МІНІСТЕРСТВО
ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТЕХНОЛОГІЙ ТА ДИЗАЙНУ
ІНСТИТУТ
ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ
Контрольна
робота
з
курсу: Гроші та кредит
					







Причини
інфляції та їх аналіз в Україні
Викладач: доц. Семененко В. М.
Виконала ст. групи ЗФ — 3-08
Чалбаєва Тетяна Михайлівна
№ залікової книжки 08235
Варіант 26
Київ — 2009
Найефективнішим
індикатором «здоров’я» економіки країни є її фінансовий стан, адже фінансова
система не лише забезпечує необхідні взаємозв’язки в економіці, вона є одним з
найвпливовіших важелів макроекономічного регулювання, інструментом, за
допомогою якого уряди мають змогу регулювати економічний розвиток. Саме тому
діяльність виконавчої влади кожної країни спрямована на забезпечення
стабільності фінансово-кредитної системи та фінансового стану в цілому.
Запорукою цього, серед іншого, має бути стан “керованості” інфляційними
процесами. Необхідність у цьому викликана тим, що інфляція не лише призводить
до тяжких соціально-економічних наслідків – за умов інфляції втрачається
ефективність дії та відбувається деформація інструментів макроекономічного
регулювання. 
Термін
«інфляція» (від лат. Inflatio — надування) вперше почав вживатися в Північній
Америці в період громадянської війни 1861 — 1865 рр. І означав процес збільшення
паперове — грошового обігу. 
Інфляція
– це процес зростання загального рівня цін в країні внаслідок порушення закону
грошового обігу. Інфляція виникає тоді, коли в обігу знаходиться надлишкова
кількість грошей (готівкових і безготівкових). Таке становище веде до їх знецінення,
гроші “дешевіють ”, а ціни набувають тенденції до зростання. Інфляція є тонке
соціально — економічне явище, породжене диспропорціями виробництва в різних
сферах ринкового господарства, але одночасно інфляція – одна із найбільш
гострих проблем сучасного розвитку економіки практично всіх країн світу. 
Незалежно
від стану грошової сфери товарні ціни можуть підніматися в наслідок змін в
динаміці виробничої праці, циклічних і сезонних коливань, структурних зрушень в
динаміці виробництва, монополізації ринка, державного регулювання економіки,
введення нових податків, зміна кон’юнктури ринку, дія зовнішньоекономічних зв’язків,
стихійних лих і т.д. Отже, ріст цін викликається різними причинами. Але не
всякий ріст цін — інфляція. Серед причин росту цін важливо виділити справді
інфляційні. 
Ріст
цін, пов’язаний з циклічними коливаннями кон’юнктури, неможна назвати
інфляційним. По мірі проходження різних фаз циклу (особливо в його «класичній»
формі характерній для ХІХ — початку ХХ століття) буде мінятися і динаміка цін. Їх
підвищення в період буму і змінюється їх падінням в фазах кризи й депресії і
знову ростом в фазі пожвавлення. Підвищення продуктивності праці, при інших
незмінних умовах, повинно привести до зниження цін. Але, якщо підвищення
продуктивності праці супроводжується випереджуючим — це підвищення росту
заробітної плати. Таке явище називається інфляцією витрат. 
Стихійні
лиха не можуть бути причиною інфляційного росту цін. Так, якщо в результаті
повені в якій-небудь місцевості зруйновані дома, то, очевидно зростуть ціни на
будівельні матеріали. Це буде стимулювати виробників будівельних матеріалів
розширити пропозицію своєї продукції і по мірі насичення ринка ціни почнуть
падати.
Є
чотири основні причини виникнення інфляції:
— 
 диспропорційність,
або незбалансованість державних витрат і доходів, що проявляється в дефіциті
державного бюджету. Якщо цей дефіцит фінансується за рахунок активного
використання «друкарського верстата», це призводить до збільшення маси грошей в
обігу, а відповідно і до інфляції.
— 
інфляційне
зростання цін може відбуватись, якщо фінансування інвестицій проводиться
аналогічними методами. Особливо інфляційне небезпечними є інвестиції, пов’язані
з мілітаризацією економіки. Так, наприклад, непродуктивне використання
національного доходу на воєнні цілі означає не тільки втрату національного
багатства, але і одночасно військові витрати створюють додатковий платоспроможний
попит, що веде до збільшення грошової маси без відповідного товарного покриття.
Збільшення військових витрат є однією з головних причин хронічних дефіцитів
державного бюджету і збільшення державного боргу в багатьох країнах, для
покриття якого держава збільшує грошову масу.
— 
з
зростанням «відкритості» економіки тої чи іншої країни, все більшим втягуванням
її в мікрогосподарські зв’язки збільшують небезпечність «імпортованої»
інфляції.
— 
інфляція
набуває самопідтримуючий характер в результаті інфляційних очікувань. Багато
вчених країн Заходу і нашої країни особливо виділяють цей фактор, що подолання
інфляційних очікувань населення і виробників — найважливіше завдання
антиінфляційної політики. 
Проректор
Львівського інституту банківської справи УБС НБУ, доктор економічних наук
Ростислав Слав’юк назвав десять головних причин для зростання цього року
інфляції в Україні. 
Перша
причина випливає із даних Держкомстату — протягом 2006-2007 років в Україні
чітко простежувалось зростання цін виробників. Таке зростання з певним часовим
лагом нині виявляється на споживчих цінах. На кінець 2007 року ріст цін
виробників становив майже 15%. Це дало «вхідні» відсотки інфляції на споживчому
ринку в 2008 році. 
Другою
причиною є «інфляція росту». В Україні у 2005-2008 роках відбувалося економічне
зростання. У таких умовах значно зростає попит на метал, деревину, цемент,
енергоресурси, землю, і на гроші (високі ставки за кредитами). Зростання цін на
«ресурси зростання» є часто не у відсотках, а кількаразовими. 
Третя
причина – зростання доходів населення у 2007 році і поступове пожвавлення
споживчого попиту. 
Четвертою
причиною стало значне пожвавлення споживчого кредитування у попередні роки, яке
привело до «розігрівання» платоспроможного попиту, тим самим банки підштовхнули
споживчі настої населення.
П’ятою
причиною є зростання надходжень від «гастарбайтерів» з-за кордону, незважаючи
на усі труднощі з міграцією робочої сили. 
Шостою
причиною є деяке сповільнення операцій на вторинному ринку житла. В Україні
зростає кількість низько ліквідного житла. При цьому до цієї категорії
потрапляє житло, яке ще три роки тому було високоліквідним. Такі процеси
призводять до зростання заощаджень у потенційних покупців житла. 
Також
суттєво на інфляцію в Україні впливає запас овочів і фруктів. Цих запасів
менше, ніж у минулому році. Тому сьомою причиною є імпорт і відповідні на ці
товари ціни. 
Також
були суттєві втрати під час страйку польських митники Наслідком цього страйку є
зменшення і навіть зникнення окремих товарів з ринку під час стояння вантажів
на кордоні, що призвело до значного їх подорожчання. Збитки ж під час страйку
митників українські підприємці переклали на плечі споживача. 
Дев’ята
причина – боротьба з контрабандою. Зменшення контрабандних постачань в Україну,
як не парадоксально, але завжди дає приріст інфляції на кілька відсотків.
Десятою
причиною є суттєвий вплив тіньової економіки. 
Але
професор вважає, що акції з виплат заощаджень населенню Ощадбанком не мають
вагомого впливу на інфляцію в Україні.
В
економічній теорії традиційно виділяються два первинних фактори поширення
інфляції – зростання попиту і зростання собівартості виробництва. Інфляція
попиту обумовлюється перевищенням темпами зростання кількості грошей в
економіці та темпами зростання товарного виробництва. У результаті порушується
рівновага між реальною і монетарною складовими, що запускає механізм цінової
корекції, який полягає у пристосуванні цін на товари, послуги і працю до
існуючої кількості грошей. Відсутність рівноваги між монетарною й реальною
складовими не обов’язково обумовлюється збільшенням кількості грошей – така
ситуація може виникнути і в разі зменшення обсягів виробництва товарів і
послуг, як це відбувалось в Україні у 1995 – 1999 роках в умовах жорсткої
монетарної політики.
В
основі поширення інфляції витрат лежать не монетарні, а виробничі фактори.
Зростання витрат на виробництво змушує його власника робити вибір: або
збільшити ціну на готову продукцію, щоб не зменшити рентабельності виробництва,
або знизити обсяги її виробництва, що в кінцевому підсумку також призведе до
зростання цін внаслідок зниження пропозиції товарів і послуг по відношенню до
номінального попиту.
Зростання
собівартості виробництва може відбуватися, по-перше, внаслідок зростання цін на
основні складові собівартості продукції, якими є сировина, енергоносії та
заробітна плата; по-друге, внаслідок збільшення споживання складових собівартості
у виробничому процесі через зношеність основних фондів, технологічне
відставання, погіршення умов виробництва (це стосується передусім
гірничодобувної галузі), зростання витрат, пов’язаних з нейтралізацією
негативного впливу виробничого процесу на екологію. Ще одним фактором зменшення
рентабельності виробництва може бути високий податковий тиск на виробника,
внаслідок чого держава вилучає до бюджету значну частину його доходів.
Розмежування
інфляції попиту та витрат здійснюється з метою визначення першопричини виникнення
інфляції та є досить умовним, оскільки фактори інфляції попиту одночасно
активізують інфляцію витрат і навпаки. З тим, що на практиці важко визначається
яких первинний фактор – попит чи витрати – дав імпульс інфляційній спіралі,
тому для аналізу причин інфляції доцільно буде відокремити ці фактори, бо якщо
собівартість виробництва продукції ті надання послуг разом із прибутком
підприємця перевищує існуючу ціну на продукцію, то в середньо- та
довгостроковому періодах відбудеться корекція ціни в бік збільшення, оскільки,
за відсутності  такої корекції, підприємці втрачають стимули для організації
процесу розширеного відтворення. Тобто за будь-яких умов ціна продукції у
середньо- та довгостроковому періодах не буде нижчою за собівартість і нормальний
прибуток. А збільшення попиту в разі підвищення ціни внаслідок зростання
собівартості є похідним явищем, а отже, таку інфляцію вважають інфляцією
витрат. Якщо ж темпи фактичної інфляції перевищують темпи розрахункової
інфляції витрат, то різниця пояснюється дією інфляції попиту.
Ключовими
факторами інфляції витрат у 2004 – 2007 роках стало зростання ціни на
енергоносії та номінальної заробітної плати. У собівартості виробництва ці
статті витрат становлять близько 30%, а вартість енергоносіїв і номінальної
зарплати за рік збільшилась на 64%. Зокрема, за звітами Міністерства вугільної
промисловості, собівартість вугілля у 2004 – 2007 роках зросла відповідно на
29, 28, 21 і 31%. Ціна імпортного газу зросла з 6,4% у 2005 році до 63,8% у
2006 році, бензину – з 2,4% у 2005 році до 39% у 2007-му, дизпалива – з 11% у
2005 році до 45% у 2007-му.
Для
розрахунку кількісного впливу цих факторів вчені економісти провели економічний
аналіз. Основними видами енергоносіїв в Україні є вугілля, частка якого в
собівартості вітчизняної продукції становить близько 1,9%, імпортний газ –
близько 2%, бензин – 1,3-1,9%, дизпаливо – 1,8-2,3%, мазут – 0,1-0,3% (дані
зведені у таблиці 1).
За
собівартість вітчизняної продукції взято різницю між валовим випуском товарів і
послуг та отриманим фінансовим результатом до оподаткування. Атомна енергія не
бралась до уваги через відсутність даних щодо підвищення цін на сировину.
Інфляція витрат за рахунок зростання цін на енергоносії шляхом множення частки
витрат на цей вид палива у структурі собівартості продукції в попередньому році
на показник зростання цін на нього; було враховано бажання бізнесу отримувати
певний зиск від здійснення своїх підприємницьких функцій, що дорівнює
середньому показнику норми рентабельності за витратами, що склалася у 2000 –
2003 роках на рівні 4%, тобто були відсутні ознаки існування інфляції попиту.
Таблиця
1. Визначення інфляції витрат у 2003 – 2007 роках в Україні
















































































































Рік
Валовий випуск
продукції, млрд грн
Собівартість
продукції, млрд грн
Ціни
Споживання
Інфляція за
рахунок зростання цін на енергоносії, %
Зростання
мінімальної зарплати, %
Оплата праці
найманих працівників, млрд. Грн.
Інфляція за
рахунок зростання номінально зарплати, %
Інфляція
витрат, %


Вугілля, грн./т

Імпортний газ,
дол. США/1000м3

Бензин, тис.
грн./т
Дизпаливо, тис.
грн./т
Мазут, тис.
грн./т
Вугілля, лн.. т
Імпортний газ,
млрд. т
Бензин, млн. т
Дизпаливо, млн.
т
Мазут, млн. т


2003
604
584
166
47,0
3,0
2,6
1,2
63
53
3,6
5,2
0,8
—
19,5
122
—
—


2004
810
765
214
55,0
3,3
3,1
1,2
67
53
3,7
5,6
0,7
1,6
27,7
157
5,8
7,4


2005
996
931
273
58,0
3,4
3,5
2,1
66
52
3,7
5,1
0,7
1,0
44,9
217
9,1
10,1


2006
1202
1125
329
95,0
3,8
3,7
2,3
64
51
4,4
5,5
1,1
1,8
25,1
265
5,7
7,5


2007
1616
1494
432
130
5,3
5,4
4,2
71
49
5,0
6,0
1,5
3,1
31,1
353
7,1
10,2




Отримані
результати засвідчили досить помірний вплив зростання вартості енергоносіїв на
інфляцію. Але застосування методики розрахунку методики дослідження впливу
зростання заробітних плат на інфляційні процеси є не зовсім коректними,
оскільки ґрунтується на припущенні, що заробітна плата розглядається як
незалежна зміна, а це не відповідає дійсності. Повністю незалежним від інфляції
попиту є ціни на імпортний газ, тоді як заробітна плата здатна реагувати на
збільшення монетарної бази. Тобто реальний вплив зростання заробітних плат на
інфляційні процеси є меншим через існування зворотних зв’язків. Водночас при
розрахунку інфляційних процесів не було враховано ряд інших складових
собівартості випуску – імпорт товарів і послуг, що використовується у
виробничому процесі та надані послуг, який не залежить від внутрішнього
номінального попиту. Але учені вважають, що наведені результати адекватно
відображають показники інфляції витрат, які спостерігалися б у разі відсутності
інфляції попиту. Зокрема, у 2004 році інфляція витрат становила 7,4% (менше від
фактичної на 4,9%), у 2005-му – 10,1% (менше на 0,2%), у 2006-му – 7,5% (менше
на 4,1%), у 2007 році – 10,2% (на 6,4% менше від фактичної).
Якщо
вивчати складові доданої вартості у структурі номінального обсягу реалізації
товарів і послуг, які реагують на диспропорції у темпах зростання попиту і
пропозиції, то можна судити про домінування факторів інфляції попиту над
інфляцією витрат. Зростання внутрішнього попиту понад спроможність вітчизняних
товаровиробників покривати його відповідно товарною масою надає їм можливість
установлювати рівень рентабельності за витратами вище рівня, який би
спостерігався за відсутності надмірного попиту, конкурувати один з одним за
робочу силу шляхом підвищення заробітної плати і водночас із самими найманими
працівниками з приводу розподілу новоствореної валової доданої вартості.
Враховуючи те, що збільшення рентабельності за витратами – це збільшення плати
підприємцю за організацію виробництва, що здійснюється підвищенням ціни на
готову продукцію виходячи із співвідношення між попитом на продукцію й тим
обсягом продукції виробництва, який підприємець і його конкуренти спроможні
організувати, вчені дійшли висновку, що надзвичайно різке збільшення
рентабельності за витратами починаючи із 2004 року зумовлено зростанням
внутрішнього попиту.
Таблиця
2. Вплив зростання рентабельності за витратами на інфляцію в Україні у 2000 –
2007 роках

































































Рік
Фінансові
результати від звичайної діяльності до оподаткування, млрд. грн.
Рентабельність
за витратами, %
Частка прибутку
у ВВП, %
Інфляція за
рахунок зростання рентабельності понад 4%
Оплата праці
найманих працівників, млрд.. грн.
Частка оплати
праці у ВВП, %


2000
13,9
3,9
8,2
—
57,8
42,3


2001
18,7
4,2
9,2
—
71,9
42,3


2002
14,6
3,0
6,5
—
86,4
45,7


2003
19,6
3,4
7,3
—
103,1
45,7


2004
44,6
5,8
12,9
1,8
122,2
45,6


2005
64,4
6,9
14,6
2,8
157,5
49,1


2006
76,3
6,8
14,0
2,7
216,8
48,8


2007
121,4
8,1
17,1
4,0
265,4
49,7




Згідно
даних таблиці 2 у 2000 – 2003 роках максимальна рентабельність за витратами
становила 4,2%. Проте починаючи з 2004 року норма рентабельності різко зростає:
у 2004 році – з 3,4% до 5,8%, у 2005-му – до 6,9%, у 2006-му – до 6,8%, у 2007
році до 8,1%. Це підтверджує припущення щодо реакції товаровиробників на
надмірне зростання внутрішнього попиту підвищенням норми рентабельності.
Збільшення рентабельності за витратами відбувається за рахунок збільшення ціни.
Виходячи з того, що збільшення норми рентабельності у 2004 – 2007 роках – це
похідна від надмірних зовнішніх надходжень, а збільшення інфляції відбувається
за рахунок збільшення норми рентабельності за витратами можна визначити вплив
збільшення номінального попиту на інфляцію, визначивши різницю у відсотках між
фактичним номінальним обсягом реалізації товарів і послуг та номінальним
обсягом реалізації, який спостерігався б у разі збереження рентабельності 2000
– 2003 років на рівні 4%. Розрахована вченими економістами інфляція
внутрішнього попиту у 2004 році становила 1,8%, у 2005-му – 2,8%, у 2006-му –
2,7, у 2007 році – 4% (таблиця 3). Розрахунки проведені по даним Держкомстату
України.
Якщо
порівняти показники інфляції попиту, визначеної на основі збільшення
рентабельності за витратами, та інфляції попиту як різниці між фактичною
інфляцією та інфляцією витрат, можна зробити висновок, що вони різняться.
Інфляція попиту, визначена як різниця між фактичною інфляцією та інфляцією
витрат, за останні чотири роки в середньому перевищує інфляцію попиту,
визначену за допомогою рентабельності, на 1,1%. Такі відмінності пояснюються як
запізніла реакція суб’єктів господарювання на збільшення витрат так і
неврахуванням інших складових собівартості, що зменшило показник інфляції
витрат і, відповідно, збільшило інфляцію попиту.
Таблиця
3. Показники інфляції попиту, розраховані за різними методиками, %




















Рік
Зростання цін
за рахунок росту рентабельності за витратами понад 4%
Різниця між
фактичною та інфляцією витрат


2004
1,8
4,9


2005
2,8
0,2


2006
2,7
4,1


2007
4,0
6,4


Середнє
арифметичне
2,8
3,9




При
розгляді динаміки розподілу валової доданої вартості між суб’єктами економічних
відносин вчені економісти дають характеристику випереджальному характеру
зростання прибутків від звичайної діяльності поряд із заробітною платою
найманих працівників як основний фактор активізації інфляційних процесів. Одним
із ключових факторів інфляції у попередні роки була невідповідність між темпами
зростання заробітної плати і продуктивності: за період з 2001 по 2007 роки
реальна заробітна плата зросла у 2,9 рази, тоді як продуктивність праці – лише
у 1,7 рази. Різниця між цими показниками формує додатковий внутрішній попит на
товари й послуги, не забезпечені товарною масою. Але при цьому потрібно
враховувати, що зростання заробітної плати відбувалося через можливість в
умовах неконтрольованого внутрішнього попиту за рахунок підвищення цін на
продукцію. І інша частина валової доданої вартості – фінансові результати до
оподаткування – зростали набагато швидше. За період з 2001 – 2007 роки
співвідношення зростання обсягу фінансових результатів до номінальної заробітної
плати становило відповідно 6,5 та 4,3 рази; з 2003 по 2007 роки – 6,2 та 2,9
рази, що в середньому за рік становить 1,6 та 1,3 рази відповідно. Частка
прибутку у ВВП за останні чотири роки зросла на 10%, тоді як частка заробітної
плати  — на 4%. Також потрібно брати до уваги, що продуктивність праці залежить
не лише від зусиль найманих працівників, а й від забезпечення власниками
виробництва відповідних умов для зростання продуктивності: використання
високотехнологічного обладнання і сучасних технологій. Тому деяке перевищення
темпів зростання заробітної плати (за рахунок підвищення заробітних плат у
державному секторі та мінімальних заробітних плат) є стимулом для власників
виробництва впроваджувати високопродуктивне устаткування й підвищувати продуктивність
праці.
Отже,
причини інфляції за останні декілька років мали здебільшого монетарний
характер. Протягом 2002 – 2007 років основним каналом здійснення НБУ первинної
безготівкової емісії був викуп іноземної валюти, що надходила до країни
внаслідок залучення й запозичення зовнішніх капіталів, а також позитивного
сальдо поточного рахунку у 2002 – 2005 роках. У 2002 році за рахунок викупу
валюти НБУ забезпечив 100% безготівкової емісії, у 2003-му – 102%, у 2004-му –
93%, у 2005-му – 124%, у 2006-му – 62%, у 2007 році 100%. У цих умовах інші два
канали здійснення первинної безготівкової емісії НБУ – рефінансування
комерційних банків з урахуванням мобілізаційних операцій та чисте сальдо
відносин НБУ з урядом за борговими зобов’язаннями – виконували переважно
функцію коригування нерівномірності зовнішніх надходжень протягом року.
Як
свідчать дані Нацбанку України у 2003 – 2005 роках відбулося погашення
заборгованості уряду перед НБУ в розмірі відповідно 1,8 млрд., 0,7 млрд. і 6,6
млрд. грн., що мало помітний від’ємний вплив на накопичений обсяг первинної
емісії (рисунок 1).
  
Рисунок
1. Фактори зростання грошової бази у 2002 – 2007 роках
Але
збільшення безготівкової емісії не призводить до автоматичного збільшення
грошової бази, оскільки уряд може вилучити значну її частину, збільшивши
залишки коштів на єдиному казначейському рахунку (ЄКР), які зберігаються в НБУ.
Це відбулося у 2005 – 2006 роках – різке збільшення безготівкової емісії в розмірі
41 млрд. грн. вдалося зменшити на 12 млрд. шляхом накопичення залишків на ЄКР.
У результаті грошова база зросла лише на 29 млрд. грн. Проте вже у 2007 року
відбувся приріст грошової бази гривні за рахунок зменшення коштів на ЄКР на 9
млрд. грн. Зниження темпів приросту грошової бази у 2006 році порівняно з
попередніми роками зумовлено застосуванням іншого механізму регулювання
грошової маси, а саме зменшення обов’язкових нормативів резервування до 0,5 –
5% обсягу залучених ресурсів, що дало змогу вивільнити понад 10 млрд. грн.
обов’язкових резервів.
Таким
чином, грошово-кредитна політика НБУ в середньостроковій перспективі повністю
залежала від обсягу зовнішніх надходжень. За цих умов банк не мав змоги
узгоджувати параметри грошово-кредитної політики з потребами вітчизняної
економіки у грошовій базі. Спроби НБУ зменшити обсяги безготівкової емісії у
2006 році через обмеження придбання іноземної валюти призвели до доларизації
розрахунків і структури грошової маси. Повторні спроби банку не виходити на міжбанківський
валютний ринок у першій половині 2008 року обернулися на штучну ревальвацію
гривні на 4,5% та продовження доларизації грошової маси.
Ще
одним важливим фактором інфляційних процесів є дефіцит бюджету. Стимулюючий
інфляційні процеси вплив дефіциту бюджету відбувається в основному через зміну
структури внутрішнього попиту в бік збільшення споживання. Оскільки головною
складовою державних видатків є соціальні, то різка зміна переважно профіцитного
бюджету в першому півріччі на дефіцит у другому півріччі спричиняє підвищення
рівня споживання. Внаслідок цього утворюється тимчасова нерівновага між
товарною масою і внутрішнім попитом, що позначається на рівні інфляції, яка
традиційно є вищою від інфляції в першій половині року. Підтвердженням цього
також є той факт, що до 90% дефіциту бюджету фінансується за рахунок зовнішніх
надходжень (включаючи приватизаційні надходження), що в разі їх використання
державою на фінансування видатків автоматично призводить до зростання грошової
бази. І хоча НБУ вживає заходів для обмеження впливу цього фактора на зростання
грошової бази, однак це призводить до того, що у другому півріччі основним
каналом зростання грошової бази є державні видатки, профінансовані за рахунок
дефіциту бюджету.
Для
ефективного контролю за рівнем інфляції згідно з міжнародним досвідом є
монетарна стратегія – інфляційне таргетування. Режим інфляційного таргетування
передбачає офіційне проголошення кількісних цільових орієнтирів щодо рівня
інфляції на певний прогнозний горизонт, досягнення яких є обов’язком і
першочерговою метою центрального банку. В Основних засадах грошово-кредитної
політики на 2009 прогнозний рік передбачається певний цільовий показник
інфляції. Проте цей показник не має експліцитного статусу, тобто публічно
оголошеного з відповідним зобов’язанням Національного банку щодо його
дотримання. Тому не випадково, що фактична інфляція значно відрізняється від
прогнозної величини. Згідно з Основними засадами грошово-кредитної політики на
2006 рік інфляція передбачалася на рівні 8,5 – 9,5%, а фактичний її рівень
становив 11,6%. Відповідно до цього документа у 2007 році прогнозована інфляція
мала дорівнювати 7,5%, а фактично вона зросла до 16,6%.
На
рисунку 2 на основі даних Держкомстату України наведено графік фактичних і
розрахункових показників інфляції у 2002 – 2007 роках.
Так
як Україна є державою з перехідною економікою, з надмірною та нестабільною
інфляцією, то за цих умов запровадження інфляційного таргетування має
передбачати проходження двох етапів:
1) 
етап
дезінфляції, спрямований на оптимізацію рівня інфляції;
2) 
етап
цінової стабільності, покликаний забезпечувати умови для підтримання інфляції
на оптимальному рівні.
  
Рисунок
2. Фактичні та розрахункові показники інфляції в Україні у 2002 – 2007 роках
Етап
дезінфляції – це період, протягом якого монетарна влада у співпраці з урядом
повинна внести такі зміни в режим монетарної політики, які здатні забезпечити
зниження інфляції до оптимального рівня. Серед цих змін можна виділити
забезпечення інституційної незалежності Національного банку та посилення
координації його діяльності з Урядом, підвищення ефективності монетарних
інструментів регулювання грошового та валютного ринків, запровадження режиму
гнучкого курсоутворення, створення технічних передумов щодо якісного
прогнозування інфляційних процесів.
На
етапі дезінфляції особливої гостроти набуває проблема підтримання бажаних
темпів зростання ВВП, оскільки застосування дезінфляційних заходів, як правило,
породжує певні економічні втрати. Тому бажане зростання ВВП (реального) повинно
бути контрольною метою центрального банку з експліцитним статусом і слугувати
обмежувальним фактором дезінфляційної стратегії. Це означає, що потреби
зростаючої економіки у збільшенні грошової маси мають задовольнятися
Національним банком не будь-якою ціною,а з мінімальними втратами ВВП, що проявляється
через певне гальмування темпів його зростання.
Для
виявлення величини втрат ВВП від дезінфляції в макроекономічному аналізі
використовується коефіцієнт дезінфляційних втрат, який визначається як
співвідношення між двома величинами – втратами ВВП від циклічного безробіття (у
процентах порівняно з потенційним рівнем) та зниженням темпів інфляції.
Перехід
до етапу цінової стабільності передбачає необхідність розробки чітких
методичних рекомендацій щодо кількісного вимірювання оптимального рівня
інфляції. Оптимальним є такий рівень інфляції, втрати від якої для приватної
економіки є меншими, ніж від прямого оподаткування та здатний підтримувати номінальну
процентну ставку на нульовому рівні. Концептуальною основою довгострокового
оптимального рівня інфляції в Україні має бути орієнтація на рівень інфляції в
Єврозоні. Використовуючи певну систему трендових розрахунків та порівнянь і
враховуючи необхідність запобігання зниженню номінальної ставки процента до
нульового рівня довгостроковий рівень інфляції для України має становити 4%. У
коротко- і середньостроковому періодах оптимальний рівень інфляції може
відхилятися від довгострокового оптимуму.
В
довгостроковій перспективі Україна має наближатися до європейських стандартів
інфляції. Проте довгострокова інфляційна мета не може визначатися екзогенно,
без її узгодження з інфляційними таргетами на окремих етапах довгострокового
періоду. Довгостроковий оптимальний рівень інфляції повинен бути ендогенною
величиною, яка має випливати з тренду прогнозної інфляції на відповідну
перспективу. Тобто така перспектива, в межах якої держава здатна контролювати
зміни в ринкових умовах формування цін та оцінювати позитивні результати і
негативні наслідки від підтримання інфляції на оптимальному рівні.
Значно
поширеною є думка про те, що оптимальною може бути лише позитивно низька
інфляція в межах 2 – 3%, оскільки нульовий і високий її рівні справляють
негативний вплив на зростання виробництва та добробут населення. Наведений
підхід спирається на спрощене уявлення про оптимальний рівень інфляції, в
основі якого лежить принцип «чим нижче, тим краще». Але оптимальний, тобто
найкращий, рівень інфляції є не абсолютною, а відносною величиною. Такий
висновок випливає з аксіоматичного положення, згідно з яким досягнення бажаного
рівня інфляції слугує не самоціллю монетарної політики, а передумовою
досягнення більш високої мети економічної політики – зростання ВВП. Це означає,
що поняття «оптимальний рівень інфляції» не завжди може збігатися з поняттям
«низький рівень». Якщо, наприклад, за інфляції на рівні 2% приріст ВВП
становить 1%, а за інфляції на рівні 4% він сягає 7%, то перевагу слід віддати
інфляції на рівні 4%, оскільки за останньої інфляційної ситуації створюються
кращі умови для зростання економіки. Отже, чистий результат від зростання цін
дорівнює різниці між його позитивними і негативними ефектами, що в підсумку
проявляється через певне зростання ВВП.
На рисунку
3 показано графік змін в граничній інфляційності ВВП під впливом зростання
сукупного попиту. Співвідношення між ціною і ВВП виражено за допомогою
інфляційної функції ВВП, яка має відображати зв’язок між темпом приросту ВВП та
інфляцією (темпом приросту цін). Цей оптимальний зв’язок може бути за умов,
якщо максимальний результат досягається мінімальною ціною. Зростання ВВП – це
результат,а інфляція – ціна його досягнення. Отже, оптимальним слід вважати
такий рівень інфляції, за якого чистий результат максимізується на умовах
мінімального зростання цін. Щоб визначити оптимальний рівень інфляції, слід
відповісти на два запитання:
1) 
за яких
умов мінімізується співвідношення між інфляцією та темпом приросту ВВП;
2) 
який
приріст слід вважати максимальним.
Показником
співвідношення між інфляцією та темпом приросту ВВП може бути гранична
інфляційність ВВП, яка показує, на скільки процентних пунктів змінюється
інфляція при зміні ВВП на 1 процентний пункт. Умови, від яких залежить гранична
інфляційність ВВП, формуються на товарному ринку.
На
графіку модель AD – AS показує умови граничної інфляційності ВВП.
Короткострокова крива сукупної пропозиції AS є зростаючою функцією від ціни Р і
тому має додатний нахил. Крива  сукупного попиту AD є спадною функцією від ціни
Р і тому має від’ємний нахил. Крива AS – це довгострокова крива сукупної
пропозиції, яка бере свій початок у точці потенційного ВВП (Yp).
  
Малюнок
3. Зміни в граничній інфляційності ВВП під впливом зростання сукупного попиту
Модель
AD – AS ілюструє зміни, що відбуваються в економіці в короткостроковому періоді
внаслідок зростання сукупного попиту. Точка К1 фіксує базове
положення економіки: неповна зайнятість, за якою ВВП дорівнює Y1, а
ВВП-розрив відображає відрізок Y1 -Yp; рівноважна ціна
становить Р1.
  Якщо припустити, що збільшення
сукупного попиту (AD1   AD2) переміщує економіку в точку
К2, то приріст цін до Р2 (інфляція) графічно є меншою
величиною, ніж приріст ВВП до Y2. Одночасно зменшується ВВП-розрив,
який дорівнює відрізку Y2 –Yр. За таких умов гранична
інфляційність ВВП свідчить про те, що на 1% приросту ВВП припадає менш як 1%
інфляції. Якщо ж продовжити рух економіки вправо вздовж кривої AS до точки К3,
то графічно приріст цін до Р3 суттєво перевищить приріст ВВП до  Y2.
За цих умов ВВП-розрив скорочується до відрізка Y3-Yр, а
гранична інфляційність ВВП істотно збільшується: на 1% приросту ВВП припадає
більш як 1% інфляції.
Графічний
аналіз показує, що гранична інфляційність ВВП коливається залежно від величини
ВВП-розриву і кута нахилу тієї ділянки кривої AS, на якій рухається економіка.
Якщо на ділянці К1- К2 крива AS має похилий нахил, то гранична інфляційність
ВВП є невисокою. Якщо на ділянці К2 – К3 крива AS приймає крутий нахил, то
гранична інфляційність ВВП істотно збільшується. Чим більше економіка
наближається до стану повної зайнятості та меншим є ВВП-розрив, тим крутішою
стає крива AS і тим більшою є гранична інфляційність ВВП. Макроекономічна
теорія пояснює цей феномен тим, що у процесі наближення економіки до стану
повної зайнятості відбувається поступове збільшення в її складі тих галузей,
які виходять на межу своїх виробничих можливостей. Ті ж галузі, які вичерпали
свої виробничі можливості, на зростання попиту починають реагувати лише
підвищенням цін на відповідних ринках. У міру збільшення частки таких галузей
загальне підвищення цін дедалі більше випереджає зростання ВВП. До прискореного
підвищення цін спонукає також і збільшення попиту на робочу силу, яке виникає в
міру наближення економіки до стану повної зайнятості та зменшення ВВП-розриву.
Роботодавці, конкуруючи між собою за додаткову робочу силу, змушені підвищувати
номінальну заробітну плату. У результаті кожна додаткова одиниця праці стає
дорожчою, що спричиняє прискорене зростання цін на кінцеву продукцію.
Кут
нахилу кривої сукупної пропозиції постійно змінюється залежно від того, як
динаміка сукупного попиту узгоджується з динамікою потенційного ВВП, що
проявляється через величину ВВП-розриву. Якщо в межах короткострокового періоду
сукупний попит збільшується швидше, ніж потенційний ВВП, то ВВП-розрив
зменшується, а кут нахилу кривої сукупної пропозиції зростає, і навпаки. Проте
ВВП-розрив здатний змінюватись і з іншої причини – внаслідок змін у сукупній
пропозиції, які можуть спричинятися змінами в затратах на виробництво одиниці
кінцевої продукції, що є проявом інфляції (або дефляції) витрат. До факторів
інфляції витрат належать зміни в рівні цін. І продуктивності ресурсів, субсидій
підприємствам і податків на підприємства. Під впливом затратних факторів крива
AS зміщується у відповідний бік. Залежно від цього загальна інфляція може
прискорюватися при одночасному гальмуванні динаміки ВВП або уповільнюватися на
умовах її прискорення, що спричиняє відповідну динаміку граничної інфляційності
ВВП.
Зв’язок
між граничною інфляційність ВВП і ВВП-розривом можна підтвердити тенденціями,
які спостерігаються в Україні. Аналіз показує, що в останні роки вітчизняна
економіка демонструє наближення до стану повної зайнятості та скороченні
ВВП-розриву. Про це свідчить зменшення розриву між фактичним і природним рівнем
безробіття. Фактичний рівень безробіття в Україні, обчислений за методологією
МОП, перевищував природний рівень у 2003 році на 4,8 процентного пункту, у 2004
році – на 3,9, у 2005 році – на 2,4 процентного пункту. Внаслідок цього
протягом зазначеного періоду відбулося збільшення граничної  інфляційності ВВП.
У 2001 – 2003 роках на 1% приросту ВВП у середньому припадало 0,57% підвищення
рівня споживчих цін, у 2004 – 2004 цей показник збільшився до 1,75%, а в
2007році до 2,2%, тоді як у країнах ЄС він, як правило, не перевищував 1%.
Високий рівень граничної інфляційності ВВП в Україні ускладнює запровадження
інфляційного таргетування, оскільки за цих умов воно може викликати великі
дезінфляційні втрати. Тому перехід України до інфляційного таргетування і
входження до етапу дезінфляції може біти доцільним лише після істотного зниження
граничної інфляційності ВВП. До важливих передумов цього зниження можна
віднести завершення переходу України на європейський рівень цін на природний
газ і гармонізацію темпів зростання доходів населення, які мають узгоджуватися
з темпами зростання ВВП, а динаміка заробітної плати не повинна випереджати
динаміку продуктивності праці.
Підсумовуючи
загальний аналіз причин інфляції в Україні, можна зробити висновок:
визначальними факторами зростання інфляції у 2006 – 2007 роках в Україні були
монетарні. Збільшення відношення абсолютного приросту ВВП на 1% призводить до
зростання інфляції на 0,64%. Тобто враховуючи, що ці співвідношення у цей
період досягли рівня 10,4%, їх вплив на інфляцію становив до 6,6%.
При
відношенні дефіциту зведеного бюджету до ВВП у 2006 – 2007 роках як 0,7% та
1,1% його вплив на інфляцію становив усього 0,7- 1,1%.
Таким
чином, вжиті НБУ заходи щодо обмеження споживчого кредитування, установлення
вищих нормативних резервів за споживчими кредитами, обмеження припливу
короткострокового спекулятивного капіталу, збільшення облікової ставки були
правильними, проте дещо запізнілими.
Література
1. 
Лагутін
В. Д. Гроші та грошовий обіг. – Навчальний посібник. Київ, «Знання», 1999.
2. 
Журнал
«Фінанси України» №11/2008, під ред. І. Я. Чугунов, стаття Карпенко Г. В.,
Башко В. Й. «Аналіз основних факторів інфляції в Україні», с.29 – 40.
3. 
Журнал
«Економіка України» №7/2008, під ред. В. М. Гаєць, стаття А. Савченко, Ю.
Семенова «Інфляційне таргетування: проблеми та перспективи його запровадження в
Україні», с.46 – 55.
4. 
Інтернет
– ресурси: 
http://portal.lviv.ua/news/2008/02
http://www.voanews.com/ukrainian/archive/2008