План
Вступ
Розділ
І. Історичні умови і визначальні фактори культурного розвитку України в другій
половині ХІХ ст.
І.1
Національні культурні організації і рухи в умовах реакційної урядової політики
І.2
Освіта
					







І.3
Природничі науки
І.4
Гуманітарні науки
І.5
Особливості літературного процесу
Розділ
ІІ. Мовна ситуація в Україні у другій половині ХІХ ст.
ІІ.1
Наслідки Емського указу
Розділ
ІІІ. Загальна характеристика діяльності «Просвіт» та виникнення нових
форм культурно-освітньої роботи
Розділ
ІV. Розквіт та основні напрями розвитку народної творчості. Професійне
мистецьке життя
ІV.1
Музика
ІV.2
Театр
ІV.3
Образотворче мистецтво
ІV.4
Архітектура
Висновки
Список
використаних джерел та літератури
Додатки.
Циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону української мови (18
липня 1863 р.)
Вступ

На духовній і
матеріальній культурі українського народу відбилася надзвичайна драматичність
його історичного буття. Суть, роль і визначальні етапи еволюції національної
культури і національної свідомості і досі залишаються науково не осягнутою
сферою об’єктивного вивчення в Україні.
Актуальність
теми. Творення, збереження і розвиток культури є
головним змістом історичного процесу. І сьогодні, коли Україна стала на шлях
державотворення і демократизації суспільства, що супроводжується соціально-економічними
та політичними зрушеннями, руйнуванням стереотипів та виробленням нових
підходів, визначення напрямів розвитку культури, її орієнтацій, пріоритетів є
найважливим завданням. Його успішне розв’язання
можливе лише на основі вивчення та осмислення набутого, критично засвоєного
досвіду, з урахуванням найціннішого в ньому. У зв’язку
з цим особливої актуальності набувають проблеми філософського, історичного,
етнологічного та мистецтвознавчого осягнення художньо-культурної сфери життя
народу, нації, суспільства як в далекому історичному минулому, так і в новий та
новітній часи. 
Актуальність дослідження
зумовлюється й тим, що досі дуже мало спеціальних робіт, де б узагальнювалася
історія розвитку культури України періоду розвитку капіталістичних відносин
другої половини XIX ст., хоча є праці, що містять цінні дані та узагальнюючі
твердження про культурну ситуацію на Україні в зазначений період. 
Об’єктом
дослідження є культурна ситуація в Україні періоду розвитку
капіталістичних відносин (Друга половина ХІХ століття).
Предмет
дослідження –
визначальні фактори культурного розвитку у зазначений період, функціонування народної
творчості та мистецького життя у контексті розвитку культури України другої
половини XIX ст. Оскільки охопити всі аспекти цього явища в одному дослідженні
неможливо, переважна увага надається мовній ситуації в Україні, виникненню
нових форм культурно-освітньої роботи та розвитку народної творчості, як
найпоказовішим для даного періоду.
Хронологічні межі
дослідження охоплюють події другої половини XIX ст., період, відомий в історії
України як національно-культурне відродження.
Мета
і завдання дослідження: на основі аналізу
наукової літератури, періодики, спираючись на досягнення попередників,
дослідити особливості розвитку культурних процесів в період формування
капіталістичних відносин у суспільстві; виявити, проаналізувати і узагальнити
особливості культурної ситуації в Україні у другої половини XIX ст.
У відповідності з
поставленою метою визначаємо такі завдання:
·           
Розглянути вплив відомих указів щодо заборони української
мови на стан духовного життя населення;
·           
Проаналізувати діяльність нових духовних осередків у справі
розбудови національної культури. 
Методологічну і
теоретичну основу дослідження становлять загальні науково-дослідницькі принципи
об’єктивності, історизму,
системний підхід як всебічний і логічний аналіз структурних елементів у їх
взаємозв’язку і взаємозалежності,
що дозволяє адекватно розглянути історичні реалії.
Українська
національна культура постала як узагальнене вираження творчого потенціалу
народу, його світорозуміння, релігії, моралі, художнього мислення, науки й
філософії. Вона відіграла вирішальну роль у формуванні української національної
ідентичності та в національному самоутвердженні українського народу. Гідне
місце в цьому процесі належало національно-культурному відродженню, яке мало
місце в другій половині XIX ст.
Практичне
значення одержаних результатів. Матеріали курсового дослідження
можуть бути використані у підготовці фундаментальних праць з історії України,
історії культури України. 
Структура роботи
зумовлена логікою дослідження, його метою і основними завданнями, а також
прагненням автора представити культурну ситуацію в Україні другої половини ХІХ
ст., як цілісне історико-культурне явище. Робота складається із Вступу, чотирьох
розділів і Висновків, списку використаних джерел та літератури та додатків.
Розділ І. Історичні умови і визначальні фактори
культурного розвитку України в другій половині ХІХ ст.
У кінці XVIII ст. територія України була розділена між
Австрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80%) імперіями. До цього часу
завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений
бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У
Росії у XIX ст. особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення
Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими
правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у
народному середовищі. Тобто на рубежі XVIII-XIX ст. у розвитку української
культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її
існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI
ст., коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського
суспільства відмовилася від національної культури, православ’я, ополячилася. В
тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе
козацтво. Однак до кінця XVIII ст. козацька старшина стала частиною російського
дворянства і втратила колишню роль. У XIX ст. в Україні поступово складається
новий соціальний шар суспільства — національна інтеліґенція. Поява в її особі
культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі
зробили реальним українське культурне відродження. 
Рідко
коли спостерігався такий захоплюючий, різноманітний і широкий розквіт нових
ідей, як у XIX ст. До того часу вже давно завершився розпочатий в епоху
Відродження відхід від поглядів, згідно з якими світ можливо було збагнути лише
з точки зору Божої волі. Освічені європейці утвердились у переконанні, що розум
людини цілком здатний аналізувати й спрямовувати людське життя. Ця впевненість
у можливостях інтелекту привела до небаченого розмаїття нових ідеологій.
Власне, у цей час ідеологія — тобто система поглядів, що претендує на пояснення
минулого й теперішнього світу й на роль дороговказу до кращого життя в
майбутньому,— постає як рушійна сила історії. [1, 36-37]
Тісно
пов’язаною з цими подіями була поява інтелектуалів, або інтелігенції, як у
Східній Європі називали подібну соціальну групу. Неперевершена в обгрунтуванні
та поширенні ідей, у мобілізації мас на їх утілення, на авансцену політичних і
культурних змін у Східній Європі виходить інтелігенція. І однією з найбільш
захоплюючих концепцій, що їх висунули інтелектуали XIX ст., була концепція
нації (національної свідомості). Вона являла собою цілком новий спосіб не лише
тлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку. На Україні, як і в інших
країнах, виникнення цієї концепції, поза всяким сумнівом, свідчило про
наближення сучасної епохи, бо з усвідомленням національної належності прийшли
ідеї та питання, які й сьогодні лишаються з нами.
І.1 Національні культурні організації і рухи в
умовах реакційної урядової політики
Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірі
становлення української інтелігенції в її середовищі виникають різні
національно-культурні організації і рухи. Їх створення відбувалося за
несприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності, твердості.
У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у
Східній Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літературному
процесі. У Києві приблизно в 1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське
братство — не культурна, а політична національна організація, перша в історії
України, і, що характерно, створюють її видатні діячі вітчизняної культури
(М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, Т.Шевченко). Мета товариства
підкреслена назвою — слов«янська єдність, створення федерації слов»янських
демократичних республік. Ідеї організації — рівність людей, необхідність
знищення кріпацтва — пронизували творчість його організаторів. Розгром братства
в 1847 р. важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція
політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст. [3, 52-55]
Всю другу половину XIX ст. активність національної інтеліґенції
розгортається майже виключно в сфері “культурництва”. У кінці 50-х років на
Правобережжі серед дворянства та інтеліґенції, в тому числі польської,
складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському народу, поважають
його культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху
став В.Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядів
стали називати “хлопоманами”, тобто “любителями народу”. Як розвиток тих же
настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університету
створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація “Громада”. Свою
мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалися
безкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова
педагогічна школа, де готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачі
працювали в ній безкоштовно. У київській “Громаді” брав участь М.Драгоманов —
історик, політичний діяч, П.Чубинський — етнограф, поет, автор слів гімну “Ще
не вмерла Україна”. Подібні громади виникли в багатьох містах.
Ідейний центр “громадівського” руху виявився у Петербурзі. Сюди в
кінці 50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. В.Білозерський
домагається дозволу і на гроші меценатів в 1861 р. починає видавати перший
регулярний український літературний і суспільний журнал “Основа”. У ньому
співробітничають Костомаров, Куліш, Драгоманов, публікується спадщина Шевченка.
У цей час зав’язуються тісні контакти з передовою російською громадськістю.
Навіть з боку уряду робляться деякі ліберальні кроки: Кулішу доручають
перекласти українською мовою закони про скасування кріпацтва, за державний
рахунок видаються українські підручники. [16, 164-166]
Ситуація кардинально змінюється в 1863 р. після антиросійського
повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстоко
придушується. Прокотилася хвиля арештів, Полтавська і Чернігівська громади були
повністю розгромлені, журнал “Основа” закрився. Особливою непримиренністю
відрізнялася позиція міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва. Він
підписує сумно відомий указ, що забороняє друкувати українською мовою
навчальну, наукову і релігійну літературу на тій підставі, що “никакого
особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”. Після
нетривалого “перепочинку” на початку 70-х років, відміченого активізацією
історичної науки і літератури, про що вже йшла мова, антиукраїнська політика
була продовжена. У 1876 р. в місті Емсе царем Олександром II був підписаний
указ, яким заборонялося: друкувати і ввозити в межі імперії книги українською
мовою, ставити спектаклі і навіть писати тексти до музичних нот українською.
Однозначної заборони української художньої літератури на “малоросійській” мові
не було, але цензура таких книг не пропускала, навіть з російських творів
викреслювалися українські слова.
Імперська великоросійська політика привела до того, що український
центр в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщині
після революції 1848 р. формально нерівність української мови було усунено, у
Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. На
практиці польське домінування зберігалося, в 1859 р. навіть спробували ввести
латинський алфавіт в “русинську” писемність. У таких умовах значна частина
місцевої інтеліґенції побачила порятунок в тісному союзі з Росією, причому не з
демократичними, а з урядовими реакційними колами. Склалася теорія і про єдність
мови. Описана течія отримала назву “москвофільства”. 
“Москвофілам” у національному культурному русі протистояли
“народовці” — однодумці і продовжувачі справи громад. Їх журнал “Правда” з 1867
р. починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою
історію веде товариство “Просвiта”, що займалося виданням книг, журналів
українською мовою. Багато відомих діячів української культури переїжджають зі
Східної України в Західну. У Львівському університеті активно працює
М.Грушевський. Часто буває тут П.Куліш. З Женеви підтримує зв’язок
М.Драгоманов. З’являються свої лідери, передусім І.Франко. У 1873 р. у Львові
засновується згадане вище “Літературне товариство ім.Шевченка”, перетворене в
1892 р. в наукове. У 90-і роки воно видає солідне періодичне видання —
“Лiтературно-науковий вiсник”, що друкував авторів і розповсюджувався і на
Заході, і на Сході України. [16, 166]
І.2 Освіта
Вирішальною передумовою формування української національної
різночинної інтеліґенції став розвиток освіти. У XIX ст. нові потреби
управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин,
примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то
на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на
початку XVIII ст. практично кожне українське село мало початкову школу, то до
його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися
на кошти батьків. У XIX ст. система освіти почала розвиватися у рамках
загальнодержавної російської політики.
При Олександрові I створюється система освіти, яка складається з 4
рівнів, узгоджено пов’язаних між собою. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльні
школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці
школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем були
двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали
гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися
майже виключно діти дворян і чиновників. 
У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні.
Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у
початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і
польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було
введене обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна
частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною. [14, 62-67]
Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти,
реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які
існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових
народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і
робітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питома
вага письменних коливалася від 15 до 28%, до того ж все навчання йшло
російською мовою. І все ж кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку
століття до 1700 у другій його половині. 
Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося
число людей, пов’язаних з народним середовищем і українською культурною
традицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів. У
1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та
громадського діяча В.Каразіна було відкрито Харківський університет, який зараз
носить ім“я свого засновника. Навчання тут проходило російською мовою, однак
університет став перетворюватися на центр саме української культури. Його
ректором був П.Гулак-Артемовський — відомий український поет. Тут видавалися
“Український вісник”, “Український журнал”. Звідси вийшло багато видатних діячів
української культури: Г.Квітка-Основ’яненко — автор перших українських
повістей, М.Костомаров — видатний історик, О.Павловський — автор першої
української граматики, А.Павловський – український математик і багато інших. 
У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором
якого став відомий український вчений — М.Максимович. Він заохочував і особисто
брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам’яток старовини. У
1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. – Київський політехнічний
інститут, 1899 – Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна
гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами
науки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.)
університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами. [14, 72]
І.3 Природничі науки
Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих
наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики
були зроблені М.Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став
М.Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. Фундатор
школи російських доменників М.Курако багато років працював на металургійних
заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог І.Мечников і мікробіолог М.Гамалія
заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Д.Заболотний і В.Високович
зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань.
З Україною пов’язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії
М.І.Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти,
став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві. Крім того, слід
назвати геніального українського винахідника М.Кибальчича, який вже в ті часи
запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем
вже в ХХ ст. названо кратер на Місяці). 
І.4 Гуманітарні науки
У багатьох європейських країнах в кінці XVIII – на початку XIX ст.
починає зростати інтерес до національної історії. Можна пригадати величезну
популярність романів Вальтера Скотта у Британії, багатотомної “Історії Держави
Російської” М.Карамзіна в Росії. Починається збирання фольклорних матеріалів,
перші публікації з’являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казки
братів Грімм). Виходять і перші слов’янські збірники. Відомо, який інтерес
викликали у О.Пушкіна “Пісні західних слов”ян”.
В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської
інтеліґенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських
народних пісень видав князь М.Церетелі у 1819 р. — “Досвід збирання старовинних
малоросійських пісень”. Три збірки підготував і видав ректор Київського
університету М.Максимович. І.Срезневський, крім збирання фольклору, почав
активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності
української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм
багатством, польській — мальовничістю, сербській — милозвучністю. 
Дослідником, який по’єднав високий професійний рівень, прогресивні
політичні погляди, розуміння українських національних інтересів, активну
громадянську позицію, став історик Микола Іванович Костомаров. Його світогляд
складався під час навчання у Харківському університеті. У 1845 р. Костомаров
стає професором кафедри російської історії Київського університету. Тоді ж він
брав участь у створенні і діяльності нелегального Кирило-Мефодіївського
товариства — першої української політичної національної організації. Після
розгрому братства був арештований, рік просидів у Петропавловській фортеці, 9
років провів у засланні в Саратові. Тут написав одну з основних своїх робіт —
“Богдан Хмельницкий и возвращение южной Руси России”. Пізніше завідував
кафедрою історії Петербурзького університету. Костомаров писав вірші, історичні
драми, повісті українською, а наукові праці – російською мовою. Підсумком його
дослідження стали 16 томів “Исторических монографий” і 6-томна “Русская история
в жизнеописаниях ее главнейших деятелей”. М.Костомаров захищав принцип
об’єктивності в історичній науці: “Істинна любов історика до своєї вітчизни
може виявлятися тільки в суворій повазі до правди”. 
Вихід української історичної науки і всього українознавства на
якісно новий рівень пов«язаний з ім»ям професора Київського університету
В.Б.Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність:
проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки,
організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром
цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського
географічного товариства. У 1874 р. у Києві з великим успіхом пройшов
Археологічний з’їзд. По-друге, В.Антонович у власних наукових роботах поглиблює
й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень
присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст — спектр його
інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду
українознавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був
М.С.Грушевський. [16, 169-170]
Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою
фігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній
Україні, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до
Києва. У 1894 р. за рекомендацією В.Антоновича Грушевський отримав кафедру
всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь не
тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство ім.
Шевченка – першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному
житті. Грушевський — один з організаторів Національно-демократичної партії
Галичини, пізніше — “Товариства українських поступовців”. Головні події
політичної долі Грушевського розгорнуться у ХХ ст.: арешт і заслання у Росії
під час Першої світової війни, обрання головою Центральної Ради у 1917 р.,
еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких інститутах.
Величезна наукова спадщина М.С.Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала
гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів
і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну
науку. Його багатотомна “Історія України-Руси” — фундаментальний узагальнюючий
систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і
концепції. 
На рубежі XIX-XX ст. в українській історіографії працюють вже не
одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених. 
Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає
заснування завдяки спільним зусиллям інтеліґенції Наддніпрянщини та Галичини у
1873 році “Літературного товариства ім. Шевченка”, яке через кілька років під
назвою “Наукове товариство ім. Шевченка” по суті перетворилося у першу
вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний
друкований орган Товариства – “Записки Наукового товариства ім. Шевченка”. З
1895 р. М.Грушевський став редактором “Записок Наукового товариства ім.
Шевченка”, а з 1897 р. – головою Наукового товариства ім. Шевченка. За час його
головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів
“Записок”. Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда
вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами:
М.Грушевський, І.Франко, І.Крип’якевич, а згодом видатні постаті світової науки
– А.Ейнштейн, М.Планк, А.Мазон, Д.Гільберт.
Особливе місце і в українській історії, і в українській
історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч,
просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням
новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. З 1877 р.
під його керівництвом друкарня “Громада” у Женеві була єдиним центром видання
літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов
приходить до найважливішого висновку — національні проблеми українці можуть
вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до
історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького
етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох
інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії.
Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна
історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії
до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого —
обов’язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.
І.5 Особливості літературного процесу
У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли
українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах
урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної
мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав:
“Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв”язок між
інтелігенцією і народом…” Звідси — й особливості української літератури XIX
ст. – народні теми творчості, реалізм і демократизм. 
Суперечливість духовного життя України того часу відбилася в
творчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П. Куліша. Це ім’я майже
на півсторіччя незаслужено було забуте, але зараз викликає пильний інтерес.
Прихильник культурно-національного відродження, Куліш болісно шукав шляхи до
нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства — до літературної
діяльності у петербурзькій “Основі”, від союзу з галицькою громадськістю — до
надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки
“Записки о Южной Руси”, історичного роману “Чорна рада”, тритомної історичної
праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б. Хмельницького
“История отпадения Малороссии от Польши”.
Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок
(М. Віленська). Її збірка “Народнi оповiдання”, повісті “Iнститутка”,
“Кармелюк” приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту,
вражають образами простих людей. Російською мовою розповіді переклав
І.Тургенєв. Т. Шевченко у вірші “Марку Вовчку” звертається до неї як до
продовжувачки справи свого життя. [6, 231-236]
Твори знаменитого українського байкаря Л.І.Глібова в руслі
демократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ’я
простих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво. 
С. Руданський закінчив медичний факультет Петербурзького
університету і працював лікарем в Ялті у Криму. Популярність йому принесли
“співомовки” — сатиричні невеликі вірші, діалоги. Тільки після його передчасної
смерті Олена Пчілка та інші письменники зібрали й опублікували його чудові, в
стилі народних пісень, ліричні вірші.
І. Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанр
соціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем в
школах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав всі шари українського
суспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблеми
взаємин інтеліґенції і народу (“Кайдашева сiм”я”, “Микола Джеря”).
На революційно-демократичних принципах базувалася творчість Панаса
Мирного (П.Я. Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів і
повістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівня
художньої досконалості. Романи “Хiба ревуть воли, як ясла повнi?” (спільно з І.
Біликом), повісті “Лихi люди”, “Лихо давнє i сьогочасне”, “Голодна воля”, п’єса
“Лимерiвна” та інші його твори — це величезна художня епопея, яка відображає
життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо у
післяреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирного
було те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їх
переживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.
Служінню ідеалам трудового народу присвятив творчість
революціонер-демократ П.А. Грабовський, який помер на засланні у Тобольську.
Розглядаючи літературу як “живу творчу силу суспільного руху”, він створив
прекрасні революційні вірші (збірки “Пролiсок”, “З Пiвночi”, “Кобза”).
У 70-і роки приходить до літератури І. Франко. Людина
різносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії і
публіцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії,
філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримав
можливість закінчити школу і гімназію, І.Франко так формулював своє кредо: “Як
син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себе
зобов”язаним віддати свою працю цьому простому народові”. Своєму принципу
Франко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах “Друг” у
Львові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований за
соціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальної
партії), але найбільш вражаюче і послідовно — в літературній творчості: ліричні
збірки “З вершин i низин”, “Зів”яле листя”, історична повість “Захар Беркут”,
гостросоціальний “Борислав смiється”, поема “Моїсей”, психологічна драма
“Украдене щастя”. І.Франко багато зробив для зближення літературного процесу в
Західній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськими
літературами (був обраний членом багатьох наукових товариств, перекладав
Байрона, Гейне, Гете. а також визначних поетів і письменників різних часів
італійської, французької, англійської, норвезької, чеської, словацької,
польської, російської, німецької, давньогрецької, давньоримської,
давньоіндійської та інших літератур світу). [6, 240-241]
Яскравим явищем української літератури була творчість Лесі
Українки (Л.Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньої
тематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії,
глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичних
ідей. У її вихованні, освіті яскраво проявилися національні традиції, які
склалися до 70-х років. Батько — учасник руху “Громад”, друг М.Драгоманова,
мати — письменниця Олена Пчілка. І.Франко писав, що після шевченківського “Поховайте
та вставайте” Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова. З
разючою мужністю Л.Українка протистояла особистій трагедії — вже в дитинстві її
спіткала важка, невиліковна тоді хвороба. Вимушена подовгу жити на Кавказі, в
Єгипті, Італії, вона ніколи не замикалася на лікуванні, вивчала історію,
культуру, традиції країн, куди привела її доля. Від лірики письменниця йде до
поем (“Давня казка”, “Самсон”, “Роберт Брюс”), і вінчають її творчість
драматичні поеми (“У катакомбах”, “Касандра”) та поетичні драми (“Лiсова
пiсня”). 
У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського. У цей період
він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався на
революційно-демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели і
продовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показує
благородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності,
їх прагнення до свободи. 
Таким чином можна виділити такі етапи розвитку української
літератури в ХIX ст.: 
·          
40-50-і роки XIX ст. – творчість Т.Шевченка й оформлення
української літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичне
змалювання народного життя;
·          
друга половина XIX ст. – широка палітра літературних жанрів,
поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення проблематики,
ускладнення образного ряду, особливо у творчості І.Франка, Л.Українки,
об’єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні.
Розділ ІІ. Мовна ситуація в Україні у другій
половині ХІХ ст.
Заголовком
для даного розділу може послужити висловлювання Лесі Українки з її відкритого
листа до французьких поетів: «Ганьба вільним поетам, що перед чужинцями
дзвонять ланцюгами добровільно накладених кайданів. Неволя ще огидніша, коли
вона добровільна». Прикро, що слова про духовне рабство, написані поетесою
більше 100 років тому, є для українців, актуальними й донині.
Усілякі
окупанти, що хотіли осісти на українській землі, винищували не тільки мову, але
й інтелектуальну еліту, яка, звісно, є найвищим репрезентантом будь-якого
народу. 
Треба
відзначити, що поневолювачі були особливо жорстокими й безпощадними до
представників письменства, позаяк останні – обереги національної самобутності. Не
були винятками Австро-Угорщина, Річ Посполита чи царська Росія. Кожен із
займанців розумів, що час, а радше – невирішене національне питання, призведе
до розпаду їхньої імперії. 
Ані
Австро-Угорщина, ані Річ Посполита не відзначалися, м’яко кажучи, толерантністю
до української мови. У Польщі з великими труднощами вдавалося вибороти обмежене
функціонування української мови.
Однак
особливою жорстокістю супроти українства вирізнялася царська Росія. Варто
лишень згадати сумнозвісні документи тих часів: Валуєвський циркуляр (1863 рік)
про заборону української мови, в тому числі й у друкуванні книг. (Див.
Додаток І)
Як
приклад незгасаючого імперського нахабства та крайнього шовінізму звучали слова
міністра внутрішніх справ Росії Валуєва: «Ніякої окремішної малоросійської
мови не було, нема і бути не може». 
Другий
документ – Емський указ (1876 рік) – доповнення до Валуєвського циркуляру, був
спрямований на цілковите й безповоротне знищення української мови, зокрема в
царині культури. А саме: заборонялося ввозити з-за кордону українські книжки,
робити українські переклади, ставити театральні вистави тощо).
ІІ.1 Наслідки Емського указу
Окрім хвилі негативних емоцій, указ
викликав і низку довготривалих негативних – з погляду урядових інтересів –
наслідків. Уся українофільська культурна активність набула тепер характеру
символічних маніфестацій і притягальних властивостей забороненого плоду.
Видавнича діяльність перемістилася за кордон, у Галичину та Женеву, куди
переселився М. Драгоманов. Туди ж відсилалися і гроші, які Громада активно збирала
у Південно-Західному краю. Поступово Галичина перетворилася в український
культурний П’ємонт, надійно захищений австрійським кордоном від впливу
Петербурга. Указ підривав і позиції проросійськи орієнтованих галицьких
русинів, яких уряд збирався підтримувати передбаченими в указі таємними
субсидіями «Слову».
Отже, уряд укотре «наступив на граблі».
Зовсім недавно, по свіжих слідах польського повстання, віленські
генерал-губернатори М. Муравйов і К. фон Кауфман у своїх спробах покласти край
поширенню польської книги у Західному краї не зупинялися навіть перед знищенням
латинських шрифтів у друкарнях. Результатом стала масова контрабанда польських
книг з Галичини та Царства Польського, тож заборону видавати і продавати
польські книги у північно-західних губерніях уже в 1869 р. довелося відмінити.
Неважко було здогадатися, що за наявності української видавничої бази у
Галичині, а про це йшлося навіть у матеріалах самої Наради, Емський указ мав
аналогічні наслідки. 
Досить показовою є реакція на Емський
указ галицької преси. Польська «Газета Народова» із задоволенням скористалася з
цієї ситуації для пропаганди ідеї польсько-українського союзу проти Росії.
Підкресливши, що «руський народ […] ніколи не розплинеться в монголізмі»,
газета зробила однозначний і бажаний для себе висновок: «Бути русином і бути в
добрих стосунках з Москвою надалі не можна». Тут же давалися практичні
рекомендації: «Хто заборонить закордонним русинам писати і друкувати, оминаючи
цензуру, або спроваджувати чисто руські твори з-за границі без дозволу урядової
влади? Тимчасово цей удар буде сильний для русинів – але благотворний назавжди.
[…] Байдужі перетворяться на фанатиків, сплюхи спроможуться на чуда. Як
велика пожежа, як морська буря, національне переслідування викликає чудодійне захоплення.
Діти стають героями, розважливі мужчини прагнуть пальми мучеництва… […]
Щирим галицьким русинам не потребуємо говорити, що тепер пора їм робити!»[12,
37-38]
Незграбність і контрпродуктившсть
Емського указу стають особливо очевидними, якщо оцінити ті перекреслені ним
перспективи, які відкривала більш гнучка тактика О. Дондукова-Корсакова. Отже,
початковий розрахунок київського генерал-губернатора, що українофіли
дорожитимуть наданими їм легальними можливостями і перевагу отримає поміркована
орієнтація, виявився правильним. У 1872-1873 pp. M. Драгоманов закликав
галицьких українофілів до стриманості, настоюючи на пріоритеті легальної
українофільської діяльності у Києві. Він виступав за паралельне використання
української та російської у початковій школі, підкреслюючи корисність вивчення
російської мови. Майбутнє України, принаймні, на досить тривалу перспективу, М.
Драгоманов вбачав у федеративному союзі з Росією. Ця позиція пояснювалася не
тільки недосяжністю незалежності в сучасних йому умовах – М. Драгоманов говорив
про наявність спільних інтересів як щодо реформування Росії, так і в спільній
колонізації малозаселених просторів Сибіру, Уралу та Далекого Сходу. Серед
лідерів українофілів ця тенденція виражена не тільки М. Драгомановим – нагадаємо
про незмінну обережність В. Антоновича, про претензії деяких членів Громади до
П. Чубинського за його надто вірнопідданські декларації. Та й більшість рядових
учасників руху не були радикальними. Пізніше М. Драгоманов, не схильний
згадувати, що сам донедавна був настроєний досить помірковано, писав, що йому
після повернення з-за кордону у 1873 р. не сподобалася у київських українофілів
«уступчивость официальному миру и заигрывание с консервативными кругами, а в
молодежи даже вражда к «радикалам», как тогда звали социалистов»[12, 39-40].
Перехід під час царювання Олександра Ш
до політики русифікації у масштабі всієї імперії означав фактично
інтелектуальну капітуляцію перед проблемою формування російської нації.
Завдання ж русифікації імперії як єдиного цілого можна було вважати хоч трохи
реалістичним (і то лише на віддалену перспективу), тільки погодившись із
офіційною тезою про абсолютне превалювання росіян серед населення Російської
імперії, тобто декларативно включаючи малоросів і білорусів разом з великоросами
до складу єдиної загальноросійської нації. А це, зі свого боку, передбачало
ігнорування уроків попереднього царювання, події якого виразно продемонстрували
політичній еліті, що над досягненням мети об’єднання східних слов’ян в єдину
націю потрібно довго та наполегливо працювати. Ці уроки і були проігноровані,
коли примусове навернення до православ’я – улюблений засіб К. Победоносцева,
який так і не зрозумів механізмів націоналістичної політики, – перетворилося у
стрижень русифікаторських зусиль влади. Не дивно, що головним результатом
недиференційованої та невмілої русифікаторської політики двох останніх царювань
стали лише гігантські православні собори сумнівної архітектурної вартості,
де-не-де збережені, як у Хельсінкі, де-не-де згодом знесені, як у Варшаві.
Розділ ІІІ. Загальна характеристика діяльності
«Просвіт» та виникнення нових форм культурно-освітньої роботи
Духовне
відродження української нації можливе лише на базі глибоких змін у всіх сферах
буття – у свідомості, культурі, економіці тощо. Саме тому проблему відродження
національної самосвідомості нинішніх поколінь українців і формування цієї
свідомості у майбутніх можна назвати і морально-етичною, і
психолого-педагогічною, і суспільно-політичною. Ось чому сьогодні особливої
актуальності набуває проблема формування історичної самосвідомості українського
народу.
Вагомий
внесок у процес формування самосвідомості українського народу зробила масова
національно-культурницька громадська організація “Просвіта”. Просвітяни завжди
опікувалися духовним надбанням нації, були провідниками ідей Української
державності, віковічних цінностей народу, доклали неабияких зусиль для того,
щоб Україна стала незалежною, демократичною державою. Тому особливої
актуальності набуває вивчення діяльності “Просвіти”. 
«Посвіта» — українське
культурно-освітнє товариство, засноване у Львові групою народовців 08.12.1868 р.
Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в
культурному, національно-політичному та економічному напрямках. За своєю
структурою «Посвіта» спочатку була одноступеневою організацією — Головний
Відділ у Львові. Статут 1870 року надавав можливість засновувати філії у
повітах (перша філія відкрита в с. Бортники у 1875 році). На початку 1890-х рр.
«Просвіта» отримала можливість відкривати власні читальні. Структуру: головний
відділ, філія, читальня товариство зберегло до кінця свого існування. [10, 21]
Новоутворені
філії керували просвітнім рухом в повітах, засновували читальні та допомагали в
їх роботі. Діяльність філій координував головний відділ у Львові І його
концелярія. На кінець ХІХ століття власні читальні діяли у 65% українських
населених пунктах Галичини.
Діяльність
«Просвіти» регламентувалася статутами, які затверджували загальні збори
товариства. Визначальними в його роботі були статути прийняті у 1870 р., 1891р.
і 1924 р.. Перший статут скасував планований раніше науковий характер
діяльності товариства і дозволив поширити свій вплив на райони; другий скерував
роботу на піднесення економічного добробуту українського села, і в 1924 р.
товариство повернулося до культурно-освітньої праці. Головами «Просвіти» були
визначні постаті Галичини: А. Вахнянин (1868-1870 рр.), Ю. Лаврівський (1970-1973
рр.), В. Федорович (1873-1877 рр.), 0. Огоновський (1877-1894 рр.), Ю. Романчук
(1896-1906 рр.). [10, 25-26] 
Вагоме
місце займала «Просвіта» не тільки в культурному, але й політичному житті
Галичини, особливо в кінці ХІХ ст. Найбільш суттєвого політичного забарвлення
набуло товариство за часів головування лідера галицьких народовців Ю.
Лаврівського, котрий намагався дійти порозуміння між українцями і поляками,
народовцями і москвофілами. «Просвіта» виступала представником народовського
напрямку в справах погодження українських партій, була ініціатором створення
пресового органу народовців — газети «Діло» (1880 р.), а також політичної
організації Народна Рада (1885 р). У 1869 р. «Просвіта» добилася допомоги з
краєвих фондів на видання українських книжок, спричинилася до заснування
українських шкіл в умовах затвердження галицьким сеймом польської мови
якурядової (1868 р.), надсилала петиції у справі заснування кафедри української
історії у Львівському університеті. 
Залишаючи
за собою культурно-просвітницьку функцію, «Просвіта» дала початок численним
економічним, фінансовим, спортивним та іншим інституціям. Велика заслуга
товариства в розвиткові економіки краю. Поклавши собі за мету поліпшити
матеріальний рівень життя українців, як необхідну умову їх культурного
розвитку, товариство «Просвіта» заснувало при читальнях крамниці, кооперативи,
молочарні, ощадно-позичкові каси, проводило заходи для піднесення агротехнічної
культури, забезпечувало друкованою продукцією теоретичні та практичні
народногосподарські програми. Для здібної молоді товариство призначало
стипендії та влаштовувало стажування в Європі. 
Великого
значення протягом усього часу існування «Просвіта» надавала видавничій
діяльності, як основі поборювання неграмотності та ширення просвіти серед
українського населення Галичини. Перша книжка під назвою «Зоря» вийшла в 1889
р. тиражем 2 тис. прим. За 60 років «Просвіта» видала близько 1000 назв видань,
в основному, популярного змісту. З 1877 року товариство видавало щомісячні
книжечки, які розсилало в обмін на членські внески. При допомозі урядових
дотацій «Просвіта» з 1869 р. до 1876 р. готувала та видала 22 підручники для
українських гімназій (загальний тираж 15100 примірників), що дало поштовх для
розвитку української національної освіти. [10, 28-35]
В
1878 у «Просвіти» виходить перший український молитовник, написаний народною
мовою. Високим рівнем підготовки вирізнялися серійні видання товариства. Для
ширення просвіти і розвитку теорії та практики української книжкової справи, товариство
«Просвіта» видавало 7 періодичних органів: «Письмо з «Просвіти» (1876-1879 рр,
1891-1894рр.), «Читальня» (1894-1896рр.) Редакторами книг і періодичних видань
«Просвіти» були відомі громадські і культурні діячі. Зокрема, Ю. Романчук, Ом.
Партицький, Я. Весоловський, І. Франко, С. Шах, В. Левицький (Василь Лукич), П.
Огоновський, К. Левицький та інші. Художньої цінності книгам «Просвіти» додають
ілюстрації художників Ю. Панкевича, І. Труша, П. Ковжуна. 
З
1869 року при централі «Просвіти» функціонувала наукова бібліотека, яка після
передачі в 1909 році значної частини фондів Бібліотеки НТШ реорганізована в
публічну бібліотеку. Велика кількість книг поступала із Наддніпрянської України
шляхом книгообміну та доброчинних пожертв. Власні бібліотеки мали понад 50%
читалень «Просвіти». Одночасно з виданням популярної літератури «Просвіта»
організувала в регіоні широку мережу книгорозповсюдження. Книги розсилалися
поштою, вперше була організована виїздна торгівля, проводилися виставки-ярмарки
української книги. Незважаючи на власні матеріальні труднощі, велику кількість
книжок «Просвіта» поширювала як благочинну допомогу, а також розсилала у
віддалені місця компактного проживання українців.
Розділ ІV. Розквіт та основні напрями розвитку
народної творчості. Професійне мистецьке життя
ІV.1 Музика
Поетична і музична обдарованість українського народу була основою
високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. як і раніше
побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові,
весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси “Їхав козак за
Дунай”, “Вiють вiтри”, “Сонце низенько”, а також створені на вірші Шевченка
“Думи мої, думи”, “Заповiт”. З народного середовища висувалися талановиті
співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко,
Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).
Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський
молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні
навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася
нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну
підготовку в церковних хорах.
Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і
сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні,
жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент
бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які
згодом розповсюджувалися і ставали народними. 
Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні
колективи. Традиційними серед інтеліґенції великих міст були
літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під
час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність
наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 р. у Києві був
випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати
французькою мовою.
Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого)
співу. У XIX ст. хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового.
Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських
слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії,
Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався,
оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам. 
Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX ст. складається
світська професійна музична культура. С.С. Гулак-Артемовський на початку 60-х
років створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”. Перлиною
української вокальної класики стали “Вечорницi” П.І. Нищинського. Вони малюють
широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор “Закувала та
сива зозуля”, тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення
до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю
привабила слухачів опера М.М. Аркаса “Катерина” за однойменною поемою Т.Г. Шевченка.
Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень,
обробляли їх. П.П.Сокальському належить глибока теоретична праця “Русская
народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и
ритмическом…”. [7, 341-342]
Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М.В.Лисенка
— великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого
хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча
демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.
ІV.2 Театр
Становлення українського національного мистецтва (театр, музика,
образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного
розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить
від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До
1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в
містах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і
після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних
труп. У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки
російські п’єси. 
Першими українськими постановками були “Наталка Полтавка” в 1819
р. і пізніше “Москаль-чарiвник” в Полтавському любительському театрі. Вони
стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора
Малоросії М.Репніна, керівництво трупою І.Котляревським, гра геніального актора
М.Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була створена
тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло
Старицький, режисурою — Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм
вдалося об’єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана —
Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), М.Заньковецька,
А.Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво,
всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий
успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними). [14,
112-115]
Великий знавець української мови, М.Старицький писав комедії (не
гасне популярність “За двома зайцями”), драми (“Не судилося”, “Богдан
Хмельницький”). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського
побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький
йому Кропивницький не виходили за рамки так званої “етнографічної драматургії”.
Творцем української соціальної драми став І.Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У
основі його п’єс (драми “Бурлака”, “Безталанна”, комедії “Сто тисяч”, “Хазяїн”)
лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.
ІV.3 Образотворче мистецтво
Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний
образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення
національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях
можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому
мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX ст. в Російській імперії
головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші
можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести
безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських
художників. 
В.Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим
художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх
добродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомиться
з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію.
Він пише безліч портретів (“Дівчина з Поділля”, “Хлопчик з сокирою”, “Весілля в
селі Кукавці”, “Українець”, “Портрет подільського селянина”), демократизм і
реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві.
Знаменитий портрет О.С.Пушкіна його роботи. І.Сошенко, який залишився після
Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, “Продаж
сіна на Дніпрі”, “Ріка Рось біля Білої Церкви”, “Хлопчики-рибалки”). 
Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX –
рух до реалізму – з найбільшою силою прозвучала у творчості членів “Товариства
пересувних художніх виставок”. Найзнаменитіший живописний портрет Т.Шевченка
написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників
І.Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика
несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато
художників-передвижників були родом з України: М.Ге, О.Литовченко, М.Ярошенко.
Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М.Костомарова.
Тематика творів зближує з передвижниками художника К.Трутовського (“Бандурист”,
“Український ярмарок”, “Шевченко над Дніпром”). [14, 116-120]
Родом з-під слобідського Чугуєва був великий російський
художник-реаліст І.Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у
маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У свій час тут не раз бував
і Шевченко, в цій сім’ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці Рєпін
створив перші етюди до знаменитої картини “Запорожці пишуть листа турецькому
султану”. Художник скористався рядом порад українського історика
Д.Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого
листа, позував для фігури писаря. Рєпін писав: “В історії народів і пам’ятниках
мистецтва… мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя городян,
асоціацій; найбільше в республіканському ладі, звичайно,… І наше Запоріжжя
мене захоплює цією свободою, цим піднесенням рицарського духу”. 
Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Більшість його
робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю,
емоційністю, високою живописною майстерністю: “Святочні ворожіння”, “Весілля в
Київській губернії”, “Проводи рекрутів”, “Свати”, “Жнива”, “По воду”,
“Ярмарок”, інші. Пимоненко – автор близько 715 картин і малюнків. Він один з
перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український
пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтеліґенцією складалися
непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми,
іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу. 
Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше
відбувається в творчості С.І.Васильківського. Випускник Петербурзької Академії,
він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним
рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі
Подніпров«я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам»ятники, жанрові картини,
історичні полотна (зокрема “Козаки в степу”, “Козача левада”, портрет
Т.Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам’ятки старовинного українського
мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М.Самокишем
створює альбом “З української старовини” (1900 р.), коментарі до акварелей
Васильківського пише історик Д.Яворницький. Визнанням художньої, наукової
цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і
багато картин С.Васильківський залишив рідному Харкову.
ІV.4 Архітектура
В архітектурі в XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського
бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст
наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з
урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення
зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція,
освітлення). 
Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст.
Обов’язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися
помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції
ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту
носили відкритий характер.
У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується.
Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з’являються
нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву
“еклектика” (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і
готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в “цегельному стилі”
(головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої
різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони
чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського
собору, який споруджувався понад 20 років (1862-1886) за проектами І.Штрома,
П.Спарро, А.Беретті. Участь у розписах собору В.Васнецова, М.Врубеля зробило
собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим
проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 р. проект
будівлі Полтавського земства архітектора В.Кричевського. Розписи цієї будівлі
виконав художник Васильківський.
Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні
палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні
майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського
в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях на
Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк “Олександрія”
на березі Росі в Білій Церкві, знаменита “Софіївка” в Умані, де руками
кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані
ставки. 
Аналіз розвитку різних сфер української культури дозволяє
прослідкувати, як складалися долі українського відродження в другій половині
XIX ст. Пояснити його закономірності допомагає відомий теоретичний висновок
німецького вченого Гердера про основні етапи, які проходили європейські
національні рухи. На першому етапі, як було показано, невелика група
вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини,
побоюючись, що самобутність їх народу може зникнути. Другий, або культурницький
етап став етапом відродження української мови, виникнення національної
літератури і мистецтва. Це готувало етап створення політичних організацій, що
висувають національні вимоги, аж до утворення незалежної держави. [14, 126-131]
Висновки
Український
народ належить до тих слов«янських і неслов»янських народів Східної та
Центральної Європи, які впродовж XIX ст. змагалися за національне відродження.
У сучасній вітчизняній і зарубіжній культурологічній літературі утвердилась
думка, що українці ввійшли у процес національного відродження відносно пізно і
не досягли на той час кінцевої мети національних рухів — політичної
незалежності. Тому вони продовжили цю діяльність у XX ст.
Національне
відродження — важливий чинник сучасного політичного життя і в багатонаціональних
державах, і в міждержавних зв’язках. Головна передумова національного
відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, в
тому-числі українського. Це не реставрація нації і не реанімація всього того,
що було в її історії. Сутність відродження виявляється в модернізації нації, її
оновленні у системі реалій сучасного життя, поступі загальнолюдської
цивілізації.
Народницький
період національно-культурного відродження (1840—1880 pp.) знаменний тим, що
саме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенції
викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну
національність». Характерні риси періоду: 
1)  
керівництво національним рухом
переходить до нової інтелігенції; 
2)  
центрами українського національного
відродження стають Харківський і Київський університети.
Поступ
української культури в цей період, як і життєдіяльність тогочасного суспільства
загалом, мав складний, суперечливий характер. Царський уряд усіляко перешкоджав
розвиткові української культури, зокрема не допускаючи її у навчальні заклади,
театри, державні установи. 
Школа
в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала знаряддям
русифікації. Цьому сприяла і загальна військова повинність, введена з 1872 р.,
бо українців засилали на службу переважно за межами України. 
Придушена
у рідному краї, українська література була змушена шукати притулку в іншому
місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х років пожвавився
національний рух. Українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори й віча,
пропагували українську мову та культуру. 
Зв’язки
діячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Як відомо,
наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії, широко
користувалися допомогою галицьких письменників і суспільних діячів, насамперед
І. Франка. Речником літературного життя довгий час у Галичині був часопис
«Зоря», в якому активну участь брали представники Наддніпрянської України. З
1898 р. він був реорганізований у «Літературно-науковий вісник». Упродовж
80—90-х років українською мовою було перекладено чимало творів світової
літературної класики. 
Отож
попри утиски й переслідування процес консолідації української нації ставав
дедалі відчутнішим. Об«єктивні соціально-економічні зрушення, пов»язані з перебудовою
суспільства на ринкових засадах, ставили на порядок денний реформування й інших
сфер тогочасного суспільства. Це були вимушені кроки з боку офіційної влади, що
мали обмежений характер, але вони певною мірою сприяли розвиткові культури
українського народу. 
У
1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали назву
початкових народних училищ. На терені освіти чимало корисного робили земства.
Наприкінці XIX ст. в Україні працювало вже 127 гімназій та 19 училищ. Було
засновано кілька вищих навчальних закладів — Новоросійський університет (1865
р., м. Одеса), Чернівецький університет (1875 р.), Харківський, Київський та
Львівський політехнічні інститути тощо. 
В
Україні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математик
Ф. Бредихін, фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог
І. Мечников та ін. Вагомий внесок у розвиток української освіти та науки
зробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Відомі вчені М.
Костомаров, О. Лазаревський та інші багато зробили для формування концепції
української історії. Плідно працювали в цьому напрямі й представники молодої
генерації істориків — О. Єфименко, Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Грушевський. 
Попри
переслідування української мови після появи Валуєвського циркуляра 1863 р. та
Емського указу 1876 р. українське мовознавство продовжувало розвиватися. Чимала
заслуга в цьому належала П. Житецькому, О. Потебні, П. Чубинському, Б.
Грінченку. Значний вплив на розвиток української літератури справляли І.
Франка, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Вовчок, Панас Мирний, П.
Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О. Кониський.
Вийшли в світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка. 
Розвиток
української культури цього періоду важко уявити без драматургії. М. Старицький
написав «Тараса Бульбу», «За двома зайцями», М. Кропивницький — «Доки сонце
зійде, роса очі виїсть», І. Карпенко-Карий — «Бурлаку», «Сто тисяч», «Хазяїна»
та ін.
Розвивалося
театральне мистецтво. У 1864 р. у Львові почала свою діяльність перша в
Галичині українська професійна трупа «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У
1882 р. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді першу на Лівобережній Україні
національну професійну трупу за участю М. Заньковецької, М. Садовського, А.
Максимовича та ін. Наприкінці століття виникли трупи М. Садовського, П.
Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Діяло кілька десятків українсько-російських
труп. У 1891 р. в Києві був організований перший постійний російський театр М.
Соловцова. 
Свої
досягнення мала й українська музична культура. С. Гулак-Артемовський створив
першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху в музичному житті
України становить творчість М. Лисенка, який обробив понад 600 зразків
українського музичного фольклору. Він був автором музики до п’єси І.
Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм «Тарас
Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін. 
Важливою
складовою української культури другої половини — кінця XIX ст. було образотворче
мистецтво, зокрема твори С. Васильківського («Степ на Україні», «Ранок» та
ін.), академіка М. Пимоненка («Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Ярмарок»).
Домінуючим напрямом в архітектурі був еклектизм — поєднання елементів різних
стилів. У другій половині XIX ст. в Києві споруджено будинки Міської думи (О.
Шімме), політехнічного інституту і 1-ої гімназії (О. Беретті), Володимирський
собор (Г. Штром, П. Спарро, О. Беретті), в Одесі — новий оперний театр. 
Отже,
незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали й діяли
патріотично налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, але невпинно
розвивався процес національного самоствердження. 
Список використаних джерел та літератури
1.        
Грицак Я. Нарис історії України.
Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття.—К.:Ґенеза.— 1996;
2.        
Грушевський М.С. Нарис історії
українського народу. — ДО.:Лыбидь, 1991. — 398 с.;
3.        
Ісаєвич Я. Україна давня і нова. — Львів, 1996;
4.        
Історія
української культури / За загал. ред. І. Крип’якевича. — 4-те вид., стереотип. — К.: Либідь,
2002. — 656 с.;
5.        
Історія
української культури. Енциклопедія в 5-ти т., т.4.—К.:Либідь.—2005;
6.        
Історія української літератури. Кінець
ХІХ — початок ХХ ст.: У 2 кн. Кн. 1: Підручник
/ За ред.проф. О.Д. Гнідан. —К.: Либідь,        2005;
7.        
Історія української музики: У 6 т. — Київ, 1989. — Т. 1;
8.        
Ковальчук О.В. Украiнське
народознавство. — ДО.:Освiта, 1992.- испр. і перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова.
— М.: Аванта, 1999. — 704с.;
9.        
Культура українського народу: Навч. посіб. / В.М. Русанівський,
Г.Д. Вервес та ін. — Київ, 1994;
10.      
Нарис історії «Просвіти».— Львів:Просвіта.— 1993;
11.      
Онопрієнко В.І. Історія української
науки ХІХ – ХХ століть: Навчальний посібник. —К.: Либідь—1998, 304с.;
12.      
Савченко Ф. Українське
науково-культурне самовизначення 1850-1876 p.p. // Україна. Київ, — 1929,
Січень – лютий;
13.      
Українська культура. Лекції за
ред..Д.Антоновича.— К.:Либідь.— 1993;
14.      
Українська культура. Історія і
сучасність.— Львів:Світ.—1994;
15.      
Хрестоматія з історії Української РСР. —
К, 1961. — Том II. — С 275—276.
16.      
Шевчук В.П. Історія української
державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. — К.: Либідь, 1999, с 480.
Додатки

Циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва
про заборону української мови (18 липня 1863 р.) 

Давно
вже йде суперечка в нашій пресі про можливість існування самостійної
малоруської літератури. Приводом для цієї суперечки були твори деяких
письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю
оригінальністю. За останній час питання про малоруську літературу набуло іншого
характеру, внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення
до інтересів власне літературних. Попередні твори малоруською мовою були
розраховані лише на освічені класи південної Росії, а тепер прихильники
малоруської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них,
які прагнуть здійснити свої політичні задуми, взялися, під приводом поширення
грамотності і освіти видавати книги для початкового читання, букварів,
граматик, географій і т.д. В числі подібних діячів було багато осіб, про
злочинні дії яких проводилась слідча справа в особій комісії.
В
С.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг на
південноруському наріччі. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд в
С-Петербурзький цензурний комітет. Немало таких же книг буде представлено і в
Київський цензурний комітет. Цей останній відчуває деякі утруднення з розглядом
згаданих видань через такі обставини: навчання в усіх без винятку училищах
проводиться загальноруською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде
не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього
наріччя не тільки не розв’язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю
малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі. Вони досить грунтовно
доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і
що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки
зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла для
малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж тепер
створювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана
українська мова. Особам того гуртка, який намагається довести протилежне,
більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих Росії і
згубних для Малоросії.
Беручи
до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють
політичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання
грамотності на місцевих наріччях не дістало ще достатнього розв’язання в
законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до
погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. синода і шефом жандармів
щодо друкування книг малоруською мовою, дати по цензурному відомству
розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які
належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою
як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового
читання народу, припинити… Це розпорядження було передано на височайше
государя імператора розгляд і його величності бажано було удостоїти оноє
монаршого схвалення.
Хрестолштія
з історії Української РСР. — К, 1961. — Том II. —
С 275—276.