Курсова
робота
на
тему:
„Великі
географічні відкриття”
Зміст
 Вступ. 3
					







Розділ 1. Передумови та
причини Великих географічних відкриттів……………………………………………………………………..……6
Розділ 2.Найважливіші морські
експедиції кінця XV- поч XVI ст. 11
2.1. Відкриття
португальцями морського шляху до Індії 11
2.2. Відкриття Колумбом Америки та її колонізація. 13
2.3. Навколосвітня
подорож Магеллана. 23
Розділ 3. Географічні
відкриття другої половини XVI і першої половини XVII ст. …………………..24
Розділ 4.Значення Великих
географічних відкриттів в історії людства……………………………………………………………………………………………………31 
Висновки. 32
Список використаних джерел. 34
Додатки…………………………………………………………………………………………………….35
 

Вступ
Актуальність теми
зумовлена необхідністю з’ясувати, узагальнити і висвітлити причини, передумови
та насідки Великих географічних відкриттів, описати найважливіші морські
експедиції наприкінці XV-XVI ст.
Мета і завдання
роботи:
1. Вивчити і
узагальнити наукові джерела з даної теми.
2. Показати
передумови Великих географічних відкриттів.
3. Довести вплив
розвитку техніки, мореплавства і суднобудування на освоєння нових земель.
4. Дослідити
причини географічних відкриттів.
5. Описати
найважливіші морські експедиції наприкінці XV-XVI ст. та їх вплив на становище
населення відкритих територій.
6. Висвітлити
географічні відкриття другої половини XVII ст.
7. Узагальнити
економічні наслідки Великих географічних відкриттів.
8. Окреслити
початок колоніальної системи і боротьби за колонії між європейськими державами.
Об’єкт і предмет
дослідження. Почати треба з того, що відкриття Америки привело до контакту
європейців з зовсім іншою культурою та економікою, ніж відомі їм досі, з
Америки ми взяли набагато більше ніж від азіатських цивілізацій. Крім того було
покінчено з релігійними уявленнями про світ і всього за наступні 30 років
людство взнало про Землю більше ніж за попередні тисячоліття, і це знання
змінило світ. Крім змін в економіці, політиці і культурі, основною була зміна
світогляду людей. Людство навчилося мислити більш широко, менше зважати на
авторитет релігії. Невипадково на цю епоху припадає розвиток науки, особливо
астрономії. На той час Європа вже була готова сприйняти нові знання. Після
багаторічної боротьби світської влади з папством авторитет релігії серед освічених
людей досить підупав. Виникнення відносно довгих періодів політичної
стабільності привело до загального
зростання виробництва, в результаті чого поширилась освіченість. Боротьба
королів з феодалами призвела до того, що королівська влада все частіше
спиралась на третій стан, що сприяло розвитку торгівлі і ремесел, але для
подальшого розвитку Європі не вистачало золота та ринків збуту. Крім того
аграрне перенаселення вимагало нових земель, війни вже не могли бути
регулятором чисельності народів. Тому експансія європейців була спрямована
зовні. Цьому сприяло і християнство з його месіанською ідеєю. Ледве відбившись
від месіанства арабів, яких погубила багато в чому надзвичайно велика централізація
та моно-культурність, європейці самі перейшли в наступ на Близький Схід. Але
цей наступ завершився невдачею, звідки було винесено перший урок: при рівному
розвитку технологій колонізація неможлива. Наступ хрестоносців на Русь теж
провалився по цим же причинам. По суті, почалося формування європейської
цивілізації – паразита. Європа могла розвиватися лише на уламках завойованих
цивілізацій. Але як показали перші спроби колонізації найближчі землі були
недоступні. Крім того у європейців знову з`явився могутній ворог – турки-османи, що перекрили всі торгівельні шляхи
на схід. Португальське пограбування Гвінеї показало, що є багато диких народів
які можна експлуатувати безкарно. В той момент і сформувалася Європа, яка і в
наші дні будує своє благополуччя на пограбуванні інших. Тому відкриття
багатющого континенту Америки та морських шляхів до Південно-Східної Азії і
Індії забезпечило виживання та процвітання західної цивілізації. Епоху великих
географічних відкриттів можна з повним правом назвати епохою великих
пограбувань та геноциду підкорених народів; європейці, які ще кілька століть
назад могли гнобити та винищувати один-одного, отримували дуже широке поле
діяльності – весь світ. За трагічним збігом в цей час цивілізації Азії та
Америки знаходились, в основному в стадії глибокого занепаду. Вціліти від
«відкриття» вдалось мусульманам завдяки Османській імперії, православним, та
частково будистській цивілізації. Найбільший удар отримали Африка та Америка.
Їхній шлях розвитку цивілізації та більша частина населення була безжально
знищена, скарби пограбовані. На п`ять століть був загальмований розвиток
будистських цивілізацій, мусульманський світ перетворений в союз фанатиків, що
ненавидять всіх іновірців, а їх самобутня культура загинула не маючи змоги
розвиватися в стані постійної війни з християнством. Спроби «європеїзувати»
православ`я призвели до постійних війн
та народних заворушень, і ледь не завершились ядерним армагедоном у XX сторіччі, наша цивілізація теж
зазнала непоправних втрат. 
Історіографія.
Історія Великих географічних відкриттів цікавила багатьох вчених. Серед
іноземних дослідників відомі Дж. Бейкер, Г. Харт, А. Пігафетта, Л.К.
Бадеполоне. Російська школа вивчення географічних відкриттів  представлена
такими дослідниками, як О. Пешель, А. Меншиков, І. Магідович, Г. Гехтман.
Історію Великих
географічних відкриттів, їх передумови, причини і наслідки вивчали і російські
історики: Семенов В.Ф., Граціанський М.П., Сказкін С.Д. та українські науковці
Крип’якевич І.П., Крижанівський О.П.
Епоха великих географічних
відкриттів розпочалася 12 жовтня 1492 року з відкриття Колумбом Америки. Він і
його супутники навіть гадки не мали до яких змін приведе його відкриття. Великі
географічні відкриття — термін досить умовний. І до цього європейці часто
виходили в море і здійснювали далекі експедиції. Наприклад, подорож Марко Поло
до Китаю, плавання вікінгів до Америки, плавання португальців на південь
Африки. Так чому ж епоха великих географічних відкриттів веде свій відлік від
плавання Колумба?
Розділ 1. Передумови та причини
Великих географічних відкриттів.

Передумови. Кінець
XV і початок XVI ст. – це часи великих географічних
відкриттів, коли люди нової епохи шукають нових шляхів для дослідів над світом
і природою. „Пробуджується бажання пізнати ближче тайни природи, невідомі
країни, цілу землю з її незнаними просторами й таємничими океанами” [3: 163]. Взагалі „великі географічні відкриття – це комплекс
найвизначніших відкриттів на суші і на морі, зроблених протягом майже всієї
писемної історії людства” [1:407]. У попередніх історичних епохах людина
безнастанно поширювала своє знання Землі. Фінікіяни, греки й римляни у
старовинних віках пізнали вже значні простори старого світу; у середньовіччі
поширили географічний світогляд араби, нормани й учасники хрестових походів.
Але всі давні відкриття йшли повільним шляхом і зацікавлювали тільки окремі
народи. „Нова епоха відрізняється від давніх тим, що відкриття стають на
першому місці змагань Європи, ведуться незвичайно енергійно й послідовно та
доводять  до таких висновків, якими перше ніхто не міг похвалитися: відкрито
нові, нікому не відомі континенти” [3:163].
Ще однією
передумовою Великих географічних відкриттів був розвиток техніки, який у XV-XVI ст. досяг великих успіхів. Селяни і
ремісники продовжували нагромаджувати трудовий досвід і поліпшувати знаряддя
праці. У гірництві й ремеслі почали застосовувати водяний двигун. Це давало
можливість копати глибші шахти і добувати більше руди. Істотні поліпшення
відбулися у виплавці та обробці металів. З XIV ст. почали будувати домни – великі
плавильні печі. З добутого таким чином чавуну виплавляли залізо і сталь. Металу
тепер виплавляли значно більше, ніж раніше. Його обробляли на спеціальних
верстатах: токарних, шліфувальних, гвинторізних. Багато чавуну і заліза
потрібно було для виробництва зброї. Було вдосконалено ручну вогнепальну зброю,
з’явилися пістолети, важкі рушниці – мушкети.
Тривалий час
європейці не зважувались на далекі плавання у відкритому морі. Не маючи
досконалих карт і морських приладів, мандрівники звичайно плавали в морях, що
омивали Європу. Місцезнаходження корабля визначали тільки в ясну погоду за
розміщенням зірок.
Виходити у
відкрите море стало безпечніше після того, як у моряків з’явився компас. „Перші
уживали його, мабуть, китайці; в ХІІІ-XIV ст. він був удосконалений і поширився по всій Європі. Ужиття
компасу  забезпечувало повернення кораблів додому, перед безцільною блуканиною
по безкраїх морях, що давніше часто траплялося. Поліпшено також географічні
карти, так, що моряк міг використати досвід давніших поколінь” [3:164]. Було винайдено також прилад – астролябію для визначення
місцезнаходження корабля.
„У часи середніх
віків будова кораблів перейшла все сторонній розвиток. Галери, галони, каравели
й інші судна італійців, турків, іспанців прийняли поліпшені форми й надавалися
до далеких подорожей” [3:164]. У XV ст. було створено швидкохідний
легкий парусник – каравелу. Це були рухливі і місткі судна. Вони мали три щогли
з прямими й косими вітрилами і могли рухатися в потрійному напрямі не тільки
при ходовому, а й при боковому і навіть зустрічному вітрі. На каравелах можна
було вирушити в далекі морські подорожі.
Причини. До
далеких подорожей вабили декого ідеалістичні мотиви – відкривати далекі
невідомі народи і навертати їх на християнську віру. „Побожні ченці й гарячі
проповідники немало причинялися до того, щоб заохотити моряків до небезпечних
експедицій” [3:164]. Але ще більшу роль відіграли матеріальні причини. Західна
Європа була вже доволі густо заселена, й „у деяких країнах був надмір населення,
що не міг найти собі потрібного прожитку.  Ці люди шукали собі нових засобів до
життя і пробували найти їх на морі. Морське розбишацтво розвивалося упродовж
цілих середніх віків, і між тими піратами було багато сміливих моряків, що
відважилися на найбільш ризиковані експедиції і багато причинялися до нових
відкриттів” [3:164].
Ще однією
причиною географічних відкриттів була торгівля, яка розвинулася під час
хрестових походів і набула на кінець середньовіччя характеру постійних
торговельних зв’язків. Всілякі східні товари — прянощі (перець, кориця,
гвоздика, імбир, мускатні горіхи тощо), цукор, ювелірні вироби, парфумерні
товари, всякі східні тканини і т. ін.— дедалі більше входили в ужиток вищих і
середніх класів Західної Європи. Купецтво південно-італійських, південно-французьких
і східно-іспанських (каталонських) міст нагромаджувало на торгівлі зі Сходом
величезні багатства. Та в другій половині XV ст. середземноморська торгівля
зазнала гострої кризи. Ряд причин і раніше гальмували розвиток левантійської торгівлі.
Велика кількість посередників (араби, візантійці, італійці та інші) надзвичайно
здорожувала вартість східних товарів. Купцям західних і північно-західних
європейських країн віддалені східні ринки були зовсім недоступні. Завоювання
турками Близького Сходу остаточно погіршило становище левантійської торгівлі.
Турецькі грабежі, піратство, всілякі побори з торгових суден, караванів і
ринків робили торгівлю із східною частиною Середземного моря небезпечною, менш
регулярною і менш вигідною. Єдиним шляхом до Індії, що лишався ще не загарбаним
турками, був шлях через Єгипет і Червоне море. Але цей шлях цілком
монополізований арабами. Навіть венеціанці могли проникати на Схід лише до Александрії, де їх зустрічали з прянощами арабські купці. Думка знайти новий морський
шлях до Індії, в обхід арабів і турецьких володінь, почала дедалі більше
цікавити купців і моряків різних країн Західної Європи.
До пошуків
казкової Індії спонукала європейців ще й інша причина. Товарне господарство, що
розвинулося в Європі, потребувало великої кількості дорогоцінних металів.
Золото й срібло ставали дедалі більш необхідними у господарських цілях для
феодалів і зростаючої буржуазії Європи. Тим часом добування дорогоцінних
металів у Західній Європі прогресувало повільно. Торгівля зі Сходом створювала
додаткові труднощі із золотом та сріблом. Торговий баланс у левантійській
торгівлі був невигідний для Європи. В обмін на дорогі екзотичні товари Сходу
Європа могла дати продукти сільського і лісового господарства, мідь, олово,
почасти сукна та інші промислові вироби, які загалом цінилися все ж набагато
дешевше порівняно з товарами Сходу й тому не покривали вартості купованого на
Сході. Таким чином, європейцям доводилось щорічно доплачувати певні суми
дорогоцінними металами, внаслідок чого замість припливу золота й срібла до
Європи вони відпливали з неї в східні країни.[5:243].
Отже, «проблема
золота» перетворювалась на гостру економічну проблему, яка потребувала також
якнайшвидшого розв’язання. Розшукуючи новий морський шлях до Індії, європейці
водночас гарячково шукали золота. «Золото шукали португальці на африканському
березі, в Індії, на всьому Далекому Сході; золото було тим магічним словом, яке
гнало іспанців через Атлантичний океан в Америку; золото — ось чого насамперед вимагав білий, як
тільки він ступав на нововідкритий берег».
У пошуках шляхів
до Індії найбільш заінтересованими виявилися не італійські купці, яким
левантійська торгівля все ще забезпечувала великі прибутки завдяки монополії на
Середземному морі, а купці і зв’язані з ними феодали інших країн Західної
Європи, що лежали в безпосередньому сусідстві з Атлантичним океаном. Цими
країнами були насамперед Португалія й Іспанія.
Розділ
2. Найважливіші морські експедиції кінця XV – поч. XVI ст.
2.1. Відкриття
португальцями морського шляху до Індії

Португальці
протягом XV ст. в процесі воєн з маврами і разом з тим
в результаті розвитку торговельних відносин з ними досягли північно-західного
узбережжя Африки. Завоювання Сеути у 1415 р. створило для португальців важливу вихідну базу для дальшого просування
на південь уздовж західного африканського узбережжя.
Морським
подорожам у Португалії сприяв сам уряд. Інфант (принц) Генріх Мореплавець
(помер у 1460 р.) збудував великий флот для
обстеження західно-африканського узбережжя. У 1445 p., ще за життя принца Генріха,
португальці відкрили Зелений Мис. У 1471 р. вони досягли Гвінеї, де у пункті, названому Золотим Берегом, збудували сильну військову факторію.
Просуваючись ще далі на південь, португальці в 1486 р. досягли на півдні Африки мису Доброї Надії, відкритого Бартоломео
Діасом (1450—1500). Після цього неважко було вже
досягти і жаданої Індії. Відпливши з Лісабона влітку 1497 р. на чолі невеликої
флотилії з чотирьох кораблів, Васко да Гама (1460—1524) навесні 1498 р. досяг
західного узбережжя Індії, висадившись у місті Калікут. У серпні 1499 р. мандрівники повернулися з вантажем
золота та індійських прянощів. За два роки важкого плавання з 168 чоловік команди живими залишилось
лише 55 чоловік.[8:203].
Відкриття Васко да Гами справило у Португалії величезне
враження. Португальський король Маноель (1495—1521) прийняв з цього приводу титул «повелитель Індії» і прізвисько
«Щасливий».
Згодом один із
видатних поетів Португалії Луїс Камоенс присвятив поїздці Васко да Гами цілу поему під назвою «Лузіада»
(1572). Наслідуючи класичні поеми «Іліаду», «Одіссею» і «Енеїду», Камоенс так
починав свою поему: «Я хочу оспівати знаменитих героїв, які з португальських
берегів вирушили невідомими морями по той бік землі…, непохитних воїнів, які,
здійснивши нечувані подвиги, заснували нову імперію, слава про яку прогриміла
до небес».
Західні і почасти
східні індійські узбережжя, а також Малакку остаточно захопили інші
португальські адмірали — Альмейда (перший португальський віце-король Індії,
1505—1508) і Альбукерк (1509—1515). Столицею, де проживали португальські
віце-королі, стало місто Гоа (на північ від Калікута). Дуже велике значення для
португальського панування в Індії мало загарбання важливих торгових і
стратегічних пунктів — міст Аден (біля виходу Червоного моря в Індійський
океан) і Ормуз (у Перській затоці). Тим самим португальці повністю закривали
старі торгові шляхи з Індії до Александрії Червоним морем і з Індії до Сирії
через Месопотамію. У 20-х роках XVI ст. португальці захопили вже значну частину Зондського архіпелагу. Так за
короткий час була створена велика португальська колоніальна імперія.
Португальці перехопили до своїх рук торгівлю прянощами і завдали удару
італійській торговій монополії. Місце Александрії, а частково і Венеції, зайняло
місто Лісабон, столиця Португалії.[11:327].
Крім основних
колоній в Індії, частково в Індокитаї (Малакка) і на островах Індонезії,
португальці захопили на початку XVI ст. також американську Бразилію, яка довгий час була проміжною зупинкою
на шляху до Індії.
2.2.
Відкриття Колумбом Америки та її колонізація.
Тоді як
португальці просувались уздовж західних берегів Африки до Індії, у сусідній
Іспанії виник інший варіант маршруту до тієї ж Індії. Генуеєць Христофор Колумб (1451—1506) запропонував у 1492 р. іспанському урядові Фердінанда й
Ізабелли проект подорожі до Індії в західному напрямку. Колумб виходив із вчення про кулястість
Землі, яке в кінці XV ст. знову завоювало визнання
в європейській науці. Він звертався вже раніше з аналогічним проектом до португальського
уряду, але йому було відмовлено. У португальців був свій план відкриття
морського шляху до Індії вздовж Африки, який після відкриття Діаса був вже
близький до повного завершення. Іспанський уряд, який на той час саме закінчив
завоювання Гранадського королівства, поставився, навпаки, прихильно до проекту Колумба. Частину коштів на організацію
подорожі вніс сам Колумб,
більшу частину
давав уряд. Колумб виговорив собі і своїм
спадкоємцям право на зайняття посади віце-короля і адмірала у нововідкритих
країнах. 3 серпня 1492 р. невелика ескадра у складі
трьох кораблів вийшла з гавані Палос в Атлантичний океан.[15;223].
12 жовтня 1492 р. Колумб відкрив один з Багамських островів у Карибському морі
поблизу Центральної Америки. Незабаром він відкрив сусідні великі острови Гаїті
і Кубу. В одній з наступних подорожей Колумб виявив береги Південної Америки
(поблизу гирла ріки Оріноко). Ще за життя Колумба почалася колонізація іспанцями Америки. Першу колонізацію
було організовано на острові Гаїті, перейменованому на Еспаньйолу. Проте нова
частина світу, відкрита Колумбом,
не дістала назви
за його ім’ям. Колумб уперто наполягав на тому, що він відкрив Індію, Китай і
Японію. Самі землі в Америці, відкриті ним, викликали незабаром в Іспанії
розчарування. Порівняно із справжньою, «Східною Індією» нова, «Західна Індія»
Колумба виявилася бідною, без міст і цивілізації. У тубільців траплялося золото
та срібло, але далеко не в такій кількості, як сподівались іспанці.
Колумб швидко впав у немилість
двору. У 1506 р. він помер у провінційному
місті Вальядолід у злиднях, всіма забутий. Смерть Колумба лишилася зовсім
непоміченою для сучасників.
Відкритий
Колумбом материк дістав назву — «Америка», за ім’ям іншого італійця,
флорентійця Амеріго Веспуччі (1452—1512). Амеріго здійснив кілька подорожей до
«Нової Землі», дослідивши детально північно-східні береги Південної Америки.
Видана ним у 1507 р. збірка оповідань про його
морські подорожі набула великої популярності. Картографи вже з 1507 р. почали відмічати на своїх картах
землі, відкриті Колумбом,
загальною назвою
«Земель Амеріго». Пізніше назва «Амеріго» була змінена на «Америка» — за аналогією з формою роду і
закінчення назв старих материків — Азія, Європа, Африка.[7:135].
Відкриття Колумба викликало суперництво між Португалією
й Іспанією за нові землі. Щоб запобігти зіткненням, обидві держави уклали між
собою в 1494 р. договір у Тордесільясі,
згідно з яким була проведена межа від полюса до полюса у 2053 кілометра на захід від островів
Зеленого Мису. Усі нововідкриті землі і води на захід від цієї межі повинні
були належати іспанцям, на схід — португальцям. Але оскільки розмежування було
проведене не по всій земній кулі, а лише в західній півкулі, зіткнення сталося,
як тільки іспанці і португальці зустрілися на Молуккських островах. Тоді у 1529 р. у м. Сарагоса було укладено новий
договір, за яким була проведена нова розмежувальна лінія у східній півкулі в 17° на схід від Молуккських островів. Так
стався перший поділ колоніального світу.
Колонізація Америки розпочалася відразу ж після її відкриття. Вже Колумб
висаджуючись на Антільських островах встановлював на березі хрест і
проголошував ці землі власністю короля Іспанії. Після відплиття Колумб залишив
частину екіпажу затонувшої «Санта-Марії» на острові Еспаньйола (Гаїті)
побудувавши там форт Навідад (Різдво). Колумб думав що це Японія і дав
колоністам завдання вимінювати золото. Після прибуття в Іспанію він написав
королям листа в якому говорив таке: «Їх високості можуть бути певні, що я надам
їм стільки золота, скільки потрібно, якщо їх високості сприятимуть мені своєю
милістю, і зовсім незначною допомогою. Крім золота вони матимуть прянощі,
бавовну – і стільки скільки забажають… Я також надам їм алое і рабів, скільки
буде потрібно і скільки мені накажуть відправити»[6:45]. У цьому листі вказані всі плани
іспанців щодо нових земель. Коли до Навідаду приплила друга експедиція Колумба,
то знайшла спалений форт і трупи колоністів. Колоністи вели себе за відсутності
Колумба як зграя злочинців. Грабували навколишні племена, викрадали жінок та
дівчат, поки не набрели на войовничого касіка Каонабо. Його воїни напали на
Навідад, легко взяли форт, так як іспанці постійно влаштовували оргії. Відразу
ж Колумб організував криваву каральну експедицію. Почалася колонізація островів
Карибського моря. Колонізація велась вогнем та мечем, і вона призвела до повної
загибелі корінного населення. Ідальго що прибували з Іспанії не бажали заводити
господарство, займаючись лише грабунком. Населення Антільських островів масово
винищувалось та закабалювалось в рабство. Його вистачило лише на 20 років після
чого довелося завозити чорношкірих рабів. Ідальго не сиділося на місці,
розграбувавши один острів, вони перебиралися на інший. Після усунення Колумба
від справ в Америку ринулась маса авантюристів, хоча траплялися серед них і
вчені. Один з них – людина ім`я якої
дістав весь континент, Амеріго Веспуччі, який відправився в Америку в складі
експедиції Охеди. Всього Веспуччі прийняв участь у чотирьох експедиціях,
висловив думку що це не Азія, а новий континент, і докладно описав свої
подорожі. А тим часом ситуація в колоніях була дуже тяжкою. Золота на
Антільських островах було мало, ідальго швидко спускали свої плантації,
індіанські раби швидко вимирали. На Еспаньйолі довелося ввести заборону
залишати острів боржникам. На одній з каравел, що прямувала на материкову
колонію (нині Панама) виявили одного з ідальго-боржників по фамілії Васко
Нуньєс де Бальбоа. По дорозі ідальго підняв на кораблі бунт, а дібравшись до
колонії захопив там владу, і організував експедицію для пошуку Тихого океану. 
1   вересня 1513 року двісті конкістадорів вирушили в безсмертя. Лише 29
вересня кілька десятків солдатів перетнувши Панамський перешийок, дісталися
Тихого океану. Пограбувавши місцевих індіанців, експедиція повернулась в
колонію, де Бальбоа заарештували як заколотника та стратили. Але його приклад
не зупинив інших шукачів пригод.
18 лютого 1517
року сто конкістадорів на трьох каравелах під командуванням Ернандеса де
Кордови відправились в експедицію та відкрили державу Майя. Але до майя дійшли
чутки про колонізацію Куби, і вони напали на висадившихся іспанців. Лише
вбитими експедиція втратила сімдесят чоловік.[7:76]
У квітні 1518
року до Юкатану вирушила нова експедиція у складі 240 чоловік на чотирьох каравелах
під командуванням Хуана Гріхальви. Експедиція просунулась далі чим попередня і
добралася до країни ацтеків Теночтітлану, там їх прийняли за богів і щедро
обдарували золотом. Після повернення експедиції Гріхальву жорстоко покарали за
те що він не завоював багату країну. Іспанці відразу ж почали готуватися до
завойовницького походу. Керівником призначили молодого дворянина Ернана
Кортеса. Вибір губернатора Еспаньйоли Дієго Веласкеса був невипадковий. Ернан
Кортес встиг повоювати проти Гранади, уславився жорстокістю при підкоренні
Куби. Отримав в нагороду великий маєток, але господарством займатися не хотів.
Маєток був швидко заложений, а Кортес вліз в борги. Веласкес не відпускав його
на материк, тоді Кортес організував змову проти Веласкеса, але його зрадили і
заарештували. Але він втік на волю, через кілька днів попався. Цього разу його
тримали на кораблі, але він знову втік. Після чого з`явився в палаці Веласкеса і попросив
прощення, тоді і був призначений командиром експедиції.
Але коли все було
готово до відплиття Веласкес вирішив усунути Кортеса, друзі повідомили Кортеса
завчасно і він наказав кораблям відпливати. Каравели вже вийшли в море коли в
порт прибули солдати заарештувати державного злочинця Кортеса. Експедиція
зупинялася в портах Тринідад і Гаванна де поповнилася провізією та людьми.
Місцеві губернатори мали наказ заарештувати Кортеса, але міські гарнізони не
мали таких сил. Експедиція Кортеса нараховувала 518 піхотинців, 110 матросів,
14 артилеристів та 200 індіанців для допоміжних робіт.
18 квітня 1519
року експедиція дійшла до узбережжя Мексики. Відразу ж було засноване місто
Веракрус. Місцевий правитель за наказом з Теночтітлану щедро обдарував іспанців
золотом та рабинями, Кортес заявив що іспанці хворіють хворобою від якої одні
ліки – золото і що він повинен зустрітися з правителем Теночтітлану тлатоані
Монтесумою. Переляканий тлатоані наказав затримати чужинців даруючи їм золото.[19:89].
Тут в таборі
Кортеса розпочався розбрат, частина ідальго вимагала повернення додому,
розпочалися криваві бійки після знайомства з ацтекською горілкою – пульке. Тоді
Кортес наказав спалити каравели. Кортес дізнався, що багато племен імперії
ацтеків готові до повстання і вирішив скористатися цим. Останню каравелу він
загрузив золотом і направив в Іспанію до короля Карла V з листом у якому повідомляв про те що
він завоював «золоту країну», і перешкоди що чинив йому Веласкес.
В середині серпня
1519 року конкістадори почали наступ на Теночтітлан. До іспанців приєдналися
армії двох племен: тотонаків і тлашкаланців. Першою жертвою стало місто Чолула.
Вступивши в місто Кортес зібрав на майдані всю міську знать, і наказав її
перестріляти. Після цього у місті знищили всіх від старого до малого, а саме
місто спалили. Тлатоані Монтесума так само вважав що це посланці бога
Кецалькоатла і наказав не чинити їм опору. 8 листопада 1519 року Кортес вступив
до Теночтітлана. При цьому Кортес сказав: «Звідсіля розпочнеться завоювання
імперських володінь, саме тут знаходиться місце, яке диявол зробив своїм
головним сховищем, і коли це місто підкориться нам, і підкориться без
труднощів, то без труднощів буде завойована і решта»[8]. Іспанці вступили до
величного міста, населення якого нараховувало близько 120 000 чоловік (на
той час Лондон – 40 000, Париж – 65 000). Іспанцям відвели палац
Ашаякатля, де вже була приготовлена розкішна вечеря, на одній з стін Кортес
помітив свіжу кладку. Коли стіну розбили то знайшли дві величезні кімнати
наповнені золотом. Як потім згадував Берналь Діаз: «Я був ще молодою людиною,
але мені видалось, що там зібрані всі багатства світу!»[4]. На наступний день
Кортес захопив в полон Монтесуму. Майже пів року він перебував в полоні, а від
його імені керував країною Кортес. Поступово ситуацію усвідомила ацтекська
знать, і організувала змову, але один з змовників зізнався Монтесумі, а той –
Кортесу. Змовників кинули до темниці. Але неприємності іспанці накликали самі
на себе, коли скинули з головного храму статую бога Уїцілопочтлі. Десятки тисяч
розлютованих ацтеків оточили палац. В той же час серед іспанців почався бунт,
бо конкістадори були незадоволені розподілом золота. Тим часом з Веракруса
надійшла тривожна звістка – Веласкес вислав 900 солдат, з них 100 кавалеристів
з суворим наказом заарештувати Кортеса і доставити його на Кубу. Очолював
експедицію друг губернатора Панфіло Нарваес.
Кортес віддав
частину свого золота солдатам, а потім взявши 70 солдатів виступив назустріч
Нарваесу. В Теночтітлані з армією залишився Педро Альварадо.[5:342].
Першим ділом
Кортес підкупив двох офіцерів що приїхали до нього з ультиматумом – негайно
здатися. Вони повернулися в табір Нарваеса, і пообіцяли величезну винагороду
тим хто перейде на сторону Кортеса. Нарваес ледве встиг втікти на Кубу. Підмога
прибула якраз вчасно. В Теночтітлані спалахнуло повстання.
В травні 1520 року
ацтеки звернулися до Альварадо з пропозицією: в обмін на право скористатися
храмом вони обіцяли зняти облогу. Альварадо погодився, але поставив умову: в
храм приходити без зброї. В день свята в храмі зібралося дуже багато людей що
були верхівкою суспільства. Після початку богослужіння Альварадо наказав
знищити ацтеків, що й було виконано.
Коли по місту
пронеслася чутка про новий злочин іспанців, десятки тисяч людей взялися за
зброю, розпочався відчайдушний штурм палацу. Керував повсталими племінник Монтесуми
Куаутемок, який поклявся загинути але не допустити панування чужинців. Ацтеки
не злякалися вогнепальної зброї, тисячі гинули але на їх місце ставали все нові
і нові загони воїнів. Спробував врятувати іспанців Монтесума, який при всіх
регаліях влади вийшов на балкон, тисячі воїнів впали ниць. Але Куаутемок з
вигуком: «Смерть зраднику!» вистрілив з лука. Стріла попала в руку. Ацтеки
повскакували і всі намагалися влучити в того, кого ще хвилину назад вважали
божеством.
Саме в цей момент
в місто ввійшов Кортес, якого пропустили в палац без перешкод. Іспанці
опинилися в пастці. Гіганські втрати несли тлашкаланці та тотонакі, гинули і
іспанці. Полонених іспанців на очах товаришів приносили в жертву. Танули
боєприпаси та запаси харчів. 30 червня 1520 року конкістадори вбили Монтесуму.
Кортес тримав в полоні брата Монтесуми Куїтлаука і племінника Кокомаціна. Він
запропонував їм свободу в обмін на вільний вихід іспанців з міста. Але
опинившись на волі вони приєднались до повсталих. Тоді Кортес вирішив прориватися
з боєм. В ніч на 1 липня іспанці пішли на прорив. Але коли вони добралися до
каналів виявилось що мости зруйновані. Поки будували переправу з усіх боків
вдарили ацтекські воїни. Загинуло 800 іспанців, було втрачено всю артилерію.[4:198].
Лише на початку 1521
року Кортес зібрав нову армію в яку ввійшли 600 іспанців, 25 000
тлашкаланців. На озброєнні було 20 коней та 100 гармат армія знову підійшла до
стін Теночтітлану. Почалася облога міста. Лише в червні після боїв з перемінним
успіхом Кортес зміг приступити до штурму. Обложене місто протрималось до 13
серпня 1521 року, після чого тлатоані Куаутемок був вимушений здатися, встигши
перед цим заховати всі скарби. У війні проти іспанців загинуло понад
300 000 ацтеків. Нині в центрі Мехіко (Теночтітлану) стоїть пам`ятник
останньому тлатоані Куаутемоку. 13 серпня національний день трауру у Мексиці.
Останки Кортеса знаходяться біля муру однієї з лікарень міста Тескоко.
Про існування
легендарної «золотої» країни Біру іспанці дізналися під час походу Бальбоа. Ця
країна стала мрією Франціско Піссаро, незаконно народженому свинопасу з
Естремандори. В Америці він вислужився і став капітаном армії, отримав в Панамі
великий маєток, але швидко його спустив. У листопаді 1524 року зібравши
невеличкий загін Піссаро з компаньйонами (священик Ернандо де Люке та Дієго де
Альмагро) відправилися на південь. Але експедицію спіткала невдача, під час
нападу на одне з племен загинуло 20 солдатів. Експедиція була змушена
повернутися. У Панамі довелось взяти в компаньйони місцевого губернатора. 10
березня 1526 року каравели знову вирушили на південь і дійшли до інкського
міста Тумбес. На одному острівці недалеко від нього Піссаро з 13 супутниками
залишився чекати на підмогу по яку відправились його компаньйони. Лише у 1528
році з Панами прибув корабель, але без солдатів. Губернатор Панами Педро Руїс
заборонив організовувати похід побоюючись що з Панами втече все населення.
Піссаро відправився в Іспанію щоб домовитись з королем, але його в Іспанії
кинули в в`язницю за старий борг. Чутки
про відкриття швидко дійшли до короля. 26 липня 1529 року король підписав з
Піссаро угоду. Піссаро був призначений генерал-капітаном, тобто правителем ще
не завойованої країни. Люке одержав посаду єпископа, а Альмагро титул
губернатора Тумбеса. Гроші на організацію завоювання знайшлись дуже швидко.
Навіть Ернан Кортес вклав велику суму.[15:39].
З недовірою
зустріли Піссаро компаньйони. Адже він прибув з чотирма братами, під загрозою
опинилась угода про розподіл прибутків, але Піссаро заспокоїв компаньйонів.
В січні 1531 року
експедиція відправилась в Перу. В її складі було 120 піхотинців. Коли
експедиція добралась до Тумбеса, то вона застала місто зруйнованим. Тут Піссаро
дізнався про громадянську війну в Тауантінсуйу. До літа 1532 року він чекав, як
будуть розвиватися події. Тим часом війна завершилася перемогою інки Атауальпи.
У вересні 1532 року інка знаходився у місті Кахамарка з 5 000 воїнів. Тут
він дізнався про те що загін чужинців у складі 168 чоловік, з них 67 на якихось
дивних тваринах вирушив у напрямку Кахамарки грабуючи все на своєму шляху.
15 листопада 1532
року іспанці дісталися до Кахамарки. Піссаро розробив підлий план по захопленню
інки. Посланці дісталися до Атауальпи і запросили його на зустріч з Піссаро,
при умові що обидві сторони будуть беззбройними. Інка погодився. 16 листопада
під час зустрічі іспанці перебили охорону і захопили інку в полон. Атауальпа
запропонував іспанцям викуп – кімната заповнена золотом (4,5 на 7,5метрів), і
дві кімнати заповнені сріблом (6,6 на 5,1метра і 10,5 на 5,1метра). Загальна
кількість золота 5,5 тон, срібла 12 тон. На кожного вершника припало 40
кілограмів золота, а на піхотинця 20 кілограмів. Піссаро порушив свою обіцянку,
і отримавши викуп почав судити інку. 19 серпня 1533 року інку було страчено
(повішено). Ніколи ще в історії людства купка авантюристів не захоплювала такої
багатющої країни і таких великих скарбів. Гігантська і могуча імперія інків
впала практично миттєво.[17:52].
Дуже дорого
обійшлося іспанцям завоювання країни майя. Ще в 1527 році 250 солдатів під
командуванням Франціско Монтехо висадились на берегах Юкатану, де заснували
місто Саламанка. Але майя чинили шалений супротив, і через кілька місяців
іспанці залишили цей негостинний край. Новий похід Монтехо повторив наступного
року. Але біля міста Четумаль відбулася битва в якій конкістадори зазнали
поразки і знову відступили. Третю спробу Монтехо зробив у 1533 році зібравши
400 солдатів та 100 вершників. Але іспанців оточили в місті Чічен-Іца, звідки
вони ледве вирвались. До 1541 року іспанці спроб не повторювали. Але в країні
почалася громадянська війна, склалося дві коаліції. На чолі одної став Коком, а
на чолі другої – Шіва. У 1541 році загін в 400 солдатів на чолі з сином Монтехо
знову вторгнувся на Юкатан і уклав союз з Шівою. В червні 1542 року відбулась
головна битва під іспанським селищем Меріда, де Коком зазнав поразки, хоча
партизанська боротьба йшла ще вісім років. Хоча місто Таясала протрималося до
1697 року.
У 1536 році
іспанський загін на чолі з Гонсало Хіменесом набрели на столицю держави
Чібча-муїсків – Боготу де захопили гігантські скарби. Проте головний скарб
держави чібча приховали в сельві. Іспанці його так і не знайшли.
У 1547 році
конкістадори на чолі з Педро Вальдівією перейшли річку Біо-Біо і вторглися в
країну Аураканів (південне Чилі). Щоб залякати індіанців він наказав
відрубувати праву руку кожному полоненому. Але це викликало вибух гніву, весь
народ від малого до старого взявся за зброю. Вождем обрали молодого воїна
Лаутаро, що встиг побувати в іспанців навчився користуватися їхньою зброєю. З
закликом «За свободу необхідно боротися». Молодий вождь дав генеральну битву у
1553 році, він заманив іспанців в пастку де вони всі загинули, Вальдівія
потрапив в полон де його стратили заливши рот розплавленим золотом. Майже сто
років Іспанія вела війну проти арауканів, але програла. У 1665 році була
підписана угода про ненапад, Іспанія визнала Арауканію незалежною державою. В
1744 році держави обмінялись посольствами. У 1885 році Арауканія об`єдналась з Чилі.
Закінчилась
трьохсоттридцятирічна боротьба за незалежність. Боротьба індіанців проти
європейських колонізаторів тривала до кінця XIX сторіччя і дала яскравий приклад
волелюбності, самовідданості та відваги.
2.3. Навколосвітня
подорож Магеллана

Велике значення в
історії географічних відкриттів мала подорож Фернанда Магеллана (1480—1521). 20 вересня 1519 р. п’ять суден Магеллана вийшли з Сан-Лукара й попливли в
південно-західному напрямку на розшуки «Островів Прянощів», як тоді називали
Молуккські острови. Подорож Магеллана відбувалась
у 1519—1522 pp. і була першою в історії подорожжю
навколо земної кулі. Подорож Магеллана являла собою цілу серію відкриттів:
Магелланова протока і Вогняна Земля в Південній Америці, численні острови у
Великому океані, зокрема Філіппінські острови, Зондський архіпелаг і т. ін.
Водночас ця подорож цікава як свого роду синтез іспанських і португальських
подорожей. Португалець за походженням, Магеллан плавав, проте, на іспанських кораблях. Маршрут подорожі — іспанський (у західному, точніше, південно-західному
напрямку). Та метою Магеллана (як і всіх португальських мандрівників) було
досягти Індійського океану та його островів, що славилися прянощами. Сам Магеллан загинув під час подорожі в одній із
сутичок з тубільцями Філіппінських островів. Уціліла частина екіпажу
повернулась до Іспанії на одному кораблі. Із 265 чоловік, які вирушили в дорогу, назад повернулось лише 18.[12:49].
Подорожжю
Магеллана дослідним шляхом було доведено кулястість Землі. Внаслідок цього
європейці так само дістали достовірні відомості про Великий, або Тихий, океан,
про який досі у них було лише невиразне уявлення як про якесь загадкове
«Південне море».
Розділ
3. Географічні відкриття др. пол.XVI – пер. пол. XVII ст.
Географічні
відкриття відбувалися і у XVI та XVII ст. В другій половині XVI ст. іспанці здійснили ряд
тихоокеанських експедицій, які мали на меті розшукати невідомий південний
материк («Невідома Південна земля»). В результаті цих експедицій було відкрито
Соломонові острови (1567 p.), Маркізькі острови (1595 p.), що становили частину Південної Полінезії, і Торресову
протоку (1606 p.), що відокремлювала материк
Австралію від Нової Гвінеї. Наступні великі подорожі в південній частині Тихого
океану були здійснені голландцями.[11.73].
У 1616 р. голландець Шаутен де Горн відкрив
най-південнішу частину Америки — мис,
який дістав його ім’я. У першій половині XVII ст. знову ж таки голландські
мореплавці відкрили узбережжя Австралії, яке спершу називалося Новою
Голландією. Особливо велике значення в обстеженні австралійського узбережжя і
визначенні Австралії як окремого материка мали подорожі голландця Абеля Тасмана (1642—1644), ім’я якого збереглося за о.
Тасманією. Англійські мандрівники проникли в Австралію значно пізніше — лише в другій половині XVIII ст. (подорож капітана Кука, 1769—
1777 рр.).
Великі
географічні відкриття було зроблено в XVI—XVII ст. і
в північній півкулі. Шукаючи північно-західного шляху в Китай, англійські
мореплавці Мартін Форбішер і Джон Девіс здійснили кілька експедицій у 70-х і
80-х роках XVI ст. до берегів Північної
Америки. Ці експедиції виявили протоку між Гренландією і Американським
материком, а також великий архіпелаг островів у Льодовитому океані на північ
від Америки.
На початку XVII ст. пошуки в межах Північної Америки
продовжив якого названі ріка (Гудзон) і затока (Гудзонова затока) названа
третім англійським мореплавцем Генрі Гудзоном (близько 1550—1610 pp).
У
північно-східному напрямі значні відкриття були зроблені наприкінці XVI ст. голландськими мореплавцями.
Голландець Вільям Баренц (1550—1597) обстежив море, яке потім було названо його
ім’ям — Баренцовим морем. В період 1594—1597 pp. Баренц здійснив три зимівлі на
західному узбережжі Нової Землі, куди він потрапив, шукаючи північний морський
шлях до Китаю та Індії (у північно-східному напрямі). Під час останньої зимівлі
він і загинув — замерз разом із своїми
супутниками.[7:169].
Величезне
значення мали російські географічні відкриття, що стосувалися дослідження
Північного Льодовитого океану та північної частини Тихого океану. Росіяни перші
(ще задовго до голландців) відвідали Нову Землю і о. Шпіцберген (на північ від
Скандинавського півострова). Вони обстежили гирло рік Обі і Єнісею, обійшли
Таймирський півострів. Очевидно, вже в кінці XVI ст. російські землепрохідці вийшли на
береги Тихого океану. В 30-х роках XVII ст. група красноярських козаків на чолі з Іваном Москвітіним пройшли
правою притокою Лени —
р. Алданом і
далі, подолавши гори, вийшли до Охотського моря. У 40-х роках землепрохідці Поярков і Хабаров обстежили Нижній Амур і склали вперше карту цієї ріки.
Найбільшим
географічним відкриттям на Далекому Сході було відкриття у 1648 р. сибірським козаком Семеном
Дежнєвим крайнього далекосхідного мису (названого його ім’ям) і Берингової
протоки, яка відділяє азіатський материк від Америки. Відкриття Дежнєва сталося за 80 років до нового обстеження
протоки офіцером російського флоту Берингом.
Розділ
4. Значення великих  географічних відкриттів в історії людства.
Великі
географічні відкриття мали епохальне значення для людства. По важливості їх
можна порівняти з такими подіями, як: утворення перших держав, падіння
рабовласництва, хрестові походи. В історії початок цієї епохи датується 1492
роком, тобто роком відкриття Америки Христофором Колумбом. 
Що ж таке епоха
географічних відкриттів?
Це в першу чергу
переворот в свідомості людей. Відкриття покінчили з легендами і міфами про
форму Землі та невідомі території і їх населення. Подорожі Колумба та його
послідовників, плавання Магеллана за кілька десятків років зробили справжній
переворот в географії. Величезних успіхів досягла астрономія. Успіхи
мореплавства відкрили шляхи розвитку світової торгівлі та зв`язків між
віддаленими територіями. Від, головним чином, каботажного плавання на
невеличких кораблях мореплавці перейшли до океанічного, використовуючи каравели
і нефи. Справжній бум у суднобудуванні та науці мореплавства стався у XVIст. коли з`явилися принципово нові
морські судна та навігаційне устаткування, багато-палубні військові кораблі та
вантажні – для перевезення людей, худоби, коштовностей. Наука, література
опанували оригінальну і надзвичайно важливу для пізнання світу і людини
проблематику: географічні відкриття, подвиги і пригоди, невідомі тварини, нові
раси, самобутні культури і своєрідні релігійні системи, інше зоряне небо.
Особливо прогресували природничі науки та фізика, отримали стимул для свого
розвитку соціально-історичні науки, зароджувалися антропологія та етнографія.
Людство почало жити в новому часі, новій епосі. Недаремно більшість істориків
вважають 1492 роком закінчення епохи феодалізму та початку нового часу.[9:209].
Величезні
відкриті території, що значно перевищували відомі доти землі, змінили ставлення
до між феодальних війн за сусідні володіння. Європейські монархи досить швидко
зрозуміли, що означає для зростання їхньої могутності нові континенти.
Будувалися кораблі і споряджалися флотилії для підкорення заокеанських
територій, стимулювалося піратство. У світових справах значно зросла вага
атлантичних держав – Португалії, Іспанії, Англії та Франції. Втратили своє
монопольне значення центрів мореплавства і торгівлі середземноморські порти.
Почалося швидке
звеличення Іспанії, яка перетворилася на початку XVIст. в наймогутнішу державу Європи.
Вона володіла недосяжними землями за океаном та значною частиною Європи.
Серйозну загрозу становила  Іспанія  для Англії та Франції. До того ж
іспанський король Карл V який носився з ідеєю створення світової держави, був одночасно
імператором Німеччини.
Парадоксально,
але гігантські багатства що принесли Іспанії географічні відкриття справили
руйнівну дію на її подальший господарський розвиток. Золото призвело до
занепаду економіки, зубожіння населення. Левова частина золота потрапила до рук
феодалів і ще більше зміцнила і законсервувала їхню політичну владу. Маючи
багато золота феодальна Іспанія зовсім не дбала про розвиток власної
промисловості і задовольнялася купівлею необхідних товарів у інших європейських
країнах, що пішли шляхом індустріалізації. Здобуті в колоніях золото і срібло
переходили до рук нідерландських, бельгійських, французьких, а головне –
англійських торговців і банкірів. Найбільше в світі пограбування не перетворило
Іспанію на квітучу державу. Навпаки, вже через півтора сторіччя вона стала однією
з найбідніших у Європі. Така ж доля спіткала і Португалію.[14:90].
Господарський
занепад був вражаючим, жалюгідний вигляд справляла мануфактура, знецінилися
гроші. Севілья та Кадис, колись квітучі ворота до «Індій», перетворилися на
перевалочні пункти звідкіля золото і срібло переходили до інших країн Європи.
Збіднілі іспанці навіть не мали коштів щоб дістатися до Нового Світу. Справа
дійшла до такого зубожіння, що коли в 1700 році помер останній король Іспанії з
династії Габсбургів, то в державній скарбниці не знайшлося грошей для
влаштування належного похорону і лише зі вступом на іспанський трон
представника династії Бурбонів що зблизило Іспанію з найрозвинутішою країною
Європи Францією, були проведені реформи які сприяли пожвавленню економіки.
Країна перейшла до мануфактурної стадії розвитку промисловості і стала
розглядати колонії як ринок збуту промислових товарів.
Водночас із
занепадом Португалії та Іспанії набирали могутності Англія, Франція та
Нідерланди, які також пов`язували свої інтереси з колоніалізмом. Вже наприкінці
XVI ст. Піренейські держави зазнали
відчутних поразок від англійців та голландців. Так, Нідерланди захопили
португальські колонії на Далекому Сході та в Південно-Східній Азії і на
середину XVII ст. володіли трьома чвертями
світового торгівельного флоту. В 1588 році англійський флот завдав поразки
іспанській «непереможній армаді», остаточно підірвавши морську могутність Іспанії.
Англія фактично перетворила на свого васала Португалію, а наприкінці XVII ст. зламала могутність Нідерландів на
морі, зазіхнула на іспанські колонії. Як не парадоксально, але спроби позбавити
Іспанію її колоніальних територій виявилися марними, насамперед з причини
постійної боротьби між Парижем і Лондоном за світове панування.[5:257].
В той же час,
використовуючи своє сприятливе географічне положення для участі в легальній
торгівлі з колоніями Іспанії та Португалії, розвитку контрабанди як ремесла, а
також стимулювання корсарства та піратства Англія тим самим брала активну
участь в перерозподілі колоніальних багатств. Англійський економіст Джон Кейнс
висловив оригінальну думку що золото і срібло Перу фактично сприяли створенню
британської імперії. Він писав, що привезені в Англію піратом Френсісом Дрейком
скарби, які були найбільшою здобиччю піратства всіх часів поклали початок
зовнішнім капіталовкладенням країни. Англійська королева Єлизавета скористалася
вдачею свого адмірала і повністю виплатила зовнішній борг, а значну частину
капіталу – 42000 фунтів стерлінгів, вклала в компанію Леванту. Частина прибутків компанії пішла на
створення відомої Вест-Індійської компанії.
Вилучені з
Америки та Індії цінні метали та інші коштовності надійшли в Європу саме тоді,
коли в них з`явилася величезна потреба.
Вони швидко розійшлися по європейським країнам ставши могутнім поштовхом для
розвитку капіталізму, первісне нагромадження капіталу створювало умови для
промислового перевороту, закладення підвалин колоніальної системи, виникнення
світового ринку. Це мало всесвітнє історичне значення.
Скарби настигли
Європу зненацька. Першою реакцією в Іспанії, наприклад, була поява зневажливого
ставлення до землі і до праці взагалі. Вважалося, що справжнє багатство
становлять дорогоцінні метали як такі. Значно зросла по всій Європі вартість
життя, відчутно змінилась система цін, справжній бум переживала фінансова,
банківська справа, розвивалися ринок, торгівля, спекуляція. Швидко зростали
міста. Колишніх багатіїв перевершили нові, насамперед торговці і банкіри.
Буржуазія ставала привілейованим класом суспільства, фінансувала монархів, які
витрачали золото, головним чином, на утримання війська. Одна за одною в Європі
відбувалися буржуазні революції.[9:45].
Значно
поліпшилось і збагатилось харчування європейців. Найбільшого значення набула
картопля завезена з Перу у 1533 році. На початку XVIII ст. цей коренеплід набув значного
поширення в Європі, перетворившись на другий хліб. Не меншу популярність
здобула кукурудза, яка суттєво вплинула на розвиток тваринництва. Дізнались
європейці про томати, квасолю, велику кількість фруктів. Дізналися і про тютюн.
Без сумніву
європейська матеріальна і духовна культура збагатилася досягненнями народів
Азії. Схід став для Європи першим постачальником екзотики, а східні мислителі
стали для освічених європейців зразком мудрості і досконалості. Але реальність
Америки з її самобутніми індіанськими цивілізаціями, які несподівано виринули з
туману віків, просто приголомшили гуманістів Європи. Особливе значення мала
полеміка про людську сутність індіанців. Не припинилася вона і після булли папи
Павла III від 1537 року яка визнала
індіанців «справжніми людьми». Багато європейських гуманістів виступило на
захист індіанського населення та населення Африки та Азії. Велася боротьба за
права людини та расове рівноправ`я.
Захоплені землі
швидко колонізувалися і християнізувалися. Католицька церква насаджувала свої
інституції, в тому числі інквізицію, особливо постраждали Африка та Америка. В
Америці було знищено до 90% корінного населення. Африка перетворилася на
джерело чорних рабів. Колоніальні держави відкривали на узбережжі Африки
факторії, що займалася відловом людей. Цілі африканські народи зникали з лиця
землі, знищені работоргівлею. Історія людства ще не знала такого масового
викрадення та поневолення людей.
Майже три
століття існував і діяв «диявольський трикутник», маршрутами якого
здійснювалась работоргівля. Добували «чорне золото» у різний спосіб. Нападали
на негритянські селища, захоплювали дужих чоловіків та жінок, знищуючи всіх
інших; провокували міжплемінні війни купуючи полонених; влаштовували
«полювання» спустошуючи величезні райони континенту. Під час транспортування
гинуло до 70% рабів, і все одно прибуток становив до 1000% на вкладений
капітал. На справжню братську могилу для мільйонів африканців перетворився
Атлантичний океан.[18:78].
Работоргівля дала
сильний поштовх для розвитку капіталізму. На крові і кістках мільйонів рабів,
негрів та індіанців, закладалося благополуччя європейської знаті. Найбільш
активною в цьому плані була Англія. Лише в 1774 році з Ліверпуля відправилось
за рабами 300 суден.
Залишки
колоніальної системи не демонтовано до цих пір.
Географічні
відкриття мали величезний вплив на економічне життя Європи. Насамперед, вони
зробили революцію в європейській торгівлі. Результатом їх було «раптове
розширення світового ринку, збільшена різноманітність циркулюючих товарів,
суперництво між європейськими націями у прагненні оволодіти азіатськими
продуктами і американськими скарбами, колоніальна система…».
Сталося
грандіозне переміщення торговельних шляхів і центрів. Середземне море, яке
раніше відігравало головну роль в європейській торгівлі, після географічних
відкриттів значною мірою втратило своє значення. Головні торговельні шляхи були
перенесені на Атлантичний океан і Північне (Німецьке) море. Місце Італії,
колишньої найбільш розвиненої торгової країни в Європі, зайняли інші країни —
Португалія, Нідерланди, Англія. Особливо велику роль у XVI ст. почали відігравати Нідерланди.
Місто Антверпен перетворилося на центр світової торгівлі, зосередивши, зокрема,
у себе майже всю торгівлю прянощами.
Португальці
доставляли індійські прянощі звичайно лише до Лісабона. Далі вантажі йшли в
Антверпен і вже звідти розходилися по всій Європі. Антверпенська біржа
здійснювала найрізноманітніші операції кредитного і оптово-торговельного
характеру на дуже великі суми. Близько тисячі купецьких контор, що існували в
Антверпені, належали купцям різних країн Європи, а почасти й Азії, надаючи
антверпенському ринку широкого міжнародного характеру.
Проте в другій
половині XVI ст. з’явилися суперники і в
Антверпена. Одним із них було місто Амстердам у Північних Нідерландах (у Голландії),
другим — Лондон, розквіт якого
припадає в основному вже на XVII—XVIII ст.
Висновки
Отже, для Великих
географічних відкриттів були серйозні історичні і економічні передумови: для
подальшого розвитку європейські країни потребували дорогоцінних металів: золота
і срібла, була необхідна для подорожей техніка: достатньо був розвинений флот.
Крім того, Схід сприймався, як скарбниця.
Великі
географічні відкриття полягали у відкритті Америки, досліджень Тихого і
Атлантичного океанів, в знаходженні морського шляху до Індії навколо Африки, а
також у відкриттях росіян, іспанських, французьких і інших мандрівників.
В результаті великих географічних відкриттів в економіці Нідерландів і
Англії відбувся бурхливий капіталістичний розвиток, який послужив розвитку класу
буржуазії, а також розвитку торгівлі і т.п.
Франція, Іспанія і Португалія слабше користувалася результатами
відкриттів, оскільки відсутність економічних стимулів привела тільки до
зростання розкоші серед правлячих класів.
Таким чином, Великі географічні відкриття послужили змінам в економіці і
соціальній структурі суспільства багатьох країн світу.
Так, революція цін з’явилася новим чинником первинного накопичення
капіталу. Вона посилила економічну роль буржуазії і їх елементів з дворянства і
кріпацтва, які в тій або іншій мірі виявилися пов’язані з новими способами
виробництва.
Великі географічні відкриття  тяжким тягарем лягли на плечі селянства,
вимушеного платити за спорядження експедицій, а також тому, що розорялися в
результаті стрибка цін.
Таким чином, в країнах світу Великі географічні відкриття викликали
неоднозначну реакцію економічного розвитку.
Значення Великих географічних відкриттів в історії людства величезне. Вони
ознаменували нову еру в географічному дослідженні Землі, дали поштовх до
розвитку багатьох областей природознавства, сприяли інтенсифікації світової
торгівлі. Часто в літературі до Великих географічних відкриттів відносять також
виявлення на дні океанів в середині 20 ст. грандіозної системи серединно-океанічних
хребтів протяжністю більше 60000км і глибоководні жолоби. Лише після цих
видатних відкриттів були стерті «білі плями» на географічній карті
Землі.
Найважливішим наслідком Великих географічних відкриттів було також
глобальне переміщення світових торгових шляхів: монополія венеціанських купців
на караванну торгівлю з Сходом була порушена: португальці почали продавати
індійські товари у декілька разів дешевше, ніж венеціанські купці. 
Країни Азії, Африки, Америки і Океанії стають ласим шматком для колоніальної
політики європейських держав, що шукали нові ринки збуту, джерела сировини і
землі для колонізації. Вони також привнесли з собою такі ганебні явища як
работоргівля, розбій, грабіж і піратство. 
Список
використаних джерел
1.        
Бейклесс
Дж., Америка очима першовідкривачів – Москва: – «Політіздат», — 1969 – 328с.
2.        
Бекер Дж.
История географических откритий.- М.,1960.
3.        
Большая Советская
Энциклопедия: В 30 т. – М., 1971. – Т. 4. – 600 с.
4.        
Верн
Жюль. История великих путешествий .- М.,1993.
5.        
Гарсіласо
де Ла Вега, Історія держави інків – Москва: — «АСТ», — 2005 – 408с.
6.        
Крижанівська
О.О., Крижанівський О.П. Історія Середніх віків. – К., 2004. – 368 с.
7.        
Крип’якевич
І.П. Всесвітня історія: У 3 кн. – К., 1995. – Кн. 2. – 424 с.
8.        
Кунін
К.І., Магеллан – Москва: — «Політіздат.», — 1958 – 402с.
9.        
Лієлайс
А., Конкістадори – Київ: — «Україна», — 1996 – 367с
10.     
Лебедєв
М.К. Вперше навколо землі. Подвиг Магеллана. – К., 1950. – 48 с.
11.     
Магидович И.П. История открытия и
исследования Северной Америки. – М., 1962. – 476 с.
12.     
Магідович
І.П., Нариси по історії географічних відкриттів – Москва: — «Віче», — 2000 –
389с.
13.     
Моррісон
С.Е., Христофор Колумб, мореплавець – Москва: — «Політіздат» , — 1958 – 412с.
14.     
Мюллер
В.К.Путешествия Христофора Колумба.- М.,1960.
15.     
Путешествия
Христофора Колумба. Дневники, письма, документы. Пер. с испан. Света Я.М. / Под ред. Магидовича И.П. –
М., 1961. – 515 с.
16.     
Пащук
В.В., Викрадення континенту – Київ: – «Україна», — 1991 – 320с.
17.     
Ревзин Г.
Колумб. – М., 1947. – 362 с.
18.     
Семенов
В.Ф. Історія середніх віків. Пер. з рос. – К., 1975. – 528 с.
19.     
Фрадкин
Н.Г. С четырех сторон
горизонта. – М., 1962. – 142 с.
20.     
Хрестоматія
з історії середніх віків: У 3 т. / За ред. Граціанського М.П., Сказкіна С.Д. –
К., 1953. – Т. 3. – 340 с..