План:
Вступ                                                                                                       3
1.
Різні версії істориків про Конотопську битву                                            5

2.
Втрати сторін у битві та доля російських полонених                      8

3.
Причини поразки російських військ в Конотопській битві            11

Висновок                                                                                               
15

Використана
література                                                                       
16
Вступ
 Вранці 28 червня 1659 року Виговський напав на табір
царських військ під Конотопом. У листі Безпатого царю
досить нечітко говориться про якийсь «під’їзд», який ніби Виговський
посилав під Конотоп 28 червня: «28 червня Іван Виговський під ваше
великого государя військо під’їзд свій посилає, і ми, великий государ цар,
обернулись з боярами проти того під«їзду під»їзд свій військовий послати, з
яким військо Виговського і з татарами вашої царської величності з військом
зійшлися за Конотопом в п’яти верстах в селі Соснівка…». Проте з
контексту листа ніяк не випливає, шо виговці з боєм відступали з-під Конотопа
до переправи, як про це пише Величко, оскільки там говориться, що війська
Виговського зійшлися з російськими лише під Соснівкою. «Під’їзд» же,
про який згадує Безпатий, слід трактувати як
розвідувальний загін, посланий союзниками на розвідку перед майбутньою битвою.
					







Відомий український
історик М. І. Костомаров, послуговуючись недостовірними даними С. Величка і польського
хроніста В. І. Коховського, дає свою інтерпретацію битви. За Костомаровим,
Виговський також вирішив заманити росіян у пастку. Розташувавши своє козацьке
військо під командуванням С. Гулянипького, брата обложеного в Конотопі Г.
Гуляницького, на широкому лузі в закритому місці, на лівому березі соснівської
переправи, гетьман мав намір, взявши з собою невеликий загін козаків і
Нурадин-султана, переправитися на правий берег Куколки, щоб вдарити в тил
царським військам, які обложили Конотоп, і під першим же ударом у відповідь
побігти, заманюючи росіян за Куколку. Хана з ордою він відправив у засідку на
урочище Пустої Торговиці із завданням ударити в тил вже заманеному неприятелю.
Опис нападу загону Виговського на російський табір під Конотопом Костомаров дає
за Величком, відносячи, проте, всі події включно з допитом полонених козаків
Пожарським, описані літописцем, на 27 червня. Костомаров вважав, що лише
перечекавши ніч, Пожарський вранці 28 червня, не слухаючи відмовлянь
Трубецького, переправився з своєю кіннотою через Куколку.
1. Різні версії
істориків про Конотопську битву
Сама битва, за
Костомаровим, виглядає таким чином. Перейшовши через Куколку, росіяни ставлять
батареї, шикуються в бойовий порядок, Виговський не заважає їм. В цей час 5
тис. козаків під командуванням С. Гуляницького риють рів у напрямку до широкого
мосту, по якому пройшло московське військо. Вони підходять близько до позицій
росіян і можуть вже бути ними помічені. Виговський робить напад на царське
військо, але після перших же пострілів у відповідь починає тікати. Пожарський
кидається за ним. Виговський відступає все далі. Тоді все московське військо,
знявшись із своїх позицій, починає завзято переслідувати козаків, все далі
відходячи від мосту.
Таким чином козаки, які
копати рів, опиняються в тилу московського війська. Кинувшись на міст, вони
руйнують його і уламками загачують мілководну річку. Вода з русла починає
розливатися по луках. Це явище підказує Гуляницькому думку не тільки
перегородити росіянам зворотний шлях через Куколку, але й затруднити їм хід
через луку. За його наказом козаки розсіюються по болоту: одні косять траву і
комиші, інші рубають тальник, лозу і кидають у воду. За декілька хвилин річка
загачена і вода розливається в усі боки.
Побачивши позад себе
козаків, росіяни припиняють гонитву за Виговським і повертають назад. Козаки
кидаються услід за відступаючим Пожарським. В цей час з гатасом і свистом на
ліве крило московського війська натітає орда з ханом. Виговський з козаками і
найманцями наступає з правого боку. Росіяни, стиснуті з боків, подаються назад,
але там вода, розлившись по лукам, перетворюється в болото, гармати і коні грузнуть.
Козакам і татарам залишається лише довершити розгром.
У розповіді Костомарова
переплетені достовірні і недостовірні дані, які разом створюють оригінатьну,
але, на жать, не дуже відповідну дійсності картину битви під Соснівкою.
У тих небагатьох авторів,
котрі пробувати описувати хід Конотопської битви після її
«реконструкції» Костомаровим в його праці «Гетьманство
Виговського» (1861 р.), виразно відчувається вплив костомарівської версії.
За Костомаровим слідує інший український історик XIX ст. І. Левицький, автор
офіційного російського видання «Русская воєнная сила», а також
сучасні дослідники: російський — В. В. Каргалов та українські — Ю. А. Мицик, О.
М. Апанович, І. Бутич.
Після Костомарова лише
один автор, О. М. Лазаревський, в другому томі «Описання старої
Малоросії» (1893 р.) зробив самостійне, основане на документах,
дослідження Соснівської битви і обгрунтовано розкритикував версію битви, подану
Костомаровим, як таку, що базується на недостовірних джерелах. Близький до
дійсності опис битви дає автор XVIII ст. О. І. Рігельман, а також офіційний
російський історик першої половини XIX ст. В. Берх.
Заплутану і
малодостовірну картину Соснівської битви знаходимо в другому томі «Історії
Малоросії« (1842 р.) М. Маркевича і в »Історії польського
народу» (1866 р.) польського автора Г. Шмітга. Проте найменш відповідну
дійсності картину головної битви українсько-московської війни 1658-1659 рр. подає в своїй дисертації
1963 р. сучасний український історик Л. В. Олійник. Він пише, що 28 червня
Виговський вдарив прямо на Конотоп. Трубецькой наказав усім військам відступити
до обозу, розташованого біля Полівки. Після того як 30 червня виговці, безперервно атакуючи обоз, почали
загрожувати царським військам оточенням, Трубецькой віддає наказ відступати до
Сейму. При цьому, на думку Олійника, російське командування припустилося
серйозної помилки, оскільки Трубецькой, Ромодановський і Безпалий пішли на північний схід від Конотопа, а
Пожарський — на північ, що і використати виговці. Коли Пожарський вийшов до
Сейму, то там з засідки на нього наскочили козаки і татари. Причому, подаючи
опис битви за Самовидцем, Олійник
поправляє останнього, замінивши Соснівку на Сейм, де, на його думку, і
відбулася ця битва.
Описуючи битву під
Конотопом, Л. В. Олійник припустився принаймні трьох грубих помилок. По-перше,
в його розповіді порушена хронологічна послідовність подій. Цитуючи документи,
де хронологія викладена вірно, і замовчуючи з якихось причин окремі місця, він
перекручує події так, що виходить, ніби спочатку Виговський завдає удару по
Конотопу, примушуючи царські війська відступати до московського кордону, і лише
під час цього відступу розбиває загін Пожарського, в той час як в дійсності все
було навпаки: спочатку Виговський розбиває Пожарського під Соснівкою, а тоді
змушує Трубецького відступити до кордону. По-друге, він бездоказово і всупереч
фактам говорить, що росіяни відступати з-під Конотопа по двох напрямках, двома
окремими загонами, в той час як документи однозначно стверджують, що російські
війська відступати всі разом і в одному напрямку. По-третє, щоб якось пояснити,
чому, згідно з його версією, Виговський розбиває Пожарського не під Соснівкою, як
говорять джерела, а на Сеймі, Олійник відповідно до своєї концепції поправляє
Самовидця, замінивши в його розповіді Соснівку (Куколку) на Сейм. 
Оскільки версія
Конотопської битви Л. В. Олійника не підтверджується відомими джерелами, а
посилання на нові він не робить, то її наукова цінність викликає великий
сумнів.
Як згадувалось раніше,
битві з Трубецьким Виговський надавав принципового значення, тому після
одержаної перемоги, за свідченням донців, Виговський, прийшовши з того бою,
ввечері стріляв з гармат, «а посланцям Трубецького казав: ».
..Государевих людей побив
не він гетьман, побила їх воля Божа, так як писано: «Не хватися сильний
силою своєю, ні багатий багатством своїм, ні мудрий мудрістю своєю».
2. Втрати сторін у
битві та доля російських полонених
Одним з
малорозроблених питань Конотопської битви є питання про втрати в ній союзників.
Конкретні цифри в дореволюційній історіографії називали лише два автори XVIII ст. — О. І. Рігельман і А. І.
Манкієв. Обидва
оцінювали спільні втрати союзників в 10 тис. чол. Сучасний український історик
Ю. А. Мицик дає такі цифри втрат союзників у Конотопській битві: 4 тис. козаків
Виговського й 6 тис. татар. 
Даних про втрати росіян в
Конотопській битві набагато більше, проте вони досить різняться між собою, як і
дані про кількість царських військ, які брали участь в битві. Звернемося до
козацьких літописців. Самовидець: «…Де за один час болей ніж на двадцять
тисяч або і тридцять люду його царської
величності полягло«; С. Величко: »… Зараз же зусібіч розгромили їх
до решти«; Ф. Софонович: »… Де барзо много Москви побили, і в
неволю людей значних побрати татарове«; Г. Грабянка: »…Жодного не
маючи від своїх посилку, мусили у уход з вождем єдиним всі пасти». Те, що
практично всі царські війська, які були послані під Соснівку, там і загинули,
підтверджує також в своєму листі в Москву й І. Безпалий: «…І ті
неприятелі безвісно під’їзд вашої царської пресвітлої величності, з усіх боків
обступивши, побили, маю насилу хто втік… І на тому, государ, бою при кн. С.
П. Львову і кн. С. Р. Пожарському всіх смертно побито, насилу, государ, через
війська Виговського і татарські декілька десятків чоловік пробились в військо
до табору». Польські джерела свідчать, що росіяни втратили 40-50 тис. чоловік, Наїма також пише:
«Хоробрі воїни гнались за переможеними, били їх і брати в полон, так що з
50 тис. чоловік ні одна душа не могла врятуватись, шоб сповістити царя про
біду, що трапилась з ним». Шведський дипломат, посланець Карла X, секретар
Адріан Мюллер, який в ті дні перебував у Москві, записує в свій щоденник вісті, принесені його доповідачами про те, що кн.
Трубецькой, зазнавши поразки, втратив більше 50 тис. чол. Цю цифру називає і
сам Виговський у своєму листі до жителів м. Гадяча про здачу. Проте цифру в 50
тис. втрат царських військ в джерелах союзників, мабуть, потрібно вважати все ж
завищеною з кон’юнктурних міркувань — через бажання підняти статус своєї
перемоги. Відомості ж шведського дипломата в Москві грунтуються лише на чутках,
які завжди перебільшують масштаби дійсних втрат. Хоча цю кількість вбитих
називає й Ю. А. Мицик. Більш прийнятною видається цифра в 30 тис., яку називає Самовидець і яка випливає з повідомлення
Величка. Її наводять у своїх працях В. Б.
Антонович, Д. І. Дорошенко, О. Тетлецький, М. Марченко, О. М. Апанович. Н. І.
Павлішев і Л. В. Олійник вважають, що Пожарський вбитими втратив лише близько 5
тис. чоловік.
За домовленістю між ханом і Виговським всі
полонені, взяті в ході бойових дій, мали бути віддані татарам, що і було зроблено після битви під Соснівкою.
Кількість полонених царських ратних людей за Олійником 8 тис., за Соловйовом і
Павліщем оцінюють в 5 тис. чоловік. Тогочасні
польські документальні джерела, досліджені Мициком, говорять про 15 тис.
полонених, серед яких 50 воєначальників. Наїма — про 30 тис. полонених. Відомо, що в полон до татар потрапили князі
Пожарський, Львов, Черкаський, Ляпунов, Бутурлін.
Турецький історик,
описуючи долю полонених, так завершує свою розповідь: «…Тому тепер ми
повинні докласти всі старання, щоб зміцнити ворожнечу між росіянами і козаками,
і абсолютно перекрити їм шлях до примирення; ми повинні не мріючи про
багатство, яке пропонують полонені, рішитись перерізати їх усіх. Подібні слова,
сказані з твердістю, дійсно повинні були привести до одностайності між татарами:
послідував наказ розпочати кровопролиття. Перед палатою ханською відрубали
голови всім значним полоненим: після чого і кожен воїн на-різно віддав мечу
полонених, які дістались на його долю».
Свідчення татарського
літописця підтверджує і лист Виговського від 1 липня з-під Конотопа до
коронного обозного А. Потоцького, в якому він пише, що полонені, котрі
дісталися татарам, були страчені за наказом хана. В шістнадцятій частині
«Древней Российской Вивлиофики» (1791 р.) М. Новикова також знаходимо
повідомлення, що Мухаммед-Гірей, «який ратних людей в полон побрав, всіх
без милосердя велів посікти». Про таку сумну долю російських полонених
говорять в своїх працях В. Д. Смирнов і С. М. Соловйов. Зокрема, Соловйов пише:
«…Нещасних вивели на відкрите місце і різали як баранів: так домовились
між собою союзники — хан Кримський і гетьман Війська Запорозького». Проте, говорячи, що росіяни були
страчені по домовленості між гетьманом і ханом, Соловйов відступає від істини,
оскільки з тексту турецького літопису чітко видно, що рішення щодо страти хан
приймав самостійно, без відома гетьмана, виходячи з своїх мотивів.
Гірка доля частини
полонених не викликає сумніву. Проте свідчення татарського літописця і гетьмана
Виговського про масову страту російських полонених татарами, мабуть, є
перебільшенням, оскільки іншими джерелами не підтверджується. С. М. Соловйов,
який дотримується цієї версії, пише, що князь С. П. Львов був зачищений
татарами живим, але через два тижні помер від хвороби. А. І. Манкієв і О. І.
Рігельман зазначають, що князя Я. Черкаського татари також не стратили, а
відвели в полон у Крим. Навряд чи татари пішли на поголовне знищення всіх
російських полонених, взятих в Соснівській битві, навіть з огляду на ту
небезпеку, про яку так багатослівне говорить Наїма, оскільки продаж полонених у
рабство або викуп за них становили основну частину доходу татар від їх походів
в Україну. Це підтверджується документами, що знаходяться в п’ятій книзі
«Донских дел».
Взяті в полон у середині
квітня 1660 р. донськими козаками, татари Дюлюман Кармиш Паев і Салман Ончкєєв
на допиті в Москві повідомили: «А які государеві люди взяті під Конотопом
в бою, і тих людей багатьох татари, зберігши піл Конотопом, привезли в Крим, і
зараз в улусах і в Криму тримають для окупу багатьох знатних людей…».
3. Причини поразки
російських військ в Конотопській битві
Загальні причини
поразки російських військ в Конотопській битві безпосередньо не стосуються ходу
самої битви, вони пов«язані із загальним рівнем і об»єктивним станом збройних
сил протиборствуючих сторін, оскільки ті війська, які брали участь у самій
битві, були невід’ємними частинами своїх військових систем, з усіма їх
недоліками і сильними сторонами. Тому для розуміння результатів конотопської
битви необхідно хоча б коротко охарактеризувати, за якими якостями і в якій
мірі відрізнялися між собою українські і російські війська того часу.
Розглянемо коротко, що
являли собою козацькі війська. Як пише О. М. Апанович, в першій половині XVII
ст. основним родом військ українського козацтва була піхота, її, про що
свідчать повідомлення сеймового комісара польської армії під час Хотинської
війни 1621 р. Якова Собеського і французького військового інженера Гійома
Левассера де Боплана, який перебував в Україні в 30-х рр. XVII ст., тоді вважати
найкращою в Європі.
В бою козацька піхота
здебільшого шикуватась у три шеренги. Стріляла тільки перша шеренга, друга
після кожного пострілу подавала їй заряджені третьою шеренгою рушниці. Завдяки
цьому козаки досягати великої щільності і безперервності вогню у бою.
Здебільшого він був прицільним, а не залповим. Як вважає І. П. Крип’якевич,
така тактика мала вирішатьне значення в Соснівській битві, де, за його
словами,  козацька піхота вогнем з рушниць знищила ворожу кінноту.
Стратегія концентрованого
удару по ворогу була головною рисою козацького військового мистецтва. Перемоги
козаки добиватися переважно у польових битвах, їхня стратегія мала яскраво
виражений активний наступатьний характер. В цьому Військо Запорозьке
перевершувало феодальні армії Європи, які
послідовно дотримувалися стратегії позиційної оборонної війни, віддаючи
перевагу обороні та облозі фортець і, по можливості, ухиляючись від польових
боїв. Для
розуміння подій Конотопської битви є надзвичайно цікавим розгляд О. М. Апанович
загальної козацької стратегії щодо проведення польових боїв: «…Вони
намагатися нав’язувати противникові невигідну для нього позицію. Запорозьке військо широко
застосовувало резерв, за допомогою якого козаки морально пригнічували ворога і
добиватись перелому в битві на свою користь. Розробляючи стратегічні плани,
козацькі полководці надавати великого значення фактору раптовості. До останньої
хвилини приховуючи свої сили, запорізьке військо мато на меті захопити ворога зненацька, несподіваним наступом перемогти
його.
Всі переваги передової козацької стратегії були
використані гетьманом Виговським, який виявив незаурядні полководницькі
здібності, і в Конотопській битві. Додавши до однієї з найкращих в Європі
козацької піхоти одну з найкращих тогочасних кіннот — татарську і нав’язавши
московським полководцям генеральну битву в невигідних для царського війська
польових умовах, гетьман Виговський, завдяки несподіваному обхідному маневру і
вчасному використанню прихованого резерву, завдав царському війську нищівної
поразки.Розглянемо тепер коротко, в загатьному плані, яка ж сила протистояла
козацько-татарському війську під Конотопом. Як свідчить абсолютна більшість
дореволюційних російських істориків, котрі займатись збройними силами
Московської держави XVII ст. (радянська історіографія цьому питанню приділяла
недостатньо уваги), російські війська не відрізнялися стійкістю у відкритому
полі і віддавали перевагу оборонному способу дій, під прикриттям укріплених
міст, окопів. Оскільки в Соснівській битві з московської сторони в основному
брала участь помісна кіннота, то нас в першу чергу цікавить саме її стратегія і
бойові якості. Як пишуть російські історики, при першому зіткненні московська
кіннота нападає досить хоробро, стрімко кидаючись на неприятеля безладним
густим натовпом, але довго не витримує і коли, за словами В. Н. Бочкарьова,
«неприятель одразу ж не починав втікати, вона втікає, безстидно залишаючи
піхоту на волю неприятеля«. Коли ж втеча де-небудь починалась, »то їх
не можна втримати ніякою вищою шіадою». Як свідчить В. О. Ключевський,
іноземці були про московську помісну кінноту «найпоганішої думки: вона
билась набагато гірше піхоти; зробивши залп і бачачи, що неприятель не
похитнувся, вона швидко вдавалася до втечі, залишаючи піхоту без підтримки.
Низькі бойові якості
царської кінноти зумовлювались її помісним устроєм, в першу чергу застарілим
способом комплектації. Про це пише, зокрема, російський військовий історик П.
О. Бобровський: «Військо, складене з помісних ратників, з людей, які не
звичні до військових тягот, навпаки, більш схильні займатись хліборобством, у
військовій справі не могло діяти успішно. Де воїн, будучи декілька місяців в
поході, по закінченні війни звільнюється додому, там військо завжди залишається
новонабраним, ненавченим, непристосованим до військової справи. А таким
військом була помісна кіннота».
Війська, які мали
помісний устрій, в мирний час не отримували ніякої підготовки у військовій
справі і вчилися застосовувати зброю, вже вийшовши на війну, що підтверджує,
зокрема, записка 1701 р. І. Посошкова «Про ратну поведінку»,
адресована тодішньому начальнику Ратного приказу Ф. О. Головіну. Як пише автор
«Русской военной силы»: «Очевидно, що коли одиничні воїни не
були навчені володіти зброєю, то про правильні і чіткі рухи і дії цілих мас не
могло бути і мови. Помісні війська являли собою в бою не що інше, як безладний,
малодисципліновании натовп; не далеко від них пішли і стрільці. З
огляду на такі обставини стає зрозумілим, чому у відкритому полі помісна
кіннота звичайно не витримувала суперництва з більш досконало організованими
військами своїх сусідів. Погано володіючи зброєю, зовсім не вміючи маневрувати
і з трудом піддаючись дисципліні, помісні війська відчували себе у відкритому
полі дуже незатишно і прагнули завжди укритися за обозом.
Проте російське
командування, незважаючи на ці несприятливі обставини загального плану, будучи,
мабуть, наперед впевнене у великій кількісній перевазі своїх військ і перемозі,
не доклало потрібних зусиль як для розвідування місцевості, на якій
передбачалося вести бойові дії, так і для з’ясування справжньої кількості
козацько-татарських військ. Крім того, вже в ході самої битви Пожарський
допустив ряд серйозних прорахунків. По-перше, він не вжив ніяких заходів щодо
можливого обходу неприятеля з тилу, а по-друге, розпочавши бій з супротивником,
сил якого точно він не знав, залишив позад себе заболочену річку, яка відрізала
його від головних сил, що знаходилися під Конотопом.
Офіційною московською
версією причин поразки царських військ під Конотопом можна вважати точку зору,
висловлену в «Соборному діянні про знищення государем царем Федором
Олексієвичем місництва. 12 січня 1682 р.». В цьому офіційному документі
говориться, що причиною поразки під Конотопом було місництво воєвод: «А в
яких полках, після ратних походів батька нашого государева, блаженної пам’яті
великого государя, були бояри і воєводи з місцями, і в тих полках між боярами і
воєводами через випадки отечества їх великі були незгоди і ратним людям тіснота
і від тої їх незгоди великий занепад ратним людям вчинився, а саме під Конотопом.


Висновок
Для Московської держави
розгром під Конотопом мав досить сумні наслідки. С. М. Соловйов пише:
«Цвіт московської кінноти, яка здійснила щасливі походи 1654 і 1655 років,
загинув в один день… Ніколи після того цар московський не був вже в змозі
вивести в поле таке сильне ополчення». Під Конотопом, як слушно зауважує
відомий радянський дослідник історії XVII ст. О. М. Сахаров, «загинула
краща частина помісної кінноти». Саме конотопська поразка поклала початок
ряду невдалих для Московської держави битв, в результаті яких помісна
дворянська кіннота, що до того становила основу військової організації,
назавжди зникає з історичної арени. З 1661 р. і до кінця тринадцятирічної війни
Росії і Польщі за Україну (1654— 1667 рр.) дворянської кінноти вже не
зустрічаємо на театрі воєнних дій. В наступних війнах з Туреччиною і Кримом, як
відмічає П. О. Бобровський, ми бачимо лише незначні частини цієї кавалерії і
притому погано організованої і  озброєної.
Але крім цього, дещо
віддаленого результату, поразка під Конотопом справила величезний безпосередній
деморалізуючий вплив як на тогочасне російське суспільство, так і на офіційну
Москву. С. М. Соловйов пише: «…В траурному одязі вийшов Олексій
Михайлович до народу і жах охопив Москву. Удар був тим важчий, чим раптовий;
слідував він за такими блискучими успіхами. Ще недавно Долгорукий привів в
Москву полоненого гетьмана Литовського, недавно чулись радісні розмови про
торжество Хованського; а тепер Трубецькой, на якого було найбільше надій,
«муж благоговійний, в війні щасливий і недругам страшний», згубив
таке велике військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці
Литовської, царствуючий град затремтів за власну безпеку…». 
Використана
література:
1. Бульвінський
А.Г. З історії українського війська та воєнного мистецтва. Конотопська битва 1659 року.
Український історичний журнал, 1998, № 3-4. К, 1998.
2. Конотопська битва 1659 року. Збірка
наукових праць. — К, 1996.
3. Крип’якевич Іван. Історія
українського війська. — Вінніпег, 1953.
4. Субтельний Орест. Україна. Історія.
— К, 1993.