ПИЛИП ОРЛИК (1710—1742) 
Смерть гетьмана Івана Мазепи була
новою катастрофою для України. Старий, хворий, прикутий до ліжка, пін залишався
гетьманом до кінця, силою свого авторитету стримуючи групу українців, що
подалася на еміграцію, від морального розкладу і впливаючи авторитетом свого
ймення на молодого короля Карла XII. По смерті гетьмана почався серед
емігрантів неспокій. Він залишив великі скарби в золотих монетах, коштовностях.
Поки був живий гетьман, ніхто не цікавився природою та походженням цих скарбів,
бо за старими традиціями гетьман не робив різниці між «приватом» і «фіском». Після
його смерті постало питання: хто має їх успадкувати? Чи вони належать державі,
як державний фонд, чи персонально гетьманові і мають перейти до його єдиного
спадкоємця, небожа Андрія Войнаровського. Спеціальна, так звана Бендерська комісія,
що складалась з польського генерала Станіслава Понятовського, шведського
канцлера Генріха Мюллера, камергера Клінгерштірна і радника фон Кохена. вирішила,
на підставі свідчення родича Войнаровського, управителя Мазепиних маєтків Бистрицького,
що Мазепині скарби е його приватною власністю. Пізніше Бистрицький написав був
листа Карпові XII, в якому засвідчив, що подав неправдиві зізнання. Але було вже
запізно. Скарби дістав Войнаровський, і в значній мірі тим була визначена
дальша доля еміграції, яка залишилася без ніяких засобів. У 1710 році обрано на
гетьмана генерального писаря Пилипа Орлика. Це був один із найвидатніших діячів
ХУІІ-ХУІІІ ст., самовідданий український патріот, який все життя присвятив
боротьбі за незалежність України. Він походив із чеського роду, одна лінія якого
подалася до Польщі. Він народився 1672 року на Віленщині, вчився в
Києво-Могилянській колегії і був учнем славетного вченого Стефана Яворського,
що був пізніше «місцеблюстителем» патріаршого престолу в Москві. Орлик працював
у Генеральній Військовій Канцелярії, де його пізнав й оцінив Мазепа. З 1700
року став він генеральним писарем і одним із найближчих і найбільш довірених людей
гетьмана. Він належав до нової формації Мазепиних співробітників, не зв’язаний
з родовою старшиною (крім шлюбу з дочкою Полтавського полковника Герцика) і
всім був зобов’язаний своїм здібностям та гетьманській ласці. Довгий час він
єдиний був утаємничений в політичні плани Мазепи й залишився вірним йому до смерті»
Обрання на гетьмана в 1710 році не було тільки почестю для Орлика воно було
великим тягарем, тим більшим, що не дістав він нічого зі скарбів Мазепи і весь
час повинен був витрачати власні гроші. В день виборів Орлика схвалена була
державна конституція під назвою «Конституція прав і свобод Запорізького Війська».
Основний пункт її — проголошення незалежності України від Польщі та Москви.
Другим пунктом було встановлення козацького парламенту який мав скликатися
тричі на рік; крім Генеральної старшини до нього мали входити представники від
Запоріжжя та по одному представникові від кожного полку Козацький парламент
обмежував владу гетьмана і робив з України конституційну державу Карл XII
підтвердив схвалену конституцію і став Гарантом незалежності України Ця конституція,
в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, як провідної верстви України,
та Запоріжжя, як її військової сили, була в той же час маніфестом державної
волі української нації перед цілим культурним світом, була «вікоповним
пам’ятником української державно-політичної думки», — так характеризує Бендерську
конституцію 
О. Оглоблин.'» Конституція обмежувала права гетьмана на користь
старшинської 
аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користатися гетьман.
Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків — «людей
убогих». В цілому була вона перемогою старшинської аристократії над гетьманським
абсолютизмом і, за виразом О. Оглоблина, була «другою поразкою . . . гетьмана 
Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі».»
До цього можна додати, що поява її негайно після Полатвської катастрофи може в
значній мірі пояснити, чому саме плани великого гетьмана зазнали поразки: вона
свідчить, що він не мав під собою твердого ґрунту, не мав середовища, на яке
міг спиратися, не мав і тієї сили, яка могла б примусити всі середовища
схилятися 
					







перед нею. Гетьманування Пилипа Орлика пройшло поза Україною, але в боротьбі за
її незалежність. Перші роки після Полтавської катастрофи Карл XII і Орлик
присвятили широкій дипломатичній діяльності: Карл XII — у Царгороді, Орлик — в
Криму, переконуючи Схід, що Москва — спільний ворог. 1710 року був підписаний
союзний договір між козаками і кримським ханом, яким він визнавав незалежність
України і зобов’язувався не припиняти війни з Москвою без згоди гетьмана.
Донські козаки мали залежати від гетьмана. Григорій Герцик, генеральний осавул,
їздив на Кубань, до султана Кубанського та донських козаків з Некрасовим на
чолі. Гірші 
наслідки мали переговори з поляками, які не погоджувалися передати Правобережжя
Україні. В листопаді 1710 року Туреччина проголосила війну Московщині. В поході
брали участь великі сили. Крім кримського хана, йшов його син. Кубанський
султан. Метою походу було заволодіти Воронежем, де були корабельні, але цієї
мети не досягнено. Татари забрали ясир і повернулись до Криму. Пізніше вийшла
на Правобережну Україну нова коаліція: Орлик, Гордієнко з запорожцями, польське
військо під проводом Понятовського та Буджацький султан, також син Кримського
хана. Союзники 
досягли Білої Церкви, але здобути її не змогли: буджацькі татари зрадили і,
забираючи ясир та плюндруючи міста й села, пішли на свої землі. Орлик і
запорожці примушені були повернутися до Беядер, до своєї штаб-квартири. 1711
року Петрова армія досягла Прута, але там її оточили татари, турки, поляки й
українці. Становище Петра, здавалося, було безвихідне, але йому вдалося
відкупитись. На підставі мирового договору Туреччина дістала Озів, а Петро І
зрікся Запоріжжя та Правобережної України.»‘ Шведи не дістали нічого.
Неясні вирази договору дали можливість по-різному його тлумачити, і Орлик
доводив, що Москва повинна була уступитися з Лівобережної України. Туреччина
розпочала нову війну з Москвою, але Петро знову відкупився, заплативши 100.000
«червоних» за те, що Туреччина признала йому права на Лівобережну Україну.
Визнання Туреччиною в 1712 р. Орлика володарем Правобічної України не дало
нічого: Правобережжям заволоділа Польща. Року 1714 Орлик виїхав з Карлом XII до
Швеції. Після того жив він то в Німеччині, то знов у Туреччині, в Салоніках.
Все своє життя присвятив гетьман Україні, намагаючись переконати європейських
діячів, яку велику небезпеку несе для Європи зміцнення Москви. Після закінчення
Північної війни Московське царство перетворилося на Російську імперію із
столицею на берегах Неви, Санкт-Петербургом. Ця імперія з самого початку
виявляла імперіалістичні нахили, і жертвою їх стала Україна. Російська імперія вважала
себе спадкоємницею Московського царства — ПІ Риму. Орлик намагався створити
коаліцію європейських держав проти Росії — із Швеції, Туреччини, Криму. Особливі
надії покладав він на Францію, король якої, Людовик XV, одружився з дочкою
Станіслава Лещинського. В проектах коаліції Орлик брав до уваги Гетьманщину,
Буджацьку Орду, Січ, Донське козацтво, астраханських та волзьких татар.
30-річна діяльність гетьмана не мала практичних наслідків, але він багато
зробив в ідеологічному відношенні: поширив в Європі ідею незалежної України, потрібної
для Європи, для європейської рівноваги проти щораз сильнішої Росії. Праця
Пилипа Орлика і його сина, генерала французької армії Григора Орлика, була важлива
і з іншого погляду: вони створили традицію мазепинців-емігрантів, апостолів
Української Незалежної Держави, які довгий час лякали могутню Російську
імперію.«»