Контрольна робота
на тему: «Козацько-селянські повстання 
кінця ХVІ  — першої половини ХVІІ ст.»


Зміст
					







          Вступ…………………………………………………………………3
         Розділ І  Причини
та наслідки козацько-селянських повстань під проводом  К. Косинського, С.
Наливайка та Г. Лободи………… 5
1.1  Виступи  90–х
рр. ХVІ ст……………….……………..5
1.2  Козацько-селянські
повстання 20-х рр. ХVІІ ст…..8
         Розділ ІІ
 Народні виступи 30-х років XVII ст. Причини їх поразок
                     2.1 Виступи
30-х рр. ХVІІ ст. Причини поразок…….. 9
                     
2.2 Феодально-кріпосницьке
гноблення………………11 
         Висновок………………………………………………………………14
         Список
літератури……………………………………………….17 



                                                       
ВСТУП

Актуальність теми зумовлена
необхідністю більш ґрунтовного дослідження теми на основі документальних джерел
і потребою детальнішого висвітлення ряду аспектів проблеми, зокрема, слід
чіткіше визначити характер і масштаби, форми пасивного опору селянства,
дослідити економічне підґрунтя соціальних конфліктів, визначити соціальну
природу найбільших повстань кінця ХVІ  та початку ХVІІ ст.
Ця тема актуально ще й
тому, що це дає нам перевагу бачити та аналізувати свої помилки, які  можна не
допустити у майбутньому.
Історіографію досліджуваної
теми  умовно можна поділити на 2 групи:
1. Узагальнюючі праці з
історії України. До них можна віднести авторські праці Грушевського М. С. “Ілюстрована
історія України”, Субтельного О. “Історія України-Руси”, Зайцева Ю. “Історія
України” та ін., а також вузівські курси: “Історія України. Курс лекцій”, “Історія
України: нове бачення” та ін. Проте у цих працях дана тема висвітлена
фрагментарно. Майже не акцентується увага на пасивні форми опору селянства,
козацько-селянські повстання подані схематично. Більше уваги селянським виступам
у 1569 – 1648 рр. Приділено в “Історії Української РСР” в 10 т., “Українська
національна революція” із серії “Україна крізь віки”. У цих працях показується
важке становище селянства, його боротьба проти польських і місцевих феодалів.
Але, на мою думку, ряд епізодів вимагають документальної аргументації, а окремі
питання, зокрема, хід ряду козацько-селянських повстань детальнішого
висвітлення;
2. Спеціальні праці, в
яких більш детально висвітлені різні аспекти досліджуваної теми. Зокрема,
становище селян в 2 половині ХVІ ст. досліджують у своїх працях такі історики,
як Марочкін В. П. “Антифеодальний і визвольний рух на Україні”, Поршнєв Б.
“Феодализм и
народные массы”, Легкий В. М. “Крестьяне Украины в начальный период освободительной войны
1648 –1654 гг.”, Бойко І. «Селянство України в 2 половині ХVІ — 1 половині ХVІІ ст.” та ін.
Проблема козацько-селянських виступів в Україні в 2 половині ХVІ — 1 половині  ХVІІ ст. досліджував
Антонович В. у працях “Про козацькі часи на Україні”, “Коротка історія
козаччини”, Леп’явко С. А. в праці “Козацькі війни в ХVІ ст. в Україні”,          
Щербак В. О. в праці “Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної
війни 1648 – 1654 рр.” та ін.
Вивченню
даної проблеми на території Волині займалися такі дослідники, як Ткачук А. П.,
Кіку І. О. у статтях, які вміщені в збірках: “Минуле і сучасне Волині: Проблеми
джерелознавства”, “Архіви України”. В науковій періодиці, зокрема в
“Українському історичному журналі” надрукована стаття Щербака В. О. “До питання
про еволюцію класово-станової структури феодального суспільства України”.
Велика кількість праць, у яких висвітлюється дана тематика, видані ще за
радянських часів. В них, на мою думку, простежується однобічний підхід до
проблеми. Соціальні конфлікти вони висвітлювали у контексті положення про
класову боротьбу як рушійну силу історії. Автори дещо спрощено трактували
причини класових протиріч, не вдаючись до аналізу їх економічної основи. Важко
погодитись із визначенням масових повстань кінця ХVІ — 1 пол.  ХVІІ ст. як
селянсько-козацьких. Виходячи з того, що розпочинало ці конфлікти козацтво, яке
і було організованою рушійною силою, то метою цих рухів був захист у першу
чергу станових козацьких інтересів, а селянство приєднувалося до козаків,
оскільки їх виступи були спрямовані проти спільного ворога — магнатів і шляхти,
то ці повстання доцільніше трактувати як козацько-селянські.
Сучасні
дослідники намагаються більш ґрунтовно дослідити різні аспекти даної проблеми,
залучивши ширше коло історичних джерел. У своїх працях вони детально 
аналізують економічні, політичні, соціальні, етнічні процеси, що мали місце в
Україні у 1569 – 1648 рр. і у цьому контексті висвітлюють причини соціальних
конфліктів, визначають їх характер. Цікавими є регіональні дослідження, у яких
автори показують перебіг повстань в окремих регіонах і населених пунктах, серія
історичних портретів козацьких ватажків.
Вибір теми: щоб на
основі вивчення та аналізу різноманітних джерел, спеціальної літератури, показати
історичні передумови соціальних конфліктів за участю українського селянства,
визначити їх характер, показати найбільш характерні форми опору проти посилення
феодального, національного, релігійного гноблення з боку Речі Посполитої.
Розділ І ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ
КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКИХ ПОВСТАННЬ ПІД ПРОВОДОМ К. КОСИНСЬКОГО, С. НАЛИВАЙКО ТА Г.
ЛОБОДИ.
1.1 Виступи  90–х рр.
ХVІ ст.
Наприкінці
XVI ст. значно посилилася боротьба українського селянства і козацтва проти
кріпацтва і національного гніту.
А
втім, перші антифеодальні повстання в Україні були ще в XV ст. Так, протягом
1490-1492 рр. відбулося велике антифеодальне повстання селян у Східній Галичині
та Північній Буковині під проводом Мухи. Десятитисячному війську вдалося
захопити фортеці Снятин, Коломию, Галич. Селяни нападали на феодалів, спалювали
і розоряли їхні маєтки, проте діяли вони в основному стихійно, локально,
розрізнено і тому зазнали поразки.
У
XVI ст. з’явилася нова форма антифеодальної боротьби — рух опришків. Уперше про
них згадується в документах 1529 р. Цей рух охопив гірські райони Східної
Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Для боротьби з ними феодали Польщі
та Молдавії в 1547 р. уклали угоду. Проте рух розростався і охопив Прикарпаття
й Поділля. Особливо успішно діяли загони на чолі з Петром Чумаком, Марком
Гатталою, Василем Чепцем та ін.
Як
зазначалося, перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання, очолюване
К. Косинським, відбулося в 1591-1593 рр. У 1591 р. Косинський на чолі загону
козаків за підтримки селян і міської бідноти захопив Білу Церкву. Згодом спалахнула
широка антифеодальна боротьба на Київщині та Переяславщині. Повстанці захопили
Трипілля і Переяслав, підійшли до Києва. Рух перекинувся також на Волинське і
Брацлавське воєводства. Магнати, злякавшись, створили ополчення шляхти на чолі
з київським воєводою князем Острозьким і виступили проти Косинського. У січні
1593 р. під містечком П’яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала
тиждень, але так і не виявила переможця. Повстанці відійшли на Січ. У травні
1593 р. двотисячний загін козаків на чолі з Косинським знову вирушив із
Запорозької Січі й незабаром оточив Черкаси. Черкаський староста, не
дочекавшись допомоги, розпочав переговори з Косинським, запросив його до замку
і вбив. Восени того ж року повстання спалахнуло з новою силою. Козацьке військо
підійшло до Києва і оточило його, але в цей час татари напали на Січ і козаки
змушені були повернутися назад. Шляхта придушила залишки селянських загонів на
Київщині та Брацлавщині, жорстоко розправилася з непокірними, а потім почала
самовільно збільшувати у своїх маєтках панщину і різні повинності. Усе це
сприяло визріванню інших повстань.
Навесні
1594 р. знову почалося повстання проти польської шляхти. Очолив його виходець
із сім’ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі, — Северин Наливайко. У
Запорозькій Січі він був сотником. У 1594 р. він очолив успішний похід у
Молдавію проти турецько-татарських загарбників. Після повернення звернувся із
закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської влади.
Незважаючи на незгоду частини старшини, запорожці вирішили послати загін
козаків на чолі з гетьманом Лободою на допомогу Наливайку. Під його
керівництвом козаки й міщани Брацлава розгромили загони шляхти й заволоділи
містом. Невдовзі вони захопили міста Бар і Луцьк. Народне повстання охопило
Брацлавщину і Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і оголошували себе
козаками. Навесні 1595 р. військо повстанців розділилося. Частина його на чолі
з Наливайком вирушила до Білорусії. Друга частина на чолі з Григорієм Лободою і
Матвієм Шаулою — до південної Наддніпрянщини. Загін Наливайка захопив
Старокостянтинів, Кременець, Слуцьк, Бобруйськ, Могилів і розбив війська
шляхти. Селянські виступи почалися в усій Східній Білорусії. Водночас військо
під проводом Лободи заволоділо Черкасами та Каневом. Піднявшись Дніпром, Шаула
захопив Київ і пішов у Білорусію. Таким чином, усе українське Правобережжя та
Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Цьому сприяло також те,
що саме в ту пору польське військо на чолі зі Станіславом Жолкевським воювало в
Молдавії.
Проте
восени 1595 р. Молдавський похід закінчився, і тритисячне польсько-шляхетське
військо вирушило в Україну. Литовські магнати об’єдналися для боротьби проти
повстанців під керівництвом литовського гетьмана X. Радзивілла. Білоруська шляхта
зібралася в Мінську під керівництвом воєводи Миколи Буйвіда. У грудні 1595 р.
п’ятитисячний загін Буйвіда підійшов до Могильова, де перебувало 1,5 тис.
козаків і селян на чолі з Наливайком. Відбулася битва, і хоча Буйвід відступив,
Наливайко поспішив з’єднатися з другою частиною війська. При переході на р.
Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами Жолкевського, в якій
перемогли козаки.
Навесні
1596 р. війська Наливайка, Лободи і Шаули об’єдналися неподалік від Білої
Церкви. Кількість їх становила 4 тис. До Білої Церкви наближалося і
польсько-шляхетське військо. В урочищі Гострий Камінь відбулася битва. Козаки
зазнали великих втрат, Шаулі ядром відірвало руку, був поранений і Наливайко,
але й польські війська змушені були відійти. Наливайко відступив через Трипілля
до Києва, а потім до Переяслава. На початку травня там зосередилося 10 тис.
біженців і серед них — 3 тис. козаків. Зібралася рада. Одні пропонували битися
з Жолкевським. Частина старшини пропонувала просити в нього помилування. Проте
більшість козаків ухвалили рішення перейти на територію Російської держави.
Згідно із цим рішенням війська почали рухатися до Лубен. Коли до російського
кордону залишалося 400 верст, а до Лубен — 3 версти, козаків наздогнали війська
Жолкевського. Козаки розбили табір, укріпили його зброєю. Та в них було 3 тис.
погано озброєних бійців, а у Жолкевського — 5 тис. Крім того, до нього
приєдналися литовські частини князя Огінського. Два тижні тривала оборона
табору. Лобода розпочав таємні переговори з поляками, але його викрили і
стратили. Однак невдовзі група старшин, котрі підтримували Лободу,
по-зрадницькому схопила Наливайка і Шаулу і видала їх ворогам. Захопивши табір,
поляки влаштували жорстоку розправу. Тільки невеликій частині козаків на чолі з
підполковником Кремінським вдалося прорватися на Січ. Наливайка після десяти
місяців допитів четвертували у Варшаві. М. Бєльський писав про нього: «Був
він людиною прекрасної зовнішності і неабияких здібностей, до того ж знаменитий
артилерист». Ім’я Наливайка стало символом мужності й сміливості.
Народного героя України прославили поет-декабрист К. Рилєєв у поемі
«Наливайко» і Т. Шевченко в поемах «Тарасова ніч» і
«Гайдамаки». Після придушення повстання Наливайка в Україні посилилося
феодально-кріпосницьке гноблення. Жолкевський, Вишневецькі, Потоцькі,
Калиновські одержали тут нові земельні володіння. Розпочався період
кріпосницько-шляхетської реакції.
На початку XVI ст. Річ Посполита майже постійно
перебувала у стані воєн із сусідами і їй знову довелося звертатися до
козаків по військову допомогу. Так, у 1601 р. двотисячний загін українців брав участь у складній
для Польщі Лівонській кампанії, а в 1605 і 1609 р. запорожці брали участь у
польській інтервенції в Москву. Проте водночас шляхта не хотіла розширювати автономію чи збільшувати реєстр козаків.
1.2 Козацько-селянські повстання 20-х рр. ХVІІ ст
У
1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдачного. Він,
незаможний шляхтич з міста Самбора, що на Галичині, вчився в Острозькій
академії, після чого пішов у Січ, брав участь у кількох походах, найвідоміший з
яких — похід на Кафу в 1616 р. Він вважав, що козаки ще поступаються силою Речі
Посполитій, і тому основою його політики стало примирення з Польщею. П.
Сагайдачний очолював великі загони козаків, які допомагали полякам у
нескінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився
скоротити реєстр до 3 тис, закріпив несанкціоновані морські походи і визнав
право короля затверджувати козацьких старшин. Важлива заслуга П. Сагайдачного
полягає в тому, що він об’єднав військову силу козаків з політично слабкою
церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П. Сагайдачний разом з усім
Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто запорожці стали
підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з
православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана
для освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха
Феофана як шпигуна, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків
супроводжував його до турецького кордону. Відносини між Польщею і козаками
ставали дедалі напруженішими. Проте загроза турецької агресії після поразки
шляхетського війська на Цецорських полях у 1620 р. змусила короля знову звернутися
до українського гетьмана по допомогу. Участь козаків у боях проти військ
султана Османа II забезпечила успішне завершення в 1621 р. Хотинської війни.
Смертельно пораненого в одній із битв П. Сагайдачного відвезли до Києва. У 1622
р. П. Сагайдачний помер.


                       
ІІ Розділ. НАРОДНІ ВИСТУПИ 30-Х РОКІВ ХVІІ
СТ. 
                                         
ПРИЧИНИ ЇХ ПОРАЗОК.
 2.1 Виступи 30-х рр. ХVІІ ст. Причини поразок
Після
смерті П. Сагайдачного конфлікти знову стали основою польсько-українських
відносин. Наступниками П. Сагайдачного були Оліфер Голуб і Михайло Дорошенко. У
цю пору до України повернулося 40-тисячне козацьке військо, яке брало участь у
битві під Хотином. Ніхто з козаків не хотів знову ставати кріпаком, серед них
зростало невдоволення. Щоб утихомирити непокірних, у 1625 р. в Україну було
направлено восьмитисячне військо Конєцпольського, якого польський уряд
призначив гетьманом. Назустріч йому із Запорозької Січі виступило шеститисячне
військо на чолі з Марком Жмайлом. Після кількох невдалих боїв з поляками
запорожці знов обрали гетьманом Дорошенка і пішли на переговори, унаслідок яких
реєстр було збільшено до 6 тис, але більшість рядових козаків мали повернутися
до своїх панів. М. Дорошенко поділив реєстрових козаків на п’ять полків і
місцем їх перебування визначив Київ, Канів, Корсунь, Білу Церкву, Переяслав і
Черкаси. Загальне управління здійснював гетьман зі своєю канцелярією. Його
обирали козаки, а затверджував король. На відміну від реєстрових козаків
Запорозька Січ хоча формально й підпорядковувалася гетьману, але фактично
зберігала автономію.
У
1629 р. гетьманом було обрано Григорія Чорного, з пропольською орієнтацією.
Проте його намагання догодити шляхті викликало ненависть у козаків. У 1630 р.
вони викрали його, відвезли на Січ, учинили суд і стратили.
Новим
гетьманом було обрано Тараса Федоровича (Трясила), який організував і повів
проти шляхти велике військо. Польське військо знов очолив Конєцпольський. Після
кількох битв у Переяславі було підписано угоду, згідно з якою реєстр збільшився
до 8 тис, усім козакам, які брали участь у повстанні, було оголошено амністію.
У
1635 р. Річ Посполита для контролю за козаками побудувала на Дніпрі, на північ
від Січі, фортецю Кодак. Та за кілька місяців до завершення будівництва загін
козаків на чолі з гетьманом Іваном Сулимою зруйнував
фортецю і знищив її гарнізон. І. Сулима довгий час гетьманував, брав
участь у багатьох походах, але жодного разу не був поранений. Він навіть
отримав від Папи Римського золоту медаль за те, що захопив турецьку галеру,
взяв у полон 300 турків, яких подарував Папі. Але незважаючи на це польська
шляхта добилася його страти.
У
1637 р. почалося нове повстання, яке очолив запорозький гетьман Павло Бут
(Павлюк). До нього приєдналися великі групи селян. Проте у грудні 1637 р. під
Кумейками поблизу Чигирина 15-тисячна польська армія завдала їм рішучого удару.
Павлюка схопили і стратили у Варшаві. Микола Потоцький вогнем і мечем пройшов
Київщиною, Переяславщиною і скрізь залишив гарнізони. Втім, ця поразка 10-ти-сячної
армії повстанців не стала завершенням повстання. У 1638 р. повстання на
Лівобережній Україні очолили запорозький гетьман Яків Острянин, полковники
Карпо Скидан і Дмитро Гуня. Вони організували 20-тисячне військо і в битві під
Голтвою завдали поразки шляхетській армії. Але в битві під Жовнином козаків
оточили, і вони два місяці продовжували боротьбу з урядовими військами. Одна
частина війська на чолі з Острянином прорвалася з оточення і відступила на
Слобожанщину, а інша на чолі з Гунею прорвалася на територію російської
держави.
Після
цих повстань, прагнучи помститися козакам, Польща скоротила реєстр до 6 тис. і
позбавила навіть реєстрових козаків права на самоврядування. Скасовувалася
посада гетьмана, а замість нього вводилася посада польського старости, яку
затверджував король. Козацькі полковники і осавули мали тепер обиратися з
шляхти. Обмежувалася й територія козаків. А тих, хто втікав із Січі без
дозволу, страчували. Тисячі козаків, яких не внесли до реєстру, оголошувались
кріпаками. Проте всі ці заходи не тільки не втихомирили козаків, а навпаки,
спричинили нове повстання.
Наступне
десятиріччя (1639-1648 рр.), назване польськими істориками «золотим
спокоєм», було періодом особливо жорстокого і соціального, і національного
гноблення.
Отже,
за 45-річний період в Україні відбулося п’ять великих селянсько-козацьких
повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Серед причин поразок можна назвати
стихійність, неорганізованість повстань, суперечності між реєстровими і
нереєстровими козаками, відсутність єдиного командування, погане озброєння,
локальність виступів, місницькі інтереси. Та незважаючи на це у процесі
народно-визвольної боротьби проти соціального та національного гноблення в
Україні вдосконалилися військова майстерність населення, тактика боротьби,
збільшився військовий досвід, зміцнилися зв’язки козаків із селянами.
Десятирічний «золотий спокій» тільки до певного часу відсунув
конфлікт, що давно вже визрів.
2.2 Феодально-кріпосницьке
гноблення
 Посилення
в Україні в першій половині XVII ст. польсько-шляхетського гноблення викликало
невдоволення селян, жителів міст та інших верств населення. Напередодні
визвольної війни велика частина території України була під владою Речі
Посполитої і поділялася на Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське,
Чернігівське та Руське (з центром у Львові) воєводства. Характерним для цієї
пори було зростання великого феодального і монастирського землеволодіння.
Особливо великі маєтки мали польські та спольщені українські магнати. Так, А.
Конєцпольський мав 18,5 тис. дворів, Вишневецький — 7 тис. дворів, Любомирський
— 5 тис. дворів, католицькі монастирі та костели — 50 маєтків.
Вимоги
шляхти до селян підвищувались, посилювалось їхнє гноблення. На той час існувало
три основні види ренти: продовольча, грошова та відробіткова. Крім того, селяни
повинні були платити за будинки і худобу. Панщина на основній території України
досягала трьох-чотирьох днів на тиждень, а в окремих районах (західних) навіть
більше. Усе це підштовхувало селян продовжувати тікати на Січ, вони відмовлялися
виконувати обов’язки, спалювали будинки поміщиків, знищували їхні посіви.
Ще
тяжчим було становище селян, які жили в маєтках, що їх феодали здавали в
оренду. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею. Так,
у 1616 р. понад половину українських земель, що належали Польщі, орендували
єврейські підприємці. Прагнучи швидше і з прибутком повернути за короткий час
вкладені гроші, вони змушували працювати селян по 6-7 днів на тиждень, карали
їх, саджали за найменші провинності до в’язниці. Крім того, орендарям
надавалася можливість тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки й
тютюну, а потім вони встановлювали найвищі ціни на ці товари. Це не сприяло
популярності євреїв-орендарів серед українського населення. Так, англійський
історик Норман Дейвіс писав про жорстоку експлуатацію селян
шляхетсько-єврейським союзом.
Тяжким
було також становище міських жителів. У Київському та Брацлавському воєводствах
проживала майже половина всього населення, що було втричі більше, ніж будь-де в
Речі Посполитій. Хоча багато поселень мали статус міста, а окремі навіть
Магдебурзьке право, переважно це були форти, побудовані для захисту населення
від татар. Багато жителів міст займалися сільським господарством. Вони
виконували також різні повинності: укріплювали замки, вартували в лісах,
платили данину за пасіки тощо. Іншими словами, багато в чому залежали від
магнатів, на території яких були їхні міста.
Феодально-кріпосницьке
гноблення доповнювалося національним гнітом. Наприклад, у Львові українцям
дозволялося жити лише в одному місці, на руській вулиці. Вони не брали участі в
управлінні містом, не мали права на вільну торгівлю. Переслідування зазнавали
українська мова і культура. Водночас тривала експансія католицької церкви. Усе
це спричинилося до визвольної війни українського наро-ду. Очолив її Богдан
Хмельницький. Народився він у 1595 р. у сім’ї українського шляхтича, вчився в
Колегії єзуїтів, дістав добру освіту, знав латинську, українську, російську,
польську, турецьку, татарську та французьку мови. У 1620 р. в битві з турками
під селом Цецорою загинув його батько, а Богдан потрапив у полон. Через два
роки його викупили, він повернувся до свого хутора Суботова, почав служити в
реєстровому війську. Брав участь у багатьох сухопутних і морських походах
козаків проти Османської імперії, Кримського ханства, у російсько-польській
війні 1632-1634 рр. У 1638 р. дістав посаду писаря Війська Запорозького, а в 50
років став сотником Чигиринського козацького полку. У 1646 р., коли Б.
Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич Д. Чаплинський захопив його
маєток, убив молодшого сина і вкрав жінку, на якій овдовілий Б. Хмельницький
збирався оженитися. Коли численні звертання і скарги до суду Б. Хмельницькому
не допомогли, він вирішив помститися сам. Звільнившись від варти, він у грудні
1647 р. разом зі старшим сином Тимофієм втікає до Запоріжжя. За короткий час
він зумів дістати підтримку запорожців, захопити човни з продуктами, зброєю і
обмундируванням, які прибули для Корсунського реєстрового полку, прогнати з
Січі польську заставу. У січні 1648 р. його обирають гетьманом. Невдовзі Б.
Хмельницький звертається з універсалами до українського народу із закликом
піднятися на боротьбу проти польської шляхти. Б. Хмельницький висунув до Польщі
дві вимоги: визнати самоврядування козацтва й вивести польські війська з
України. Проте Річ Посполита визнала їх неможливими і образливими. До Запоріжжя
прибули посланці великого коронного гетьмана з пропозицією до Б. Хмельницького
добровільно піти з Січі, але той відмовився. Тоді М. Потоцький звернувся з
універсалом до повстанців із закликом “видати Б. Хмельницького і розійтися”.
Незважаючи на погрози, з усієї України до Січі йшли нові й нові повстанці.
Бажаючи
збільшити свої сили, Б. Хмельницький розсилає своїх людей до реєстрових
козаків, а сам разом із сином Тимофієм і близькими соратниками їде до Криму для
переговорів з урядом Бахчисарая про участь у військових діях проти Польщі.
Становище, в якому перебував хан, сприяло укладенню договору. По-перше, хана до
цього спонукали його ж мулли, які не бачили іншого виходу поліпшити життя
татар, крім ведення війни з Річчю Посполитою. По-друге, Б. Хмельницький залишав
у заставу свого сина, і це давало їм якісь гарантії на поживу. Згідно з Бахчисарайським
договором Іслам Гірей давав чотиритисячне військо татар на чолі з перекопським
мурзою Тугай-беєм.
Таким
чином, війна стала неминучою. Військо Б. Хмельницького, коли вирушало із
Запоріжжя, налічувало 5 тис. чол. Назустріч йому йшло приблизно таке саме за
чисельністю польське військо (як вважає дослідник С. Зеркало, польський гетьман
Потоцький мав у Корсуні військо чисельністю 6920 чол.).
                                                 
Висновок
Становище селян після
Люблінської унії значно погіршилося: по-перше, вони не мали ніяких прав;
по-друге, збільшилася панщина, різні податки, а також посилювалося закріпачення
основної  маси селянства; по-третє, після Берестейської унії почалися утиски
православної віри на території України.
На середину XVI ст.
остаточно склалося  польське та литовське феодальне землеволодіння, за яким
право користування землею мав шляхетський стан. Селянство на землях феодалів
перебувало під їхньою  “необмеженою владою”. В “Уставі про волоки” 1557 р.
зазначалося, що селянин і його майно повністю належить феодалові. Протягом 2
пол. XVI ст. польський і литовський уряди видавали ряд законів із
забороною селянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-власника.
За литовським статутом
1588 р. остаточно селянство вводилося до закріпаченого стану. Селянин, який
прожив 10 р. на землі феодала, ставав кріпаком. Шляхтич мав право
розпоряджатися не тільки майном  селянина, а й його життям.
Розвиток товарно-грошових
відносин спонукав феодалів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто
власного господарства, яке базується на постійній щотижневій панщині. Норма
відробітків була неоднаковою у різних регіонах України. Якщо взяти Галичину і
Волинь, то в них селяни відробляли 4 – 5 днів панщини, а на півночі Київського
воєводства 2 – 3 дні на тиждень.
Крім панщини селяни
сплачували різні данини — натурою або грішми. Серед данин натурою на першому
місці стояли данини хлібом. Також існувала данина худобою. Жителі лісових
околиць постачали  куниць, лисиць і іншу звірину, а ті, що селилися вздовж
річок — рибу. Сільські ж ремісники були зобов’язані доставляти  до панського
двору свої вироби. Бортники сплачували данину медом, а жінки давали прядиво,
пшоно. Грошова данина вживалася рідше. Тільки в 40-і рр. XVII
ст. шляхта все частіше почала заміняти панщину грошовим чиншем. 
Становище селянства
погіршувалося ще й унаслідок здачі феодалами своїх маєтків в оренду. Орендар
мав право розпоряджатися на цих землях на свій розсуд, що ще більше посилювало
експлуатацію селян.
Розвиток фільваркового
господарства супроводжував зменшення селянських наділів та зростанням числа 
малоземельних і безземельних селян. Зростала кількість городників, за
городників і комірників, у маєтках збільшувалася кількість “гультяїв”, які не
мали ніякого майна.
Панство накладало на
селян різні побори: за право випасати худобу, за помел зерна, за вола, за вулик
на пасіці, за право ловити рибу в панському ставі, за  вирубування лісу.
Державі селяни сплачували також податки на утримання королівського війська. За
всякий непослух пани жорстоко карали селян: саджали в “колоди”, ув’язнювали,
наказували бити, засуджували до смерті.
Все це привело до
протесту селян проти феодалів. Найпоширенішою формою протесту  були втечі від
одного феодала до іншого та на вільні землі (Слобожанщина, Запоріжжя).
Селяни утікали як з
сім’ями, так і по одинці. Кожен шукав кращої долі в  іншому краї з іншими
людьми. Вони знаходили захист у так званих слободах або волях. Це нові
поселення, при заснуванні яких пан звільняв колишніх кріпаків від панщини і
податків на 10 – 15 р. протягом цих років селяни розробляли цілинні землі, вели
вільне господарювання, що давало, хоч на короткий час, селянству відчути себе
вільним. Але такі поступки були вигідні феодалам. По-перше, селяни обробляли
нові землі (цілинні), освоюючи  лісові і степові “пустині” і пан міг
використати ці землі  пізніше для себе. По-друге, були випадки, коли пани, не
дивлячись на волю селян, залучали їх до виконання другорядних повинностей у
своїх маєтках.
Але, коли на Слобожанщині
почали розвиватися слободи, водночас на західних землях почали занепадати
феодальні маєтки. Це було зумовлене  великою кількістю переселень селян. Були
випадки, що залишалися пусті села — жителі повтікали. Це привело до того, що
велика кількість панів зверталася до польського  суду для вирішення цієї
проблеми. Для того, щоб  зменшити кількість втікачів була запроваджена кругова
порука на селі, тобто громада  поручалася за селянина, а якщо він утікав, то
повинна була  сплачувати гроші або шукати його. 
Крім втеч, селяни ще й
відмовлялися відробляти панщину. Також без дозволу пана збирали врожай на полі,
рубали ліс, косили сіно на луках. Пізніше ці протести перетворилися у сутички з
урядниками і підпалення панських маєтків.
Втікаючи на Запоріжжя,
селяни  записувалися в стан козаків і жили за звичаями Запорізької Січі. Козаки
також були не задоволені політикою польського уряду. Це привело до об’єднання
їх  в одну силу, яка має назву повстання.
Найвищого піднесення
селянський рух досяг під час збройних виступів — козацько-селянських повстань,
під проводом Косинського, Наливайка, Жмайла.
Основною масовою силою
цих виступів було селянство, яке приєднувалося до козаків. Оскільки, козаки
були більш організовані, ніж селяни і краще озброєні, то вони очолювали ці
повстання. То ж, справедливо, на мою думку, їх називати козацькими. Але,
оскільки селянство підтримувало козаків і масово приймало участь у цих
виступах, то їх можна визначити як козацько-селянські повстання.
В ході даних повстань
відстоювались у першу чергу інтереси козацтва і їх наслідки не мали впливу на
становище основної маси селянства України.
Ці виступи мали велике
значення в тому, що під час розгортання цих подій козацтво згуртовувалося,
набувало досвіду боротьби проти гноблення з боку уряду Речі Посполитої, а також
готувало ґрунт для наступних подій, які розгорнулися в середині XVII
ст. і набули характеру національно-визвольної війни українського народу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. 
Аркас
М. М. Історія
України-Руси. — К., 1990.
2. 
Бойко
О. Д. Історія
України. — К., 1999.
3. 
Болей
П. Р. Фронда
Степана Бандери в ОУН 1940 року: причини і наслідки. — К., 1996.
4. 
Борисенко
В. Й. Курс
української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. — К, 1996.
5. 
Бульон-Боровець
Т. Армія без
держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. —К., 1996.
6. 
Верига
В. Нариси з
історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.
7. 
Вернадський
Г. Русская
история. — М., 1997.
8. 
Верстюк
В. Українська
Центральна Рада. — К., 1997.
9. 
Грушевський
М. Історія
України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.
10.Гуслистий Е. Запорізька Січ та її
прогресивна роль в історії українського народу. — К., 1954.
11.Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. —
К., 1995.
12.Дорошенко Д. Нариси історії України. — К.,
1991. — Т. 1-2.