Історія одного храму
План
I.  
Вступ.
1. 
Огляд
літератури.
2. 
Мета.
					







II.
Основна
частина.
1. 
Короткий
нарис історії Чопович та церкви до XIX ст..
2. 
Сисой
Шалматов – таємниця генія.
3. 
Православна
церква у Чоповичах.
4. 
Сучасність
храму.
III.    
Заключна частина.
1. 
Висновки.
IV.   Додатки
V.    Література.
 


Короткий нарис
історії Чопович та церкви до XIX ст..
Історія
походження мого рідного села, як і історія багатьох невеликих населених пунктів
оповита таємницею. Відомості, які дійшли до нас із Середньовіччя більш схожі на
легенду, ніж на правду. Та, очевидно, за тими легендами стоять історичні факти.
Спробуємо проаналізувати дві такі легенди, що до історії моїх Чопович.
За однією з
версій, яка базується, в основному, на лінгвістичних дослідженнях назва
Чоповичі походить від слова чопик. Чопик – це кілочок, яким закривали дерев’яну
діжку. Чоповичі знаходяться між Коростенем і Києвом, а отже між древлянами і
полянами, які постійно ворогували між собою. Отож деякі науковці кажуть про те,
що на місці нинішніх Чопович була військова залога древлян, яка прикривала
підхід до їхньої столиці – Іскоростеня. Звертає на себе увагу також той факт,
що слово Чоп в перекладі з тюркської мови означає «воїн на річці». А Чоповичі
знаходяться,  як би на острові між 3 річок: Перегорщ, Чопівка та Славута. Таке
географічне положення з військової точки зору надзвичайно вигідне, а отже і
версія про те, що Чоповичі існували уже за часів Київської Русі має право на
життя.
За іншою версією,
яка має широку популярність, як серед місцевого населення, так і серед
науковців, а також опирається на історичні документи Чоповичі з’являються на початку XVI ст.. За часів польського короля і
великого князя литовського Сигізмунда I Старого (1.1.1467-1.4.1548р.), який за якісь невідомі для
нас воєнні заслуги надав одному із козаків наймення Ігнатій Чоп близько 15 тис.
десятин землі. З архівних документів відомо,
що чоповчани управлялися декількома старшинами, які обиралися. Старшинам доручалося збереження і
видача громадських складок, а також збереження грамот, що стверджували предків
в їх перевагах. Крім грамот Сігізмунда І, вони мали грамоти більш давні, що
пожалувані були чоповчанам Руськими князями ще в часи удільного періоду
Київської Русі (роки 1054-1236). З 1569р., коли руські області були
приєднані до польської корони, чопівчани були зачислені до польської шляхти. 
У період визвольної війни під проводом Хмельницького був зруйнований
Овруцький замок, у якому зберігалися, в числі інших документів, документи
Чоповських. Документи загинули. Цих хотів скористатись Овруцький староста
Франціск Потоцький, з тим, щоб позбавити чоповських шляхетських прав. Та це, очевидно не вдалось. Сигізмунд II Август підтвердив своєю грамотою
дворянські привілеї Чопівчан, грамота датована  22-м червня 1570р.
 Від прізвища
власника, очевидно, походить і назва – Чоповичі. Коли збудовано першу церкву в
Чоповичах невідомо, проте ми достеменно знаємо, що вона була дерев’яною. Під
час набігів татар церква неодноразово горіла, та прихожани своїм коштом
відбудовували її знову. На протязі ХVІ- ХVІІІ церкву було спалено тричі. Наприкінці XVIII ст. а точніше у 1778р. в Чоповичах
будується 4-та за віком церква побудована в ім’я Святої Трійці. Храм був дерев’яний, як і попередній. Церква належала до греко-католицької
гілки християнства. Іконостас, Царські Ворота, Статуї Спасителя, Пресвятої
Діви, Ангелів, Апостолів та інших святих були створені першим українським
скульптором Сисоєм Шалматовим. Остаточно будівництво церкви було закінчене у
1854р.. Починаючи, очевидно, з початку ХVІІ століття жителі Чопович були греко
католиками. У 1839р. за часів настоятеля протоієрея Стефана Буткевича церква
стає православною. 
Сисой Шалматов
– таємниця генія.
Сисой Зотович
Шалматов – постать, безперечно, геніальна, людина, яка фактично започаткувала
українську скульптуру. Народився Шалматов в 1720 році в Росії, в Осташковій
Слободі поблизу Твері. Після закінчення Тверського народного училища в 1749
році переїздить до Курська, де відкриває власну майстерню. В 1752 році з,
невідомих причин,  Сисой Шалматов емігрує до України і оселяється в містечку
Охтирка на Сумщині, де у нього також з’являється власна майстерня і учні. З
помічником виконав іконостаси для Троїцького собору в Курську (після
1754), Знаменської, Богоявленської, Петропавлівської церков
Знаменського монастиря (1754-64), соборні церкви в Охтирці (1755-60),
Спасо-Преображенської церкви Лубенського Мгарськоґо монастиря (1763), собору в
Лохвиці (1767). У
1768-73 Ш. на замовлення кошового отамана П.Калнишевського створив величний
різьблений іконостас і статуї для Покровської церкви у Ромнах. Ось як оцінює роботу в Покровській
церкві один із провідних спеціалістів у
галузі народного й професійного українського зодчества Тит Геврик із США:
«Одним з найкращих зразків іконостасів був у церкві св. Покрови в Ромнах
(скульптор С. Шалматов, 1768-1773). Він був виконаний винятково розкішно в
стилі рококо, типовому для українсько­го різьблення по дереву, середини XVIII
ст. Іконостас з чотирьох рядів був настільки високий, що деталі його верхівки,
увін­чаної скульптурною композицією Отця небесного серед хмар і путів, ледве
можна було розглядіти з землі. В третьому ряді цього іконостасу були дерев’яні
статуї на консолях св. Захарії, св. Аарона, св. Іоанна Хрестителя і св.
Євангеліста. В першому (намісному) ряді були чоти­ри статуї з липового дерева,
розміром на три чверті повного зросту; Там були св. Миколай, Діва Марія, Ісус
Христос і Покрова Пресвятої Богородиці. На половинках царських воріт було
вирізьблено сцену Благовіщення, а над нею — голуба, символ святого Духа. Цю
компо­зицію завершувало зображення міста з лівобережною дерев’яною церк­вою та
Розп’яття, увінчане короною. Над бічними дверима іконостасу також були вміщені
корони».
Про унікальність
цього витвору можна судити хоча б з того, що ви­датний майстер С. Шалматов
працював над ним майже п’ять років, тоді як у середньому робота над великим
бароковим іконостасом за­бирала від двох до трьох років. Ще одне місце де
плідно працював Шалматов — Собор Різдва Богородиці (1752-63)
на Чернігівщині. Собор з
дзвіницею було побудовано коштом Наталії Розуміхи — матері Олексія та Кирила
Розумовських — на знак подяки Богові за щасливу долю її синів Архітектори
І.Григорович-Барський, А.Квасов; ікони писав Г.Стеценко, різьбу виконав
С.Шалматов. У цьому соборі дивом зберігся дерев’яний іконостас, виконаний за
проектом славетного петербурзького придворного архітектора В.Растреллі.
Очевидно, для
всіх чоповчан, і не тільки для них, залишається відкритим питання: чому митець
приїхав до Чопович, чому саме тут були створені найбільш яскраві його твори. На
превеликий жаль із майже 30 окремих скульптур ,що прикрашали Церкву святої
Трійці в Чоповичах до нашого часу збереглись лише дві – дерев’яна скульптура
євангеліста Луки та царські врата, які зараз знаходяться в Державному музеї
українського образотворчого мистецтва. Працював Сисой Зотович Шалматов в
Чоповичах в 1774 – 1775 роках. Про цей період його життя фактично нічого
невідомо. Як вже згадувалось вище невідомо також які дороги привели його до
поліського краю. Можливо це було пов’язано із політичним становищем в Росії,
зокрема. із ставленням Катерини ІІ другої до скульптурних творів в храмах.
Так в 1765 році
був виданий указ про заборону художнього, світського оформлення церков,
існування в них «деревяных болванов и прочих вольностей». відповідну інструкцію
отримав і правитель України граф Румянцев. Може прагнення творчої свободи і
приводить митця в поліський край. Є і інша версія: Шалматова привело в Чоповичі
кохання, саме тут, за твердженнями деяких дослідників жила його кохана жінка.
Як би там не було, але саме на цій землі з’явились унікальні твори української
дерев’яної скульптури.
Сучасність
храму
Ми вже вище згадували, що Чоповицький
храм неодноразово горів. Було це пов’язано з різними причинами: із набігами
ворогів в 16 – 17ст. та з іншими невідомими нам обставинами. Наприкінці 19 ст.
чопівчани знову залишились без церкви. Рішення про будівництво нової церкви
було прийнято в 1894 році, в тому ж році петербурзьким єпархіальним  академіком
Ніколаєвим було розроблено проект нового храму. (Копії проекту подані в
додатках 1 — 3). Храм планувалося побудувати дерев’яним з двома куполами, на
одному з яких була розміщена дзвіниця. Нам, на жаль, не вдалось встановити
точну дату побудови церкви. Це, очевидно, сталось не пізніше 1900 року. Храм
був збудований на кошти, пожертвувані мирянами на будівництво, а також за
рахунок церковної казни. В перші два десятиліття 20-го століття життя храму
проходило спокійно і розмірено, це була досить багата церква. Населення Чопович
на той час становило близько семи тисяч чоловік, абсолютна більшість з яких
були православні. Окрім православ’я певна частина жителів Чопович – євреї, сповідувала
іудаїзм. В цей же час на Чоповицький землях, неподалік від містечка, будується
ще одна релігійна споруда – монастир Казанської Божої матері Проте з приходом
до влади більшовиків релігійне життя містечка різко змінилось, адже нова влада
сповідувала зовсім інші, далеко не християнські цінності. Політика войовничого
атеїзму була спрямована на знищення як релігії взагалі, так і культових споруд
зокрема. Храм кілька разів намагались знищити. До певного часу ці спроби були
невдалими. Проте Весною 1927 року на свято Великодня, коли прихожани після
освячення паски розійшлись по домівках, троє місцевих комсомольців зуміли
пробратись на дзвіницю. І  згодом один з них юнак на прізвище Баранівський
запалив дзвіниця вище дзвонів. Церква згоріла до тла. Навіть церковні дзвони
розплавились, лише дещо із церковної утварі  сторожам вдалось винести і
врятувати. Вціліли лише сторожка та церковна огорожа, оскільки була металева.
Вже наступного дня було вирішено збудувати нову, але вже цегляну церкву.
Незабаром був побудований барак, в якому проходила служба. Цей барак проіснував
років три, а потім за наказом властей був зруйнований. Необхідно сказати, що
найбільш урочисті обряди, такі як вінчання, хрещення проводились у
монастирському соборі доти, доки той також не був спалений. Що ж до долі
паліїв, то вона була незавидною – менш як за рік вони померли. Планам по
будівництву нової церкви в 20-30 роки збутись не судилося. Радянська влада
будівництво заборонила, а на місці церкви був влаштований танцювальний
майданчик. До 1942 року містечко залишалось без церкви. Нам вдалось дізнатись
імена священників, які служили до 1927 року. Про їхнє життя нічого невідомо.
Тільки імена… Наумович, Гаврило Ушинський, Йосип Кмит, Євген Безвенглинський,
Костянтин Попівський, Ларіон Шубович. Як не дивно, але з приходом німецьких
загарбників релігійне життя Чопович пожвавилось. На початку 1942 року була
тимчасово відкрита церква в місцевому будинку культури, на цьому місці він
знаходиться і зараз. Про відкриття церкви найбільш піклувались місцеві жителі
Кириченко Михайло, Кононученко Йосип і священик Ігор Губардієвський. Через
деякий час клопотання про побудову церкви було задоволене. Нового плану
виконати не вдалось, тож вирішили будувати храм таким, яким він був. В
будівництві брали участь парафіяни Чопович та навколишніх сіл:  Барвінок,
Путищ, Крушників, Рудницького, Шевченкового, Тростяниці, Стримівщини та ін. Як
пише учасник тих подій на протязі 1942 – 1943 рр. з божою допомогою, грошима,
провізією, працею істинно віруючих мирян храм Святої Трійці був відбудований в
тому вигляді, в якому ми бачимо його і сьогодні. Іконостас, ікони на стінах
церкви – все це пожертви місцевих жителів. Що стосується окупаційної влади, то
вона, за спогадами очевидців, перепон будівництву не чинила. Хтось із німецьких
офіцерів навіть підтримував це будівництво. Під час військових дій в  листопаді
– грудні 1943 року храм уцілів, незважаючи на те, що в цей період на території
Чопович велись жорстокі бої між радянськими і німецькими військами. Після
закінчення Другої Світової війни відношення властей до православної церкви
змінилось дещо на краще. Як наслідок до Чоповицької церкви були завезені ікони
зі святої гори Афон. Це чотири святині  Чоповицького храму: Ікона Пресвятої
Богородиці  „Нечаянная радость”, Ікона Пресвятої Богородиці „Достойна єсть,”
Ікона Пресвятої Богородиці „Скоропослушниця” та ікона Пантелеймона Цілителя.
Починаючи з 1949 року на протязі 35 років, до самої своєї смерті, духовним
пастиром чоповчан був священик Петро Медина. До цих пір жителі приходу, які
особисто знали отця, відзиваються про нього з  великою повагою. Після смерті о.
Петра настоятелем Чоповицької Свято Троїцької церкви стає уродженець Чопівщини 
Фещенко Микола. Майбутній священик народився 22 березня 1928 року поблизу
Чопович на хуторі Лип’яки,
який невдовзі було знесено. Сім’я Фещенків була репресована під час
колективізації – батька було відіслано з рідних місць до Маріуполя де він
невдовзі помер. матір з двома дітьми вигнали з рідної хати і вона мусила
виїхати до Росії, де працювала на залізниці. В 1946 році сім’я повернулась  на
Батьківщину. В 1969 році був висвячений в священики, а в грудні 1974 року стає
настоятелем Чоповицького Свято Троїцького храму в якому служив до смерті.