ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ
КОЛЕДЖ 
КУРСОВА РОБОТА

з курсу «Регіональна економіка»
на тему
«Регіональний розвиток соціальної інфраструктури України»
Студентки II курсу,
групи ФК — 22
					







Спеціальність:
5.03050801 Фінанси і кредит
Майданової Аліни
Олексіївни
Керівник курсової
роботи Мариненко З.В.
Київ 2009



Зміст

Зміст
Перелік
умовних позначень
Вступ
1.
Значення, сутність та основні функції комплексу соціальної інфраструктури у
розвитку і розміщенні продуктивних сил регіонів
2.
Передумови і принципи розвитку і розміщення соціальної інфраструктури
3.
Особливості розвитку соціальної інфраструктури регіонів
4.
Територіальна структура та регіональні відмінності забезпеченості соціальною
сферою населення
5.
Проблеми та напрями удосконалення розвитку і розміщення соціальної
інфраструктури регіонів
Висновки
Список
літературних джерел
Додаток
А
Додаток
Б
Додаток
В
Додаток
Г
Перелік умовних позначень
ЄС – Європейський Союз;
тис. – тисяч;
чол. – чоловік;
млн. – мільйонів;
млрд. – мільярдів;
м2 – метрів квадратних;
р. – року;
м. – метрів;
грн. – гривень;
обл. – область;
м. Київ – місто Київ.
Вступ
Соціальна сфера діяльності на регіональному рівні полягає у
здійсненні просторових процесів у суспільстві, впровадженні раціональних форм
організації життя людей з точки зору умов праці, побуту, відпочинку, розвитку
особистості, відновлення життя, відтворення населення. Ця сфера безпосередньо
пов’язана з політикою, економікою, соціологією, демографічними дослідженнями
тощо. Питання стосовно розвитку соціальної сфери як виду економічної діяльності
розглядаються виключно в контексті організації життя людей в межах конкретної
території, територіальної організації праці. До складу соціальної сфери регіону
відносяться установи, що сприяють відтворенню населення, установи охорони
здоров’я, соціального захисту населення, організація санаторно-курортного,
туристично-готельного обслуговування, фізкультури і спорту. Завдання
регіональних установ, що сприяють відтворенню населення –задовольнити потреби
людей.
Останнім часом науковим дослідженням соціальних процесів на
регіональному рівні приділяється значна увага. Результати наукових досліджень та
узагальнення досвіду практичної роботи дають можливість для вивчення та
узагальнення тенденцій у змінах соціальних процесів, оцінити вплив на ці
процеси економічної трансформації суспільства, змін у характері виробничих
відносин тощо.
Об’єктивно оцінюючи особливості соціально-економічного
розвитку окремих територій, необхідно зауважити, що абсолютно однакового стану
якості життя людей на усій території України досягти неможливо. Регіони
різняться за природо-кліматичними, економічними, історичними та іншими умовами,
які за своєю сутністю визначають відмінності та специфічні особливості життя
людей на окремих територіях.
Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність
дослідження курсової роботи.
Об’єктом дослідження курсової роботи є теоретичні засади
регіональної економіки і розміщення продуктивних сил.
Предмет дослідження – роль і значення соціальної
інфраструктури України. 
Мета написання курсової роботи
— дослідження ролі і значення соціальної інфраструктури України.
Мета роботи передбачає виконання таких завдань:
· 
дослідити сутність, особливості функціонування і
розвитку соціальної інфраструктури;
· 
охарактеризувати галузеві ланки соціальної
інфраструктури України, рівень їх розвитку та роль у задоволенні потреб
населення в послугах.
Методи дослідження. Теоретико-методологічною
основою досягнення мети дослідження слугували фундаментальні положення
економічної теорії, регіональної економіки. На основі системно-аналітичного
методу виконано теоретичне узагальнення наукових концепцій, розробок і
пропозицій провідних вітчизняних і сучасних учених, присвячених розвитку
соціальної інфраструктури. В процесі збору та обробки фактичного матеріалу
широко застосовувались статистико-економічний, порівняльний, моделювання,
нормативний, балансовий та інші методи.
Для вирішення окремих
завдань використовувались також такі методи:
· 
статистичного аналізу – для дослідження
особливостей сучасного стану соціальної інфраструктури;
· 
порівняльного аналізу – для зіставлення фактичних
даних звітного і попереднього років;
· 
проблемно-орієнтований метод для наукового
обґрунтування перспектив удосконалення механізму і форм розвитку соціальної
інфраструктури;
· 
причинно-наслідкових зв’язків – для дослідження
впливу розвитку та розміщення соціальної інфраструктури на соціально-економічний
стан країни;
· 
картографічний – для виявлення регіональних
відмінностей розвитку соціальної інфраструктури в Україні.
1. Значення, сутність та
основні функції комплексу соціальної інфраструктури у розвитку і розміщенні
продуктивних сил регіонів
Соціальна сфера — одна з
найважливіших у житті суспільства, в якій реалізуються соціальні інтереси всіх
верств населення, відносини суспільства та особи, умови праці і побуту, охорони
здоров’я, відпочинку.
Соціальна сфера — це сукупність галузей і видів діяльності,
підприємств, закладів та установ, які мають забезпечити задоволення потреб
людей у матеріальних благах, послугах, відтворенні роду, створити умови для
співіснування і співпраці людей у суспільстві згідно з чинними законами і
загальноприйнятими правилами з метою створення мегаполісів, розвитку масових
комунікацій, зміцнення держави. До соціальної сфери належить також діяльність з
розвитку в людей духовності, виховання совісті, здатності розрізняти добро і
зло, оцінювати свої вчинки, формулювати для себе моральні приписи і вимагати їх
виконання.
Соціальна сфера розвивається згідно з
соціальною політикою, яку формує держава відповідно до умов національного,
культурного і духовного життя. Суть сучасної політики в Україні полягає в тому,
що в країні будується соціально спрямована економіка, яка дасть людині все
необхідне для нормального життя за європейськими стандартами; утворюється новий
тип солідарності різних соціальних верств населення, свідомої коаліції людей,
що обрали шлях розбудови вільної демократичної держави. Ця політика має сприяти
створенню достатньої кількості робочих місць, умов для одержання нових
професій, підвищення кваліфікації, сприяти оздоровленню умов праці, поліпшенню
медичного обслуговування і профілактичного контролю. Соціальна політика держави
виходить з необхідності надання конкретної допомоги злиденним верствам і
прошаркам населення: самотнім громадянам похилого віку, тим, які втратили
здатність до самообслуговування, хворим, дітям та ін. Поряд з цим
проголошується життєздатність поєднання свободи громадян з їхньою
відповідальністю: кожного перед суспільством і суспільства за кожного
громадянина держави. Згідно з положеннями соціальної політики громадянам країни
мають бути дані рівні стартові можливості — зрозумілі і справедливі; тільки
соціальна справедливість сприяє солідарності громадян у суспільстві, створює
передумови до соціального консенсусу, взаємодії та гармонії у повсякденному
житті.
Соціальна справедливість —
міра рівності (нерівності) життєвого становища людей, класів і соціальних груп,
що об’єктивно зумовлюється рівнем матеріального та духовного розвитку
суспільства. Міра рівності виражається в матеріальних і духовних благах, які
надходять у повне розпорядження людей. Ідеться не про зрівнялівку у споживанні,
а про встановлення і дотримання для всіх чітко визначених критеріїв. Критеріями
соціальної справедливості є вільний вибір господарської діяльності на основі
визнання багатоманітності форм власності; створення однакових правил
господарювання на засадах ринкової економіки. Це означає усунення різних цін
на однакову продукцію і дію ринкової ціни, яка створює рівні умови
реалізації продукції і послуг для всіх форм господарювання; рівне право
одержувати винагороду за кількість і якість затраченої праці з урахуванням
кінцевих результатів виробництва незалежно від соціального походження, статі,
національності; гарантію безплатного медичного обслуговування в певних межах;
рівні умови для розвитку здібностей, що проявляються в існуванні рівних
можливостей для виховання дітей, отримання членами суспільства загальної освіти
і професійної підготовки за їхнім бажанням і здібностями; відсутність привілеїв
і елітних умов життя для певних груп працівників, окрім дітей і жінок-матерів;
гарантію допомоги людям, які опинилися у надзвичайній ситуації; усунення
істотних відмінностей у рівні життя мешканців міста і села, а також населення
різних регіонів; свободу пересування, вибору місця проживання.
Соціальна інфраструктура — це особливий комплекс галузей народного
господарства — таких, як освіта, охорона здоров’я, культура, мистецтво, житлове
і комунальне господарство, торгівля тощо. Функціональна спільність цих галузей
полягає в тому, що праця в них спрямована безпосередньо на людину і суспільство
в цілому. Соціальна інфраструктура все більше впливає на ефективність
суспільного виробництва через головну продуктивну силу суспільства — людей.
Неабиякою є роль соціальної інфраструктури у зростанні значення людського
фактора.
Вплив соціальної інфраструктури на
підвищення продуктивності праці виявляється в різних аспектах: розвиваються
здібності людей до праці через піднесення освітнього і культурно-технічного
рівня працівників, скорочуються втрати часу внаслідок скорочення захворюваності
людей, створюються сприятливі соціально-побутові і житлові умови. Великою є
роль соціальної інфраструктури й у виконанні таких соціальних завдань, як
зближення за рівнем добробуту міського і сільського населення, згладжування
регіональних відмінностей у рівні життя людей, посилення єдності у способі
життя різних соціальних груп та прошарків населення. Активно впливає соціальна
інфраструктура на формування прогресивної структури споживання і раціонального
використання вільного часу працівників матеріального виробництва.
В теперішній час розвиток галузей
соціальної інфраструктури ще відстає від реальних потреб народу. Основною
причиною цього відставання є успадкована Україною економічна система, яка
виробляла продукцію здебільшого для виробництва чи мілітарних потреб, а на
соціальну інфраструктуру виділяли кошти за залишковим принципом. У сучасних
умовах соціальна інфраструктура являє собою необхідну ланку розвинутої системи
суспільного розподілу праці. Як і в матеріальному виробництві, у соціальній
інфраструктурі мають місце економічні відносини. 
Економічні відносини в соціальній
інфраструктурі за своєю економічною суттю є відносинами споживчого,
нематеріального виробництва і виявляють себе, по-перше, як економічні
відносини доведення матеріальних благ до споживання в соціальній
інфраструктурі, по-друге, як економічні відносини створення в соціальній
інфраструктурі послуг. Економічні відносини з приводу доведення матеріальних
благ до споживання являють собою відносини обміну, розподілу і споживання
матеріальних благ. Специфіка економічних відносин з приводу створення послуг
визначається тим, що процес створення послуг у соціальній інфраструктурі є
одночасно процесом споживання матеріальних благ. А тому відносини з приводу
створення послуг у соціальній інфраструктурі є одночасно відносинами суспільно
організованого споживання продукції, створеної в матеріальному виробництві.
Слід зазначити, що послуги є предметами споживання. В Україні певним категоріям
населення деякі види послуг надають безкоштовно, іншим — на пільгових умовах,
ще іншим — у платній формі. Безкоштовні послуги — це послуги
соціально-культурних галузей соціальної інфраструктури (освіти, охорони
здоров’я і певних видів культурного обслуговування). Розвиток цих послуг
забезпечують за рахунок суспільних фондів споживання.
Платні послуги — це послуги
підприємств і установ житлово-комунального господарства, побутового
обслуговування, зв’язку, пасажирського транспорту, правових служб та ін. Платні
послуги, як і товари народного споживання, задовольняють платоспроможний попит
населення на споживчі блага. Розвиток платних послуг забезпечують завдяки
залученню коштів населення, а також ресурсів підприємств і організацій усіх
галузей незалежно від їхньої спеціалізації.
До соціальної сфери належать
такі галузі соціальної інфраструктури та види діяльності:
· 
діяльність із забезпечення ефективної зайнятості населення;
· 
діяльність з формування доходів членів суспільства;
· 
діяльність із соціального забезпечення і захисту громадян;
· 
діяльність, що забезпечує споживання, форми і способи їх
задоволення;
· 
охорона здоров’я;
· 
народна освіта;
· 
торгівля, громадське харчування та побутове обслуговування;
· 
житлово-комунальне господарство;
· 
діяльність з екологічного захисту громадян;
· 
культура і мистецтво.
2. Передумови і принципи
розвитку і розміщення соціальної інфраструктури
Соціально-економічний
розвиток України на сучасному етапі характеризується певною розробкою
методологічних підходів до дослідження соціальної інфраструктури. У роботі визначено
закономірності та принципи, що лежать в основі розвитку і розміщення соціальної
інфраструктури; систематизовано фактори, що визначають формування, використання
і розвиток соціальної інфраструктури на державному і регіональному рівнях в
умовах ринкових відносин. Розвиток методології дозволяє на підґрунті
накопиченого досвіду визначити ряд зв’язків і наслідків, що з них
випливають, та попередити деякі негативні процеси. Необхідно зробити акцент на
тому, що методологія не дає відповіді на вирішення конкретних питань, а тільки
формує систему понять і уявлень про дійсність. Проведення досліджень, що
стосуються питань розвитку соціальної інфраструктури, безперечно, вимагає
різноманітних прийомів і методів економічного аналізу. 
Процес дослідження соціальної
інфраструктури умовно можна поділити на чотири етапи. 
На першому етапі дослідження
потрібно ознайомитися із станом досліджуваної проблеми, визначити об’єкт та предмет
дослідження, що пов’язаний в першу чергу з ознайомленням
із понятійним апаратом та аналізом методичних підходів. Встановити роль та
значення соціальної інфраструктури в період трансформації економіки країни;
розглянути основні зв’язки між різними видами
інфраструктури (виробничою, ринковою та ін.), що впливають на розвиток та
розміщення її основних об’єктів. Сформувати вимоги сучасного
суспільства до рівня розвитку та якості і кількості послуг, що надаються
соціальною інфраструктурою країни та певних її регіонів. Наступною складовою
цього етапу повинен стати вибір підходів (з якої позиції буде розглядатись об’єкт), напрямів і
методів дослідження. Виявлення основних закономірностей розвитку та розміщення
соціальної інфраструктури, факторів і принципів, що впливають на її розвиток і
розміщення. 
Другий етап складається з
проведення аналізу рівня розвитку соціальної інфраструктури та дослідження
впливу різноманітних чинників на її розвиток та розміщення. Основою другого
етапу є аналіз сучасного стану соціальної інфраструктури, визначення основних
тенденцій у розвитку ЖКГ, освіти, культури тощо; встановлення спектру проблем,
що перешкоджають розвитку соціальної інфраструктури як на державному, так і на
регіональних рівнях; характеристика сфер соціальної інфраструктури та розподіл
регіонів за рівнями забезпеченості її об’єктами. 
Третій етап полягає у
виявленні тенденцій розвитку соціальної інфраструктури та напрямів
удосконалення її розвитку та розміщення; аналізу основних засад державного
регулювання розвитку та механізму вдосконалення територіальної організації
соціальної інфраструктури. 
Четвертий етап базується на
визначенні перспектив розвитку соціальної інфраструктури та розробці прогнозів,
на основі яких розробляються соціально-економічні програми розвитку. 
Високорозвинена соціальна
інфраструктура є необхідною передумовою, рушійним фактором покращення рівня
життя населення, піднесення соціально-економічного розвитку та створення
соціально спрямованої економіки.
В умовах ринкових перетворень перед наукою та економікою
держави стоять задачі пошуку конкретних шляхів і засобів підвищення
ефективності суспільного виробництва, розробки варіантів економічного розвитку,
що дозволяють з якнайменшими витратами добитися ефективного рішення
соціально-економічних задач.
Аналіз питань стану соціальної інфраструктури в України
показав наявність складних проблем, до числа яких належать істотне відставання
розвитку матеріально-технічної бази інфраструктури, непропорційний розвиток
окремих галузей інфраструктури, надмірна диференціація рівнів розвитку об’єктів
інфраструктури. Незадовільний розвиток соціальної інфраструктури є наслідком як
об’єктивної обмеженості ресурсів, що впливають на її розвиток, так і
результатом певних прорахунків в управлінні її розвитком. Слід зазначити, що
об’єктивні реалії України вимагають серйозних змін в системі існуючих поглядів
на соціальну інфраструктуру.
Підвищення ефективності промислового виробництва – не єдина
мета розвитку галузей соціальної інфраструктури, при цьому розв’язуються і
важливі соціальні задачі. Так, плануючи розвиток соціальної інфраструктури,
повинно прагнути оптимального поєднання інтересів виробництва і працівників з
погляду забезпечення останніх послугами соціальної інфраструктури.
Дія галузей соціальної інфраструктури на ефективність
промислового виробництва здійснюється вдосконаленням процесу відтворення
трудових ресурсів за такими напрямами, як зниження втрат сукупного робочого
часу і підвищення продуктивності праці [2, с.37].
Найважливішою проблемою вивчення впливу галузей соціальної
інфраструктури на ефективність вітчизняного виробництва є взаємозв’язок дії цих
галузей на підвищення продуктивності праці працівників промислових підприємств.
Подальший розвиток і вдосконалення галузей соціальної
інфраструктури є важливішою умовою нарощування економічного і соціального
потенціалу суспільства.
До числа найважливіших галузей соціальної інфраструктури
відноситься житлово-комунальне господарство, що визначає певною мірою рівень
добробуту працівників.
Важливою сферою соціальної інфраструктури є транспортне
обслуговування населення. В даний час розвиток і вдосконалення транспортного
обслуговування населення стає найважливішою соціально-економічною проблемою,
від рішення якої залежить як рівень життя працівників, так і пов’язана з ним
ефективність виробництва і якість роботи.
Разом з розглянутими галузями соціальної інфраструктури,
ефективне функціонування яких припускає дію з боку виробництва, існує і ряд
інших. Наприклад, важливою складовою частиною соціальної інфраструктури є
побутове обслуговування на виробництві.
Чималі резерви підвищення ефективності виробництва містить
така галузь як фізична культура і спорт.
Аналіз соціальної інфраструктури показав, що в даний час
технології, за допомогою яких можна оцінити поточний стан і виробляти ефективні
і результативні стратегії майбутнього розвитку соціальної інфраструктури,
зазначають значних змін. У зв’язку з цим різко постає питання про вибір
інструментарію оцінки соціальної інфраструктури, який дозволить оперативно
визначити можливості і слабкості, знаходити приховані резерви в цілях
підвищення ефективності її функціонування.
Підвищення
якості життєдіяльності населення України є нагальною потребою, зумовленою
необхідністю консолідації суспільства, об’єднання зусиль усіх його верств для
реалізації цілей соціального розвитку з орієнтацією на досягнення високих
соціальних стандартів та нормативів. Необхідно критично переосмислити світовий досвід формування
нового соціально-економічного простору відповідно до національних потреб і
запитів, передбачивши заміну старих способів розв’язання соціальних проблем
принципово новими, більш ефективними. Основна ідея національного соціального
розвитку повинна полягати у досягненні самодостатнього рівня соціодинаміки в
суспільстві, усвідомленні та реалізації того, що повноцінне відтворення
людського потенціалу, соціуму загалом є прерогативою не тільки держави і
владних структур, але й кожного з громадян України, що здійснюється на основі
узгодженості соціально значущих інтересів громадян, суспільних об’єднань,
органів державної влади та місцевого самоврядування.
Досвід
розвинених країн світу свідчить, що прогресивні трансформаційні перетворення та
активна державна соціальна політика повинні характеризуватися високим рівнем
цільової спрямованості, їх принципи й методи — узгоджуватися із загальним
курсом реалізації стратегічно важливих економічних реформ. Реальний соціальний
успіх досягається лише за умови відповідності поставлених цілей і завдань
інтересам і сподіванням широких верств населення, суспільному консенсусу щодо
базових засад стратегії розвитку та механізмів її реалізації, досягнутому на
основі консолідації всього суспільства. Ці процеси є дієвими каталізаторами соціального
розвитку та зміцнення демократичних інститутів, розбудови суспільства й
успішної реалізації стратегічних завдань довгострокового соціально-економічного
розвитку. В умовах глобалізованої економіки необхідно постійно оновлювати діючі
моделі соціальної політики з урахуванням історичних традицій, соціокультурної
ідентифікації населення, а також місця країни у світовому господарстві.
Поступальний
та динамічний розвиток країни повинен орієнтуватися на соціалізацію економічної
системи з найповнішим урахуванням потреб, інтересів населення, його стимулів до
продуктивної трудової діяльності з метою реалізації власного
професійно-кваліфікаційного потенціалу, всебічного розвитку, одержання гідної
винагороди за результати праці. Пріоритетність вирішення соціальних завдань
логічно випливає з об’єктивної необхідності створення умов для динамічного,
збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів України, їх оптимальної
інтеграції до світового економічного простору, який висуває нові вимоги до
процесу відтворення населення, формування соціально-трудових відносин, розвитку
всіх сфер життєзабезпечення населення та його основної складової — робочої
сили. У зв’язку з цим необхідно трансформувати функції держави в управлінні
соціальним розвитком; еволюція сучасних методів державного регулювання повинна
відбуватися у напрямі зростання їх гнучкості, зміщення акцентів з
регламентуючих та обмежуючих заходів на суто стимулюючі.
3.Особливості розвитку
соціальної інфраструктури регіонів
Соціальна
сфера складається з двох комплексів: соціально-культурного і
матеріально-побутового. Соціально-культурний комплекс включає галузі, пов’язані
з відтворенням головної продуктивної сили суспільства, відновленням її
працездатності і зміцненням здоров’я, з формуванням людського капіталу. Для
цього комплексу характерним є переважання безплатних послуг та їх
загальнодоступність. Галузі цього комплексу є важливим фактором підвищення
продуктивності праці в усіх сферах господарського і культурного життя (Дод.Д).
Освіта
Забезпечує
підвищення загального рівня знань і культури населення та всі галузі народного
господарства кваліфікованими кадрами, а тому виступає важливим елементом
відтворення робочої сили. 
Першою
освітянською ланкою є дошкільні заклади. Наприкінці 2004 р. в Україні
налічувалось понад 14914 постійних дошкільних закладів, у яких перебувало
близько 996.5 тис. дітей. Значна частина дітей дошкільного віку не відвідує ці
заклади. Вищий рівень забезпеченості дітей дошкільними закладами
спостерігається у південних та східних областях України, нижчий — у західних
регіонах. 
На початок
2004/2005 навчального року в Україні функціонувало 21.7 тис. шкіл, у яких
навчалося понад 5731 тис. учнів. Більше половини учнів денних шкіл (77%)
навчається українською мовою, решта — вивчає українську мову як предмет. 22%
учнів денних шкіл навчаються російською мовою, є також школи чи класи з
молдавською (6.1 тис.), угорською (20 тис.), румунською (26.4 тис.), польською
(1.4 тис.), словацькою (0.03 тис.), англійською (0.3 тис.), болгарською (0.1
тис.) та кримсько-татарською мовами навчання (5.8 тис.). 
Останнім
часом активно розвиваються нові види навчальних закладів — гімназії, ліцеї та
колегіуми, де поряд із загальноосвітніми поглиблено вивчаються технічні та
гуманітарні предмети. У 2004 р. в Україні функціонувало 511 гімназії, 411
ліцеїв, у тому числі 41 колегіумів, де навчалось понад 467.768 тис. учнів . 
Вища освіта
України представлена 619 навчальними закладами І-II рівнів акредитації, в яких
навчається близько 548.5 тис. студентів, з них на денному відділенні — близько
397.6 тис. 
Крім того, в
Україні функціонує 347 вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, в
яких навчається більш ніж 2026.6 тис. студентів, з них 1155.5 тис. — на денному
відділенні. 
Культура
Це сукупність
закладів, установ, підприємств, організацій і органів управління, що здійснюють
виробництво, розподіл, збереження і організацію споживання товарів і послуг
культурного й інформаційного призначення. До цього комплексу входять
підприємства, що виробляють товари культурного та інформаційного призначення,
самі об’єкти культури і мистецтва, установи і організації засобів масової
інформації. Широко розгалужена мережа закладів культури та мистецтва —
характерний показник розвитку культури будь-якої держави. 
Наймасовішим
закладом культури в Україні є бібліотеки, кількість яких у 2004 становила 20
тис. з книжковим фондом 333 млн. примірників книжок і журналів. У сільській
місцевості діяло понад 15 тис. бібліотек з книжковим фондом 148 млн.
примірників. Однак кількість бібліотек не дає повної картини про рівень
бібліотечного обслуговування населення, який залежить перш за все від ступеня
розвитку мережі бібліотечних установ і їх територіальної доступності, від
наявності книжкових фондів та їх співвідношення з чисельністю населення. Рівень
задоволення попиту читачів значною мірою залежить від концентрації у
бібліотеках книжок та співвідношення суспільно-політичної, технічної,
сільськогосподарської, художньої, дитячої та інших видів літератури. Більш
різноманітну літературу мають, як правило, бібліотеки із значним книжковим
фондом (понад 10 тис. примірників). Активність населення у користуванні
послугами бібліотек характеризується часткою читачів у загальній чисельності
населення та числом книговидачі у розрахунку на одного жителя. 
Своєрідними
центрами культурного відпочинку населення є клубні установи, яких на кінець
2004 р. налічувалось понад 19 тис., у тому числі у сільській місцевості — понад
17 тис. 
Кінообслуговування
в Україні представлено 3.6 тис. кіноустановок з платним показом, а кількість
відвідувань кіносеансів за рік 10 млн. У міських поселеннях працюють постійні
кінотеатри. Найвищий показник кіновідвідувань у містах, великих містах,
курортних центрах. Проте і в цих поселеннях в останні роки намітилася тенденція
до різкого скорочення середнього рівня відвідування кінотеатрів. 
Велику роль у
культурному житті населення відіграє музейна справа. В Україні налічується
близько 422 музеїв (включаючи філіали), у тому числі: історичні, меморіальні,
краєзнавчі, природничонаукові, мистецтвознавчі, галузеві та ін. 
Охорона
здоров’я
Включає
лікувальні, лікувально-профілактичні, санітарно-протиепідемічні та інші медичні
установи, різні види соціального забезпечення, відпочинку і фізичної культури.
Матеріальні умови функціонування комплексу забезпечують медична промисловість,
матеріально-технічне постачання і збут. Охорона здоров’я включає також
освітянські заклади (медучилища, коледжі, медінститути, медуніверситети, курси
перепідготовки кадрів), комплексні і галузеві наукові інститути й організації,
а також систему управління ними. 
В Україні
налічується 2.9 тис. лікарняних закладів на 451 тис. ліжок та 7,7 тис.
лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів, ємність яких становить 987 тис.
відвідувань за зміну. Деяке загальне зменшення кількості лікарень за останні
роки пояснюється перш за все їх реорганізацією і укрупненням. Мережа об’єктів
стаціонарної медичної допомоги розвивається у трьох напрямах:
багатопрофільному, спеціалізованому і диспансерному. В Україні працює 223 тис.
лікарів, більше половини яких становлять терапевти, хірурги, стоматологи,
педіатри, жінки-лікарі серед них становлять майже дві третини. Середній
медичний персонал (медсестри, фельдшери та акушери) становить 522 тис. В
Україні забезпеченість лікарями становить 47.4 чол., а середнім медичним
персоналом — 110.9 чол. на 10 тис. жителів. 
Матеріально-побутовий
комплекс
Забезпечує
матеріальні умови життя населення. Його складовими частинами є галузеві
підкомплекси (житлово-комунальний, побутовий, торгівлі, громадського харчування
та ін.), які сприяють збільшенню вільного часу населення та його раціональному
використанню, підвищенню культури побуту, зменшенню масштабів і трудомісткості
домашнього господарства. Покращання житлово-комунального обслуговування
забезпечує необхідну основу для відтворювального процесу, позитивно впливає на
шлюбність, народжуваність, зміцнення здоров’я населення. 
Житлово-комунальний
комплекс задовольняє потреби людей у житлі. Весь житловий фонд в Україні
перевищує 1040 млн. м2 загальної площі житла, у тому числі державний,
колективний житловий фонд і фонд житлово-будівельних кооперативів становить 124
млн. м , а решта — 915.4 млн. м2 знаходиться у приватній власності громадян.
Міський житловий фонд становить понад 664 млн. м2, сільський — 375,5 млн. м2. У
містах державний, суспільний житловий фонд і фонд житлово-будівельних
кооперативів переважає і становить дві третини, а житловий фонд в особистій
власності — третину. В сільській місцевості картина майже протилежна: житловий
фонд в особистій власності громадян становить близько 90%, а державний — понад
10%. 
У 2004 р.
готельне господарство України було представлено 1373 готелями на 58464 номери з
жилою площею всіх номерів 1002 тис. м2. Одноразова місткість готелів становила
119 803 місць. Проте і цей фонд використовується недостатньо (коефіцієнт
використання місткості становив лише 0,22). Обсяг житлового будівництва в
останні роки знизився. Якщо у 1990 р. збудовано підприємствами і організаціями
всіх форм власності загальної площі житла 17,5 млн. м2, то у 2004 р. — 160 млн.
м . У 2004 р. державними підприємствами і організаціями введено в експлуатацію
20% житла, з них за рахунок коштів підприємств і організацій — 81%. 
За останні
роки структура виробництва основних видів побутових послуг в країні поступово
приводиться у відповідність до структурних змін у потребах населення. Це сприяє
подальшому підвищенню ступеня повноти задоволення потреб населення в найбільш
економічно значущих видах побутового обслуговування. Зростання обсягів
споживання побутових послуг в цілому та найбільш ефективних з них
супроводжується підвищенням народногосподарської ефективності побутового
обслуговування населення в цілому. Підприємства галузі надають населенню понад
900 видів послуг. Обсяг реалізації побутових послуг населенню становить 77,2
млрд. грн., у тому числі у сільській місцевості — 175 млн. грн. Обсяг
реалізації побутових послуг на одного жителя становить відповідно 14,2 і 10,7
грн. 
У загальному
обсязі побутових послуг найбільша частка припадає на транспортні послуги, ремонт
і технічне обслуговування транспортних засобів, ремонт і будівництво житла
(квартир), ремонт та індивідуальне пошиття одягу, ремонт радіотелевізійної
апаратури, побутових машин і приладів, ремонт і виготовлення металовиробів. 
Надання
побутових послуг має чітко виражений локальний характер. Найвищий показник щодо
наданих послуг на одного жителя припадає на Дніпропетровську, Запорізьку,
Харківську, Київську та південні області України. Внутріобласні відмінності
зумовлені перш за все особливостями розселення, тобто територіальною
концентрацією населення. 
Комплекс
торгівлі і громадського харчування задовольняє перш за все особисті потреби
населення. Роздрібний товарооборот визначається обсягом продажу споживчих
товарів населенню через роздрібну торгову мережу громадського харчування усіма
діючими підприємствами незалежно від форм власності, а також промисловими,
транспортними та іншими неторговими підприємствами безпосередньо населенню
через касу підприємств. Загальний обсяг роздрібного товарообороту державної і
кооперативної торгівлі (включаючи громадське харчування) становив у 2004 р. 19
933,1 млн. грн., в тому числі державної торгівлі — 2328,8 млн. грн.; 1833,9 —
приватної і 14 870,4 — колективної та ін. Товарооборот громадського харчування
в загальному обсязі роздрібного товарообороту становив 17 435,1 млн. грн. 
Наприкінці
2004 р. в Україні налічувалося 1275 тис. підприємств роздрібної торгівлі; на 10
тис. населення торгова площа підприємств роздрібної торгівлі становила 1919 м2,
а громадського харчування — 468 місць. 
У загальному
обсязі роздрібного товарообороту продовольчі товари становили 64%,
непродовольчі — — 36%. Товарооборот на одну людину у 2004 р. становив 374 грн.,
в тому числі продовольчих товарів — 238 грн., непродовольчих — 136 грн. У
міських поселеннях товарооборот становив 489 грн., а в сільській місцевості —
130 грн. Сільське населення значну кількість товарів купує в міських магазинах.
Головним
джерелом товарних ресурсів є промисловість. Оптові контори і бази здійснюють
основні торгові зв’язки з промисловістю, купують сільськогосподарську продукцію
і направляють в роздрібну мережу, створюють товарні запаси. 
Особливо
важливе соціальне і економічне значення набуває транспорт (зокрема, послуги
пасажирського транспорту). На сучасному етапі його роль швидко продовжує
зростати в міру розширення масштабів суспільного виробництва, подальшого
поглиблення територіального поділу суспільної праці, розвитку продуктивних сил
окремих регіонів. 
Серед усіх
видів транспортних послуг основною ознакою вдосконалення їх структури є
неперервне зростання питомої ваги послуг автомобільного та повітряного
пасажирського транспорту й стійкого зниження залізничного і водного. 
В результаті
планомірного розширення мережі підприємств зв’язку в Україні значно зросла забезпеченість
населення різними видами зв’язку. Зростання цього показника свідчить про
підвищення ступеня доступності послуг цієї галузі. Тенденція до зниження
середнього навантаження на одне підприємство, найбільш імовірно, позитивно
вплине на якість обслуговування підприємствами галузі. 
В Україні
функціонує широка мережа (понад 17 тис.) підприємств зв’язку та їх відділень.
Телефонно-телеграфний зв«язок — основний вид зв»язку між населеними пунктами.
Основних домашніх телефонних апаратів загального користування у 2004 р.
налічувалось 6479, у тому числі у міських поселеннях — 5592. Телефонізовані всі
підприємства і установи, багато квартир у містах і частина в селах. В більшості
міст є автоматизовані пункти зв’язку, яких нараховувалось 12880, 2467 з яких —
міські. Забезпеченість населення домашніми телефонними апаратами становить 37
на 100 сімей, міжміськими таксофонами — 27 на 100 тис. населення. 
Комплекс
зв«язку включає всі види зв»язку, радіомовлення і телебачення, спеціалізовані
підприємства по ремонту і монтажу устаткування. Підприємствами зв’язку у 2004
р. було надано послуги у вигляді 1270 млн. відправлених газет і журналів, 359
млн. листів, 17 млн. телеграм, 2 млн. посилок, надано міжміських телефонних
переговорів (включаючи міжнародні) — 1081 млн. 
4. Територіальна структура та
регіональні відмінності забезпеченості соціальною сферою населення
Ефективність та економічна
доцільність територіальної організації соціальної інфраструктури можливі лише
при врахуванні сукупності факторів, які впливають на зосередження об’єктів, їх
груп і сфер діяльності. Всю сукупність факторів можна поділити на 4 категорії:
соціально-економічні, що охоплюють рівень економічного розвитку регіону;
соціально-демографічні, які включають чисельність населення, його розміщення та
забезпечення виробництва трудовими ресурсами; природно-географічні, що
характеризують кількісний та якісний склад об’єктів, умови їх експлуатації та
використання; техніко-економічні фактори включають науково-технічний прогрес,
форми суспільної організації виробництва тощо. Крім цього, специфічним та одним
із головних факторів, що впливає на розвиток і розміщення соціальної
інфраструктури, є виробнича інфраструктура.
Територіальна організація
соціальної інфраструктури має задовольняти такі критерії: збалансованість
системи з іншими структурами в регіоні; комплексність як на рівні регіону, так
і окремого населеного пункту; оптимальність розмірів об’єктів;
відповідність потужностей та технічного оснащення об’єктів до
потреб населення.
Важливою характеристикою є
територіальна доступність, тобто середня відстань від споживача до місця
локалізації закладу, який розраховується як радіус доступності. 
Територіальна доступність об’єктів
соціальної інфраструктури фактично є критерієм оптимальності розміщення цих об’єктів та
ефективності їх територіальної організації. Загалом у соціальній інфраструктурі
середній радіус доступності складає 5,7 км, при найбільшій його позначці 8,0 км
– в Херсонській області та найменшому
значенні 1,4 км. – у м. Києві. 
Радіус доступності об’єктів
соціальної інфраструктури в Україні постійно збільшується. Якщо в 1995 р.
він складав – 5,4 км., то в 2004 р. – 5,7 км. При збереженні існуючих
тенденцій розвитку соціальної інфраструктури в 2015 р. за нашими розрахунками,
середній радіус по Україні досягне величини 6,3 км. Максимальне його значення
становитиме 11 км., зокрема в Сумській області. Найменші показники
зберігатимуться в містах Київ та Севастополь.
Крім загального радіусу доступності
до об’єктів соціальної інфраструктури, можна визначити радіус
доступності по кожній сфері діяльності та до певного обєкта. Відповідно до
наших розрахунків середній радіус доступності до ДДЗ в 2004 р. становить
3,6 км, що на 0,6 км більше від показника 1995 р. Середній радіус доступності
до лікарняних закладів становить 8,1 км., але найвищим він є в Херсонській
(11,1 км.) та Житомирській (11,0 км.), областях. Наприклад, радіус доступності
підприємств роздрібної торгівлі в межах України коливається від позначки 1,8
км. в Донецькій до 4,8 км. у Рівненській області. 
Освіта. Різке скорочення темпів спорудження
дошкільних закладів в окремих сільських районах стало головною причиною того,
що тут ще не повною мірою задовольняються потреби населення в послугах
дошкільного виховання. Це негативно впливає на закріплення кадрів на селі, на
продуктивність праці сільськогосподарських працівників. Тому подальше
розширення мережі дитячих садків у сільській місцевості, створення необхідних
умов для дошкільників у кожному населеному пункті не втрачає свого
соціально-економічного значення. Досвід роботи Хмельницької, Дніпропетровської
та ряду інших областей показав, що відкриття в невеликих населених пунктах
дитячих дошкільних закладів як самостійного об’єкта чи в комплексі зі школою
дає позитивні результати. Збільшення показника охоплення дітей постійними
дитячими садками і яслами продовжує залишатися актуальною проблемою, особливо в
західних регіонах. 
Профтехучилища
готують робітничі кадри для машинобудівної, радіоелектронної, нафтогазової,
вугільної, хімічної, деревообробної, легкої і поліграфічної промисловості,
залізничного транспорту, зв’язку, будівництва, комунального господарства,
водного господарства, сільського господарства, галузей сфери послуг.
Територіально училища розосереджені переважно в міських поселеннях і великих
селах. Максимальна кількість училищ знаходиться в обласних центрах та інших
великих містах. Професійно-технічні навчальні заклади сільськогосподарського
профілю розміщені, як правило, у малих та середніх містах; навчальні заклади з
спеціальностей гірничої, нафтової, хімічної промисловості — у районах видобутку
гірничо-хімічної сировини. 
Педагогічні
та медичні освітні заклади розміщені рівномірно по території країни, обласних
центрах та містах обласного підпорядкування. Профіль підготовки спеціалістів
для інших галузей відповідає переважно регіональній спеціалізації господарства
України. Найбільше закладів вищої освіти, зокрема III-IV рівнів акредитації,
сконцентровано у Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, Львові, Донецьку. У
2004 вищими навчальними закладами України різних рівнів акредитації було
підготовлено майже 33.919 магістрів, 20.337 бакалаврів, 186.388 молодших
спеціалістів. 
Культура. Забезпечення
населення бібліотеками у міській і сільській місцевостях не однакове. Рівень
забезпечення міського населення бібліотечними установами є нижчим, ніж
сільського, що пояснюється особливостями розселення. Одночасно кожна міська
бібліотека обслуговує більшу чисельність населення (читачів).
Клубні
установи розміщені згідно з адміністративним поділом території, а також за
виробничим принципом — при заводах, фабриках, навчальних закладах, санаторіях.
Однак клубні установи відсутні майже у кожному другому селі. Зрозуміло,
діяльність клубних установ залежить не стільки від їх наявної місткості,
скільки від кількості та якості заходів, які там проводяться. 
Найбільше
професійних театрів функціонує у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську,
Донецьку, Миколаєві та в Автономній Республіці Крим. а державних музеїв — у
Києві, Львові, Одесі, Полтаві, Запоріжжі, Харкові, Чернігові, Донецьку. Серед
областей за цим показником виділяються: Луганська, Дніпропетровська,
Івано-Франківська та Автономна Республіка Крим. 
Охорона
здоров’я. На підприємствах і в організаціях міської місцевості
створюють медичні пункти, а на підприємствах, будівництвах сільської місцевості
— фельдшерсько-акушерські пункти. Працівники залізниць обслуговуються
спеціальними об’єднаними лікарнями, куди входять і поліклініки. На великих
станціях для обслуговування працівників доріг функціонують амбулаторії. Відомчі
лікувальні заклади мають працівники водного та повітряного транспорту, системи
НАН України та ін. Заклади охорони здоров’я, які обслуговують працівників
окремого промислового підприємства, входять до складу медсанчастини, яка
об’єднує роботу цих закладів. До санаторно-курортних закладів належать
санаторії- профілакторії, курортні поліклініки, бальнеологічні об’єкти. 
Найвищий
рівень забезпеченості населення лікарями має місце в Києві, Автономній
Республіці Крим, в Одеській, Львівській і Харківській областях. Щодо
забезпеченості середнім медичним персоналом, то найвищі показники відзначаються
у м. Києві, Автономній Республіці Крим, Кіровоградській, Волинській, Донецькій
та Херсонській областях. 
Наявність
значної кількості сіл, у тому числі малих, викликало необхідність мати
фельдшерсько-акушерські пункти, кожен з яких обслуговує, як правило, один, два
і більше населених пунктів. Тут надається перша медична допомога, здійснюється
комплекс заходів санітарно-гігієнічного і протиепідемічного характеру. Виправдали
себе міжсільські дільничні лікарні на 10-50 ліжок, де можлива організація
спеціалізованих кабінетів і відділень. 
Матеріально-побутовий
комплекс. Середня забезпеченість населення
житлом у розрахунку на одного жителя в містах становить 20.5 м2 загальної
площі, а в сільській місцевості — 24.4 м2. Краща забезпеченість населення
житлом у міських поселеннях Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Київської
і Черкаської областей, а в сільській місцевості — у Вінницькій, Київській,
Черкаській, Хмельницькій, Кіровоградській, Чернігівській, Житомирській,
Полтавській, Сумській і Дніпропетровській областях. 
За рівнем
благоустрою жилі приміщення в міських поселеннях та сільській місцевості
істотно відрізняються. Сільські житла гірше забезпечені газом, центральним
опаленням, водопроводом, каналізацією, гарячим водопостачанням, ваннами.
Найкращий рівень благоустрою житлового фонду мають нові міста і
санаторно-курортні центри. 
Для
поліпшення рівня забезпеченості населення житлом необхідно не лише збільшити
масштаби житлового будівництва, але і більше уваги приділяти комплексній
забудові населених пунктів, інженерному устаткуванню, розширенню вулиць,
будівництву доріг з твердим покриттям, каналізаційних водопровідних ліній,
санітарній очистці, освітленню вулиць, збільшенню кількості підземних
переходів, будівництву об’їзних доріг тощо. Подальше підвищення ефективності
житлового будівництва обумовлює необхідність значного покращання якості
будинків у відповідності з запитами різних верств населення і соціальних груп.
Вирішенню цього питання має сприяти широкий розвиток житлово-будівельних
кооперативів та індивідуального будівництва на кредитній основі так, як це
робиться в більшості країн Заходу. Разом з тим необхідна соціальна норма
гарантованого надання житла кожній людині, кожній родині за рахунок державних
коштів. 
Товарооборот
роздрібної торгівлі відображає один з аспектів рівня життя населення —
купівельну спроможність. Диференціація товарообороту, що припадає на одну
людину, пояснюється перш за все функціональною роллю поселень, особливим
економіко-географічним положенням окремих міст, густотою населення тощо.
Найвищі показники роздрібного товарообороту на одну людину характерні для м.
Києва, Автономної Республіки Крим, Донецької, Харківської, Запорізької, Одеської
і Львівської областей. На цей показник значний вплив мають неоднакові доходи
населення в різних областях та містах, нерівномірний розподіл торгової мережі,
неоднакове споживання продовольчих товарів тощо. У селах, наприклад,
реалізується значно менше продуктів харчування у зв’язку з наявністю підсобних
присадибних господарств. 
В перспективі
слід розвивати телефонний зв’язок в першу чергу в сільській місцевості,
підвищувати рівень автоматизації, запроваджувати більш досконалу апаратуру,
електронну та сортувальну техніку. Все це сприятиме не лише збільшенню обсягів
та асортименту послуг, а й підвищенню їх якості. 
Динаміка економічного розвитку
регіонів визначається станом і тенденціями макроекономічних процесів у країні,
зокрема, труднощами ринкових трансформаційних процесів. Запропонована методика
комплексної оцінки розвитку соціальної інфраструктури дозволяє відображати
особливості соціального розвитку території як за окремими показниками, так і
комплексом елементів соціальної інфраструктури. Вона дає можливість розподілити
всі регіони за рівнем розвитку соціальної інфраструктури. У відповідності з
розрахунками нормовано-інтегрального показника розвитку соціальної
інфраструктури в регіонах встановлено, що достатній показник розвитку
соціальної інфраструктури є лише в південно-східній частині України та центрі.
Важливою характеристикою в
територіальній організації соціальної інфраструктури є її територіальна
доступність. Остання фактично виступає критерієм оптимальності розміщення
об’єктів соціальної інфраструктури та ефективності їх територіальної
організації. Загалом, у соціальній інфраструктурі середній радіус доступності в
2004 р. складав 5,7 км. При збереженні існуючих тенденцій він поступово
зростатиме і в 2015 р. досягне позначки 6,3 км
Підводячи підсумок, необхідно
зазначити, що відповідно до наших розрахунків, у перспективі, при збереженні
існуючих тенденцій, кількість об’єктів соціальної
інфраструктури зменшуватиметься, а звідси і територіальна доступність до них
знизиться. Однак за умов реалізації пріоритетних напрямів розвитку в
кожній сфері діяльності соціальної інфраструктури ситуація може змінитися на
краще.
5. Проблеми та напрями удосконалення розвитку і
розміщення соціальної інфраструктури регіонів
Своєчасне виявлення та розв’язання основних проблем в
соціальній сфері країни є ключовим питанням для забезпечення стабільного
розвитку держави в умовах фінансово-економічної кризи. Основою для прийняття
оперативних рішень, необхідних для мінімізації соціальних ризиків, може бути
об’єктивний та неупереджений аналіз змін у якості життя суспільства, який є
інтегральним показником ефективності соціально-економічної політики держави та
її спроможності реагувати на виклики часу.
Оскільки якість життя зазвичай характеризується сукупністю
таких взаємопов’язаних соціально-економічних показників, як рівень
матеріального стану населення, демографічний розвиток та стан ринку праці, саме
ці показники та динаміка їх змін можуть бути предметом порівняльного аналізу .
Показники рівня матеріального стану. Державна соціальна політика передбачає
реалізацію заходів щодо зростання рівня матеріального стану населення, зокрема
його доходів, забезпечення належного рівня оплати праці, подальшого розвитку
механізму соціальних стандартів. Стабільне підвищення доходів населення є
першорядним підґрунтям економічного зростання держави. 
Основним компонентом доходів громадян є заробітна плата,
що забезпечує більше половини їхніх сукупних доходів. За офіційними даними
Держкомстату, протягом січня-квітня 2009 року номінальна заробітна плата
стабільно зростала (Дод. Б)
Незважаючи на позитивну динаміку зростання заробітної
плати, зберігаються високі міжрегіональні відмінності у її рівнях. Вищою за
середній рівень по Україні (1736 грн) за 4 місяці 2009 року заробітна
плата за період з початку року була зареєстрована лише в чотирьох регіонах —
м. Києві (2973 грн), Донецькій області (1955 грн), Київській
області (1834 грн), Дніпропетровській області (1810 грн). Найнижчий
рівень спостерігався в Тернопільській (1277 грн), Волинській (1301 грн),
Житомирській (1341 грн) областях.
На тлі
зростання у першому півріччі номінальної заробітної плати одночасно фіксувалося значне
падіння індексу реальної заробітної плати (Дод.В), що відбувалося під впливом
зростання споживчих цін на товари і послуги протягом 2008-першого кварталу
2009 рр. У регіональному розрізі цей параметр також має значну тенденцію
до диференціації (Дод.Г). 
Крім того, якщо в січні-квітні 2008 р. при загальному
зростанні реальної заробітної плати (з урахуванням інфляції) за регіонами,
мінімальний її приріст був зафіксований лише в Одеській (9,7 %),
Херсонській (6,2 %), Івано-Франківській (6 %), Львівській
(2,5 %), Черкаській (1,6 %) областях та місті Севастополі
(0,8 %), то в 2009 році за цей же період відбулося загальне падіння її рівня,
причому максимальне зниження було зафіксовано в Донецькій (29,6 %),
Київській (29 %), Кіровоградській (28,6 %) областях та місті Києві
(28,2 %). 
Незважаючи на зростання номінальної заробітної плати за
всіма видами економічної діяльності, аналіз її структури свідчить про
збереження значної міжгалузевої диференціації. Найвищий рівень оплати праці за
згаданий період був зафіксований на підприємствах авіаційного транспорту та у
фінансових установах. В той же час, середня зарплата у таких соціально важливих
сферах, як охорона здоров’я та освіта, залишається на значно нижчому від
середнього рівні.
Отже, аналіз наявних статистичних даних свідчить про
стале збереження в поточному році (як і в попередні періоди) помітної
структурної диспропорції в оплаті праці, що вказує на слабку залежність
заробітної плати від професійно-кваліфікаційного рівня працівників, якості та
результатів праці. 
Одним з ключових чинників, що забезпечив негативну динаміку
заробітної плати, є активні інфляційні тенденції, які збереглися й у першій
половині 2009 року. При цьому випереджаючими темпами зростали ціни продуктів
харчування, які в споживчому кошику населення складають понад 50 %. За
даними Держкомстату України, впродовж січня-квітня 2009 р. продукти
харчування та безалкогольні напої подорожчали на 7,4 % (до грудня попереднього
року). В цілому споживчі ціни зросли на 6,9 %. Високі темпи зростання
споживчих цін знецінюють зарплати і трудові заощадження, і як наслідок,
знижують рівень життя населення. 
Попри це, на 2009 р. Уряд заморозив прожитковий
мінімум для соціальних та демографічних груп населення на рівні грудня
2008 р., а величина прожиткового мінімуму базується на застарілих наборах
продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг й не враховує інфляційні
тенденції останнього часу. Тобто, затверджений в бюджеті розмір прожиткового
мінімуму на одну особу вже в лютому 2009 р. був на 235 грн менше
реального (розрахованого виходячи з фактичної інфляції і набору товарів і
послуг). Розмір мінімальної заробітної плати був заморожений з кінця 2008 року.
Більше за всіх постраждали працівники бюджетної сфери — посадовий оклад
працівника I тарифного розряду Єдиної тарифної сітки «заморожений» на рівні
545 грн (рівень жовтня 2008 р.).
Фінансово-економічна криза, як наслідок — неритмічність
та зменшення обсягів виробництва, зупинка роботи значного числа підприємств спровокували скорочення виплат премій, затримки з виплатою заробітної
плати, відправлення працівників у неоплачувані відпустки, звільнення
працівників, скорочення робочих місць. Зокрема, за даними Державного комітету статистики
України, на початку 2009 р. зафіксовано значне
зростання заборгованості з виплати заробітної плати.
Аналіз порівняння суми невиплаченої заробітної плати у
процентах до фонду оплати праці дає підстави стверджувати, що найгірша ситуація
з невиплатами склалася в Кіровоградській, Донецькій, Луганській, Сумській,
Житомирській областях, АР Крим. 
Відображенням зниження обсягів виробництва під впливом
кризових чинників стало збільшення кількості вивільнених працівників та тих,
яких відправлено в неоплачувані відпустки з ініціативи роботодавців, поширилось
переведення працівників на роботу в умовах неповного робочого часу.
З початку року 2009 р. рівень зареєстрованого
безробіття скоротився на 0,1 відсоткового пункту (в основному за рахунок населення сільської
місцевості, де він знизився на 0,3 відсоткового пункту і становив 4,8 %
населення працездатного віку), й на 1 квітня 2009 р.
становив 3,1 % від чисельності населення працездатного віку. Уповільнилися
також темпи зменшення кількості вакансій. Якщо наприкінці 2008 р. кількість
вакансій, заявлених роботодавцями в службу зайнятості, в середньому за добу
скорочувалась на 2 тис., то наприкінці січня 2009 р. – лише на 500
одиниць. Водночас, загальне скорочення, що відбулося, спричинило
значне підвищення навантаження на вакантні місця – якщо у березні 2008 р.
на одну на вакантну посаду претендували лише 3,4 особи, які шукали роботу, то
станом на квітень 2009 – 9,7 осіб. 
За даними Міністра праці та соціальної політики Людмили
Денисової, станом на 12 травня 2009 р. чисельність безробітних в Україні
становила 809 тис. осіб (у січні — 930,0 тис. незайнятих громадян).
Проте слід враховувати, що, згідно останніх законодавчих нововведень, ті з
безробітних, хто зареєструвався у центрах зайнятості пізніше 13 січня, можуть
розраховувати на отримання допомоги лише через три місяці після реєстрації.
Відтак середньооблікова кількість безробітних, які
отримували допомогу по безробіттю впродовж березня 2009 р., становила
606,0 тис. осіб, або 68,9 % від загальної кількості тих, що мали
статус безробітного. Крім того, нову роботу центр
зайнятості тепер пропонуватиме лише двічі, якщо ж безробітний двічі відмовився
від підходящої вакансії, він підлягає зняттю з обліку. 
Демографічна ситуація в країні, яка формувалася протягом
останніх років, дає підстави кваліфікувати її як затяжну демографічну кризу. Тенденція скорочення чисельності населення,
переважно за рахунок депопуляції, спостерігається в більшості регіонів.
Перевищення числа померлих над кількістю народжених на сьогодні не є
екстраординарним явищем – понад третина європейських країн нині охоплена цим
процесом, проте Україну серед цих держав вирізняє його масштабність. Незважаючи
на деяке покращення ситуації з народжуваністю, темпи природного скорочення
населення набули катастрофічного рівня. Найгірші показники за цим параметром
фіксуються в Чернігівській ( — 11,6), Сумській ( — 11,0), Полтавській ( — 9,7),
Луганській ( — 9,6) Донецькій ( — 9,4), Черкаській ( — 8,9), Кіровоградській ( — 8)
областях. Лише м. Київ, Рівненська та Закарпатська області відзначаються
приростом населення, хоча у Києві він відбувається за рахунок міграційної
складової (Рис.11).
Загалом по Україні міграційний приріст населення був
зареєстрований в 11 регіонах (найбільшим він був у м.Київ – 3,4 особи на 1000
жителів). Водночас, міграційна активність населення України у 2009 році у
порівнянні з 2008 р. дещо уповільнилась – рівень міграційного приросту
в середньому по Україні за останній період склав 0,4 особи на 1000 жителів.
Таким чином, результати аналізу доступних основних
кількісних показників, які характеризують тенденції розвитку
соціально-економічної сфери в Україні, свідчать про те, що протягом перших
місяців 2009 р. спостерігався значний негативний вплив світової фінансово-економічної
кризи на найважливіші параметри соціального розвитку України. 
З метою мінімізації наслідків впливу негативних факторів
на соціальний розвиток держави, її пріоритетними завданнями повинні стати
системні заходи щодо радикального реформування в сфері соціальної політики, а саме:
1. З метою формування
реалістичної картини відображення процесів в сфері соціально-економічного
розвитку держави, удосконалення аналізу поточних процесів та подальшої розробки
ефективних рекомендацій й прийняття виважених раціональних рішень, координації
дій щодо виправлення негативних тенденцій необхідно терміново впровадити дійову
систему перманентного моніторингу й оперативного оприлюднення головних
параметрів соціального розвитку країни. Це потребує удосконалення методик
публікації статистичних даних Держкомстатом України, а також посилення ролі у
цій сфері Міністерства праці та соціальної політики.
2. У сфері доходів населення необхідно: 
· 
Уряду — забезпечити належну індексацію соціальних
виплат і допомог з урахуванням нового прогнозу інфляції. Йдеться насамперед про
пакет державної допомоги на дітей, материнський (сімейний) капітал, а також
виплати, що надаються в рамках законодавства про соціальну підтримку окремих
категорій громадян, які мають право на отримання державної соціальної допомоги;
· 
з метою запобігання наростанню соціальної
напруженості зосередити особливу увагу антикризових заходів у сфері оплати
праці (стосовно як рівня заробітної плати, так і своєчасної її випали та
повернення боргів) на регіонах, в яких фіксується найбільш загрозливе
становище, а саме — Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській,
Тернопільській, Волинській, Житомирській областях; 
3. У сфері демографічної політики необхідно:
· 
запровадити систему оперативного статистичного та
медико-екологічного моніторингу демографічних процесів, порівняльного аналізу в
Україні та по регіонах, відслідковувати причини погіршення демографічної
ситуації;
· 
розширити види та збільшити кредитування на
демографічні цілі, зокрема надання пільгових кредитів молодим сім’ям з дітьми,
кредитування пільгового молодіжного житлового будівництва.
4. У сфері трудових відносин необхідно:
· 
сформувати інформаційно-аналітичну базу для
моніторингу трудових ресурсів й створити реєстр наявного трудового ресурсу з
метою постійного відстежування стану професійно-кваліфікаційної структури,
професійно-кваліфікаційного розвитку, зайнятості та ринку праці з синхронним їх
співставленням та ситуаційними оцінками;
· 
розробити заходи щодо пом’якшення регіональних
диспропорцій праці за рахунок прискорення розвитку хронічно депресивних і
слаборозвинених регіонів, а також тих, які найбільш постраждали в період кризи.
Висновки
У нашій курсовій роботі на
підставі проведених досліджень здійснено теоретичне узагальнення і практичне
розв’язання актуального
науково-практичного завдання, яке полягає в удосконаленні просторової
організації та системи управління соціальною інфраструктурою в умовах
економічних трансформацій в Україні. Основні результати і висновки, що
випливають з даного дослідження, можна згрупувати наступним чином.
1. Розглянувши та узагальнивши
вітчизняний і зарубіжний досвід щодо сутності поняття соціальної
інфраструктури, необхідно зазначити, що:
· 
соціальна інфраструктура – це сукупність певних сфер діяльності, функціонування
яких спрямовано на задоволення особистих потреб населення, забезпечення його
життєдіяльності та гармонійного розвитку кожної людини; 
· 
велика кількість сфер діяльності, якими
представлена соціальна інфраструктура, спонукає до поділу її на види:
побутово-економічну, соціально-економічну, освітньо-економічну та
оздоровчо-економічну, що об’єднують
сфери діяльності за функціональним призначенням. 
2. Проведене дослідження дає
можливість чітко визначити роль та значення соціальної інфраструктури в
транзитивній та ринковій економіці, які полягають в тому, що:
· 
соціальна інфраструктура впливає на виробництво
через одну з основних частин продуктивних сил України – людину; 
· 
розвиток соціальної інфраструктури створює
передумови для економії часу і, як результат, сприяє підвищенню продуктивності
праці; 
· 
рівень розвитку соціальної інфраструктури
впливає на умови життя і на структуру використання вільного часу.
3. Ефективність та економічна доцільність
територіальної організації соціальної інфраструктури можливі лише при
врахуванні сукупності факторів, які впливають на зосередження об’єктів, їх груп і сфер діяльності. Всю
сукупність факторів можна поділити на 4 категорії: соціально-економічні, що
охоплюють рівень економічного розвитку регіону; соціально-демографічні, які
включають чисельність населення, його розміщення та забезпечення виробництва
трудовими ресурсами; природно-географічні, що характеризують кількісний та
якісний склад об’єктів,
умови їх експлуатації та використання; техніко-економічні фактори включають
науково-технічний прогрес, форми суспільної організації виробництва тощо. Крім
цього, специфічним та одним
із головних факторів, що впливає на розвиток і розміщення соціальної
інфраструктури, є виробнича інфраструктура. 
4. Дослідження розвитку та розміщення
соціальної інфраструктури спирається на врахування закономірностей і принципів,
які втілюються в життя на основі конкретних факторів. Водночас для
обґрунтування напрямів удосконалення розвитку і розміщення сфер соціальної
інфраструктури також необхідно врахувати цілий ряд чинників, зокрема
економічних, демографічних, екологічних і соціальних. 
5. Аналіз динаміки
соціально-економічного розвитку України з 1990 р. по 2004 р. дозволяє
виділити два основні етапи, що відрізняються чинниками, тенденціями та
проблемами розвитку:
· 
1990-2000 рр. – період досить тривалої економічної кризи. Основними ознаками цього
етапу було різке зниження життєвого рівня населення, зростання чисельності
безробітних і масове поширення прихованого безробіття, значне скорочення об’єктів соціальної інфраструктури тощо.
Глибокою економічною кризою були охоплені всі регіони України; 
· 
2000-2004 рр. – період економічного зростання. На даному етапі економічний та
соціальний розвиток регіонів України характеризується поліпшенням соціальних
параметрів. 
6. Динаміка економічного розвитку
регіонів визначається станом і тенденціями макроекономічних процесів у країні,
зокрема, труднощами ринкових трансформаційних процесів. Запропонована методика
комплексної оцінки розвитку соціальної інфраструктури дозволяє відображати
особливості соціального розвитку території як за окремими показниками, так і
комплексом елементів соціальної інфраструктури. Вона дає можливість розподілити
всі регіони за рівнем розвитку соціальної інфраструктури. У відповідності з
розрахунками нормовано-інтегрального показника розвитку соціальної
інфраструктури в регіонах встановлено, що достатній показник розвитку
соціальної інфраструктури є лише в південно-східній частині України та центрі. 
7. Обґрунтовано основні принципи
просторової організації та управління соціальною інфраструктурою регіону,
врахування яких дозволяє підвищити рівень впорядкованості системи, що пов’язано в першу чергу
з уточненням номенклатури елементів, взаємозв’язків і взаємодоповнень між ними.
8. Важливою характеристикою в
територіальній організації соціальної інфраструктури є її територіальна
доступність. Остання фактично виступає критерієм оптимальності розміщення об’єктів соціальної
інфраструктури та ефективності їх територіальної організації. Загалом, у
соціальній інфраструктурі середній радіус доступності в 2004 р. складав
5,7 км. При збереженні існуючих тенденцій він поступово зростатиме і в
2015 р. досягне позначки 6,3 км.
9. Суттєве місце в дисертаційній
роботі відведено визначенню перспектив розвитку соціальної інфраструктури та
забезпеченню оптимального розміщення її об’єктів. Застосування методів
експертних оцінок і моделювання дозволило визначити перспективні потреби в об’єктах соціального
призначення на період до 2020 р. в регіональному розрізі.
Список літературних джерел
1. 
Андрощук Г.А. Рынки технологий: проблемы
лицензионного обмена// Стратегія економічного розвитку України. –
2007. — №7.
2. 
 Ващенко Н.П. Участь України та Угорщини в
європейських науково-технічних програмах і проектах // Вісн.
КНТЕУ. – 2007. — №2. – С.11-16.
3. 
Виноградов О.В. Система здравохранения США. Полезные
предложения для государственного управления в Украине //
Економіка держави. – 2007. – №9. – С.43-47.
4. 
Голуб В. Банківська діяльність на роздрібному ринку:
сутність, основні положення й поняття // Вісн. КНТЕУ. –
2007. — №2. – С.58-66.
5. 
Ільїн С.В. Стратегія розвитку соціальної сфери
великого промислового міста // Вісн. Дон ДУЕТ. Сер. Екон.
Науки. – 2007. — №3(35). – С.36-45.
6. 
Корнійчук В.В. Освіта в географічному вимірі //
Матер. III Всеукр.наук. – практ. Конф. «Суспільно-географічні проблеми розвитку
продуктивних сил України»(15-19.07.07). – Х.:2007. – С.78-79.
7. 
Мельниченко т.ю. Сучасні фактори територіальної
організації вищої освіти України // Україн. географ. журн. – 2003. — №3. –
С.156-163.
8. 
Соціальний розвиток України: сучасні трансформації
та перспективи / С.І. Бандур, Т.А. Заєць, В.І. Куценко та ін. // За заг. Ред..
Б.М. Данилишина. – 2-ге вид. допов. і переробл. – Черкаси: Брама-Україна, 2006.
– 620с.
9. 
Харазішвілі Ю. Оцінка ефективності соціально-
економічного розвитку регіонів України // Економіка України. – 2007. — №2. –
С.55.
10. 
www.ukr.stats.gov.ua
11. 
www.ukrcenter.com.ua
12. 
www.kontrakty.com.ua
13. 
www.economy.stats.ua


Додаток А
  
Рис. 1 — Динаміка середньомісячної заробітної плати за
місяць (в розрахунку на
одного штатного працівника, грн)


Додаток Б
  
Рис. 2 — Індекси реальної заробітної плати, у % до
відповідного періоду попереднього року


Додаток В
  
Рис. 3 — Індекси реальної заробітної
плати за регіонами у 2009 році, січень-квітень 2009 у % до відповідного періоду
попереднього року


Додаток Г
  
Рис. 4 — Територіальні відмінності величини радіусу доступності
об’єктів соціальної
інфраструктури, 2004 р.