Реферат
з
курсу «Історія України»
на тему
«Київська
Русь та її місце
в історичній
долі українського народу»
					









План
1. Концепції походження держави
Київська Русь та її назви.
2. Перші князі, їх зовнішня та
внутрішня політика.
3. Розквіт Київської держави. Ярослав
Мудрий. Державний лад, господарство, торгівля.
4. Початки політичного розпаду
держави. Володимир Мономах.
5. Авторський погляд.


1. Концепції
походження держави Київська Русь та її назви
Проблема
походження Київської Русі вже давно цікавить дослідників. Вчені не можуть дійти
одностайної думки щодо цього питання, тому й виник ряд концепцій, присвячених
йому. Широкого розповсюдження набула норманська теорія, за якою скандинавам
належала визначальна роль у творенні Київської держави, та антинорманська, за
якою цю роль відповідно відіграли слов’янські чи наближені до них народи. Існує
ще хозарська теорія, однак вона не настільки актуальна. Прихильники цих теорій
і донині полемізують між собою, постійно знаходячи нові аргументи на підтримку
своєї версії.
Ще професор
Санки-Петербурзької академії наук Т.З. Байер в 1735 році у своєму трактаті
висловив думку, що давньоруське слово з літописів – «варяги» – це назва
скандинавів, які запровадили державність Русі[1]. Шукаючи відповідний
термін в північним мовах, однак, Байер знайшов тільки єдине приблизно схоже
слово – «верінг’яр». Це слово згадується в давньоскандинавських джерелах для
позначення «найманих охоронців візантійських імператорів», які, як правило,
називали себе «русами» за походженням, а не «норманами» чи «свеями», тобто
прямо ніяк не засвідчували свою причетність до Скандинавії.
Тим не менше,
саме Байер започаткував норманську теорія походження державності на Русі[2].
І в XVIII, і в наступні століття його гіпотеза
знайшла підтримку в ерудитів як з числа німецькомовних вчених в Росії та за
кордоном (Г.Ф. Міллер, А.Л. Шльоцер, І.Е. Тунман, Х.Ф. Хольманн, К.Ф. Рафн та
інші), так і серед російськомовних (Н.М. Карамзін, В.О. Ключевський, М.Н.
Погодін, А.А. Шахматов, В.А. Брим тощо).
В результаті
обговорення цієї теорії сформувалися дві школи, що схилялися до полярних точок
зору: норманська та антинорманська. При цьому серед антинорманістів є вчені,
які погоджуються з тим, що варяги – це скандинави, і одночасно стверджують, що
вони не принесли державність Русь, а лише мали деяку політичну роль як найманці
при князівських дворах і були асимільовані слов’янами[3].
А.І. Попов, розкритикувавши
ці тези, назвав «безплідними» суперечки норманістів і антинорманістів. Не даючи
нових аргументів, він стверджує, що слово варяг має скандинавське походження
саме через те, що варяги приходили на Русь з північногерманських земель і
ставали тут найманими воїнами[4].
І норманісти, і
антинорманісти посилаються на Лаврентіївський літописний список[5].
При цьому більшість антинорманістів, як і всі норманісти, погоджуються на тому,
що варяги і руси – скандинави.
Байер і його
послідовники трактують події з Лаврентіївського літопису таким чином, що слов’янські
та фіно-угорські племена Приільменья, не зумівши досягнути порядку своїми
силами, призвали з-за Балтійського моря найманих скандинавських князів з
дружиною[6].
Збережену давніми
літописами оповідь про призвання союзом північно-західних племен варязького
конунга Рюрика з братами залишається ще багато в чому загадковою для
дослідників. Російські вчені XVIII та XIX ст. ставилися до цієї оповіді з
повною довірою[7]. Вони дискутували лише
стосовно питання етнічної приналежності прибульців, не сумніваючись у
достовірності самих подій, про які літопис розповідав під 862 роком. Поступово,
однак, складалася думка, що в оповіді про призвання відбито й багато реалій
початку ХІІ ст., коли складався літопис. А. Шахматов, до якого приєднується і
Б. Рибаков, написав ряд робіт, у яких доводив, що оповідь про призвання варягів
– це пізня вставка, скомбінована шляхом штучного поєднання кількох
північноруських переказів, що підлягали глибокій переробці літописців[8].
Прихильник
слов’янської концепції Б. Рибаков стверджує, що фраза з Сильвестрової редакції
«Повісті временних літ» (1116 р.) про призвання варягів на Русь («І від тих
варяг прозвалася Руська земля Новгород…») не є достатньою підставою для ототожнення
варягів з Руссю[9]. Він вважає, що
іноземці-варяги асоціювали Новгород з Руською землею, а самі новгородці завжди
називали Руссю тільки Київ і Київщину.
Про третю
редакцію цього літопису Рибаков пише, що вона єдина містить явні проварязькі
вставки, але він пояснює це тим, що літописець помилився, зрозумівши фризів на
Північному морі як Русь, і тим, що людина, яка здійснювала редакторську роботу
над літописом, була пов’язана родинними узами з рядом королівських домів
Північної Європи, у тому числі з варязьким (шведським)[10].
Вчений стверджує, що тенденційність невдало вставлених пасажів, створених у
1118 р., з приводу подій майже трьохсотрічної давності, не дозволяє вважати їх
підставою для побудови наукової гіпотези.  Скандинавських джерел, що дозволили
б ототожнити варягів з Руссю, за словами Рибакова, немає.  У вирішенні питання
про походження Русі він вважає головним географічний принцип. Ця думка
перекликається з думкою Г. Анохіна, котрий стверджує, що при розгляді версії
про призвання варягів, яких призвали саме в Новгород, має сенс проаналізувати
дані про екологічні особливості новгородським земель[11].
Крім екології, дослідник покладається також на дані ряду інших наук, зокрема
археології та ономастики.
За словами Г.
Анохіна, вивчення відповідної антропонімічної літератури дозволяє зробити
висновок, що імен Синеус и Трувор (Трувол), якими в літописі називаються брати
Рюрика, у скандинавів не було. Тому деякі норманісти так тлумачать текст літопису:
Рюрик прийшов з «синехюс» і «тру вор» (скандинавські слова – «свій рід» і
«вірна дружина»). Але й ім’я «Рюрик» зустрічається у скандинавських іменниках
настільки рідко, що сучасні антропонімічні довідники відсилають нас до цього ж
«Рюрика легендарного в Новгороді», нічого не знаючи про нього зі скандинавських
джерел, а при згадці про саме призвання його до Новгороду посилаються на
літопис Нестора[12].
М. Брайчевський
також піддає сумнівам етнічну належність Рюрика і його роль у давньоруській
історії[13]. За його словами, деякі
дослідники вважають Рюрика вихідцем з Данії, але вчений не виключає, що він міг
походити з венедських ободритів, – в їхніх землях відоме торговельне місто
Рерик, і в хроніці ХІ ст. німця Адама Бременського ім’я Рерик виступає як друга
назва поморських слов’ян-ободритів.
За хозарською
теорією, Руська земля розвивалася і міцніла під патронатом Хозарії, а поляни
були не слов’янами, а різновидом хозар[14]. Київська же їх
гілка була спадкоємницею роду легендарного полянського князя Кия, який заснував
Київ у VIIIст. Проте ця теорія не
підтверджується археологічними даними і вона має зовсім небагато прихильників
порівняно з норманською.
Довгий час протистояння
норманської і антинорманської шкіл були деякою мірою зумовлені національною
приналежністю їх прибічників та мало дещо заангажований характер. Впродовж ХІХ
– першої половини ХХ ст. дискусії послідовників скандинавської і автохтонної
концепцій походження Давньоруської держави втратили патріотичний підтекст,
перемістившись у наукову площину[15]. Проте з 40-х років ХХ
століття у Радянському Союзі «варязька проблема» знову набула ідеологічного
забарвлення, але це тривало тільки півсторіччя.
Нині норманістами
(в сенсі визнання скандинавського походження і слова Русь, і династії київських
князів роду Рюриковичів) є більшість фахівців, тож з їхніх гіпотез про коріння
етноніма «руси» варто розпочати побіжний огляд точок зору на це питання. Слово Русь,
згідно з такою версією, пов’язується з давньоскандинавським коренем roð, засвідченим у давньошведських
поняттях roðer – гребля, судноплавання, roðslaghin – округ, що поставляє в ополчення
одне весельне судно, ruðі – морських похід на весельних суднах тощо[16].
Імовірно, що першим передавачем самоназви скандинавських мореплавців стала
людність узбереж сучасної Фінляндії та Естонії, де шведів, котрі почали
з’являтися тут з середини першого тисячоліття, називали по-естонському Rootsi, по-фінському Ruotsi. Інше коріння слова Русь бачить
відомий орієнталіст і історик Омелян Пріцак, виводячи його від кельтського етноніма
Rut(h)eni, який у німецьких діалектах
поступово трансформувався. Історичними носіями назви Ruzzi, за Пріцаком, були фризькі кіпці, що
вели трансєвропейську торгівлю і, змішавшись зі скандинавами, утворили на Волзі
політичне об’єднання, котре згодом слов’янізувалося і розвинулося в Державу
Русів[17].
На противагу
германській (скандинавській) етимології існує припущення про зв’язок слова Русь
з іракомовними мешканцями одного з регіонів Середнього Подніпров’я, присутність
яких засвідчена у місцевих гідронімах Рось, Роська, Росава тощо, гіпотетично
похідних від іранського ruxs/roxs – світлий[18].
Носієм етноніма рос [рус, русь] могла виступати котрась із
сарматсько-аланських, згодом слов’янізованих, племінних груп, що входила до
антського союзу племен. З іншого боку, російський мовознавець Олег Труба сов
припускає, що слово Русь відображало ще дослав’янську і до тюркську регіональну
традицію називати Північне Причорномор’я «білою, світлою стороною», чому
відповідав би індоарійський корінь russ.
Врешті, є
прибічники слов’янської етимології слова Русь, прив’язаної до праслов’янського кореня
rud/rus із значенням світлий, русий[19].
На можливість творення етноніма від такої основи, як вважають, вказує назва
річки Русса, що впадає в озеро Ільмень. За гіпотезою Бориса Рибакова, який
археологічні знахідки антських скарбів у Подніпров’ї ідентифікував як
«старожитності русів», східнослов’янське плем’я з такою назвою мешкало на цих
теренах уже в VI–VIII ст., доказом чого може служити згадка
народу Hros сирійським письменником VI ст. Захарією Ритором. Однак
більшість вчених вважає, що «народ Hros» був навіяний есхатологічним сюжетом з «Книги пророка
Єзекіїля» про народи-чудовиська, які виступлять під берлом антихриста. Крім
того, за ще одним варіантом слов’янської версії, носіями назви Русь могли бути
ругії (Rugi) – слов’янське населення о.
Рюген на Балтиці, чиїх ватажків нібито запрошували для оборони міста мешканці
торгового Новгорода.
Важко сказати,
яка з теорій походження Київської Русі та її назви є найбільш вірогідною, адже
всі вони супроводжуються досить вагомими, на мій погляд, аргументами. Оскільки
більшість дослідників спираються на літописи й ономастичний (топонімічний,
гідронімічний, антропонімічний тощо) аналіз, вони ризикують хибно інтерпретувати
ці джерела, адже, по-перше, кожний сприймає їх по-своєму, а по-друге,
документальні джерела далеко не завжди рефлектують дійсність. Складність тлумачення
стосується також археологічних джерел, хоча самі вони, на мій погляд, є більш
об’єктивними. Однак вивчати будь-яке історичне питання, зокрема питання про
походження Руської держави, ватро та основі обох груп джерел. Все одно, навряд
чи дослідники коли-небудь дійдуть згоди в цьому питанні, якщо вони настільки
по-різному можуть тлумачити одне й те саме джерело.
2. Перші
князі, їх зовнішня та внутрішня політика
Найпершими
князями Київської Русі вважаються Аскольд і Дір. Однак щодо ідентифікації цих
персонажів існує величезний різнобій думок. Спираючись на свідчення
різноманітних джерел, історики дебатують кілька гіпотез. Перша – що варяги
Аскольд і Дір жили в різний час: Дір, котрий власне і був хаканом русів, згаданим
у «Бертинських анналах», – умовно між 838-859 роками, а Аскольд – між 860-883
роками. Друга – що «Русь Діра», якого арабський географ Масуді називає «першим
серед царів слов’ян», сформувалася у першій третині ІХ ст. на базі полянського
союзу племен, а сам Дір, імовірно, був останнім племінним князем з династії Києвичів,
що утрималася, аж доки не була витіснена варягом Аскольдом (за іншим варіантом
цієї ж гіпотези, Аскольд теж іще не був варягом). Природно, що першої теорії
дотримувалися норманісти, а другої – антинорманісти, оскільки питання про
походження перших київських князів безпосередньо пов’язане з питанням про
походження самої Русі. Врешті, третя – що Аскольд і дір були сучасниками і
співправителями, аналогом чого є побутування схожої моделі влади у тодішніх
південних сусідів Русі мадяр, а також в Хозарії, де водночас правили два царі –
«найбільший», тобто власне цар по крові, та його «заступник». Згідно з цією
гіпотезою Дір міг бути «найбільшим царем», а Аскольд – його «заступником»[20].
У часи Аскольда
(за літописом, між 862-882 роками) Держава Русів охоплювала найближчі до Києва
території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів та південно-західних
сіверян. Решта ж сіверян, як і племена на північ від Києва, платили данину
хозарам, а з півдня федератами Хозарії лишалися уличі й тиверці разом зі своїми
ще південнішими сусідами – кочовими мешканцями степової смуги між Дніпром і
Дністром мадярами, союзом племен угро-фінського походження. Аскольд не вступав
в конфлікт з могутньою Хазарією, однак титул хакана [кагана], під яким його
згадують тогочасні візантійські та арабські джерела, опосередковано засвідчує
претензії першого руського князя в Києві на харизматичну («царську») владу[21].
За Аскольда було здійснено кілька досить гучних грабіжницьких походів на
Візантію. Особливого розголосу набув похід руських дружин під проводом Аскольда
на Константинополь у 860 р. Незважаючи на відносну невдачу цього походу, він
відіграв вирішальну роль в утвердженні міжнародних позицій Київської Русі.
Облога Царгорода стала своєрідним пунктом відліку руської історії у грецьких
творах: із посиланням на «летописанье греческое» «Повість временних літ»
відзначає, що від цього часу «начася прозывати Руска земля» [22].
Тобто відбулося, по суті, дипломатичне визнання Візантією східнослов’янської
держави. Певною мірою русько-візантійський договір зумовлював активність Русі
на Сході. Так, похід на Абесгун відповідав практичним інтересам русичів, але
разом із тим розглядався і як виконання ними союзницьких зобов’язань щодо
Візантії, Яка тоді воювала з Арабським халіфатом. Крім того, із походом на
Візантію 860 р. історики пов’язують першу спробу впровадження заходами
князівської влади християнства на теренах Руської держави[23].
Однак Н. Яковенко стверджує, що це хрещення не вплинуло на руський народ,
залишившись особистою справою князя та частини його дружини[24].
В. Власов
припускає, що через спробу поширити християнство в Руській державі, яка
наразилася на труднощі, проти князя почала назрівати змова, бо не всі у
князівському оточенні зрозуміли далекоглядність зовнішньополітичних заходів
Аскольда і не всі наділені владою русини погодилися з ними[25].
За свідченням літописця, який вважав Діра та Аскольда варязькими воїнами,
безпосередню причетність до тієї змови мав рід варязького князя Рюрика, який
тим часом сидів у Новгороді. Саме на підтримку Рюрика, як припускають
дослідники, сподівалися змовники. Однак він помер у 879 р., тому, щоб завершити
наміри, заколотники заручилися підтримкою Рюрикового родича Олега, який був
опікуном малолітнього князя Рюрика – Ігоря і, відповідно, мав повноваження
правити від імені княжича[26].
Всі дослідники
погоджуються в тому, що саме Олег убив Аскольда в 882 році (про це свідчить
літопис). Погоджуються також у тому, що Олег прибув до Києва із Новгорода. Однак
довкола постаті Олега суперечок не менше, ніж довкола постатей його
попередників[27]. Зокрема неясно, чи Олег
справді був родичем ладозько-новгородського князя і опікуном малолітнього
Рюрикового сина Ігоря, чи самозванцем. За літописною версією, власне він
відкрив генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві та оголосивши
місто столицею своїх володінь: «се буде мати градам руським»[28].
Ті, хто вважає Аскольда нащадком полянського князя Кия, твердять, що внаслідок
змови прибічними Олега поклали край правлінню династії Києвичів[29].
За свідченням
літописця, Олег княжив у Києві 30 років, виявивши хист мудрого володаря і
талановитого полководця. Він прагнув віднайти нових способів посилення влади.
Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств, які
визнавали законною владу Аскольда. На початку свого правління князю довелося
воювати з деревлянами і сіверянами[30]. Підкоривши їх, новий
київський князь почав розширювати межі своїх володінь. У 885 р. він приєднав
землі радимичів, пішов у похід проти уличів та тиверців. На початку Х ст. Олег
домовився про участь у його військових походах князів хорватів, тиверців і
волинян. До складу Київської держави увійшли також племінні союзи словенів і
кривичів. Крім того, Олег підкорив і північні неслов’янські народи, зокрема
мерю, весь, чудь[31].
Об’єднуючи землі
навколо Києва, Олег діяв доволі розважливо. Так, встановивши зверхність над
сіверянами, він наклав на них легку данину[32]. До того ж
приєднані Олегом племінні союзи були здебільшого данниками хозарів, але Олег поклав
цьому край, завоювавши ці племена.
Мудрістю були
позначені стосунки київського князя із сусідніми володарями. Із варязькими
воєводами він уклав мирну угоду, внаслідок якої впродовж тривалого часу
київські князі залучали варязькі дружини до спільних військових походів[33].
Олег розважливо уникнув протистояння з племенами угрів, які близько 898 р.
підійшли до Києва. Князь дав їм змогу безборонно пройти повз свої землі, і вони
покочували далі.
Досить тривалий
час (протягом 15 перших років князювання) Олег уникав збройних сутичок із
Візантією – за думкою В. Власова, він збирав сили для рішучого й вельми
важливого для Руської землі походу[34].
Такий похід проти
Візантії Олег і справді здійснив у 907 р.[35]. Велику цінність
для істориків має наведений у «Повісті временних літ» текст та візантійцями.
Умови угоди оцінюються як вигідні для Русі. Умови договору 907 р. були уточнені
в 911 р. – після нового Олегового походу[36]. Ця нова угода
встановила правові норми у важливих справах, що стосувалися русько-візантійської
торгівлі. Участь руської дружини у візантійських військових походах, які П.
Толочко пов’язав із договором Аскольда 860 р., М. Грушевський відносить саме до
цих угод, підписаних Олегом[37]. Укладення угод з
Візантією мало велике значення, адже це підтвердило міжнародне визнання Руської
держави.
Східні походи
Олега залишилися маловідомими, тому що про них майже не збереглося згадок. Але
такі походи мали місце і, як і візантійські, припадали на останні роки
правління князя. М. Грушевський припускає, що північна билина про похід Вольги
Святославича на Індійське царство – це свідчення саме одного зі східних походів
Олега, а саме каспійського[38].
Після смерті
Олега в 912 р. київський стіл посів Ігор, якого літопис називає сином князя
Рюрика[39]. М. Грушевський однак
вважає, що смерть Олега могла мати місце пізніше (у 914 чи 915 р.), до того ж
зазначає, що між Олегом і Ігорем між княжити Дір[40].
Однак ця думка здається мені маловірогідною, оскільки за свідченням багатьох
джерел правління Діра відбувалося набагато раніше. Внутрішня політика його була
зорієнтована на зміцнення залежності від Києва підвласних слов’янських народів[41].
Як і Олегові, Ігорю довелося зіткнутися з непокорою князів підвладних племен.
Найзатятішими в боротьбі проти влади Рюриковичів виявилися деревляни. У 914 р.
Ігор приборка деревлян і наклав на них данину, більшу за Олегову[42].
Не хотіли визнавати Ігореву владу і уличі, з якими він три роки вів боротьбу,
після чого вони залишили обжиті місця й відступили у межиріччя Південного Бугу та
Дністра. Зброю І гор застосував і проти тиверців. Ці військові заходи відповідали
вимогам тогочасних реалій, коли право на володарювання найчастіше доводилося
силою. Виявом відносин між володарем та підлеглими було полюддя – тобто
щорічний об’їзд князем підвладних йому територій та збір данини[43].
Зібравши данину –
здебільшого то були сільськогосподарські продукти та мисливська здобич, князь
прагнув вигідно її продати. Грішми і заморським крамом він розраховувався з
найманими воїнами і своїми дружинниками. Отже, повернувшись до Києва, князь
незабаром відправляв купців до Константинополя, з яким умови угоди Ігорю
довелося поновлювати – він також здійснював військові походи до Візантії[44].
Перший (941 р.) був невдалим. Човни русичів наразилися на «грецький вогонь»
візантійців. Ця невдача спонукала Ігоря до нового походу, що відбувся в 944
році і закінчився підписанням мирної угоди, про яку оповідає «Повість временних
літ» і візантійські джерела. Вона була написана у двох примірниках, один з яких
зберігався в Києві, інший – в Константинополі. Війському допомогу Візантії, що
її здійснювали русичі, В. Власов пов’язує саме з цією угодою, а не з угодами
Аскольда і Олега, стверджуючи, що саме ця обставина пояснила похід Ігоря на Закавказзя
в тому ж році[45].
У зовнішній
політиці Ігор мусив зважати не лише на візантійців, а й на печенігів –
тюркомовний кочовий народ, який вперше наблизився до кордонів Русі в 915 р.
Щоправда, великого клопоту державі за час Ігоря вони ще не завдавали, почавши
дійсно дошкуляти Русі за Ігорового сина Святослава[46].
Існує багато
легенд про смерть князя Ігоря. Суть їх зводиться до того, що його вбили
деревляни під час чергового збору данини. Одні це пояснюють тим, що данина була
надто висока, і через це деревляни повстали проти князя, інші – що древлянські
князі вважали себе не нижчими за київських і мали на меті посісти їх місце, а
збір данини був приводом для виступу; я ж думаю, тут має місце комплекс причин.
На мій погляд, вбивство Ігоря справді могло бути підготовлене заздалегідь,
однак, як суголосно кажуть дослідники, Ігор встановив данину вищу, ніж Олег,
тому це також мало зіграти свою роль. Так чи інакше, деревляни вбили Ігоря в
945 році (однак М. Грушевський бачить можливість подовжити його життя до 947 чи
948р.[47]).
Правити землями,
що були підпорядковані Києву, після смерті Ігоря стала його дружина Ольга[48].
Про державні заходи княгині відомо небагато, хоч володарювала вона 20 років. Проаналізувавши
легендарні розповіді літописця й авторів життєписів Ольги як святої, зіставивши
їх зі свідченнями чужинців, історики дійшли висновку, що княгиня передусім
прагнула владнати внутрішньодержавні справи[49]. З її регентства
в традиції перераховувалося два факти: війна з деревлянами та її хрещення.
Війна Ольги з Деревлянами після їх повстання і вбивства Ігоря була
правдоподібним першим визначним актом її правління[50].
Ця війна закінчилася значним обмеженням старої древлянської автономії – Ольга
гідно помстилася за свого чоловіка.
Інша серія фактів
з житті Ольги оброблена легендою – це її подорож до Константинополя і хрещення[51].
Як свідчить «Повість временних літ», Ольга їздила до Візантії насамперед для
того, щоб прилучитися там до християнської церкви. Очевидно, під час цього візиту
велися переговори і про торгівельні проблеми[52]. Після
повернення додому, княгиня заходилася поширювати християнське вчення на Русі,
передвіщаючи майбутнє охрещення Київської держави. Однак, очевидно, її заходи
не досягли тоді успіху, оскільки масове хрещення русичів сталося вже за
правління Володимира Великого. Як зазначає В. Власов, Ольжин син Святослав не
став християнином не через своє запекле язичництво, а тому, що язичником хотіли
бачити його впливові можновладці, дружинники, на яких він спирався під час
свого правління[53]. Отож, задумане Ольгою
хрещення було ще не в часі.
Руську державну
систему Ольга тримала сильною і владною рукою[54]. Ця система не
ослабла і не розвалилася в часи між Ігорем і Святославом, коли останній, як
тільки фактична влада перейшла до нього в 957 р., міг вирушати в далекі походи,
що вимагало стабільності державної машини. Йому не довелося гаяти нас на
приборкування неслухняних племен – з рук матері він прийняв повністю
упорядковану державу.
Отже, Святослав
воював з іншими державами протягом усього свого правління, прагнучи силою зброї
утвердити Київську державу на міжнародній арені. Розпочав князювання він
походами на Оку та Волгу в 964-965 рр., маючи на меті підкорити Хозарський
каганат[55]. Поставлену мету
Святославові вдалося реалізувати. Падіння Хозарії сприяло подальшому об’єднанню
східнослов’янських племен, оскільки вдалося позбутися зазіхань хозарських
володарів на землі в’ятичів і сіверян. Проте ліквідація Хозарської держави
відкрила шлях на захід кочовим племенам Сходу, що створило для Русі постійну
нову небезпеку. Печеніги зуміли блокувати торговельні шляхи на схід і стали
господарями південноруських степів. Печенізька загроза нависла над
Придніпров’ям і безпосередньо над Києвом[56].
Наступна
зовнішньополітична акція Святослава – походи на Балкани, що були спричинені
прагненням зміцнити позиції Русі на Дунаї. В результаті першого балканського
походу в 967-968 рр. було захоплено Нижнє Подунав’я[57].
Князь зробив своєю резиденцією місто Переяславець, що розташовувалося при
впадінні Дунаю в Чорне море. Однак посилення позицій Київської держави на Дунаї
непокоїло Візантію, тому імператорський уряд таємно направив посольство до
Болгарії з пропозицією проти Русі; крім того, вдалося організувати похід на
Русь печенігів[58]. Облога Києва, де
знаходилась Ольга з онуками, змусила Святослава покинути Болгарію і йти
рятувати столицю.
У 969 р.
Святослав знову рушив на Балкани[59]. На той час ситуація в
Болгарії докорінно змінилася – болгари змусили русичів залишити головні опорні
пункти та відійти до Дністра. Перейшовши у наступ, Святослав знову оволодів
Переяславцем, однак домагання князя суперечили планам візантійського двору, і
новий імператор Іоан І Цимісхій наказав вислати проти русичів свої війська[60].
У 970 р. виснажені сторони змушені були укласти мир. За угодою з імператором
Святослав пішов на Балкани і закріпився в Доростолі. Навесні 971 р.
візантійське військо несподівано вступило до Болгарії. Три місяці тривала
облога Доростола, після якої сторони вдалися до переговорів. За умовами угоди
971 р. Святослав відмовлявся від претензій на візантійські володіння в Криму та
на Дунаї, а імператор зобов’язувався безперешкодно пропустити русичів додому. Однак
імператор таємно повідомив печенізького хана Курі, що знесилені русичі
повертаються з великою здобиччю на Русь. У районі дніпровських порогів печеніги
перекрили шлях до Києва. На початку 972 р. Святослав із дружиною дійшов до
порогів, де його атакували печеніги. У бою більшість війська разом з князем
загинули[61].
Зовнішня політика
Святослава хоч і сприяла збільшенню території Київської держави, проте
призводила до великих втрат серед русичів, які становили кістяк армії, що
негативно позначилося на господарському житті країни[62].
Розширені кордони держави потребували величезних для їх оборони, а Русь не мала
для цього достатніх сил. Тому фактичними господарями на півдні стали печеніги,
які контролювали простори від Волги до Дунаю.
Перебуваючи весь
час у походах то в Хозарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарському царстві у
Подунав’ї, Святослав розподілив своє володіння між трьома синами. На київський
княжий стіл був посаджений старший – Ярополк, в Деревлянській землі – Олег, а в
Новгороді – Володимир[63]. Однак миру між братами
вистачило ненадовго: у 977 р. спалахнув конфлікт між Ярополком та Олегом, і
розпочалася війна, під час якої Олег загинув. Володимир, рятуючись від можливої
розправи, утік, як каже літописець, за море, тобто в Швецію[64].
Проте в 980 р. він повернувся із загоном вікінгів і здобув Новгород, Полоцьк, а
далі й Київ. Отже, з 980 р. Володимир утвердився на київському престолі.
В часи правління
Володимира Русь утвердилася на провідних позиціях серед найрозвинутіших країн
середньовічної Європи[65]. Він провів реформу
структури державного правління, в результаті якої чільні посади в керівництві
почали обіймати тільки члени великокнязівської родини, а система відносин між
сюзеренами і васалами стала чітко зарегламентованою.
Ставши великим
князем, Володимир заходився послідовно приєднувати до Києва нові території. Протягом
свого правління він встановив кордони Русі вздовж Дністра, Західного Бугу,
Німану, Західної Двіни на заході, межиріччя Оки та Волги – на сході, Чудського,
Ладозького та Онезького Озер і Фінської затоки – на півночі, Причорномор’я та
Приазов’я – на півдні[66]. За Володимира відбулася
заміна родоплемінного поділу Київської Русі на територіальний.
Великі обшири
держави Володимира свідчать, що важливу роль з-поміж заходів князя відігравали
військові походи. Літопис насправді наводить їх чимало, датуючи переважно
першими роками Володимирового князювання[67].
Наприкінці Х ст.
відбулися корінні зміни ідеологічної системи – вона була приведена у
відповідність до соціально-економічної структури феодалізованого суспільства[68].
Писемні джерела свідчать, що у 80-х роках Х ст. Володимир починає «релігійні
експерименти». Спочатку створює в Києві пантеон популярних у різних землях
Східної Європи язичницьких богів і ставить на чолі цього пантеону Перуна –
головного бога великокнязівської дружини.
Однак специфіка
феодалізму (вертикальна стратифікація суспільства) вимагала мати над усім
народом тільки одного володаря, а в релігійно-ідеологічній сфері – відповідно
тільки одного бога[69]. До того ж, впровадження
однієї релігії для всіх племен Русі сприяло б централізації держави і
підтримувала б її територіальну єдність.
Літописи вказують
на знайомство Володимира з догмами ісламу, іудаїзму та християнства[70].
Після детального вивчення всіх релігійних систем, оцінки конкретної політичної
ситуації та цілого ряду дипломатичних заходів князь у 988 році прийняв
християнство і почав поширювати його на Русі. Цю подію літописець пов’язав із
візантійським походом Володимира на Херсонес[71]. Володимир
звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру.
Шлюбові перешкоджало язичництво князя. Охрестившись, Володимир одружився з
візантійською принцесою Анною та повернувся до Києва, де вдався до рішучих
заходів щодо хрещення киян.
Навернення до
християнства киян започаткувало охрещення всієї держави. Однак не всі
давньоруські землі були християнізовані за правління Володимира Святославича.
Впровадження нової віри потребувало часу[72].
Існує думка, що
широкомасштабна християнізація давньоруського суспільства, розпочата
Володимиром, була поспішною і поверховою[73]. Люди не
розуміли засад і сенсу нової релігії, тому виконували її приписи і обряди суто
формально.
М. Котляр вважає,
що християнська віра і православна церква на Русі виконувала насамперед
комунікативні функції, передаючи досягнення як візантійської, так і взагалі
світової цивілізації[74]. В галузі
соціально-економічних відносин християнська ідеологія та її церковна
організація освячували класові антагоністичні відносини і закріплювали владу
феодалів. Діяльність православної церкви також сприяла утвердженню провідного для
давньоруських часів феодального способу виробництва, зміцненню державності.
Вступ Київської Русі до числа країн з християнською ідеологією сприяв зміцненню
її міжнародного авторитета і пожвавленню відносин з ними. Досить значними були
також наслідки насадження нової релігії також в культурній сфері – воно
стимулювало поширення грамотності, книжності, розвиток літератури, мистецтва. Однак
М, Котляр зазначає, що не варто перебільшувати роль релігії та церкви в
загальному культурному піднесенні суспільства ХІ-ХІІІ ст. На думку вченого,
культурний розвиток ярусі спирався насамперед на багаті традиції
східнослов’янської цивілізації дохристиянської пори, творче засвоєння досягнень
світової культури, зокрема спільної для всього людства спадщини античної
цивілізації[75].
Зазначені вище
наслідки фігурують у творах більшості дослідників. В. Власов додає, що могутня
Київська держава, прилучена до християнства, за задумом Володимира мусила мати
й відповідну столицю, через що він і розгорнув у Києві небачене будівництво, звівши
церкву Пресвятої Богородиці (Десятинну) і розкішні князівські палаци[76].
Про далекоглядні
державотворчі наміри князя Володимира свідчить також те, що він почав карбувати
перші руські монети[77].
Внутрішньо- і
зовнішньополітичні заходи князя були сплетені між собою. До таких заходів
належать і його походи, що мали на меті розширення кордонів держави, і
впровадження християнства на Русі. Розвитку взаємин із Заходом сприяли шлюби
дітей Володимира з представниками королівських династій окремих європейських
країн. Отже, великий князь прилучив Русь до європейського політичного й культурного
життя, зробивши її невід’ємною складовою процесу формування європейської
цивілізації[78].
3. Розквіт
Київської держави. Ярослав Мудрий. Державний лад, 
господарство,
торгівля
Київська Русь
розвивалася як могутній державний організм, який активно впливав на всі сфери
життя середньовічної Європи. По смерті свого батька Володимира Святославина
Ярослав Мудрий розпочав боротьбу зі своїм братом Святополком за київський стіл[79].
Після тривалого
збройного конфлікту він досяг, нарешті, мети і правив Руссю з 1019 по 1054 р[80].
Ярослав успішно продовжив політику Володимира. Були налагоджені дипломатичні
стосунки з більшістю європейських держав, у тому числі й через династичні
шлюби. Зрослий економічний потенціал країни дав змогу ще більше стабілізувати
кордони. На міжнародній арені послідовно проводився курс на піднесення
пріоритету Русі. Зокрема, це відбилося у спробі вивести руську церкву з-під
надмірної залежності від Візантії, коли на її чолі без узгодження з
константинопольським патріархом було поставлено не грека, а русина Іларіона[81].
Ярослав також великою мірою турбувався про продовження справи батька –
охрещення Русі.
Ярослав докладав
багато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руської
держави. Він, зокрема, повернув під свою владу червленські міста, відвойовані
під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим[82].
Ходив також на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в чудській землі
заклав місто Юр’їв. Ярослав не полишав будівництва, розпочатого Володимиром, на
південному кордоні країни. Він, як свідчить літописець, «почав ставити городи
по Росі» й остаточно здолав печенігів. Звістка про останню битву з печенігами,
що відбулася під мурами Києва, вміщена в літописі під 1034 р., однак сучасні
дослідники відносять її до 1017-го[83]. На честь перемоги
Ярослав наказав закласти на місці битви величний храм – Софію Київську, яка
стала символом поєднання божественного начала і державної влади. Тут
відбувалися урочисті державні церемонії: сходження на великокнязівський стіл,
прийняття іноземних послів тощо.
Одним із
провідних напрямків політики Ярослава на Русі було поширення книжності й
ученості. У Києві та багатьох інших містах Русі було створено скрипторії-
книжкові майстерні, в яких переписувалися книжки[84].
Саме за Ярослава у Києві 1037-1037 рр. було створено перший літописний звід. На
Руських землях виникло багато шкіл при церквах і монастирях, які були
осередками освіти. Так, у Софії Київській діяли бібліотека і школа, а також
було створене спеціальне приміщення, де перекладалися твори з іноземних мов,
переписувалися і творилися оригінальні твори давньоруської літератури.
Піднесенню
культури за Ярослава сприяли його заходи щодо утвердження християнства.
Зокрема, було засновано Київську митрополію, що підпорядковувалася
константинопольському патріарху. У 1051 р. собор єпископів Київської держави
обрав митрополитом Іларіона[85]. Під тим самим роком
літопис оповів про започаткування головного монастиря на Русі – Печерського,
який уже від кінця ХІ ст. став головним ідеологічним і культурно-освітнім
центром Київської Русі. За Ярослава було засновано й інші монастирі, наприклад,
монастирі св. Георгія і св. Ірини[86].
Налагодження
внутрішнього життя було неможливим без впорядкування законів. Слава справжнього
реформатора законодавства належить саме Ярославові, адже він першим уклав
писаний збірник руських законів. Той документ дослідники називають «Правдою
Ярослава», або «Найдавнішою правдою»[87]. Він складався з 18
статей, які поклали початок славнозвісному збірникові законів «Руській правді»,
що складався впродовж багатьох поколінь. 
Культурно-освітня
діяльність Ярослава, його заходи, спрямовані на стабілізацію внутрішнього
життя, вважаються надзвичайно вдалими, оскільки вони сприяли нечуваному
культурному піднесенню Руської держави і посилили її міжнародний авторитет[88].
Не менш вдалою
була й зовнішня політика Ярослава Мудрого. Князь уникав воєн, загалом
підтримуючи з європейськими країнами добросусідські відносини. І хоча йому
довелося вести окремі збройні сутички, проте з жодною Європейською країною
Київська Русь часів за його князювання не мала тривалого протистояння[89].
Перевага у вирішенні міжнародних питань надавалася не зброї, а силі розуму. У
зовнішній політиці Ярослав використовував усі можливі дипломатичні ходи,
з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби.
Що стосується
господарства Русі, то провідне місце в ньому протягом всього існування держави
займав «аграрний сектор», а найбільше – землеробство. Селяни використовували
різноманітні (досконалі на той час, як каже П. Толочко) знаряддя праці та
застосовували кілька агротехнічних систем – парову, підсічну й перелогову. За
ствердженням вченого, продуктивність праці була настільки високою, що валовий
збір зерна набагато перевищував потреби населення[90].
Тваринництву також приділялася постійна увага; крім того, важливою допоміжною
галуззю господарства були промисли: полювання, рибальство, бджільництво. Мед і
віск становили не останню статтю в зовнішній торгівлі.
Ремісниче
виробництво зосереджувало ся переважно у містах. Провідними видами ремесла були
чорна металургія і металообробка[91]. До числа масової
продукції відносяться також вироби з глини, кістки, дерева, каменю. У ХІІ-ХІІІ
ст. посадські ремісники почали об’єднуватися в корпорації, свідченням чого є назви
міських «кінців» (Гончарний Злотницький, Кожум’яцький), а також згадки писемних
джерел про артілі «городників» і «мостників»[92].
Важливу роль в
економіці Київської Русі відігравала торгівля, рівень розвитку якої визначався
станом сільськогосподарського й ремісничого виробництва. Основною тенденцією
економічних зв’язків був обмін у межах невеликих районів у радіусі 10-30 км:
саме на такій території розходилися вироби сільських ковалів, гончарів,
ювелірів, шевців[93]. Активно розвивалася
також торгівля в межах усієї країни. Жвава торгівля сполучала різні за
природними умовами частини Русі. На Русі існували купецькі об’єднання,
спеціалізовані на торгівлі певними видами товарів або з певними країнами. У
багатьох великих містах розташовувалися торговельні двори іноземних купців.
Торгівля покликала до життя інтенсивний грошовий обіг. За Володимира та
Ярослава Русь карбувала власну монету – срібники і злотники[94].
Державний лад
Русі в цей період характеризувався типовими рисами феодалізму. На чолі держави
стояв великий князь, який на удільні землі держави призначав удільних князів
(зазвичай когось зі своїх родичів). Влада на Русі повністю зовереджувалася в
руках феодалів, насамперед князівсько-боярської верхівки[95].
Володарю-князю підлягали дружина і люди[96]. Окремим класом
було духівництво, яке поділялося на біле і чорне. Найчисленніший клас серед мешканців
Русі складали «люди праці» — селяни, ремісники, купці. Руські селяни поділялися
на два підкласи: вільних (смердів) та рабів (холопи, челядь, закупи)[97].
На Русі існував спеціальний суспільний інститут – віче, загальне зібрання міської
маси вільних городян[98]. Аналіз діяльності віча
свідчить про значне посилення великого боярства. За висловом П. Толочка, віче
як суспільний інститут ніколи не був органом справжнього народовладдя, оскільки
керівну роль і право представництва в ньому утримували за собою верхи[99].
Розвиток
феодальних відносин супроводжувався соціальною диференціацію поселень.
Більшість із них являли собою села, які були безпосередньо пов’язані з
сільським господарством.  Міста Київської русі структурно поділялися на
дитинець і посад. Основний контингент городян становили князі, великі
землевласники, дружинники, ремісники, торговці, челядники, служителі культу. 
4.Початки
політичного розпаду держави. Володимир Мономах
Ярославові
Мудрому довелося здобувати київський престол у драматичній боротьбі з братами,
однак в цілому його княжіння проминуло без внутрішніх конфліктів. Помираючи
(1054 р.) він розподілив заповітом гради між своїми п’ятьма синами: віддав Київ
Ізяславу, Чернігівщину – Святославу, Переяславщину – Всеволоду,
Володимир-Волинський – Ігорю, а Смоленськ – В’ячеславу, заповівши їм не переступати
братнього уділу[100]. Проте братерство і
любов, що мали єднати членів княжого дому, автоматично переносячись на єдність
території як спільного об’єкта владарювання, не витримали перевірки часом. Уже наприкінці
ХІ – на початку ХІІ ст. сформувалося нове сприйняття князями підвладних
територій, що спиралося на відчуття індивідуальної власності[101].
Множення родових гілок, кожна з яких поступово почала усвідомлювати себе
окремим родом, ввело у між князівські відносини поняття отчини, тобто землі, на
якій утвердилося те чи інше відгалуження роду.
В історичній
науці немає одностайної оцінки заповіту Ярослава. Одні дослідники вважають його
рішення далекоглядним і розважливим, що в разі дотримання забезпечило б
територіальну єдність Київської держави. Інші вбачають у заповіті князя захід,
що підштовхнув до роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства[102].
Володіючи
найважливішими територіями, старші Ярославичі спочатку правили державою досить
злагоджено (молодші – Ігор і В’ячеслав – померли невдовзі після розподілу)[103].
Найбільшим клопотом Ярославичів були кочовики, особливо половці, які вперше підійшли
до кордонів Київської держави в 1055 р. У 1062 р. половецька орда напала на
Переяслав, і переяславський князь Всеволод не зміг своїми силами дати їй
відсіч. Тоді він призвав на допомогу братів, у 1068 р. на р. Альті відбулася
битва, в якій об’єднане військо трьох Ярославичів зазнало поразки[104].
Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися в Переяславі і подався до
Ізяслава в Київ.
Перед загрозою
нападу половців на місто кияни зібралися на віче, де вони вирішили боротися
самотужки. З вимогою видати їм коней та зброю, сповіщає літописець, вони рушили
до князівського палацу. Ізяслав відмовився виконувати волю повстанців і
змушений був тікати. Тоді кияни звільнили ув’язненого Ярославичами князя
Всеволода Полоцького й оголосили його київським володарем[105].
Всеславові княжіння тривало трохи більше семи місяців, і про нього достовірно
нічого не відомо.
Ізяслав тим часом
знайшов притулок у польського короля Болеслава ІІ. У 1069 р. він пішов із
польським військом на Русь, але битви за Київ із Всеславом не сталося, бо останній
несподівано повернувся до Полоцька[106].
Після правління
Ізяслава на певний час повернулося колишнє спів правління трьох Ярославичів.
Всеволода київський князь вигнав з Полоцька, віддавши його місце своєму синові[107].
Але вже в 107 р.
між Ярославичами стався військовий конфлікт[108]. Заручившись
підтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим
київським князем. Він правив три роки і помер у 1076 р., що відкрило шлях до
Києва молодшому Ярославичу. Водночас смерть Святослава дала надію Ізяславові на
повернення додому. Та поки Ізяслав лаштувався до походу, Всеволод вже посів
престол. Він перерозподілив столи, перевівши Святославого сина Олега на Волинь,
а Чернігів віддавши своєму – Володимиру Мономаху[109].
В цей час на Русь ішов Ізяслав, знову взявши з собою польське військо. Всеволод
зустрівся з братом і мирно залагодив конфлікт, в результаті чого в 1078 р.
старший Ярославич втретє став київським князем. Святославичів він позбавив усіх
важливих володінь, що спонукало їх взятися за зброю. У міжусобиці було втягнено
численних скривджених родичів, а ще й зовнішніх ворогів Русі – половців[110].
У 1078 р. помер Ізяслав, і київським володарем став Всеволод. Подолання
міжкнязівських чвар стало головним напрямком його внутрішньої діяльності.
Своєму синові Володимиру він наказав керувати заходами, що потребували
застосування військової сили, а сам Всеволод більше опікувався духовним життям.
Після смерті
Всеволода в 1093 р. його син, чернігівський князь Володимир Мономах, не став
займати київський стіл, запросивши до Києва сина Ізяслава – Святополка[111].
Невдовзі Мономах віддав і Чернігів Олегу Святославину, який заявив про свої
права, погрожуючи міжусобною війною. Володимир зайняв Переяслав, стіл у якому
спорожнів після загибелі Ростислава.
У 1097 р.
Ярославові онуки зібралися на з’їзді в Любечі, де прийняли угоду, за якою
спільна доти отчина розпадалася на три окремі отчини старших ліній
Ярославського дому[112]. Рішення Любецького
з’їзду утверджувалися в багатьох сум’яттях і переміщеннях. Проте загалом з
середини – другої половини ХІІ ст. засади розподілу виглядали вже доволі
усталеними. Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава, Чернігів належав
Святославичам, а Переяслав – Всеволодовичам, тобто Володимиру Мономаху[113].
Перше десятиліття
ХІІ ст. позначилося протистоянням з половцями. Руські князі перемагали дедалі
впевненіше, до того ж щорічними походами в половецькі землі вони убезпечували
власні володіння від їхніх набігів. Найактивнішим учасником боротьби з
половцями залишився переяславський князь Мономах, який своїми блискучими
перемогами зажив слави оборонця Руської землі. Тож, коли 1113 р. помер
київський князь Святополк, кияни підняли повстання, вимагаючи собі за князя
Володимира[114]. 
Дослідники
схильні вбачати у київському повстанні тонкий розрахунок князів – претендентів
на київський стіл, передусім Мономаха. Адже згідно з правом отчини Володимир
Всеволодович не міг стати київським князем. Певної законності його утвердженню
в Києві власне й надало повстання та рішення киян. Київ зустрів Мономаха, за
свідченням літопису, 20 квітня 1113 р. «з честю великою»[115].
На думку В. Власова, головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у
зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його
безпосередніх володіннях перебували не тільки Київ, Переяслав і Новгород, а й
Турово-Пінська земля, якою він заволодів трохи пізніше. Авторитет князя був
незаперечний, тож ніхто не смів противитися його волі. Для налагодження мирних
стосунків між руськими князями Мономах, як і його попередники Володимир Великий
та Ярослав мудрий, використовував шлюби[116]. Це стосується
і його відносин з іноземними монархами та навіть з половцями.
З-поміж заходів
князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, важливе місце
мало його законодавство. На нараді в с. Берестовому було схвалено так званий
«Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Крім того, правління
Мономаха стало часом розбудови Києва[117].
Далекоглядна
діяльність Мономаха сприяла певній стабілізації внутрішньо-політичного
становища. За його владарювання практично всі удільні правителі повністю
залежали від великого князя. В умовах політичного затишшя почали зміцнювати
економічні зв’язки між різними давньоруськими землями[118].
По смерті
Володимира у 1125 р. київський стіл посів його син Мстислав, який продовжував
політику батька[119]. Роки його правління
вважаються часом найвищого піднесення об’єднувальних тенденцій у Київській
Русі. Однак високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних
відносин уже невблаганно підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до
епохи феодальної роздробленості[120].
5. Авторський
погляд
Певно, якщо
дослідники в один голос оцінюють Київську Русь як могутню розвинуту державу, що
не поступалася іншим європейським країнами, а то й підносять Руську землю над
ними, то так воно й було. Роздробленість же Русі була неминучою, адже ця участь
завжди чекала на феодальні держави, де право отчини поступово укорінювалось і
набирало ваги. Я думаю, Київська Русь має пряме відношення до процесу творення
українського народу, адже ця держава охоплювала значну частину сучасної
території України, тож її народ можна вважати праукраїнським (і частково проросійським,
якщо вже мова пішла про це. Частина території Русі знаходилася в межах сучасної
Росії, тому за моєю логікою нащадки давніх русичів, що жили на цій території,
це росіяни). До того ж, українська культура поглинула чимало здобутків культури
Київської держави, отже це ще одна причина вважати Русь нашою прабатьківщиною. Більше
того, я вважаю Київську Русь найвагомішим державним утворенням, яке коли-небудь
було на українських землях. Всі інші були хоч частково певною мірою залежні від
сусідніх держав, а Русь – ні. Цим, я думаю, підтверджується її впливовий стан
на міжнародній арені, про який кажуть історики. Взагалі, Русь – це, на мій
погляд, одна з найцікавіших тем історії України, в якій є багато досі
невирішених питань (зокрема, питання про походження Русі та її перших князів,
яке я вже розглядала в першому розділі). Розповіді про славних князів вражають
і викликають гордість за минуле українського (хоча, все ж руського) народу –
принаймні у мене.
Використана
література:
1.   Анохин Г.И. Новая гипотеза
происхождения государства на Руси // Вопросы истории. – 2000. – №3. – с. 51-61.
2.   Давня історія України: У 2кн.
/ Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2
/ Толочко, П.П., Козак Д.Н., Моця О.П. та ін. – 224 с.
3.   Грушевський М.С. Історія
України – Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1992. – Т. 1. – 640 с.
4.   Котляр М.Ф. Запровадження
християнства у Давньоруській державі // Український історичний журнал. – 1988.
– №6. – с. 14-25.
5.   Мицик Ю.А., Бажан О.Г.,
Власов В.С. Історія України: Навч. посіб. для старшокласників. – К.: Вид. дім
«Києво-Могилянська академія», 2005. – 576 с.
6.   Рыбаков Б.А. Новая концепция
предыстории Киевской Руси: Тезисы // История СССР. – 1981. – №2. – с. 40-59.
7.   Фроянов И.Я. Исторические реалии в летописном сказании о призвании варягов // Вопросы истории. – 1991. –
№6. – с. 3-15.
8.   Яковенко Н.М. Нарис історії
України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза, 1997. – 312 с.