Реферат з історії
України
Київська Русь – теорії походження та розвиток
Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави — Київської
Русі. Існує декілька теорій.
1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та
Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук.
«Норманісти» наголошують, що східні слов’яни були нездатні без
зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли
вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово «Русь» походить
від фінської назви шведів «Ruotsi».
					







2. За хозарською теорію поляни є не слов’янами, а різновидом хазарів.
Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі — цар по
крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні
візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.
3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від
іранського і означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з
регіонів Середнього Подніпров’я.
4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї
теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші.
Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов’ян існували політичні
та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень
розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося
захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи,
результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість
врем«яних літ», який розповідає про правління князя-слов»янина Кия (кін V
— поч.УІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали».
Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу
(варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів одночасно,
різні варіанти походження слова «Русь» тощо), але ігнорують повністю
ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічного і
політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому чимало вчених
схиляється до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок
тривалого процесу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у
східних слов’ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів
племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у «княжіння»
державного типу.
Київська Русь об«єднувала фактично всіх східних слов»ян і була найбільшим
державним утворенням у тогочасній Європі, її кордони простягалися від Ладоги й
Білого моря до Чорного та від Карпат до верхів’їв Волги. Територія становила
1,1 млн. км2, населення — приблизно 5 млн. Найбільше місто — Київ,
50 тис. мешканців. Київська Русь була державним об’єднанням більш ніж 20 різних
племен і народностей. Вона утворилася як велика середньовічна держава. Поряд з
новими формами суспільного життя у слов’ян зберігалося чимало пережитків:
повинності селян обмежувалися сплатою данини, скликалися народні збори — віче,
для захисту держави збиралося народне ополчення. Існував звичай кровної помсти
за вбитих родичів.
Проте зі зміцненням слов’янської держави прискорювався процес відмирання
залишків первісних форм суспільного життя, розвиток соціальних відносин.
Спираючись на постійні озброєні загони-дружини, князь у вирішенні питань
державного життя не зважав на віче, а скликав раду бояр. Суд став князівським.
Князь та бояри захоплювали общинні землі, силоміць примушували селян-смердів не
лише платити данину, а й відробляти певні дні в їх. господарствах. Крім цього,
селяни мусили за наказом князя брати участь у військових походах для завоювання
нових земель і відсічі нашестям кочівників зі сходу.
Київська Русь — ранньофеодальна монархічна держава. Київський великий
князь зосереджував всю владу в своїх руках (судову, адміністративну, воєнну),
вважався верховним власником усіх земель і уособлював державну владу. У
залежності від нього перебували місцеві князі й бояри, які володіли
князівствами і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, що, в свою чергу,
перебували у залежності, були власниками менших міст чи окремих сіл.
Нижчий щабель цієї ієрархії займали виробники-селяни, об’єднані у
сільські територіальні общини. Основною категорією населення були феодально
залежні смерди. Смерди, котрі сплачували данину, належали до общини, на яку
поширювалася влада феодала. Існували різні форми залежності — закупи (селяни,
які потрапили у залежність через позику, коли віддавали або відробляли, то
ставали вільними); рядовичі (селяни, які уклали договір і таким чином потрапили
у залежність). Крім залежних смердів, існувала дворова челядь, яка працювала на
феодала і мешкала у його дворі. До челяді належали раби, або холопи.
Землеробство було провідною галуззю господарювання, застосовувалася
2-3-пільна система. На той час існувала вирубна (лісові місцевості) і
перелогова (степ і лісостеп) системи землеробства. Основними знаряддями праці
були: плуг, борони, заступи, серпи, коси. Вирощувалися пшениця, жито, просо,
ячмінь, овес. Крім зернових, вирощували також бобові та технічні культури.
Значного розвитку досягло скотарство, особливо у степовій смузі.
Розводили велику і малу рогату худобу, свиней, коней тощо.
Важливе місце у господарстві Київської Русі займало ремесло. Існувало
понад 60 видів ремісничих спеціальностей. Найважливішою галуззю була чорна
металургія. Значного рівня досягли також інші ремесла — ювелірне, гончарство,
ткацтво та деревообробне виробництво.
Не втратили свого значення промисли, особливо мисливство, рибальство і
бортництво.
Значного розвитку набула торгівля. Вироби ремісників обмінювали на сіль,
господарську продукцію. Була певна спеціалізація деяких районів: з Прикарпаття
везли сіль, з півдня — хліб, худобу, з півночі — хутро. Поступово внутрішня
торгівля концентрувалася у містах. Значного розвитку досягла зовнішня торгівля.
Експортували хліб, худобу, сіль, хутра, вироби ремісників, Імпортували:
тканину, вино, прянощі тощо. Через територію Київської Русі проходило три
найважливіші торгівельні шляхи: «із варяг у греки», «соляний»,
«залозний».
В історії Київської держави можна виділити такі основні періоди:
1) 882-972рр. (від початку правління князя Олега до смерті князя
Святослава) — період швидкого зростання Київської Русі, За цей час було
створено величезне господарське й політичне об’єднання. Князь Олег підкорив
древлян, сіверян, радимичів. Успішно воював з Візантією, хозарами. Ігор
продовжив політику свого попередника, підкоряючи своїй владі східнослов’янські
племена (підкорив племена уличів та древлян). Воював з перемінним успіхом з
Візантією, печенігами, здійснив успішних похід у Закавказзя. Загинув під час
збору полюддя (вбито повсталими) у Древлянській землі. Дружина Ігоря княгиня
Ольга придушила древлянське повстання, провела перші державні реформи, які
впорядкували систему збору і розміри данини тощо. На відміну від князя Олега й
Ігоря, надавала перевагу мирним відносинам з іншими країнами, її син Святослав
Ігорович, прозваний Завойовником, за своїм покликанням був більше полководцем,
ніж державним діячем та політиком. Він провів ряд успішних походів проти
в’ятичів, Хозарського каганату, Волзької Болгарії, ясів і касогів. Воював він і
на Балканах, проте невдало. Загинув у битві з печенігами.
2) 980-1054рр. (охоплює князювання Володимира Святославовича та Ярослава
Мудрого) — доба закріплення Києвом своїх завоювань, досягнення вершини
політичної могутності, стабільності, економічного та культурного розвитку. На
противагу територіальному зростанню попереднього періоду, в цей час переважає
внутрішній розвиток. Видатною подією цього періоду було прийняття християнства.
Князь Володимир ліквідував владу племінних князів, замінив її практикою
посадження у землях Київської держави своїх синів і довірених осіб. Успішно
воював проти в’ятичів, радимичів, поляків, Візантії, печенегів. Запровадив
державну релігію — християнство. За часів його сина Ярослава Мудрого Київська
Русь досягла апогею свого розвитку, її територія простягалась від Чорного моря
на півдні до Фінської затоки на півночі, від Карпат на заході до Волги на
сході. Ярослав Мудрий запровадив систему ротації для успадкування великокняжого
престолу. За його княжіння видано збірник законів «Руська правда» —
правовий кодекс держави. У зовнішніх стосунках надавав перевагу дипломатичним
стосункам та династичним шлюбам.
3) 1054-1240рр. (охоплює період від смерті Я. Мудрого до зруйнування
Києва монголо-татарами) — період безупинних князівських чвар, зростаючої
загрози нападів кочівників та економічного застою.. Він пов’язаний з періодом
феодальної роздробленості Київської Русі.
Проте роздробленість не призвела до занепаду економічного та культурного
життя в країні.
За період 1146-1246 рр. київські князі мінялися 4 разів, повертаючись час
від часу на престол. Лише Володимиру Мономаху та його сину Мстиславу вдалося на
певний час припинити князівські усобиці, об’єднати значну частину Русі під
своєю владою, зупинити натиск половців на руські землі. Причини феодальної
роздробленості:
1) панування натурального господарства;
2) великі географічні розміри Київської держави сприяли зростанню
місцевого сепаратизму, загостренню міжкнязівських відносин;
3) ріст великого землеволодіння;
4)  
зростання
кількості міст;
5)  
зміна
торгівельних шляхів;
6) міжусобиці та вторгнення кочівників;
7) система ротації, яку запровадив Я. Мудрий»
Як результат, у середині XII ст. держава розпалася на 15 князівств.
Напередодні монгольської навали їх було 60, а у XIV ст. — вже 250.
Боротьба за київський престол, постійні князівські усобиці призвели до
послаблення князівств. Цим скористалися сусідні народи — половці, угорці,
поляки, спустошуючи своїми нападками українські землі. Але найжахливішої
руйнації Русі завдали монголо-татари, навала яких значною мірою загальмувала
соціально-економічний, політичний розвиток. Проте вона не знищила українську
державність київської доби. Спадкоємицею Київської Русі стала
Галицько-Волинська держава.
Значення Київської Русі:
1. Київська держава IX — XIII ст. — це колиска української державності,
одна з найбільших держав середньовічної Європи, яка відігравала важливу роль у
долях держав Європи і Азії.
2. Київська Русь стала центром православ’я на Сході Європи.
3. Давньоруська держава стала фактично щитом, який захищав Європу від
диких кочових орд. За цим «щитом» інші країни успішно будували свої
власні держави.
4. Вийшовши на історичну арену воєнними походами, вона поступово перейшла
від збройних сутичок із сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному
житті Європи та Близького Сходу. Руські князі укладали угоди з Візантією,
Германською імперією, Польщею, Угорщиною, вели династичну шлюбну політику.
5. Створивши власну самобутню культуру, населення Київської Русі досить
швидко опанувало найкращі здобутки культури Візантії та Західної Європи.