Реферат
на тему:
Дослідження
неолібералізму як економічної теорії.
ПЛАН
Вступ. 3
1. Концепція соціального ринкового господарства. 5
					







2. Типи економічних систем по В.Ойкену. 6
3. Роль держави в «соціальному ринковому господарстві». 8
4. Чиказька школа неолібералізму. 9
Висновок. 11
Список використаної літератури. 14


Вступ
Неолібералізм
виник майже одночасно з кейнсіанством в 30-і рр. як самостійна система поглядів
на проблему державного регулювання економіки. Неоліберальна концепція і в
теоретичних розробках і в практичному застосуванні ґрунтується на ідеї
пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки
певному втручанню держави в економічні процеси.
Якщо кейнсіанство
за початкове вважає здійснення мерів активного державного втручання в
економіку, то неолібералізм — щодо пасивного державного регулювання. По кейнсіанським
моделях перевага віддається сукупності державних мерів по інвестуванню різних
сфер економіки, розширенню об’ємів урядових замовлень, закупівель, посилюванню
податкової політики. Їх крайній прояв приводить, як очевидно з економічної
історії, до дефіциту державного бюджету і інфляції.
Неоліберали
виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного
ціноутворення, що веде роль в економіці приватної власності і недержавних
господарських структур, бачивши роль регулювання економіки державою в його
функціях «нічного сторожа» або «спортивного судді». Представники неоліберальної
концепції державного регулювання економіки, пам’ятаючи напуття Л. Ерхарда —
«конкуренція скрізь, де можливо, регулювання — там, де необхідно», — довели
правомірність обмеженої державної участі в економічних процесах і більшого його
сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємців як умова усунення не
рівноваги в економіці.
Вже в 30-і рр.
для протидії кейнсіанським ідеям державного регулювання економіки, що обмежують
систему вільної конкуренції, у ряді країн були створені неоліберальні центри з
вироблення альтернативних мерів державного втручання в економіку, які (заходи)
сприяли б відродженню і практичному втіленню ідей економічного лібералізму.
Найбільш крупні центри неолібералізму в Германії, США і Англії отримали назву
відповідно Фрайбургськой школи (її лідери — В. Ойкен, В. Репке, А. Рюстов, Л. Ерхард
і ін.), школи Чикаго, яку також називають «монетарною школою» (її лідери — Л. Мізес,
М. Фрідмен, А. Шварц і ін.), Лондонської школи (її лідери — Ф. Хайек, Л. Роббінс
і ін.). Видними представниками неоліберальних ідей у Франції з’явилися економісти Ж. Рюефф, М. Алле та інші.
Передуючи
короткій характеристиці особливостей шкіл неоліберальних ідей різних країн, слід зазначити, що представники неоліберального руху ще в початку 30-х рр.
намагалися виробити єдину науково-практичну платформу. Спільні в даному зв’язку
принципи неолібералізму були продекларовані в
міжнародному масштабі в 1938  р. на конференції в Парижі. Цей форум неолібералів
нині називають також «колоквіумом Ліппмана» із-за співзвучності схвалених на
конференції принципів неолібералізму з положеннями виданою в тому ж році
американським економістом А. Уолтером Ліппманом книги під назвою «Вільне
місто». Суть схвалених в Парижі спільних принципів неоліберального руху зводилася до проголошення
необхідності державного сприяння в поверненні правил вільній конкуренції і
забезпеченні їх виконання всіма господарюючими суб’єктами. Умова пріоритету
приватної власності, свободи операції і вільних ринків могло бути переглянуто
діями держави лише в екстремальних випадках (війна, стихійне лихо, катастрофа і
тому подібне).


1.
Концепція соціального ринкового господарства
Після другої
світової війни ідеологія неолібералізму знайшла успішне практичне застосування
первинно в Західній Німеччині (ФРН). Тут зачинаючи з 1948 р. ці ідеї придбали
статус державної доктрини уряду Аденауера — Ерхарда. Видні німецькі теоретики неолібералізму
В. Репке, А. Рюстов та інші очолили критику будь-якого прояву монополізму ради
свободи і гуманізму. В. Ойкен і його послідовники у Фрайбургськом університеті
з того ж 1948 р. зачали випуск щорічника «Ордо», який зіграв роль теоретичної
трибуни неолібералізму всіх країн. Само слово «Ордо», вибране В. Ойкеном,
перетворилося на збірне поняття, символізуюче «природних буд вільного ринкового
господарства». Західнонімецька доктрина неолібералізму під впливом «школи
Ойкена» почала навіть іменуватися «ордолиберализмом».
Теоретикам неолібералізму ФРН належить ідея поєднання принципу
«свободи ринку» і справедливого розподілу за принципом «соціального вирівнювання».
Вперше її концептуально виклав А. Мюллер-Армак в своїй книзі «Господарське
управління і ринкове господарство» (1947), в якій також вперше використовував
термін «соціальне ринкове господарство». Розробки в цьому напрямі були
продовжені В. Репке, Л. Ерхардом, В. Ойкеном і ін. Причому про створення моделі
«соціального ринкового господарства» як головне завдання економічної політики
країни було заявлено самим канцлером ФРГ К.Аденауером в передмові до книги В. Репке
чи «Правильна німецька економічна політика?» (1950).
По характеристиці
В. Репке «соціальне ринкове господарство» — це шлях до «економічного
гуманізму». У своїй книзі «Гуманне суспільство» він писав, що цей тип
господарства протиставляє колективізму персоналізм, концентрації влади — свободу,
централізму — децентралізм, організації — мимовільність і так далі. У
солідарності з думкою В. Репке, Л. Ерхард на з’їзді християнсько-демократичного
союзу (ХДС) в 1957 р. затверджував про початок другого етапу у ФРН «соціального
ринкового господарства». Небагато чим пізніше в одній зі своїх публікацій
початку 60-х рр. Л. Ерхард підкреслював, що саме «вільне змагання є перш за все
основним елементом соціального ринкового господарства». А на черговому
партійному з’їзді ХДС в 1965 р. Л. Ерхард заявив про завершення у ФРН програми
створення «соціального ринкового господарства», що перетворила цю країну на
«оформлене суспільство».
Доктрина
«сформованого суспільства», на думку Л. Ерхарда і його однодумців, — це пошук
кращого «природного економічного порядку», який можливо досягти через створення
«соціального ринкового господарства». У ній категорично заперечуються
марксистські ідеї про п’ять форм (типах) суспільного устрою і виробничих
стосунків і про антагонізм класів. Вона заснована на положенні В. Ойкена про
те, що людському суспільству властиві тільки два типи економіки:
«централізована керована» (тоталітаризм) і «мінова економіка» (по іншій
термінології — «вільне, відкрите господарство»), а також на ідеї про поєднання
цих типів економіки з переважанням ознак одного з них в конкретних історичних
умовах.
2.
Типи економічних систем по В. Ойкену
Вальтер Ойкен
(1891—1950) в тій, що своїй витримала дев’ять видань книзі «Підстави
національної економії» (1947) здійснив фундаментальне опрацьовування
проблематики типології основних форм ринкової організації економіки. В розділі
цієї книги «Економічні системи» їм доводиться природне співіснування в одних і
тих же суспільствах два ідеальних, як він вважає, типів економіки: міновою і
централізованою керованою. Він пише: «Система «централізованої керованої
економіки» характеризується тим, що все повсякденне економічне життя
суспільства регулюється планами, витікаючими з одного центру. Якщо ж економіка
суспільства складається з двох і біліше за окремі господарства, кожне з яких
складає і проводить в життя свої плани, то це — система «мінової
економіки»».
Далі В. Ойкен
уточнює, що «в історичній реальності» елементи обидві цих систем «в більшості
випадків переплітаються» і що система «немінової економіки… існувала і існує
в двох формах: як «проста централізована керована економіка» (відособлене
господарство) або як «централізовано-адміністративна економіка»».
Причому елементи обох форм немінової (централізованою керованою) економіки, пише
він, «мали місце не лише в деяких країнах і в окремі часи, наприклад, в
ієзуїтській общині Парагвая, або в державі інків, або в Росії 40-х років нашого
століття. Вони зустрічалися всюди і у всі часи. Інколи вони домінували, інколи
лише доповнювали спільну картину, але завжди виступали в з’єднанні з елементами
мінової економіки».
Разом з тим, по
Ойкену, «дві згадані форми реалізуються в трьох формах», кожну з яких він
характеризує так: 
а) «тотальна
централізована керована економіка» (обмін взагалі не допускається; виробництво,
розподіл і споживання продуктів «до останніх дрібних грошей» здійснюється по
вказівках і наказах центрального керівництва); 
б)
«централізована керована економіка з вільним обміном предметами споживання»
(обмін здійснюється також за наявності центральної інстанції, що визначає
«спосіб використання продуктивних сил, тимчасову структуру виробничого процесу,
спосіб розподілу продуктів… Але на відміну від першого варіанту споживачі
можуть тут вносити корективи до розподілу предметів споживання, що виділяються,
шляхом обміну»); 
в)
«централізована керована економіка з вільним споживчим вибором» (споживчий
вибір благ вільний, але, як правило, з тих, які намічає для виробництва
«центральна інстанція»).


3.
Роль держави в «соціальному ринковому господарстві»
Усвідомлюючи
неможливість автоматичного функціонування «вільного ринкового господарства», В.
Репке і Л. Ерхард визнавали необхідним протиставити будь-якому прояву анархії
виробництва відповідні заходи державного втручання, які забезпечували б «синтез
між вільним і соціально обов’язковим суспільним устроєм». Роль держави, згідно
образної ілюстрації Репке-Ерхарда, порівнюється з положенням судді (арбітра) на
футбольному полі, який строго спостерігає за діями футбольних команд відповідно
до певних правил, але не має права безпосередньо брати участь в грі. Іншими
словами, держава для підтримки умов існування «соціального ринкового
господарства» як «ідеального типа» вільного ринкового господарства повинно
стежити за дотриманням «правил» вільної конкуренції («чесної гри»),
контролювати умови ціноутворення і присікати спроби встановлення монопольних
цін, гарантувати охорону і пріоритетне значення приватної власності в
товарно-грошовому господарстві без монополій.
У 60—70-і рр. концепція
неолібералів про створення і функціонування моделі «соціального ринкового
господарства» багато в чому була співзвучна виниклій в той період моделі інституціоналістів
про «суспільство загального благоденствування», оскільки і в тій, і іншою
відкидаються положення про експлуатацію людини людиною і класовий антагонізм.
Обидві моделі, крім того, ґрунтуються на ідеї активної соціальної функції
держави по забезпеченню всім громадянам рівних прав і рівних можливостей в
отриманні соціальних послуг і підвищенні їх добробуту. При цьому під зовнішнім
проявом «загального благоденствування» були, звичайно, у вигляді не лише
зростання числа акціонерів в різних шарах суспільства, але і збільшена
стабільність всіх суспільних інститутів, упевненість значної частки трудящих в
завтрашньому дні і так далі.


4.
Чиказька школа неолібералізму
У США, як
наголошувалося вище, альтернативою кейнсіанству стала так звана школа Чикаго неолібералізму,
монетарні ідеї якої зародилися в стінах університету Чикаго ще в 20-і рр. Проте
самостійне, а тим більше, значення, що лідирує, в неоліберальному русі
американський монетаризм набув в кінці 50-х — початку 60-х рр. з появою лави
публікацій М. Фрідмена (рід. у 1912 р.), що стала в 1976 р. одним з
нобелівських лауреатів по економіці. Останній і його сподвижники кейнсианским негрошовими чинниками (наприклад,
інвестиції) віддали перевагу над саме грошовим чинникам.
Перші достатньо
серйозні сумніви в необхідності, як виразився М. Блауг, «спрощених економічних
рекомендацій політикам, типових для часів кейнсіанської революції» вкрались в
економічну науку з появою виведеною в 1958 р. А.У. Філіпсом емпіричної кривої,
що характеризує зв’язок між щорічною процентною зміною заробітної плати в
грошовому вираженні і рівнем (часткою) безробіття в Англії за період з 1861 по
1913 р. Причому дискусії з приводу даної залежності придбали ще більший розмах
після того, як в 1964 р. П. Самуельсон включив пов’язану з цією кривою фактично
нову концепцію в шосте видання свого підручника «Економікс» і назвав сам графік
ім’ям його автора — крива Філіпса.
Про останню М. Блауг
пише, що вона виявилася тим відкриттям, яке «убило наповал колишній кейнсіанський
ідеал повної зайнятості без інфляції як мета економічної політики. Стабільність
цін і безробіття виявилися несумісними, конфліктуючими цілями: зменшення
безробіття досяжне тільки ціною прискореної інфляції, а зменшення інфляції
зазвичай передбачає збільшення безробітних. Таким чином колишня надія на
одночасне досягнення стійких цін і повної зайнятості поступилася місцем поняттю
вибору між стабільністю цін і повною зайнятістю.
М. Фрідмен і його
колеги на основі досліджень навколо «конструкції» кривої Філіпса прийшли до
висновку, що ця крива далеко не стабільна, особливо з урахуванням ситуації в
економіці багатьох країн світу в кінці 60-х рр., коли зростання інфляції,
всупереч «логіці» цієї кривої, супроводилося не зниженням, а зростанням
безробіття, і потім — на початку 70-х рр. — спостерігалося навіть одночасне
зростання і інфляції, і безробіття.
М. Фрідмен зробив
спробу відродити пріоритетне значення грошей, грошової маси і грошового
звернення в економічних процесах.
Тим часом
монетарна концепція, нелиберальна за своєю суттю, була
апробована республіканським урядом США при президентові Р. Никсоне в 1969—1970
рр. (тоді М. Фрідмен був радником президента цієї країни). Але найбільший успіх
монетарні економічні переконання мали при наступному республіканському уряді
США за часів так званої рейганомики, що дозволила ослабити інфляцію при
реальному зміцненні долара.
Новизна концепції
державного втручання в економіку, по Фрідмену, полягає в тому, що воно, на
відміну від кейнсіанської концепції, обмежується жорсткою грошовою політикою.
Остання тісно пов’язана з фрідменовської «природною нормою безробіття», що
досягається за допомогою постійного і стабільного темпу зростання кількості
грошей у розмірі 3-4% в рік незалежно від стану кон’юнктури (враховуючи середні
темпи зростання валового національного продукту США за лаву років, по яких
встановлюється максимально можливий рівень національної економіки).
Концепція М. Фрідмена
про «природну норму безробіття» (ЕНБ) ґрунтується як на інституційних, так і на
законодавчих детерминантах (маючи на увазі під першими,
наприклад, профспілки, а під другими — можливість, наприклад, ухвалення закону
про мінімальний рівень заробітної плати). Вона дозволяє обґрунтовувати
мінімальний рівень безробіття, при якому протягом певного періоду часу інфляція
буде неможлива. На думку  М. Блауга, «ЕНБ, до якої постійно повертається економіка,
— це сучасна монетарна версія старої класичної доктрини строго пропорційного
відношення між кількістю грошей і цінами в довгостроковій перспективі; «якір»,
який утримує процентну ставку в стійкому положенні…».


Висновок
Неолібералізм
прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років XX ст., причиною
краху якого стала економічна криза 1929—1933 рр. Він увібрав у себе такі
основні ознаки класичного лібералізму: 
обстоювання ідей
природного порядку та природних прав;
підтримка
політики вільної торгівлі;
заперечення
будь-якого розширення державного регулювання;
розвиток
автономного місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу
зростанню впливу центральних органів влади.
Ідейні корені
економічного лібералізму сягають часів А. Сміта та його «невидимої
руки». У першій третині XX ст. існувало три основні групи економістів, які
розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного
неоліберального мислення. Лондонська школа неолібералізму Е. Кеннана — Л.
Роббінса зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної
науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів.
Віденська школа Л. Мізеса — Ф. Хайека поєднала маржиналістські принципи
австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що
надало їм ще більшої суб’єктивістсько-психологічної спрямованості та уможливило
зосередження уваги на аналізі умов і процесу конкуренції. Своєю чергою,
Чиказька школ Ф. Найта — М. Фрідмана так само досліджуючи особливості
недосконалої конкуренції, основну увагу звертала на поведінку господарюючих
суб’єктів за умов невизначеності, ризику, інфляційна сподівань, відкривши при
цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму. Представники
цих трьох груп неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз
для нього, які приховані в монополізації економіки й державному
інтервенціонізмі. Проте представники англомовного неолібералізму були досить
далекі від усвідомлення необхідності втручання держави в економіку з метою
підтримки конкурентного ладу та соціальної переорієнтації ринкового
господарства. 
Вирішенням цих
питань зайнялися німецькі неоліберали, які в період: між двома світовими
війнами безпосередньо зіткнулися з гострими соціальними наслідками
саморуйнування ринкового господарства, тоталітарною диктатурою фашизму, з
виникненням, розвитком і цілковитим крахом центрально-керованої примусової
економіки. У Німеччині також виокремились три групи неолібералів, кожна з яких
зробила помітний внесок у з’ясування можливості антитоталітарноі й соціальної
еволюції системи вільного підприємництва в теорію та практику соціального
ринкового господарства. Найстаршу групу німецьких неолібералів очолили В. Репке
та А. Рюстов, які приділили особливу увагу питанням теорії економічного ладу та
економічної політики, розмежуванню та взаємозв’язку цих понять. Друга
групасформувалася навколо В. Ойкена та Ф. Бьома у Фрайбурзькому університеті.
Органічно засвоївши й розвинувши найважливіші положення історичної школи в
Німеччині, у межах якої чи не вперше в економічній науці розроблялися
класифікації національних господарств, ця група зайнялася визначенням стадій
історичного й економічного розвитку, трактуванням економічної системи. Третя група
німецьких економістів, представлена А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом і їх
учнями, стала відомою як кельнська школа неолібералізму. Нею було розроблено
концепцію соціального ринкового господарства. Термін «соціальне ринкове
господарство» запропонував А. Мюллер-Армак після 1946 р. для
характеристики форм переходу від мілітаризованої, надіндустріальної фашистської
економіки до мирної. Спочатку ці заходи він розглядав як тимчасові, призначені
для пожвавлення господарського життя та вирішення проблем відбудови народного
господарства. Лише потім означене поняття наповнилося новим змістом і
перетворилося на концепцію нового економічного ладу для ФРН, послідовно
реалізовану в 50-ті роки в економічній політиці канцлера Західної Німеччини Л.
Ерхарда. 
В цілому неоліберальні
ідеї державного регулювання економіки запанували над кейнсіанськими зачинаючи,
приблизно, з 70-х рр., коли для багатьох країн постійними стали наростаючі
інфляційні процеси, дефіцит державного бюджету, безробіття. Неоліберали
поставили в провину кейнсіанцям (і неокейнсіанцям) масштаби державного сектора
економіки, що розрослися, обмеження умов для вільної конкуренції, скорочення
інвестицій в найважливіші сфери економіки всупереч «обіцянкам», що «їх
(інвестицій) ефект розповсюджується з силою, що мультиплікує, і ще більш
посилюється акселератором». Наочним проявом пріоритету неолібералізму над
кейнсіанством в 70-80-і рр. є планомірна по відповідних багатолітніх програмах
денаціоналізація багатьох галузей господарства, що знаходилися раніше у сфері
державної економіки. За останні роки завдяки цьому істотно оздоровилася
економіка Великобританії, Франції Японії, Східної Німеччини (колишня ГДР),
Чилі, Іспанії і інших країн, що мінімізували сферу державного економічного
впливу.
Список
використаної літератури
1. 
Веріан
х.Р. Мікроекономіка. Проміжний рівень. Сучасний підхід. – М., ЮНІТІ, 1997.
2. 
Ковальов
і.Н. Історія економіки і економічних учень. – Ростов н/Д.: Фенікс, 1999.
3. 
Економічна
теорія на порозі ХХI століття. Під ред. Ю.М. Осипова і ін. – Спб., 1996.
4. 
Ядгаров
я.С. Історія економічних учень. – М.: ІНФРА-М, 1999.