Коліївщина.
1768 рік
був часом загальної смути. Шляхту Речі Посполи­тої дедалі більше дратувало
постійне втручання у польсь­кі справи російської цариці Катерини II. Спочатку
вона добилася того, що королем Польщі обрали її ко­ханця Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати
релігійні свободи православним. Розлючена шанта­жем росіян польська шляхта
утворила в лютому 1768 р. Барську конфедерацію й
напала на російські війська, роз­ташовані на польських землях. Для православних
Речі Пос­политої настали тривожні часи. Ба­гато з них були переко­нані, що
конфедерати не простять їм підтримки, яку вони одержували від росіян. Інші
вирішили вдарити по шляхті, доки вона не на­пала першою. У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на північ у заселені
частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під прово­дом Максима За­лізняка, запорожця
з Лівобережжя. Залізня­кові люди підбурювали селян до пов­стання. У їхніх маніфестах
проголошувалося: «Настав час скинути з себе раб­ство… і помститися за муки, зневагу і небачені гнобле­ння,
яких ми зазнали від наших панів».

За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і манд­рівних гайдамаків.
Місто за містом падали перед повстан­цями: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка. На по­чатку
червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань — добре укріплене місто, де
сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католиЦьких
священиків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив Іван Гонта
— сотник в охороні Стефана Потоцького,
який разом зі своїм загоном узяв бік повстанців. Коли мі­сто здалося, почалась
нещадна різанина, в якій страшною смертю загинули ти­сячі чоловіків,   жінок і
дітей. Яків Швачка господарював ближче до російського кордону, в околицях
Василькова та Білої Церкви. Він прославився між ватажками особливою
жорстокістю. Го­ловним пристанищем його був Фастів, туди до нього приво­дили
зловлених ляхів, там їх судили і вбивали: слідча комісія нарахувала потім таких
вбитих біля 700 душ. На­прикінці червня в руках повстанців були Київське, Брац­лавське, а також частина Подільського і
Волинського воє­водств. Лише присутність польських та російських військ на
інших західноукраїнських землях перешкоджала їх при­єднанню до повстанців. До
поразки повстання зовсім не­сподівано спричинилися росіяни. Побоюючись
поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму полководцеві
генералу Михайлу Кречетникову подати допо­могу
полякам. Увечері 6 липня 1768 р. Кречетников запро­сив
на бенкет Залізняка, Ґонту та інших гайдамацьких ва­тажків,
де заарештував їх разом з їхніми  приголомшеними товаришами. Російських
підданих було відіслано на суд в Київ, польських – віддано польському
начальству, що  спричиняло лютий суд на місці, вбиваючи багато людей на смерть,
або засуджуючи на різні люті муки. Росіяни вида­ли Ґонту
та 800 його людей полякам, які піддали його тортурам, а потім стратили.
Залізняка та решту гайдама­ків було заслано до Сибіру. На­ступних кілька років
поль­ський воєвода Юзеф Стемпковський
продовжував чинити пом­сту над українськими селянами, тисячі яких він заморду­вав
у своїй резиденції в Кодні. Так зустріло сумний кінець
останнє повстання українських селян проти польсь­ких феодалів.