Контрольна робота з історії України.

Тема:
Культурно-національний рух в українських землях в 16-17 ст.
План
1.   Організація і діяльність
братств для захисту прав українського народу.
2.   Національне у культурне життя
в Києві на початку 17 ст.
3.   Реформи П.Могили та їхні
наслідки.
					







1. Організація
і діяльність братств для захисту прав українського народу
Захопивши у
XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти й
українськими землями, які входили до складу Великого князівства Литовського.
Тому вже на
середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних
результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об’єднаного сейму у
Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів,
не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення
для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами
приєднує українські землі — Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину,
зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою.
Люблінська унія
1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому
вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім вона сприяла посиленню
польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона
ж возз’єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього
руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська
унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського
населення в боротьбі за національне виживання.
Після 1569 р.
більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими
родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво.
Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським
феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала
10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце
без дозволу поміщика.
Основою економіки
українських земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний
характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово
з’являються фільварки — феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на
примусовій праці селян, але вже значною мірою пов’язувалися з ринком. Окрім
землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла —
млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків
значний прибуток.
Розвиваються
міста — і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст
боролися за введення Магдебурзького права — виборного місцевого самоврядування,
— з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям
королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.
Після 1569 р.
посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан
православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в
українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна
деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали
можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед
православ’ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи
національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.
На захист
православ’я виступили братства — міщанські організації, створювані при
парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке
мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку
константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні
справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило
паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій.
Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга
(«Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.
У 1590 р. львівський єпископ Г.
Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський,
пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592
р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і
25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була
проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але
собор одразу ж розколовся на дві частини — уніатську та православну.
Уніатська частина
затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися
основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася
церковнослов’янською, а обряди православними. Уніатське духовенство
урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі.
Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади. Таким чином,
ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української
національної церкви до католицької, але православний собор, що проходив
водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації
українське суспільство ще більше розкололося. Після Берестейського собору
починається наступ на інтереси православ’я. Церковні землі передавались
уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато
кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка
розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення
власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й
повноцінними, з погляду Риму, католиками. Отож Берестейська унія не сприяла
об’єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно
пов’язані між собою.
Розвиток культури
у зазначений період проходив у вкрай суперечливих умовах. З одного боку,
розвивалися продуктивні сили, зростали міста тощо, з іншого ж — посилювався
іноземний тиск на православну віру, українську мову і культуру. Але український
народ не втрачав своєї самобутності. Його культура, зберігаючи нерозривність із
давньоруськими традиціями, разом із тим відчувала значний вплив європейського
Відродження.
Найважливішим
чинником піднесення національної самосвідомості, потужним рушієм етнічного
розвитку на новому історичному етапі виступала українська мова. З’являються
перші книги рідною мовою, зокрема Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561 рр.).
Українська мова набула такої ваги, що за рішенням Люблінського сейму 1569 р.
нею стали користатися навіть у польському діловодстві.
Розвиткові
української мови і культури значною мірою сприяло книгодрукування. У 1561 р. в
маєтку Г. Хоткевича І. Федоров і П. Мстиславець заснували першу друкарню, яка
видала Псалтир та Часослов. У 1573 р., переїхавши до Львова, І. Федоров друкує
«Апостола», а пізніше — повне видання Біблії церковнослов’янською мовою. Згодом
друкарні створюються в Києві, Чернігові, Луцьку, Новгороді-Сіверському,
Рогатині. Найбільш потужною була друкарня Києво-Печерської лаври.
У другій половині
XVI ст. зароджується нова українська література, яка починалася з
антикатолицької, антиуніатської полеміки. Г. Смотрицький написав у 1587 р.
перший полемічний твір — «Ключ до царства небесного». В свою чергу єзуїт П.
Скарга у книзі «На захист Берестейської унії» (1597 р.) виступав за об’єднання
церков. Видатним православним полемістом був острозький шляхтич М. Броневський,
автор «Апокрисису» (1597 р.).
Важливу роль у
формуванні національної культури грала усна народна творчість, яка відбивала
найважливіші події у житті українського народу, передусім боротьбу проти турків
і татар. Постає новий жанр — героїчний епос (думи, історичні пісні). Серед них
— «Втеча трьох братів з Азова», «Плач невільника», «Самійло Кішка».
Розвивається літописання, створюються Острозький, Густинський літописи. Велика увага
в цей період приділялася освіті. В 70-х роках XVI ст. засновується Острозька
академія, де вивчалися діалектика, астрономія, грецька й латинська мови. Першим
ректором академії був Г. Смотрицький.
Видатну роль у
поширенні освіти відігравали братства, які об’єднували при церквах православне
населення міст. Перше братство виникло у Львові 1586 року. Впливовим було й
Київське братство. Поступово такі організації створюються і в інших містах
України. Існували вони на внески їхніх членів і добровільні пожертви. Братства
виступали проти покатоличення українського народу, проти засилля духовенства у
суспільному та культурному житті. Значним був внесок П. Сагайдачного у захист
православ’я в Україні. Він залучив усе Військо Запорізьке до складу Київського
братства, відновив втрачену після Берестейської унії вищу церковну ієрархію,
висвятив на сан київського митрополита Іова Борецького, архієпископа і кількох
єпископів. Велику увагу Сагайдачний приділяв розвиткові української культури й
освіти, все своє майно він заповів братствам Києва і Львова.
Братські школи
існували в Галичині, на Волині, Поліссі. Провідною була Київська братська
школа, опікувана самим гетьманом П. Сагайдачним. У 1632 р. вона об’єдналася з
Лаврською школою і стала називатися Києво-Могилянською колегією, яка за рівнем
викладання наближалася до західноєвропейських університетів.
В Острозькій і
Львівській братських школах у другій половині XVI ст. виникає шкільний театр.
Вистави відбувалися у вигляді декламацій та діалогів. Популярним був і театр ляльок
— вертеп.
В 1530—1540-х
роках українське міщанство, бажаючи мати легальну форму для своєї організації,
використало для цього традицію організації братств. Зреформувало її на взірець
братств ремісничих цехових і тим способом приладило предковічну братську організацію до нового міського устрою й житя,
принесеного польським пануваннєм. Зміст в сих нових брацтвах зістав ся старий,
небогатий: опіка над церквою брацькою, над убогими своїми членами. В дїйсности
заповняла житє брацтва оборона своїх національних прав: особливо так було у
Львові, де більш ніж де українське міщанство відчувало чуже ярмо над собою, і
брацтво стало головним огнищем і органом сеї боротьби.
Середину XVI в.
зайняла у Львові боротьба за відновлене владицтво православне, до котрого католицький
архієпископ львівський заявляв далї свої претензії. Пізнійше, з 1570 роком
здіймають українські міщане міста Львова нову боротьбу за рівноправність: різні
обмеження тим сильнїйше давали їм себе чути, що протягом XVI віку українське
міщанство тут дуже зросло і числом і достатком і культурною силою. Але і сим
разом йому удалося вибороти тільки деякі досить незначні полегшення, а давня
нерівноправність лишилася надалї. Слїдом захопила львовян боротьба за календар:
власне у Львові більше нїж де правительство і католицьке духовенство прагнуло
змусити православних, щоб разом з католиками прийняли новий, поправлений
календар. Але православні вважали се замахом на своє церковне житє і стояли на
тім, що доки вони добровільно не приймуть нового календаря, нїхто не може їх до
того змушувати. Справа дуже розворушила українців, приходило до насильств від
католицьких панів, духовенства і уряду — бійок, арештів, — але Українці таки
справу свою відстояли й добилися визнання своєї автономії в справах церкви і
культури.
Коли в українськім громадянстві
почала виясняти ця потреба національної культурної й освітної роботи для
охорони і піднесення національного житя, ці думки опановують також і львівських
братчиків. Серед них виступають найбільш горячі оборонці освіти, школи,
письменської роботи—а перед усім своєї української школи як єдиного порятунку
від національної загибели. Мало значить дбати про церкву, доводили вони —
церква без освіти, а значить без школи — безсила. І в тому напрямку розпочалася
робота серед львівського громадянства.
Вже в 1570-х
роках удав ся під крила львівського братства Іван Федорович, покинувши
Заблудів. Але братчики, зайняті будовою нової церкви брацької на місці погорілої,
не спромоглися на значнїйшу матеріальну поміч йому. Друкарня Федоровича скоро
спинилася під заставою, а сам він, надрукувавши у Львові тільки одну
книгу—Апостол (1547), перейшов до кн. Острозького, однак потім він повернувся
до Львова, спробував знов пустити в рух свою друкарню, але вмер, не досягнув
свого (1583). Друкарню його почали у заставцїв торгувати купці з чужих сторін.
Але львовяне не хотіли її пустити з свого міста, і владика львівський Гедеон
Балабан з братчиками видали векселї й викупили друкарню, а на сплату почали
збирати гроші по всїй Україні, аби не упустити з рук той „скарб
особливий». Братчики, не вважаючи на недостачу грошей, думали тодї не про
одну друкарню: хотїли гарної школи, задумували поставити дім братський, щоб у
нїм примістити і ту школу і друкарню, і шпиталь для убогих і калїк. Коли з
кінцем 1585 р. приїхав до Львова патріарх антіохийський Йоаким, братчики
удалися до нього з прошеннєм, щоб від себе заохотив усе українське
громадянство, аби своїми жертвами помогло їм на заложеннє школи „для научення
дїтям всякого стану — аби не був рід їх наче безсловесний задля
ненаучення». Патріарх послухав, видав окружну грамоту в сїй справі, а так
само і владика ґедеон, закликаючи як найгорячійше всіх православних.
Разом з тим,
ставлячи собі такі високі завдання та відзиваючи ся до християнських і
національних почувань своїх земляків, братчики вважали потрібним і своє
братське житє відповідно до того поставити на вищу ступінь. Вони порішили
скасувати зовсім братські піри. Від сього часу братські сходини мали служити до
поучування в вірі і освітї: полагодивши біжучі справи, братчики мали займати ся
читаннєм добрих книг і поважними розмовами; мали слїдити за добрим житем своїх
членів, напоминати їх, а непоправних і упертих зпоміж себе виключати. Вся
устава була перейнята духом віри і самовідречення.
Коли сю нову
уставу братчики предложили до затвердження Йоакиму, патріарх, надививши ся
перед тим на непорядки в українській церкві, був незвичайно утїшений таким
високим настроєм і замірами братчиків. Він не тільки похвалив їх заміри, але ще
й надав їм ріжні поручення і права перед тим нечувані: аби вони наглядали також
за духовенством, про всякі непорядки доносили епископови, а як би єпископ їм
противив ся і не поступав по закону — то й йому б противили ся як ворогови
правди. Постановив також, щоб усї иньші брацтва були послушні сьому львівському
успенському брацтву. Се були занадто великі права, які перевертали всі порядки
церковні, і були дані брацтву непотрібно і необережно, бо мусіли його привести
до непорозумінь з духовенством. Але не тільки Йоаким так зробив, а й патріарх
константинопольський Єремія, що приїхав два роки пізнїйше, потвердив сї
постанови. Братство львівське було винесене сим на незвичайну висоту, брацькі
заходи дістали найвищу похвалу, і се мало той у всякім разі користний наслідок,
що розбудило живий рух серед міщанства українського. По містах більших і
меньших люде починають закладати брацтва, або переміняти давнїйші на взірець
львівського, піддають ся під зверхність і опіку його; за прикладом Львовян
заходять ся коло закладання шкіл і з львівської школи беруть собі учителїв, або
посилають туди своїх на виучку. Наприклад знаємо припадком про заложеннє таких
брацтв зараз за львівським не тільки в Рогатині. Городку, але і в таких зовсім
маленьких місточках як Гологори. Сатанів. По всїх більших містах також засновують
ся братва — в Перемишлі, Берестю, Луцьку й ин. І головно всї інтересують ся
школами.
Письменська і
видавнича діяльність при львівськім брацтві не розвинулася самітно — бракувало
для цього засобів, котрі мав острозький кружок завдяки помочи Острозького.
Острозький кружок визначав ся своєю видавничою і письменською діяльністю до
початків XVII в., а потім, від другого десятилїтя XVII в. кружок київський, що
мав в своїм роспо-рядженню богаті скарби лаврські. За те школа львівська йшла
дуже добре, мала своїх визначних учителів і учених з людей місцевих і приїзжих
Греків, як Арсеній архієпископ, Стефан Кукіль, або по книжному перехрещений на
Зизанія, його брат Лаврентий, Кирило Транквілїон — Ставровецький — все визначні
учені і письменники, Іван Борецький (з Бірчі), пізнїйший київський митрополит і
ин. Сї успіхи львівської школи, що мала бути школою вищою, в тім роду як школа
острозька, дуже .втішали громадянство і заохочували до закладання по иньших
містах шкіл меньших, які б служили ступенем до школи львівської. Так наприклад
перемишльський владика і міщане, закладаючи брацтво, перш за все думали про
заснованнє школи. „Ся наша сторона і повіт дуже оскудїли в наученню, а люде з
благородного стану (тутешня дрібна шляхта українська) дуже бажають мати учителя
і давати дїтей своїх до науки письменної», писали вони до братчиків
львівських, і просили прислати їм учителями своїх виучеників, мабуть Перемишлян
з роду. Вся ся шкільна наука, як у тих школах низших, так і вищих мала виразний
релігійний характер: науку починали від церковних книг і метою її ставили
знаннє Святого Письма, християнської науки. Але про те знаходили ся між
українським громадянством люде, яким здавало ся, що все таки сї школи занадто
відбігають від православного преданія, бо вчать своїх учеників трохи й
світських предметів, яких учили в сучасних школах католицьких. Не подобало ся
їм також, що для зрозумілости церковні книги толкуються на сучасну українську
мову їм здавало ся, що треба як найвірнїйше, найщільнїйше держати ся
церковно-славянської мови і самої тільки церковної науки, бо инакше, хоч трохи
відступивши, вже підпадуть під спокусу сучасної світської мудрости і
католицької культури. Особливо між такими оборонцями старини виступав афонський
монах Іван з Вишні (з Галичини), найвизначнїйший письменник і публіцист того
часу. Він спорив ся з львівськими братчиками і в писаннях виступав против
сучасних новин. Але не вважаючи на його велику повагу і красномовність, в тім
його не слухали: всї мали те глубоке переконаннє, що тільки добре уряджена
наука, яка могла б витримати конкуренцію католицьких шкіл, приладжена до житя,
приступна, а для того подавана на мові народній,—може виратувати українське
громадянство від національної загибели. Се дуже горячо висловляєть ся в книзі
„Пересторога», що вийшла з львівських брацьких кругів.
2. Національне
у культурне життя в Києві на початку 17 ст
Після тривалого
занепаду Київ знову стає культурним центром українських земель, і їхній
розвиток набуває характеру національного відродження.
Народне і
козацьке самопорядкуваннє почасти було знищене московським правительством, а що
в нїм не було знищене—набрало характеру самопорядкування старшинського,
панського. Міщанське самопорядкуваннє придавлено, духовенство—теж. Селянську
сїрому поневолено. Козацтво лишилося без усякої участи в управі, та крім того
козаків всякими способами позбавлювано козацького звання, переводжувано в
поспільство без всякого права: уряди українські наповнили -ся безконечними
процесами про безправно відібрані козацькі права (так звані „искавшіе
козачества») і неможливість добити ся права законною дорогою нераз
доводила до крівавих бунтів против гнобителів-панів. Так само тратила свою
цїнність Східня Україна і з погляду національної культури. При тім переважно
церковнім характері, який мало українське культурне житє XVII віку і першої
половини, або принаймні четвертини XVIII,— величезне значіннє і вплив мало
підданнє української церкви під власть московського патріарха. Перед тим вона
числилася під властю царгородського патріарха, а в дійсности була вповнї
автономна і незалежна, жила своїм самостійним житем, під безпосереднїми
впливами громадянства, що громадським вибором обсаджувало всї важнїйші церковні
посади. Коли ж завдяки Самойловичови московському правительству удало ся добити
ся, що митрополит київський піддав ся „під благословенне» московського
патріарха (1685 р.) і константинопольський патріарх, під натиском турецького
правительства дав на се своє призволеннє (1687),— тодї українському духовенству
дуже скоро прийшло ся почути над собою московську зверхність, а з тим і видання
і школи українські взято під московську цензуру, дуже підозріливу і неприязну.
Вже перед тим в
московських кругах скоса дивилися і на українських духовних і на їх школи та
письменство. Київську академію московські власти в 1660-х роках хотїли зовсім
закрити, користуючи ся тодїшнїми політичними замішаннями, що привели в упадок і
київське культурне житє і академічну науку; тільки боячи ся, що з сього вийшло
б велике невдоволеннє на Українї, кінець кінцем московське правительство
полишило сей намір. Київські видання також досить часто забороняли ся в Москві,
а за патр. Иоакіма, в 1670-80 рр. Підняло ся правдиве гоненіє на українські
книжки. Коли ж київську митрополію піддано під власть московського патріарха і
московські власти могли забороняти українські видання не тільки у себе, в
Москві, але і на Українї,—тодї неприязне становище московських властей дало
себе почути дуже сильно і на самім видавничім руху. З початку мотиви були ніби
церковні—щоб не було неправославних гадок в тих київських виданнях. Але скоро
перейшло се і на грунт язиковий, чисто національний. В 1720 р. видано указ, щоб
на Українї не друковано нїяких книг окрім церковних, і то з старих видань, а
при тім щоб сї передруки старих церковних видань перед друкованнєм виправлювано
на взір видань великоросийських, аби в них не було ніякого слїду української
мови— „даби никакой розни й особаго наричія не било».
І за сим слїдили
дуже пильно; осібний цензор був призначений для виправлювання українських
книжок, і тільки після такого оправлення дозволювано друкувати книгу. Напр. в
1726 році хотїли надруковати в Київі акафист св. Варварі, написаний
митрополитом; але на се був даний дозвіл тільки під тою умовою, що акафист той
перед виданнєм буде перекладений .на великороссійское нар-Ьчіє». Так
бувало й потім, і дістати дозвіл на яку небудь книжку було дуже не легко, а
коли вона мала бути українська, мала якісь українські прикмети — то й зовсім
неможливо. Так от 1769 року лавра київська просила синод, щоб позволив надрукувати
українську граматку, бо московських букварів на Українї не хочуть купувати. Але
синод дозволу не дав. Навіть старі церковні книги українського друку синод
владикам наказував забирати по церквах і заводити натомість книги московського
друку.
Все се, розумієть
ся, мусїло дуже сильно відбити ся на літературній творчости і видавничім руху
Східньої України. Народнїй елемент в старім українськім письменстві XVI-XVII
вв. і без того не був сильний. Хоч народня мова для зрозумілости народньої була
введена в ріжні релігійні видання ще в XVI в„ але, бачили ми, не переводили ся
противники такої простонародньої мови в релігійнім ужитку, а й ті що стояли за
уживаннє народньої мови, все таки дивили ся на неї як на щось низше і меньш
поважне в порівнянню з „справжньою», словянською мовою. По школах
українських дбали головно про те, щоб навчити своїх учеників правильно писати
словянською мовою, а не журили ся зовсім про мову народню, її чистоту і
правильність.
Українські
письменники XVII-XVIII вв. лишають ся церковно-словянш.иною, а яо народньоі
мови звертають ся в ужитку буденнім, в листуванню, в записках, в віршах і
жартах.
Теж саме бачимо і
що до самого змісту, що до тем писань. Школа українська зложила ся під впливами
релігійної боротьби і всю увагу свою звертала на школеннє богословське і
полемічне; все иньше служило другорядним додатком — історія, література, і ще
меньше науки природні і математичні. Книжністю майже виключно була церковна. З
рукописного матеріалу бачимо, що люде дуже інтересували ся історією, списували
старі літописи (маємо цілий ряд українських відписів з старого збірника
лїтописей київських і галицько-волинських), складали хроніки близшого до них
часу й історичні збірки. Але з сього нічого не було надруковано, окрім одного
однісінького „Синопсиса»— коротенької історії Руси, зложеної в Печерській
Лазрі, дуже мертво і неповно (історія козаччини, боротьба з Польщею і вся
новійша історія України проминені в н й майже цілком). За браком иньшої книжки,
а може й завдяки такій своїй „серіо^ности» ся книжка була видана кілька
разів (перше вид. 1674 р.), тим часом иньші, далеко ціннійші і цікавійші річи
зістали ся в рукописях. Історичне письменство було взагалі досить богате; до
наших часів заховали ся такі прецікаві річи як Львівська лїтопись про події
першої половини XVII в., літопись Самовидця про війну Хмельницького і пізнійшу
історію козаччини до кінця XVII в., богато лїтописей та хронік (напр.
Супрасльська, Густинська, хроніка Сафоновича, Боболинського й ин ), богато
козацьких хронік, як от Грабянки, Лизогуба, Лукомського й ин, прецїкава, хоч
часто невірна повість Величка. Твори сі часто дуже живо відбивають у собі те,
чим жило, цікавилось і хвилювало ся тодішнє українське громадянство,—але нічого
з того не вважали потрібним надрукувати ті духовні книжники, в руках яких
лежали видавничі засоби. Не пройшло в друковані видання нїчого і з чудових
історичних українських пісень, що складають ся протягом XVII віку, виробляючи
поволі особливу форму так званих дум, що обеднали в собі прикмети книжньоі мови
і стилю Народнью поетичною основою. Навіть чисто книжні вірші на теми історичні
або побутові не попада.іи звичайно до друку—хіба якісь похвальні вірші ріжним
добродіям, найменьше інтересні, писані задля ріжних грошевих цїлей. Друкувалися
книги як не церковні—богослужебні, то релїгійного змісту; але релїгійна
боротьба в другій половині XVII в. ослабла, чисто-церковні інтереси у ширшого
громадянства тратили своє давнїйше центральне чначіннє, а з тим і та релїгійна
книжність все меньше інтересувала і захоплювала читача. На перешкоді ставала, з
одного боку, та обставина, що всі тодїшнї українські друкарнї були в церковних
руках, а з другого — ще більше те, що московська вдасть, як ми бачили, своїми
заборонами просто таки загородила українській літературі всяку дорогу до тем
живійших і сучасних. Правда, придавлені підозріливістю і суворістю московських
властей люде навіть бояли ся порушувати теми звязані з сучасним житем і його
політикою. Але все таки з рукописної спадщини тих часів, з першої половини
XVIII в., маємо й інтересні історичні писання, і побутові вірші, і з шкільної
драми часом виходили річи живійші й інтереснїйші. Така наприклад драма „Милость
Божія Украйну от-ь неудобь носимБіхті обидь лядскихті через Богдана Зиновія
Хмельницкого свободившая», написана 1728 р. при нагодї відновлення
гетьманства. Вона не тільки будила спомини тої великої доби, але й зачіпала
ріжні сучасні справи, відносини України до Росії. Драма Георгія Кониського:
„Воскресеніе мертвих» (1747) зачіпали справи суспільні, становище селян-підданих.
Були жартовливі інтермедії — побутові народні комічні сценки, писані народньою
мовою, що вставляли ся в перервах шкільних драм для розвеселення публіки. До
наших часів дійшли в рукописях такі сценки писані Митрофаном Довгалевським в
1730-х і тимже Кониським в 1740-х роках, справді досить живі й цікаві: вони
виводять з комічного боку ріжні типи сучасної України та иньших народностей.
Пізнїйші Українці ставили дуже високо сї інтермедії, прирівнювали до творів
світових коміків Гілявта і Мольєра, але нїчого з того не могло тепер пройти в
друковану книжку, через московську цензуру. Літературна творчість українська
нидїла, зістаючи ся в ужитку рукописнім, а й всякий взагалі видавничий рух на
Україні нидїв і завмерав, відступаючи перед конкуренцією видавництв великоруських,
і українська книжність все більше тратила впливи і значіннє перед новими
великоруськими впливами.
Теж саме було і з
шкільною освітою, і з тих же більше меньше причин. Головним огнищем сеї освіти
і взагалї культурного руху українського була київська академія. Після свого
упадку в 1660-х рр., як її московське правительство трохи не закрило,— вона
наново упорядкувала ся, поширила свою програму на взір католицьких, головно
єзуїтських академій, і 1694 р. одержала від московського правительства потвердженнє
титула і прав академії. Отсї часи гетьманства Мазепи, щирого покровителя
українського культурного житя (як тодї сю культуру розуміли) були добою
найвищого розвитку київської академії. З неї вийшло богато людей, які зайняли
перші місця в літературнім, церковнім і політичнім житю тодїшньої України і
Московщини. Потім майже до самої половини XVIII в. вона зіставала ся головною
школою для освіченого українського громадянства—не тільки духовного, а й
світського. Гетьман Апостол, потверджуючи маєтности академії, зве її школою
„всьому суспільству нашому благопотребною, де сини малоросийські в науках
свобідних мають наставленіє». Справдї, переглядаючи реєстр учеників
академії того часу (1727), бачимо між ними хлопцїв майже з усїх значнїйших
старшинських родин; звичайно бувало в академії більше світських нїж духовних, і
виходили вони потім на ріжну світську діяльність. Через те київську академію
дуже цїнено і на взірець її засновувано вищі школи по иньших місцях і в
Московщині (почавши від московської славяно-греко-латинської академії,
заснованої і веденої київськими вихованцями) і на Україні, де на київський взір
заснували ся колегії й семінарії в Чернигові, Переяславі, Харкові, Полтаві.
Важливу роль у
відродженні Києва зіграв П.Сагайдачний. В польських кругах досі знали
Сагайдачного як сміливого і щасливого войовникана Українї знали ще щось: про
його прихильність до справ української церкви і освіти, до всього того що тоді
для України було житем національним. Як вихованець Острозької школи — чоловік
близький інтересам тоїдшньої освіти й книжности, Сагайдачний підтримував
близькі зносини з церковними і ученими кругами київськими, де тодї було богато
його близших земляків Галичан, і там знали, що на Сагайдачного, на його поміч і
поміч війська Запорозького можуть рахувати в усякій потребі українського
народнього житя.
Се
була хвиля незвичайно важна в історії українського житя. Київ, що кілька
століть пролежав в забутю, все більше й більше забуваючи колишнє своє культурне
і національне значіннє,— раптом відродився до нового.
В XVI
віцї се була звичайна собі погранична кріпость, де стояла військова залога,
тулилося трохи міщанства й иньшого стану людей під охороною замку, і тільки
старі руїни, а серед них кілька зацїлї-лих монастирів: в першій лїнїї славний
Печорський, потім Пустинсько-миколаівський (тепер так званий Малий Миколай) і
Михайлівський нагадували колишню славу Київа. Але і в сих монастирях вигасала
потроху память колишнього їх культурного значіння, книжности і учености. На
архимандритів та ігуменів, як знаємо, попадали люде, які спромогли ся заплатити
королеви і великому князеви добре чолобитє, а нї в голові їм були справи
наукові й освітні, і величезні матеріальні засоби сих монастирів, що володЇли
незмірними маєтками, жертвуваними протягом стількох поколїнь,— росхапували ся
або йшли на сите й пяне житє монахів.
Унїя
змусило українське громадянство звернути особливу увагу на ті церковні позиції,
які ще зістали ся в православних руках: треба було вирвати їх з впливів
правительства і подбати про те, щоб сі позиції були обсаджені людьми
відповідними. Печорський монастир був найсильнїйшою, найбогатшою і значить —
найважнїйшою з тих позицій; громадянство звернуло на нього пильну увагу, після
того як Никифор Тур оружною рукою оборонив його від нападів унїатів По його
смерти (1599) на се місце вибрали ігуменом Єлисея Плетеницького, ігумена
монастиря лещинського (на Білоруси), що підчас берестейського собору показав
себе як визначний і завзятий патріот. Про сього чоловіка мусить бути вдячна
память в українськім народї, бо велико заважив він в пізнїйшім українськім
житю. Був родом з Галичини, з-під Золочева. з дрібної місцевої шляхти;
подробиць з його житя майже ніяких не знаємо. Коли дістав ігуменство печорське,
був ще чоловік не старий, мав коло 50 лїт. В документах чуємо, як він боронить
маєтности монастирські від чужих рук, маємо жалї монахів печорських на нього і
иньшу старшину монастирську, що вони „не знать куди подївають монастирські
гроші»: мабуть Плетеницький зачав уймати трохи видатки на сите і пяне житє
черцїв, обертаючи на потреби культурні. Видко, зміркував, що тут під захистом
козацького війська, яке знов почало приходити до сили і вже не раз давало поміч
київським Українцям в тісних обставинах, можна розпалити нове огнище
українського культурного і національного житя Отже заходив ся коло збирання
засобів на се.
Коштом
монастирським Плетеницький купує друкарню Балабанів— заведену владикою ґедеоном
в його маєтку Стрятинї (коло Рогатина), коли він був посварив ся з брацтвом
львівським; потім вона лежала закинена, поки Плетеницький „воскресив друкарню
припалую пилом», як каже похвальне слово йому, і перевізши до Киіва,
пустив в рух коло р. 1615 (перша книжка вийшла з неї р. 1616). Ще перед тим
заходив ся він позбирати до Київа людей книжних, учених, з тих же своїх країв
галицьких. В тім часї, коло р. 1615—6 бачимо ми в Київі вже цілий ряд освічених
і учених людей з Галичини, як от пізнійший митрополит Іван Борецький
(Бірецький, з Бірчі), Захарія Копистинський— учений історик церковний, братанич
перемишльського владики.Лаврентий Кукіль, по латини Зизанїй, бувший дідаскал
(учитель) львівської школи, славний автор українського словаря Беринда, що
працював у Балабанів при друкарні і з нею разом мабуть перекочував до Київа— і
богато иньших. Будучи першою особою в православних кругах київських,
Плетеницький мав змогу приміщувати своїх учених земляків не тільки в Печорськім
монастирі, а і на ріжних иньших духовних позиціях Київа. Разом з сим кружком
однодумців, маючи добру заручку у свого земляка і однодумця Сагайдачного, що в
тім часї виступає на чолї козацького війська, починає Плетеницький в тих роках
1615 6 ширшу культурну і організаційну роботу-саме тодї як Сагайдачний вийшов
на гетьманство, може і не перший вже раз.
Разом
з тим, як засновувала ця друкарня печорська, завязувалося братсттво в Києві.
Гальшка Гулевичівна, богата шляхтянка київська, жінка маршала мозирського
Стефана Лозки, записала свій грунт у Київі на Подолі, у тодішньому центрі міста
(бо Старий Город був майже пустий). Призначала його на просвітні завдання: на
заснованнє монастиря, при нїм школи „длядїтей шляхетських і міських»,
„гостинницїдля страчників віри православної». Слідом засновано брацтво,
котре мало зайняти ся здійсненнєм тих плянів: його „упис» (уставу) списано
з кінцем 1615 року, і в нього вписалося „безчисленно» народу всякого
стану, з місцевого духовенства (перед усім з того кружка Плетеницького, що був
певно властивим провідником того діла), також з української шляхти і міщанства.
Вписав ся в се брацтво і гетьман Сагайдачний з усїм військом козацьким; тим
способом приймало військо нове брацтво й його культурні заходи під свою опіку і
прибирало собі право скрізь і всюди виступати його заступником і покровителем.
Маючи такого оборонця на місцї, українське громадянство київське не журило ся ніякими
властями й сміло й енергічно розвинуло свою культурну роботу, шо сю глуху дїру,
якою перед тим був Київ, раптом зробило центром національного українського
житя.
Новозасноване
братство зараз же зєдналося з фундацією Гулевичівни і на пожертвованім нею ґрунті
заснувало брацький монастир Богоявлення і при нїм зараз же заложило брацьку
школу. Борецький, бувший дідаскал львівський, став її першим ректором і поїхав
зараз до Львова закупити книжок і всього потрібного для школи; мабуть тогож
року (1617) почато й науку. Печерська друкарня, відложивши всяку иньшу роботу,
спішно випустила часословець, першу тодїшню учебну книгу—„аби вдоволити потребі
шкільній в православнім городї Київі», як пише в передмові Плетеницький.
Школу ведено за прикладом львівської: про науку в грамотї патр. Теофана
читаємо, що вчили тут „грецько-словянського і латино-польського письма».
Одною з перших книжок закуплених для науки тутешньої була грецько-словянська
граматика видана львівським брацтвом і. взята Борецьким на борг у львівських братчиків.
Завдяки помочи київських духовних кругів і шляхецтва та вишколеним уже силам
галицьким (львівським) нова київська школа стала від разу сильно. З віршів на
похорон Сагайдачного, що читали ся учениками її в р. 1622, бачимо, що вчили ся
тут головно дїти міщан київських, київських духовних, також і українських
шляхтичів.
Жваво
працювала і нова друкарня. Перед тим на Україні перше місце займала друкарня
острозька; за рр. 1580—1606 вона видала більше книжок нїж які небудь українські
друкарні. Але як умер старий князь Острозький (1608) і Острог перейшов в руки
його сина католика Януша, друкарня ся заглохла зовсїм. Нова ж печерська
друкарня за пятнадцять лїт (1616—1630) випустила більше книжок, нїж до того
вийшло на цілій Україні. Мала великі засоби і добрих, відданих свому дїлу
провідників. Заложено для неї свою фабрику паперу, свої робітнї письма
(шрифту). Правда, виходили звідти переважно самі церковні книги—алеж у
церковній сфері головно обертало ся тодїшнє національне українське житє, як ми
вже знаємо, і на сю сторону головно налягав новий учений київський кружок.
Організаційна
діяльність нового брацтва також давала себе відчувати. В ворожих кругах зараз
оцїнено її: унїатський митрополит Рутський (наступник Потїя) незадовго, пишучи
про перешкоди, які спиняють поширеннє унії, головною перепоною вважав отеє
київське брацтво „засноване три роки тому». Він нагадував
правительственним кругам, шо засновано його без дозволу королівського, тому
можна б його закрити. Але у правительства не підіймала ся рука на нього бо за
ним стояли братчики з мушкетами, військо Запорозьке з гетьманом Сагайдачним на
чолі.
3.Реформи
П.Могили та їхні наслідки.
3. Могила Петро
Симеонович (1596—1647) — церковний діяч, архімандрит Печерської Лаври (1632-
47), митрополит Київський і Галицький.
12
березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу і видав йому
“привілей” на це. При цьому король відзначив, що добре знає Могилу, “коли той
був ще у “світському званні” і коли “на очах його воював проти головного ворога
Польщі Османа, царя туркцького”. Королівською грамотою Могилі віддавалася
Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія,
доручався нагляд за Пустинно-Микільським монастирем.
Невдовзі
було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх
надавав новому митрополиту звання “екзарха святого константинопольського
трону”. Настановлення Петра Могили митрополитом у Києві викликало незвичайну
радість. Ученики братської школи складали йому гимни і панегірики. “Коли б ти
задумав, — говориться до нього в привіті, — відправитися з Києва до Вільна і до
країв українських і литовських, з якими радощами зустріли б тебе ті, которими
наповнені суди, темниці й підземні в’язниці за непорочну віру східну!?”
Печатники присвятили йому віршовану брошуру, що напечатали під заголовком
“Евфонія веселобремячая”. Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою
силою розгорнув сподвижництво як у галузі церковній, так і освітній,
будівничій, книгодрукування та ін.
Насамперед
після повернення до Києва він звернув увагу на вилучення в уніатів й
упорядкування давньої руської святині – Софійського собору. Після
“хозяйнування” уніатів ця велична будова перетворилася на пустку й поступово
руйнувалася. Першим ділом митрополита було надати церкві св. Софії величавого
виду і посвятити її для богослужіння; він називав її “одинокою окрасою
православного народу, головою і матір’ю всіх церков”. Петро Могила намагався
відновити давню святиню Києва і разом з тим оживити в народі споминку
старовини. Таким чином, він відновив церкву св.Василя; з руїн Десятинної церкви
поставив нову камінну церкву, а підчас тих робіт найшов у землі домовину
св.Володимира і переніс її до печерського монастиря, щоб люди могли її
поклонитися, відновив також стару церкву Спаса на Берестові.
Петро
Могила звернув увагу на те, що в церковні богослужебні книги, якими тоді
користувалися в південній та західній Руси, вкралися неправильності й
суперечності. Це було тоді тим гірше, що противники православ’я вказували на цю
обставину, як на слабку сторону й стверджували, що в православнім богослуженні
немає одностайності: в одній книзі про орден і сам предмет можуть бути одні
вислови, а в другій – зовсім інші, і кожен священник може вживати того або
іншого способу. Цим противники намагалтся доказати, що церква, не маючи одного
голови, не зможе дотриматися правильності в своїх богослужебних книгах, а тим
самим звертали на конечність підчинитися папі, як єдиному голові. Могила
постановив, щоб у майбутньому богослужебні книги не давалися в печать без
перегляду й порівняння з грецькими першотворами і без його благословення. Він
займався їх переглядом сам особисто.
Петро
Могила дуже дбав, щоб завести одностайність у православнім богослуженні, щоб
священники як слід виконували свої обов’язки, та щоб поправити їх моральність.
Для цього у 1640 р. Могила назначив собор у Києві і на цей собор закликав не
тільки духовних, а й світських людей, записаних в братствах; після його погляду
на склад Церкви, світські люди мали право голоса у церковних справах. “Наша
церква, — писав Могила в своїм окружнім посланні, — лишилася недоторканою в
догмах віри, але дуже попсована що до обичаїв, молитв і благочестивого життя.
Багато православних, ходячи на богослужіння іноверців і слухаючи їх науки,
заразилися єресю, так що важко розпізнати: чи вони справжні православні, чи
тільки так називаються? Інші ж, не тільки світські, але й духовні, просто
покинули православ’я і перейшли до різних безбожних сект. Духовний і чернечий
стан попав у нелад; недбалі настоятелі не стараються що до ладу і зовсім
ухилились від прикладу давніх отців Церкви. В братствах покинули ревність і
звичаї предківські; кожен робить, що хоче.” Могила заявляв, що він бажає
повернути українську церкву до давнього благочестя, і думав, що цього можна
досягти собором духовних і світських людей. Дії того собору не дійшли до нас,
та мабуть результатом його нарад явилося нове видання “Требника” в 1646 р. Цей
“Требник” – подрібний збірник богослужень, довго служив провідною книгою цілій
Росії і відомий під назвою “Требника Петра Могили”. В “Требнику” Могила не
обмежився тільки викладом молитв і обрядів, а ще додав до нього пояснення й
повчання, як поступати в різних ситуаціях, так що цей “Требник” служив не
тільки провидною книжкою для відправи служб, але щей мав значення
научної
книги для духовенства. Ціль книги виражена у вступі, де сказано: “Книга ця
печатається не тільки для того, щоб священники в своїх приходах кожного дня,
іменно ж у неділю й дні свят, читали й пояснювали його своїм прихожанам, але
також, щоб світські люди грамотні вчилися таким способом християнської науки,
щоб родителі вчили своїх дітей, а володарі підвласних собі людей, а токож щоб у
школах усі вчителі веліли своїм ученикам вчити цю книжку напам’ять”. Цей
катихізис способом свого викладу послужив взірцем для усіх катихізисів пізніших
часів. Він виложений в питаннях і відповідях і складається з трьох частин: в
першій розбирається символ віри після членів, в другій – молитва Господня, в
третій – заповіді.
Як
тільки Петро Могила зайняв посаду митрополита, він реформував Київську братську
школу в колегію, заснував другу школу у Винниці і завів при київськім братстві
друкарню та підчинив їх київьському митрополитові. Цим було нарушено
стародавній розпорядок патріярха Теофана, після которого київське братство
підлягало тільки патріярсі. Але це було виправдано зробленими змінами:
заснуванням монастиря і зміною школи на колегію, і тим, що колегію і монастир
підтримував на свої власні кошти Петро Могила Монастир мав тісний зв’язок із
колегією. В ній містилися тільки монахи-наставники, їх всіх було взято з
Печерської Лаври. Як вже говорилося, Могила підтримувал колегію й монастир за
власний кошт: переписав на них дві лаврських волості, подарував колегії своє
власне село Позняківку, крім цього час від часу давав грошові підмоги на
будівлі й гроші для вчителів й учнів. За його прикладом і проханням, записана в
братство шляхта допомогала колегії всякими дарами і щорічно вибирала старостів
з-поміж себе для надзору й допомоги в підтримці. Колегію було утворено за
зразком тодішніх вищих европейських шкіл, за допомогою свідомих духовних осіб,
а також світських людей, котрі б могли пильнувати правоти східної церкви і
своєюосвітою стати на рівні з тими, від кого вони повинні були охороняти права
своєї церкви дорогою закона й втолоковування. Ідеалом Могили був такий
український чоловік, котрий би, зберігаючи свою віру й свою мову, водночас
рівнем своєї освіти і своїми духовними здібностямистояв на рівні з поляками, з
якими доля зв’язала його в державних відносинах. До того ідеалу прямували й
способи виховання й навчання, прийняті Могилою.
З наукового
погляду колегія ділилася на дві конгрегації: виуша і нижчу. Нижча конгрегація в
свою чергу ділилася на шість класів: фара або анальогія, де вчили одночасно
читати й писати тьома мовами: слов’янською й грецькою; інфім а — клас
початкових відомостей; за ним клас граматику и і клас синтаксими: в обох класах
навчали граматичних правил трьох мов — слов’янської, латинської і грецької,
пояснювали й перекладали всякі твори, робили мовні практичні вправи, вивчали
катихізис, арифметику, музику й нотний спів. Далі – слідував клас п о е з і ї,
де викладали поетику і писали всякі можливі вправи у віршованні, як
українською, так і латинською. За поетикою слідував клас рит о р и к и, де учні
вчилися складати промови. Висша конгрегація складалася з двох класів: ф і л о с
о ф і ї, яку викладали після Аристотеля, приладженого до викладання у західних
латинських провідних книжках, і поділялася на три частини: логику, фізику
(теоретичне толковання явищ природи) і метафізику. У цьому класі навчали також
геометрії та астрономії. Другим найвищим класом було б о г о с л о в і є. Його
вивчали після системи Томи Аквіната. В цьому ж класі викладали гомілетику й
учні тренувалися в написанні проповідей. Усі науки, за виключенням слов’янської
граматики й катихізису, викладалися латинською мовою. Учнів примушували не
тільки писати, але й раз-у-раз говорити цією мовою, навіть поза колегією: на
вулиці, вдома. В цих
цілях
для учнів низшої конгрегауії були видумані довгі листи, вложені в покровець.
Хто сказав що-небудь не по латинськи, тому давали цей лист, вписували туди ім’я
учня, що провінився. Учень носив сей лист, доки не міг віддати його кому-небудь
іншому, хто говорив не по латинськи. Першість, що надавали латинській мові,
після заснування колегії, навело на неї небезбечну бурю. Між православними
розійшлася чутка, що колегія неправославна, що наставники її, виховані за
кордоном, заражені єресю, що в ній викладають науки по провідним книжкам
іновірців. Навчають найбільше латинською мовою, мовою іновірців, а чинять це
тому, щоб відвести молодь з дороги віриїхніх батьків! Громада легко присвоювала
собі подібні погляди. Люди звикли до тої гадки, що латинською мовою
відправляють богослуження і говорять вороги їхньої віри, ксьондзи, і тому
вважали вивчання тієї мови неправославним ділом. Могила мав чимало противників,
але це були невчені й негідні свого сану попи, велику кількість яких він усунув
з їхніх місць. Крім того не сприяли йому всі сторонники Ісаї Копинського,
котрий, як видно, сам говорив про неправослав’я свого суперника, що усунув його
з метрополії. Лиха слава про Петра Мтогилу і його науковий заклад поширилася
між козаками, які були готові жорстоко розправитися з тими, кого вважали
ворогами віри. І справді – діло дійшло до того, що одного разу ватага народу,
під проводом козаків, майже накинулася на колегію, бажаючи спалити її і
повбивати наставників. “Ми, — писав опісля Сильвестер Коссів, тодішній префект
київської колегії, — висповідалися й чекали що нами стануть кормити дніпрових
осетрів, та на щастя Бог, бачучи нашу невинність і піклуючись про просвіту
українського народу, розігнав хмару пересудів й просвітив серця наших земляків.
Вони побачили в нас справжніх синів православної церкви. І з того часу поселенці
Києва та інших міст не тільки перестали нас ненавидіти, але стали щоразу
віддавати більше своїх дітей і величати нас Геліконом і Парнасом”. Ця подія, що
загрожувала колегії, трапилася у 1635 році. В тім самім році, коли минула
небезбека, Сильвестер Коссів видав твір “Екзегезисї или Апольогію Кіевскихї
школї”, в ньому він захищав спосіб навчання, прийнятий в колегії. Першість, що
надавали латинській мові, виправдовували в очах Петра Могили і наставників,
яких він обрав за тогочасних обсавин. Українці, що навчалися в колегії, жили
під польським володарством і готувалися до життя в суспільстві, пронизаним
польським ладом і польськимим поглядами. В цьбму суспільстві панувала і глибоко
укорінилася думка, що латинська мова є найголовнішою ознакою освіти, і хто
краще володіє латинською, той гідніший зватися освіченою людиною. Українське
шляхетство у той час дуже квапилося позбутися своєї народності, тому що
русини-українці не були у великій пошані в поляків. Ті, що переходили в
католицтво, з гордістю вважали себе поляками. Щоб усунути це, українцям, які
зберігали свою віру й народність потрібно було присвоїти ті звичаї і признаки,
які давали право на пошану, яка лічила освіченій людині. Латинська мова в
тодішніх суспільських гуртках була, звісно, не тільки для релігійних суперечок
з католиками, тому що у ті часи про “високі” предмети не говорили інакше, як
латинською мовою, латинська мова вживалась у судах, сеймах, сеймиках і на
всяких громадських сходинах. В колегії учні навчалися й тренувалися латинською
мовою, нею проводились класові й публичні диспути. Тому одна сторона наволдила
різні противні православ’ю докази, що були тоді в ззвичаю у католиків, друга
заперечувала їх і обороняла православ’я. Таки диспути не обмежувалися тільки
предметом віри, але простиралися й на всякі філософічні предмети. З організації
диспутів ми бачимо, що Могила намагався виставити проти католицтва учених і
зручних борців за українську церкву, що вміли б поражати ворогів їхньою власною
зброєю. Відповідно тим практичним
поглядам,
Петро Могила надав також цей схоластичний характер усій науковій освіті, що
набиралася молодб в колегії. Головною особливістю схоластичного способу науки,
що існувала в західній Европі в середніх віках і ще панувала в ХVІІ ст., було
те, що під наукою розуміли не стільки кількість і обсяг предметів, підлягаючих
вивчанню, скільки форму або способи, що служили для правильного розкладу,
відносин і значення предмету. Мало знати та гарно вміти користуватись малим
запасом знань – це була мета освіти. Звідти нескінчений ряд формул, зворотів і
класифікацій. Цей спосіб, як показав віковий досвід, мало допомагав
розповсюдженню наукових предметів і давав змогу так званому вченому пишатися
своєю мудрістю, коли він, насправді, був зовсім нгеуком або марнував час, труд
і здібності на вивчення того, що було мало пригідне для життя і краще було б
зовсім забути. Тай цей спосіб, при всіх своїх великих недоліках, мав однак і
добру сторону в свій час. Він привчав голову до розумового процесу, служив, так
сказати б, розумовою гімнастикою, що готувала людину займатися предметами
знання з науковою правильністю. Не можна сказатит, щоби в західній Европі в
часи Могили не було вже іншого способу науки, інших понять щодо знання, але ці
засновки нової освіти, що так швидко і блискучо повели розум людський до
великих винайдень в обсязі природних наук і до яснішого погляду на потреби
розумового і матеріального життя, були далекі і майже не торкалися тодішньюї
Польші, дарма що ще сто років тому вона була родинним краєм Коперніка. Для
Петра Могили це було зовсім природньо зупинитися на тім способі навчання, що
панував в краю, де він жив і для якого готував своїх українських питомців. Тим
більше, що спосіб цей після його перегляду відповідав його найближчій задачі:
виховати покоління оборонців української віри й української народності в
польській громаді. Після погляду на просвіту, освіта, що давала колегія Могили,
повинно здаватися дуже одностороннім: учні, що скінчили курс в колегії, не
знали законів природи настільки, наскільки вони були відкриті й досліджені
тодішніми передовими вченими на заході; мало свідомими вони були і в географії,
історії, науці права. Та доволі було й того, що вони стояли не нижче освічених
поляків. Та щоб крім того оцінити ще й важливість зробленої Петром Могилою
зміни в розумовім житті українського народу, треба поглянути на той стан, в
якому перебувало розумове життя на Україні до того, і тоді його заслуга
покажеться вельми значною, і успіх його заходу безмірно важливим у своїх
наслідках. В краю, де протягом віків панували умови ліннощі, де широкі верстви
народу перебували з огляду на свої поняття майже в первісному стані, де духовні
одинокі провідники якого-небудь розумового світла махінально і недбало
виконували обрядові форми, не розуміючи їхнього значення, не мали поняття про
єство релігії, де приймалися тільки слабі початки освіти, придушувані нерівною
боротьбою з чужинським і неприязним ладом освіти… В краю, де українську мову,
українську віру і навіть українське походження напятновували печатю темноти,
нечемності і негідності з боку пануючого племені – в тім краю нараз з’являються
сотні українських молодців із здобутком тодішньої освіти, і вони не соромляться
називатися Українцями, вони виступають із здобутою наукою для оборони своєї
віри і народності! Хоча київська колегія надавала перевагу латинській мові із
шкодою грецької. Все таки вона працювала й над розвитком української мови й
письменсива. Учні виробляли проповіді українською. Ті, що виходили з колегії у
сані священників, могли научати народ, а братськім монастирі не минула ні одна
святочна служба, коли б незчисленному народові, зібраному в храмі, не
говорилися б проповіді або не пояснювався катихізис православної віри.
Проповідування з того часу стало звичайним явищем в українських церквах, у
Московщині проповідь була явищем майже нечуваним. Учні київської колегії
займалися також віршованою літературою і мали до неї особливе вподобання, але
після польських взірців писали силабічним розміром, як виявилося, зовсім не
відповідним природі української мови, що до наголосу. Головний же недолік
тодішніх віршописців- це те, що вони розуміли під поезією тільки форму, а не
зміст. Учні складали святочні вірші найбільш на Різдво Христове і співали,
ходячи по домах. Ці верші переймав і зберегав навіть народ, хоч вони й різко
відрізняються від народних святочних пісень своєю незручністю, дивоглядністю і
недостачею поезії. Проби учнів київської колегії в драматичній поезії мали
велике значення й важливі наслідки, тому що вони в майбутньому стали
зародженням українського театру. Початок драматичної поезії в Києві було
положено “вертепами”. Так звалися маленькі переносні театри, які учні носили з
собою, переходячи з хати до хати на свято Різдва Христова. У тих театрах
дійовими особами були ляльки, а учні за них розмовляли. Предметами вистав були
різні події з іторії різдва і молодості Христа. Такі вертепи існували дуже
довго, і, мабуть, у давні часи вони мало чим відрізнялися від пізніших. Крім
вистав релігійних, у вертепах (як можна здогадатися з прикладу пізніших часів),
для забави глядачів, представляли різні яви з народного щоденного життя.
За
цією первісною формою слідували “дійства” або вистави, взяті з священної
історії, де з’являлись різні уособлені поняття. Такі вистави найбільш
популярними були в єзуітів, а потім вже перейшли до київської колегії.
Мова,
якою писали тоді учні київської колегії свої проби, була дуже віддалена від
живої мови народної і була мішаниною слов’янської мови з українською і
польською, з великою кількістю різниз високопарних висловів. Треба відмітити,
що після Петра Могили книжкова українська мова почала потроху відчищуватися від
польонізмів, і вироблялася нова книжна мова, що послужила основою нинішній
російській мові. В українських комічних творах мова книжна наближалася до мови
народної української.
Вороги
православ’я кожного випадку намагалися робити колегії всяке лихо. В 1640 році
Могила в своім універсалі скаржився на те, що “намісник київського замку,
потакуючи злобі ворогів колегії, навмисне наслав свого повновласника, який
порозумівся в корчмі з деякими іншими людьми і напав на учня Гоголевського,
винив його у якійсь поганій справі, а намісник без подальшого слідства катував
його”. Це було зроблено з тим наміром, щоб учні, наляканні подальшим
розслідуванням. Розбіглися. Ця подія була настільки важлива, що Петро Могила
був приневолений їхати на сейм і просити від польського уряду провного захисту
для своєї школи.
Вже
тоді Петро Могила, як він сам писав, втратив більшу частину свого майна. Воно
пішло н а уладження школи й церкви. Його власність і власність печерського
монастиря з трудом могли приспорювати доходів на утримання колегії, тому що
вони були спутошені то набігами татарськими, то межиусобицями з козаками. Отже
митрополит був приневолений просити допомоги у різних братств. Крім усього всього,
він дуже старався, щоб підтримати своє улюблене діло. В своїм духовнім
заповіті, написаним, швидше за усе, тоді, як він чув себе близьким до смерті,
він говорить: …”Вбачаючи, що
упадок
святої віри в українськім народі походить не з чого іншого, як з цілковитої
недостачі освіти й науки, дав я обіцянку Богові моєму – все своє майно, що я
дістав від батьків, і все, що не залишилось би тут з доходів, призбируваних з
поручених мені святих місць, з маєтно-збурених храмів Божих, з яких залишилися
сумні руїни, по чати на засновини шкіл в Києві”… Колегію він називає в заповіті
своїм единственнымъ залогомъ, і, бажаючи “залишити її укоріненою в потомственні
времена”, як посмертний дар відписує їй 81000 польських золотих, цілу свою
бібліотеку, четверту частину свого срібла, деякі цінні речі і. На вічний спомин
про себе, свій срібний митрополичий хрест і саккос.
Визначний
політичний і культурний діяч, меценат, філософ, письменник – таким увійшов в
нашу історію Петро Могила. Виснажений хворобою, чекаючи смертної години він
складав заповіт. Звичайно ж, основне місце в ньому відводилося його улюбленому
витвору – колегії, що вже за життя митрополита стала називатися
Києво-Могилянською.
Петро
Могила помер останнього дня 1646 року, встигнувши навести лад у всіх своїх
паперах, розподілити все, що мав. Це саме той випадок, коли можна сказати:
людина підготувалася до смерті і поставила логічну крапку в своїх земних
діянніх. Тривалий час у Київській академії щороку 31 грудня відбувалася
панахида, на яку збиралося все вище духовенство міста. Академія свято берегла
пам’ять про свого великого благодійника.
Його
поховали на вказанному ним самим місці у великій печерській церкви біля лівого
криласа. Він заповів, щоб йому не ставили ніяких монументів чи надгробків.
Пам’ятником Петрові Могилі лишилася славетна академія.
На
мою думку, Петро Могила добре розумів значення духовної культури в житті
українського народу. Саме завдяки йому був зроблений значний крок у розвитку
вищої освіти на Україні. З його ім«ям пов»язане розгортання системи вищої та
середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвропейські
школи, але й могла конкурувати з ними. Він став фундаментатором і творцем
першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу – Києво-Могилянської
Колегії, що стала попередницею Української академії та Київського університету.