МІНІСТЕРСТВО
ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ
ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ
СЄВЄРОДОНЕЦЬКИЙ
ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ
Кафедра
‘‘Економіка підприємства’’
					







КУРСОВА
РОБОТА
з
дисципліни ‘‘Політекономія’’
Сєвєродонецьк
200_ р.
ЗМІСТ
Вступ
Розділ
1. Сутність, мета і завдання регіональної політики
1.1
Сутність державної регіональної політик
1.2
Об«єкти і суб»єкти державної регіональної політики
1.3
Цілі державної регіональної економічної політики
1.4
Завдання державної регіональної економічної політики
1.5 Наукове обґрунтування
регіонального розміщення продуктивних сил
Розділ
2. Регіональна економіка і регіональна політика
2.1
Сутність механізму реалізації державної регіональної економічної політики
2.2
Організаційно-правова база реалізації регіональної економічної політики
2.3
Бюджетно-фінансові важелі реалізації регіональної економічної політики та
ключові елементи механізму реалізації регіональної економічної політики
2.4
Спеціальні (вільні) економічні зони як засіб реалізації регіональної економічної
політики
2.5
Міжрегіональне і прикордонне співробітництво як інструменти реалізації
регіональної економічної політики
2.6
Регіональні засади управління державним та комунальним секторами економіки
Розділ
3. Державне регулювання
регіональної економіки
3.1
Посилення ролі держави у розвитку і розміщенні продуктивних сил
3.2
Підвищення ролі територій у розвитку і розміщенні продуктивних сил
3.3
Гармонійне поєднання державного управління і місцевого самоврядування
3.4
Сучасна концепція розміщення продуктивних сил і розвитку економіки регіонів
Висновки
Список
використаної літератури


ВСТУП
Політична економія як наука досліджує і розкриває
економічну анатомію суспільства, її категорії, закони функціонування і
розвитку. Будучи суспільною системою типу, в її предметі особливе місце
посідають характер і соціальний зміст зв’язку і відносин, в які вступають люди
в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання суспільно корисних благ,
соціально-економічний статус окремої людини, соціальних груп і класів у цьому
процесі.
Вступ України у нове, XXI століття і реалізація
природного прагнення інтегрування у світове співтовариство зумовили нові
завдання у сфері розвитку і розміщення продуктивних сил, і насамперед з позицій
наукового обґрунтування їх принципово нових теоретико-методологічних засад з
урахуванням сучасних світових тенденцій глобалізації ї регіоналізації. Введення
соціальних та екологічних приорітетів у ранг стратегічних завдань, необхідність
підтримки екологічної безпеки держави, актуальність трансформаційних перетворень
вимагають створення необхідних передумов для виходу держави на траєкторію
сталого розвитку й відновлення потенціалу продуктивних сил держави як
першооснови економічного зростання та забезпечення добробуту членів
суспільства.
Мета курсової роботи – ознайомитися з принципами,
сутністю, завданням регіональної економіки в аспекті політичної економії.


РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ, МЕТА І ЗАВДАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
1.1 Сутність державної регіональної політики
Регіональна політика є невід’ємною
складовою загальнодержавної економічної політики. Вона ґрунтується на
пріоритетності національних інтересів, економічній самостійності регіонів та
сприяє ефективному використанню внутрішнього потенціалу територій. Здійснення
цієї політики повинно забезпечити єдність державних, регіональних та місцевих
інтересів. Поняття регіональної політики виникло у XX ст. Спочатку нею
позначали зусилля національного уряду щодо подолання істотних відмінностей між
рівнями розвитку різних регіонів, а надалі — всю сукупність дій, спрямовану на
вирішення внутрішніх проблем регіонів.
Державна регіональна економічна
політика — це цілеспрямована діяльність держави щодо управління соціальним,
економічним, екологічним розвитком регіонів. Вона містить комплекс державних
рішень та конкретних заходів, які відповідають економічній стратегії держави.
Ця політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які
визначають її стратегію і тактику; передбачає врахування широкого спектра
національних, політичних, соціальних чинників, що і дозволяє впливати на
тенденції регіонального розвитку. Вона охоплює всю систему взаємовідносин між
державою і регіонами, з одного боку, та між регіонами — з другого.
В умовах перехідної економіки ця
політика націлена на подолання кризових явищ і дезінтеграційних процесів. Через
соціально-економічне піднесення регіонів зміцнюється економічний потенціал
держави. Головне її спрямування — це забезпечення раціонального використання
природних ресурсів регіонів, нормалізація життєдіяльності населення, досягнення
екологічної безпеки та вдосконалення територіальної структури економіки.
Державна регіональна економічна політика України формується таким чином, щоб
забезпечити територіальну цілісність держави, створити рівновигідні умови функціонування
регіональних господарських комплексів. Вона ґрунтується на таких основних принципах:
• конституційності та законності,
тобто реалізація політики відбувається відповідно до Конституції та законів
України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України на засадах
чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між органами
виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;
• забезпечення унітарності України та
цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій
території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної систем;
• наближення послуг, що надаються
органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх
споживачів;
• диференційованості надання
державної підтримки регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків,
визначених законодавством;
• стимулювання співробітництва між
органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у розробленні та
реалізації заходів щодо регіонального розвитку.
Під час здійснення конкретних заходів
державної регіональної економічної політики передбачається: сформувати нову
територіальну структуру державного сектору економіки; реформувати систему
управління державним сектором економіки; зміцнити економічні основи місцевого
самоврядування та розширити його соціально-економічні функції; здійснити
поетапний перехід на обґрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити
права місцевих органів виконавчої влади в бюджетній політиці України,
У більшості країн Європи регіональна
політика зародилася в 50—60-ті рр. XX ст. Вона була зорієнтована на
підтягування до середнього рівня промислових, периферійних або гірських
регіонів. З середини 1970-х рр. поряд з реалізацією регіональної політики
кожною європейською державою розпочався процес формування регіональної політики
Європейського Співтовариства з метою допомоги відсталим регіонам країн — членів
ЄС. Це були переважно вугільні та металургійні регіони, що перебували в умовах
стагнації. У зв’язку зі вступом до ЄС нових членів відбувалися істотні зміни в
цілях, завданнях та механізмі формування цієї політики. Протягом 1975-—1988 рр.
ЄС здійснювало регіональну політику через Європейський фонд регіонального
розвитку. Надалі почав відчуватися вплив зовнішніх чинників глобального
характеру — збільшення чисельності безробітних в країнах ЄС, загострилися проблеми
збуту продукції, дефіциту торговельного балансу тощо. За цих умов були
визначені нові регіони, що потребують допомоги.
Протягом 1980-х рр. була розроблена
нова стратегія регіонального розвитку, в центрі якої знаходились такі
пріоритети: стимулювання малого і середнього бізнесу, сприяння розробці нових
масштабних регіональних проектів, нарощування інноваційного потенціалу
територій. Основними принципами сучасної регіональної політики ЄС визнано:
субсидіарність, децентралізацію, партнерство, програмування, концентрацію,
адиціоналізм. Базовим серед них є принцип субсидіарності, згідно з яким вищі
суспільні одиниці повинні розв’язувати лише ті проблеми, які не можуть бути
вирішені нижчими структурами. Децентралізація передбачає розподіл повноважень,
ресурсів, бюджетних коштів на користь менш розвинутих регіонів. Ці два принципи
активізують місцеву ініціативу і мають принципове значення для регіональної
політики. Принцип партнерства стимулює активне співробітництво між суб’єктами з
метою досягнення єдиної мети. Міжрегіональне співробітництво, розвиток
транскордонного співробітництва посідають провідне місце у регіональній
економічній політиці країн світу.
Принцип програмування означає, що в
політиці ЄС важливу роль відіграє розробка стратегій програмного характеру з
урахуванням довгострокових цілей. Відповідно до цього програмування передбачає
чітке визначення порядку дій, джерел фінансування, виконавців, негативних і
позитивних наслідків здійснюваних заходів. Програмування забезпечує
цілеспрямоване виконання певних проектів — від визначення мети до її повного
досягнення, а також координацію дій у просторі й часі.
Важливе значення в регіональній
політиці мають принципи концентрації та адиціоналізму. Вони є
взаємодоповнюючими і забезпечують розвиток місцевих ініціатив, пошук додаткових
джерел фінансування програм регіонального розвитку. їх реалізація в політиці
означає зниження навантаження на національні бюджети і залучення для здійснення
регіональних проектів місцевих ресурсів.
Відповідно до названих принципів
встановлено 6 пріоритетних напрямів регіональної політики ЄС: сприяння
структурній перебудові та розвитку депресивних регіонів; надання фінансових
ресурсів регіонам, в яких спостерігається стагнація промисловості; боротьба з
тривалим безробіттям та підтримка зайнятості; адаптація підприємців, робітників
у промисловості та виробничій сфері до системних змін, що загрожують
безробіттям; фінансування розвитку сільськогосподарських територій та
прискорення структурної перебудови сільського господарства; допомога північним
країнам з низькою густотою населення.
Досвід країн Європи показує, що не
існує єдиної, універсальної моделі регіональної політики, прийнятної для
будь-яких умов господарювання. Відмінність між існуючими моделями зумовлена
відмінностями в ідеях, покладених в основу цієї політики. Класична теорія
регіональної політики спирається на принципи, обґрунтовані Дж. М. Кейнсом ще у
30-ті рр. XX ст. Він вважав, що утримувати економічну рівновагу без втручання
держави просто неможливо. Виходячи з цих ідей, сформувалася концепція
регіонального розвитку, що одержала назву «захисної». Вона передбачає активне
втручання держави в регіональний розвиток з метою зменшення диспропорцій у
рівнях розвитку окремих територій. З цією метою використовується широкий арсенал
економічних засобів впливу — фінансові трансферти, прямі інвестиції, зміни в
системі оподаткування. У центрі уваги такої політики, як правило, економіка
депресивних територій, яка характеризується загостренням проблем структурного
безробіття, різким зниженням рівня життя населення.
На інших засадах ґрунтується модель
регіонального розвитку, що враховує ідеї неокласичної теорії економічного
розвитку, запропонованої американським економістом М. Фридманом. За цією
моделлю втручання держави у сферу господарювання є мінімальним, а головне
завдання регіональної політики полягає не в подоланні регіональних
диспропорцій, а в загальному підвищенні ефективності регіонального
господарського комплексу. Вважається, що найбільш гострі проблеми депресивних
територій повинні вирішуватися не пріоритетно, а в міру того, як будуть
нагромаджені необхідні кошти внаслідок підвищення ефективності функціонування
господарських комплексів інших територій.
У цьому плані цікавим є досвід
Польщі, де використовується потенціал окремих територій як «локомотивів»
економічного зростання та досягнення високої конкурентоспроможності. Водночас
держава надає необхідну підтримку територіям, які є осередками соціальної
напруженості. На сучасному етапі в регіональній політиці країн світу особлива
увага приділяється розвитку інституційної та ринкової інфраструктури,
приватного сектору економіки. Визнано, що зростання соціально-економічного
відсталих територій не повинно відбуватися за рахунок механічного перерозподілу
доходу, створеного у розвинутих регіонах.
В останні роки у зв’язку з посиленням
процесів глобалізації та регіональної інтеграції виникла необхідність у
розробці нової концепції державної регіональної політики України, враховуючи
активну участь України в європейському регіональному співробітництві.
Спираючись на норми європейського міжнародного права, необхідно здійснити
реформу адміністративно-територіального устрою держави, чітко визначити статус
регіонів, опрацювати механізм взаємодії відповідних інститутів на місцевому та
регіональному рівнях.


1.2 Об«єкти і суб»єкти
державної регіональної політики
Суб«єктно-об»єктні відносини — основа
будь-якої політики. Суб’єкти та їх діяльність характеризують активну сторону
політики. Між усіма суб’єктами виникають певні відносини — ієрархічності,
автономії, залежності. Кожний суб’єкт виступає носієм певних потреб, інтересів.
Об«єкти політики — те, на що спрямовується управлінська діяльність суб»єктів;
отже, це — пасивна сторона політики. Основними об’єктами економічної політики є
суспільні відносини, форми суспільного життя, інтереси різних верств населення
і суперечності, що виникають між ними. Суб«єктно-об»єктні відносини мають динамічний
характер; реальною є ситуація, коли об«єкт виступає суб»єктом і навпаки. В
умовах зростання ролі регіонів у розбудові держави і зміцненні її економічного
потенціалу територіальні громади, організації, колективи перетворюються з
об«єктів регіональної політики в активних суб»єктів, які разом з державними
органами істотно впливають на процес формування і реалізації регіональної політики.
Серед науковців немає одностайності
думок з приводу однозначного визначення суб«єкта і об»єкта державної
регіональної економічної політики. Домінує погляд, згідно з яким провідним
суб«єктом цієї політики визнається держава, а об»єктами — соціально-економічні
процеси, що протікають на певній території, соціальні верстви населення,
територіальні чи галузеві пропорції господарства. Відповідно до проекту Закону
України «Про Концепцію державної регіональної економічної політики» суб’єктами
цієї політики визнано центральні та місцеві органи державної влади та органи
місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання,
пов’язані з соціально-економічним розвитком регіонів. Зазначеним документом до
об’єктів державної регіональної економічної політики віднесено територіальні
утворення, у межах яких здійснюється державне управління і місцеве
самоврядування. Склад цих об’єктів визначається адміністративно-територіальним
устроєм та економічним районуванням України.
У широкому розумінні об’єктами
державної регіональної економічної політики в ринкових умовах виступають самі
регіони, які відрізняються між собою за темпами економічного розвитку, умовами
для зайнятості населення та рівнем його життя; у вузькому значенні — їх адміністративно-територіальні
утворення. Спеціальним об’єктом регіональної політики можуть бути депресивні чи
монопрофільні території, зони стихійного лиха, природних, антропо- і
техногенних катастроф. У центрі уваги державної регіональної економічної
політики завжди перебувають проблемні регіони, тобто ті території, які
характеризуються найвищим загостренням соціально-економічних проблем,
пов’язаних з нераціональним розміщенням продуктивних сил. До цієї категорії
можуть потрапити території з досить високим економічним потенціалом, які
внаслідок неконкурентоспроможності основних галузей спеціалізації опинилися у
стані глибокої кризи, про що свідчить високий рівень безробіття, низька
інвестиційна активність суб’єктів господарювання. Проблемні регіони існують в
усіх країнах світу незалежно від рівня їх соціально-економічного розвитку.
Однак різними є причини, що породжують їх виникнення, та форми прояву кризових
явищ.
З метою формування і реалізації
ефективної регіональної політики здійснюють типологію регіонів як об’єктів цієї
політики. В основу типології можуть бути покладені різні ознаки:
природно-географічні, геополітичні, демографічні, соціально-економічні.
За рівнем соціально-економічного
розвитку вирізняють високо- і слаборозвинуті регіони, а також ті, що мають середній
рівень розвитку. В кожній з цих груп виділяють території за спільними рисами
стосовно спеціалізації, рівня диверсифікації, структурних зрушень у
господарському комплексі. Важливе значення має і поточний стан економіки
регіонів, зокрема профільних галузей спеціалізації, а також фінансової,
соціальної сфери. Традиційно слаборозвинутими вважаються території з низьким
рівнем розвитку економіки і добробуту населення, відставанням від інших
регіонів за нагромадженим виробничим і соціальним потенціалом. До основних
індикаторів, за якими визначають тип регіону, зараховують: ВВП на душу
населення, показники демографічного розвитку та якості життя, техногенного
навантаження, фінансового стану, інвестиційної активності, бюджетної забезпеченості.
Залежно від структури економіки
регіону вирізняють індустріальні, індустріально-аграрні, аграрні території. У
межах індустріальних регіонів розрізняють території з переважанням добувних чи
обробних галузей промисловості, виробництв ВПК. З погляду перебігу процесів
реформування регіональної економіки вирізняють території, що адаптувалися до
нових умов господарювання, і такі, що не адаптувалися. Для успішної реалізації
державної регіональної економічної політики необхідно враховувати
міжрегіональні і міждержавні економічні зв’язки. Виділяють експортно та
імпортноорієнтовані території. Під експортно орієнтованими регіонами розуміють
території, продукція яких не тільки забезпечує у повному обсязі власні потреби
цих територій, а й вивозиться за межі країни. Імпортно орієнтовані регіони
ввозять значні обсяги продукції з інших територій чи виготовляють продукцію на
базі довізної сировини. Часто виділяють стратегічно важливі для держави території,
зокрема, в плані залучення іноземного капіталу, робочої сили чи ті, які мають
унікальні природні ресурси.
Важливе значення мають
природно-географічні та геополітич-ні характеристики територій, зокрема,
прикордонні, віддалені від основної території держави, приморські території.
Оскільки змінити ці ознаки практично неможливо, вони лише враховуються в
нормативно-правових актах, що визначають особливості функціонування їх господарства.
Здійснюється класифікація регіонів і
за такою ознакою, як рівень економічної чи соціальної безпеки. Внутрішньою
загрозою соціальній безпеці регіонів є інтенсивне посилення майнового
розшарування населення, зростання бідності та чисельності безробітних. Реальну
загрозу економічній безпеці регіонів формують низька конкурентоспроможність
продукції, високий рівень спрацювання основних виробничих фондів, незадовільна
природоохоронна діяльність, зношеність комунікаційних систем тощо.
Типологія регіонів дає змогу чітко
визначити прийнятні методи і форми регулятивного впливу на регіональний
розвиток, а також диференціювати їх залежно від реальної соціально-економічної
ситуації в регіоні.
Держава відіграє провідну роль у
формуванні і реалізації регіональної економічної політики, оскільки є носієм
загальнонаціональних інтересів. Вона визначає концептуальні основи та
інституційні засади регіональної політики; здійснює її правове, наукове,
організаційне забезпечення. Визначальною є роль держави в розробленні
стратегічних напрямів цієї політики, визначенні її пріоритетів та ресурсів,
необхідних для успішного здійсненням.
1.3 Цілі державної
регіональної економічної політики
Формування і реалізація державної
регіональної економічної політики ґрунтуються на чітко визначеній системі цілей
як загального, так і специфічного характеру. Вони мають бути ранжовані за
пріоритетністю вирішення та відповідати сучасному етапові розвитку національної
економіки. Система економічних і соціальних цілей повинна враховувати інтереси
різних верств населення, трудових колективів, підприємців, а також інтереси
зацікавлених у їх здійсненні суб’єктів різних рівнів управління. Головна мета
державної регіональної політики охоплює певні групи підцілей в економічній,
соціальній та екологічній сферах. Особливого значення набуває система підцілей,
зорієнтована на успішне здійснення економічної реформи, підтримку недержавного
сектору економіки, формування конкурентного середовища. Надзвичайно актуальним
є надання соціального спрямування регіональній політиці. У 117-й Конвенції МОП
зазначається, що будь-яка політика повинна бути перш за все спрямована на
досягнення добробуту і розвиток населення, а також його заохочення до соціального
прогресу.
Співвідношення різних цілей
перебувають у діалектичному взаємозв’язку: досягнення цілі нижчого порядку є
одночасно засобом реалізації цілі вищого порядку. При цьому стратегічна ціль, в
якій акумулюється головний напрям регіональної політики, визначає можливості
досягнення всіх інших груп підцілей. Залежно від соціально-економічної ситуації
в державі та регіонах цілі політики можуть змінюватися, відповідним чином
реагуючи на нагальні проблеми та протиріччя регіонального розвитку.
У проекті Закону України «Про
концепцію державної регіональної економічної політики» зазначається, що на
нинішньому етапі соціально-економічного розвитку головною метою державної
регіональної економічної політики є збільшення національного багатства країни
на основі ефективного використання природно-ресурсного, трудового і
науково-технічного потенціалу регіонів, раціоналізації систем розселення та
досягнення внутрішньорегіональної збалансованості. Ця мета може бути значно
деталізована стосовно конкретних сфер суспільного розвитку.
Зокрема, в економічній сфері вона
полягає у досягненні економічно доцільного рівня комплексності господарства
регіонів та раціоналізації їх структури; створенні економічних передумов для
розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, проведення земельної
реформи та приватизації державного майна, інших ринкових перетворень; створенні
і розвитку спеціальних (вільних) економічних зон; удосконаленні економічного районування
країни.
У соціальній сфері головна мета
державної регіональної економічної політики реалізується в конкретних заходах,
націлених на стабілізацію рівня життя всіх верств населення з поступовим
підвищенням рівня добробуту; запровадження єдиних соціальних стандартів та
посилення всіх форм соціального захисту населення; забезпечення продуктивної
зайнятості населення через ефективне регулювання регіональних ринків праці та
міграційних процесів; сприяння покращанню демографічної ситуації з метою збільшення
тривалості життя та забезпечення природного приросту населення в регіонах;
формування раціональної системи розтелення на основі збереження існуючих та
створення нових населених пунктів, активізації функціонування сіл та малих
міських поселень, регулювання розвитку великих міст. Серед соціальних цілей
державної регіональної економічної політики важливо виокремити ті, що пов’язані
з формуванням середнього класу — основи соціальної організації суспільства.
В екологічній сфері державна
регіональна економічна політика спрямовується на запобігання забрудненню
довкілля та ліквідацію його наслідків, впровадження механізму раціонального
природокористування, збереження унікальних територій та природних об’єктів.
Особливого значення набуває попередження кризових ситуацій у регіонах з
надмірним техногенним навантаженням на навколишнє середовище. Необхідно
пом’якшити негативні наслідки екологічних катастроф, зокрема Чорнобильської.
Для України важливим і корисним є
досвід Європейського Союзу щодо чіткого визначення пріоритетних цілей
регіонального розвитку. Сьогодні ця мета двоєдина: з одного боку, це
«підтягування» регіонів з низькими показниками соціально-економічного розвитку
до розвинутих, а з другого — це пом’якшення чи ліквідація територіальних
диспропорцій у межах країн Європейського Союзу.
За останні роки багато європейських
країн змінили цілі регіональної політики. Якщо раніше вони зводилися лише до
зменшення територіальних диспропорцій, то тепер велика увага приділяється саме
забезпеченню конкурентоспроможності регіональної економіки, підвищенню
продуктивності праці, зростанню інноваційної активності. При цьому зберігається
актуальність такого завдання, як збереження міжрегіональної пропорційності та
збалансованості. Зокрема, у Фінляндії основними цілями регіональної політики
визнано досягнення збалансованого регіонального розвитку, створення робочих
місць та незалежний розвиток кожного окремого регіону. Регіональна політика
Швеції спрямована на те, щоб забезпечити приблизно однаковий рівень розвитку
регіонів у економічному і соціальному плані.
1.4 Завдання державної регіональної
економічної політики
На основі чіткого визначення головної
мети державної регіональної економічної політики обґрунтовуються її основні
завдання. Вони тісно пов’язані з конкретним етапом розвитку економіки і
відповідають існуючому в країні нормативно-правовому простору. Визначені
завдання конкретизуються залежно від рівня управління і деталізуються за
періодом їх здійснення.
Серед пріоритетних завдань на тривалу
перспективу державними органами управління визначено структурну перебудову
економіки регіонів України, у першу чергу промислових регіонів і центрів з
надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складною екологічною
ситуацією (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста
Київ, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненні
структурних трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічну
ситуацію у промислових центрах Донбасу, Придніпров’я, Прикарпаття та на
територіях, що зазнали радіоактивного забруднення.
На період до 2010 р. основні завдання
державної регіональної економічної політики щодо удосконалення регіональної
структури економіки полягають у вирішенні таких проблем: вирівнювання рівнів
соціально-економічного розвитку регіонів та підвищення ефективності
територіального поділу праці, раціоналізації розселення; досягнення
стабілізації виробництва у кожному регіоні, оптимізація структури господарства
на базі ефективного використання наявного природно-ресурсного,
виробничо-технічного та трудового потенціалу; удосконалення спеціалізації
сільського господарства відповідно до зональних ґрунтово-кліматичних умов;
здійснення програм облаштування депортованих народів у південних областях;
формування нових територіально-господарських утворень &№ вільних економічних
зон.
Основним завданням регіональної
політики у сфері соціального розвитку є забезпечення населення робочими
місцями, зниження рівня безробіття та залучення працездатного населення до
сфери продуктивної зайнятості. У першу чергу це стосується територій, де
реально існує загроза поширення масового безробіття та незайнятості населення:
вугільних, металургійних, гірничодобувних центрів Донбасу і Придніпров’я,
трудонадлишкових територій Карпатського регіону, монофункціональних територій з
нерозвинутою сферою прикладання праці. Необхідно стабілізувати сферу зайнятості
населення у сільській місцевості.
Правомірною є постановка питання про
орієнтацію працездатного населення на збільшення отримуваних доходів за рахунок
власних зусиль і можливостей, що відповідає принципам ринкового господарювання.
І в цьому плані важливо підвищити адаптаційні можливості працездатного
населення через активну професійну перепідготовку. В Україні щорічно близько
15—18 % незайнятого населення проходить перепідготовку через центри зайнятості,
в той час як у розвинутих країнах світу понад 70 % незайнятого населення
проходять відповідну перепідготовку чи підвищують кваліфікацію.
Передбачається більш повно
задовольнити попит населення на ринку праці, створити умови для запровадження
ступеневої освіти та інтегрованих навчальних планів, вирівняти по можливості
освітній потенціал різних регіонів, створивши потужні регіональні навчальні
заклади. До 2010 р. передбачається функціонування 21,3 тис. загальноосвітніх
навчальних закладів; створення у кожному обласному і районному центрі
спеціалізованих навчальних закладів для обдарованої молоді.
Необхідною передумовою соціального
прогресу та одним з важливих завдань регіональної економічної політики є
поліпшення демографічної ситуації у регіонах України, покращання соціально-побутових
умов життя населення, здійснення заходів щодо підтримки сімей з дітьми та
найменш соціально захищених верств населення, зростання рівня споживання
населенням товарів та послуг. Передбачається у найближчій перспективі досягти
зменшення показників смертності населення за рахунок створення безпечних умов
праці, оздоровлення навколишнього середовища, поліпшення медичного
обслуговування населення. Очікується, що за межами 2000 р. уповільнюватимуться
темпи природного скорочення чисельності населення та відпливу за межі країни.
У виробничій сфері пріоритетними
завданнями визначено розвиток експортних та імпортозамінних виробництв у
регіонах, де для цього є сприятливі умови (вигідне транспортно-географічне
положення, необхідний економічний та науковий потенціал). Це дозволить суттєво
вплинути на експортний потенціал територій, удосконалити структуру експорту
держави, розширити зовнішньоекономічні зв’язки. З метою активізації
технологічних змін в ексч портоспроможних галузях (електроенергетика, чорна
металургія, хімічна і нафтохімічна промисловість, окремі галузі сільського
господарства та харчової промисловості) буде вжито додаткових заходів щодо
залучення стратегічних інвесторів. Державне інвестування спрямовуватиметься в
першу чергу в галузі, які є малопри-вабливими для приватних інвесторів; через
фінансову інфраструктуру до інвестиційної сфери залучатимуться кошти населення.
Особлива увага приділятиметься
розвитку сільськогосподарського виробництва на основі удосконалення його
спеціалізації та підвищення рівня інтенсифікації з метою нарощування
експортного потенціалу, комплексної інтеграції переробних галузей з
виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини. Передбачається
ефективне використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та
Азовського морів, Карпат, а також сприятливих за кліматичними та природними
чинниками районів Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та інших
областей з метою формування в майбутньому високорозви-нутих
рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних комплексів державного і міжнародного
значення.
1.5 Наукове обґрунтування регіонального розміщення продуктивних
сил
Розміщення продуктивних сил регіону
здійснюється на наукових засадах, які передбачають виконання великого обсягу
науково-дослідних робіт, що охоплюють аналітичну, прогностичну, концептуальну
та прикладну складові. На етапі аналізу оцінюють раціональність розміщення
продуктивних сил, виявляють структурні деформації, галузеві і територіальні
диспропорції. Особлива увага приділяється аналізу показників
соціально-економічного розвитку території з метою виявлення невикористаних
можливостей економічного зростання на основі змін у розміщенні продуктивних
сил. Об’єктом дослідження і оцінки є: природно-ресурсний потенціал території;
рівень соціально-економічного розвитку території; основні
територіально-галузеві пропорції; стан міжгалузевих комплексів; міжрегіональні
та зовнішньоекономічні зв’язки; фінансовий стан території. Аналітична
інформація є необхідною для виявлення депресивних територій, зон екологічної чи
соціальної напруги, що має бути враховано під час розроблення стратегічних
напрямів державної регіональної економічної політики. Крім того, ця інформація
може бути використана для маркетингових цілей під час вирішення питань щодо
вкладання інвестицій у нові регіональні проекти.
Аналітична інформація дає змогу
виявити резерви зростання комплексності регіонального розвитку, його стійкості
в ринкових умовах господарювання, виходячи з необхідності раціонального
використання природних, трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Важливе
значення має регіональний аналіз соціальних процесів, зокрема: дослідження
обсягів і причин міграційних потоків; оцінка використання робочої сили в розрізі
основних галузей господарства; виявлення специфічних особливостей безробіття в
регіоні; оцінка якості життя населення. Необхідно критично оцінити місце
регіону в територіальному поділі Чтраці, досягнутий рівень
соціально-економічного розвитку з позицій національних інтересів, визначити
раціональні співвідношення між виробництвом і споживанням основних видів
продукції, оцінити забезпеченість регіону потужностями будівельної та
виробничої інфраструктури. Для здійснення такого аналізу розробляється
спеціальна система індикаторів, кількісні і якісні шкали для вимірювання
обраних показників.
Результати аналітичних досліджень
мають бути зіставлені з потребами перспективного розвитку. При цьому важливо
врахувати специфіку регіону — багатонаціональний склад населення, наявність
вільних економічних зон, прикордонне розташування, високу питому вагу
підприємств військово-промислового комплексу, наявність унікальних природних
ресурсів тощо.
Під час проведення аналітичних
досліджень важливо з’ясувати, наскільки освоєна ця територія в господарському
плані, чи має вона потенціал для розміщення нових об’єктів і яких саме галузей.
Одержана інформація є основою для визначення оптимальної територіальної
структури господарського комплексу, обмежень щодо використання природних
ресурсів, а також оцінки відповідності спеціалізації території і рівня її
розвитку ресурсному потенціалові. Окремо визначають території, на яких
розміщення певних об’єктів чи виробництв не бажано або просто не можливо через
їх небезпечність. У першу чергу це стосується територій з високою густотою
населення.
Важливо дослідити і визначити шляхи
вирішення проблем, пов’язаних з оптимальним розміщенням підприємств різних
галузей господарства, формуванням територіально-виробничих комплексів.
Особлива увага приділяється проблемам
місцевого економічного розвитку, зокрема, ефективному використанню потенціалу
місцевих трудових, організаційних та фінансових ресурсів. Необхідно визначити
напрями активізації діяльності місцевих органів щодо створення нових робочих
місць та пожвавлення економічної діяльності на основі розміщення нових
об’єктів, формування нових ринків збуту продукції місцевого виробництва,
розвитку виробничої і соціальної інфраструктури. Піднесення місцевого
економічного розвитку — це одне з важливих завдань, яке вирішує регіональна
економічна політика.
Поряд з цим розробляється система
прогнозів для обґрунтування перспектив розвитку продуктивних сил регіонів з
визначенням найбільш прийнятного варіанта. Законом України «Про державне
прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»
передбачається розроблення прогнозів і програм на національному рівні, на рівні
автономної республіки, областей, районів, міст. Перевага надається методам
активного прогнозування, яке не обмежується екстраполяцією існуючих тенденцій
на перспективу. Виявлені проблеми та можливі шляхи їх вирішення значною мірою
залежать від наявних фінансових ресурсів регіону.
Важливе місце в науковому
забезпеченні розміщення продуктивних сил належить розробленню концептуальних
положень, які по суті визначають стратегічні напрями регіонального розвитку на
перспективу. Стратегічне планування розміщення продуктивних сил здійснюється в
багатьох країнах світу, великий досвід у цій сфері нагромаджено у США і
Великобританії у зв’язку з появою територій, які опинилися у надзвичайно
важкому економічному становищі.
У системі наукового забезпечення
розміщення продуктивних сил особливу роль відіграють прикладні розробки,
зокрема, територіальні схеми розвитку та розміщення продуктивних сил, цільові комплексні
соціально-економічні програми. На основі територіальних і галузевих схем
розробляють генеральну схему розміщення продуктивних сил країни. У цілому
територіальні схеми широко використовують і на низовому рівні управління для
вирішення перспективних завдань, пов’язаних з будівництвом нових виробничих
об’єктів, розміщенням соціальної і виробничої інфраструктури. Велике прикладне
значення мають розробки районного планування, які здійснюються в селах, містах,
районах окремих міст. їх головне призначення — досягнення комплексного і
раціонального розміщення об’єктів виробничого і невиробничого призначення з
метою загального покращання умов життєдіяльності населення цієї території,
Особливо важливе значення районне планування має для санаторно-курортних зон,
сільських адміністративних районів, приміських зон великих міст.


РОЗДІЛ 2. РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА І РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА
2.1 Сутність механізму реалізації державної регіональної
економічної політики
Механізм реалізації державної
регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів
та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний
вплив на просторову організацію продуктивних сил, забезпечується
соціально-економічний розвиток регіонів, вдосканалюється структура їх
господарського комплексу. Держава впливає на регіональний розвиток за допомогою
адміністративних та економічних важелів. Вибір системи фінансово-економічних,
соціальних, організаційних важелів здійснюється залежно від
соціально-економічної ситуації в державі та її регіонах. Результативність
механізму державного впливу на регіональний розвиток значною мірою залежить від
дієздатності самої системи управління. Використовувана система важелів повинна
забезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціальною ефективністю.
Крім того, економічні важелі повинні враховувати специфіку кожної галузі
регіону. Тому формується досить складна ієрархічна система узгоджених між собою
економічних регуляторів впливу на регіональний розвиток.
Основними складовими механізму
державної регіональної політики України, як визначено чинними нормативними
документами, виступають: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове
регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток
різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних
економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво та ін.).
Першоосновою механізму державної
регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає
взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури
управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного
розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на
підвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльність
місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих
бюджетів, розвитку інфраструктурних об’єктів місцевого та загальнодержавного
призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового
призначення.
Механізм державної регіональної
політики поєднує в собі методи прямого та опосередкованого впливу на
соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути
заохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні. їх комплексне поєднання дає
змогу забезпечити високу результативність державного впливу на процеси, що протікають
на регіональному рівні.
У державній регіональній економічній
політиці широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання,
як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та
субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання використовують
важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної
політики. Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через
такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких
виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого
будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об’єктів, що
дозволяють покращати структуру економіки регіону, працевлашту-вати вивільнених
працівників, поліпшити екологічну ситуацію та ін. Протекціоністські методи
можуть охоплювати, за оцінками фахівців, до 40 % господарського обороту.
Принциповим питанням є формування
системи бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій.
Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками
питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті:
їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. У
перспективі передбачається суттєво розширити права місцевих органів виконавчої
влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів,
встановлення науково обгрунтованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів
тощо.
Одним з важливих елементів
регіональної економічної політики є розроблення довгострокових,
середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку АР Крим, областей
України, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за
допомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктивних сил,
узгоджуються інтереси галузей і територій.
У регіональній економічній політиці
особливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничих
об’єктів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію та швидко реагувати
на зміну ринкової кон’юнктури. У першу чергу це стосується розвитку малого та
середнього підприємництва, яке має виражену регіональну специфіку. Саме малий
бізнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення
робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної
території необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього
бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів
активної науково-технічної діяльності.
Велика увага в регіональній
економічній політиці приділяється так званим проблемним регіонам, тобто тим
територіям, які вирізняються серед інших кризовим загостренням певної проблеми.
Причиною загострення цих проблем можуть бути як природні та техногенні
катастрофи, так і соціально-економічні процеси. З погіршенням
загальноекономічної ситуації-кількість таких територій постійно зростає, а
розв’язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових коштів та
матеріальних ресурсів. Особливе місце в регіональній економічній політиці
займає державне сприяння розвитку депресивних регіонів. Ця підтримка
спрямовується на стимулювання розвитку території, відновлення її потенціалу;
активізацію соціальної мобільності населення; створення економічних та інституційних
умов для ареалів зростання. Пряма державна підтримка надається: регіонам, де
чітко відстежуються структурні деформації, внаслідок чого зростає безробіття;
слаборозвинутими регіонам; регіонам, які потерпіли від стихійного лиха та техногенних
катастроф.
Основними напрямами вдосконалення
механізму державної регіональної економічної політики є:
• розроблення нової стратегії
державної регіональної економічної політики, яка б дала змогу прискорити економічні
перетворення в державі, забезпечити успішне входження суб’єктів господарювання
в ринкову систему;
• визначення нових перспективних
напрямів державної регіональної економічної політики, враховуючи процеси
глобалізації та регіоналізації;
• сформування ефективного
регіонального господарського механізму з широким використанням
програмно-цільових методів управління.
2.2 Організаційно-правова база реалізації регіональної
економічної політики
В умовах демократизації та розвитку
ринкових відносин, зростання самостійності регіонів об’єктивною необхідністю є
формування нормативно-правового поля, в межах якого реалізується регіональна
економічна політика. Залежно від організаційно-правових особливостей
регіональну економічну політику поділяють на експліцитну та імпліцитну. Перша з
цих двох форм політики втілюється у життя переважно через офіційні документи,
конкретні напрями і заходи, і тому має чітко виражений регіональний характер;
друга являє собою, як правило, соціально-економічні наслідки рішень, що приймаються
на національному рівні, і тому має неявний характер.
Організаційно-правова база реалізації
регіональної економічної політики охоплює державне регулювання територіального
розвитку на основі системи законів і нормативів, програмні методи впливу на розвиток
регіонів, власне економічні регулятори. Система економічних регуляторів повинна
забезпечити рівновагу між економічною доцільністю та соціальною справедливістю.
Під кожний напрям реалізації регіональної економічної політики має бути
сформований відповідний комплекс економічних регуляторів, які взаємозв’язані
між собою і не суперечать один одному.
Держава регулює регіональний
соціально-економічний розвиток на основі нормативно-правових та економічних
важелів. Нормативно-правові важелі створюють відповідне законодавче поле, в
межах якого функціонують економічно самостійні суб’єкти господарської
діяльності. Економічні важелі (фінанси, податки, ціни, кредит) формують основу
для розвитку конкуренції та підприємництва. У цілому нормативно-правові та
економічні методи регулювання спрямовуються на те, щоб забезпечити найбільш
сприятливі умови для ефективної роботи низових суб’єктів регіонального
господарювання. Основними економічними регуляторами з боку держави є:
грошово-фінансові (норма обов’язкових резервів, ставка міжбанківського кредиту,
операції національного банку з державними облігаціями на ринку цінних паперів);
податкові (види і ставки податків, об’єкти оподаткування, пільги); цінові;
норми амортизаційних відрахувань, прискорена амортизація; квоти і ліцензії; зовнішньоторговельні
регулятори; митні; дотації і субсидії; стимулювання поставок продукції і
надання послуг для державних потреб.
Держава активно застосовує
адміністративні методи регулювання у сферах, які відображають національні
інтереси: використання національного багатства, у тому числі природних
ресурсів; геополітичні та екологічні проблеми; соціальний захист населення. До
основних адміністративних регуляторів з боку держави належать: прямий контроль
за монопольними ринками; заходи превентивного характеру; розроблення стандартів
і контроль за їх виконанням; визначення соціальних стандартів якості життя;
захист національних інтересів.
Як показує світовий і вітчизняний
досвід, результативність державного регулювання різних напрямів регіонального
розвитку значною мірою залежить від дієздатності системи управління. Необхідно
досягти чіткого розподілу повноважень і відповідальності між різними гілками
влади, територіальними і галузевими органами управління. Важливо, щоб державне
регулювання територіального розвитку ґрунтувалося на системних засадах, тобто мають
бути чітко регламентовані процедури прийняття рішень, установлений порядок
фінансування заходів і контроль за виконанням рішень органів влади і
управління, які безпосередньо стосуються сфери регіонального розвитку. У цілому
організація системи управління базується на принципах самофінансування та
самоврядування територіального розвитку.
Важливого значення набуває
удосконалення територіальної організації влади і місцевого самоврядування на
таких засадах: створення прозорої системи адміністративно-правових та
фінансово-економічних взаємовідносин між владними структурами на національному,
регіональному і місцевому рівнях; посилення державного контролю за фінансовою
дисципліною місцевих органів виконавчої влади; налагодження партнерських
стосунків та чіткого розмежування повноважень між органами виконавчої влади і
місцевого самоврядування щодо надання послуг населенню; формування дієздатних територіальних
громад з відповідним ресурсним забезпеченням.
На початку 1970-х рр. розроблення і
реалізація державної регіональної політики в європейських країнах здійснювалась
переважно центральними органами виконавчої влади. Надалі зросло значення
органів місцевого і регіонального самоврядування, а також приватних
організацій, які безпосередньо розробляли і реалізовували окремі заходи і
напрями цієї політики. При цьому функції центрального уряду поступово
звужуються — вони обмежуються координацією її основних стратегічних напрямів.
Підвищилась активність місцевих об’єднань громадян, неприбуткових організацій,
фондів, які представляють інтереси територіальних громад. За останні роки в
країнах Європи відмічається посилення процесів децентралізації в реалізації
основних напрямів державної регіональної політики. З цієї причини виникло
багато «локалізованих» проектів, у здійсненні яких брали участь різні верстви
населення. Серед країн Європи, в яких зберігається високий рівень централізації
регіональної політики, вирізняють Італію, Грецію, Португалію.
Світовий досвід показує, що єдиної
моделі побудови організаційно-правової основи регіональної економічної політики
не існує. Найкращим є варіант, за яким держава створює правові ос-І нови для
використання внутрішнього потенціалу територій. Водночас держава повинна
надавати допомогу тим регіонам, які є «локомотивами розвитку». Забезпечуючи
формування конкурентоспроможних регіонів, держава тим самим зміцнює свій економічний
потенціал.
2.3 Бюджетно-фінансові важелі реалізації регіональної
економічної політики та ключові елементи механізму реалізації регіональної економічної
політики
У механізмі державної регіональної
економічної політики провідне місце належить бюджетно-фінансовим важелям. В
Україні сформована законодавчо-нормативна база, на якій ґрунтуються бюджетна
система і міжбюджетні взаємовідносини. Прийнято Закон України «Про бюджетну
систему України», де визначено бюджетний устрій і його принципи, порядок
складання і виконання бюджетів. Міжбюджетні відносини повинні ґрунтуватися на
довгостроковій стабільності, прозорості, об’єктивності і чіткому розмежуванні
повноважень і відповідальності. Згідно зі статтею 140 Конституції України
органами місцевого самоврядування, які представляють спільні інтереси територіальних
громад міст, сіл і селищ, є обласні і районні ради.
Економічний зв’язок між центром і
регіонами здійснюється на основі встановлення центром єдиної податкової системи
з багаторівневою ієрархічною структурою. Місцеві податки дають можливість
регіональним органам влади мати власні важелі впливу на соціально-економічну
ситуацію території, Формування бюджету на основі двоканального принципу
дозволяє забезпечити цілісність економічного простору країни та надати достатню
економічну самостійність регіонам. Центральний бюджет формує перший фінансовий
потік, при цьому розмір податкової ставки визначається парламентом. Регіональні
органи влади залежно від своїх можливостей та наявних ресурсів формують другий
фінансовий потік і визначають ставку для регіонального бюджету (з урахуванням
встановлених обмежень чи верхньої границі).
Завдяки такій системі встановлюються
тісні взаємозв’язки між центром і регіонами, вирішуються важливі регіональні
проблеми економічного, екологічного, соціального характеру. Основний принцип
побудови системи бюджетно-фінансових відносин полягає в тому, що будь-яка
економічна структура повинна в першу чергу забезпечити наповнення бюджету
власного рівня. Тому, як показує світовий досвід, майже дві третини всіх
прибутків регіону залишається в його власному бюджеті. Водночас здійснюється
певний перерозподіл коштів з метою соціально-економічного вирівнювання
регіонів. Досягти повної рівності регіонів практично неможливо, оскільки всі
вони істотно різняться між собою за природно-ресурсним потенціалом, людськими ресурсами,
нагромадженим виробничим потенціалом. Однак процес розподілу і перерозподілу
бюджетних ресурсів є необхідним. Він забезпечує єдність держави, а також
нормальні умови перебігу відтворювальних процесів на різних територіях.
Основним напрямом зміцнення
фінансової бази територій є: підвищення ролі в бюджетній системі місцевих
податків і зборів; збільшення питомої ваги закріплених у бюджетах доходів;
чітке визначення порядку надання дотацій, субвенцій і субсидій місцевим
бюджетам. Основна увага повинна приділятися формуванню місцевих фінансів
депресивних територій.
В Україні актуальними є проблеми
вдосконалення міжбюджетних взаємовідносин між центром і
адміністративно-територіальними утвореннями. У 1993 р. місцевим органам влади
було надано право самостійно встановлювати місцеві податки і збори. Для створення
відносно рівних соціально-економічних умов життєдіяльності населення в регіонах
необхідно посилити роль державного бюджету. Водночас місцевим органам влади
необхідні фінансові ресурси для підвищення рівня життя населення своєї
території. Розв’язання цього протиріччя можливе лише на основі збільшення
обсягів валового внутрішнього продукту, загального пожвавлення економічної діяльності
в державі.
Важливою складовою механізму
державної регіональної економічної політики є прогнозування як з’єднувальна ланка
між теоретичними розробками та господарською практикою. Прогноз — це науково
обґрунтоване бачення перспектив розвитку певного соціально-економічного процесу
чи явища, а також можливих шляхів та засобів досягнення визначених цілей. Він
має імовірнісний характер, хоча його розробка і спирається на систему
кількісних і якісних показників. Загальна мета прогнозу соціально-економічного
розвитку регіонів полягає в тому, щоб інформаційно забезпечити об’єктивність
управлінських рішень щодо оптимальних шляхів розвитку регіональної економіки у
майбутньому. Регіональні прогнози класифікують за такими ознаками: за терміном
— оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові; за
функціональною ознакою — пошуковий, нормативний. Регіональне прогнозування базується
на таких принципах:
• системності, що передбачає розгляд
економіки регіону як важливої складової єдиного господарського комплексу
країни, до складу якої входять об’єкти сфери матеріального виробництва,
виробничої і соціальної інфраструктури;
• багатоваріантності стратегічних і
тактичних завдань, можливих шляхів досягнення перспективних цілей залежно від
обраних темпів реформування економіки регіону та параметрів соціально-економічного
розвитку;
• єдності кількісних і якісних
характеристик прогнозу, передбачення можливих негативних соціальних наслідків
здійснюваних економічних перетворень, особливо у сфері зайнятості населення та
ринку праці;
• оптимального поєднання різних
підходів і методів до розроблення регіональних прогнозів з метою підвищення надійності
прогнозних розробок, правильного вибору шляхів досягнення поставлених цілей;
• ієрархічності та програмності у
виборі конкретних засобів вирішення соціально-економічних завдань на основі
тісного взаємозв’язку між потребами регіону та наявними і залученими
матеріально-технічними, фінансовими і трудовими ресурсами;
• агрегованості основних індикаторів
і показників регіонального прогнозу залежно від прогнозного періоду,
послідовності і можливих етапів досягнення визначених цілей.
Розроблення системи прогнозів
розвитку економіки регіонів відбувається у кілька етапів.
На першому етапі здійснюється
комплексний аналіз і систематизація регіональних та міжрегіональних проблем
розвитку, що потребують вирішення у найближчій та віддаленій перспективі. До
основних проблем регіонального розвитку належать: підвищення рівня життя
населення, скорочення безробіття та забезпечення зайнятості населення;
екологічні проблеми; зміцнення експортного потенціалу регіонів; удосконалення
територіальної спеціалізації.
На другому етапі здійснюється
побудова так званого «дерева цілей», яке ґрунтується на їхньому чіткому
ранжуванні відповідно до пріоритетів регіонального розвитку та наявних
фінансових ресурсів. «Дерево цілей» будується шляхом виокремлення часткових
цілей із найбільш загальних. Воно забезпечує взаємозв’язок системи цілей на
різних ієрархічних рівнях управління за ступенем значущості та пріоритетності.
На третьому етапі формулюються
обмеження і критерії, які й визначають границі прийнятних рішень та засобів
досягнення поставлених цілей; здійснюється «прив’язка» цілей до ресурсних
можливостей території. Як правило, першочергово реалізуються цілі і проекти,
які не потребують значних капітальних вкладень. На основі зіставлення цілей та
ресурсних можливостей території розробляють різні, часто альтернативні варіанти
соціально-економічного розвитку території чи варіанти розв’язання окремих проблем.
На четвертому етапі відпрацьовують
можливі сценарії розвитку подій у перспективі залежно від обраних шляхів
вирішення регіональних проблем. Сценарій являє собою загальну модель, яка
описує не тільки очікувані результати тих чи інших перетворень, а й визначає
необхідні ресурси для їх досягнення.
У практичній площині прогнозування
здійснюється на основі розробки різних типів моделей. Найбільш поширеними серед
них є економіко-математичні, які являють собою певні формалізовані
співвідношення, що описують основні взаємозв’язки між елементами економічної
системи. Залежно від чинника часу ці моделі поділяються на динамічні та
статичні. Динамічні моделі дають уявлення про розвиток об’єкта в часі, а тому
широко використовуються для підтвердження чи спростування прогнозних гіпотез.
Статичні моделі описують взаємозв’язки між окремими елементами цілісної
системи, а тому мають обмежену сферу застосування і меншу прогностичну
цінність. За формою опису причин-но-наслідкових залежностей усі математичні
моделі поділяються на детерміновані та стохастичні; останні, у свою чергу,
поділяються на вірогідні та статистичні. Детерміновані моделі передбачають такий
взаємозв’язок, коли вхідним даним відповідають певні значення вихідних
результатів. Стохастичні моделі відображають протилежний, імовірнісний характер
взаємозв«язків між об»єктами і явищами. Важливим засобом прогнозування соціально-економічних
процесів є імітаційні моделі.
Особливе місце в механізмі реалізації
державної регіональної політики відведено розробленню регіональних програм.
Вони являють собою комплекс заходів, узгоджених стосовно ресурсів, виконавців і
термінів здійснення, які забезпечують вирішення завдань регіонального розвитку
в економічній, екологічній, соціально-культурній чи науково-технічній сферах.
До основних принципів регіонального програмування належать: висока цільова
спрямованість на кінцевий результат; чітке визначення системи пріоритетів;
узгодженість завдань щодо раціонального використання всіх видів ресурсів;
перманентність розроблення програмних заходів; конкурсні умови формування
програм; керованість і контроль за розробленням і реалізацією програми.
Регіональні прогрими класифікують таким чином: за рівнем — загальнодержавного,
регіонального і місцевого значення; за тривалістю — довгострокові,
середньострокові, короткострокові; за змістом реалізованої проблеми —
комплексні і функціональні; за характером програмних заходів — освоєння нових
територій, подальший розвиток їх господарства чи реконструкція.
Нині вже розроблено проекти
регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону,
Полісся, Поділля, Причорномор’я, ведеться розроблення програми розвитку Придніпровського
регіону.
2.4 Спеціальні (вільні) економічні зони як засіб реалізації
регіональної економічної політики
Одним з важливих елементів механізму
реалізації державної регіональної економічної політики є створення спеціальних
(Вільнюс) економічних зон (СЕЗ) та територій пріоритетного розвитку (НІР).
Головна мета їх формування — активізація господарської, і в першу чергу
підприємницької» діяльності на певній території. Завдяки СЕЗ формуються
передумови для залучення інвестицій, появи нових робочих місць, структурного
оновлення виробництва, підвищення конкурентоспроможності продукції.
Отже, спеціальні економічні зони — це
окремі території суверенних країн, де створено сприятливі умови для руху
товарів і капіталу, розвитку підприємництва з метою пожвавлення господарської
діяльності. Для цього територіям надається сприятливий кредитний і податковий
режим. Спеціальні режими інвестиційної Діяльності, що діють на територіях СЕЗ
та ТПР. передбачають надання суб’єктам зони податкових та митних пільг. Для одержання
статусу суб’єкта СЕЗ та ТПР підприємство повинно реалізовувати на цій території
інвестиційний проект, який належить до пріоритетного виду економічної
діяльності, та зареєструватися у відповідних органах, контролюючих його
діяльність. Створення СЕЗ передбачає обґрунтування її функціонального
призначення, галузевої спрямованості та відповідності місцевим умовам. щ Розрізняють
такі види СЕЗ:
• функціональні зони, до складу яких,
зокрема, входять технопарки і технополіси; їх створення сприяє міжнародній співпраці
у галузі розробки нових технологій;
• комплексні зони виробничого
характеру, які функціонують на основі залучення іноземних інвестицій;
• зовнішньоторговельні зони, які
забезпечують додаткові валютні надходження.
Спеціальні економічні зони являють
собою по суті території вільного підприємництва. Вони сприяють інтеграції
регіонів у систему світових господарських зв’язків, нарощуванню їх експортного
потенціалу. Водночас це один із засобів вирішення соціально-економічних проблем
території її власними зусиллями. Вдале розміщення зон передбачає вигідне
транспортно-географічне положення (близькість до зовнішніх і внутрішніх ринків,
наявність необхідних транспортних комунікацій), розвинений виробничий потенціал,
розгалужену соціальну і виробничу інфраструктуру. Для зовнішньоторговельних зон
пріоритетне значення має мережа транспортних шляхів; туристично-рекреаційних
зон — сфера обслуговування населення; науково-технічних — наявність
відповідного кадрового забезпечення.
В Україні створено 12 СЕЗ та 5 ТПР, з
яких, за існуючими оцінками, успішними з погляду залучення додаткових
інвестицій є лише З СЕЗ, що створено у Донецькій, Закарпатській та Львівській
областях. З 1995 р. діє перша створена в Україні експериментальна зона «Сиваш»,
до склад усякої увійшли Кримське об’єднання «Титан», Перекопський бромний
завод, Сивашський анілінофарбовий завод, Кримський содовий завод, завод
пластмас «Поліфтор», сільськогосподарські підприємства, рибокомбінат.
Формування і розвиток спеціальних
економічних зон в Україні пов’язано з низкою проблем.
По-перше, це поступове ускладнення і
непрозорість процедури входження і виходу зі статусу суб’єкта СЕЗ або ТПР. Це
негативно впливає на інвестиційний режим, знижує прибутковість окремих видів
діяльності. Зокрема, для створення однієї з перших СЕЗ «Закарпаття» і для
набуття статусу суб’єкта зони необхідно було лише здійснювати інвестиційний
проект і зареєструватися. Надалі у нормативно-правових документах, що
регламентують процедуру створення СЕЗ, було введено норми, які фіксують
величину інвестицій, необхідну для отримання пільг з оподаткування прибутку.
При цьому перевага надається потужним інвесторам, що не завжди можна визнати виправданим
за умов загальної низької інвестиційної активності суб’єктів господарювання у
державі.
По-друге, не відпрацьовано чітко
вимоги щодо економічно доцільної спеціалізації СЕЗ, не виокремлено види
діяльності. Внаслідок цих причин у підприємств, розташованих на території СЕЗ,
з’являються неконкурентні переваги порівняно з підприємствами аналогічних
галузей, розташованих поза межами цих територій. За таких умов не досягається
головна мета створення цих зон.
По-третє, не визначено економічно
доцільні розміри територій, на які важливо поширювати спеціальний режим
кредитування і оподаткування. Нерівномірність соціально-економічного розвитку
територій зумовлює ситуацію, коли окремі райони стають надзвичайно привабливими
для інвесторів, а на інших інвестування по суті не відбувається. Це ще більше
посилює нерівномірність територіального розвитку і не забезпечує вирішення
нагальних завдань.
Світовий досвід показує, що дедалі
більшого значення для досягнення соціально-економічного прогресу набуває
створення науково-технічних СЕЗ. їх ядром є регіональні науково-технологічні
парки, які формуються навколо провідних науково-дослідних установ чи вищих
навчальних закладів за участю виробничих підприємств, спроможних розробляти і
запроваджувати новітні високі технології. Регіональні технопарки забезпечують
запровадження досягнень фундаментальної науки у господарську практику. Технопаркові
утворення мають ієрархічну будову. Елементарними утвореннями є інкубатори, які
являють собою інноваційні центри чи бізнесові. Бізнес-інкубатори дають змогу
підтримувати підприємництво інноваційної спрямованості. Регіональні
науково-технологічні парки включають технополіси, інкубатори, розгалужену
мережу інфраструктури. Це — складні територіальні утворення, які розширюють
можливості нарощування потенціалу наукомістких і експортоспроможних галузей
господарства. В Україні існують сприятливі умови для створення регіональних науково-технологічних
парків.


2.5 Міжрегіональне і прикордонне співробітництво як
інструменти реалізації регіональної економічної політики
Розвиток міжрегіонального і
прикордонного співробітництва — світова тенденція, яка набуває розвитку під
впливом інтеграційних процесів. Під міжрегіональним співробітництвом розуміють
будь-які зв’язки, що встановлюються між регіонами різних держав; прикордонне
співробітництво передбачає співпрацю між територіями, розташованими вздовж
кордонів сусідніх держав. Ці форми співробітництва дають змогу поступово
підвищити рівень соціально-економічного розвитку певних територій, у тому числі
периферійних, розширити компетенцію місцевих влад у розвитку співробітництва з
органами влади територій сусідніх країн. Таке співробітництво мобілізує потенціал
окремих територій» дає змогу залучити їх до активної міжнародної співпраці.
Відкриваються нові можливості для розвитку підприємництва, виробничої та соціальної
інфраструктури, подолання наслідків екологічної кризи, розвитку
науково-культурних взаємозв’язків.
Міжрегіональна співпраця
розглядається в усьому світі як засіб, спроможний зменшити соціально-економічні
відмінності між найбільш розвинутими регіонами і відсталими, тобто скоротити міжрегіональні
диспропорції.
Важливе значення в регіональному
розвитку належить прикордонному співробітництву. Прикордонним територіям
властиві такі ознаки, як бар’єрність і контактність, завдяки чому створюються
передумови для розвитку взаємовигідного співробітництва. Міжрегіональне і
прикордонне співробітництво націлено на вирішення конкретних
соціально-економічних проблем кожної території. З розвитком ринкових відносин
все більше прикордонних територій залучається до різних форм міжнародної
співпраці. Інтенсивність цього співробітництва залежить від рівня економічного
розвитку території, розгалуженості її транспортної системи, наявності
конкурентних переваг у міжнародному поділі праці та багатьох інших чинників.
Але за будь-яких соціально-економічних умов розвиток прикордонного
співробітництва надає нового імпульсу розвитку цих територій, сприяє залученню
іноземних інвестицій та створенню транспортних коридорів.
У країнах Західної Європи процес
інтегрування національних економічних систем вперше розпочався з середини XX
ст., започаткувавши утворення так званої «Європи регіонів». Вищою формою
прикордонного співробітництва стали єврорегіони, які забезпечують
співробітництво кількох держав на рівні органів місцевого самоврядування.
Єврорегіони являють собою форму транскордонного співробітництва між
територіальними громадами або місцевими органами влади регіонів, які мають
спільний кордон. Взагалі основний принцип транскордонного співробітництва
полягає в тому, щоб розвивати зв’язки і договірні відносини в прикордонних
територіях з метою пошуку прийнятних рішень ідентичних проблем.
Єврорегіони створюються для реалізації
певних заходів у різних сферах життєдіяльності населення відповідно до норм
міжнародного права і національних законодавств.). Головна мета їх створення —
вирішення спільних проблем в інтересах населення країн, що співпрацюють.
Конкретними формами такого співробітництва виступають проекти, спрямовані на
вирішення проблем зайнятості населення, економічної та екологічної безпеки,
розвиту інфраструктури тощо. Формування єврорегіонів здійснюється на добровільній
основі.
Основною передумовою успішного
створення і функціонування єврорегіонів є спільність інтересів зацікавлених
сторін. Ці інтереси стосуються торгово-економічної сфери, розвитку туризму,
вирішення екологічних та природоохоронних проблем, розвитку спільних
комунікацій. При цьому враховується місце країни у міжнародному поділі праці та
її національні інтереси. Як правило, єврорегіони охоплюють території країн, що
мають спільне історичне минуле або раніше входили до складу однієї держави.
Тому це переважно багатонаціональні території. Єврорегіони не є наддержавними
утвореннями; керівні органи єврорегіону виконують координаційні функції і не
мають владних повноважень.
Єврорегіони — це відносно молода
форма міждержавного співробітництва. Проте вона широко використовується в усіх
країнах світу. У Західній і Центральній Європі створено понад 90 єврорегіонів.
Зокрема, прикордонні території Польщі ввійшли до складу дев’яти єврорегіонів,
створених за участю Німеччини, Чехії, Словаччини, Угорщини, України, Білорусі
та Литви; прикордонні території Німеччини — до складу близько десяти
єврорегіонів за участю Франції, Бельгії, Нідерландів, Данії, Швейцарії,
Австрії, Чехії та Польщі.
Україна як суверенна держава залучена
до багатостороннього транскордонного співробітництва. Однак правові документи,
які регламентують цю сферу, на жаль, мають фрагментарний характер і не
підпорядковані концепції регіонального розвитку. В цілому розвиток
прикордонного співробітництва ґрунтується на Законах України «Про місцеве
самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації», «Про спеціальний режим
інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Житомирській
області» та ін.; Указах Президента України «Про заходи щодо розвитку економічного
співробітництва областей України з суміжними прикордонними областями Російської
Федерації», «Про заходи щодо розвитку економічного співробітництва областей
України з суміжними областями Республіки Білорусь і
адміністративно-територіальними одиницями Республіки Молдова», а також указах
про створення спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях
пріоритетного розвитку в Волинській, Житомирській, Чернігівській областях. Крім
цього, існують міждержавні та міжурядові угоди між Україною та країнами, з
якими вона має спільні кордони. Особливе значення для розвитку цієї форми співробітництва
має Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між
територіальними общинами або владою та Додатковий протокол до неї.
Шість областей України — Львівська,
Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Волинська, Одеська — входять до
складу трьох єврорегіонів. У цьому плані найбільш успішними є єврорегіони
«Карпати» та «Буг». До складу міжнародної асоціації «Карпатський регіон»,
створеної у 1993 р., увійшли 5 областей Угорщини, 3 воєводства Польщі, б
районів Словаччини та Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Львівська
області. Відповідно до статусу асоціації «Карпатський єврорегіон» вона визначає
лише форми співробітництва у господарській сфері, в галузі освіти, охорони
навколишнього середовища. Головна мета створення такої асоціації полягає у координації
спільної економічної діяльності сусідніх територій.
У 1995 р. було створено єврорегіон
«Буг» з метою використання переваг географічного розташування території,
прискореного соціально-економічного розвитку регіону, охорони навколишнього
середовища. Серед екологічних проектів найбільше значення має проект «Чистий
Буг». На основі вигідного геополітичного розташування в регіоні здійснюється
розвиток експортно орієнтованих виробництв, створюються міжнародні господарські
об’єкти, транзитні транспортні коридори, забезпечується комплексне використання
природних ресурсів. Функціонування єврорегіонів забезпечує не тільки позитивний
економічний ефект, а й сприяє міжнародній стабільності в регіоні. У 1998 р.
Одеська область увійшла до єврорегіону «Нижній Дунай». Триває робота з
формування екоєврорегіону «Верхній Прут» за участю Чернівецької області з боку
України та повітів Румунії і Молдови.
Єврорегіони визнані у світі однією з
найефективніших форм транскордонного співробітництва. Прикордонні регіони
України мають бути залучені до інтеграційних процесів, що охоплюють сьогодні
весь світ. Найбільш актуальним це питання є для західних територій України, де
необхідно інтенсивно розвивати соціальну інфраструктуру в малих містах і селах,
знижувати територіальні диспропорції в розміщенні продуктивних сил, розвивати
рекреаційний комплекс та туристичну базу.
На перспективу для активізації
розвитку прикордонних регіонів та інтенсифікації зовнішньоекономічних зв’язків
передбачаються такі заходи: розроблення державної цільової програми створення
спеціальних економічних зон як одного з напрямів структурної перебудови
економіки країни, раціонального розміщення продуктивних сил та забезпечення
продуктивної зайнятості населення; спрощення процедури прикордонного, митного,
міграційного та інших видів контролю для громадян, які постійно проживають на
територіях прикордонних областей; врегулювання міграційних процесів і проблем
зайнятості населення в прикордонних областях; сприяння прикордонній торгівлі та
спільній підприємницькій діяльності; спрощення митного оформлення
експортно-імпортних операцій між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності,
розташованими на територіях прикордонних областей; укладання міждержавних угод
і створення відповідних структур управління; створення єдиного інформаційного
простору прикордонних областей.
2.6 Регіональні засади управління державним та комунальним
секторами економіки
На території будь-якого регіону
формуються і розширюють сферу своєї діяльності суб’єкти господарювання
різноманітних форм власності. Поступово зростає кількість комерційних
підприємств, стають більш різноманітними організаційні форми господарської
діяльності. У межах кожної територіальної одиниці формуються виробничі і
невиробничі комплекси з відповідною системою взаємозв’язків, які необхідно
регулювати виходячи з потреб регіонального розвитку. В умовах розмежування
державної і комунальної власності зростає значущість низових рівнів управління.
Високоцентралізована система управління, що формувалась протягом багатьох років
в Україні, зумовила низьку ефективність управління міським господарством. Тому
сьогодні основні завдання полягають у тому, щоб удосконалити структуру органів
управління, здійснити децентралізацію самої системи управління.
В основу формування комунального
сектору економіки покладено комунальну (communis — спільний) власність, в якій
перебувають: житловий і нежитловий фонд, що належить місцевим радам; освітні
заклади, об«єкти соціального обслуговування, заклади охорони здоров»я, об’єкти
фізичної культури і спорту, громадського харчування та побутового
обслуговування населення, ремонтно-будівельні організації,
водопровідно-каналізаційне господарство, міський транспорт, газове господарство
та інші об’єкти.
Поняття «комунальна власність»
з’явилося у законодавстві України в 1990 р. з прийняттям Закону Української РСР
«Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування». Законодавчо
закріплено, що комунальна власність становить основу місцевого самоврядування.
Законом України «Про власність» суб’єктами права комунальної власності були
визнані адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних,
міських, селищних, сільських рад. Однак за Конституцією України суб’єктами
права комунальної власності, відокремленої від державної, вже стали
територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через органи
місцевого самоврядування управляють майном, що знаходиться у комунальній власності.
З поділом державної власності на дві форми — загальнодержавну і комунальну —
відбулося закріплення територіальної громади як суб’єкта місцевого самоврядування.
Стаття 142 Конституції України визначає фінансові засади місцевого
самоврядування в Україні, від яких залежить успішність виконання цими органами
покладених на них функцій. Матеріальну і фінансову основу місцевого
самоврядування в Україні становить рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих
бюджетів, земля, природні ресурси, які є власністю територіальних громад сіл,
селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти спільної власності, що
перебувають в управлінні районних, міських, обласних рад.
Формування системи управління
комунальним сектором економіки передбачає: визначення кола підприємств, необхідних
для виконання органами місцевого самоврядування своїх функцій; визначення
засобів впливу територіальних громад на господарську діяльність комунальних
підприємств; контроль за діяльністю керівників комунальних підприємств;
урегулювання^розмірів відрахувань від прибутку комунальних підприємств до
місцевих бюджетів.
Органи місцевого самоврядування
можуть утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати комунальні підприємства
відповідно до законодавства, затверджувати статути створюваних ними
підприємств. Вони регулюють ціни і тарифи на відповідну продукцію та послуги
створених ними підприємств, їх взаємовідносини з бюджетом, визначають порядок
використання прибутку, здійснюють контроль за використанням майна та веденням
фінансово-господарської діяльності. В арсенал економічних методів управління
комунальними підприємствами входять: податкове, кредитне, субвенційне та
дотаційне регулювання, а також формування державного замовлення, інвестування,
зміна форми власності.
В Україні налічується 16 місцевих
податків та зборів, які забезпечують 2—4 % доходів місцевих бюджетів, що є
недостатнім для розвитку господарства території. Завдяки використанню системи
податкових пільг місцеві органи управління мають змогу проводити
диференційовану політику стосовно різних секторів та галузей економіки. На
пільгових умовах можуть надаватися кредити для діяльності об’єктів комунальної
власності, на виконання міських комунальних програм. Кредитне регулювання
сприяє розвитку підприємництва, дає змогу міським органам управління ефективно
взаємодіяти з фінансовими структурами. У цілому участь органів місцевого
самоврядування в фінансово-кредитних відносинах в Україні є обмеженою. Важливо
скористатися світовим досвідом, який передбачає надання органам місцевого самоврядування
права створення фінансово-кредитних установ. Такі установи сприяли б діяльності
органів місцевого самоврядування та вирішенню соціально-економічних проблем
територій. Певний досвід участі органів місцевого самоврядування у створенні
фінансових установ існує в Україні. Зокрема, муніципальні банки створено в
Києві та Сумах.
Органи місцевого самоврядування
регулюють інвестиційний процес, залучають додаткові капітальні вкладення у
розвиток об’єктів комунальної власності. Підприємства комунального сектору
економіки виконують різні функції, значна їх частина є природними
монополістами. Як правило, у приватну власність не переходять: об’єкти, які
надають гарантований мінімум послуг населенню безоплатно; об’єкти, які є
загальнодоступними для різних верств населення (стадіони, бібліотеки, місця
відпочинку^ дозвілля тощо); окремі інфраструктури об’єкти (вокзали, мости,
аеропорти тощо); об’єкти, які надають платні послуги населенню, але можуть бути
легко монополізовані (засоби зв’язку, мережа водо-, газо-, електропостачання тощо).
Органи місцевого самоврядування опрацьовують необхідні заходи для підвищення
ефективності функціонування об’єктів комунальної власності. З цієї метою залучається
приватний капітал, стимулюється розвиток приватної ініціативи. У світовій
практиці широко використовується така форма залучення іноземного капіталу, як
проведення торгів на надання тих чи інших послуг.
Управління комунальним сектором
економіки здійснюється так, щоб виконати двоєдине завдання: з одного боку —
задовольнити потреби населення у певних видах послуг та забезпечити
функціонування території як єдиного організму, а з другого — сприяти зростанню
ділової активності населення. Управління комунальним сектором економіки ґрунтується
на таких принципах: узгодження державних, регіональних і місцевих інтересів;
диференційований підхід до вибору форм і методів управління; комплексно-цільовий
підхід до організації системи управління; оптимізації структури органів управління.


РОЗДІЛ 3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
3.1 Посилення ролі держави у розвитку і розміщенні продуктивних сил
Розміщення продуктивних сил та
визначення напрямів регіонального розвитку має стратегічно важливе значення для
будь-якої держави, оскільки впливає на рівень її економічної та соціальної
безпеки. Тому держава, керуючись національними інтересами, забезпечує
планомірний і цілеспрямований розвиток власних продуктивних сил. Світовий
досвід показує, що жорстко централізована модель державного управління стримує
повноцінний розвиток місцевого господарства, залишає невирішеними соціальні
проблеми територій. Тому оптимальною є така модель державного втручання в
процес розміщення продуктивних сил та регіональний розвиток, яка б повною мірою
враховувала національні інтереси та інтереси самих регіонів, забезпечувала міжрегіональну
єдність відтворювальних процесів.
Перехід до ринкових принципів
господарювання в Україні посилює нерівномірність соціально-економічного
розвитку регіонів та загострення територіальних суперечностей. Ця обставина
вимагає посилення спрямовуючих та координуючих функцій держави. Необхідно
подолати депресивність окремих територій, підтримати трудову мобільність
населення, створити умови для функціонування нових суб’єктів господарювання.
Державні органи управління повинні
забезпечити прискорений розвиток регіонів на основі ефективного використання їх
природного, трудового, виробничого потенціалу; стимулювати комплексний
соціально-економічний розвиток територій; зміцнювати позиції України в
міжнародному економічному співробітництві; попереджати загострення багатьох
економічних, соціальних та екологічних проблем.
Вирішення всіх цих завдань
здійснюється на основі розроблення і реалізації ефективної державної
регіональної економічної політики. Саме держава визначає цілі та завдання
регіональної політики, регулює регіональний розвиток через грошово-кредитну,
бюджетно-фінансову, інвестиційну, митну політику.
За умов ринкового господарювання
держава виконує такі основні економічні завдання у сфері регіонального
розвитку: створює необхідні умови для ефективного функціонування регіональної
господарської системи; здійснює захист вільної конкуренції; забезпечує
перерозподіл доходів а громадян та суб’єктів господарювання, здійснює
трансфертні платежі; налагоджує виробництво суспільних товарів і послуг;
стимулює економічне зростання, здійснює контроль за рівнем зайнятості та
інфляцією.
Держава визначає пріоритети
соціально-економічного розвитку країни і відповідно до цього здійснює
регіональну економічну політику. Міра її втручання в економічну діяльність
залежить від загальної соціально-економічної ситуації в країні. За кризової
ситуації вплив державних органів управління на соціально-економічний розвиток
посилюється. Зокрема, на етапі переходу до ринкової економіки держава виконує
широкий спектр функцій: формування обсягів і напрямів розподілу та використання
інвестицій; визначення доходів та державних витрат; регулювання рівня
внутрішнього попиту та обсягів виробництва; забезпечення зайнятості населення
та відповідного рівня доходів; вплив на платіжний баланс.
Розвинуті країни світу, які мають
саморегулюючу економічну систему, здійснюють мінімальне втручання в економічний
розвиток і господарську діяльність окремих суб’єктів. Держава вирішує лише
завдання, які мають стратегічно важливе значення для країни протягом тривалого
часу в багатьох країнах світу скорочувався вплив держави на регіональний
економічний розвиток, але наприкінці XIX ст. майже в усіх країнах відбулося
розширення економічних функцій держави.


3.2 Підвищення ролі територій у розвитку і розміщенні продуктивних
сил
Необхідність підвищення ролі
територій у розвитку і розміщенні продуктивних сил зумовлена тим, що
просторовий (територіальний) чинник істотно впливає на ефективність національної
економіки. Макроекономічний підхід не враховує внутрішній потенціал
саморозвитку територій та можливі резерви зростання ефективності за рахунок
удосконалення просторових пропорцій господарства. Існує численна група проблем
суто територіального характеру — демографічних, структурних, соціальних, інституційних,
вирішення яких можливо і доцільно здійснювати силами самих регіонів.
Сформувалося дві системи управління —
галузева і територіальна. Галузеві органи управління, тобто міністерства і
відомства, здійснюють управління переважно державним сектором економіки.
Територіальне управління здійснюється як на загальнодержавному рівні, так і на
місцевому згідно з політичним і адміністративно-територіальним устроєм країни.
В умовах, коли інтенсивно
розвиваються недержавні форми власності, галузеве управління стає неефективним.
Воно має певні недоліки, які звужують сферу його застосування. Це — орієнтація
на централізовану систему формування і розподілу фінансових і
матеріально-технічних ресурсів, використання переважно адміністративних методів
управління, високий рівень керованості господарськими процесами.
Розвиток ринкових відносин вимагає
опрацювання нових підходів до формування системи управління регіональним
розвитком на основі чітко визначених повноважень, відповідних управлінських
структур та ефективних методів управління. В Україні постійно здійснюється
пошук шляхів удосконалення системи регіонального управління. Основний
стратегічний курс полягає в забезпеченні реальної економічної самостійності
регіонів на основі розвитку місцевого самоврядування. Одержуючи статус цілком
самостійної економічної одиниці, регіон набуває широких прав і повноважень у
сфері економічної діяльності.
Економічна самостійність регіону
повинна ґрунтуватися на його самодостатності та врахуванні власних економічних
і соціальних інтересів. Забезпечуючи необхідні умови для ефективного розвитку
власного господарського комплексу, регіон налагоджує еквівалентні
міжрегіональні зв’язки, обмін фінансовими і матеріально-технічними ресурсами, товарами,
робочою силою з іншими територіями. Головними передумовами економічної
самостійності регіонів є: обмеження впливу центральних органів управління на
економічну діяльність населення певної території; чітке визначення компетенції
кожного територіально-адміністративного утворення; розвиток ринкових відносин;
реалізація можливостей у підвищенні рівня соціально-економічного розвитку
території. Економічна самостійність регіону тоді набуває реального змісту, коли
результати господарювання в межах певної території безпосередньо впливають на
рівень життя його населення. Удосконалення структури господарського комплексу
регіону, підвищення ефективності його функціонування, вдале розміщення нових
виробництв повинні спричинити розширення сфери зайнятості населення регіону і
зростання рівня його доходів. В основу економічної самостійності регіону
покладено територіальну власність, об’єктом якої є природні ресурси,
підприємства сфери матеріального виробництва, окремі заклади соціальної сфери.
Розрізняють загальнодержавну та муніципальну власність. До муніципальної
належить власність областей, районів, міст та сіл. Суб’єктом муніципальної
власності виступають ради відповідних рівнів.
Посилення ролі територіального
чинника в економічному і політичному житті суспільства, яке спостерігається в
усьому світі, дає підстави для висновку про феномен «регіоналізації».
Традиційно регіоналізм пов’язували з протидією певних територій прогресивним
змінам, з їх прагненням зберегти власну самобутність.
Нині вирізняють два напрями
регіоналізму: перший пов«язаний із зростанням активності суб»єктів регіону; другий
— з формуванням державної регіональної політики з урахуванням територіальної
специфіки. Під політичним регіоналізмом розуміють прагнення територій здобути
політичну автономію і поєднати самоврядність з економічною модернізацією. У
цілому регіоналізм являє собою досить складний феномен. Він може проявлятися в
прогресивній формі як зростання економічної активності суб’єктів регіональної
економіки, і в деструктивній — як діяльність політичних течій, що негативно
впливає на міжрегіональні і міжнародні відносини.
Важливо зазначити, що у світовій
економіці істотно змінюється місце і значення регіонів. Зокрема, у другій
половині XX ст. регіони Європейського Союзу значно зміцнили свої економічні та
політичні позиції і тому не можуть сприйматися тільки в ролі адміністративно-територіальних
об’єднань. Враховуючи світовий досвід, в Україні важливо надати нового статусу
регіонам на основі поєднання національних, регіональних і місцевих інтересів.
Конкретними шляхами щодо цього повинно стати: визначення ієрархії, статусу регіонів
за нормами європейського міжнародного права; реформування адміністративно-територіального
устрою держави; створення ієрархічної системи органів регіонального
самоврядування з урахуванням територіальної специфіки. Враховуючи активну
участь України в європейському регіональному співробітництві, необхідно
концептуально опрацювати основні напрями єврорегіональної політики.
3.3 Гармонійне поєднання державного управління і місцевого
самоврядування
Гармонійне поєднання державного
управління і місцевого самоврядування є основою успішного
соціально-економічного розвитку території, нарощування її потенціалу та
вирішення проблем територіального характеру.
Система територіальної влади та
управління представлена трьома рівнями — загальнодержавним (національним),
проміжним (область, район), низовим (місто, селище, село). Кожному рівню
відповідають певні управлінські структури. Організація територіального
управління в Україні у цілому відповідає європейській змішаній системі. За
державними органами влади та управління закріплюють функції, які мають
принципове значення для збереження цілісності господарського комплексу та
безпеки держави у цілому. Серед цих функцій виокремлюють такі: забезпечення
економічної безпеки держави; вирішення важливих економічних питань
геополітичного значення; контроль за функціонуванням потужних енергетичних та
транспортних систем; формування системи державних фінансів та соціального
захисту населення та ін. Загалом сфера впливу державних органів управління на
господарську діяльність має тенденцію до звуження.
Органи територіального управління
виконують широкий спектр функцій, які представлені двома групами — виробничими
і соціально-економічними. До групи виробничих функцій належать: визначення
спеціалізації території у загальнодержавному та міжнародному поділі праці;
вирішення питань, пов’язаних з розвитком регіональної виробничої та соціальної
інфраструктури; підвищення ефективності використання виробничого, соціального
та науково-технічного потенціалу регіону; розвиток територіально-виробничих
комплексів; управління господарством та використанням місцевих ресурсів;
створення сприятливих умов для функціонування підприємств різних форм власності
та розвитку зв’язків за кооперацією між ними.
Соціально-економічні функції органів
територіального управління представлені такими: забезпечення працездатного
населення регіону продуктивними робочими місцями та відповідним рівнем доходів;
вирішення проблем розвитку соціальної інфраструктури та задоволення соціальних
потреб населення; створення сприятливих соціально-економічних та екологічних
умов для відтворення трудового потенціалу; забезпечення раціональної системи
поселень на території регіону; регулювання перебігу соціально-економічних
процесів у регіоні.
Сучасна структура управління регіональним
розвитком сформована з двох систем — у вигляді рад та їх виконавчих комітетів у
містах і селищах (виборна система) і призначеної Президентом — у вигляді
державних адміністрацій на рівні областей та районів. Взаємодія цих органів
управління повинна забезпечити в нових соціально-економічних умовах не тільки
обмеження кризових явищ у сфері господарського життя та скорочення кількості
депресивних територій, а й поступове піднесення рівня їх соціально-економічного
розвитку. Адміністративна реформа, що проводиться в Україні, спрямована на
радикальне покращання системи територіального управління, підвищення
ефективності її функціонування.
Систему місцевого самоврядування в
Україні формують: районні та обласні ради; виконавчі органи сільської,
селищної, міської рад; органи самоорганізації населення; міські, селищні,
сільські ради; територіальні громади. Згідно зі статтею 140 Конституції України
районні та обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громад
міст, селищ і сіл. Первинним суб’єктом місцевого самоврядування є територіальна
громада, тобто жителі міста, селища чи села. Місцеве самоврядування як основа
державного устрою країни дозволяє реалізовувати місцеві інтереси, узгоджувати інтереси
різних суб’єктів господарювання на певній території, забезпечувати ефективне
використання місцевих ресурсів, підтримувати життєдіяльність найбільш вразливих
верств населення.
В Україні розроблено Програму
державної підтримки розвитку місцевого самоврядування відповідно до положень
Конституції України та Європейської хартії місцевого самоврядування, яка
спрямована на зміцнення його засад. Законом «Про місцеве самоврядування в
Україні» визначено основи формування і розвитку місцевого самоврядування.
Зокрема, визначено, що органи місцевого самоврядування самостійно розробляють і
забезпечують виконання місцевих бюджетів. Цей бюджет складається з двох частин:
поточного бюджету та бюджету розвитку. Останній зорієнтований на реалізацію
програм соціально-економічного розвитку території, що здійснюються протягом
певного терміну часу. Дохідна база бюджетів формується на основі загальнодержавних
і місцевих податків і зборів, які визначено чинним законодавством. Система
місцевих податків і зборів повинна відповідати певним вимогам: забезпечувати
значні надходження для території; бути фіксованою на певний термін часу;
зрозумілою для тих, хто сплачує податки; забезпечувати вирішення місцевих
проблем; механізм розрахунків, облік і відповідальність за зберігання надходжень
має бути достатньо відпрацьований.
В основу розрахунків мінімальних
розмірів місцевих бюджетів покладено нормативи бюджетної забезпеченості на
одного жителя з урахуванням як соціальних потреб населення, так і
природно-економічних особливостей певних територій. Держава здійснює
регулювання розмірів місцевих бюджетів на основі положень Закону «Про державний
бюджет». У випадках, коли видатки місцевих бюджетів на мінімальні соціальні
потреби перевищують доходи, держава надає території певні дотації, субсидії,
субвенції.
В Україні існує проблема
територіальної нерівномірності податкової бази. Регіони України, які володіють
потужним промисловим потенціалом і відповідно мають значну податкову базу,
зацікавлені у збереженні і власному використанні дохідної частини своїх
бюджетів. Менш розвинуті регіони прагнуть використати механізм перерозподілу
бюджетних коштів на власну користь і одержати фінансову допомогу від
центральних органів державного управління. Таким чином формуються суперечності
між інтересами регіонів різного рівня соціально-економічного розвитку.
Регіони України істотно різняться за
економічними можливостями наповнення місцевих бюджетів. За даними 2001 р.,
найвища сума надходжень доходів до місцевих бюджетів у розрахунку на душу
населення спостерігалася у м. Києві (1882,8 грн.), Київській області (591,5 грн.),
АР Крим (556,1 грн.), найнижча — у Луганській області (371,6 грн.),
Житомирській (372 грн.), Вінницькій області (356,9 грн.); переважна більшість
територій держави мала показник значно менший за середній по Україні (505,2 грн.).
У державі постійно вдосконалюються фінансово-бюджетні
відносини між центром і регіонами з тим, щоб зробити економічно самодостатніми
низові адміністративно-територіальні одиниці Здійснюється реформування системи
міжбюджетних взаємовідносин шляхом переведення місцевих бюджетів на власну
дохідну базу. Ведеться розробка і запровадження державних мінімальних
соціальних стандартів послуг, що фінансуються за рахунок державного та місцевих
бюджетів; системи трансфертів як головного інструменту організації
взаємовідносин між бюджетами різних рівнів; єдиних стандартів рівня та якості
життя на всій території України.
3.4 Сучасна концепція розміщення продуктивних сил і розвитку економіки
регіонів
Будь-яка концепція являє собою
цілісну систему поглядів, теоретичних положень, ідей, які відображають можливі
напрями і шляхи вирішення тієї чи іншої нагальної проблеми. Формування
концептуальних основ розміщення продуктивних сил і розвитку економіки регіонів
не обмежується обґрунтуванням чинників, що впливають на вибір доцільних місць
локалізації об’єктів, а передбачає врахування новітніх світових тенденцій
технологічного, інноваційного, соціального розвитку. Особливістю концептуальних
розробок щодо розміщення продуктивних сил є висока зорієнтованість на потреби
практики.
В основу сучасної концепції
розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку покладено нові парадигми
регіону, просторової організації економіки та міжрегіональних взаємодій. Регіон
розглядається не тільки як територіальна підсистема національної економіки, а й
як самостійний суб’єкт власності та економічної діяльності, ринок збуту та
певний соціум. Сьогодні регіони є активними суб’єктами процесу регіоналізації
та глобалізації. Еволюція сучасних поглядів на місце регіону в економічному
розвитку тісно пов’язана з новими поглядами на пріоритетність завдань
суспільного розвитку, роль людини у цьому процесі, значення нематеріальної
сфери для соціально-економічного прогресу.
Основою нової регіональної парадигми
є визнання цілісності і рівноправності всіх складових єдиної регіональної системи:
природно-ресурсної, економічної, соціальної, інформаційної. Сучасний підхід до
розміщення продуктивних сил та регіонального розвитку вважає пріоритетним не
природні і сировинні багатства, а потенціал економічної конкуренції території.
Вважається, що регіони повинні самостійно визначати напрями власного
соціально-економічного розвитку та фінансово забезпечувати їх реалізацію. У
цьому плані важливе значення мають процеси інтеграції різних секторів регіональної
економіки, об’єднання зусиль державних, громадських та бізнесових структур.
Сучасний етап формування державної регіональної політики зорієнтований на
ефективне використання внутрішнього потенціалу території та формування нової
інституційної структури її реалізації саме на регіональному рівні. Необхідно
зазначити, що сучасна концепція розміщення продуктивних сил та регіонального
розвитку не заперечує здобутки класичних теорій, а збагачує їх новими ідеями і
поглядами відповідно до об’єктивних змін у суспільному розвитку.
Важливе місце відведено вирішенню
проблеми регіонального інноваційного розвитку, зокрема формуванню так званих
полюсів зростання, якими можуть виступати як провідні галузі з високими темпами
зростання, так і конкретні території, що є джерелом економічного зростання і
мають істотний вплив на інші території. Ці ідеї втілюються у створенні вільних
економічних зон, технопарків і технополісів. При цьому сприятливі умови для
інноваційного розвитку часто створюються у менш розвинутих регіонах у вигляді
освітніх і наукових центрів.
Сучасна концепція розміщення
продуктивних сил орієнтується на досягнення їх сталого розвитку і передбачає:
подолання існуючих диспропорцій у територіальній структурі національної
економіки; максимальне використання переваг територіального поділу праці,
особливостей природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів;
удосконалення спеціалізації регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів;
активізацію господарської діяльності у регіонах на ринкових засадах в умовах
різних форм власності; забезпечення умов для прискореного розвитку галузей, що
випускають конкурентоспроможну продукцію, та залучення іноземних інвестицій у
регіони, де існують для цього найбільш сприятливі передумови; створення нормальних
умов для життєдіяльності населення та ліквідацію зон надзвичайних екологічних ситуацій
в окремих регіонах.
У сучасних концептуальних підходах до
розміщення продуктивних сил особлива увага приділяється інфраструктурним
об’єктам, розвитку телекомунікаційних систем, реструктуризованих
промислово-технологічних комплексів. При цьому враховується та обставина, що
розміщення нових об’єктів нерідко здійснюється в умовах невизначеності,
коливання ринкової кон’юнктури та дії чинників ризику.
Основні концептуальні положення щодо
розміщення продуктивних сил реалізуються в таких розробках прикладного
характеру, як схеми-прогнози та державні програми розвитку і розміщення
продуктивних сил України, економічних районів і областей на перспективу. Вони
необхідні для обґрунтування економічно доцільних напрямів розвитку продуктивних
сил певних територій та розробки цілеспрямованих заходів державної регіональної
економічної політики, які б дали змогу забезпечити ефективне регулювання процесів
регіонального розвитку, узгодження дій центральних і місцевих органів
виконавчої влади у здійсненні структурної перебудови економіки країни та
послідовному впровадженні ринкових відносин.
Формування і ствердження ринкових
відносин вносять певні особливості у процес розміщення продуктивних сил та
регіональний розвиток, до їх числа можна зарахувати такі:
• органічне поєднання державних,
регіональних і місцевих інтересів у ході розміщення нових об’єктів за
мінімального залучення зовнішніх ресурсів та максимального використання
місцевих;
• формування та інтенсивний розвиток
об’єктів ринкової інфраструктури та інформаційних систем з метою створення
збалансованих регіональних ринків виробництва і збуту конкурентоспроможної
продукції та послуг, на яких спеціалізуються регіони;
• пріоритетний розвиток наукомістких
виробництв з швидкою окупністю витрат, ресурсозбереженням і значним
нагромадженням для активізації інвестиційної діяльності та структурної
реорганізації економіки;
• орієнтація на прогресивну структуру
регіональної економіки з високою питомою вагою галузей, що працюють на
задоволення потреб споживчого сектору економіки;
• розвиненість недержавного сектору
економіки, зокрема підприємницьких структур.


Висновки
Сучасні форми стимулювання розвитку
регіональної економіки спрямовані на формування конкурентного середовища,
розвиток підприємництва, звуження сфери тіньової економіки. Сприяння розвитку
конкуренції охоплює такі напрями діяльності, як регулювання процедури входження
на ринок, реєстрації та ліцензування, забезпечення безпеки продукції. У цілому
розвиток конкуренції на регіональних товарних ринках, враховуючи реальну
ситуацію, передбачає удосконалення державного регулювання та контроль у сфері
діяльності суб’єктів природних монополій, контроль за дотриманням антимонопольного
законодавства керівниками державних органів і органів місцевого самоврядування,
обмеження можливостей поєднання функцій органів виконавчої влади і органів
місцевого самоврядування з господарськими функціями. У найближчій перспективі
необхідно створити сприятливі умови для збільшення обсягів виробництва на тих
підприємствах, які спроможні конкурувати на внутрішніх і зовнішніх ринках, де
переважає продукція іноземного виробництва; запровадити обмеження на ввезення в
Україну іноземних товарів у випадках, коли це загрожує конкурентоспроможності
вітчизняних товаровиробників. Особлива увага повинна приділятися, і це
закріплено у програмних документах, створенню конкурентного середовища в
електроенергетиці, нафтовій і вугільній галузях, будівництві,
дорожньо-будівельному господарстві, агропромисловому комплексі.
Для надання нових стимулів
регіональному розвиту необхідно вдосконалити податкову систему — забезпечити
рівномірний розподіл податкових навантажень на суб’єктів регіонального господарювання.
Важливим кроком у цьому напряму є введення єдиного податку для малих і середніх
підприємств. Державна підтримки малого та середнього продукуючого підприємництва
повинна забезпечити нагромадження необхідного капіталу саме в цьому секторі
економіки, адже він є найбільш пристосованим до змін попиту та товарному ринку.
Передбачається посилити фінансову підтримку інноваційних структур малого та
середнього бізнесу у вигляді цільового державного фінансування на
безвідсотковій основі. Завдяки гнучкості організації виробництва малі
підприємства можуть швидко змінити асортимент продукції; організація їх
діяльності не потребує значних капіталовкладень і загалом є сприятливою для
зростання продуктивності праці. Для потреб малого і середнього бізнесу
необхідно створити в регіонах розгалужену мережу спеціалізованих організацій —
бізнес-центрів, бізнес-інкубаторів, технопарків, які б дещо компенсували
відсутність у підприємців необхідних фінансових і матеріальних ресурсів,
допомогли реалізовувати інвестиційні проекти. Необхідно зазначити, що на
найближчу перспективу одним з пріоритетів визнано розвиток підприємництва
легкої та харчової промисловості. За існуючими програмними завданнями
чисельність працюючих у сфері малого та середнього бізнесу повинна досягти не
менше 50 % зайнятого населення до 2010 р.
Важливим напрямом стимулювання
регіонального розвитку є покращання загального інвестиційного клімату та
створення необхідних передумов для залучення вітчизняних та іноземних
інвестицій. Світовий досвід показує, що для стабільного економічного зростання
інвестиції повинні бути на рівні не менше ніж 19—25 % від ВВП.
Державні інвестиції направляються, як
правило, на пріоритетні напрями регіонального розвитку за рахунок бюджетних
коштів та довгострокових кредитів. Приватні інвестиції вкладаються переважно в
ті сфери господарювання, які мають високий прибуток. Тому так важливо на
державному та регіональному рівнях чітко визначитися з найбільш перспективними
напрямами інвестування і конкретними проектами, здатними забезпечити високий
економічний ефект, вирішити нагальні проблеми соціально-економічного розвитку.
Особливе місце в зміцненні позицій
регіональної економіки має бути відведено активізації інноваційної діяльності.
Для фінансування заходів, зорієнтованих на економічний розвиток та впровадження
досягнень науки і техніки, в Україні створено Державний інноваційний фонд з
регіональними відділеннями в АР Крим, областях, містах Києві і Севастополі.
Крім цільового фінансування інноваційних науково-технічних програм і проектів,
діяльність фонду передбачає дослідження потреб економіки в нових технологіях,
матеріалах, техніці. Активізація інноваційної діяльності повинна забезпечити пріоритетний
розвиток наукомістких сфер і галузей регіональної економіки.
Одним із засобів стимулювання
регіональної економіки повинна стати фінансово-промислова інтеграція, що
здійснюється шляхом утворення промислово-фінансових груп і транснаціональних
корпорацій, здатних мобілізувати внутрішні ресурси для економічного розвитку.
Підтримка промислово-фінансових груп здійснюється в першу чергу у сферах, які
визначають економічну безпеку держави. Вирізняють такі групи галузей, що є
перспективними для формування корпоративних структур. Перша група — експортно
орієнтовані галузі, фінансово-промислові групи в яких повинні використовувати
внутрішній потенціал розвитку; друга — наукомісткі галузі, що мають потужний
науково-технічний потенціал і здатні в короткі терміни забезпечити випуск
конкурентоспроможної продукції, яка користується попитом на внутрішньому та зовнішньому
ринках; третя група — галузі, продукція яких повністю призначена для потреб споживчого
сектору внутрішнього ринку.
Програмними документами визначено, що
пріоритетними сферами залучення капіталів промислово-фінансових груп в Україні
є такі інфраструктури об’єкти, як транспортні коридори, газонафтові магістралі,
газосховища і термінали, а також галузі: гірничодобувна та металургійна
промисловість, хімічна, ВПК, зв’язок та мережі телекомунікацій, засоби масової
інформації, авіаційна та суднобудівна промисловість, об’єкти сільського
господарства.
Нових стимулів регіональному розвитку
надає створення кластерів, тобто таких об’єднань за територіальною ознакою, які
пов’язують між собою підприємства та установи, здатні вплинути на формування
конкурентного середовища в регіоні. Головне призначення регіональних кластерів
— це не тільки стимулювання інноваційної діяльності та зростання продуктивності
економіки регіону, а й формування зон активної співпраці наукових установ,
підприємницьких структур, органів влади, неурядових організацій, об’єднаних
спільною метою. Механізм формування регіональних кластерів широко
використовується в країнах Європи. В Україні є перший досвід створення
кластерних об’єднань — це програма «Поділля Перший», діяльність за якою
розпочата у 1998 р. в Хмельницькій області. її головною метою передбачено
відродження промислового виробництва на основі розвитку кооперації, підтримки
малих і середніх підприємств, об’єднання зусиль самих підприємств без залучення
державних коштів. Кластерними об’єднаннями охоплено підприємства швейної
промисловості, промисловості будівельних матеріалів, переробки
сільськогосподарської продукції. Програмою передбачена система заходів,
спрямованих на випуск конкурентоспроможної продукції широкого асортименту.
Реалізація програми має наукове забезпечення, допомогу експертів з питань
модернізації виробництва, впровадження новітніх технологій, прогресивної
системи маркетингу і менеджменту.
Важливо зазначити, що протягом 80-х
рр. XX ст. була розроблена нова стратегія регіональної політики ЄС, основними
детермінантами якої стали: пріоритет інтересів економічного розвитку;
стимулювання приватного підприємництва, малого та середнього бізнесу;
делегування регіонального планування територіально-адміністративним одиницям
нижчого ієрархічного рівня; стимулювання інноваційної спроможності самих
регіонів; розроблення спеціальних механізмів впливу на депресивні чи
периферійні території. Для реалізації стратегічних напрямів державної
регіональної політики в країнах Центральної Європи створюються агентства
регіонального розвитку. Якщо на початку 80-х рр. головною метою їх створення
було сприяння промисловому розвитку, а надалі — надання інформації та
консультацій, то нині новітніми зав« даннями визнано підтримку і посилення
конкурентоспроможності регіону на основі розроблення і реалізації нових
перспективних регіональних проектів.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. 
Розміщення
продуктивних сил і регіональна економіка.: Підр. С.І. Дорогунцов, Т.А. Заєць,
Ю.І. Пітюренко та ін. – К., КНЕУ, 2005 – 988 с.
2. 
Економічна
теорія. Політологія. Підр. /За ред.. В.Д. Базидевича – К., Знання – Прес, 2004
– 615с.
3. 
Мочерний
С.В. Політекономія: Підр. – К., Вікар, 2005 – 386с.
4. 
Політична
економія: Навч. посіб. / За ред.. К.Т. Кривенка – К., КНЕУ, 2005 – 508с.
5. 
Конспект
лекций по дисциплине «Политэкономия» / Разработ. Овечкина Е.А. –
Северодонецк, СТИ, 2000 – 67с.
6. 
Конспект
лекцій з дисципліни « Політична економія» / Укл. Овечкіна О.А.,
Моісеєнко Н.С. – Сєвєродонецьк, СТІ, 2005 – 61с.
7. 
Методичні
вказівки до виконання контрольної роботи з дисципліни «Політекономія»
/ Укл. Бугайова І.М. – Сєвєродонецьк, СТІ, 2005 – 16с.