної частини Малої Азії й островів
Східного Середземномор’я, була відбита єгипетськими військами, очолюваними
Мернептахом. Після його смерті в Єгипті відбулися якісь серйозні внутрішні
потрясіння, що привело до зміни династії.
Єгипет у період XX династії і кінець Нового
царства
Останні півтора століття Нового царства —
час правління XX династії, що прийшла до влади в країні після бурхливих подій,
про які згадується в оповідальній частині одного з найважливіших
адміністративно-господарських джерел древнього Єгипту — величезного,
45-метрового папірусу Харрис, складеного при Рамзесі III (у XIст. до н.е.).
Очевидно, відновилася боротьба суспільних сил, що протистояли один одному ще при
Аменхетепі IV. Компроміс між ними, досягнутий після відкритого зіткнення при
царі-реформаторі, мабуть, виявився неміцним. Прихована боротьба й у нових
умовах продовжувалася, поступово підточуючи міць і єдність країни. Безсумнівно
також, що після смерті Рамзеса II і навали «народів моря», перемога
над якою далася нелегко, помітно ослабнула влада центральної адміністрації.
Можливо, у столиці відбувалася боротьба за
владу. І от, кинутий на сваволю долі, Єгипет і його люди, як говориться в
папірусі, виявилися у владі «великих» і «володарів міст»,
що призвело до міжусобиць і руйнування країни; почалися вбивства, жертвами яких
стали як «великі», так і простолюдини. Незабаром на сцені з’явився
сирієць Ірсу, якому, ймовірно, удалося навіть захопити тимчасово владу в
країні. На які сили спирався сирієць Ірсу, хто були його прихильники, який був
масштаб його дій, сказати важко. Не виключена, однак, можливість того, що в
тяжких умовах внутрішньої боротьби і неминучої господарської розрухи відбувся
широкий виступ низів єгипетського суспільства, у якому взяли участь і іноземці.
У цій критичній обстановці Сетхнехту вдалося нарешті придушити заколот,
відновити авторитет центральної влади.
Син Сетхнехта, засновника нової, XX
династії, Рамзес III (середина XII ст. до н.е.) успадкував від батька вже
замирену країну, інакше навряд чи йому вдалося б справитися з двома великими
вторгненнями в Західну Дельту лівійських племен і другою навалою «народів
моря», що було відбито в ряді кровопролитних морських і сухопутних битв.
Воював Рамзес III і в Передній Азії, знову прагнучи усталити позиції Єгипту за
Синайським півостровом. До складу його війська в незмірно більшому масштабі,
чим раніш, входили іноземні частини — шердани, лівійці, филистимляни; справа в
тому, що, уступаючи тиску жрецтва, підтримка якого у важке для країни час була
необхідною, цар звільнив храми від рекрутської повинності їхніх працівників
(заклику в армію кожного десятих).
Великі дарунки і привілеї храмам, які все
більше стали протиставляти себе центральній владі, виснажливі війни,
самоправність місцевої адміністрації — усе це привело до різкого погіршення
внутрішнього становища країни, до збідніння державної скарбниці, один раз
спустілої настільки, що не було можливості в термін видати постачання
ремісникам і службовцям царського некрополя, так що вони застрайкували. Не
припиняється гризня різних придворних клік, жертвою якої став і сам Рамзес III.[6]
Після смерті Рамзеса III при останніх
восьми царях XX династії, що усі носили особисте ім’я Рамзес, внутрішня стабільність
і зовнішньополітичні позиції Єгипту виявилися остаточно підірваними. Уже при
Рамзесі VI Єгипет цілком позбавляється своїх іноземних володінь, за винятком
Ефіопії. Незабаром після реформ Аменхетепа IV намітилося політичне й економічне
розмежування Нижнього і Верхнього Єгипту, де фіванське жрецтво поступово бере у
свої руки всю повноту влади. Спроби Рамзеса IX якось урізати права верховного
жреца Амона не увінчалися успіхом. Нарешті, за Рамсеса XI верховний жрець Амона
Херихор концентрує у своїх руках усі вищі посади держави — він і верховний
сановник (чаті), і глава єгипетського війська. Після смерті останнього царя XX
династії влада на півдні країни переходить до Херихору, однак Нижній Єгипет не
визнав верховної влади фіванського правителя. У Дельті виникла власна династія
зі столицею в м. Танис. З цього часу (середина XI ст. до н.е.) єдина єгипетська
держава Нового царства припиняє своє існування.
Пізній Єгипет
Єгипетське суспільство XI-VIII ст. до н.е.
по своїй економічній і соціальній структурі багато в чому ще було продовженням
Нового царства. Але в VII-VI ст. намічаються зміни у всіх сферах життя країни.
Єгипет нарешті вступає в залізний вік. До нас дійшли знаряддя праці (різці,
пилки, свердла), виготовлені з заліза , залізна зброя (кинджали). У народів, з
якими доля звела єгиптян у ту епоху, залізний вік установився раніше: і в
ефіопів, що утвердили своє панування у Верхньому Єгипті в VIII ст. до н.е., і в
ассирийцев, які вторглися в країну в VII ст., і в грецьких і малоазійських
поселенців (воїнів-найманців і купців), що поселилися до VI ст. до н.е. у
Дельті. Тепер зміни, часом дуже істотні, відбуваються у всіх галузях
єгипетського господарства — у ремеслі, землеробстві, скотарстві. Приблизно з
VII ст. до н.е. спостерігається небувалий раніше ріст товарно-грошових
відносин, причому об’єктом купівлі-продажу все частіше стає земля. Це свідчить,
очевидно, про розвиток приватного землеволодіння. Можливо, джерела такої форми
земельної власності варто шукати ще в початковий період Нового царства, коли
перші царі XVIII династії щедро дарували воїнам землі (навряд чи мова йшла
тільки про службові наділи).
Можливо, що саме в зв’язку з появою значної
категорії приватних власників землі — людей, не настільки тісно зв’язаних з
визначеними службовими обов’язками і відповідним службовим (державним)
забезпеченням, у джерелах тієї епохи нарешті стає досить ясним, що особи,
позначені терміном «немху», протиставляються баку — рабам у повному
розумінні слова — у якості вільних.
Розширення товарно-грошових відносин,
продаж і скупка землі, лихварство сприяли руйнуванню багатьох дрібних власників
— немху. Вперше на рабському ринку ми бачимо раба-боржника. З’являються у
великій кількості документи про самопродаж у рабство («на вічні часи разом
з дітьми»), існує практика поневолювання боржника на термін до п’яти
років, своєрідною формою рабської залежності стає самопродаж у
«сини». Усі ці явища — як і в Передній Азії, характерні супутники
розвитку приватного рабовласництва — спостерігаються в Єгипті набагато сторіч
пізніше, оскільки «другий шлях розвитку», по якому йшло єгипетське
суспільство, сприяв тривалому збереженню державного сектора в його архаїчних
формах.
Уже при останніх Рамезсидах (у самому кінці
II тисячоріччя до н.е.) Єгипет втрачає свій колишній вплив у Передній Азії.
Яскравою ілюстрацією цього можуть служити пригоди Унуамона, героя єгипетської
повісті, посланого (ймовірно, за Рамзеса XII) у Фінікію за кедром для ремонту
священної барки бога Амона і численні приниження його з боку місцевих князьків.
Так, царьок Бібла прагнув підкреслити свою повну незалежність від Єгипту, перед
яким недавно тріпотів.
У повісті про Унуамоне згадуються імена
жреца Херихора і Несубанебджеда, могутнього властителя Таніса. Перший з них
незабаром став фактичним правителем Верхнього Єгипту, другий з’явився
засновником нової, XXI династії, царі якої приблизно сто років правили Дельтою,
підтримуючи дружні відносини з правителями і верховними жрецами Амона-Ра у
Фівах.
Пройшло сторіччя, і на політичну арену
рішуче виступили лівійці, що вже віддавна проникали з заходу й осідали в
Дельті. Ще з другої половини Нового царства полонені лівійці використовувалися
фараонами як воїни-найманці. Згодом лівійці селилися в Дельті цілими племенами.
Шешонк, один з вождів-воєначальників при останньому царі XXI династії,
проголосив себе царем у середині Х ст. до н.е.; почалася XXII лівійська
династія. Шешонк зміцнив свою владу в Дельті й оголосив свого сина верховним
жрецьом Амона-Ра у Фівах: країна була знову об’єднана. Незабаром війська
Шешонка вторглись у Палестину, у 930 р. до н.е. ними був узятий і розграбований
Ієрусалім. Але успіхи лівійської династії виявилися примарними, її влада —
неміцної. Серед лівійської верхівки розгорілася внутрішня боротьба. Дельта
розпалася на ряд незалежних областей, очолюваних лівійськими князьками, хоча
номінально продовжували існувати і лівійські царі, що зробили своєю столицею м.
Бубастис у східній частині Дельти (XXII- XXIII династії). Північ Верхнього
Єгипту контролювалася могутнім номархом Гераклеополя, на півдні влада
знаходилася в жрецтва Амона-Ра. Країна переживала час господарського застою,
упадка іригаційної системи, порушення торгового обміну. Об’єднання країни знову
стає необхідною умовою господарського підйому. Ініціатором боротьби за нове
об’єднання виступає фиванское жрецтво, що змогло в цій боротьбі обпертися на
військову міць уже відокремилася від Єгипту Нільської Ефіопії (Куша), що бажала
установити своє панування в Єгипті.
Ослаблення влади Єгипту над Ефіопією і
консолідація місцевих племен привели у VIII ст. до н.е. до виникненнуя на
південних границях Єгипту ефіопської держави зі столицею Напата в IV нільському
порозі. У середині VIII ст. ефіопський цар Пианхі вступив у Фіви і за
підтримкою жрецтва Амона, якому за древньою традицією поклонялися й в Ефіопії,
почав похід на північ. Нижній Єгипет чинив ефіопам завзятий опір. Війська
правителя Саиса Тефнахта за підтримкою жителів і жреців Мемфіса зустріли
ефіопів у Середньому Єгипті, однак були розбиті в ряді боїв. Після падіння
Мемфіса Пианхі вступив у Дельту і взяв у полон останнього царя XXIII лівійської
династії — Осоркона III. Тефнахт був змушений визнати владу Пианхи над Нижнім
Єгиптом.
З царів ефіопської (XXV) династії найбільш
значними були Шабака і Тахарка, які намагалися відігравати політичну роль і в
Передній Азії; однак внутрішньої роздробленості країни вони не перебороли: уся
країна, і особливо Дельта, фактично розпадалася на дрібні лівійські і
єгипетські князівства, і в 674-665 р. до н.е. Єгипет не зміг протистояти
ассірійському завоюванню.
Висновки
Єгипет – стародавня рабовласницька держава,
що за короткий час досягла такого рівня розвитку, якого не мала жодна держава
того часу. Єгипет розташувався на пн. Сході Африки. Виникла ця держава в період
палеоліту. Наявність родючих ґрунтів, будівельних матеріалів сприяла розвиткові
землеробства, будівництва а також ремесел та торгівлі, що допомагало
збагачувати державу та розвивати науки.
Єгипет перетворився на могутню рабовласницьку
державу з необмеженою владою фараона. Але таке становище в країні було не
довго. Соціально політична боротьба та чисельні повстання рабів й бідноти
спричиняли до нових і нових розколів держави на кілька царств. Єгипет став
вразливим, що дало змогу племенам гіксосів робити набіги на країну. Панування
гіксосів припало на другий перехідний період – XIII –XVII династії, 1786-1575
до н. е. Гіксоси заволоділи в основному північними областями. У Фівах
продовжували правити місцеві царі, які змушені були визнати зверхність гіксосів
і сплачувати їм данину.
Фіванські фараони XVII династії — Секененра
і Камос почали боротьбу проти поневолювачів. А засновник XVIII династії – Яхмос
I завершив визволення країни і об‘єднав її знову в централізовану державу (нове
царство XVIII – XX династії близько 1575-1087 до н.е.). Єгипет продовжив свій розвиток.
Єгиптяни почали застосовувати бронзу, залізо та інші метали у виробництві, в
військовій справі, удосконалювались знаряддя праці (плуг, вертикальний ткацький
верстат замість менш продуктивного горизонтального). В армії було створено
колісничні війська. Фараони Тутмос І, Тутмос ІІІ, Аменхотеп ІІ приєднали до
Єгипту Сірію й Палестину, після чого Єгипет став наймогутнішою державою
стародавнього Сходу, кордони якого сягали 4-го порога Нілу на півдні та
середина течії Євфрату на півночі. Не зліченна данина людьми, золотом, сріблом
та іншими цінностями надходила від народів Палестини, Сірії і Нубії. Фараон
Аменхотеп IV запровадив замість культу верховного бога Амона, якого мали
вшановувати не лише єгиптяни а й підкорені народи. Але жерці і знать всеж таки домоглися
відновлення старої релігії. Це відбувалося за часів правління Тутанхамона й
Хоремхеба. Фараони Сеті І та Рамзес ІІ частково відновили могутність Єгипту, що
занепадав за Аменхотепа IV та його наступників, але боротьба за Сірію проти
Хеттської держави закінчилася підписанням мирного договору, за яким Єгипет
поступився безроздільним пануванням у Передній Азії.
Єгипет знову поринув в безкінченну
боротьбу. Країна розорювалась. Загострення соціальних суперечностей призвело до
економічного, політичного та військового ослаблення Єгипту. В 1087 році до н.е.
владу фактично захопив Херіхор – верховний жрець бога Амона.
В третій перехідний період (XXI – XXV
династії, близько 1087 – 664 до н.е.) В середині 10 ст. до н.е. Єгипет
завоювали Лівійці. Потім у другій половині 8 століття до н.е. Єгипет був
завойований Ассірією. Нове об‘єднання країни відбулося в 664 році до н.е. За
правління XXVI Саїської династії (заснований правтелем Саїсу Псаметіхом І). В
525 до х.е. Єгипет підкорили Перси і включили до складу Перської імперії.
Близько 404 року до н.е. Єгипет тимчасово став незалежним, але в 343 році його
знову завоювали Перси. В 332 році до н.е. Єгипет завоював великий полководець
Олександр Македонський. Країна стала частиною елліністичного світу. Але після
смерті Олександра Македонського (323 до н.е.) в Єгипті правила династія
Птолемеїв. У 30 роках до н. е. Країну завоював стародавній Рим, який перетворив
її на свою провінцію. Після поділу Римської імперії 395 р. н. е. Єгипет став
провінцією Східно римскої імперії – Візантії. В 619 році територію Єгипту
захопила Персія, а в 639 – 652 Араби. Ось так і закінчується історія древньої
цивілізації, яка буде жити ще довго, в своїх творах мистецтва в своїй
гордовитості та винахідливості.
Список використаної літератури
1.        
Аравия. Материалы по истории открытия.Москва.1981г.
2.        
А.Белов Н Петровский . Страна Большого Хапи.
Ленинград1973г.
3.        
Глебкин В.В. Світ у дзеркалі культури. Ч.1. Історія
древнього світу. — М.: Добросвет, 2000. — 256с.
4.        
Малая Советская Энциклопедия. Т.3. Москва 1959г.
5.        
И.А.Стучевский . Рамсес II и Херихор. Из истории
Древнего Египта эпохи Рамсесов. Москва 1984г.
6.        
Энциклопедия для детей. Страны и народы. Москва
1994г.