УНІВЕРСИТЕТ
економіки та права “КРОК”
КОЛЕДЖ
ЕКОНОМІКИ, ПРАВА ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ




РЕФЕРАТ
На тему: Проблеми та перспективи розвитку вільних
економічних зон
Виконала:
					







Студентка
ІІ курсу
Група:
БС — 4
Гарафонова
Олена
Київ — 2007


Поняття і типологія вільних
економічних зон
Сучасний етап розвитку економіки
України характери­зується тенденцією тіснішої інтеграції країни до світового
госпо­дарства. Важливим фактором інтеграції в цьому напрямку стає формування
вільних економічних зон різної функціональної спрямованості.
Вільні економічні зони надійно
ввійшли у світову практику господарської діяльності. Згідно з різними джерелами
інформації, в світі налічується від 400 до 2000 вільних економічних зон. За
оцінками західних експертів, у 2002 році через ці зони пройшло до 30% світового
товарообігу.
Відповідно до документів міжнародної
конвенції з поліпшен­ня і гармонізації митних процедур, під вільною економічною
зо­ною слід розуміти частину території країни, де товари розгляда­ються як
об’єкти за межами національної митної території і тому не підлягають звичному
митному контролю і оподаткуванню. Інакше кажучи, це частина території країни,
де застосовується специфічна для неї система пільг і стимулів, які не
використову­ються в інших регіонах країни.
Слід визначити такі характерні риси,
притаманні виключно вільним економічним зонам:
1. 
застосування
різних видів пільг і стимулів, а саме:
• зовнішньоторгівельних, коли
знижуються чи зовсім відмі­няються експортно-імпортні мита, спрощується порядок
здійс­нення зовнішньоторгових операцій;
• податкового стимулювання конкретних
видів діяльності. Це цілий комплекс заходів щодо зміни бази оподаткування
(прибу­ток, майно, дохід тощо), окремих її компонентів (витрати на за робітну
платню, транспортування, складування, амортизаційні відрахування та інше);
• спрощення режимів реєстрації
підприємств, режимів пере­бування іноземних громадян;
• субсидійної діяльності до суб’єктів
вільної зони як у вигляді прямих бюджетних коштів і державних кредитів, так і
опосеред­ковано за рахунок встановлення низьких цін на орендну плату приміщень
та землі, комунальні послуги та інше;
2. 
локальність
системи управління дає змогу приймати само­стійні рішення в широкому спектрі
економічних і соціальних пи­тань розвитку економічної зони;
3. 
вільна
економічна зона користується всебічною підтрим­кою центральних державних установ.
Ці чинники дають змогу досягти норми
прибутку в середньо­му в вільних економічних зонах на 30 — 35 %, а іноді 40 %; при цьо­му строки
окупності інвестицій у вільних зонах не перевищують 3 — 3,5 років.
Певну специфіку в вільній економічній
зоні можуть мати акти трудового і соціального законодавства, скорочення
масштабів державного впливу на економічні процеси.
У світі існує багато різновидів
вільних економічних зон. Зага­льна їх кількість не зменшується, а послідовно
зростає. Досвід говорить про однозначну результативність утворень та їх позитив­ний
вплив на розвиток окремих територій, галузей і в цілому всього господарства
країни. Вони мають широке застосування в розвинутих країнах, наприклад, вільна
німецька зона — Гамбург, французька — Жако, італійська — Лівінню, японська —
Окінава, близько 250 зон вільної торгівлі США. Розвиток вільних еконо­мічних
зон почався і в країнах колишнього соціалістичного та­бору, причому найбільший
досвід в цьому мають Угорщина і Китай.
Доцільність створення вільних економічних
зон була продекларована Верховною Радою в жовтні 1992 р. в Законі «Про зага­льні
принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». Це
дало поштовх до прискорення роботи з фор­мування такого типу утворень у нашій
країні.
Можна дати характеристику основним
цілям створення віль­них економічних зон:
·  активізація зовнішньої торгівлі;
·  стимулювання надходження іноземних
інвестицій;
·  використання зони для поглиблення
зв’язку між внутріш­ньою економікою і світовим ринком;
·  залучення і вільний обмін
досягненнями в галузі науки і техніки;
·  прискорення росту певних економічних
регіонів;
·  ефективне використання місцевих
трудових, виробничих і сировинних ресурсів;
·  досягнення нової інноваційної якості
економіки, розширен­ня експортної бази і розвиток виробництва імпортозаміняючих
товарів;
·  формування певних структур, що
дозволяють прискорити темпи ринкових перетворень.
Однак у цілому головним завданням
створення вільних еко­номічних зон слід вважати активізацію
зовнішньоекономічного співробітництва і розвиток інтеграційних процесів у
період пере­ходу до відкритої І конкурентоспроможної економіки на світово­му
ринку.
Виходячи із завдань формування тієї
чи іншої зони, необхідно враховувати головні вимоги до її розміщення. Вона
повинна мати сприятливе географічне положення щодо зовнішнього і внутріш­нього
ринків. Важливим має бути розвиток транспортних кому­нікацій: автомобільні
шляхи, залізничний транспорт, авіаційне сполучення, водний транспорт і сучасне
господарство. Визнача­льним є розвиток виробничого потенціалу, наявність
розгалуже­ної виробничої і соціальної інфраструктури. Для більшості зон
визначальним стає природно-ресурсний потенціал. суб’єктами господарської
діяльності не тільки всередині, а й за межами зони. Зона анклавного типу
функціонує в обмеженому просторі. Вона стосується зовнішньоекономічних
відносин, але не передбачає зв’язків з приймаючою стороною і створюється з
метою притоку іноземної валюти і не має тісних зв’язків з еконо­мікою
приймаючої країни.
Розмір території локалізації зони
залежить від типу, цілей і ба­зових умов їх створення. Це обумовлено
об’єктивною неоднорід­ністю різних регіонів з точки зору можливостей і
підготовленіс­тю до участі в зовнішньоекономічній діяльності.
Створення СЕЗ в Україні. 
Україна має вигідне географічне та
геополітичне розташування, оскільки знаходиться у центрі Європейсько­го
континенту, на перетині торговельних шляхів з Європи до Азії, має досить
розвинуту транспортну інфраструктуру, в тому числі міжнарод­ного значення,
усталені зовнішньоекономічні зв’язки, сприятливі при­родно-кліматичні умови,
достатній ресурсний та економічний потен­ціал.
Основні зовнішньоторговельні зв’язки
припадають на Росію, Біло­русь та країни Прибалтики (близько 70 % основного
обсягу товарооб­міну). Все це зумовлює потенціал інтеграції економіки України у
євро­пейське та світове господарства, а також у міжнародну економічну си­стему
шляхом розвитку СЕЗ.
В Україні залежно від господарської
спрямованості та економіко-правових умов діяльності можуть створюватися такі
СЕЗ: зовнішньо­торговельні; комплексні виробничі; науково-технічні;
туристично-рек­реаційні; банківсько-страхові (офшорні).
Створення СЕЗ в Україні дасть змогу
розв’язати проблеми зай­нятості і формування нових робочих місць та депресивних
старопромислових або слабозаселених районів з низьким рівнем економіч­ного
розвитку; активізувати зовнішню торгівлю, обмін знаннями і технологіями;
стимулювати приплив іноземних інвестицій; розши­рити експортну базу; збільшити
обсяги зовнішніх надходжень і по­ліпшити платіжний баланс; ефективно
використовувати місцеві ре­сурси тощо.
Проекти створення СЕЗ в Україні
спираються на нормативно-пра­вову базу, знання внутрішніх проблем та специфіки
господарств об­ластей. У 1992 р. було прийнято Закон України «Про загальні
засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»,
який визначив поняття «спеціальної (вільної) економічної зо­ни» як
частини території України, на якій встановлюється і діє спе­ціальний правовий
режим економічної діяльності, мету створення СЕЗ та порядок застосування
відповідного чинного законодавства України. Узагальнене поняття «СЕЗ»
доповнено переліком зон різних типів: митних, комплексних виробничих,
туристично-рекреаційних, страхових, банківських. Крім того, Законом передбачені
вирішення основних організаційних питань щодо кількості та характеру заснов­ницьких
документів, системи управління, державних гарантій інвес­торам та інші норми,
які мають застосовуватися при створенні та функціонуванні СЕЗ.
Діючі нормативно-правові акти
визначають: механізми застосуван­ня пільгових економічних режимів та контролю
за дотриманням суб’­єктами господарювання законодавчих норм; процедуру розгляду
й за­твердження інвестиційних проектів; організаційні засади роботи органів
управління спеціальними територіями та інші ключові питан­ня господарювання на
особливих територіях.
Державну стратегію і тактику у
розбудові спеціальних зон і тери­торій пріоритетного розвитку визначають два
основні документи — по­станови Кабінету Міністрів України «Про концепцію
створення спе­ціальних (вільних) економічних зон в Україні» від 14 березня
1994 р. та » Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних
(вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної
діяльності» від 24 вересня 1999 р. У Концепції уточнено методологічні
положення щодо мети створення, інвестиційного клімату, ефективно­го режиму
інвестування і факторів розміщення, характерних для зон кожного типу. Крім
того, в ній знайшло принципове вирішення пи­тання про створення на території
України розгалуженої системи спе­ціальних економічних зон різної функціональної
орієнтації та запро­поновано перелік регіонів, де найдоцільніше створювати СЕЗ
окремих типів.
Нині в Україні діють 11 спеціальних
(вільних) економічних зон і ряд різних за масштабом територій пріоритетного
розвитку в 9 ре­гіонах. Зокрема є спеціальні зони зовнішньоторговельного, торго­вельно-виробничого,
науково-технічного, туристично-рекреаційно­го спрямування: «Курортополіс
Трускавець«, »Яворів«(Львівська область), »Донецьк»,
«Азов» (Донецька область), «Порто-франко», «Рені»
(Одеська область), «Закарпаття» (Закарпатська область),
«Миколаїв», «Інтерпорт Ковель», «Порт Крим» (м.
Керч, АР Крим), «Славутич» (М.Славутич Київської області),
технологічний парк у м. Києві.
У 1995 р. Указами Президента України
«Про Північнокримську експериментальну економічну зону »Сиваш»
(червень) і «Про заходи щодо проведення експерименту у Північнокримській
експеримен­тальній економічній зоні «Сиваш» (листопад) було створено
першу в
Україні спеціальну (вільну)
економічну зону терміном на 5 років. Ці Укази в лютому 1996 р. були
підтверджені відповідною постановою Верховної Ради України.
Основу механізму СЕЗ становить
економічний режим діяльності її суб’єктів. За визначенням, він складається з пільгових
митного, подат­кового, валютно-фінансового й організаційно-правового режимів.
Їх норми визначено Законом України «Про деякі питання валютного
регулювання та оподаткування суб’єктів експериментальної економі­чної зони
Сиваш» (лютий 1996р.).
Указом Президента (червень 1998 р.)
дозволено заснування спе­ціальних економічних зон і спеціального режиму
інвестиційної діяль­ності в Донецькій області, з терміном функціонування 60
років.
У червні 1998 р. Указом Президента
України створено спеціальну економічну зону «Славутич» терміном на 12
років, мета якої полягає у забезпеченні працевлаштування населення міста
Славутич, яке вивіль­нюється з Чорнобильської АЕС, та активізації
підприємницької діяль­ності в регіоні. При цьому організаційно-правову форму
визначено як СЕЗ, але фактично йдеться про фіскальний експеримент, який має
привести до локальної економічної стабілізації в масштабі економіки конкретного
міста.
У січні 2001 р. Президент підписав
низку законів щодо відкриття ВЕЗ «Порт Крим». До неї ввійшли території
пріоритетного розвитку:
«Велика Ялта»,
«Алушта», «Судак», «Феодосія», «Сиваш»,
«Керч», «Східний Крим». Спецрежим інвестиційної діяльності
запроваджуєть­ся строком на ЗО років.
Території, на яких створюються
спеціальні (вільні) економічні зони, повинні відповідати таким вимогам:
— мати сприятливе
транспортно-географічне розташування;
— розміщуватися поблизу або мати
розвинуту мережу комунікацій
-великих транспортних вузлів,
морських портів, автомобільних шляхів і залізниць міждержавного сполучення, міжнародних
аеропортів, транспортних коридорів;
— бути наближеними до державного
кордону України;
— мати достатній ресурсний потенціал
(природно-кліматичні умо-би, корисні копалини, трудові ресурси,
науково-виробничий потенці­ал і т.п.);
— бути із об’єктами, забезпеченими
виробничою та соціальною інфраструктурами;
Зазначеним критеріям створення і
розташування СЕЗ відповідають такі регіони України:
для зовнішньоторговельних—
Закарпатська, Волинська, Львівська, Одеська, Миколаївська, Херсонська області
та Автономна Республіка Крим;
для виробничих — майже всі промислові
регіони України;
для науково-технічних — Київ, Харків,
Одеса, Львів і прилеглі до них території;
для туристично-рекреаційних —
Автономна Республіка Крим, За­карпатська, Львівська, Чернівецька та Івано-Франківська
області.
Нині процес створення спеціальних
економічних зон в Україні за­морожений. Це пов’язано з неоднозначним
трактуванням переваг та недоліків таких зон органами влади та управління
України, а також дуже специфічним ставленням до них з боку міжнародних
фінансових організацій.
В Україні проблема створення і
функціонування віль­них економічних зон набуває все більшої актуальності. В
останні роки Уряд нашої країни приділяв велику увагу процесам форму­вання цих
зон і, в першу чергу, розробці необхідної нормативної бази по сприянню їх
функціонуванню. Необхідно розглянути іс­нуючу нормативну базу і досвід їх
діяльності за останні роки, що дасть можливість зробити деякі висновки щодо
удосконалення їх діяльності в майбутньому.
Згідно зі статтею 92 Конституції
України, порядок утворення і функціонування вільних та Інших спеціальних зон,
що мають економічний режим, відмінний від загального, встановлюється виключно
законами України.
Законом України від 13.10.92 «Про
загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних
зон» визна­чено правові і економічні основи статусу вільних зон на території
України, порядок створення, ліквідації та механізм їх функціону­вання. За
правовою концепцією, утворення вільних економічних зон визначено одним із
інструментів державної політики щодо досягнення відкритості економіки України
зовнішньому світу, стимулювання міжнародного економічного співробітництва на
базі залучення іноземних інвестицій.
Незважаючи на значні зрушення, які
відбулися в економічно-правовому полі з моменту прийняття цього Закону, зміни
або до­повнення до нього не вносилися. А базовий закон про створення та
діяльність територій пріоритетного розвитку в чинному зако­нодавстві відсутній.
Нині питання функціонування
спеціальних економічних зон та запровадження спеціального режиму інвестиційної
діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Україні врегульовано бі­льше
ніж стами різними законодавчими і нормативними актами.
Поряд з окремими регіональними
законами про спеціальні економічні зони, починаючи з 1999 року в Україні
приймаються законодавчі акти щодо запровадження спеціального режиму інвес­тиційної
діяльності на територіях пріоритетного розвитку і спеці­альної інвестиційної та
інноваційної діяльності технологічних парків. Територією пріоритетного розвитку
вважається територія в межах міста, району, на якій склалися несприятливі
соціально-економічні умови та з метою створення нових робочих місць
запроваджується спеціальний інвестиційний режим у пріоритетних видах економічної
діяльності.
Законодавством про спеціальний режим
інвестиційної та інно­ваційної діяльності технологічних парків створено,
наприклад, «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніку та
сенсорну техніку», «Київську політехніку»,
 «Інститут електро­зварювання ім.
Є.О. Патона» (м. Київ), «Інститут монокристалів» (м. Харків) та інші. В Україні
технологічними парками є юриди­чні особи або об’єднання, що діють на підставі
договору про спі­льну діяльність юридичних осіб, головною метою яких є зусилля
щодо виконання інвестиційних і інноваційних проектів, вироб­ничого впровадження
наукоємних розробок, високих технологій та продукції, конкурентоспроможної на
світових ринках. Для суб’єктів технологічних парків пріоритетні напрями
діяльності визначаються і затверджуються Президією Національної академії наук
України разом з Міністерством освіти і науки.
Спеціальний режим інвестиційної
діяльності передбачає на­дання податкових і митних пільг суб’єктам
технологічних парків та суб’єктам підприємницької діяльності, зареєстрованим на
те­риторії пріоритетного розвитку в межах їх господарювання, яке пов’язано з
реалізацією інвестиційних проектів у пріоритетних видах економічної діяльності.
Указом Президента України в 1995 році
першою в Україні бу­ло створено Північно-кримську експериментальну економічну
зону «Сиваш» терміном на п’ять років у порядку проведення ло­кального
економічного експерименту.
Протягом 1998—1999 років на території
України створено п’ять вільних економічних зон: «Азов», «Донецьк», «Курортополіс
Трускавець», «Славутич», «Яворів», у 2000 році створено ві­льні економічні зони
«Рені», «Порто-франко», «Закарпаття», «Інтерпорт Ковель», «Порт Крим». 
Створені вільні економічні зони мають
переважно комплекс­но-виробничий характер (винятком є «Курортополіс Трускавець»
як зона туристсько-рекреаційного спрямування). В окремих зонах визначено їх
зовнішньоекономічну орієнтацію — «Азов», «Порт Крим», «Рені». За терміном дії
спеціальні економічні зони ство­рено на 20-30 років, а зони «Донецьк» та «Азов»
— на 60 років.
Території пріоритетного розвитку зі
спеціальним режимом ін­вестиційної діяльності створено в Автономній республіці
Крим, Волинській, Донецькій, Житомирській, Закарпатській, Сумській, Луганській,
Харківській і Чернігівській областях. Спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного
роз­витку встановлено терміном на 30 років, крім Закарпатської об­ласті, де
такий режим буде діяти 15 років. Таким чином, в Україні створено дванадцять вільних економіч­них зон,
запроваджено спеціальний режим інвестиційної і інно­ваційної діяльності восьми
технологічних парків, на територіях восьми областей і Автономної республіки
Крим — спеціальний режим інвестиційної діяльності.