Вступ

Актуальність теми. Виробництво є
складною системою трудової діяльності людини. У будь-якому суспільстві воно
щоденно має розв«язувати такі фундаментальні і взаємопов»язані питання: 1) які
продукти виробляти і в якій кількості? 2) як виробляти продукти? 3) для кого
виробляти продукти? 4) в яких соціально-економічних умовах здійснювати
виробництво?
Ці фундаментальні проблеми притаманні будь-якій економіці, проте,
різні суспільства використовують різні підходи до їх вирішення.
Суспільне виробництво є вихідною і вирішальною сферою
життєдіяльності людини. Це основа життя і джерело прогресивного руху людського
суспільства, розвитку всієї людської цивілізації.
Основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних і
духовних благ: щоб жити, трудитися, створювати блага, люди повинні їсти, пити,
мати одяг, житло, тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. А
споживати можна лише, те, що створене людською працею. Тому суспільство завжди
має виробляти засоби до життя.
Процес виробництва матеріальних і духовних благ являє собою
трудову діяльність людей.
					







Ефективність виробництва сьогодні є однією
з головних характеристик господарської діяльності людини. Вона має
багатоаспектний та багаторівневий характер. І ця ефективність залежить від
того, як вдало будуть поєднані між собою і використані фактори виробництва.
Предметом
даної роботи є економічні відносини з приводу суспільного виробництва.
Об’єктом
даної роботи є суспільне виробництво.
Для
отримання необхідних результатів на емпіричному та теоретичному рівнях були
застосовані такі методи дослідження, як абстрагування, аналіз та
синтез, гіпотеза та припущення, історично-порівняльний метод.
Метою даної роботи є
дослідження сутності і структури суспільного виробництва, його факторів.
Написання
даної роботи передбачає виконання наступних завдань:
· 
дослідження сутності та структури суспільного виробництва;
· 
дослідження основних факторів суспільного виробництва, їх
взаємодії;
· 
дослідження економічних показників результативності
суспільного виробництва;
1. Сутність та структура суспільного виробництва
1.1
Виробництво як процес суспільної праці
Суспільне виробництво – це сукупна організована діяльність людей
із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і
нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку [1, ст. 115]
У спрощеному вигляді суспільне виробництво являє собою взаємодію
трьох основних факторів: робочої сили, або, як її часто називають, праці,
засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор – підприємницький
талант [16, ст. 27]
Історично першим виникло натуральне виробництво,
за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб
виробництва, для споживання всередині господарства, що їх виробило. В усіх
докапіталістичних формаціях господарство переважно було натуральним
(господарство первісних общин і патріархальних сімей, латифундій у
рабовласницьких державах і середньовічних феодальних маєтків). У цих
господарствах існував замкнутий кругообіг (рух) продукту, який, як правило, не
виходив за їхні межі. Кожна господарська одиниця була повністю відокремлена від
інших як у виробництві, так і в споживанні. Рівень споживання суб’єктів, що
господарювали (власників), залежав виключно від рівня виробництва.
Натуральна форма виробництва існувала в умовах
нерозвинутого суспільного поділу праці і відповідала тому рівню розвитку
продуктивних сил і типу виробничих відносин, що зумовлюють украй обмежену мету
виробництва та підпорядковують його задоволенню потреб, незначних за обсягом і
одноманітних, примітивних за характером.
Натуральне виробництво було малоефективним,
консервативним і забезпечувало дуже повільний розвиток продуктивних сил.
Виробничі відносини в натуральному господарстві не уречевлювалися, тому
виступали як відносини між самими людьми, а не між продуктами їхньої праці. [19, ст. 116–117]
1.2 Основні риси виробництва
  
Рис. 1.2.
Основні риси суспільного виробництва
В будь-якому суспільстві індивідуальні виробники тільки ззовні
виступають незалежними та ізольованими один від одного. Реально ж суб’єкти
господарювання об«єднані взаємними зв»язками як виробники і споживачі щодо
отримання знарядь праці, сировини, матеріалів та реалізації готової продукції.
Вся ця система господарських зв’язків, що базується на суспільному поділі
праці, відображає єдиний економічний організм під назвою суспільне виробництво.
Окремий виробник, вирваний із цієї системи взаємозв’язку, не може бути «справжнім»
виробником, що відповідає його економічній природі.
По-друге, в процесі виробництва між людьми виникають виробничі
відносини, соціально-економічний зміст яких визначається формою власності на
засоби виробництва.
По-третє, суспільне виробництво має безперервний характер, тобто
воно постійно повторюється, відновлюється. Суспільство не може припинити
виробляти, оскільки не може перестати споживати. А будь-який процес
виробництва, що розглядається в неперервному потоці його відновлення, є в той
же час процесом відтворення. Відтворювальний аспект суспільного виробництва
включає чотири стадії (фази) щодо створеного суспільного продукту: власне
виробництво, розподіл, обмін і споживання.
По-четверте, суспільне виробництво є важливою складовою тієї чи
іншої соціально-економічної системи, яка функціонує і розвивається на основі
властивих їй об’єктивних законів [1, ст. 115]
Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких
елементів:
— 
власне виробництво;
— 
розподіл;
— 
обмін;
— 
споживання.
Ці елементи називають фазами виробництва, тому дану структуру
можна назвати пофазною структурою виробництва. Фази між собою тісно
взаємопов’язані, хоча кожна з них відносно відокремлена, тобто має певні
характерні особливості.
Насамперед, тісно взаємозумовлені власне виробництво і споживання.
Споживання являє собою використання створених благ. Воно буває двох видів:
виробниче і особисте.
Виробниче споживання – це споживання засобів виробництва і робочої
сили працівника при виготовленні суспільнонеобхідного продукту. Отже, цей вид
споживання фактично означає виробництво. З цим пов’язане і особисте споживання,
в процесі якого відбувається відтворення робочої сили.
Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво
створює предмет споживання, породжує нове споживання, обумовлює спосіб
споживання.
З цього взаємозв’язку слід виділити особисте споживання як процес
задоволення потреб суспільства і кожного його члена в матеріальних і духовних
благах. Воно виступає логічною кінцевою метою будь-якого виробництва. Тому весь
процес суспільного виробництва повинен мати споживацький характер, тобто
кінцевою метою передбачається створення продукції для задоволення особистих
потреб усіх членів суспільства. Якщо ж зв’язок між виробництвом і споживанням
десь втрачається, то трудова діяльність стає безглуздою, або перетворюється у
виробництво заради виробництва, а не для споживання.
Сучасна економічна ситуація в Україні значною мірою обумовлена
деформованою структурою економіки, для якої характерна надзвичайно мала частка
галузей споживчого сектору. Наприклад, у США група «Б» складає більше 60% промислового
виробництва. В Україні за часів СРСР ці галузі становили приблизно 30%, за 10
років ринкової трансформації частка трохи перевищила%. Тому одним із важливих
завдань структурних перетворень на найближчі роки має стати переорієнтація
значних ресурсів на розвиток галузей, які задовольняють споживчий попит
населення [25,
ст. 22]
Перед тим як увійти у фазу споживання, продукт має пройти стадії
розподілу і обміну.
Розподіл виступає в трьох видах:
а)      розподіл засобів виробництва;
б)      розподіл трудових ресурсів;
в)      розподіл предметів споживання.
У процесі розподілу встановлюється частка певного суб’єкта
(трудового колективу чи окремої особи) в отриманні суспільного продукту. Але
щоб одержати саме те, що необхідне для задоволення конкретних потреб
суспільства, виробничого підрозділу (колективу) або людини, продукт має пройти
стадію обміну.
Обмін виступає в трьох видах:
а)      обмін діяльністю і здібностями;
б)      обмін засобами виробництва;
в)      обмін предметами споживання.
Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати
як органічне ціле. Це дозволяє розкрити зміст економічного ладу як
субординованої системи економічних відносин.
1.3 Сфери суспільного виробництва
Основне виробництво, виробнича і соціальна інфраструктури. За
сферами економічної діяльності людей у суспільному виробництві можна виділити
три великих блоки галузей:
1)основне виробництво;
2)виробнича інфраструктура;
3)соціальна інфраструктура.
Основне виробництво – це галузі матеріального виробництва, де
безпосередньо виготовляються предмети споживання і засоби виробництва.
Примноження суспільного багатства залежить саме від цих галузей, від їх
технічного рівня. Це: сировинний комплекс, паливно-енергетичний комплекс,
металургійний комплекс, агропромисловий комплекс, хімічно-лісовий комплекс,
виробництво, товарів народного споживання, інвестиційний комплекс. Наприклад,
на сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис.
підприємств, які виробляють промислову продукцію.
У галузях основного виробництва зосереджується основна маса
ресурсів. Так, у валовому національному продукті сфера промислового виробництва
в Україні займає 55,8%, у той час як, у Великобританії – 29,8%, Франції – 29,6%,
США – 26,2%, Японії –
33,8%[25, ст. 22–24]
Виробнича інфраструктура являє собою комплекс галузей, які
обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність
на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому.
До цих галузей відносяться:
– транспорт, зв’язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади;
– спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних,
рекламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних та ін.). Надаючи
послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови
праці, господарська діяльність даних галузей фактично рівнозначна примноженню
суспільного багатства. Тому розширення виробничої інфраструктури і перетворення
її в крупний сектор господарства є однією з найважливіших закономірностей
індустріального розвитку економіки.
У розвинутих країнах сфера виробничих послуг – це велика і
високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США в цій сфері
створюється більше 1/5 частини валового внутрішнього продукту. З наведених
даних переконливо випливає такий важливий висновок: в сучасних умовах
важливішим напрямом удосконалення суспільного виробництва в Україні має бути
прискорений розвиток виробничої інфраструктури.
Основне виробництво і виробнича інфраструктура в цілому складають
сферу матеріального виробництва. Але із розвитком суспільства зростають потреби
в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері. Це обумовлює
існування соціальної інфраструктури.
Соціальна інфраструктура – це нематеріальне виробництво, де
створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у
розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей,
професійних знань, підвищенні освітнього і культурного рівня.
Тривалий час в економічній літературі ця сфера людської діяльності
відносилася до невиробничої сфери. Підставою для такого висновку було те, що в
ній не створюються матеріальні блага.
Звичайно, невиробнича сфера існує: держапарат, апарат управління
громадських рухів, армія, міліція. Проте всю соціальну інфраструктуру віднести
до невиробничої сфери не можна. Тут створюються послуги, які задовольняють
соціальні і духовні потреби людей.
Праця, що створює послуги, є суспільне необхідною і суспільно
корисною. Вона є рівноцінною праці в сфері матеріального виробництва, тому її
слід визнати продуктивною працею. Тому соціальна інфраструктура – це сфера
нематеріального виробництва, і її не можна ототожнювати з невиробничою сферою.
Соціальна інфраструктура включає такі галузі:
— 
охорона здоров ‘я і фізична культура;
— 
загальна середня, спеціальна середня, професійно-технічна і вища
освіта, система підвищення кваліфікації і т. п.;
— 
житлово-комунальне господарство;
— 
пасажирський транспорт і зв’язок;
— 
побутове обслуговування;
— 
культура і мистецтво.
Згідно з прийнятою у статистиці практикою обліку до соціальної
сфери відноситься наука, так як вона є однією з форм суспільної свідомості,
одним із головних факторів духовного розвитку людини. Але прикладна наука має
включатися в процес матеріального виробництва: вона виступає як безпосередня
продуктивна сила.
Такий розподіл характерний і для торгівлі, транспорту, зв’язку: ці
галузі відносяться як до матеріального виробництва (в міру продовження в них
процесу виробництва), так і до нематеріального виробництва (у сфері
обслуговування людей).
Охорона навколишнього середовища може бути віднесена до
матеріального і нематеріального виробництва не так безпосередньо: до
матеріального виробництва – так як упровадження природоохоронних технологій
здійснюється шляхом удосконалення виробництва; до соціальної сфери – так як
покращання навколишнього середовища безпосередньо пов’язане зі створенням
сприятливих умов для життя людини.
Оптимальне співвідношення матеріального і нематеріального
виробництва дозволяє забезпечувати поєднання матеріального добробуту і
духовного розвитку людини.
Досвід показує, що соціальна інфраструктура в розвинутих країнах
поступово перетворюється у основну сферу людської діяльності. Так, у США в сфері соціальних послуг
створюється більше половини валового внутрішнього продукту, в Україні цей
показник складає 33,6%[25, ст. 26]
Обсяг і якість соціальних послуг яскраво характеризують
економічний прогрес суспільства та рівень життя населення. Тривалий час
недооцінка ролі цієї сфери обумовлювала значне відставання розвитку у нас саме
тих галузей, які сьогодні визначають рівень цивілізованості суспільства,
характер соціальної спрямованості суспільної діяльності: охорона здоров’я, побутове
обслуговування населення, матеріально-технічна база науки, вищої і середньої
освіти та ін. Тому сьогодні важливим стратегічним завданням економіки має бути
прискорений розвиток соціальної інфраструктури.
Важливого складовою суспільного виробництва є також його
організація і управління. Не потребує доказу те, що кожний економічний процес
має бути певним чином організований – розвиток поділу праці, спеціалізації і
кооперування; зростає значення чіткої організації всіх ланок економіки.
Суспільна організація виробництва має відповідати таким вимогам:
— 
створювати широкі можливості для природно-історичного процесу
економічного розвитку з оптимальним поєднанням ринкових і державних
методів регулювання економіки, не допускаючи волюнтаристського втручання
у виробництво;
— 
реалізувати останні досягнення науково-технічного прогресу і бути
адекватною наявному рівню реального усуспільнення виробництва.
Лише за цієї умови організація виробництва сприятиме економічному
розвитку та підвищенню його ефективності.
У цілому структуру суспільного виробництва можна подати за
допомогою схеми (див. рис. 1.2.). [25, ст. 26–27]
  
Рис. 1.2. Структура суспільного виробництва
Отже,
власне виробництво і споживання, відрізняючись певним чином за своїми функціями
і роллю тісно між собою пов’язані і лише в своїй єдності можуть представляти
виробництво.



2.
Основні фактори суспільного виробництва, їх взаємодія

2.1
Види факторів
Види факторів виробництва зумовлені різноманітною виробничою
діяльністю людини у багатьох галузях, підгалузях, сферах, підрозділах і
регіонах. Види факторів виробництва дуже різноманітні, що є об’єктивною
підставою суспільного поділу праці.
Для типів факторів виробництва характерною є визначеність. Вони
представлені засобами виробництва (речовий фактор) і безпосередніми виробниками
(особистий фактор), наділеними здатністю до праці (в тому числі до
підприємницької діяльності), яка реалізується у поєднанні з засобами праці.
Суспільне виробництво передбачає використання трудових та
матеріальних ресурсів, або, як їх ще називають, особистих і речових факторів
виробництва.
Особистий фактор виробництва становлять трудові колективи, люди,
зайняті суспільнокорисною працею в галузях матеріального і нематеріального
виробництва. Це працівники промисловості, будівництва, сільського господарства,
транспорту, зв’язку, торгівлі, комунального господарства, науки, культури,
охорони здоров’я, тобто всі категорії трудящих, результатом праці яких є певний
корисний результат: матеріальний продукт або послуга.
НТП підвищує роль людини в суспільному виробництві та ставить нові
вимоги до кожного працівника:
— 
до кваліфікації відповідальності працівників за функціонування
потужної та складної техніки. Суспільство повинне виділяти значні кошти
на підготовку висококваліфікованих трудових ресурсів;
— 
творчий підхід до праці. Творча праця має бути вільною. Так само,
як примітивні засоби праці обумовлюють рабську експлуатацію, сучасний НТП
об’єктивно вимагає розкріпачення працівника, надання йому необхідних прав і
свобод;
— 
матеріальне забезпечення трудового процесу та задоволення потреб
працівника. Сучасний робітник зможе нормально працювати лише за
наявності необхідних житлових та інших побутових умов. Історичний досвід
незаперечно доводить, що без розв’язання соціальних проблем жодне
суспільство не зможе досягти істотних результатів і в сфері розвитку
суспільного виробництва. Більше того, ігнорування соціальних проблем
неминуче призводить до призупинення та стагнації економічного розвитку.
Про це переконливо свідчить стан економіки в нашій країні на
сучасному етапі.
Для більшості людей на сьогодні їхня праця є засобом до життя.
Вона вимагає добросовісного ставлення до справи і, як правило, напруження
фізичних та інтелектуальних сил. Проте все ж таки досягнуте при цьому
матеріальне і моральне задоволення надихає людину на активну творчу діяльність.
І справжня радість праці – в її результатах, у ній самій – джерело добробуту
кожного робітника і примноження суспільного багатства [25, ст. 26–29]
Другим фактором виробництва є засоби виробництва: предмети і
засоби праці. Це речові елементи виробництва, за допомогою яких люди створюють
матеріальні та духовні блага.
Особистий і речовий фактори набувають найсуттєвішої якості – суспільного
характеру, коли постають не як індивідуальні, а як сукупні фактор.
Ресурси виробництва (економічні ресурси) – це потенційні чинники
виробничого процесу, його можливості, джерела (ресурс – фран. ressourse – допоміжний
засіб, джерело, фактор – лат. factor – діючий, виробляючий). Ресурс може й не
перетворитися на фактор виробництва, якщо буде постійно знаходитися у запасі.
Сучасна економічна наука до виробничих ресурсів (факторів) відносить: працю,
капітал, природні ресурси, підприємницьку діяльність. Завдяки їм здійснюється
процес виробництва.
Праця – людська діяльність, процес використання робочої сили
людини, завдяки якій вона створює життєві блага. У даному випадку праця
ототожнюється з робочою силою, розглядається не як процес (потік), а як запас,
ресурс. Тобто якщо говорити про кількість праці, то мається на увазі кількість
працівників, які працюють у даний час.
Капітал – ресурс виробництва у формі засобів праці. Вартість
засобів праці дає уявлення про величину даного виробничого фактора. Капітал
також називають інвестиційними ресурсами (інвестиції – вкладення капіталу у
виробництво).
Природні ресурси – сукупність предметів праці (сировина,
матеріали) і деяких засобів праці (земля, паливо, енергія). Природні ресурси
так чи інакше своїм джерелом мають землю (природу) – це вугілля і руда, газ і
нафта, льон, деревина, зерно, вирощене на землі, грунти і клімат тощо.
Підприємницька діяльність – особливий вид праці з управління і
організації виробництва, який є особливим виробничим ресурсом. Підприємництво –
талант лише невеликої частини учасників виробництва, які здійснюють виключно цю
діяльність.
Усі виробничі ресурси або фактори мають одну загальну властивість:
вони рідкісні (обмежені). Тому повсюди діє закон рідкісності ресурсів виробництва.
Серед виробничих ресурсів виділяють відтворювані і невідтворювані.
До відтворюваних відносять працю (робочу силу), капітал (засоби праці) і
підприємництво, а основна маса природних ресурсів – невідтворювані (корисні
копалини, ґрунти, паливо, води тощо). Тому актуальною є проблема економії
рідкісних (обмежених) виробничих ресурсів. Виділяють два фактори виробництва:
матеріально-речовий і особистий.
До матеріально-речового відносять усі засоби виробництва (предмети
і засоби праці), до особистого – робочу силу, носія праці, тобто самих
працівників [4,
ст. 44–45]
Робоча сила – це сукупність фізичних і розумових здібностей
людини, її здатність до праці. Праця представлена інтелектуальною або фізичною
діяльністю, спрямованою на виготовлення благ і надання послуг. Сукупність
здібностей особи, зумовлена освітою, професіональним навчанням, придбаними
навичками, здоров’ям, створює людський капітал. Чим кваліфікованішою є праця
людини, тим вищим є її капітал, а відповідно, і дохід на цей капітал – оплата
праці. Інвестиції в людський капітал (освіту, наукові знання, підвищення
кваліфікації), широта здібностей у даний час є найбільш ефективними і швидко
окупними для людини, підприємства, держави і суспільства.
2.2 Функції засобів виробництва
Засоби виробництва – це створені у процесі виробництва всі види
засобів праці і предметів праці.
Засоби праці – це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина
діє на предмети праці. Фізичні, хімічні, біологічні властивості таких речей
використовуються для створення необхідних людині продуктів.
Засоби праці поділяються на види, головне місце серед яких
належить механічним засобам праці – знаряддям праці, машинам, їх ефективність і
потужність найбільшою мірою визначає і характеризує ступінь оволодіння людьми
природними силами, міру підкорення їх виробництву матеріальних благ. Розвиток
знарядь праці – найперший показник технічного прогресу, а тому і міра тієї
продуктивної здатності, якою володіє суспільство. Головною визначальною рисою
кожної історичної епохи виробництва насамперед є ступінь розвитку засобів
праці.
До засобів праці належать виробничі будівлі, залізниці, шляхи,
канали, трубопроводи, тара, склади, а також пара, електроенергія, хімічні та
ядерні реакції тощо.
Предмети праці – це матеріали, що підлягають обробці. їх поділяють
на два види: 1) речовина, вперше відокремлена людиною від природи для
перетворення на продукт, наприклад, вугілля і руда, боксити і пісок тощо; 2)
предмети праці, що пройшли раніше певну обробку, тобто сировина, наприклад,
залізна руда та вугілля в доменному виробництві, прядиво на ткацькій фабриці.
Разом засоби і предмети праці становлять засоби виробництва, без
яких процес виробництва неможливий. Західні економісти пропонують засоби
виробництва – верстати, шляхи сполучення, комп’ютери, вантажівки, матеріали
тощо, створені людиною, – називати капіталом. Ми теж термін «капітал» будемо
використовувати у такому вузькому значенні.
Процес виробництва і нагромадження засобів виробництва називають
інвестуванням, тому засоби виробництва можна ще визначити як інвестиційні
ресурси (товари). У процесі виробництва їх кількість постійно збільшується, а
технічний стан удосконалюється, що вирішальним чином впливає на загальну
результативність виробничого процесу та його ефективність.
Земля, чи більш широко, природні ресурси, – це дар природи для
виробничих процесів. Вона використовується для обробітку і будівництва житла,
шляхів і заводів, постачає енергетичні ресурси, є джерелом багатьох корисних
копалин. Повітря, яким людина дихає, воду, яку вона п’є, політекономія
розглядає як природні ресурси.
Новим людським фактором, що сформувався в ринковій економіці, є
підприємницька діяльність. Вона передбачає використання ініціативи, новаторства
і ризику в організації виробництва. Ключовим елементом підприємницької діяльності
є підприємницька здібність – особливий вид людського капіталу, представлений
діяльністю щодо координації і комбінування всіх інших факторів виробництва з
метою створення благ і надання послуг. Підприємницька діяльність за масштабами
і результатами прирівнюється до затрат висококваліфікованої праці. Люди праці і
підприємці являють собою людський (суб’єктивний) ресурс виробництва.
Проведена класифікація факторів виробництва не є застиглим і
назавжди даним. У політекономії постіндустріального суспільства як фактори
виробництва виокремлюються інформаційний та екологічний фактори.
Взаємозв’язок і розвиток факторів виробництва. Виробництво не
можна уявляти як механічне поєднання його основних елементів: робочої сили,
землі і засобів виробництва. Вони утворюють складну систему в її взаємозв’язку.
А всяка цілісна система якісно відрізняється від простої суми її елементів. З
розвитком суспільства вдосконалюються і фактори виробництва, збільшується їх
кількість. Так, осягаючи всі раніше невідомі властивості речей, люди
оволодівають таємницями виготовлення нових видів продукції, застосовують нові
технології, використовують якісно нові матеріали. Це у свою чергу ставить нові
вимоги і до робочої сили, кваліфікації працівників.
Прогрес виробництва пов’язаний з формуванням нових факторів
виробництва, які змінюють як стан виробництва, так і характер взаємодії його
факторів. Усезростаюче значення має енергія. Спочатку нею була рухова сила
людини (або тварин, що використовуються у виробництві). Зараз становище значно змінилось.
Успішна взаємодія факторів виробництва тепер неможлива без оволодіння могутніми
джерелами енергії.
Науково-технічна революція неодмінним фактором виробничого
прогресу визнала інформацію. Вона необхідна і як умова роботи сучасної системи
машин, і як засіб підвищення якості робочої сили, і як передумова досконалої
організації самого процесу, виробництва.
Водночас змінюється організація виробництва, яка забезпечує
єдність, злагодженість функціонування всіх його факторів, взаємодію людей як
учасників процесу виробництва. Поглиблюється галузева диференціація суспільного
виробництва, ускладнюється його структура, з’являються нові галузі виробництва.
З часом складається народне господарство, яке поступово перетворюється у
складний комплекс, що включає великі народногосподарські сфери і комплекси,
галузі і підгалузі, територіальні формування.
Ускладнення і розвиток факторів суспільного виробництва не
відміняють того, що найважливішими серед них, загальними для всіх етапів
розвитку суспільства, залишаються трудові здатності людини, земля і засоби
виробництва.
Продукція. Результатом виробництва є різноманітна, але потрібна
суспільству продукція. У процесі виробництва часто його окрема структурна ланка
не доводить предмет до форми, готової до споживання її людиною, а лише готує
його для наступної обробки: вирощування зерна, потім доставка його на
борошномельну фабрику, перетворення зерна в борошно, борошна в хліб, хліб
доставляється в роздрібну торгівлю. У всіх цих послідовних операціях річ усе
більше набирає корисної форми. Хліб має більше корисності, ніж зерно, з якого
випечено цей хліб. Зерно, перероблене в хліб, стає предметом споживання для
людини.
Тут виникає питання про необхідність диференціації продуктів
процесу праці: одні з них проміжні, а інші – кінцеві. Кінцевими продуктами
вважаються такі товари і послуги, які використовуються для кінцевого
користування, а не для подальшої обробки чи перепродажу. Всі інші продукти праці,
які підлягають подальшій обробці або ще мають бути доставлені до споживача, є
проміжними продуктами. Усі кінцеві продукти, виготовлені суспільством за певний
час, утворюють валовий внутрішній продукт. Він є однією з провідних форм
суспільного продукту [16, ст. 28–34]
За історію розвитку людства засоби праці постійно
вдосконалювались, пройшовши шлях від примітивних знарядь – палиць, каміння до
сучасного автоматичного устаткування та електронно-обчислювальних машин. Що досконаліші засоби праці, то продуктивніша праця людини. Що краще озброєна людина засобами
виробництва, то вищий рівень розвитку продуктивних сил суспільства, то більші можливості
задоволення потреб
людини, то досконаліша система виробничих відносин [20, ст. 11]
На основі виробничих ресурсів обчислюється виробничий потенціал
суспільства, галузі чи окремого підприємства.
Виробничий потенціал суспільства являє собою сукупність виробничих
ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх обсягу, структури,
технічного рівня та якості. Він характеризує максимально можливий обсяг
виробництва продукції за умови повного використання робочої сили,
підприємницького ресурсу, капіталу і землі. Нині особливе місце у виробничому
потенціалі суспільства посідають природні ресурси – розвідані та освоєні
природні багатства (сільськогосподарські угіддя, корисні копалини, вода тощо).
У самій серцевині виробничого потенціалу лежить факт обмеженості
ресурсів. Економісти досліджують способи, за допомогою яких продукти
виробляються і споживаються, бо люди хочуть споживати значно більше, ніж економіка
може виробити. Однак блага обмежені, тоді як потреби здаються безмежними.
Фундаментальним принципом політичної економії є безперечна істина, яку
називають законом обмеженості ресурсів. Цей закон стверджує, що блага є
обмеженими, бо немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди
потребують для споживання. Оскільки ресурси обмежені, то необхідно дослідити:
як суспільство вибирає для виробництва набір матеріальних благ і послуг; як
різні продукти виробляються; хто має споживати продукти, які суспільство
виробляє [16, ст. 34]



3. Економічні показники результативності суспільного виробництва

3.1
Межа виробничих можливостей
Суспільна
організація виробництва має відповідати передусім таким загальним вимогам:
а) створювати
широкі можливості для природно-історичного процесу економічного розвитку, не
допускати волюнтаристського втручання у виробництво;
б)
забезпечувати науково-технічний прогрес і бути адекватною досягнутому рівню
реального усуспільнення виробництва.
Лише за цих
умов організація виробництва сприятиме економічному розвитку, підвищенню його
ефективності.
Рівень економічної
та соціальної ефективності виробництва (діяльності) залежить від багатьох
факторів. Тому для практичного розв’язання завдань управління
ефективністю важливого значення набуває класифікація факторів її зростання за
певними ознаками. Класифікацію факторів зростання ефективності (продуктивності)
виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома
ознаками:
1) видами витрат і ресурсів
(джерелами підвищення);
2) напрямами розвитку та
вдосконалення виробництва (діяльності);
3) місцем реалізації в
системі управління виробництвом (діяльністю)
З економічної точки зору поєднання факторів виробництва має
відповідати певним вимогам. Насамперед, воно повинне бути таким, яке забезпечує
максимально можливий випуск продукції. У навчальній літературі для кращого
розкриття цього положення вводиться таке поняття, як межа виробничих
можливостей. Межа виробничих можливостей показує максимально можливий обсяг
виробництва певного конкретного товару або виду показників наявних ресурсів і
знань, які має у своєму розпорядженні конкретна економіка, і визначених обсягах
виробництва інших товарів і послуг. [15, ст. 460]
В економічній літературі межу виробничих можливостей, як правило,
ілюструють графіком, поданим на рисунку 3.1.
  
Рис. 3.1. Межа виробничих можливостей
Уявімо собі обмежену кількість ресурсів: праці і капіталу. Якщо
всі вони використовуватимуться на виробництво продовольчих товарів, то ми
знаходимося у точці А, тобто буде вироблено 300 продуктів харчування. З іншого
боку, якщо б усі ресурси були спрямовані на виробництво розваг, то їх було б
створено на суму 400 одиниць (точка Е). Коли ж задані ресурси витрачатимуться
одночасно на виробництво обох цих товарів, то ми будемо знаходитись у точках В,
С, D (відповідні
співвідношення, в яких створюватимуться ці види товарів)
3.2 Поєднання факторів
Поєднання факторів виробництва також передбачає їх повне та
найбільш ефективне використання. Для пояснення цього положення використаємо
наведену вище схему. Лінія, що визначає межу виробничих можливостей, ділить
площину графіка на дві частини: ту, на якій витрачаються ресурси (від центра до
кривої), і ту, яка для економіки недосяжна (за межами кривої).
Візьмемо дві точки (W і U), які знаходяться у різних площинах. Точка W показує
неефективне використання ресурсів. Економіка за даних ресурсів могла б
виробляти більше продовольства та таку ж кількість розваг, яка відповідає точці
U, або більше розваг і не
менше, ніж у точці W, продовольства.
Розподіл ресурсів є неефективним, якщо в економіці існує
можливість виробляти більшу кількість якого-небудь товару або послуг за наявних
ресурсів без скорочення випуску інших товарів або послуг. Ефективне
використання ресурсів означає, що для суспільства неможливо отримувати більшу
кількість одного блага без того, щоб не зменшити кількість іншого.
Отже, всі точки, які лежать на кривій, що визначають межу
виробничих можливостей, є ефективними. Точки, що знаходяться на площині АОЕ
(ліворуч від кривої), відповідають ситуації, в якій економіка нерезультативно
використовує ресурси. Проте це не означає, що ресурси, що використовуються,
безкорисні чи бездіють. Наприклад, тяжка, але погано організована робота може
призвести до меншого, ніж це можливо, випуску продукції.
Точка II розташована на площині, яка характеризує випадки, коли
гранична пропозиція ресурсів робить неможливим виробництво (за межами кривої
виробничих можливостей). Отже, дефіцит ресурсів обмежує економічний вибір між
точками на або всередині даної кривої.
Економіка прагне до повноти і ефективного використання виробничих
ресурсів, внаслідок чого між різними їх елементами встановлюються оптимальні
або найбільш доцільні пропорції [25, ст. 32–33]
Економіка вивчає шляхи найкращого використання того, чим ми
володіємо. Оскільки наші потреби практично безмежні, а наші ресурси рідкісні,
ми не в змозі задовольнити всі матеріальні потреби суспільства. Єдине, що
залишається суспільству, то це домагатися найповнішого задоволення своїх
потреб. Економіка – наука про ефективне використання рідкісних ресурсів.
Ефективність економіки характеризує зв’язок між кількістю одиниць
рідкісних ресурсів, що застосовуються у процесі виробництва, й отриманою в
результаті кількістю необхідного продукту. Економіка є ефективною у разі, якщо
суспільство не може збільшити виробництво одного товару без зменшення
виробництва іншого. Ефективна економіка перебуває на межі виробничих
можливостей.
Суспільство намагається використати свої рідкісні ресурси
ефективно, тобто воно бажає отримати максимальну кількість корисних товарів і
послуг, виготовлених із його обмежених ресурсів. Щоб цього домогтися, воно має
забезпечити і повну зайнятість, і повний обсяг виробництва [13, ст. 43]
Термін «ефект» у перекладі з латинської означає «результат». Ефект
може бути як позитивним, коли зміни є корисними, так і негативним, коли зміни
деструктивні, або нульовим, коли змін немає. Визначення ефективності
виробництва полягає в оцінці його результатів. Такими результатами можуть бути
обсяги виготовленої протії в натуральному чи вартісному виразі або прибуток.
Але ж сама по собі величина цих результатів не дає змоги зробити висновок про
ефективність або неефективність роботи підприємства, оскільки невідомо, кою
ціною отримані ці результати. Тому для отримання об’єктивної оцінки
ефективності підприємства необхідно також врахувати оцінку витрат, що дали
змогу одержати ті чи інші результати. Процес виробництва здійснюється через
поєднання факторів, що його визначають умови засобів праці (основні засоби),
предметів праці (оборотні фонди), робочої: (трудові ресурси). Крім того, на
виробництво впливають також певні фактори: організаційні, управлінські, технологічні
та інші фактори. Тож за оцінку витрат логічно взяти оцінку всіх перелічених
ресурсів. [28, ст. 499]
Ефективність
виробництва – це комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів
виробництва й робочої сили (працівників) за певний проміжок часу. [15, ст. 449]
3.3
Особливості факторів виробництва в Україні.
Світовий досвід показує, що країни, як правило, експортують ту
продукцію, для якої у них є надлишок факторів виробництва і яка має найменшу
відносну вартість, а імпортують, навпаки, товари, що потребують дефіцитних
факторів і підвищення витрат на їх виготовлення. Тому основна увага у практичній роботі з
підвищення конкурентоспроможності повинна приділятися забезпеченості факторами
виробництва, які можуть використовуватися для розвитку галузі і створення
конкурентних переваг. Окремі фактори по-різному впливають на створення
конкурентних переваг, до того ж вони можуть відрізнятися за характером дії та
джерелами відтворення, що також треба враховувати. Свого часу
конкурентоспроможність держави значною мірою залежала від наявності у неї трьох
основних факторів виробництва – природних ресурсів, трудових ресурсів та
капіталу. З розвитком виробництва і технічним прогресом конкурентоспроможність
стали визначати фактори вищого рівня, так звані розвинуті – це, насамперед,
інфраструктура країни, її науковий потенціал, рівень освіти населення тощо. Але
визначальну роль у створенні конкурентних переваг відіграють спеціалізовані
фактори, спеціальна інфраструктура, спеціальні знання у вигляді науково-технічних
баз даних по окремих галузях і виробництвах, наявність фахівців відповідного
профілю знань тощо. Аналіз рівнів забезпеченості України основними факторами
виробництва та ефективності їх використання у порівнянні з 6-ома економічно
найрозвинутішими країнами світу (США, Японія, Німеччина, Франція, Англія,
Канада) свідчить, що наша держава має досить високий рейтинг: у забезпеченості
сільгоспугіддями – 3 місце, трудовими ресурсами – 4 місце, науковим потенціалом
– 3 місце. Але
щодо реалізації цих можливостей, то на сьогодні це – парадокс. За ефективністю
використання факторів виробництва Україна, як і Росія та інші країни СНД,
посідають останні місця, набагато поступаючись розвинутим країнам світу. Від
Франції, наприклад, відставання сягає: щодо використання сільгоспугідь – у 10–12
разів, трудових ресурсів – у 7–15 разів, основного капіталу – в 2–3 рази,
наукового потенціалу – більш як у 20 разів.
Незважаючи
на всі умовності таких порівнянь, відмінності настільки разючі, що не можна не
звертати на це уваги при визначенні основних заходів промислової політики щодо
підвищення конкурентоспроможності.
Разом з тим, світовий досвід свідчить, що наявність факторів
виробництва є важливою, але недостатньою умовою успішної конкуренції. Для цього
ще потрібні певний попит на продукцію, зокрема, вимогливі споживачі,
конкурентноспроможні постачальники і суміжники, сумлінне ведення конкуренції,
відповідна стратегія підприємств щодо їх розвитку і підвищення
конкурентоспроможності. На жаль, практична відсутність конкуренції на
внутрішньому ринку, його незначна місткість і патологічна невибагливість
українських споживачів не дозволяють створити належні умови для зростання
конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Підприємства не можуть виробляти
конкурентноспроможну продукцію для зовнішніх ринків, якщо вона низької якості
на внутрішньому. Інакше кажучи, конкуренція на зовнішньому ринку є її
продовженням на внутрішньому. Країни, що сьогодні є лідерами на світовому
ринку, в ретроспективі завжди відштовхувалися від внутрішнього попиту: їх
експансія йшла через його насичення.
Певною
мірою у нас теж спостерігається насичення внутрішнього ринку, але внаслідок
різкого падіння внутрішнього споживання та незначних масштабів інноваційної
діяльності підприємств. У деяких випадках українська продукція виявляється
неконкурентоспроможною внаслідок відсутності відповідних сертифікатів якості
або ж використання таких систем оцінки якості товарів, які не відповідають
загальноприйнятим у світі. Відмічені негативні тенденції призвели до витіснення
українських товарів не тільки з зовнішнього, а й з внутрішнього ринку.
Нарощування обсягів імпорту, скорочення попиту на вітчизняну продукцію, а також
неможливість її реалізації призвели до збільшення залишків такої продукції на
складах підприємств. Головними причинами інноваційної кризи слід визнати брак
коштів, недосконалість законодавчої бази, а також так звану політику
невтручання з боку урядових структур в інноваційну діяльність.
Оцінка потенційних можливостей окремих галузей економіки України щодо
підвищення конкурентоспроможності дозволяє визначити опорні галузі і
виробництва, які повинні узяти на себе провідну роль у розвитку економіки, а
згодом й зайняти ключові місця в її структурі. Для України це, насамперед,
переробні галузі матеріаловиробляючого комплексу (металургійна, хімічна,
будівельних матеріалів), наукоємні й високотехнологічні галузі машинобудування
та оборонної техніки, а також легкої і харчової промисловості. Багато підприємств цих
галузей вже зарекомендували себе конкурентоспроможними суб’єктами зовнішнього
ринку, але їх позиції там поки що не досить стійкі через внутрішні проблеми і
коливання кон’юнктури на світовому ринку.
Підсилення конкурентних позицій в опорних галузях переробної
промисловості може бути досягнуто тільки за умов істотного збільшення
інвестиційних можливостей і нагромадження інноваційного потенціалу. Інвестиції
взагалі мають домінантне значення для галузей з підвищеною капіталоємністю, де
економічні показники їх діяльності, власне ефективність, суттєво залежать від
масштабів виробництва. Враховуючи, що в Україні переважна більшість галузей
відповідає саме цим критеріям, проблема пошуку інвестиційних ресурсів набуває
надзвичайного значення.
Загальним для країн СНД є й те, що всі вони при розробці
промислової політики і, зокрема, конкурентної стратегії у тій чи іншій галузі
повинні вирішувати проблему інвестиційного забезпечення заходів щодо оновлення
виробничого апарату та підвищення конкурентоспроможності виробництва. Незважаючи на те, за
рахунок яких джерел відбувається інвестування (залучення портфельних чи прямих
інвестицій або використання власного прибутку), цей процес має здійснюватися в
умовах превалюючого визначення, що направлення коштів у виробництво для
забезпечення його конкурентних переваг має безперечний пріоритет над їх «проїданням».
На жаль, відповідні умови для такої поведінки інвесторів поки що відсутні як в
Україні, так і в інших країнах СНД.
Звідси витікає висновок, що для більшості галузей промисловості,
особливо тих, де переважають застарілі виробничі фонди і не вистачає
інвестиційного потенціалу, дуже мало шансів протистояти в конкурентній боротьбі
на зовнішньому ринку. Але підстави для такого висновку виникають лише в разі конкуренції
з високорозвинутими країнами. Що ж до країн СНД, де склалися відносно рівні
умови щодо технічного оснащення та фінансового забезпечення виробництва, то
успішна конкуренція між ними не тільки можлива, а й необхідна, бо саме вона
спонукатиме національних виробників до пошуку резервів оновлення виробничого
апарату, впровадження новітніх методів і технологій, освоєння сучасних галузей
виробництва. Адже щоб повністю не втратити конкурентоспроможність і не
опинитися на периферії світового господарства.


Висновки
Основою
життя людського суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ: щоб
жити, трудитися, створювати блага, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло,
тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. А споживати можна лише
те, що створено людською працею. Тому суспільство завжди має виробляти засоби
до життя. Процес виробництва матеріальних і духовних благ являє собою трудову
діяльність людей.

Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких елементів, або
фаз:
а) власне
виробництво;
б) розподіл;
в) обмін;
г)
споживання.
За
час свого існування людство використовує лише три форми суспільного виробництва
– натуральну, товарну і безпосередньо суспільну.
Виробничі відносини – це відносини людей у процесі виробництва.
Панівні виробничі відносини визначають суспільно-економічний тип людини
(рабовласник і раб, феодал і селянин, капіталіст і найманий робітник,
колективний власник у системі соціальне організованого ринкового господарства).
Форма власності на засоби виробництва визначає місце людини у системі
суспільного виробництва, частку її у створюваному суспільному продукті,
інтереси та мотивацію її діяльності. Поєднання людини із засобами виробництва
для здійснення процесу праці може бути на основі позаекономічних (наприклад,
насильницького примусу) або економічних методів.
Суспільне виробництво, як і його фактори, завжди має
конкретно-історичну соціально-економічну форму. Тому і людина як головний
фактор продуктивних сил в той самий час є суб’єктом (носієм) економічних,
виробничих і всіх суспільних відносин, адже економічні відносини виникають та
існують у процесі спільної трудової діяльності людей.
Суспільне виробництво передбачає використання трудових та
матеріальних ресурсів, або, як їх ще називають, особистих і речових факторів
виробництва.
Особистий фактор виробництва становлять трудові колективи, люди,
зайняті суспільнокорисною працею в галузях матеріального і нематеріального
виробництва. Це працівники промисловості, будівництва, сільського господарства,
транспорту, зв’язку, торгівлі, комунального господарства, науки, культури,
охорони здоров’я, тобто всі категорії трудящих, результатом праці яких є певний
корисний результат: матеріальний продукт або послуга Трудові ресурси виступають
особистим фактором виробництва тому, що кожний робітник є носієм робочої сили,
яка створює життєві блага, вдосконалює техніку виробництва. Робоча сила – це
здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей,
що використовуються в процесі створення матеріальних і духовних благ. У
цивілізованому суспільстві робоча сила є особливою власністю робітника, тобто
лише він може розпоряджатися і використовувати свою робочу силу відповідно до
своїх потреб та інтересів.
Другим фактором виробництва є засоби виробництва: предмети і
засоби праці. Це речові елементи виробництва, за допомогою яких люди створюють
матеріальні та духовні блага.
Предмети праці – це всі об’єкти, на які направлена праця людини:
— 
предмети, дані природою;
— 
сировина (створені людьми предмети праці);
— 
вторинні ресурси;
— 
штучні матеріали, яких немає в природі (штучні тканини, полімерні,
керамічні матеріали).
Предмети і засоби праці разом складають засоби виробництва. Вони
приводяться в рух працівниками виробництва. Засоби виробництва і люди, які
приводять їх у рух (тобто робоча сила), складають продуктивні сили.
Ефективність виробництва – це комплексне
відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва й робочої сили
(працівників) за певний проміжок часу.
Ефективність виробництва являє собою
комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва і
робочої сили за певний проміжок часу (у зарубіжних країнах з розвиненою
ринковою економікою для окреслення результативності господарювання
використовують інший термін – продуктивність системи виробництва і
обслуговування, під якою розуміють ефективне використання ресурсів (праці,
капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) при виробництві різноманітних
товарів та послуг.
Суть проблеми
підвищення ефективності виробництва (діяльності) полягає в тім, щоб на кожну
одиницю ресурсів (витрат) – трудових, матеріальних і фінансових – досягати
максимально можливого збільшення обсягу виробництва (доходу, прибутку).
Виходячи з цього, єдиним макроекономічним критерієм ефективності виробництва
(діяльності) стає зростання продуктивності суспільної (живої та уречевленої)
праці. Кількісна визначеність і зміст критерію відображаються в конкретних
показниках ефективності виробничо-господарської та іншої діяльності суб’єктів
господарювання.



Список використаних джерел

1. 
Базилевич В.Д. Економічна теорія. Політекономія: Підручник. –
К.: «Знання – Прес», 2004. – 615 с.
2. 
Базілінська О.Я., Мініна О.В. Мікроекономіка: Навчальний посбник /
За ред. О.Я. Базілінської. Вид-ня 2-ге, перероб. Та доп. – К.: Центр навчальної
літератури, 2005. – 352 с.
3.  Балабанова Л.В. Маркетинговий менеджмент:
Навч. посіб., К.: Знання, 2004. – 354 с.
4. 
Білецька Л.В., Білецький О.В., Савич В.І. Економічна теорія:
Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник. – К.: Центр
навчальної літератури, 2005. – 652 с.
5. 
Бобров В.Я. Основи
ринкової економіки. – Київ: Либідь, 
1995
– 220 с.
6. 
Варналій З.С. Основи підприємництва: Навч. посіб. – 3-те
вид., випр. і доп.
– К.: Знання-Прес, 2006. – 350 с.
7. 
Ватаманюк З.Г. та інші Економіка: Посібник. – К.: Либідь,
1999. – 384 с.
8. 
Веріан Гел Р. Мікроекономіка: проміжний рівень. Сучасний
підхід /Пер. з англійської Сергія Слухая. – К.: Лібра, 2006. – 632 с.
9. 
Вініченко І.І., Дацій Н.В., Корецька С.О. Мікроекономіка:
Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 272 с.
10. Гальперин В.М.,
Игнатьев СМ., Моргунов В.И. Микроэкономика: В 2-х т. / Общая редакция В.М. Гальперина.
С.-Пб.: Экономическая школа, 1994. Т.1. – 349 с.
11. Гальчинський А.С.
та інші Основи економічних знань: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1999. –
544 с.
12. Гальчинський А.С.,
Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань: Навч.посіб./ 2-е вид. К.: Вища школа, 2002. –
543 с.
13. Дзюбик С.Д., Ривак О.С. Основи
економічної теорії: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 481 с.
14. Добринін А. І.
Економічна теорія. – Санкт-Петербург: Пітер, 2003. – 544 с.
15. Економіка підприємства:
Підручник / За ред. С.Ф. Покропивного. – К.: КНЕУ, 2000. – 449 с.
16. Кривенко К.Т.,
Бєляєв О.О. та інші Політична економія: Навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 2001. –
508 с.
17.Макконелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс:
Принципы, проблемы и
политика. В 2-х т.: Пер. с англ. 11-го изд. Т.1. – М.: Республика, 1992. – 399 с.
18.Макконелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс:
Принципы, проблемы и
политика. В 2-х т.: Пер. с англ. 11-го изд. Т.2. – М.: Республика, 1992. – 400 с.
19. Основи
економічної теорії / За ред. С.В. Мочерного: Посібник для студентів вищих навчальних
закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 472 с.
20. Політична
економія: Навч. посіб. / Г.А. Оганян, В.О. Паламарчук, А.П. Румянцев та ін.; За заг.
ред. Г.А. Оганяна.
– К.: МАУП, 2003. – 520 с.
21. Райхлин Э. Основы экономической теории.
Микроэкономическая теория рынков продукции. – М.: Наука, 1995. – 347 с.
22.
Слухай СВ. Довідник базових термінів та понять з мікроекономіки. – Київ: Лібра, 1998. – 256 с.
23.
Степанов О.М.,
Фіцула
М.М. Основи психології
і педагогіки: Навчальний посібник. – К.: Академвидав, 2005. – 520 с.
24. Тигова Т.Н. Микроэкономика:
Краткий курс лекций. – 3-е изд., стереотип. – К.: МАУП, 2003. – 68 с.
25. Федоренко В.Г.,
Ніколенко Ю.М., Віденко О.М., Денисенко М.П., Руженський М.М. Основи
економічної теорії: Підручник / За науковою редакцією проф. Федоренка В.Г.
– К.: Алерта, 2005. – 511 с.
26. Хайман Д.Н. Современная микроэкономика:
анализ и применение. В 2-х т. Т.Н. Пер. с англ. – М.: Финансы и статистика, 1992. – 384 с.
27. Экономика: Учебник / Под. ред. доц. А.С. Булатова
– М.: Издательство БЕК, 1995. – 632 с.