Вступ
Не
викликає сумніву, що головною рушійною силою на шляху до цивілізованих ринкових
відносин є розвиток підприємництва. Ставши на шлях реформ, перед Україною
постало питання необхідності створення умов для активізації усіх форм підприємницької
діяльності. Кожен із секторів підприємництва (суб’єкти малого бізнесу, середні
підприємства та великий бізнес) має свої особливості, свої переваги,своє
значення, а найголовніше, значний потенціал для відродження економіки країни і
її продуктивних сил.
Не
дивлячись на те, що за кількісними показниками розвитку підприємницької
діяльності Україна відповідає рівню країн ЄС, загальний стан підприємництва в
країні характеризується значною кількістю системних проблем, серед яких можна
назвати наступні: відсутність цілеспрямованої державної політики розвитку
підприємництва в Україні, обмеження фінансових ресурсів, значний рівнем
тіньової діяльності, недостатня інноваційна спрямованість підприємництва,
відсутність повноцінно діючих інфраструктурних елементів підтримки розвитку
підприємницького сектора тощо. На сьогодні можна стверджувати, що в Україні вже
завершено етап трансформації, метою якого був механічне нарощення суб’єктів
підприємництва, й має розпочатися новий етап, який повинен сприяти зростанню
експортних можливостей вітчизняного бізнесу, підвищити його внутрішню та
міжнародну конкурентоспроможність і забезпечити більшу віддачу від
підприємництва у внутрішньому валовому продукті. 
Усе вищезазначене
підтверджує надзвичайну теоретичну та практичну актуальність дослідження
проблем становлення і розвитку підприємництва в перехідній економіці України,
необхідності його державного регулювання. Окрім того, методика викладання даної
проблематики у вищих та середніх навчальних закладах заслуговує дослідження у
зв’язку із значущістю економічної освіти для формування нового економічного
мислення молоді.
Істотне значення
ролі та місця підприємницької діяльності взагалі, зумовило постійну увагу
дослідників до різних її аспектів. Перші спроби теоретичного осмислення цього
явища почалися з ХVІІ століття. Вагомий внесок у дослідження підприємництва
протягом ХVIIІ-ХІХ століття зробили відомі західні вчені Р. Кантільйон, А.
Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Д. Сей, К. Маркс, А. Маршалл, а на початку ХХ століття –
М. Вебер, В. Зомбарт, Й. Шумпетер, Ф. Хайєк та інші.
					







Проблеми
підприємництва в колишньому СРСР практично не вивчалися. Лише з початком
ринкових трансформацій у країнах СНД почали проводити дослідження з питань
підприємництва. Окремі аспекти теоретичних досліджень з питань становлення,
розвитку і підтримки підприємництва, в тому числі і малого, знайшли
відображення у роботах українських вчених О. Барановського, З. Варналія, Л.
Воротіної, П. Єщенка, А. Кисельова, Ю. Клочка, Т. Ковальчука, Л. Мельника, С.
Мочерного, Ю. Ніколенка, Є. Панченка, В. Рибалкіна, С. Реверчука, В. Сизоненка,
С. Соболя, О. Турчинова, А. Чухна та інших. Безперечно, вітчизняні економісти
розробили ряд аспектів стосовно теоретичних засад формування підприємницького
середовища в умовах перехідної економіки. Проте, слід зазначити, що процес
розвитку підприємництва надто складний і багатоаспектний, сама система
перехідної економіки є дуже мінливою, а вплив багатьох факторів на суб’єктів
підприємницької діяльності неоднозначний, тому проблеми становленняЮ розвитку
підприємництва та оптимізації його державного регулювання потребують подальшого
комплексного аналізу. 
Предметом нашого дослідження виступає система економічних відносин щодо формування і
функціонування системи підприємництва, тоді як об’єктом дослідження є
соціально-економічні процеси, що відбуваються у зв’язку з
функціонуванням,розвитком та регулюванням підприємництва в перехідній економіці
Україні.
Необхідність
творчого пошуку та практична актуальність проблематики підприємництва і
визначили мету нашого дослідження – дослідити теоретичні основи
підприємництва, процес становлення та розвиту підприємництва в Україні, а також
розкрити шляхи забезпечення його ефективності через державне регулювання.
Відповідно
до поставленої мети, нами було висунуто гіпотезу про те, що забезпечення
ефективного функціонування підприємництва в Україні та його позитивного впливу
на соціально – економічні процеси не можливе без виваженої державної політики
щодо регулювання підприємницької діяльності. 
Для доведення запропонованої гіпотези в роботі були поставлені такі завдання:
· 
з’ясування
економічної суті підприємництва, його функцій та умов існування;
· 
дослідження
видів підприємницької діяльності та підприємницького доходу як її економічного
результату;
· 
виявлення
основних тенденцій розвитку підприємництва в Україні;
· 
аналіз
розвитку підприємництва в основних видах діяльності в Україні;
· 
дослідження
інноваційного підприємництва як фактору розвитку підприємницьких відносин в
Україні;
· 
з’ясування
необхідності державного регулювання підприємницької діяльності в умовах
трансформаційної економіки;
· 
виділення
основні методи державного регулювання підприємництва в Україні;
· 
виокремлення
напрямів вдосконалення нормативно-правової бази державного регулювання
підприємництва в Україні;
· 
розгляд
шляхів вдосконалення державного регулювання підприємництва в перехідній
економіці України;
· 
з’ясування
проблем методики вивчення теми “Підприємництво в Україні” в курсі економічної
теорії.
При з’ясуванні
теоретичних основ підприємництва та питань його становлення, розвитку та
державного регулювання було використано різні методи, способи та підходи
наукового пізнання явищ та процесів. Методологічну основу
кваліфікаційної роботи склали загальнофілософські методи пізнання. Так,
діалектичний метод був використаний нами при дослідженні економічної сутності
категорій “підприємництво”. Методами логічного мислення, системного підходу та
угруповань були досліджені функції та закономірності підприємництва.
Дослідження необхідності та проблем державного регулювання підприємництва
ґрунтувалося на методі системного підходу. Прийоми порівняльного та
статистичного аналізу дали можливість об’єктивно оцінити динаміку розвитку
підприємництва в Україні і виявити основні тенденції його розвитку, проблеми його
інноваційної спрямованості, забезпеченості інфраструктурною підтримкою. За
допомогою методів логічного узагальнення, сходження від абстрактного до
конкретного, історико-логічної оцінки була забезпечена послідовність проведення
дослідження.
Експериментальною базою дослідження в роботі є Україна в цілому, а теоретичною та
інформаційною базами виступає монографічна та періодична література, матеріали
Державного Комітету статистики України за 1991-2008рр.
Доведення висунутого припущення і виконання поставлених завдань
дослідження обумовили наступну структуру роботи.
У першому розділі
з’ясовано теоретичні основи підприємництва. У другому розділі розглянуто
процеси становлення та розвитку підприємництва в перехідній економіці України.
У третьому розділі роботи з’ясовано необхідність державного регулювання
підприємницької діяльності, з’ясовані основні методи її регулювання та
визначені напрями і шляхи вдосконалення нормативно-правової бази
підприємницької діяльності, а також державного регулювання підприємництва у
вітчизняній економіці. У четвертому розділі пропонується методика вивчення
тематики “Підприємництво в Україні” в курсі економічної теорії у вищих та
середніх навчальних закладах. 
Розділ I. Теоретичні
основи дослідження підприємництва
1.1 
Суть підприємництва, його функції та умови існування

Невід’ємним
елементом ринкового господарювання, однією з найактивніших форм економічної
діяльності є підприємництво, або особливий тип господарювання.
Теорія
підприємництва зародилась ще у ХVІІІ столітті. Першим термін «підприємець»
запровадив англійський економіст Р. Кантильон. Він розглядав
підприємництво як особливий вид новаторської діяльності, пов’язаної із ризиком.
Підприємця характеризував як людину, що бере на себе ризик, пов’язаний із
організацією нового виробництва, впровадженням у нього нової ідеї, із
витратами, котрі можуть себе не окупити.
Адам Сміт
характеризував підприємця як власника, який йде на економічний ризик заради
реалізації певної комерційної ідеї і одержання прибутку. Він сам планує,
організовує виробництво і розпоряджається його результатами.
Наступний крок у
аналізі підприємницької діяльності здійснив видатний французький економіст Ж.Б. Сей.
Він розглядав підприємництво як раціональну і водночас творчу діяльність щодо
комбінування факторів виробництва.
Вагомий внесок у
теорію підприємництва зробив економіст австрійської школи ХХ ст. Йозеф
Шумпетер. Він найбільш влучно сформулював найхарактерніші риси підприємця,
перелічивши його головні функції: виготовлення нового блага або нової якості
певного блага; освоєння нового ринку збуту; отримання нового джерела сировини
або напівфабрикатів і запровадження нового методу виробництва; проведення
відповідної реорганізації. Для того, щоб здійснювати постійний пошук нових
способів комбінації ресурсів, слід, на думку Шумпетера, мати відповідні якості:
волю і здібності; виділити визначальні моменти діяльності, бачити їх у реальному
світлі; бути спроможним «плисти проти течії», долаючи опір соціальних сил;
здійснювати вплив на інших результатами успіху, духовною свободою, витратами
сил і енергії.
У Господарському
Кодексі України підприємництво визначається як «господарська діяльність, що
здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою
одержання прибутку» [20].
Кожний відомий
вчений дає своє визначення терміну підприємницької діяльності. Для того щоб
зрозуміти сутність цього терміну необхідно ознайомитись з тим, що вкладають в
зміст цього поняття учені – економісти, і на основі їх визначень виділити
основні ознаки властиві підприємницькій діяльності. Тому що тільки розглянувши
детально кожну ознаку можна зрозуміти суть терміна підприємництва.
На сьогодні не
існує єдиного визначення терміна підприємницької діяльності, кожен вчений
розуміє цей термін по своєму.
Азріліан А.Н. у
«Великому економічному словнику» дає визначення поняттю «підприємницька
діяльність» як ініціативній самостійній діяльності громадян, спрямованій на
одержання прибутку або особистого доходу, здійснюваній від свого імені, під
свою майнову відповідальність, або від імені і під юридичну відповідальність
юридичної особи [9, с.27].
Професор Маршавін
Ю.М. вважає що підприємницька діяльність вбирає в себе і організацію
виробництва, і маркетинг, включаючи рекламу і цінову політику, і менеджмент і
управління фінансами [54, с.18].
Неординарне
визначення терміну підприємницької діяльності дає В. Селиванов. Він
вважає, що підприємницькою діяльністю можна назвати не усіляку корисну для суспільства
діяльність по виробництву продукції, наданню робіт та послуг, а лише ту, котра
має такі ознаки:
1.  є економічно-самостійною та
автономною волею її суб’єктів;
2.  ініціативна;
3.  систематична;
4.  здійснюється на свій ризик і
тільки під особисту майнову відповідальність;
5.  здійснюється з основною метою
одержання прибутку;
6.  правомірна.
Економіст
Попондопуло В.Ф. до всіх вищеназваних ознак підприємницької діяльності ще додає
специфічні, до яких він відносить спрямованість на одержання прибутку та неохідність
державної регістрації [67, с.20].
Романовський О.О
підкреслював що підприємницька діяльність в сучасних умовах є не тільки видом
діяльності, а й стилем господарювання, в основі якого лежать постійний пошук
нових можливостей, орієнтація на інновації, уміння залучати і ефективно
використовувати для вирішення завдань ресурси із різних джерел [57, с.18].
Вовк А. вважає,
що підприємництво можна розглядати як метод ведення господарства, головною
умовою якого є самостійність і незалежність суб’єктів господарювання, існування
у них сукупності прав і свобод на вибір виду підприємницької діяльності,
формування виробничої програми, вибір джерел фінансування, доступу до ресурсів,
збуту продукції, встановлення цін на неї, розпорядженя прибутком. На думку Вовк
А., під самостійністю підприємця слід розуміти те, що над ним немає керуючого
органа, який йому вказує що виробляти, скільки витрачати, кому і за якою ціною
продавати. Але підприємець увесь час знаходиться в залежності від ринку, від
динаміки попиту і пропозицій, від рівня цін, тобто від існуючої системи
товарно-грошових відносин [17, с.8].
Ніколенко Ю.В.
стверджує, що «підприємництво – це певна система життєдіяльності підприємств,
основу якої складають демократичні форми їх економічної діяльності,
забезпечення для них права ініціативи у виборі сфери, форм, методів
господарювання, економічної, організаційної її технічної творчості та
новаторства» [67, с.18].
Сучасна
економічна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності, в основі
якого такі ознаки, як: свобода вибору термінів і методів діяльності,
самостійність у прийнятті рішень; постійна наявність фактора ризику; орієнтація
на досягнення комерційного успіху; відповідальність, активний пошук,
інноваційний характер діяльності [29, с.211].
Розглянувши
розуміння терміна «підприємницької діяльності» відомими вченими-економістами,
можна зробити висновки, що підприємницька діяльність має певні ознаки:
1.  Самостійність. В економічній
літературі поняття самостійності ототожнюється зі свободою та самостійною
ініціативою у виборі виду та напрямів господарювання; у виборі форм організації
підприємницької діяльності, тобто у якій організаційно-правовій формі буде
функціонувати підприємство.
2.  Ініціативна діяльність. Полягає
у виробництві обо реалізації продукції, наданні послуг, результатом чого є
отриманий прибуток.
3.  Підприємницька діяльність є
систематичною.
4.  Підприємницька діяльність
здійснюється на власний ризик. Підприємницькій діяльності завжди властивий
елемент ризику, у цьому можна цілком погодитися з аксіомою Р.Кантильона. Він
розглядав підприємництво як особливий вид новаторської діяльності, пов’язаної
із ризиком. Підприємця характеризував як людину, що бере на себе ризик,
пов’язаний із організацією нового виробництва, впровадженням у нього нової
ідеї, із витратами, котрі можуть себе не окупити [9, с.28].
5.  Основною метою
підприємницької діяльності є одержання прибутку. Хоч Й. Шумпетер і виділяє
мотиви, що спонукають до заняття підприємницькою діяльністю: такі, як бажання
боротьби, прагнення до успіху, до перемоги, на нашу думку, — це усього лише
другорядні мотиви, найбільш вагомим мотивом буде завжди отримання прибутку від
здійснюваної діяльності [83, с.193].
6.  Підприємництво, як правило
пов’язане з новаторством.
7.  В основі підприємницької діяльності
лежить право приватної власності. Саме право власності лежить в основі
підприємницької діяльності і є його необхідним атрибутом [9, с.7].
8.  Підприємництво здійснюється
фізичною особою, або представником від імені юридичної особи.
9.  Підприємницька діяльність
повинна здійснюватися відповідно до встановленого законодавства.
10.  Підприємницькій діяльності властивий
творчий підхід.
11.  Підприємництву завжди властивий
нескінченний пошук нових ідей, нових форм життєдіяльності підприємства.
Взагалі,
розглянувши всі ознаки властиві підприємницькій діяльності, і давши визначення
цьому поняттю, можна зробити висновки, що для більш точного розгляду сутності
цього економічного терміна, можна відзначити, що поняття підприємницька
діяльність існує в декількох напрямах.
Перший напрям
являє собою визначений тип поведінки людей що можна сформулювати таким чином.
У процесі
переходу від соціалістичного суспільства до ринкової економіки усе більше з’являється
бажаючих привести у відповідність існуюче порушення рівноваги між попитом та
пропозицією на товари, роботи та послуги за допомогою заповнення кон’юктури
ринку видами товарів яких бракує, наданням недостатньої кількості послуг
представлених на ринку. Адже крім вищенаведеного визначення поняття
підприємницької діяльності, даному терміну можна дати ще одне визначення, а
саме: «підприємницька діяльність – це господарська діяльність, спрямована на
здійснення ліквідації порушення рівноваги між попитом та пропозицією на
конкретні види товарів і послуг, представлених на ринку».
Другий напрям
виконує економічну функцію, сутність якої полягає в тому, що саме
підприємницька діяльність змушує державу впроваджувати нові економічні
програми, проводити економічні реформи, визначати пріоритети розвитку економіки
в цілому.
Третій напрям
виконує соціальну функцію, зміст якої полягає в тому, що саме підприємницька
діяльність сприяла еволюції суспільства, тобто переходу суспільства на новий
етап свого розвитку.
Прагнення
поліпшити своє життя, нестандартність мислення, що властиве підприємцям, це
породжувало створення нових технологій виробництва продукції, побудову раніше
не застосовуваних методів роботи – ось основні фактори, що сприяли розвиткові
цивілізованого суспільства.
Тому можна
зробити висновок що підприємницька діяльність є не тільки різновидом
господарської діяльності, спрямованим на задоволення потреб особистості в
наданні конкретних видів продукції, робіт та послуг а і основний важіль, що
переводить суспільство на найвищу ступінь свого розвитку.
Підприємницька
діяльність є основою науково технічної революції суспільства і його культурного
розвитку. Тому що безперестанний пошук нових ідей реалізації підприємницької
діяльності, творчий підхід до роботи, постійна самоосвіта, що полягає в
регулярному та систематичному вивченні законодавчої бази, призводить до
високого інтелектуального рівня розвитку особистості.
Сутність
підприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійної
діяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або
особистого доходу, в результаті не кон’юнктурних справ, а передбачення точного
розрахунку, а з іншого – до найбільш ефективного використання факторів,
прагнення реалізувати творчі потенції людини.
Правильне
розуміння сутності підприємницької діяльності випливає також з її значення для
функціонування ефективної системи господарювання. Воно полягає насамперед у
тім, що підприємництво: по-перше, служить головним фактором структурних змін у
системі господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції і
завдяки цьому стає своєрідним каталізатором соціально-економічного розвитку
країни в цілому; по-третє, сприяє найефективнішому використанню інвестиційних,
матеріальних і нематеріальних ресурсів; по-четверте, забезпечує належну
мотивацію високопродуктивної праці.
Традиційно
існують класична та інноваційна моделі підприємництва з альтернативним
варіантом їхнього поєднання. Класична модель підприємницької діяльності
незмінно орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів
підприємства (організації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслені:
аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення
поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної
можливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних
фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів.
Інноваційна
модель підприємництва передбачає активне використання переважно інноваційних
організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних
рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Тому практична реалізація цієї
підприємницької моделі має спиратися на таку послідовно здійснювану систему
дій: 1) науково обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети;
2) всебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища з погляду пошуку
альтернативних можливостей реалізації запропонованої підприємницької ідеї;
3) неупереджена порівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів
і прогнозованих можливостей; 4) конструктивний пошук зовнішніх додаткових
джерел відповідних видів ресурсів (за потреби); 5) ґрунтовний аналіз
потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку; 6) практична
реалізація завдань інноваційного характеру згідно з прийнятою концепцією
підприємницької діяльності.
Суб’єктами
підприємницької діяльності визнаються приватні особи — громадяни України та
інших держав, які не обмежені законом у правоздатності чи дієздатності, і
юридичні особи усіх форм власності. Вони мають право без обмежень приймати
рішення і самостійно здійснювати будь-яку економічну діяльність, яка не
суперечить чинному законодавству. Водночас забороняється здійснювати
підприємницьку діяльність представникам влади і охоронних структур, військовослужбовцям.
Ці обмеження пов’язані з необхідністю забезпечити незалежність функціонування
державних служб. Вони вводяться з метою захисту населення від зловживань і
недобросовісної діяльності.
Об’єктом
підприємництва є певний вид діяльності (виробництво, торгівля, інноваційна
справа, посередництво, операції з цінними паперами), який матеріалізується у
продукції, яка виробляється (послугах, інформації). Визначальним критерієм тут
є не сфера, а зміст діяльності. Проте слід мати на увазі, що підприємництво
може застосовуватися у всіх сферах економіки, крім тих, втрата державного
контролю над якими завдає шкоди безпеці суспільства та здоров’ю людей. 
Досвід розвинутих
країн переконливо доводить, що сьогодні підприємництво – найпрогресивніша система
ведення господарства незалежно від соціально-економічного устрою суспільства.
Функції підприємництва різноманітні.
По-перше, це –
гнучка форма організації виробництва, яка оперативно реагує на потреби ринку,
найновіші досягнення НТП, сприяє своєчасним структурним зрушенням в економіці
тощо. Наприклад, тривалий час вважалося, що досягнення НТП найповніше
реалізують великі фірми. Однак це переважно було характерним для першої
половини XX ст. Сучасний же розвиток розвинутих країн переконливо доводить, що
сам НТП, як і ефективна реалізація його досягнень, неможливі без широкої
підприємницької діяльності, без використання найрізноманітніших форм
організації виробництва. 
По-друге,
підприємництво – така форма господарювання, за якої утверджується почуття господаря
кожного учасника суспільного виробництва. Ще до недавнього часу в нашій
економічній літературі переважала думка, що підприємець – це «капіталіст», «ділок»,
«рвач». Однак родове поняття «господар» включало в себе багато економічних
суб’єктів: не лише капіталіста, а й дрібного виробника, керівника підприємства,
кооператора, орендаря, селянина-власника, кваліфікованого спеціаліста,
робітника, власне, кожну ділову людину. Без широкого розвитку економічних умов
підприємництва утвердження почуття господаря неможливе.
По-третє,
підприємництво, якщо розуміти його як дійову організаційно-господарську
творчість, як уміння вести справу, сприяє вільному розвитку працівників,
вихованню в них почуття чесності, порядності, сумлінності, впровадженню
демократичних принципів суспільного й економічного життя, самоуправління і т.
д. 
По-четверте,
широкий розвиток підприємництва застерігає від суб’єктивізму й волюнтаризму і
найповніше відповідає вимогам природно-історичного процесу суспільного
розвитку. Він об’єктивно обумовлений рівнем розвитку продуктивних сил і
відповідним характером відносин власності. Це проявляється, зокрема, в тому, що
завжди рівень усуспільнення виробництва в різних галузях неоднаковий, а отже,
передбачає наявність різних форм власності та необхідність різноманітних
методів підприємницької діяльності. Таким чином, широкий розвиток
підприємництва збагачує економічну діяльність суспільства, урізноманітнює її
форми, підвищує економічну й соціальну ефективність суспільного виробництва.
У перехідній
економіці України для формування і розвитку підприємництва необхідні відповідні
умови. Можна виділити основні їх чотири групи: економічні, політичні, юридичні
та психологічні.
Економічні умови підприємництва
полягають у тому, щоб у суспільстві функціонували багато суб’єктні (приватні,
колективні, державні, кооперативні) власники. Це сприятиме свободі
підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення
про використання майна, продукції, прибутків. У зв’язку з цим шляхом створення
економічних умов у нашій країні є роздержавлення і приватизація власності,
демонополізація господарської діяльності.
Політичні умови визначаються стабільністю і
демократизацією суспільного життя в Україні. Цього можна досягти надавши усім
господарюючим суб’єктам гарантії збереження їхньої власності, виключення
можливостей націоналізації, експропріації. Владні структури повинні захищати
всі види власності, в тому числі інтелектуальної (винаходи, новаторство, нові
методи організації), а також створювати сприятливий підприємницький клімат
завдяки відповідній податковій, кредитній, митній та іншій політиці.
Юридичні умови полягають у створенні
нормативної бази підприємництва та його правової захищеності. У 1991-1992 роках
в Україні було прийнято ряд законів, які сформували організаційно-правову базу
для розвитку підприємництва в умовах становлення ринкової системи
господарювання. Найважливішими серед них є Закони України «Про підприємництво»,
«Про цінні папери і фондову біржу», «Про господарські товариства» та ін. З 1
січня 2004 року в Україні діє Господарський Кодекс України який нині регулює
господарську діяльність.
Психологічні
умови
підприємництва полягають у створенні сприятливого психологічного клімату серед
населення. У цьому плані у нас є ще багато проблем, оскільки життя кількох
поколінь відбувалося в умовах, які створювали негативне ставлення до
підприємництва. Мислення консервативне і змінити його в одну мить неможливо.
Отже, ми
розглянули суть підприємництва, його функції та умови існування. Детальніше
зупинилися на тому, що вкладають в зміст поняття «підприємництво»
учені-економісти, і на основі їх визначень виділили основні ознаки властиві
підприємницькій діяльності. Було розглянуто напрями в яких існує підприємницька
діяльність, класичну та інноваційну модель підприємництва з альтернативним
варіантом їх поєднання. Також визначено суб’єкти та об’єкти підприємництва,
розкрито його функції та проаналізовано умови, які необхідні для формування та
розвитку підприємництва в перехідній економіці України.
1.2
Види підприємницької діяльності

Підприємництво –
це багатопрофільний вид економічної діяльності, що охоплює практично всі галузі
системи господарювання. Кожна з ланок має характерні особливості, розрізняється
змістом бізнес-операцій та засобами їх проведення. Підприємницька діяльність
може здійснюватись у виробництві, торгівлі, посередництві, наданні фінансових
послуг, страхуванні, будівництві, громадському харчуванні, туризмі, готельному
господарстві, наданні побутових, консалтингових, транспортних послуг та ін.
При створенні
власної справи початківцю необхідно обрати найбільш привабливий напрямок, тобто
таку ринкову нішу, де успішніше забезпечується реалізація товарів та послуг.
При виборі того чи іншого виду підприємницької діяльності слід враховувати такі
фактори:
· 
вид
товару, його якість, асортимент;
· 
споживчий
попит на товар чи послугу;
· 
фінансові
можливості підприємця, наявність матеріальних і трудових ресурсів;
· 
існуючий
економічний стан у даній сфері бізнесу, рівень розвитку конкуренції;
· 
досвід
роботи підприємця;
· 
перспективність
виду підприємницької діяльності, можливість одержання достатнього прибутку.
Підприємницька
діяльність досить різноманітна. Оскільки будь-який бізнес в тій чи іншій мірі
пов’язаний з основними фазами виробничого циклу – виробництвом товарів і
послуг, обміном та розподілом товарів, їх споживанням – можна виділити такі
види підприємницької діяльності: виробниче підприємництво, комерційне,
фінансове.
Крім цього, в
останні десятиліття у всіх економічно розвинутих країнах світу виділяється
такий самостійний вид підприємництва, як консультативний (консалтинг).
В той же час
кожний з названих видів підприємництва розподіляється на декілька підвидів.
Існуючі види та підвиди підприємництва можна подати у вигляді таблиці 1.1.
Таблиця 1.1 Види підприємницької діяльності































Види підприємництва




Виробниче


Комерційне


Фінансове


Консультативне



Інноваційне
Торгівельне
Банківське
Загальне управління


Науково – технічне
Торгівельно- закупівельне
Страхове
Адміністрування


Виробництво товарів
Торгівельно – посередницьке
Аудиторське
Фінансове управління


Надання послуг
Товарні біржі
Лізингове
Управління кадрами


Виробниче споживання товарів
Фондові біржі
Маркетинг


Інформаційне
Виробництво


Інформаційна технологія


Спеціалізовані послуги




Пріоритетне
значення має підприємницька діяльність у виробничій сфері. Це найбільш
перспективний шлях до успіху, хоча він більш складний, потребує залучення
різних факторів виробництва і характеризується тривалішим періодом від зародження
бізнес-ідеї до реалізації виробленої продукції та отримання економічного
ефекту. Виробниче підприємництво можна назвати основним видом підприємництва.
Тут здійснюється виробництво продукції, товарів, робіт, надання послуг,
створення певних духовних цінностей. Однак саме ця сфера діяльності при
переході до ринкової економіки перенесла найбільш негативні зміни: розпалися
господарські зв’язки, порушилось матеріально-технічне забезпечення, різко впав
збут продукції, погіршився фінансовий стан підприємств.
Існують дві форми
виробничого підприємництва:
1.  Традиціоналістське
підприємництво. Орієнтоване на виробництво традиційних товарів для постачання
на ринок. Асортимент товарів, який вже давно випускається виробником, відносно
стабільний, не підлягає суттєвим змінам за різновидами.
2.  Інноваційне підприємництво.
Передбачає організацію виробництва з широким використанням інновацій.
Результатом такої організації виступає новий товар або товар з принципово
новими характеристиками. Практика виробничої підприємницької діяльності у
будь-якій формі включає в себе елементи інноваційного процесу.
Найбільшого
розвитку в перші роки переходу до ринку набуло комерційне підприємництво. Ця
сфера, в багато чому обмежена раніше, завдяки зусиллям енергійних, ініціативних
людей почала стрімко розвиватися, головним чином як приватне, індивідуальне
підприємництво. Нерідко серед них є і ті, кого раніше відносили до так званої «тіньової»
економіки. У комерційному підприємництві підприємець виступає в ролі
комерсанта, торговця, продаючи готові товари, придбані ним в інших осіб,
споживачу, покупцю. У такому підприємництві фактором є сам товар, а прибуток
підприємця утвориться шляхом продажу товару за ціною, що перевищує ціну
придбання. Відзначимо, що якщо товар здобувається на законних підставах, то
торгово-комерційне підприємництво не слід називати спекуляцією і на цій
підставі засуджувати. Тільки коли спостерігається протизаконна, з порушенням
правил торгівлі перепродажу, можна говорити про заборонну, злочинну спекуляцію.
Особливим видом
підприємницької діяльності є фінансове (фінансово-кредитне) підприємництво.
Сфера його діяльності – обіг, обмін вартостей. Фінансова діяльність проникає і
у виробничу і у комерційну, однак вона може бути і самостійною: банківська,
страхова справа та ін. Суб’єктами підприємництва у фінансовій сфері є: банки,
інвестиційні компанії, інвестиційні фонди.
В останні роки все
більшого розвитку в Україні набуває така перспективна форма, як консультативне
підприємництво. Воно має багато напрямків (табл. 1), і зіставляючи рівень його
розвитку в нашій країні з іншими розвиненими країнами, можна зробити висновок,
що в найблищі роки консалтинг має стрімко розвиватися.[64, с.25]
Підприємництво як
особлива форма економічної активності може здійснюватися як у державному, так і
в приватному секторі економіки. Відповідно до цього розрізняють: державне та
приватне підприємництво.
Державне
підприємництво це форма здійснення економічної активності від імені
підприємства, заснованого: державними органами керування, що уповноважені
(відповідно до чинного законодавства) керувати державним майном (державне
підприємство), або органами місцевого самоврядування (муніципальне
підприємство). Власністю такого роду підприємств є форма відокремлення частини
державного чи муніципального майна, частини бюджетних засобів, інших джерел.
Важливою характеристикою таких підприємств виступає та обставина, що вони
відповідають за своїми обов’язками тільки майном, що знаходиться в їхній
власності (ні держава не відповідає по їх зобов’язаннях, ні вони самі не
відповідають по зобов’язаннях держави).
Приватне
підприємництво це форма здійснення економічної активності від імені
підприємства (якщо воно зареєстровано в якості такого) чи підприємця (якщо така
діяльність здійснюється без найму робочої сили, у формі індивідуальної трудової
діяльності).
Звичайно, кожний
з цих видів — державне і приватне підприємництво — має свої відмітні ознаки, але
основні принципи їхнього здійснення багато в чому збігаються. І в тому і в
іншому випадку здійснення такої діяльності припускає ініціативність,
відповідальність, інноваційний підхід, прагнення до максимізації прибутку.
Схожою є і типологія обох видів підприємництва.
Розмежування
підприємницької діяльності за видами має здебільшого теоретичний, до того ж —
неофіційний, характер. Тому допускається застосування різних ознак і,
відповідно, критеріїв та видів підприємницької діяльності.
За ознакою суб’єкта
— учасника відповідних правовідносин підприємницька діяльність поділяється на:
1.  Підприємництво
без участі юридичної особи (просте). Воно здійснюється фізичними особами, що
набули в установленому порядку статусу суб’єкта підприємницької діяльності.
2.  Підприємництво
з участю юридичної особи (складне). 
Залежно від
наявності обмежень у зайнятті підприємницькою діяльністю останню можна поділити
на:
2.1.    Вільну
підприємницьку діяльність. Для провадження такої діяльності не потрібна згода
(дозвіл) держави в особі уповноважених нею органів. Така діяльність провадиться
за принципом «дозволено все, що не заборонено законом». При цьому, наприклад,
державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності не є дозволом на
зайняття підприємницькою діяльністю, оскільки здійснюється за заявочним
принципом. У той же час виготовлення печатки суб’єктом підприємницької
діяльності вимагає дозволу відповідного органу внутрішніх справ, що є
своєрідним обмеженням у провадженні підприємницької діяльності.
2.2.    Дозвільну
підприємницьку діяльність, провадження якої потребує певної згоди державних
органів. Дозвільною є також діяльність, що провадиться з обмеженнями,
встановленими законодавством, які, в свою чергу, можна поділити на:
· 
обмеження,
пов’язані з організаційно-правовою формою підприємців;
· 
обмеження,
пов’язані з формою власності суб’єкта підприємництва (наприклад, діяльність,
пов’язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї,
видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів права
державної власності, може здійснюватися тільки державними підприємствами та
організаціями);
· 
обмеження,
пов’язані з необхідністю придбання ліцензії. Перелік видів діяльності, що
підлягають ліцензуванню, міститься у ст. 9 Закону України від 1 червня 2000 р.
№ 1775-ПІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»;
· 
обмеження
діяльності, пов’язані із необхідністю придбання патенту (види діяльності, що
підлягає патентуванню, а також порядок патентування визначається Законом
України від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР «Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності»).
За формами
власності та організацією можна виділити такі основні види підприємництва:
1.  індивідуальне — засноване на
приватній власності фізичної особи та її праці (фермери, ремісники, що не
застосовують постійно найману працю);
2.  сімейне — ґрунтується на
приватній власності громадян-членів однієї сім’ї з можливістю використання
найманої робочої сили;
3.  приватне, або партнерське, —
зі створенням юридичної особи і обмеженою відповідальністю (малі підприємства,
товариства, кооперативи, як правило, користуються найманою працею);
4.  акціонерне — засноване на
власності акціонерів (власники цінних паперів — індивідууми, юридичні особи);
5.  орендне — береться за
відповідну плату на певний час у користування, що дає йому право бути власником
результатів праці та розпоряджатися майном;
6.  колективне (народне) —
засноване на власності трудового колективу на майно, продукцію і доходи;
7.  інноваційне — ґрунтується на
інтелектуальній власності;
8.  спільне — створюється
об’єднанням майна різних власників.
Розрізняють підприємства малі, середні та великі.

У Господарському
Кодексі України наведені такі визначення.
Малими (незалежно
від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова
чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб,
а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період
не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним
курсом Національного банку України щодо гривні. 
Великими
підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність
працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового
доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму,
еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку
України щодо гривні.
Усі
інші підприємства визнаються середніми. [20]
Малими вважають підприємства з певною кількістю працюючих. Так, у США до
цієї категорії належать підприємства, на яких зайнято до 500, у Японії — до 300
чол.
Малі підприємства засновуються на будь-якій формі власності та здійснюють
діяльність у виробничій, комерційній, фінансовій, страховій та інших сферах.
Сутність і значення малих підприємств у ринковій економіці схематично подано на
таблиці 1.2.
Таблиця 1.2
Сутність і
значення малих підприємств










МАЛІ ПІДПРИЄМСТВА




Визначають:
· 
темпи
економічного розвитку;
· 
структуру
та якісну характеристику створеного суспільного продукту


Є
провідним сектором економіки,
основою дрібнотоварного виробництва




Характеризуються
високою мобільністю




Забезпечують:
· 
структурну
перебудову економіки;
· 
швидку
окупність витрат;
· 
свободу
ринкового вибору;
· 
додаткові
робочі місця;
· 
реалізацію
інновацій


Формують
основу середнього класу




Стримують
монополізм





Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вони
роблять її гнучкою, активно впливають на кон’юнктурні зміни, забезпечують
насиченість ринку товарами, послугами, сприяють послабленню монополізму. Так, у
промислове розвинених країнах ці підприємства становлять 90-95 % їхньої
загальної кількості та створюють 20-60 % валового національного продукту.
Особливо важливе значення цих підприємств у розвитку сфери послуг і торгівлі. 
Через свою масовість малі підприємства забезпечують вдвічі більшу
зайнятість населення на нових робочих місцях, ніж великі підприємства, що
значно знижує напруженість у суспільстві, пов’язану з безробіттям.
У період переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки малі
підприємства сприяють розвитку конкуренції, структурній перебудові економіки,
формуванню нового соціального прошарку підприємців-власників, які є соціальною
базою ринкових перетворень. Це є гарантією незворотності руху української
економіки до ринку.
Для того щоб малі підприємства стали невід’ємним елементом економіки
України, з тими позитивними функціями, які вони виконують у розвинених країнах,
треба стимулювати їхній розвиток.
Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, але стійкої
номенклатури виробів у значних кількостях. Вони здатні швидко реагувати на
кон’юктуру ринку завдяки оснащеності сучасною технікою і технологією, можливості
впровадження нових ідей у виробництво. Це надає їм певних переваг як перед
малими, так і перед великими підприємствами. Ці переваги полягають у тому, що
малим підприємствам не завжди вистачає коштів для застосування
науково-технічних досягнень, а великим – мобільності для переналагодження
виробництва. Заміна і оновлення основних фондів у великих обсягах може
призвести до значного падіння норми рентабельності, особливо на початковому
етапі випуску нової продукції.
Великі підприємства виготовляють масову продукцію стабільного
асортименту. Це значно зменшує витрати на виробництво такої продукції, дає
змогу знижувати ціни на неї та робити її доступною для масового споживача.
Переваги великих підприємств полягають і в тому, що вони активно формують
ринок, створюючи нові види товарів і послуг. Такі підприємства здійснюють
великомасштабне фінансування у розробку науково-технічних проектів.
Аргументом на користь великих підприємств є і те, як показує світовий
досвід, що на них зосереджено виробництво найновіших наукомістких галузей, які
спеціалізуються на виготовленні персональних комп’ютерів, роботів, електронних
виробів тощо. Все це означає, що в перехідний період до ринкових відносин
дрібнити великі підприємства не завжди доцільно. Критерієм трансформації великих
підприємств має бути тільки соціально-економічна ефективність.
Отже, перехід до ринкової економіки передбачає оптимальне поєднання
великих, середніх і малих підприємств .
Туким чином, ми розглянули види підприємницької діяльності. Було
перераховано фактори, які слід враховувати при виборі того чи іншого виду
підприємницької діяльності. Охарактеризовано такі види підприємництва:
виробниче, комерційне, фінансове та консультативне. Також розглянуто
класифікацію за ознакою суб’єкта, за формами власності та організацією;
державне та приватне підприємництво; велике, мале та середнє підприємництво.
1.3
Підприємницький дохід, як економічний результат підприємницької діяльності

Сутність
підприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійної
діяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або
особистого доходу, в результаті не кон’юнктурних справ, а передбачення точного
розрахунку, а з іншого – до найбільш ефективного використання факторів, прагнення
реалізувати творчі потенції людини. 
Щодо джерел та
величини підприємницького доходу в економічній літературі існують різні
погляди. Вперше таку спробу здійснив німецький економіст Й. Тюнен
(1783—1850). Він визначав підприємницький дохід як різницю між величиною
валового прибутку від ділової операції та виплатами: а) відсотка на
інвестований капітал; б) за управління; в) страхової премії за обчислювальні
втрати через ризик. Загалом дохід підприємця він розглядав як дохід за
прийняття на себе ризиків. 
А. Тюрго
стверджував, що прибуток на капітал (надлишок над витратами виробництва)
розпадається на підприємницький дохід: оплату праці, ризику й уміння
капіталіста, земельну ренту. Капіталісту як власнику капіталу належить, на його
думку, рента (землевласнику — земельна рента), а також винагорода за
безпомилковий вибір об’єкта вкладення капіталу, мистецьке управління
підприємством та турботи інвестора. Ця частка відповідає величині позичкового
відсотка. 
А. Сміт
розглядав величину винагороди управляючих залежно від кількості, складності
їхньої праці та нагляду й управління. Прибуток, на його думку, належить
промисловому капіталу, який залишається після сплати ренти землевласнику і
позичкового відсотка банкіру. Прибуток, що залишається після цього, і є підприємницьким
доходом. У даному разі А. Сміт виступав проти того, щоб називати прибуток
іншим видом заробітної плати за управління підприємством (особливо це видно
тоді, коли власник наймає управляючого, але сам привласнює прибуток). 
Д. Рікардо ввів
поняття «підприємницький відсоток», під яким розумів різницю між грошовим
еквівалентом майбутньої кінцевої продукції й сумою виплаченої заробітної плати,
причому такий відсоток є результатом «розриву у часі», тобто очікувань
підприємця. 
Дж. Мілль
прибуток підприємця розглядав як:
1) плату за
ризик; 
2) винагороду за
утримання від негайного витрачання свого капіталу; 
3) плату за працю
та мистецтво контролю над виробництвом. 
Згідно з теорією
К. Маркса підприємницький дохід є частиною прибутку, що залишається у
власності функціонуючого капіталіста після сплати відсотка за взятий у позику
капітал. Цей капітал витрачається на купівлю засобів виробництва і робочої
сили, яка у процесі виробництва створює додаткову вартість (прибуток). Частину
прибутку капіталіст віддає банкірові за користування кредитом. Так відбувається
поділ капіталу на капітал-власність і капітал-функцію. Спочатку такий поділ
стосується лише позичкового капіталу, але з розвитком кредитування та
акціонерної власності поділ прибутку на відсоток і підприємницький дохід
набуває загального характеру. Нині основними формами підприємницького доходу є
дивіденд, засновницький прибуток, плата за участь у роботі керівних органів
великих акціонерних компаній тощо. 
Найлогічніше
підприємницький дохід розглядати як плату за підприємницьку діяльність, за
виконання основних функцій підприємця. Кількісно він у функціонуючого
капіталіста вимірюється як різниця між валовим прибутком підприємства і
виплатою податків та інших платежів у бюджет, дивідендів акціонерам акціонерної
компанії, відсотків за кредити та ін. Проте підприємницький дохід не може
розглядатися як плата за ризик, за очікування, оскільки вони є витратами
психічної, нервової енергії та входять складовими до управлінської праці. 
Слід врахувати й
те, що вищі менеджери гігантських компаній самі стають їхніми власниками,
виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні новоствореної вартості
(с + v), отримуючи плату за свою працю як із необхідного, так і з додаткового
продукту. Якщо величина цієї плати перевищує обсяги витраченої ними кількості
та якості праці (управлінська праця надзвичайно складна), вони водночас,
виступають у ролі експлуататорів. У сучасній економічній літературі прибуток
розглядають як дохід від використання факторів виробництва, в тому числі як
плату за ризик, невизначеність результатів підприємницької діяльності.
Категорія «прибуток»,
як і всі інші економічні категорії, має історичний характер, який, по-перше,
полягає в тому, що вона з’являється лише за капіталізму (як перетворена форма
додаткової вартості), по-друге, в конкретизації категорії «прибуток» у процесі
еволюції самого капіталістичного способу виробництва. Так, на нижчій стадії
розвитку капіталізму типовим був середній прибуток, на вищій — монопольно
високий прибуток.
Прибутковість підприємства слід розглядати у двох
основних вимірах: по-перше, як прибутковість усього підприємства щодо всього
авансованого капіталу (тобто витрати на с + v); по-друге, як прибутковість
виготовлення окремої партії товарів. Така прибутковість вимірюється відношенням
прибутку до собівартості певної вартості товарів. 
Загальна
прибутковість підприємства визначається нормою прибутку: відношенням річного
прибутку до авансованого капіталу. Якщо річний прибуток віднести до затрат, то
отримаємо норму рентабельності. Норму прибутку записують формулою 
р’ = (p / с + v)
*100% 
де р’ — норма
прибутку; р — маса прибутку; с + v — авансований капітал. У цій формулі маса
прибутку є абсолютним показником кількісного визначення прибутку, капіталу. 
У розвинених країнах
світу норма і маса (величина) прибутку — головна мета підприємців і критерій
ефективності виробництва. Середня норма прибутку у великих компаніях становить
до 12 %. 
При з’ясуванні
сутності підприємницького доходу частково йшлося про теорії прибутку. Повніше
вивчення поглядів відомих економістів світу на цю проблему дасть можливість
глибше усвідомити альтернативні погляди, а отже наблизитись до істини.
Теорії прибутку. Вперше науковий підхід до з’ясування
сутності прибутку здійснили класики політичної економії — А. Сміт і Д. Рікардо.
Так, А. Сміт при визначенні вартості працею стверджував, що одна частина
створеної робітниками вартості йде на оплату їхньої заробітної плати, інша — на
оплату прибутку підприємств. Водночас А. Сміт розглядав прибуток як дохід,
що служить винагородою капіталісту за послуги капіталу (тобто засобів
виробництва). Він не зміг узгодити ці суперечливі погляди, об’єднати їх у
цілісну концепцію прибутку. Цей синтез, на нашу думку, полягає у тому, що
джерелом прибутку є, насамперед, праця найманих працівників, а також праця
підприємця (управлінська, організаторська). Засоби праці самі по собі прибуток
не створюють, але у процесі їх техніко-економічного поєднання з найманою працею
виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект.
Д. Рікардо
не з’ясовував проблему джерел прибутку, ототожнював додаткову вартість і
середній прибуток, не помітив суперечності між визначенням її величини залежно
від величини капіталу (про що стверджує зміст закону середньої норми прибутку)
і рівнем продуктивності праці (про що говорить зміст закону вартості). Водночас
він робив висновок, що зміна прибутку залежить від зміни заробітної плати.
Зокрема, при зростанні продуктивності праці знижується, на його думку, вартість
засобів існування, а це призводить до зменшення заробітної плати і зростання
прибутків. 
Французький економіст
Ж.Б. Сей на початку XIX ст. стверджував, що засобам виробництва (які він
ототожнював із капіталом) притаманна самостійна продуктивність, незалежна від
продуктивності праці. Цю самостійну продуктивність капіталу привласнює, на його
думку, капіталіст у формі прибутку. 
У другій половині
XIX ст. американський економіст Дж. Бейте Кларк обґрунтував теорію «граничної
продуктивності». На його думку, кожний фактор, у т. ч. і капітал (засоби
виробництва) має свою специфічну продуктивність, що вимірюється «граничним
продуктом» даного чинника. Під останнім він розумів приріст продукції, що
отримується від останньої, найбільш продуктивної продукції даного фактора.
Ілюструючи цей висновок, він наводить приклад із 5 робітниками. Перший з них
виробляє продукції на 10 доларів, другий — на 8, третій — на 6, четвертий — на
4 і п’ятий — на 2 долари. Вартість граничного продукту праці в даному випадку
становить 2 долари; вона одночасно і визначає величину заробітної плати
робітників, яка для них всіх становитиме 10 дол. Водночас новостворена вартість
становить 30 дол. (10 + 8 + 6 + 4 + 2). Різниця між цими величинами (сукупною
зарплатою і новоствореною вартістю) становить 20 дол. і є прибутком для капіталіста.
Помилковість цієї теорії, як і концепції Ж.Б. Сея, полягає у твердженні
про наявність специфічної продуктивності капіталу, про встановлення величини
заробітної плати залежно від вартості граничного продукту працівника. Водночас
позитивним моментом концепції Дж. Бейтса Кларка є положення про те, що
одним із джерел прибутку є виконання підприємцем своїх функцій щодо
координування праці та талу, сприяння вдосконаленню процесу виробництва,
розвитку техніки. Безперечно, що ці функції є продуктивною працею і їх
виконання заслуговує на винагороду. Найважливішими у даному випадку є питання
про величину цієї нагороди. 
Цю теорію за
сучасних умов підтримує американський економіст Е. Денісон та інші
економісти. Е. Денісон, зокрема, дає кількісні обґрунтування участі
найважливіших факторів (у т. ч. освіти, науки) у створенні національного доходу
і привласненні відповідної частини цього доходу. Значного поширення серед
західних учених набула неокласична теорія прибутків. Розрізняючи бухгалтерський
(різниця між валовими дохами і бухгалтерськими витратами виробництва) й
економічний прибуток (різниця між валовими доходами й економічними витратами),
вони вважають останню предметом економічної теорії. Економічні витрати пов’язуються
з «витратами втрачених можливостей» і «прихованими витратами», які, у свою
чергу, поєднуються з принципами концепції граничної корисності. Внаслідок цього
витрати втрачених можливостей будь-якого фактора виробництва стають доходом,
який він (фактор) міг би отримати у випадку найкращого альтернативного
застосування. 
Поняття «витрати
втрачених можливостей» і «приховані затрати» нерідко ототожнюються. Під
прихованими затратами, що приносять додатковий дохід (хоч він і не фіксується в
бухгалтерській звітності), розуміють максимальну винагороду капіталіста
(максимальний відсоток, ренту, заробітну плату, прибуток), яку він міг би
отримати за свою працю, капітал, природні ресурси у тому випадку, коли б вони
були використані іншим підприємцем. Економічний прибуток менший за
бухгалтерський на величину прихованих затрат, а в економічні витрати входять як
явні, так і приховані витрати компанії [64, с.47]. 
Залежно від типу
конкуренції, що панує на ринку (і, насамперед, «досконалої» та «недосконалої»),
розрізняють нульовий і ненульовий прибуток. Нульовий, або нормальний прибуток
існував за умов досконалої конкуренції (за умов відсутності впливу монополій
або олігополій на ціни, будь-яких обмежень), економічної рівноваги. Його
розміри визначаються величиною затрат, які здійснює підприємець внаслідок
неальтернативного використання виробничих факторів, тобто вмінених витрат. За
наявності такої конкуренції кожен фактор виробництва, на думку неокласиків
(американських економістів М. Бредлі, Д. Фасфельда та ін.), приносить
своєму власнику дохід, який вимірюється «витратами втрачених можливостей», а
компанія відшкодовує всі свої економічні витрати (явні та приховані). 
Нульовий прибуток
розглядається західними вченими або як сукупний дохід підприємця від усіх
факторів, які є у його власності (відсоток за авансований капітал, плата за
його працю, винагорода за ризик, рента за природні ресурси, тобто відшкодування
всіх прихованих витрат виробництва), або лише як частину прихованих витрат
компаній, пов’язаних із підприємницькою діяльністю, застосуванням його
здібностей. Завдяки підприємницькій діяльності регулюється діяльність усіх
інших факторів (капіталу, землі та праці), здійснюється пошук нових альтернатив,
впроваджується нова техніка, розробляються нові види виробництва тощо. Така
діяльність підприємця є, безперечно, продуктивною працею і заслуговує на
винагороду, рівень якої, на думку авторів концепції, становить нормальний
(нульовий) прибуток і спонукає людей до підприємницької діяльності. Отже,
нормальний прибуток не є надлишком доходів над витратами, а ціною капіталу (або
витрат втрачених можливостей капіталу) і підприємницької діяльності. При
наявності досконалої конкуренції граничний дохід кожного фактора виробництва
дорівнює його граничним витратам, тобто компенсується тією ціною, яку
виплачують за певний фактор. 
Якщо зіставити
нульовий прибуток з відповідною категорією марксистської політичної економії,
то він є середнім прибутком, який привласнює кожний капіталіст пропорційно
величині його індивідуального капіталу в сукупному суспільному капіталі. 
За умов
недосконалої конкуренції прибуток набуває форми «ненульової», «чистої», «диференціальної»,
«чистої економічної» та ін. Ненульовий, або чистий, прибуток є надлишком над
нормальним прибутком, або наддохід над всіма витратами, тобто явними і
прихованими. На думку неокласиків, чистий економічний прибуток виникає за умов
наявності на ринку монополії і встановлення нею високої ринкової ціни,
застосування реклами, патентів, диференціації продукції та інших методів
нецінової конкуренції, а його величина залежить від ступеня контролю фірми над
пропозицією певного товару, його ціною та інших факторів. Він є результатом
перерозподілу доходів споживачів, своєрідною премією, отриманою за їхній
рахунок. Водночас вони стверджують про незначні розміри чистого економічного
прибутку. 
Ще одним варіантом
теорій прибутку є концепція «ризикового» прибутку, автором якої є американський
економіст Ф. Найт. Джерелом цього прибутку називається діяльність
підприємців за умов ризику і невизначеності, що притаманні недосконалій
конкуренції. Його привласнення розглядається як винагорода кмітливим
капіталістам за подолання невизначеності. При цьому виділяється два види
ризику: 1) вичислюваний (збитки від нього визначаються витратами
страхування) і 2) непередбачуваний, невичислюваний. Концепція ризикового
прибутку є необґрунтованою, оскільки ризик не є самостійним фактором виникнення
прибутків, він виявляється через інші реальні фактори. Зокрема, чистий прибуток
може бути платою за здійснення підприємцем нововведень, впровадження в компанії
передових досягнень науково-технічного прогресу, що підпадає під концепцію
«функціонального прибутку» американського вченого Й. Шумпетера [81, с.36].
Цей вид прибутку справедливо вважається тимчасовим, оскільки він зникає у
випадку впровадження нововведень конкурентами. Але його джерело пов’язується з
працею підприємця, що відповідає критеріям науковості. 
У розподілі
функціонального прибутку можуть брати участь підприємці, менеджери, інженери,
частина висококваліфікованих працівників, які мають певну кількість акцій і
брали участь у нововведеннях. 
Отже, при
розгляді підприємницького доходу, як економічного результату підприємницької
діяльності, ми звернули увагу на різні погляди що існують в економічній
літературі щодо джерел та величини підприємницького доходу; на два основні
виміри в яких розглядається прибутковість підприємств (як прибутковість усього
підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на с + v); як
прибутковість виготовлення окремої партії товарів; на теорії прибутку.


Розділ II. Становлення
та розвиток підприємництва в перехідній економіці України
2.1 Основні тенденції розвитку
підприємництва в Україні

Сьогодні вже ні в
кого в Україні, мабуть, не викликає сумніву той загальновідомий факт, що
підприємницька діяльність є рушійною силою суспільного прогресу, розвитку
продуктивних сил. Отже, створення сприятливих умов для розвитку підприємництва
є найважливішим напрямом трансформації перехідної економіки шляхом використання
ринкових цінностей, важелів і механізмів.
Слід зазначити,
що унікальність значення підприємницького потенціалу полягає в тому, що саме
завдяки йому приходять у взаємодію інші економічні ресурси — праця, капітал,
земля, наука. Ініціатива, ризик і уміння підприємців, помножені на ринкові
стимули, дають можливість їм із максимальною ефективністю використовувати
наявні та знаходити нові економічні ресурси, стимулювати економічне зростання.
Можна впевнено
стверджувати, що підприємницький потенціал як соціально-економічний ресурс
більш ефективно реалізується в умовах максимально ліберальної економічної
системи, не обтяженої надмірною державною бюрократією. При цьому також
очевидно, що основою успішної реалізації підприємницької потенціалу є
насамперед самі підприємці, їхня кваліфікація і рівень освіти, здатність брати
на себе відповідальність, уміння орієнтуватися у конкурентному середовищі, а
також їхнє почуття соціальної відповідальності.
Водночас
необхідно підкреслити, що без відповідного державного втручання необмежений
підприємницький егоїзм може перетворитися на шаленство стихії ринку, яке не
тільки призводить до значного розшарування суспільства за доходами (необмежено
збагачуючи одних за рахунок інших), а й руйнує цивілізовані основи економічного
розвитку.
Як відомо,
економічна природа підприємництва характеризується через його ознаки:
ініціативу, комерційний ризик і відповідальність, комбінування чинників
виробництва, новаторство [80, 4].
Підприємницька
ініціатива – це прагнення до реалізації можливостей, наданих самим процесом
ринкового обміну, що здійснюється при взаємній вигоді учасників цього процесу.
Тобто підприємництво варто асоціювати не із загальноприйнятим у соціалістичній
ідеології обманом і насильством, а з добуванням власної вигоди за допомогою
задоволення суспільних потреб.
Зрозуміло, що
ініціатива вимагає певної господарської свободи. Коли рівень регламентації
підприємницької діяльності занадто високий, ініціативна активність знижується,
що обертається діловою стагнацією. У цьому зв’язку створення умов для
активізації ініціативи у суб’єктів господарювання — ключове завдання переходу
до підприємництва як домінуючої сили економічного прогресу.
Розвиток
підприємництва в Україні є об’єктивним процесом, зумовленим тими ринковими
перетвореннями, що здійснюються в державі. Підприємництво у різних формах
виступає як невід’ємна частина сучасного суспільного процесу, як рушій
економічного прогресу.
Говорячи про
політику розвитку підприємництва в Україні, слід зазначити, що правовою основою
розвитку малого й середнього бізнесу в Україні є Конституція, Господарський
Кодекс України, і низка законодавчих актів, які прямо стосуються сфери
підприємницької діяльності та регламентують її.
Стратегічні
напрями й пріоритети державної політики зі створення сприятливого й стабільного
конкурентного середовища для бізнесу знайшли сьогодні своє відображення в
Програмі діяльності уряду «Український прорив: для людей, а не для політиків» і
«Державній програмі соціально-економічного розвитку України». У цих документах
на державному рівні задекларована необхідність зменшення державного втручання в
підприємницьку діяльність, усунення бюрократичних бар’єрів на шляху розвитку
бізнесу й адаптація законодавства в цій сфері до норм і принципів Європейського
Союзу.
Як результат –
мале й середнє підприємництво продовжує нарощувати темпи приросту показників
його діяльності, підвищується якість послуг і продукції.
Порівняно з 2004
роком кількість суб’єктів малого й середнього підприємництва в 2007 році зросла
на 17 %. Причому, щорічно збільшується кількість суб’єктів як малого
(враховуючи малі підприємства, фізичних осіб-підприємців, фермерські (сільські
господарства), так і середнього бізнесу в Україні, і така тенденція
спостерігається в усіх регіонах країни.
За даними
офіційної статистики станом на перше січня 2007 року в Україні функціонувало
2379,4 тисяч суб’єктів малого й середнього підприємництва, з яких 97,8 % –
суб’єкти малого підприємництва. Стосовно попереднього року загальна кількість
суб’єктів малого й середнього підприємництва-юридичних осіб в 2006 році
збільшилася на 3,3 % [21].
Виконуючи свою
соціальну функцію, малий і середній бізнес країни сьогодні охопив майже 9,8 млн
українців, а це значить, що кожна друга працездатна людина працює у сфері
малого й середнього бізнесу, а кожна четверта – приватний підприємець.
Ключовим моментом
в історії розвитку українського малого бізнесу стало прийняття в 2000 році
Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва», яким уперше на
законодавчому рівні були визначені правові основи й напрями державної підтримки
суб’єктів малого підприємництва [74].
У цьому ж році
був прийнятий Закон України «Про Національну програму сприяння розвитку малого
підприємництва в Україні», що стала комплексом взаємозалежних і хронологічно
погоджених заходів, спрямованих на реалізацію державної політики з вирішення
проблем розвитку малого бізнесу [45].
Мета програми –
створення умов для реалізації конституційного права на підприємницьку
діяльність, а також підвищення добробуту громадян України й вирішення
соціально-економічних проблем шляхом залучення незайнятого населення до малого
бізнесу.
Крім того, у
кожному з 27 регіонів України реалізуються регіональні й місцеві програми
розвитку малого підприємництва.
Протягом
1998-2007 рр. Президентом й урядом країни були зроблені послідовні кроки,
спрямовані на зменшення втручання державних органів у підприємницьку
діяльність.
Необхідно
зупинитися на чотирьох фундаментальних Законах України для підприємницького
середовища. Це – «регуляторний», «реєстраційний», «дозвільний» і «контрольний»
закони.
1. Із прийняттям
Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері
господарської діяльності» в країні започатковано формування принципово нової
прогресивної системи державного управління, підвищення прозорості процесу
прийняття управлінських рішень [37].
2. Важливою
формою державного регулювання бізнесу, є ліцензування. Державна політика в
сфері ліцензування в нашій країні визначена Законом «Про ліцензування певних
видів господарської діяльності» (червень 2000 року), яким встановлений єдиний
порядок ліцензування видів господарської діяльності на території України і
єдиний перелік видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню.
Звернемо увагу на те, що саме цим Законом введена ефективна система захисту
прав суб’єктів господарювання шляхом реалізації права досудового оскарження
суб’єктами дій органів ліцензування до Експертно-апеляційної ради, створеній
при Комітеті [36].
Експертно-апеляційна
рада є колегіальним органом, що, серед іншого, розглядає заяви, претензії та
скарги суб’єктів господарювання на рішення органів ліцензування щодо порушення
ними законодавства у сфері ліцензування.
Крім того,
розроблено Єдиний ліцензійний реєстр – автоматизована система збору, нагромадження
й обліку даних, пов’язаних із ліцензуванням певних видів господарської
діяльності.
3. З метою
зменшення адміністративних бар’єрів при реєстрації бізнесу в 2004 році був
прийнятий Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних
осіб-підприємців». [38]
Сьогодні в
Україні створена сучасна система реєстрації, що надає можливість здійснити всі
реєстраційні процедури протягом 2–3 днів. Були спроби оптимізувати процедури
реєстрації за принципом «єдиного вікна». Принцип «єдиного вікна», упроваджено Законом
України від 01.07.2004 «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних
осіб-підприємців», який спрямовано на спрощення та забезпечення прозорості
процедури започаткування підприємницької діяльності (погодження необхідних
документів та отримання дозволів).
У результаті
відповідності нашої системи реєстрації найвищим європейським стандартам,
Україну першу із країн-не членів ЄС в 2006 році включили до Європейського
бізнес реєстру (ЄБР), але варто відзначити, що на практиці ця система не діє
належним чином. Реєстраційні процедури й досі залишаються складними і тривають
довше ніж 2-3 дні. Також продовжує розвиватися корупція.
З метою
реалізації Угоди про загальне використання інформації, також розроблений
програмний продукт, що забезпечить можливість обміну інформацією між Єдиним
державним реєстром юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців України й
реєстрами країн-учасників Європейського бізнес реєстру. Наразі завершується
тестування й поетапне введення в експлуатацію цього програмного продукту.
4. Система видачі
дозвільних документів, що існувала в попередні роки, характеризувалася наявністю
широкого переліку дозволів, нормативними протиріччями й відсутністю ефективно
функціонуючого організаційно-правового механізму видачі документів дозвільного
характеру, непрозорістю й складністю дозвільних процедур, – усе це створювало
підґрунтя для корупційних дій чиновників.
Тому, виникла
необхідність у прийнятті в 2005 році Закону «Про дозвільну систему у сфері
господарської діяльності», що поклав початок повномасштабній реформі дозвільної
системи [43].
Уже сьогодні
маємо відчутний позитивний ефект. Впроваджуючи європейський досвід видачі
дозвільних документів – «принцип організаційної єдності», було відкрито 677
дозвільних центрів у регіонах і введено посади адміністраторів (усього 778
робочих місць) [22]. Основними завданнями адміністратора є організація видачі
документів дозвільного характеру. Дозвільні центри створені практично в кожному
районі й місті обласного значення.
Здійснення цих
заходів дозволило скоротити часові й фінансові витрати підприємців на
проходження дозвільних процедур. Вибіркові дослідження показали, що тривалість
процедур одержання дозвільних документів скоротилася в середньому в 2,4 рази, а
витрати підприємців – у 2 рази.
Наступним
важливим кроком на шляху вдосконалення державного регулювання господарської
діяльності стало прийняття Закону України «Про основні засади державного
нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (05.04.2007 р.). Цей Закон
встановлює найважливіші принципи й норми, які регулюють правовідносини між
органами державного контролю й суб’єктами господарювання при здійсненні
перевірок їхньої діяльності. Закон набув чинності 26 грудня 2007 року, і є
винятково важливим для створення європейських умов розвитку підприємництва в
Україні [42].
Що стосується
оподатковування, то на сьогодні найдієвішим у плані стимулювання й розвитку
малого бізнесу, з погляду оптимального оподатковування, є єдиний податок.
Функціонування
єдиного податку було впроваджено Указом Президента України «Про спрощену систему
оподатковування, обліку й звітності суб’єктів малого підприємництва» в 1998
році [76].
Спрощена система
оподатковування в Україні застосовується вже майже 10 років і практичний досвід
її використання дає підстави для того, щоб говорити про позитивний вплив,
зокрема, стимуляція режиму оподатковування на сектор малого бізнесу.
Одним із
позитивних моментів спрощеної системи оподатковування є те, що вона дає
можливість суб’єктам малого бізнесу забезпечити роботою не тільки себе, але й
інших громадян, створюючи додаткові робочі місця. Сьогодні, це стосується
інтересів понад 3 млн чоловік.
Ефективність
спрощених режимів оподатковування також підтверджується щорічним збільшенням
платежів у бюджет, що в 2006 році досягло межі 3 млрд гривень.
Тому, зусилля
уряду були спрямовані на законодавче закріплення й збереження спрощеної системи
оподатковування, що й знайшло своє відображення в розділі «Спеціальні податкові
режими» проекту Податкового кодексу України.
Реальною
фінансово-кредитною допомогою для українського підприємництва стало
впровадження в 2007 році нової державної бюджетної програми часткового
відшкодування відсоткових ставок за кредитами, що надаються суб’єктам малого та
середнього бізнесу для реалізації інвестиційних проектів. Такою підтримкою
протягом минулого року було охоплено майже 1 тис. бізнес-проектів [21].
Багато чого вже
зроблене, але й багато чого маємо бути ще втілено в майбутньому. У зв’язку із
цим визначено 5 пріоритетів діяльності на короткострокову перспективу, це:
· 
проведення
другого етапу швидкого дерегулювання в пріоритетних сферах економіки;
· 
подальша
оптимізація дозвільної системи;
· 
припинення
тиску на підприємців із боку чиновників через упорядкування контрольних
функцій;
· 
поліпшення
доступу підприємців до кредитних ресурсів;
· 
захист
прав та інтересів підприємців шляхом застосування засобів впливу на посадових
осіб, які порушують законодавство щодо підприємництва.
Окремо хотілося б
наголосити, що важливим питанням є інтеграція України у світовий економічний
простір. Нові умови вимагають підвищення інноваційної складової в діяльності
малого й середнього бізнесу України, конкурентоспроможності, захисту від
нечесної конкуренції на світових ринках.
Вступ України у
Світову Організацію Торгівлі відкриває доступ українських товарів на зовнішні
ринки, а товарів іноземного виробництва – на український ринок. У зв’язку з цим
необхідно підвищити конкурентоспроможність не тільки продукції, але й самих
підприємств шляхом вдосконалення систем менеджменту якості, екологічного
менеджменту, менеджменту професійної безпеки й істотного підвищення рівня
ділової досконалості.
Найближчим часом
ми маємо намір приєднається до Європейської хартії для малих підприємств. А це
зобов’язує нас дотримуватись європейських стандартів економіки, стандартів
якості товарів і послуг, стандартів якості життя.
Кожна країна має
свій шлях розвитку, але є дуже багато спільного в здійсненні державної
політики. Тому позитивний український досвід у прийнятті управлінських рішень
цілком може бути використаний країнами ОЧЕС. Адже в усіх нас одне завдання –
забезпечення економічного процвітання наших країн. А без якісних перетворень
неможливо істотно підвищити внесок малого й середнього підприємництва в
національну економіку й тим більше стати повноправним членом європейського й
світового ринку [31].
Говорячи про
основні тенденції розвитку підприємництва в Україні хотілося б відмітити таке.
На жаль, чимало українських підприємців ще досі не усвідомили того, що сучасне
цивілізоване підприємництво повинно грунтуватися на міцній моральній основі, на
етичних нормах. У більшості західних країн ділова етика включена до програм
шкіл бізнесу, коледжів, інститутів і університетів. Особливе місце там серед
критеріїв цивілізованого підприємництва посідають чесність і порядність у
ділових стосунках. Зрозуміло, що різного роду порушень і там вистачає. Але в
цілому, без цих критеріїв у взаємовідносинах між фірмами, банками й окремими
юридичними та фізичними особами сучасне підприємництво було б неможливе.
Мільйони тонн енергоносіїв, акції та інші цінні папери на мільйони ієн, марок,
франків, фунтів стерлінгів, лір, доларів та ін. щодня продаються й купуються на
основі усних угод, навіть без свідків! Товари на мільярди доларів щорічно
реалізуються «під чесне слово», без будь-яких контрактів.
На початкових
етапах розвитку підприємництва в багатьох країнах світу також були поширені і
шахрайство, і злодійство. У них, як і в нас тепер, в умовах «дикого
капіталізму» це давало прибуток. Але так тривати довго не могло. І з часом гору
взяли інші критерії та пріоритети. Бути чесним стало вигідніше, ніж шахраєм, —
як з матеріальної точки зору, так і з погляду життєвих, тобто тих моральних
цінностей, про які йде мова. Нині на Заході в пресі або у спеціальних ділових
виданнях регулярно містяться приклади неетичного підприємництва конкретних фірм
і корпорацій, діяльність яких хоча і не є прямим порушенням законів, проте
кваліфікується як така, що суперечить критеріям чесності, порядності та
доброчинності.
Без
цілеспрямованої роботи в цьому напрямку розвиток і становлення цивілізованого
підприємництва та ринкових відносин у нашій країні буде довготривалим і надто
болісним. 
Що ж заважає
підприємцям і підприємництву у їх становленні?
Поглянемо на
проблему дещо ширше. Громадяни нашої держави повсякчас стикаються зі штучними
проблемами, створеними бюрократами й чиновництвом. У країні горизонтально і
вертикально панує чітко вибудувана структурована система, що грунтується на
кланових принципах, згідно з якими для загалом нечисельної верхівки управлінців
та наближених до неї олігархів доступ до всіляких благ практично необмежений, і
які, по суті, є їх головними споживачами та розподільниками. Разом із тим, ті,
хто створюють ці блага – як матеріальні, так і духовні – змушені давати хабарі
цій «піраміді», аби хоч якось виживати. Нині в нас хабарництво процвітає й
перейшло в ранг державної політики. Що й говорити, сьогодні навіть вище
керівництво відкрито домагається виконання «плану» хабарів «нагору».
Тому представники
середнього класу (тобто, ті, хто добросовісно виконує свою роботу, — а крім
підприємців, до цього класу належать і висококваліфіковані працівники інших
сфер, інтелігенція, які регулярно сплачуючи податки, значною мірою формують
бюджети всіх рівнів, фактично утримуючи за свій рахунок армію чиновників),
зацікавлені в стабільності та наведенні порядку в країні і виступають за
скасування безлічі контролюючих органів, які стали розсадниками корупції та
хабарництва [2].
Отже, серед
основних тенденцій розвитку підприємництва в Україні ми відмітили такі:
правовою основою розвитку підприємництва в Україні є Конституція, Господарський
Кодекс та низка законодавчих актів; стратегічні напрями й пріоритети державної
політики зі створення сприятливого середовища для бізнесу знайшли своє
відображення в Програмі діяльності уряду «Український прорив: для людей, а не
для політиків» і «Державній програмі соціально-економічного розвитку України»;
у порівнянні з 2004 роком кількість суб’єктів малого і середнього
підприємництва в 2007 році зросла на 17%; за даними офіційної статистики станом
на перше січня 2007 року в Україні функціонувало 2379,4 тисяч суб’єктів малого
і середнього підприємництва; сьогодні в Україні створена сучасна система
реєстрації, що надає можливість здійснити всі реєстраційні процедури протягом
2-3 днів, але на практиці ця система не дає бажаних результатів; єдиний податок
є на сьогодні найдієвішим щодо стимулювання й розвитку малого бізнесу;
підприємництво в нашій країні далеке від цивілізованого підприємництва.
2.2 Розвиток підприємництва в окремих видах економічної діяльності в Україні

Економіка
України до початку 90-х років була в основному повністю одержавленою, тобто
абсолютна маса підприємств перебувала у власності держави чи під таким її
контролем, так що говорити про інші форми власності реально було просто
неможливо. Отже, зародження підприємництва пов’язане з появою насамперед малих
підприємств як найхарактерніших представників реального підприємництва у
чистому вигляді, де власник підприємства є водночас і його головним менеджером.
Саме малі підприємства забезпечують розвиток економічної системи країни та
наближають її до споживачів. Мале підприємництво здатне вирішувати такі
економічні завдання, як створення в країні конкурентного середовища, залучення
приватного капіталу і зовнішніх інвестицій, а також удосконалення наявних
технологій виробництва. Водночас ці підприємства виконують найважливішу роль у
державі – надають громадянам робочі місця, створюють реальні джерела їх
доходів, забезпечують виробництво товарів, виконання робіт і надання послуг для
населення за доступними цінами та збільшують дохідну частину бюджетів різних
рівнів.
Починаючи з
2000 року уряд зрозумівши цінність малого бізнесу для розвитку економіки, почав
створювати на державному рівні сприятливі умови для ефективного використання
його можливостей у рамках національної економіки. Для цього було покладено ідею
«Спрощеної системи оподаткування», шляхом заміни сплати встановлених
законодавством податків, зборів та обов’язкових платежів, сплатою єдиного
податку і запровадженням спрощеної форми бухгалтерського обліку та звітності.
Як наслідок це суттєво зменшило податкове навантаження на платників податків,
сприяло реєстрації великої кількості суб’єктів господарювання, що дало змогу
вивести з тіньового обігу частину доходів, а також сприяло вирішенню питання
зайнятості населення.
Законодавчу
основу спрощеної ситеми оподаткування складають один закон і три укази Президента
України: Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19
жовтня 2000 р. № 2063 – ІІІ; Указ Президента України від 12 травня 1998 р.
№ 456/98 «Про державну підтримку малого підприємництва»; Указ Президента
України від 3 липня 1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему
оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва»; Указ
Президента України від 28 червня 1999 р. № 746/99 «Про внесення змін
в Указ Президента України від 03.07.98 р. № 727/98 «Про спрощену
систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» ».
На початок
2006 року оподаткування єдиним податком юридичних осіб по Україні збільшилося
порівняно з 2005 роком у 2 рази, а застосовуючи цю систему платежів для
фізичних осіб відбулося зростання майже у 5,5 разів порівняно з 2000 роком. Це
може свідчити тільки про те, що обрана система себе виправдовує, і підприємці
можуть легалізувати свій бізнес через реєстрацію платника податку.
Зазначимо,
що станом на 01.07.07 р. в економіці країни діяло 297,6 тис. малих
підприємств, що в порівнянні з початком попереднього року більше на 2,0 %.
Середня кількість зайнятих працівників на малих підприємствах у І півріччі
становила 1633,3 тис. осіб. За цей період ними було реалізовано продукції,
виконано робіт та надано послуг на суму 45663,3 млн. гривень.
Основні
показники розвитку малих підприємств можемо простежити за допомогою таблиці 2.1 [77].
Таблиця 2.1
Основні
показники розвитку малих підприємств


























































Роки 
Кількість малих підприємств,
одиниць
Кількість малих підприємств у
розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення, одиниць

Середньорічна кількість зайнятих1)
працівників на малих підприємствах, тис.осіб


Середньорічна кількість найманих2)
працівників на малих підприємствах, тис.осіб

Частка найманих працівників на
малих підприємствах у загальній кількості найманих працівників на
підприємствах – суб’єктах підприємництва
Частка малих підприємств у
загальному обсязі реалізованої продукції, робіт, послуг



2000

217930
44
1730,4
1709,8
15,1
8,1



2001

233607
48
1818,7
1807,6
17,1
7,1



2002

253791
53
1932,1
1918,5
18,9
6,7



2003

272741
57
2052,2
2034,2
20,9
6,6



2004

283398
60
1978,8
1928,0
20,2
5,3



2005

295109
63
1890,4
1834,2
19,6
5,5



2006

307398
66
1816,6
1746,0
19,0
4,8




Підприємницька
діяльність має різноманітні види взаємозв’язків і особливостей. Одним з
істотних аспектів підприємницької діяльності є фінансовий, бо об’єктивно і
суб’єктивно підприємництво націлене на досягнення певних позитивних фінансових
результатів, тобто формування прибутку, його розподілу і використання.
Розглянемо
фінансові результати діяльності підприємств України за 2007 рік (Додаток 1) [22].
Фінансовий
результат підприємств від звичайної діяльності до оподаткування (крім малих підприємств та
установ, що утримуються за рахунок бюджету) за 2007 р., за попередніми
даними, становив 121,4 млрд.грн. (загальна сума прибутку –
147,2 млрд.грн., збитків – 25,8 млрд.грн.).
Протягом 2007 р.
збитково працювало 28,9% підприємств. Найбільше таких підприємств у наданні
комунальних та індивідуальних послуг, діяльності у сфері культури та спорту
(37,3% від загальної кількості підприємств відповідного виду діяльності), на
транспорті та зв’язку (37,0%), у промисловості (34,0%), по операціях з
нерухомим майном, оренді, інжинірингу та наданні послуг підприємцям (31,7%), у
будівництві (29,8%).
Дебіторська та
кредиторська заборгованість (з урахуванням довгострокової) підприємств на
1 січня 2008 р. становила відповідно 509,3 млрд.грн. та
659,5 млрд.грн. Протягом 2007 р. дебіторська заборгованість
збільшилась на 26,3%, кредиторська – на 27,3%.
Частки
довгострокової та поточної заборгованості в загальній сумі дебіторської
заборгованості становили 4,3% та 95,7%, кредиторської – відповідно 11,8% та
88,2%.
У структурі
кредиторської заборгованості (з урахуванням довгострокової) частка
заборгованості між підприємствами України становила 90,0%
(593,6 млрд.грн.), між суб’єктами господарської діяльності України та
інших країн – 10,0% (65,9 млрд.грн.); дебіторської – 93,7%
(477,4 млрд.грн.) та 6,3% (31,9 млрд.грн.).
Питома вага
простроченої дебіторської заборгованості в загальній сумі поточної становила
10,4% (на 1 січня 2007 р. – 15,5%), кредиторської – 12,0% (15,5%). Протягом 2007р.
обсяги простроченої дебіторської заборгованості зменшились на 15,2%,
кредиторської – на 3,0%.
Розглянемо обсяги
промислового виробництва в цілому та за окремими галузями (Додаток 2) [22].                                                                                     
У січні 2008р.
порівняно з січнем 2007р. обсяги промислового виробництва зросли на 5,7%.
Збільшився випуск продукції за всіма основними видами промислової діяльності,
крім металургії та нафтоперероблення. Порівняно з груднем 2007 р. обсяги
випуску продукції скоротились на 12,4%, що є щорічним сезонним явищем.
У добувній
промисловості проти січня 2007р. обсяги продукції зросли на 3,8%. Приріст
продукції одержано в добуванні вугілля і торфу (4,9%) та металевих руд (4,2%).
Поряд з цим спостерігалось відставання від минулорічних обсягів у добуванні
нафти і газу (на 4,6%). За січень 2008р. видобуто 1,7 млрд.м3
природного газу, 268 тис.т сирої нафти та вироблено 5,2 млн.т готового вугілля,
6,8 млн.т руди та концентратів залізних неагломерованих.
У переробній
промисловості випуск продукції порівняно з січнем 2007р. збільшився на
5,4%.
У виробництві
харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів приріст виробництва
продукції становив 10,9%. Зростання обсягів виробленої продукції спостерігалося
на підприємствах тютюнової, кондитерської, м’ясної та молочної промисловості –
відповідно на 24,7%, 24,2%, 13,7% та 9,4%, з виробництва макаронних виробів –
на 22,7%, напоїв – на 4,5%, з перероблення та консервування овочів і фруктів –
на 4,4%. При цьому знизилися обсяги продукції у виробництві олії та жирів (на
6,5%). За січень 2008р. випущено 200 тис.т олії соняшникової нерафінованої, 7,7
тис.т макаронних виробів без начинки, 58,3 тис.т соків фруктових та овочевих,
нектарів, 3,5 тис.т овочів консервованих натуральних, 1,3 тис.т овочів,
фруктів, горіхів і грибів консервованих з додаванням оцту, 0,3 млн.дал коньяку,
2,5 млн.дал горілки й інших міцних спиртових напоїв, 16,9 млн.дал пива, 11,2
млн.дал безалкогольних напоїв, 8,1 тис.т свіжих або охолоджених яловичини і
телятини, 11,9 тис.т свіжої або охолодженої свинини, 42,5 тис.т свіжих або
охолоджених м’яса і субпродуктів свійської птиці, 23,7 тис.т виробів ковбасних,
63 тис.т молока обробленого рідкого, 4,4 тис.т вершкового масла, 17,4 тис.т
сирів жирних, 40,5 тис.т продуктів кисломолочних, 7,3 тис.т сиру свіжого
неферментованого та кисломолочного.
У легкій
промисловості проти січня 2007р. обсяги виробництва збільшились на 3,1%.
Приріст у галузі забезпечили підприємства з виробництва шкіри, виробів зі шкіри
та інших матеріалів, де випуск продукції збільшився на 30,5%. При цьому в
текстильному виробництві, виробництві одягу, хутра та виробів з хутра
спостерігалось скорочення обсягів продукції на 3,2%. На підприємствах
текстильної промисловості поряд із зростанням більше ніж на три чверті
виробництва ворсових, махрових і тканин спеціальних інших, на 29% – ковдр і
пледів, на 5–12% – тканин бавовняних та з волокон хімічних, светрів, джемперів,
жилетів та виробів аналогічних скоротився випуск панчішно-шкарпеткових виробів
та лляних тканин (на 6–12%). У виробництві одягу з текстилю на 20–30% зменшився
випуск брюк і бриджів, спідниць та спідниць-брюк, жакетів і блейзерів,
піджаків, курток типу піджаків, джемперів та виробів аналогічних жіночих і
дівчачих, костюмів для чоловіків та хлопчиків, на 5–9% – брюк і бриджів
чоловічих та хлопчачих, костюмів жіночих і дівчачих, курток теплих типу
“анорак”, плащів та курток вітрозахисних і виробів аналогічних. Разом з тим
зріс випуск суконь та сарафанів – на 70%, пальт, напівпальт, накидок, плащів,
курток теплих типу “парки” або “аляски”, піджаків та блейзерів, курток типу
піджаків, джемперів та виробів аналогічних чоловічих та хлопчачих на 5–8%.
Взуттєвиками за січень 2008р. випущено 1,7 млн. пар взуття.
На підприємствах з
оброблення деревини і виготовлення виробів з деревини порівняно з січнем
2007р. обсяги виробництва збільшились на 19,2%. Зріс випуск
брусків, планок та фризів для паркетного або дерев’яного покриття підлоги,
профільованих, незібраних, з деревини листяних порід (на 72%), шпону
струганого, шпону лущеного, деревини, уздовж розпиляної або розколотої,
завтовшки більше 6 мм, вікон, дверей, рам і порогів дерев’яних (на 18–29%).
Поряд з цим скоротилось виготовлення виробів дерев’яних будівельних та
столярних, споруд збірних дерев’яних, паркету дерев’яного щитового.
У целюлозно-паперовому
виробництві та видавничій діяльності обсяги продукції збільшились на 10,3%.
Спостерігався
приріст обсягів у виробництві тест-лайнеру некрейдованого, крафт-паперу та
картону некрейдованих, напівцелюлози деревної, шпалер та аналогічного покриття
з паперу (15–25%), коробок, ящиків і сумок з гофрованих паперу та картону,
крафт-лайнеру некрейдованого, паперу побутового та санітарно-гігієнічного
призначення (8–12%). Водночас знизився випуск маси деревної механічної, паперу
та картону для графічних робіт некрейдованих, паперу газетного та зошитів.
Збільшилось друкування книг, газет, журналів і видань періодичних.
На підприємствах з
виробництва коксу обсяги виробленої продукції проти січня 2007р. зросли на
15,3%. Водночас у нафтопереробленні зафіксовано скорочення виробництва
продукції (на 35%).
Збільшився випуск
коксу (на 10%) та смол кам’яновугільних (на 5%). Поряд з цим зменшилося
виготовлення основних видів нафтопродуктів: палива дизельного для транспорту
автомобільного і залізничного та мазутів топкових важких (на 53%), бензину
моторного з вмістом свинцю 0,013 г/л і менше (на 20%).
У хімічному
виробництві порівняно з січнем 2007р. виробництво збільшилось на 3,3%.
Зростання обсягів випуску продукції спостерігалось за всіма основними видами
діяльності, крім виробництва основної хімічної продукції (скорочення на 1,4%)
та штучних і синтетичних волокон (на 0,6%). Отримано приріст продукції на підприємствах
з виробництва гумових та пластмасових виробів – відповідно 35,9% і 17,9%. За
січень 2008р. вироблено 487 тис.т аміаку синтетичного, 271 тис.т добрив азотних
мінеральних або хімічних, 12,9 тис.т соди каустичної, 4,1 тис.т мила і
препаратів поверхнево-активних органічних, 510 тис.шт. шин.
На підприємствах
з виробництва іншої неметалевої мінеральної продукції обсяги продукції
порівняно з січнем 2007 р. зросли на 8,1%. Збільшилось виготовлення
виробів з гіпсу для будівництва, гіпсових сумішей, виробів ізоляторних
багатошарових зі скла (на 35–51%), скла безпечного, цементу, виробів
санітарно-технічних керамічних, плит та плиток керамічних (на 8–20%). Водночас
скоротилось виробництво листів гофрованих, шиферу й аналогічних виробів з
азбестоцементу, цегли керамічної невогнетривкої будівельної, елементів
конструкцій збірних для будівництва з цементу, бетону або штучного каменю,
блоків та цегли з цементу, штучного каменю або бетону для будівництва.
У металургії
та виробництві готових металевих виробів у січні 2008 р. проти січня
2007р. зафіксовано зменшення обсягів продукції на 2,4%. Не досягнуто рівня
виробництва січня 2007р. у виробництві чавуну, сталі та феросплавів
(відставання на 1,3%), труб (на 26,1%), виробництві кольорових металів (на
4,2%). Водночас на підприємствах інших видів первинного оброблення сталі
приріст становив 4,4%, з виробництва готових металевих виробів – 23,5%,
металевого лиття – 29,3%. За січень 2008р. виплавлено 3,0 млн.т чавуну,
2,4 млн.т сталі без напівфабрикатів, отриманих безперервним литтям, та
1,3 млн.т напівфабрикатів, отриманих безперервним литтям, випущено
2,0 млн.т готового прокату та 0,2 млн.т труб і профілів пустотілих з
металів чорних.
У машинобудуванні
обсяги виробництва січня 2007р. перевищено майже на третину. Наростили обсяги
продукції підприємства з виробництва автомобільного транспорту (на 55,3%),
машин та устатковання для сільського та лісового господарства (на 64,5%), машин
та устатковання загального призначення (34,7%), залізничного рухомого складу
(29,8%). Водночас скоротились обсяги продукції на підприємствах з виробництва
верстатів (на 14,3%). У січні 2008р. випущено 63,5 тис.
холодильників-морозильників побутових комбінованих з окремими зовнішніми
дверцями, 16,3 тис. пральних машин, 169 верстатів для оброблення дерева, 352
трактори для сільського та лісового господарства, 31,4 тис. легкових
автомобілів, 770 автобусів.
На підприємствах з
виробництва та розподілення електроенергії обсяги продукції (робіт, послуг)
проти січня 2007р. зросли на 11,5%. Всього вироблено 19,3 млрд.кВт·год
електроенергії, в тому числі тепловими електростанціями – 9,7 млрд.кВт·год,
атомними – 8,9 млрд.кВт·год.
За 2007р. реалізовано
промислової продукції (робіт, послуг) на 600,1 млрд.грн. Більше
половини всієї реалізованої продукції припадає на підприємства металургії та з
виробництва готових металевих виробів, виробництва харчових продуктів, напоїв і
тютюнових виробів та машинобудування.
Прослідкуємо за
обсягом виробництва продукції сільського господарства.
Загальний обсяг
виробництва продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств за
січень 2008р. залишився на рівні січня 2007р., у тому числі в
сільськогосподарських підприємствах – зріс на 6,3%, у господарствах населення –
скоротився на 4,1%.
За січень 2008р.
загалом реалізовано на забій 278 тис.т худоби та птиці (у живій вазі), що на
3,7% більше порівняно з січнем 2007р., вироблено 590 тис.т молока (на 2,9%
менше) та 973 млн.шт. яєць (на 2,2% менше). В аграрних підприємствах відбулося
зростання реалізації худоби та птиці на забій (на 18,8%), але скоротилося
виробництво молока (на 4,3%) та яєць (на 2,3%). У господарствах населення
виробництво м’яса скорочено на 3,9%, молока – на 2,4%, яєць – на 2,1%. Частка
господарств населення в загальному виробництві цих продуктів тваринництва у
січні 2008р. становила відповідно 61%, 77% та 31%.
За розрахунками,
на 1 лютого 2008 р. загальне поголів’я великої рогатої худоби становило
5,5 млн. голів (на 10,8% менше, ніж на 1 лютого 2007 р.), у тому числі
корів – 3,1 млн. (на 7,4% менше), свиней – 6,7 млн. (на 15,0% менше), овець і
кіз – 1,7 млн. (на 3,8% більше), птиці всіх видів – 161,1 млн. голів (на 0,4%
більше).
Поголів’я великої
рогатої худоби, що утримується населенням, на 1 лютого 2008р. порівняно з
минулорічним скоротилося на 7,8%, у тому числі корів – на 6,4%, свиней – на
14,9%, птиці – на 5,9%; водночас поголів’я овець і кіз збільшилося на 3,6%. У
домогосподарствах на початок лютого 2008р. утримувалось 65% загальної
чисельності великої рогатої худоби, у тому числі корів – 78%, свиней – 58%,
овець і кіз – 81%, птиці – 51%.
У
сільськогосподарських підприємствах порівняно з 1 лютого 2007р. відбулося
зменшення чисельності великої рогатої худоби на 15,9%, у тому числі корів — на 11,0%, та поголів’я
свиней – на 15,1%; зросло поголів’я овець і кіз (на 4,7%) і птиці всіх видів
(на 8,0%).
Загальний обсяг
реалізованої аграрними підприємствами власно виробленої продукції за січень
2008р. порівняно з січнем 2007р. збільшився на 10%, у тому числі обсяг
продукції тваринництва – на 18%, а обсяг продукції рослинництва – зменшився на
1%. Частка продукції рослинництва у загальній вартості реалізованої продукції
становила 36%, тваринництва – 64% (у січні 2007р. – відповідно 33% та 67%).
Середні ціни
продажу аграрної продукції сільськогосподарськими підприємствами за всіма
напрямами реалізації за січень 2008р. проти січня 2007р. зросли на 52%, у тому
числі на продукцію рослинництва — на 88%, продукцію тваринництва – на 39%. Порівняно з
груднем 2007р. середні ціни реалізації продукції аграрними підприємствами
зросли на 5%, у тому числі продукції рослинництва — на 24%, тваринництва — скоротилися на 3%.
На 1 лютого
2008р. в сільськогосподарських підприємствах (крім малих) та підприємствах, що
здійснюють зберігання, переробку зернових культур, було в наявності 13,0 млн.т
зерна (на 26% більше проти 1 лютого 2007р.), у тому числі 5,9 млн.т пшениці (на
29% більше). Безпосередньо в аграрних підприємствах було в наявності 4,7 млн.т
зерна (на 23% більше), в тому числі 1,7 млн.т пшениці (на 38% більше).
Зернозберігаючі та зернопереробні підприємства мали в наявності 8,3 млн.т
зерна, в тому числі зернозберігаючі – 5,7 млн.т.
Середня
закупівельна ціна зернових культур, яку пропонували зберігаючі та переробні
підприємства, у січні 2008р. становила 1112 грн. за т (у січні 2007р. – 672
грн. за т), з них на пшеницю – 1098 грн. за т (676 грн. за т), жито – 1093 грн.
за т (761 грн. за т), ячмінь – 1371 грн. за т (602 грн. за т).
Про основні
результати діяльності сільськогосподарських підприємств у галузі сільського
господарства у 2007р. свідчать дані, які наведені в додатку 3 [65].
Що стосується
будівельної діяльності, то у січні 2008р. підприємствами країни виконано
будівельних робіт на суму 3042,7 млн.грн., що на 5,0% менше проти січня
попереднього року.
Знизили обсяги
будівництва 16 регіонів, якими виконано 47,3% загальнодержавного обсягу робіт.
За інформацією
підприємств, основною причиною скорочення будівельних робіт є незавершеність
процесу укладання договорів підряду з замовниками.
У цілому в січні
2008р. не працювало 38,6% загальної кількості підприємств, що звітують про
будівельну діяльність. Разом з тим збільшення обсягів будівельно-монтажних
робіт спостерігалося в 11 регіонах. Найбільше, в 1,3 раза, зросли обсяги
будівництва в Херсонській області (в основному за рахунок будівництва житлових
і нежитлових будівель та газифікації населених пунктів) та м. Севастополі
(що пов’язано з проведенням берегоукріплювальних робіт та будівництвом житла).
В 1,2 раза зросли
обсяги будівництва в Харківській області, в основному за рахунок облаштування
газоконденсатних родовищ і капітального ремонту будівель виробничого
призначення, та Хмельницькій – у зв’язку з проведенням значних обсягів
ремонтних робіт на Славутському солодовому та Кам’янець-Подільському цементному
заводах, реконструкцією Хмельницької АЕС та будівництвом житла.
У м. Києві,
де виконано 33,0% загальнодержавного обсягу робіт, приросту (1,4%) досягнуто за
рахунок будівництва житла, торговельних, офісних, готельних та розважальних
комплексів, а також Дарницького залізничного вокзалу.
Значно зменшили
обсяги робіт порівняно з січнем 2007р. підприємства Закарпатської (на 57,4%),
Запорізької (на 43,6%) та Кіровоградської областей (на 41,5%).
Скорочення
обсягів будівництва у січні 2008р. проти відповідного місяця попереднього року
відбулося за всіма основними видами будівельної діяльності: найбільше – із
завершення будівництва на 18,3% та з будівництва будівель і споруд на 5,3%.
Водночас серед підприємств, що займаються будівництвом будівель і споруд,
зросли обсяги робіт підприємств, що будують мости, шляхові естакади, тунелі та
лінії метрополітену (на 20,2%). Обсяги інших будівельних робіт (мурування та
кладка з цегли, залізобетонні роботи й інші бетонні роботи, проходження шахтних
стволів (шурфів), буріння та будівництво водяних колодязів) зросли на 2,7%.
Будівельниками у
2007р. введено в експлуатацію 10243,7 тис.м2 загальної площі
житла, що на 18,7% більше, ніж у 2006р. Переважну частку (75,5%) житла
введено в експлуатацію в міських поселеннях. Проти 2006р. обсяги введеного в
експлуатацію житла в міських поселеннях зросли на 15,3%, у сільській місцевості
– на 30,6%.
За 2007р. обсяги
введеного житла зросли в усіх регіонах, крім Донецької області. Найбільше – у
Запорізькій (на 58,3%), Чернігівській (на 49,3%) та Тернопільській (на 48,8%)
областях.
Більше половини
(51,1%) загального обсягу житла введено в 7 регіонах: у м. Києві,
Київській, Одеській, Львівській, Харківській, Івано-Франківській областях, а
також в Автономній Республіці Крим.
За рахунок коштів
державного бюджету у 2007р. збудовано 170,9 тис.м2 житла, що на
29,4% менше проти 2006р. Частка житла, побудованого за рахунок цих коштів,
становить 1,7% від загальнодержавного обсягу.
Індивідуальними
забудовниками у 2007р. введено в експлуатацію 5677,2 тис.м2 житла,
або 55,4% загального обсягу в Україні.
На виконання
заходів, пов’язаних з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, введено в
експлуатацію 2,7 тис.м2 загальної площі житла в Хар-ківській
області.
Для депортованих
осіб та членів їхніх сімей, які повернулись в Україну, в Автономній Республіці
Крим введено в експлуатацію житлові будинки загальною площею 5,4 тис.м2.
У 2007р. також
введено в експлуатацію інші об’єкти соціальної сфери, зокрема, загальноосвітні
навчальні заклади на 11,7 тис. учнівських місць, амбулаторно-поліклінічні
заклади на 2,5 тис. відвідувань за зміну, лікарні на 0,5 тис. ліжок, санаторії
на 404 ліжка, дошкільні заклади на 295 місць, клуби на 1,5 тис. місць тощо.
У 2007р.
завершено будівництво та введено в експлуатацію ряд ви-робничих об’єктів та
потужностей, серед яких 47 нафтових і 60 газових свердловин з розвідувального й
експлуатаційного буріння, магістральні газопроводи протяжністю 186,1 км,
місцеві трубопроводи для транспортування газу – 7,5 тис.км, електростанції
потужністю 152 МВт, трансформаторні понижуючі підстанції напругою 35 кВ і вище
потужністю 792,3 тис.кВ∙А, лінії електропередачі протяжністю 1,7 тис.км.
Збудовано
магістральні автомобільні дороги протяжністю 75,9 км та автомобільні
дороги загального користування з твердим покриттям – 159 км, електрифіковано 156 км залізниці, споруджено автомобільні мости протяжністю 727,5
пог.м, шляхопроводи та надземні естакади – 1,6 тис. пог.м, причали морських
портів – 120 пог.м та перевантажувальні комплекси морських портів – 966 пог.м.
Збільшено
потужності телекомунікаційних систем, зокрема, введено в дію 422,1 тис. та 55,2
тис. телефонних номерів відповідно на міських і сільських АТС, 10,5 тис.
номерів опорно-транзитних станцій та інші об’єкти.
Крім цього, на
підприємствах харчової промисловості введено в дію потужності з виробництва
75,1 тис.т олії, 13,7 тис.т м’яса, 5,3 тис.т сиру, 41,2 тис.т хлібобулочних
виробів, а також – з переробки 4,8 тис.т рибної продукції.
Значну кількість
будівель уведено для потреб сільського господарства, зокрема сховища для
картоплі, овочів та фруктів на 9,5 тис.т, елеватори на 293,4 тис.т та
насіннєсховища на 3,9 тис.т одночасного зберігання, приміщення для утримання
свиней, великої рогатої худоби та овець відповідно на 7,0 тис., 2,4 тис. та 1,0
тис. скотомісць, а також птиці на 174,5 тис. птахомісць, птахофабрики
м’ясного напряму на 4,7 млн. голів м’ясної птиці та інші.
Щодо транспорту,
то за січень 2008р. підприємствами транспорту перевезено 72,5 млн.т вантажів,
що на 4,6% більше, ніж за січень 2007р. Вантажооборот зріс на 5,8% і становив
41,9 млрд.ткм.
Перевезення
вантажів залізницями порівняно з січнем 2007р. зросло на 3,2%, у тому числі
відправлення вантажів – на 1,9%. Відправлення вантажів зросло на чотирьох
залізницях: Придніпровській та Донецькій – на 1,4%, Південно-Західній – на
12,6%, Одеській – на 15,8%. На Південній залізниці відправлення вантажів
знизилося – на 10,4%, Львівській – на 1,7%. Відправлення залізної та
марганцевої руди зросло – на 4,3%, брухту чорних металів – на 4,4%, кам’яного
вугілля – на 6,4%, лісових вантажів – на 7,5%, цементу – на 8,1%, хімічних і
мінеральних добрив – на 10,0%, коксу – на 22,9%, зерна і продуктів перемелу –
на 25,7%. Поряд із цим зменшилося відправлення будівельних матеріалів – на
2,9%, чорних металів – на 4,3%, нафти і нафтопродуктів – на 20,8%.
Вітчизняний
морський та річковий торговельний флот зменшив перевезення вантажів на 27,8%, в
цілому замовникам доставлено 0,9 млн.т вантажів. Перевезення вантажів
підприємствами річкового транспорту порівняно з січнем 2007р. зменшилися на
44,8%, морського транспорту – на 3,0%. Закордонні перевезення вантажів річковим
транспортом скоротилися на 29,6%, морським – на 1,7%. Обсяг переробки вантажів
у торговельних і рибних портах та на промислових причалах (морських і річкових)
зменшився на 3,6% і становив 12,0 млн.т. Переробка експортних вантажів
зменшилася на 1,8%, транзитних – на 10,2% та внутрішнього сполучення – на
64,6%. Переробка імпортних вантажів зросла на 43,2%. Кількість оброблених суден
– закордонних та інфрахт – зменшилася на 1,7% і становила 1,5 тис. одиниць.
Підприємствами
автомобільного транспорту (з урахуванням перевезень фізичними
особами-підприємцями) за січень 2008р. перевезено 10,6 млн.т вантажів, що на
9,0% більше порівняно з січнем 2007р., та виконано вантажооборот в обсязі 2,0
млрд.ткм, який зріс на 20,3% за рахунок міжміських і міжнародних перевезень.
Магістральними
трубопроводами транспортовано 21,0 млн.т вантажів, що на 7,3% більше, ніж у
січні 2007 р. Перекачка газу зросла на 18,0%, аміаку – на 11,5%, транспортування
нафти зменшилося на 26,9%. Транзит газу зріс на 14,8%, аміаку – на 27,1%.
Транзит нафти скоротився на 20,0%.
За січень
2008 р. послугами пасажирського транспорту скористалося 652,6 млн.
пасажирів, виконано пасажирську роботу в обсязі 10,5 млрд.пас.км, що відповідно
на 1,2% та на 3,3% більше порівняно з січнем 2007 р.
Залізничним
транспортом за січень 2008 р. відправлено 34,3 млн. пасажирів, що на 0,4%
менше, ніж за січень 2007 р. Відправлення пасажирів зросло на
Придніпровській залізниці – на 0,1%, Одеській – на 0,4%, Донецькій та
Львівській – на 1,1%, на Південній – залишилося на рівні січня 2007 р., на
Південно-Західній – знизилося на 2,3%. Послугами автомобільного транспорту (з
урахуванням перевезень фізичними особами-підприємцями) скористалося 0,3 млрд.
пасажирів, що на 6,3% більше, ніж за січень 2007 р. Перевезення пасажирів
автотранспортом фізичних осіб-підприємців зросло на 11,5%. Перевезення
пасажирів морським транспортом за січень 2008 р. збільшилося на 13,9%
порівняно з січнем 2007 р. Підприємства м. Севастополя, які виконують
94,9% загальних обсягів морських перевезень пасажирів, збільшили перевезення
пасажирів на 16,4%. Закордонні морські перевезення пасажирів зменшилися на
14,2%. Майже всі закордонні перевезення виконували підприємства Автономної
Республіки Крим, які в січні 2008 р. зменшили перевезення пасажирів на
13,5%. Авіаційним транспортом перевезено 0,4 млн. пасажирів, що на 5,2% більше
порівняно з січнем 2007 р. Міським електротранспортом за січень
2008 р. перевезено 267,5 млн. пасажирів, що на 4,7% менше, ніж за січень
2007 р.
Діяльність підприємств сфери послуг у січні 2008
року характеризується такими основними тенденціями (Додаток 4) [22].
За січень
2008 р. обсяг послуг, реалізованих споживачам підприємствами сфери послуг,
становив 12,4 млрд.грн., що більше рівня відповідного періоду минулого року у
порівнянних цінах на 25,2%. У середньому одному жителю країни за січень п.р.
було надано послуг на 267,1 грн. Проте, споживання послуг жителями різних
регіонів України неоднакове і коливалося в межах від 1671,3 грн. на одну особу
в місті Києві до 70,4 грн. у Тернопільській та Хмельницькій областях.
Упродовж січня
2008 р. у структурі обсягу реалізованих послуг за видами економічної
діяльності порівняно з січнем 2007 р. значних змін не відбулося. Як і
раніше на долю обсягів послуг пошти й зв’язку припадало трохи менше третини
загального обсягу послуг. Наступними за значимістю у загальному обсязі послуг
залишалися послуги різних видів транспорту (26,8%).
Частка послуг,
реалізованих населенню, зменшилась на 0,1 в.п. і становила 30,7% загального
обсягу реалізованих послуг. 
Обсяг роздрібного
товарообороту підприємств, які здійснюють діяльність з роздрібної торгівлі та
ресторанного господарства, за січень–лютий 2008 р. становив 31
млрд. грн., що у порівнянних цінах на 29,7% більше обсягу січня–лютого
2007 р [77].
Обсяги та темпи
зростання роздрібного товарообороту за регіонами характеризуються даними, які
наведені в додатку 5.
Отже, в даному
параграфі ми відмітили основні показники розвитку малих підприємств в Україні,
розглянули фінансові результати діяльності підприємств, обсяги промислового
виробництва в цілому та за окремими галузями, осяг виробництва продукції
сільського господарства. Також простежили за будівельною діяльністю,
транспортом, підприємствами сфери послуг та роздрібним товарооборотом
підприємств.
2.3
Інноваційне підприємництво як фактор розвитку підприємницьких відносин в Україні
У сучасному світі
якість управління інноваційними процесами стає визначальним фактором
конкурентоспроможності національних економік. В Україні за останні півтора
десятка років спостерігається технологічне відставання від розвинених країн, і,
як наслідок, зниження конкурентоспроможності економіки нашої країни, гальмування
розвитку високотехнологічних галузей промисловості, зниження якості робочої
сили. Причина цього полягає у непослідовності проведення науково-технологічної
та інноваційної політики та низькій ефективності і якості міжвідомчої
координації. Збереження таких тенденцій в подальшому може призвести до
остаточного вибуття України із числа економічно розвинутих країн світу.
Курс на розвиток
економіки України за інноваційною моделлю був проголошений в Угоді про
партнерство та співробітництво між Європейським співтовариством і Україною
(14.06.1994 року), яка набула чинності 01.03.1998 року та в затвердженій Указом
Президента України від 11.06.1998 року «Стратегії інтеграції України до
Європейського Союзу» [13, с. 62].
Обрання такого
курсу означає, що в Україні головним джерелом стійкого економічного зростання,
мають стати нові наукові знання, їх продукування, комерційне застосування та
отриманий технологічний досвід. Проте, чинним законодавством так чітко і не
визначено засад розвитку національної інноваційної системи, не конкретизовано
її структуру. Окремі її сегменти, такі як, інституційний устрій інноваційної
економіки, пріоритети науково-технологічного та інноваційного розвитку
економіки, програмно-цільове фінансування науково-технічної і інноваційної
діяльності, підтримка підприємництва у сфері інноваційної діяльності та
трансферу технологій продовжують розвиватися спорадично та не узгоджено.
Наразі триває робота
щодо схвалення Кабінетом Міністрів України проекту Концепції розвитку
національної інноваційної системи.
Цим документом
визначається платформа та концептуальні орієнтири розвитку національної
інноваційної системи, а також перелік завдань та заходів на реалізацію
наступних цілей розвитку національної інноваційної системи:
1. 
Створення
конкурентоспроможного сектору досліджень і розробок та забезпечення умов для
його розширеного відтворення.
2. 
Розвиток
інфраструктури інноваційної діяльності.
3. 
Створення
системи економічних стимулів модернізації економіки на основі технологічних
інновацій.
4. 
Підвищення
інноваційної культури суспільства.
Очікується, що
реалізація Концепції розвитку національної інноваційної системи дасть такі
результати:
—  дозволить включити Україну в
глобальний світовий науково-технологічний процес із забезпеченням масштабного
залучення об’єктів інтелектуальної власності, матеріальних, фінансових і
кадрових ресурсів у технологічний розвиток економіки;
—  частка інноваційної продукції
в обсязі промислового виробництва, досягне не менше 50%; рівень інноваційної
активності підприємств у промисловості досягне 60%; рівень сектора
високотехнологічних виробництв у структурі обробної промисловості перевищить
30%;
—  оборот зовнішньої торгівлі
високотехнологічною продукцією та технологіями збільшиться у порівнянні з 2008
роком у 5-7 разів.
Основою державної
інноваційної політики має стати формування комплексу заходів державної
підтримки інноваційної активності на всіх стадіях інноваційного процесу та їх
безумовне виконання [52].
За даними Держкомстату України у 2007 році
інноваційною діяльністю у промисловості займалося 1472 підприємства, або 14,2%
їх загальної кількості, при цьому підприємства впроваджували інноваційну
продукцію, нову як для ринку, так і для самого підприємства. 
За видами
економічної діяльності найбільша частка інноваційно активних підприємств у
переробній промисловості, зокрема на підприємствах з виробництва коксу,
продуктів нафтоперероблення (33,3%), хімічній і нафтохімічній промисловості
(21,6%) та машинобудуванні (23,3%).
Найбільша частка
інноваційно активних у загальній кількості промислових підприємств регіону у м.
Києві (33,4%), Івано-франківській (30,6%) та Вінницькій (23,9%) областях. В
цілому лише у 10 регіонах частка інноваційно активних промислових підприємств
перевищувала середній рівень інноваційної активності промислових підприємств
України – 14,2%.
Питома вага інноваційних
підприємств серед відкритих акціонерних товариств становила 22,7 %,
закритих акціонерних товариств — 20,9 %, спільних товариств — 20,8 %, державних
підприємств — 19,4 % [22].
Із загальної
кількості інноваційних підприємств 420 — реалізовували продукцію, нову для
ринку України, обсяг якої становив 22,3 млрд. грн., або 3,7% обсягу
реалізованої промислової продукції. Майже половину з них становили підприємства
машинобудування, обсяг реалізації інноваційної продукції на яких склав 9,6
млрд. грн., або 11,2% обсягу реалізованої продукції галузі; 65 підприємств з
виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (1,8 млрд. грн. і
2,1%); 51 підприємство хімічної та нафтохімічної промисловості — (5,7 млрд.
грн. і 15,5%). 
Понад дві третини
реалізованої інноваційної продукції, що була новою для ринку (15,1 млрд. грн.),
припадає на підприємства з чисельністю працюючих від 1 тис. до 5 тис. осіб
(7,2% обсягу реалізованої продукції даної категорії підприємств); з чисельністю
5 тис. і більше — 3,0 млрд. грн. (1,6%); від 500 до 1 тис. — 2,5 млрд. грн.
(3,6%) [21].
Продукцію, що
була новою тільки для підприємства (вже виготовлялася на інших підприємствах,
але є новою або істотно поліпшеною для даного підприємства), реалізовували 743
підприємства (17,9 млрд. грн., або 3,0% обсягу реалізованої промислової
продукції). Як і раніше, значну їх кількість склали підприємства
машинобудування — 204 (3,8 млрд. грн. і 4,4%), з виробництва харчових
продуктів, напоїв та тютюнових виробів — 198 (2,7 млрд. грн. і 3,2%), хімічної
та нафтохімічної промисловості — 83 (0,6 млрд. грн. і 1,5%) (рис. 2.1).
  
Рис.
2.1. Розподіл підприємств, що реалізовували інноваційну продукцію за
чисельністю працюючих, %
На 47,4%, у порівняні з 2000 роком, збільшилась
кількість впроваджених нових маловідходних, ресурсозберігаючих і безвідходних технологічних
процесів (рис. 2.2).
  
Рис. 2.2. Впроваджених нових маловідходних,
ресурсозберігаючих і
безвідходних технологічних процесів
У 2007 році
обсяги витрат на інноваційну діяльність склали 10,8 млрд. грн., 68,8% з яких
спрямовано на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення, 7,3% —
на виконання науково-дослідних розробок силами підприємств (внутрішні НДР),
1,8% — на придбання результатів НДР інших організацій (зовнішні НДР), виконаних
іншими організаціями для розробки нових або вдосконалених продуктів та
процесів, 3,0% — на придбання інших зовнішніх знань (нових технологій, у т.ч.
виключних майнових прав власності на винаходи, корисні моделі, промислові
зразки; комерційних таємниць; проектів; товарних знаків, придбаних у зв’язку з
проведенням підприємством інновацій; інжинірингових, консалтингових послуг) та
19,0% — інші витрати (рис. 2.3). 
  
Рис.
2.3. Розподіл загального обсягу витрат за напрямами інноваційної діяльності
Максимальні
витрати на інноваційну діяльність здійснили підприємства металургії і
виробництва готових металевих виробів (26% загального обсягу таких витрат по
економіці) та машинобудування (24%). При цьому в металургії майже у повному
обсязі витрати понесені на придбання машин, обладнання та програмного
забезпечення.
Основним джерелом
фінансування інноваційної діяльності як і в попередні роки були власні кошти
суб’єктів господарювання. Одночасно збільшилась частка залучених коштів в
загальному обсязі фінансування. За рахунок активного кредитування інноваційної
діяльності частка власних коштів підприємств, спрямованих на ці цілі,
зменшилась з 88% у 2005 до 74% у 2007 році. 
У 2007 році з
1186 промислових підприємств, що впроваджували інновації, 898 витрачали кошти
на придбання машин, обладнання і програмного забезпечення, 515 впроваджували
нові технологічні процеси, 564 освоювали виробництво інноваційних видів
продукції. Це свідчить, що у більшості випадків інновації впроваджуються
комплексно, одночасно за декількома напрямами.
У 2007 році в 7
регіонах частка інноваційної продукції у загальному обсязі реалізації
промислової продукції регіону перевищувала середній рівень по Україні – 6,7%.
Найбільшим цей показник був у Волинській області – 38,3% (рис. 2.4).
  
Рис.
2.4. Частка реалізованої інноваційної продукції у загальному обсязі реалізації
промислової продукції за регіонами України у 2007 році
З метою
здійснення нововведень 268 підприємств придбали 1438 нових технологій, з яких
297 – за межами України. Із загальної кількості технологій: 555 придбано разом
з цілеспрямованим прийомом на роботу кваліфікованих фахівців; 528 – з
устаткуванням; 138 – як результат досліджень і розробок; 96 – за договорами на
придбання прав на патенти, за ліцензіями на використання винаходів, промислових
зразків, корисних моделей; 40 – за угодами на придбання технологій та ноу-хау.
До основних причин, що сповільнюють розвиток
інноваційного підприємництва та підприємницької конкуренції в Україні треба
віднести насамперед такі:
— 
недосконалість
законодавчої й інституційної бази розвитку інноваційного підприємництва,
невирішеність багатьох питань у патентно-ліцензійній сфері;
— 
відсутність
ефективної системи стимулювання бізнесменів до роботи на ринку високих
технологій, недосконалість механізмів економічної та моральної мотивації винахідництва.
Зокрема, система оподаткування в Україні недостатньо спрямована на стимулювання
розвитку інноваційного підприємництва. Практично відсутній механізм заохочення
інвестування частин прибутку у виробництво, не створено стимулів щодо
науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт;
— 
низька
активність використання об’єктів інтелектуальної власності у секторі малого та
середнього підприємництва, недооцінка підприємствами інтелектуального капіталу,
що призводить до спрямування ресурсів фінансової сфери на інвестування
підприємств «старопромислових галузей», а не до інноваційно активних
підприємств чи науково-дослідних розробок. Так, частка коштів вітчизняних
інвесторів у загальних обсягах фінансування інноваційної діяльності промислових
підприємств не перевищує 0,2%;
— 
відсутність
ґрунтовних досліджень негативного впливу на здоров’я населення та екологічного
навантаження від імпорту зарубіжних технологій у секторі малого та середнього
підприємництва у довгостроковій перспективі, що посилює загрози демографічної
кризи, техногенних та екологічних катастроф;
— 
значна
неадекватність між наявними джерелами фінансування та потребами інноваційного
розвитку. Традиційні засоби фінансування непристосовані до впровадження
інновацій. Це особливо стосується ранніх стадій інноваційного циклу.
Стримується інвестування у довгострокові проекти через нестачу власних коштів у
підприємств та низький життєвий рівень громадян;
— 
існування
проблем, пов’язаних з обмеженістю доступу підприємців до фінансових-кредитних
ресурсів, які можна отримати у більшості випадків лише на короткий термін, тоді
як інноваційні процеси потребують довготермінового і масштабного фінансування;
— 
недостатня
державна підтримка інноваційної діяльності, зокрема науки, освіти, наукових
фундаментальних і прикладних досліджень. Так, незважаючи на задекларовані у
законодавстві заходи щодо державного сприяння інноваційним підприємствам,
реальна підтримка держави відсутня. Понад 90% підприємств у 2007 році
здійснювали інновації за рахунок власних коштів, обсяг яких становив майже три
чверті загального обсягу витрат (8,0 млрд. грн.). Кредити для проведення
інноваційної діяльності отримали 145 підприємств (2,0 млрд. грн.), кошти
іноземних інвесторів отримали 23 підприємства (0,3 млрд. грн.), підтримку
державного та місцевих бюджетів отримали лише 57 підприємств в Україні;
— 
нерозвиненість
економічного механізму управління. Для багатьох підприємців в Україні ризик
втратити ринки збуту через торговельні обмеження є більшим, ніж через
технологічну відсталість виробництва й гіршу якість продукції;
— 
нерозвиненість
інноваційної інфраструктури, відсутність розвиненого венчурного підприємництва
[65].
Фактичне фінансування
науково-технічної діяльності з державного бюджету упродовж останніх п’яти років
не перевищує 0,4% від ВВП, тоді як Законом України „Про наукову і
науково-технічну діяльність” передбачено 1,7%. Обсяг інноваційних витрат у 2007
році склав 10,8 млрд. грн., з яких 68,8% використано для придбання засобів
виробництва, 7,3% — на проведення власних науково-дослідних розробок, 1,8% — на
придбання результатів науково-дослідних робіт інших організацій, і лише 3% — на
придбання нових технологій.
Крім того, спостерігається
істотна диференціація фінансування інноваційної діяльності за регіонами.
Наприклад, у 2007 році найменший показник загальних обсягів фінансування
інновацій на одного мешканця спостерігався у Тернопільській області (17,42
грн.) та м. Севастополі (0,48 грн.), а найбільший – у м. Києві (612,94 грн.) та
у Донецькій області (576,32 грн.). Отже, недостатнє фінансування інноваційної
діяльності є причиною низької інноваційної активності підприємств, а з іншого
боку — може вважатися наслідком низького рівня інноваційного розвитку регіону.
Так, відсутність сучасних науково-технічних розробок у підприємств і низький
попит на них призводить до невиправданості подальших витрат на інноваційну
діяльність та не дозволяє підприємствам одержувати фінансування з державного
бюджету для реалізації інноваційних проектів.
Ризик
неповернення витрачених на НДДКР коштів зумовлює низьку активність банків та
інших фінансових установ у фінансуванні інноваційної діяльності і, як наслідок,
відсутність коштів у підприємств на реалізацію інноваційних проектів. Кредити
Державної інноваційної компанії для більшості інноваційних підприємств є
недоступними через високі відсоткові ставки.
Нерозвиненість
інноваційної інфраструктури та низька її якість зумовлюють високі витрати,
пов’язані з пошуком інформації про інноваційні розробки та партнерів у сфері
комерціалізації технологій і винаходів, захистом прав інтелектуальної
власності, несумлінною конкуренцією у цій сфері. Зростають міжрегіональні
диспропорції у розміщенні інституційної інфраструктури інноваційної діяльності.
Як наслідок,
знижується престижність інтелектуальної праці через значні затрати часу на
НДДКР та відсутність адекватного матеріального заохочення. Незважаючи на високу
оцінку якісного складу працівників сфери науки в Україні, відбувається
прогресуюче скорочення наукового потенціалу у галузях природничих та технічних
наук через внутрішню та зовнішню міграцію кадрів. Частка осіб, зайнятих
дослідженнями і розробками в Україні, становить приблизно 0,6% від загальної
кількості зайнятих при середньому значенні цього показника для країн ЄС – 1,2%.
З огляду на важливість ролі держави у створенні
сприятливого інституційного середовища для активізації інноваційної діяльності
малих і середніх підприємств в Україні необхідно реалізувати комплекс дієвих
заходів, зокрема:
— 
забезпечення
фінансування інноваційного процесу, збільшення частки фінансування витрат на
науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи; 
— 
розроблення
та реалізація системи заходів з активізації інвестиційної діяльності
комерційних банків, їх зацікавлення у довгостроковому кредитуванні, а також
застосування поряд з кредитами нетрадиційних способів фінансування інноваційних
проектів – франчайзингу, лізингу, факторингу та форфейтингу, що створить
необхідні умови для переміщення доходів з низькотехнологічних сегментів
економіки у високотехнологічні та сприятиме переходу до моделі інноваційного
розвитку;
— 
збільшення
потоків іноземних інвестицій у вітчизняні інноваційні процеси;
— 
формування
належного правового середовища для розвитку інноваційної та науково-технічної
діяльності, підвищення мотивації підприємця до високопродуктивної і
високоякісної діяльності через вдосконалення системи економічного стимулювання
шляхом внесення змін до податкового, митного законодавства, прийняття Закону
про корпорації; 
— 
розробка
і впровадження урядової програми, яка забезпечить додаткове фінансування з
державного бюджету витрат авторів на патентування науково-технічних розробок;
— 
сприяння
розвитку високорозвиненого фондового ринку, венчурного підприємництва, загалом
інвестиційно-фінансового сектора економіки; забезпечення державної підтримки
інноваційного підприємництва через створення венчурних фондів, капітал яких на
30-40% формуватиметься за участю держави;
— 
удосконалення
системи захисту прав інтелектуальної власності через узгодження вітчизняної
нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності з міжнародними
стандартами; 
— 
сприяння
розвитку малих та середніх вітчизняних інноваційних підприємств, що забезпечить
поширення інноваційного підприємництва, розгортання в його середовищі
економічної конкуренції;
— 
забезпечення
розвитку інноваційної інфраструктури, створення регіональних інноваційних
центрів;
— 
розроблення
системи експертизи імпортованих технологій за чіткими критеріями; запровадження
санкцій для підприємств, які використовують імпортні технології, що погіршують
стан довкілля, особливо, якщо є вітчизняні аналоги з нижчим рівнем небезпеки
для навколишнього середовища;
—    формування
інноваційної культури суспільства: підтримка наукових видавництв, наукових та
науково-популярних видань, розширення освітніх програм, підвищення рівня
навчального і наукового процесу тощо[65].
Основні заходи
державного забезпечення інноваційної діяльності в Україні, які забезпечать
розвиток підприємництва на інноваційній основі подані нижче.
Таблиця 2.2 Система технічних і
інституційно-організаційних заходів забезпечення реалізації інноваційного
розвитку України








Заходи державного
забезпечення інноваційної моделі розвитку України


Зміст заходів державного
забезпечення інноваційної моделі розвитку України




Формування внутрішнього
ринку високих технологій


— 
політика
модернізації та технічного переобладнання діючих підприємств;
— 
реалізація
державних програм ресурсо- та енергозбереження;
— 
забезпечення
платоспроможного попиту на засоби технічного і технологічного оновлення
агропромислового комплексу;
— 
технічне
переоснащення оборонного комплексу;
— 
забезпечення
внутрішнього платоспроможного попиту в сфері сучасних інформаційних послуг;
— 
реалізація
державної програми виробництва медичних препаратів та медичної техніки;
— 
технічне
та технологічне переобладнання навчального процесу на всіх його ланках;
— 
інформатизація
системи бух обліку;
— 
оновлення
побутової техніки довготривалого користування.




Інституційно-організаційне
забезпечення реалізації пріоритетів технологічного розвитку


— 
кардинальне
поліпшення фінансування науки;
— 
зміцнення
матеріально-технічної бази наукових установ;
— 
інституційне
забезпечення державної науково-технічної та інноваційної політики:
удосконалення чинної та розробка нової нормативної законодавчої бази
науково-дослідницької діяльності; 
— 
розвиток
патентно-інформаційної бази;
— 
удосконалення
системи стандартизації та сертифікації наукової продукції; 
— 
розвиток
системи стимулювання науково-технічної діяльності;
— 
поглиблення
міжнародного співробітництва у інноваційній сфері;
— 
збереження
кадрового потенціалу науково-технічної сфери;
— 
інтеграція
освіти, науки та виробництва;
— 
кооперація
малого, середнього і великого підприємництва у сфері інноваційних технологій;
— 
розвиток
спеціальної інфраструктури інноваційного підприємництва




Логіка державної
підтримки розвитку науки і техніки ґрунтується на тому, що чим більше коштів
буде вкладено у науку, тим більшою буде віддача від неї. Поступово вона навіть
сама себе буде фінансувати. Отже одним із наслідків науково-технічного розвитку
має стати комерціалізація результатів наукових досліджень. А це, в свою чергу,
обумовить формування спеціальних фондів, які будуть зменшувати інноваційні
ризики високотехнологічних підприємств. Роль держави у науково-технічному
розвитку країни може бути посиленою введенням держзамовлення на впровадження у
виробництво пріоритетних інновацій.
Зазначимо, що всі
заходи мають вплив на розвиток інноваційної економіки в Україні лише за умови
формування їх матеріального підґрунтя. Отже головною проблемою держави є, на
наш погляд, матеріальне забезпечення стратегічних планів держави щодо
інноваційної моделі економіки України, тобто необхідно активізувати систему
економічних важелів, що забезпечують реалізацію стратегії інноваційного
розвитку. Головними з важелів уявляються бюджетно-податкові, грошово-кредитні і
структурно-інвестиційні. Саме на них повинна спиратися макроекономічна політика
держави, тим більше, що вона має ціллю збудувати в Україні соціально
орієнтовану інноваційну економіку. Саме ці пріоритетні напрями державної економічної політики певною мірою
обумовлюють і науково-технічну, і амортизаційну, і цінову, і антимонопольну, і зовнішньоекономічну, і митну, і
валютну, і інші її напрями, що й зумовлює ефекти соціально-економічної політики в цілому.
Зрозуміло, що реалізація
зазначених заходів держави в сфері науково-технічного стану та розвитку науки і
техніки в Україні здатна забезпечити технологічний прорив нашої країни, вирішити
проблему розвитку продуктивних сил та, можливо, забезпечити реалізацію
цільового орієнтиру України – побудувати соціально орієнтовану ринкову
економіку на інноваційних засадах.
Розділ III. Державне
регулювання підприємництва в Україні та напрями його вдосконалення
3.1
Необхідність державного регулювання підприємницької діяльності в умовах трансформаційної
економіки
Як відомо,
взаємодія елементів ринкового механізму підпорядкована вимогам певних законів:
грошового обігу, вартості, попиту і пропозиції. А реалізовується це через
завдання, які ставить перед собою кожен учасник ринкових відносин: прагнення
максимуму прибутків і раціоналізація вибору. Тобто ринкова система за своєю
природою є саморегульованою і в економічній літературі вона носить назву «вільного
ринку», ідея якого належить класику політичної економії Адаму Сміту, який
у своїй роботі «Дослідження про природу й причини добробуту націй» [69]
стверджував, що «вільна гра ринкових сил» створює гармонійний устрій, в якому
індивідуум, прагнучи задовольнити свої інтереси, навіть не бажаючи того, сприяє
інтересам суспільства більш ефективно, ніж коли б він бажав це зробити. Проте
егоїзм, який спонукає підприємця до дії, складає лише частину ринкового
механізму. Регулятором, який стримує економічний суб’єкт, що прагне безмежно
задовольняти свою жадобу до прибутку, є конкуренція. Вона зводить егоїстичні
інтереси діючих у ринковій економіці суб’єктів до певної гармонії, до ринкової
рівноваги. Саме тому в класичній ліберальній економічній теорії держава відіграє
лише підпорядковану роль. Функції держави обмежуються забезпеченням
правопорядку, національної оборони тощо. Втручання в економіку з боку держави
торкалось лише гарантування для всіх суб’єктів господарської діяльності
основних економічних свобод, а саме: свободи займатися будь-якою господарської
діяльністю, свободи конкуренції і торгівлі.
Слід однак
звернути увагу на той факт, що Адам Сміт, ніколи не розглядав ринкову економіку
як сферу, де кожен суб’єкт робить все, що йому заманеться. В умовах ринку дійсно
можна робити все, але якщо хтось діє так, що ринок цього не сприймає (тобто
всупереч його законам), то ціною індивідуальної свободи стає економічний крах.
Довгий час
ринкова економіка діяла як саморегульована система. Однак можливості ринкового
механізму саморегулювання не безмежні. Зокрема, він не в стані гарантувати
вирішення всіх соціально-економічних проблем сучасного суспільства. Механізми
ринку дозволяють людям задовольняти лише ті потреби, які виражаються через
попит. Але ж є і потреби, які не можна виміряти в грошах і перетворити на
попит. У будь-якій економіці чистого “вільного підприємництва” (якого, до речі,
немає в жодній найрозвинутішій країні) залишається принаймні три сфери,
непідвладні ринковому механізму – це: екологія, соціальна сфера, сфера
колективного користування товарами і послугами (національна оборона, охорона
громадського порядку, державне управління тощо).
Досвід показує,
що чисто ринкове регулювання цих сфер веде до серйозного порушення екологічного
балансу, крайнього загострення соціальних конфліктів, обмеження доступу
громадян до товарів і послуг колективного користування. Так, орієнтація
економіки виключно на попит призвела до втягнення у господарський оборот
настільки великого обсягу природних ресурсів, що це негативно вплинуло на
екологічний стан не тільки окремих країн, але і планети в цілому. Негативний
вплив чисто ринкових механізмів на соціальні процеси проявився через глибоке
майнове розшарування суспільства, масове безробіття, зубожіння значної частини
населення, що на початку 20 ст. до крайніх меж загострило соціальні конфлікти.
Все це свідчить
про те, що висока ефективність економічної системи в сучасних умовах не може
бути досягнута чисто ринковим її регулюванням. Економіка потребує механізмів
додаткового регулювання. І, як свідчить досвід розвинутих країн, таким
механізмом має бути механізм державного регулювання.
Термін «регулювання»
(від латинського «regula» – правило) означає робити що-небудь для отримання
бажаних результатів, досягнення потрібних показників. Регулювання економіки –
це вплив органів управління на економіку з метою підтримки
фінансово-господарських процесів на певному рівні і недопущення небажаних явищ.
Економічна
діяльність держави в цих умовах полягає у доповненні ринкових механізмів
державними для вирішення проблем, які вони не здатні вирішувати. Характер
взаємодії держави і ринку як основних компонентів в сучасних економічних
системах визначають функції держави у згладжуванні недосконалості ринкових
важелів, запобіганні їх негативному впливу на розвиток національної економіки.
У західній
економічній літературі термін «регулювання» має два значення. У широкому
розумінні він ототожнюється з державним втручанням в економіку загалом, у
вузькому – здебільшого з адміністративно-правовою регламентацією діяльності
бізнесу.
Протягом ХХ ст.
погляди вчених на роль і місце ринкової економіки в процесі суспільного
відтворення неодноразово змінювались. З’являлись роботи, в яких робився наголос
на тому, що вільний ринок з його саморегулюючим механізмом – це історично
пройдений етап і в нових умовах сам по собі ринок нездатний забезпечувати
високу ефективність економіки і вирішувати низку сучасних соціальних проблем.
Одним із
визначних теоретиків регульованої економіки був англійський економіст Джон
Кейнс, який обґрунтував об’єктивну необхідність і практичне значення державного
регулювання ринкової економіки. За теорією Кейнса основними об’єктами
державного регулювання є обсяги виробництва, зайнятість, доходи і ціни, рівень
яких забезпечується підвищенням попиту, зростанням інвестицій, експорту та
державних витрат. Кейнсіанська концепція зайнятості та стабілізаційної політики
була покладена в основу багатьох моделей державного регулювання економіки країн
капіталістичного світу в період після другої світової війни.
Іншою економічною
теорією макроекономічного регулювання економічних процесів в умовах ринкової
системи господарювання, була неокласична теорія, представники якої вважають, що
ринок може бути внутрішньо стабільним і здатним відновити порушену рівновагу в
умовах достатньо лібералізованої економіки. А державне втручання при цьому має
бути мінімальним, спрямованим лише на усунення факторів, які обмежують
гнучкість цін, заробітної плати і вільну конкуренцію. В цілому ж, політика
державного втручання в економіку, на думку неокласиків, є неефективною і
дестабілізуючою.
Представники
монетаристською школи вважають головним фактором нестабільності гнучку
кредитно-грошову політику держави, яка орієнтується на регулювання сукупного
попиту.
На думку
представників монетаристської теорії, основою забезпечення стабільної
економічної ситуації в країні є реалізація політики довгострокового помірного
нарощування обсягів грошової маси стабільними темпами, незалежно від коливань
сукупного попиту.
Дещо іншої
концепції дотримуються прихильники теорії «економічної пропозиції». Вони
вважають незадовільною будь-яку політику, спрямовану на регулювання сукупного
попиту. На їхню думку, політика держави повинна обмежуватися стимулюванням
підприємницької діяльності і збільшенням сукупної пропозиції шляхом
лібералізації ринку та зниження податків [8, 44].
Слід зазначити,
що жодна з цих концепцій щодо ролі держави у регулюванні економічних процесів
не є ідеальною, кожна з них має свої позитивні і негативні риси і може
забезпечити очікувані результати лише в конкретних ситуаціях.
Важливу роль у
формуванні ефективної моделі ринкової економіки належить державі, причому її
роль має бути достатньо активною і ціленаправленою. Об’єктивними причинами
необхідності державного регулювання сучасного ринкового господарства можна
назвати такі:
—  відсутність досконалої
конкуренції. У багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що
призводить до монополії або олігополії. Монополізм піддається регулюванню з
боку держави, яка намагається зберегти (або створити) конкуренцію на ринках. Тобто
конкуренція і монополізм є діалектичною єдністю протилежностей, в якій
конкуренція виключає монополізм, але в кінцевому результаті веде до нього, а
монополізм виключає конкуренцію, але під впливом держави змушений підтримувати
конкуренцію. Тобто порушення їх співвідношення може негативно впливати на
економічні процеси, тому як монополізм, так і конкуренція потребують державного
регулювання;
—  наявність ринків, де
адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю
саморегулювання, наприклад, ринок робочої сили. У сучасному суспільстві, де
відносини між роботодавцями і продавцями робочої сили визначаються трудовими
договорами, рівень заробітної плати не може різко змінюватись так, як це
регулюється простими моделями попиту і пропозиції. Відплив робочої сили з
однієї галузі в іншу вимагає організації гнучкої системи освіти та
перепідготовки кадрів.
Крім цього, об’єктивна необхідність державного
регулювання економіки обумовлена також тим, що державні та міждержавні
інституції повинні зберігати такі цінності, як стабільність та гармонійність
суспільства, збереження і відтворення природного, національно-історичного та
культурного середовища існування людей (народів).
Сучасний етап
формування державної економічної політики в розвинутих країнах світу
характеризується посиленням ролі держави в забезпеченні зовнішньоекономічних
інтересів національної економіки, її економічної і політичної безпеки в умовах
наростання міжнародної конкуренції, інтеграції і відкритості систем
господарювання. У сучасних умовах розвитку світового господарства економічна
роль держави залежить не від ступеня втручання в ринкові механізми, а від
участі у забезпеченні внутрішніх і зовнішніх умов ефективного функціонування
національної економіки у світовому економічному просторі.
Питання про те,
які зміни відбуваються у функціях держави в умовах глобалізації світової
економіки привертає сьогодні значну увагу політологів та економістів. Деякі
фахівці вважають, що роль інституту держави в межах країни зменшується. Зокрема,
відомий політичний діяч сучасності Дж. Сорос вважає, що вільна конкуренція
створює більше багатства, ніж урядовий контроль; глобалізація утримує держави
від зловживання владою і пропонує такий рівень свободи, якого жодна держава
надати не може. Але поширена і інша думка щодо ролі держави в епоху
глобалізації [7], якої дотримуємось і ми. Роль держави зростає, але в умовах,
коли капітал стає інтернаціональним, а трудове населення залишається
національним, ця роль трансформується, держава намагається контролювати
глобальні мережі, по яких відбувається потужне і швидке переміщення капіталу, і
за можливістю впливати на процес економічної глобалізації у своїх інтересах,
трансформуючи для цього власну соціально — економічну стратегію.
Однак визнання
того, що основою високоефективного сучасного виробництва може бути лише
регульована ринкова економіка, не гарантує досягнення ефективності. В світі
існує багато країн, які додержуються цієї тези, але мають низькоефективну
економіку й багато невирішених соціальних проблем.
Проблема полягає
у надзвичайній складності механізму регулювання економічних процесів. Основними
вимогами до побудови такого механізму є: оптимальне співвідношення між
ринковими та позаринковими регуляторами та чітке визначення важелів та чинників
позаринкового регулювання.
Ці характеристики
визначаються як шляхом розвитку суспільства в цілому, так і конкретними умовами
тієї чи іншої країни. До основних факторів, що визначають рівень державного
регулювання економічних процесів відносяться фактори, які характеризують
менталітет населення, його культурні надбання, рівень відкритості економіки та
технологічного розвитку, рівень зайнятості та добробуту населення, якість
державного апарату управління, конкурентоспроможність країни на міжнародних
ринках. Пошук оптимальних співвідношень між державними та ринковими механізмами
регулювання економічними процесами є системоутворюючими елементами у формуванні
сучасних механізмів управління економікою. На теперішній час ці питання
займають центральне місце у дискусіях учених-економістів, політологів,
соціологів, юристів.
Роль держави та
співвідношення її регулювання з ринковим саморегулюванням у підприємницькій
сфері є не менш актуальною проблемою сучасної економічної дійсності. З початком
перехідного етапу в Україні, як і в багатьох інших постсоціалістичних країнах,
державу проголосили антиподом ринку. Але хаос, який запанував в економіці
країни через істотні прорахунки в ході спроб докорінного реформування системи
регулювання і управління, привів до різкого зниження ефективності більшості
підприємств та господарського комплексу в цілому. Необхідно зазначити, що управління господарською (підприємницькою) діяльністю,
особливо державне управління на рівні національної економічної системи, тісно пов’язане з її державним регулюванням. 
Держава
і підприємництво вступають у відносини, в яких кожна зі сторін має значний
вплив. Держава має потребу в підприємництві, оскільки ринкова система
забезпечує її (без особливих додаткових витрат) матеріальними ресурсами,
послугами і товарами, фінансовою підтримкою державних програм і т.п. В свою
чергу, підприємництво має потребу в державі, оскільки йому необхідне
законодавство, що регламентує правила економічної діяльності, її безпеки,
захисту і стабільності, а також функціонування монетарної системи, стабільної
економічної і соціальної інфраструктури. Підприємництво покладається на
конституційний захист і державну підтримку підприємництва як основного
інституту суспільства, що забезпечує одержання прибутку, зайнятість населення і
підвищення його життєвого рівня. Результатом таких взаємин є «змішана»
економіка, у якій взаємодіють її суспільний та приватний сектори.
Державні
органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результати
її здійснення залежать від держави. Держава встановлює «правила гри» на ринку.
Відносини між державою і підприємництвом можуть виявлятися у конфліктах чи
тертях, однак ці відносини не є настільки ворожими, як це іноді намагаються
представити. Адже саме державне регулювання створює те середовище, у якому
діють підприємці, забезпечуючи захист права власності, виконання договірних
зобов’язань і т.п., що є істотним для діяльності підприємців. Така ворожість
більше стосується посадових і службових осіб державних органів, котрі
зловживають своїми повноваженнями, порушують права і законні інтереси
підприємців.
Держава
гарантує дотримання законних прав та інтересів кожного підприємства. При здійсненні
господарської і іншої діяльності підприємство має право з власної ініціативи
приймати будь-які рішення в межах чинного законодавства України. Окрім
передбачених законодавством випадків, втручання державних і громадських
органів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється.
Збитки (включаючи очікуваний, але не одержаний прибуток), заподіяні
підприємству з вини державних органів або їх службових осіб, мають бути
відшкодовані за рахунок останніх.
Держава
забезпечує будь-якому підприємству рівні економічні і правові умови
господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку, здійснюючи його
регулювання за допомогою економічних методів та антимонопольні заходи;
забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які впроваджують прогресивні
технології і створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств
шляхом надання пільг при оподаткуванні та одержанні державного кредиту,
створення фондів сприяння розвитку малих підприємств тощо [4, с.26]. 
Взагалі, на
сьогодні необхідність втручання держави в економіку та її сфери все ж таки
визнали вітчизняні вчені-економісти. Переважна більшість із них притримується
позиції активного державного регулювання економіки саме в період
трансформаційних змін. Як цілком слушно, на наш погляд зазначає
А.С. Гальчинський, «держава може залишити економіку лише там і тоді, де і
коли будуть сформовані та ефективно діятимуть повноцінні ринкові механізми…»[1]
Подальший
розвиток зазначена точка зору отримала у підході А. Ластовецького, який не
обмежує активної ролі держави періодом системних змін і підкреслює, що «чим
складніший ринковий механізм, тим складніший і витонченіший інструментарій його
регулювання, а звідси втручання держави має бути значно кваліфікованішим та
професійнішим, але ніяким чином не менш потрібним». Такий підхід, і з цим не
можна не погодитись, більш відповідає сучасним реаліям господарювання
розвинутих країн світу [50, 51]. Постає питання про знаходження форми
оптимальної участі держави у всіх процесах ринкової трансформації. При чому
участі не задля участі як такої, а з метою регулювання з позицій дострокової
економічної перспективи. 
Найбільш
прийнятним і оптимальним варіантом відносин між державою і підприємництвом
варто вважати, на думку дослідників підприємництва, відносини співробітництва.
Необхідність у відносинах співробітництва між державою і підприємництвом,
зокрема, підтверджується досвідом і успіхами Японії, Кореї, Тайваню й інших
держав, чиї національні стратегії характеризуються тісною співпрацею між
державою і підприємництвом в ім’я досягнення визначених позицій в обраних
галузях світового ринку. Ті ж країни, чиї стратегії характеризувалися твердими
чи навіть антагоністичними відносинами держави і підприємництва, були,
відповідно, менш успішними на світовому ринку.
Крім
того, сучасний період розвитку суспільства характеризується глобалізацією
підприємництва, створенням міжнародних об’єднань підприємців, а також
підсилюється можливостями використання передових технологій для економічного
розвитку держав, внаслідок чого багато держав допомагають, направляють,
регулюють і контролюють підприємництво для досягнення технологічної переваги.
Таким чином, зростання конкуренції на світовому ринку, глобалізація бізнесу і
підвищення значимості інновації підсилюють, у свою чергу, необхідність розвитку
відносин співробітництва між державою і підприємництвом [32, с. 23].
Отже,
державне регулювання підприємницької діяльності є діяльністю держави в особі
його органів, спрямованою на забезпечення публічних інтересів шляхом
використання засобів взаємодії у регулюванні підприємницьких відносин;
підставою для державного регулювання підприємництва є необхідність забезпечення
реалізації й охорони публічних (державних і суспільних) інтересів, а також
державного контролю над процесом підготовки регуляторних актів і відстеження
діючих державних регулювань як в органах виконавчої влади, так і в інших
органах державної влади [24].
Досвід країн з
розвинутою економікою показує, що розробка та реалізація державної політики
розвитку підприємництва здійснюється на принципах довгостроковості,
стабільності, юридичної захищеності інтересів як підприємців-товаровиробників,
посередників, так і споживачів їх продукції та послуг. На основі цього між
державою, яка виступає акумулятором суспільних інтересів, та підприємницькими
структурами формуються певні економічні взаємовідносини. Ці взаємовідносини
регламентуються діючим законодавством, основними положеннями якого встановлено:
мінімум прямого втручання держави у господарську діяльність підприємств,
розширення сфери і методів непрямого регулювання (втручання), спрямованих на
створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та сприяння конкуренції
між товаровиробниками.
На теперішній час
в українській економічній літературі сформульовано основні принципи державного
регулювання розвитку підприємництва [24]. Розходження у позиціях різних
дослідників з цього питання незначні, що дає підстави для їх узагальнення.
Основними принципами побудови системи державного
регулювання розвитку підприємництва є: системність, ефективність,
справедливість, відповідальність, послідовність, узгодженість та
компромісність, оптимального співвідношення важелів державного регулювання.
Принцип
системності передбачає інтеграцію в цілісну систему елементів, які
формують довгострокові цілі й поточні завдання соціально-економічного розвитку,
а також елементів, що утворюють підсистему регуляторів. Щодо, підсистеми
регуляторів то в ній виділяються наступні регулятивні блоки: грошово-кредитний
(монетарний); бюджетно-податковий; зовнішньоекономічний; соціальний. Кожен з
цих блоків містить інструменти, використовуючи які, можна впливати на
економічні процеси, та досягати поставлені цілі.
Принцип
ефективності зумовлює необхідність оцінки кожного заходу спрямованого на
регулювання державою підприємницької діяльності за критеріями його доцільності,
ефективності й можливих наслідків дії на розвиток підприємництва і національної
економіки в цілому. Заходи регулювання повинні бути спрямовані на досягнення
стратегічної мети розвитку підприємництва, сприяючи одночасно зростанню
добробуту населення, його зайнятості, вирішенню соціальних проблем суспільства.
Принцип
справедливості повинен забезпечувати рівність прав усіх без винятку суб’єктів
підприємницької діяльності щодо можливості заснування власної справи, доступності
до фінансових, матеріальних та інших ресурсів.
Принцип
відповідальності передбачає забезпечення адресності в прийнятті рішень стосовно
змін у системі управління підприємницькою діяльністю з боку урядових структур і
персональної відповідальності за доцільність їх використання. Принцип
відповідальності спрямований на підвищення вимог до управлінського персоналу
вищих урядових ланок національної економіки, які приймають рішення щодо змін
політики регулювання розвитком підприємництва.
Принцип послідовності
зумовлює необхідність узгодження заходів регулювання з досягненням стратегічної
мети розвитку підприємництва, та суспільства в цілому.
Принцип
узгодженості та компромісності державних, колективних та особистих інтересів.
Заходи з регулювання розвитку підприємництва повинні враховувати економічні
інтереси всіх суб’єктів господарських відносин: держави, підприємницьких
структур, власників і найманих працівників. Як відомо, характер виробничих
відносин визначається відносинами власності на засоби виробництва та
виготовлену продукцію; ці відносини проявляються, перш за все як інтереси
суб’єктів господарювання. Оскільки в ринковій економіці кінцевою метою
підприємницької діяльності є одержання прибутку від реалізації виготовленого
товару (надання послуги), кожний суб’єкт ринкових відносин повинен бути
зацікавлений у результатах виробництва та отриманні своєї частини доходу. І
механізми державного регулювання повинні забезпечувати реалізацію цих
інтересів. Але суть і особливості підприємницької діяльності, яка здійснюється
в умовах ринкової економіки та зовнішнього середовища, що постійно змінюється,
передбачає не тільки додержання прав підприємців та захист їх інтересів з боку
держави, але і певні зобов’язання підприємців, невиконання яких призводить їх
до відповідальності, що виникає внаслідок порушень законодавства країни або
укладених господарських договорів.
Принцип
оптимального співвідношення важелів державного регулювання та ринкового
саморегулювання розвитку підприємництва. Оскільки ринкове саморегулювання
розвитку підприємництва здійснюється через конкуренцію, то отримання
максимального прибутку можливе за рахунок або поліпшення якості продукції, або
зниження витрат на виробництво. У зв’язку з цим виживає лише той виробник, який
забезпечує високу ефективність виробництва і постійно дбає про пошук і
реалізацію внутрішніх резервів. У кінцевому рахунку це дає змогу сформувати
конкурентоспроможний сектор економіки в найбільш пріоритетних галузях, що
певною мірою сприятиме оптимізації галузевої структури народногосподарського
комплексу.
Хоча в ринковій
економіці держава не може прямо управляти конкурентоспроможністю навіть у
націоналізованих галузях його роль залишається досить значною. На державу
покладається завдання створення найбільш сприятливих відповідних умов в
економіці в цілому та на кожному окремо взятому підприємстві. Як зазначав
академік Лукінов І.І., в держави стратегічна мета в кінцевому результаті
зводиться до створення потужної соціально-орієнтованої та конкурентоспроможної
економіки, яка характеризувалась би ринковим динамізмом, високим технологічним
рівнем, структурною збалансованістю, товарно-грошовою бездефіцитністю та
високим рівнем життя [53].
Державне
регулювання в ринкових умовах повинне бути спрямоване на підтримку конкуренції.
Причому механізм державного регулювання повинен узгоджуватись зі станом її
розвитку. Так, коли обсяги виробництва падають і економіка монополізована, для розвитку
конкуренції державні регулятори повинні бути зосереджені на збільшенні обсягу
виробництва і його демонополізації. В свою чергу, демонополізація може
здійснюватись шляхом зменшення чи роздрібнення, розукрупнення великих
підприємств і прискореного розвитку малих підприємств. В умовах насиченого
ринку і розвиненої конкуренції державне регулювання повинне сприяти експорту
надлишкових товарів і імпорту дефіцитних товарів, насамперед, сировини.
Зазначимо, що
оптимальне поєднання державного регулювання розвитку підприємництва та
ринкового саморегулювання цього процесу виявляється також у поступовому
переході від обмежень в розвитку підприємництва шляхом прямого регулювання до
домінування стимулювання його розвитку через опосередковане регулювання економічних
процесів.
Реалізація цього
принципу тісно пов’язана зі становленням основних інститутів ринку, досягнення
певної «критичної маси» ринкових регуляторів економічних відносин, коли пряме
втручання держави в регулювання економічних процесів, зокрема створення «альтернативної»
економіки на основі підприємництва, органічно поєднується з ринковою
саморегуляцією. На практиці воно полягає у пошуку найбільш прийнятного як для
держави, так і для суб’єктів господарювання співвідношення державного
регулювання розвитку підприємництва і ринкового саморегулювання цього процесу
на рівні первинної ланки.
Отже, суть
регулювання підприємництва з позиції забезпечення найвищої ефективності
господарювання полягає у створенні таких економічних умов, при яких виробнику
було б вигідніше здійснювати довгострокову програму з підвищення ефективності
господарювання на основі інвестицій в освоєння нових технологічних систем, яка
забезпечила б найбільш раціональне використання капіталу протягом тривалого
часового проміжку, орієнтуючись на отримання коротко часових високих кінцевих
результатів господарювання. Особливо важливо забезпечити дієвість цього аспекту
проблеми в сучасних умовах, оскільки значна частина підприємств, не
передбачають довгострокових інвестицій у виробничу сферу і отримання стабільних
прибутків протягом тривалого часу.
Важливим
принципом формування ефективної систем державного регулювання розвитку
підприємництва є принцип довгостроковості, стабільності та передбачуваності
державної політики щодо підприємництва, що дозволяє підтримувати стабільні
умови ефективного господарювання, надає можливість підприємцям планувати свою
діяльність та бути впевненими, що завтра все не зміниться на гірше.
Враховуючи
стратегічний курс України на європейську інтеграцію, важливим принципом державного
регулювання розвитку підприємництва повинен стати принцип гармонізації
(уніфікації) законодавчої бази України у сфері підприємництва із законодавством
ЄС.
Враховуючи, що
вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ) є одним з головних пріоритетів
економічної політики та найважливішим завданням Уряду України, слід зазначити,
що головною перевагою, яку отримають українські підприємці внаслідок цієї
інтеграції стане створення прозорого та передбаченого ділового середовища в
Україні, а також вихід на світові ринки товарів українських товаровиробників.
Це означає, що адміністративні процедури не будуть часто змінюватись, не будуть
запроваджуватися заходи на користь окремих підприємств, а національний
товаровиробник збільшить експорт своїх товарів. Але головний позитивний ефект
від європейської інтеграції і вступу України слід пов’язувати з дією додаткових
стимулів до провадження необхідних внутрішніх реформ. Впровадження
цивілізованих умов конкуренції і прозорого правового поля стимулюватиме загальне
прискорення структурних реформ і створить стимули для підвищення
конкурентоспроможності, активізації ефективної інноваційної діяльності.
Цьому сприятиме
приведення національного законодавства (зокрема, у сфері оподаткування, митного
регулювання, стандартизації та сертифікації, регулювання сфери послуг,
конкурентної політики, охорони інтелектуальної власності) у відповідність до
норм і правил СОТ.
Підвищення
прозорості державної політики, усунення значної кількості персональних
преференцій сприятиме звільненню торгівлі від адміністративного тиску та
водночас усуне потребу лобіювання корпоративних інтересів у парламенті та
уряді. І це стане важливою передумовою для ефективнішої боротьби з корупцією.
Комплексне
використання зазначених принципів дасть можливість впорядкувати систему
регулювання підприємницької діяльності, знизити непродуктивні витрати держави
на виправлення помилок, допущених у результаті безсистемного застосування форм
і методів регулювання у відриві від стратегічних завдань політики сприяння
розвиткові підприємництва, стратегії розвитку національної економіки та
реальної економічної ситуації, що сформувалася в країні на певний період часу.
Отже, державне
регулювання розвитку підприємництва слід розглядати як свідоме формування
пріоритетних заходів держави щодо правового, економічного та організаційного
забезпечення умов розвитку підприємництва, виходячи із інтересів держави,
суспільства та суб’єктів господарювання.
підприємництво
традиціоналістський інноваційний комерційний
3.2 Методи
державного регулювання підприємництва у перехідній економіці в Україні
Між державою як
виразником суспільних інтересів і підприємницькими структурами повинні
будуватись певні економічні відносини, які мають задовольняти не тільки їх
спільні інтереси, а й гнучко реагувати на зміни у зовнішньоекономічному
середовищі.
Держава має бути
зацікавлена у тому, щоб підприємницькі структури ефективно функціонували,
раціонально використовуючи всі види ресурсів. Не втручаючись у роботу
підприємств, держава повинна здійснювати контроль за неухильним виконанням
чинного законодавства, а також прийнятих рішень регіональними і місцевими
органами влади щодо цільового використання наданих пільг, встановлених вимог до
збереження навколишнього середовища тощо.
Формування
законодавчої бази розвитку підприємництва передбачає, перш за все, встановлення
правових гарантій для забезпечення захисту приватної власності; розробку і
реальне застосування законодавчих і нормативних актів, спрямованих на
стимулювання малого бізнесу, усунення правових суперечностей і скасування
положень, що стримують розвиток приватної ініціативи.
Механізм
державного регулювання розвитку підприємництва як складова механізму
регулювання ринкової економіки в країні включає певні правові норми, які
регламентують діяльність суб’єктів ринку, і виступає як спосіб реалізації
регулюючої ролі держави. Це сукупність важелів та інструментів, за допомогою
яких держава забезпечує організацію та ефективне функціонування підприємництва
відповідно до вимог економічних законів, посередництвом яких реалізуються
економічні інтереси суб’єктів господарювання, потреби суспільства та цілі його
розвитку.
З позицій
системного підходу регулювання розвитку підприємництва слід розглядати як
складну систему, що виконує певні функції з метою створення рівних умов для
всіх суб’єктів підприємництва, особливо малого, допомоги на етапі становлення
або у випадку, коли мале підприємство або індивідуальний підприємець відчуває
певні труднощі. До числа таких функцій системи регулювання розвитку підприємництва
фахівці відносять забезпечуючу, управлінську та регулюючу. Ці функції
виконуються шляхом розробки та реалізації комплексних заходів у рамках єдиної
державної політики, спрямованої на підвищення ефективності підприємництва.
Забезпечуюча
функція полягає в обслуговуванні суб’єктів підприємницької діяльності у відповідності
із Законом України «Про підприємництво» (забезпечення їх матеріально-технічними
ресурсами, сприяння організації інформаційного та кадрового обслуговування).
Управлінська
функція пов’язана із вирішенням організаційно-адміністративних питань,
плануванням, контролем. Вона реалізується організаційно-ресурсним блоком, який
об’єднує спеціалізовані органи державного управління та органи громадської
підтримки малого підприємництва, а також об’єкти інфраструктури, що мають
відповідні ресурси та кадри.
Регулююча функція
реалізується у вигляді концептуально-програмного блоку, який містить концепцію,
цілі, принципи, методи і програми регулювання та підприємництва а також
функціонального блоку, який обіймає головний напрямок діяльності системи,
зокрема законодавчої. Існування таких блоків досить широко висвітлено в
економічній літературі. Щодо МСП самі ці функції повинні стати провідними,
оскільки дозволяють підприємницьким структурам знаходитись в умовах відносної
економічної свободи, здійснювати свою діяльність більш ефективно.
Сукупність
регулюючих заходів, базуючись на яких, держава може законодавчо впливати на
розвиток підприємництва, виходячи із мети розвитку та потреб суспільства, може
бути класифікована у відповідності з обраними класифікаційними ознаками. В
якості класифікаційних ознак впливу держави на розвиток підприємництва нами
визначено: вид взаємодії між державою та підприємницькими структурами, напрям
дії, сфера діяльності, що регулюється, вид нормативно законодавчих актів, метод
впливу на підприємницьку діяльність, рівень дії регулюючих заходів.
Класифікація видів державного регулювання, зміст та напрями його впливу на розвиток
підприємництва наведені в таблиці 3.1.
Таблиця 3.1 Класифікація заходів державного
регулювання розвитку
підприємництва

































Класифікаційні ознаки


Зміст та напрями державного
впливу



1. За видом взаємодії між державою
та підприємницькими структурами
1.1. Директивне підпорядкування:
заходи забороняючі, регламентуючі.


1.2. Економічне заохочення: заходи
захищаючі, підтримуючі, стимулюючі.


2. За напрямом дій
2.1. В сфері правових відносин та
регулювання діяльності підприємства.


2.2. В сфері інституціоналізації
державної політики.


2.3. В сфері забезпечення
конкурентоспроможності економіки в цілому і окремих суб’єктів господарювання,
зокрема.


2.4. У сфері інформаційних та
консалтингових послуг для підприємницьких структур.


2.5. У сфері фінансового
забезпечення та підтримки.


2.6. У сфері кадрового
забезпечення.


3. За сферою діяльності, що
регулюється
3.1. Податкове законодавство.


3.2. Законодавство, що регулює
дозвільно-реєстраційні дії щодо підприємницької діяльності.


3.3. Антимонопольне законодавство.


3.4. Законодавство в сфері
зовнішньоекономічної діяльності.


3.5. Законодавство про цінні папери
і фондовий ринок.


3.6. Законодавство щодо відновлення
платоспроможності та вдосконалення процедури банкрутства.


3.7. Трудове законодавство.


4. За видом нормативно-законодавчих
актів
4.1. Норми Конституції про власність,
про підприємництво, про компетенцію вищих органів влади.


4.2. Господарські закони (в тому
числі кодифіковані – Кодекс законів про працю, Податковий Кодекс тощо).


4.3. Законодавчі акти (постанови
Верховної Ради України; Декрети Кабміну України).


4.4. Підзаконні нормативні акти.


5. За методом впливу на
підприємницьку діяльність
5.1. Прямі – спрямовані
безпосередньо на підприємницькі структури (позики, дотації, пільги).


5.2. Опосередковані – базуються на
захисті інтересів підприємницьких структур, зокрема, МСП (консультаційна та
інформаційна підтримка, навчання, тренінг тощо).


6. За рівнем дії регулюючих заходів
6.1.Макроекономічний – це
загальнодержавна економічна політика.


6.2. Мікроекономічний – це політика
безпосередньо у сфері підприємництва.



За видом
взаємодії між державою підприємницькими структурами заходи державного
регулювання класифіковані нами наступним чином: директивне підпорядкування та
економічне заохочення
Забороняючі (або обмежуючі) заходи, які вводяться в
дію для заборони всіх видів незаконного підприємництва (виробництво та торгівля
зброєю, наркотиками, псевдопідприємництво, тобто створення підприємницьких
структур з метою відмивання «брудних» грошей; незаконна банківська діяльність).
Регламентуючі –
це заходи щодо нормативного регулювання процедури реєстрації суб’єктів
підприємництва та ліцензування предмету їх діяльності; регламентації процедури
банкрутства та припинення існування підприємницьких структур. Крім того,
регламентується порядок оподаткування та кредитування суб’єктів підприємництва.
Встановлюються механізми нарахування та сплати основних видів податків; права і
обов’язки суб’єктів підприємництва, їх відповідальність за скоєння податкових
та інших господарських правопорушень. Важливим аспектом державного регулювання
розвитку підприємницького сектору економіки є регулювання трудових відносин у
сфері малого бізнесу. Зокрема, додержання норм оплати та охорони праці найманих
працівників.
Захищаючі – це
законодавчі заходи щодо захисту прав і законних інтересів суб’єктів
підприємництва від негативного впливу зовнішнього середовища, зокрема, від
демпінгового та субсидованого імпорту; монопольних дій конкурентів та
недобросовісної конкуренції; незаконних дій органів влади різного рівня.
Передбачається забезпечення рівності суб’єктів господарювання незалежно від
виду та мети діяльності, організаційно-правові форми та форми власності
суб’єктів підприємництва.
Існують
підтримуючі заходи, які своєю дією реалізують основний напрямок економічної
реформи, що сприяє розвитку конкуренції, наповненню споживчого ринку товарами
та послугами, створенню нових робочих місць, формуванню нового класу власників
та підприємців. Державну підтримку отримують визначені пріоритетні напрямки
діяльності підприємницьких структур.
Стимулюючі та сприяючі
– це заходи, що формують сприятливе середовище для розвитку підприємництва,
особливо малого, та стимулюють його ефективну діяльність. Такі заходи
здійснюються за такими основними напрямками:
—  формування інфраструктури
підтримки і розвитку підприємництва, особливо малого (бізнес-центри, інкубатори
тощо);
—  створення пільгових умов
використання суб’єктами МСП державних матеріально-технічних та інформаційних
ресурсів, а також науково-технічних розробок та технологій;
—  встановлення спрощеного
порядку реєстрації об’єктів МБ, ліцензування їх діяльності, надання державної
статистичної та бухгалтерської звітності;
—  підтримка
зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів малого підприємництва, включаючи
сприяння розвитку їх торгових, науково-технічних, виробничих, інформаційних
зв’язків з зарубіжними партнерами;
—  організація підготовки,
перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для малих підприємств [24].
Складність системи державного регулювання
підприємницької діяльності в Україні полягає в тому, що ця система є
багаторівневою. В ній розрізняються та взаємодіють три рівні:
загальнодержавний, регіональний, місцевий. Найбільш широкі можливості щодо
регулювання підприємництва існують на державному рівні, оскільки саме на цьому
рівні визначаються напрямки, цілі державної політики щодо підприємництва та
дієвість системи сприяння підприємництву в країні. Однак і на регіональному та
місцевому рівнях підприємницькі структури можуть отримати значну допомогу від
органів влади.
3.3 Основні напрямки удосконалення
нормативної бази регулювання
підприємницької діяльності в Україні
Проблеми
нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності в Україні являють
як теоретичний, так і практичний інтерес. В Україні ці проблеми стосуються
надзвичайно широкого кола економічних питань, передусім забезпечення надійного
законодавчого підґрунтя для проведення економічних реформ. Йдеться про
розуміння самої логіки законодавчого процесу, важливості окремих його
складових, послідовності проходження окремих питань (законопроектів) у ході
законодавчого процесу.
Прийняття
та набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної політики
у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р. № 1160 дали
підстави сподіватися на зміну законодавства у сфері підприємницької діяльності.
Однак Закон поставив також чимало запитань не тільки перед органами виконавчої
влади, а й перед самими суб’єктами господарювання, які отримали змогу
перетворитись із сторонніх спостерігачів на безпосередніх учасників
законотворчого процесу. Так, Указ Президента України «Про усунення обмежень, що
стримують розвиток підприємницької діяльності» від 3 лютого 1998 р. № 79/98, в
якому вперше було визначено поняття дерегулювання як сукупність заходів,
спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку
діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних
перешкод у розвитку підприємництва. Починаючи з цього моменту, регуляторна
політика в Україні стала безвідривно пов’язуватися з Держкомпідприємництва
України, тому що цим же Указом Президента України на Державний комітет України
з питань розвитку підприємництва було покладено забезпечення реалізації заходів
щодо дерегулювання і координації діяльності органів виконавчої влади в цій
сфері [76, с. 37].
Указ
Президента України, який також мав величезне значення – «Про деякі заходи з
дерегулювання підприємницької діяльності», чітко окреслив поняття планової та
позапланової перевірок і дав вичерпний перелік контролюючих органів.
Ще
більше ситуація змінилася завдяки Указу Президента України «Питання Державного
комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» від 25
травня 2000 р. № 721/2000, яким було запроваджено поняття регуляторної політики
як різновиду державної політики, пов’язаної з регуляторними актами – проектами
нормативно-правових актів і директивних листів, підготовлених органами
виконавчої влади, з питань регулювання підприємницької діяльності. 
Разом
з цим Указ Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000 передав «під
крило» Держкомпідприємництва України Ліцензійну палату України, а до її
повноважень відніс координацію діяльності органів виконавчої влади, які,
відповідно до законодавства видають ліцензії і здійснюють державну реєстрацію
підприємництва; здійснення ліцензування окремих видів підприємницької
діяльності; організацію контролю за додержанням установленого порядку
ліцензування підприємницької діяльності й державної реєстрації підприємництва.
Це дозволило суттєво впорядкувати ліцензування господарської діяльності. 
Однак
не обійшлося й без недоліків. Неодноразово міністерства та відомства, які
направляли проекти регуляторних актів на погодження, отримували спочатку одні
зауваження і пропозиції, а після повторного подання – зовсім інші. Суб’єкти
підприємницької діяльності також висловлювали свої претензії, які найчастіше
стосувались недостатньої, з точки зору підприємців, підтримки їхньої позиції з
того чи іншого проекту регуляторного акту. Але Держкомпідприємництва України –
це все ж таки державний орган виконавчої влади, і нехтувати інтересами держави
не може. 
У
лютому 2004 року набрав чинності Закон України «Про засади державної
регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Слід відзначити, що
він у першій же статті наводить поняттєвий апарат, якого так не вистачало українській
законотворчості. Закон, з одного боку, більш широко тлумачить такі суттєві
поняття, як «регуляторний акт», «регуляторна політика», «аналіз регуляторного
впливу», «звіт про відстеження результативності регуляторного акта», а з іншого
– подає вичерпний перелік суб’єктів, яких вони стосуються.
З
моменту набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної
політики у сфері господарської діяльності» підприємці, їх об’єднання та
асоціації стають учасниками законотворчого процесу зі своїми правами й
повноваженнями. Але чи були готові до цього самі суб’єкти підприємницької і
господарської діяльності? З моменту чинності цього закону і до сьогоднішнього
дня стало зрозумілим, що він не зміг вирішити всіх проблем реалізації
регуляторної політики в державі, що викликало неабияке обурення. Причин цьому
декілька.
По-перше,
в Україні ще досі дуже слабка методологічна база регуляторної політики. Наприклад,
візьмемо таке поняття, як «відстеження результативності регуляторного акта». В
Законі України йому присвячено ст. 10, але з її змісту все одно
незрозуміло, що і як при цьому потрібно рахувати. При цьому слід також
відзначити, що у самих підприємців часто відсутня єдина позиція стосовно одного
й того самого регуляторного акта. Ні для кого не є таємницею той факт, що
навіть в одній сфері господарювання можливості, припустимо, малих і великих
підприємств або товариств зовсім різні. І ті вимоги, що висуваються, наприклад,
для отримання ліцензії на право здійснення певного виду господарської
діяльності, можуть повністю влаштовувати великих або середніх підприємців і,
водночас, бути абсолютно неможливими для виконання малими. То чию ж думку слід
враховувати? В такій ситуації Держкомпідприємництва України доводиться
врегульовувати питання не з іншими органами центральної влади, а приводити до
єдиного «знаменника» інтереси всередині галузі. 
Ще
однією болючою проблемою є терміни погодження проектів регуляторних актів. В ч.
4 ст. 21 Закону України зазначено, що тривалість погодження проекту
регуляторного акта не може перевищувати одного місяця з дня одержання проекту
спеціально вповноваженим органом або його територіальним органом. Термін не
такий вже й малий, але міністерства та відомства віднайшли спосіб його трішечки
скоротити – інколи навіть до 2–3 днів. Робиться це так: проект регуляторного
акта надсилається для погодження не прямо до Держкомпідприємництва України, а у
вигляді термінового доручення – до Кабінету Міністрів України. В цьому випадку,
часу на ґрунтовне і всебічне опрацювання проекту не вистачає фізично, не
говорячи вже про неможливість чекати пропозицій від суб’єктів господарювання [77].
Однак, Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері
господарської діяльності» є свідченням розвитку, а не кінцевим результатом у
сфері української нормотворчості. Він відкрив великі перспективи перед
суб’єктами підприємницької діяльності, але скористатись ними вони мають самі.
Зупинимося
детальніше на одній з проблем державної регуляторної політики в галузі
підприємництва – проведенні ліцензування підприємницької діяльності в Україні.
Головними рисами легітимізації підприємницької діяльності слід визнати
реєстрацію й ліцензування підприємницької діяльності. 
Ліцензування
підприємництва ґрунтується на підставі Закону України «Про ліцензування певних
видів господарської діяльності», від 1 червня 2000 р., відповідно до якого
об’єктом ліцензування визнано господарську діяльність, а ліцензіатом – суб’єкта
господарювання. Застосувавши таку законодавчу конструкцію, парламентарі
вирішили першу серйозну проблему – визначення об’єкта ліцензування. Тому з
отриманням ліцензій виникали проблеми в організацій, які не були зареєстровані
як суб’єкти підприємницької діяльності, але бажали здійснювати діяльність, яка
підлягала ліцензуванню як суто підприємницька. Нагадаємо, що в Україні,
відповідно до різних нормативно-правових актів, діє понад 15 типів
реєстраторів, які забезпечують реєстрацію різноманітних організацій, в тому
числі й непідприємницьких. Тобто перераховані юридичні особи, якщо не мали
спеціальних законодавчих обмежень про заборону здійснення ними підприємницької
діяльності, повинні були для отримання ліцензії реєструватися у виконавчих органах
місцевого самоврядування або місцевих державних адміністраціях як суб’єкти
підприємницької діяльності. 
Даний
Закон України має певні недоліки. Одним з них є перелік величезної кількості
ліцензованих видів діяльності – їх у законі понад шістдесят. У самій наявності
великої кількості ліцензованих видів діяльності, власне, немає нічого
небезпечного, якщо тільки не бюрократична та прозора процедура отримання
ліцензій та контроль з боку держави за дотриманням умов і правил ведення
господарської діяльності. В Законі залишилися невизначеними критерії,
відповідно до яких ту чи іншу діяльність може ліцензувати держава. Відсутність
в Законі критеріїв щодо видів діяльності, які потребують ліцензування, може
призвести до масового поповнення переліку видів діяльності, які ліцензуватимуться
відповідно до ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської
діяльності». Той факт, що за нетривалий час дії Закону до нього п’ять разів
вносилися зміни, в тому числі доповнювалася ст. 9, дозволяє стверджувати, що за
такого підходу наше законодавство може спіткати доля Російської Федерації, де
згідно із законами про ліцензування, обмеженню підлягають понад двісті
різноманітних видів господарської діяльності. Тому необхідно внести зміни до
ст. 8 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», де
йдеться про ліцензійні умови, й визначити, що вони мають визначати конкретні
прояви небезпек, в зв’язку з якими цей вид діяльності має ліцензуватися. Таке
регулювання можна розглядати як створення певного механізму реалізації
принципу, закріпленого в абзаці 2 ч. 1 ст. 3 Закону про захист прав, законних
інтересів, життя та здоров’я громадян, захист навколишнього природного
середовища та забезпечення безпеки держави. При відсутності таких норм у
ліцензійних умовах можна ставити питання про виключення цього виду діяльності з
переліку ліцензованих видів діяльності, оскільки він не відповідає принципам,
закріпленим у Законі. 
Отже,
утворення механізму визначення доцільності чи необхідності ліцензування того чи
іншого виду господарської діяльності стало б ще однією основою концепції нового
законодавства про ліцензування. 
Зрозуміло,
що нині сам законодавчий процес викликає багато нарікань, чимало обґрунтованої
критики з’являється як у пресі, так і в солідних наукових та науково-практичних
матеріалах. Далеко не всі проблеми тут можна розв’язати відразу, якщо мати на
увазі вкрай нетривалий з погляду історичної ретроспективи період самостійної
законодавчої діяльності в Україні, нестачу відповідного досвіду, брак
кваліфікованих кадрів.
Забезпечити
реалізацію пріоритетів законодавства щодо регулювання підприємницької
діяльності можна такими шляхами: 
· 
зміцнивши контроль за
реалізацією прийнятих актів, що, насамперед, має включати: збір, вивчення,
дослідження інформації з питань, що належать до компетенції комітетів; 
· 
вивчення доцільності та
ефективності дій Уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їх
посадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів; підготовка та
подання відповідних висновків на розгляд Верховної Ради України (пункти 2-4 ст.
5 Закону України «Про комітети Верховної Ради України»); 
· 
широко залучаючи
вчених-юристів та відомих юристів-практиків до роботи в комітетах як
позаштатних консультантів, в наданні комітетам кваліфікованої правової допомоги
при підготовці найважливіших законопроектів;
· 
визначення пріоритетних
напрямів законодавчої діяльності комітетами Верховної Ради України на основі
зібраної та проаналізованої інформації; врахування невідкладних законопроектів
Президента України, їх першочерговий розгляд; 
· 
забезпечивши розгляд
пропозицій Президента України, висловлених ним до прийнятих законів України з
метою поліпшення їх змісту; використання всенародних обговорень найважливіших
законопроектів, присвячених актуальним питанням, публікації таких
законопроектів у пресі з тим, щоб громадськість мала змогу впливати на
поліпшення змісту цих документів ще на етапі їх прийняття. 
Важливо,
що реалізації цих завдань має передувати повна правова інвентаризація –
перегляд усього корпусу чинного в Україні законодавства, відокремлення в ньому
прогалин, суперечностей, які потребують усунення.
Важливим
напрямом реалізації визначених законодавчих пріоритетів є розробка Державної
програми розвитку законодавства з регулювання підприємницької діяльності на
найближчі роки та її послідовне і неухильне виконання. Прийняттю такого
важливого стратегічного документа, природно, має передувати широка суспільна
дискусія, принаймні дискусія в середовищі юридичної громадськості.
Відзначимо правові аспекти розвитку
підприємництва в Україні.

Виходячи з того, що в економіці Україні
створюються та функціонують суб’єкти підприємництва різних
організаційно-правових форм, законодавство визначає загальні та спеціальні умови
їх створення. Загальні умови відносяться до всіх форм підприємств. Вони
визначені Господарським та Цивільним кодексом, який регулює загальні умови
створення юридичної особи. Спеціальні умови створення підприємств визначаються
законами про їх окремі види.
Як правове поняття «створення» має в
собі визначення засновників, їхньої компетенції, порядку діяльності відносно
створення підприємства. Засновником є особа, яка має право створювати у
встановленому порядку організацію і зареєструвати її як юридичну особу.
Отже, тут діє загальний принцип, згідно
з яким засновниками можуть бути «фізичні та юридичні особи, крім випадків,
передбачених законодавчими актами України». Уповноважені органи, які можуть
бути засновниками підприємств, визначає власник.
Засновники реалізують своє право шляхом:
—  вибрання організаційної форми
підприємства;
—  визнання цілей та предмету
його діяльності;
—  прийняття рішень щодо його
створення;
—  затвердження у встановленому
порядку статуту;
—  передачі безкоштовно на
баланс підприємства основних фондів та оборотних засобів;
—  формування органів
управління, визнання в статуті рамок їх повноважень тощо.
Створення підприємства в юридичному
розумінні — це затвердження та здобуття передбачених законом документів:
рішення власника (власників) чи вповноваженого органу про створення
підприємства, статуту (якщо цього потребує організаційна форма), свідоцтва щодо
державної реєстрації. Якщо для тільки що створеного підприємства необхідна
земельна ділянка, то сюди додаються також документи на землекористування
(землеволодіння), яке визначене земельним законодавством України.
Господарче законодавство регулює також
способи створення суб’єктів господарювання. Так, підприємство може бути
створено відповідно до рішення одного чи кількох власників, або уповноваженого
ними органа.
Юридичні особи мають право створювати на
території України та за її межами суб’єкти господарчого права (без прав
юридичної особи) — свої уособлені підрозділи: філії, представництва тощо із
правом відкриття поточних та інших рахунків. Уособлені підприємства діють на
основі затверджених підприємством положень щодо них. Відкриття вказаних
підрозділів не потребує їхньої реєстрації. Підприємство лише повідомляє
реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну
картку. 
Установчі документи підприємства мають
містити обов’язкові дані щодо суб’єкта господарювання, без яких вони вважаються
тими, що не відповідають вимогам законодавства. Це наступне:
1)   найменування і вид;
2)   ім’я власника (склад засновників,
учасників) та місцезнаходження;
3)   предмет і цілі діяльності;
4)   юридичне положення (це положення
про юридичну особу, склад його майна, наявність самостійного балансу,
банківського рахунку, фірмового найменування та товарного знака, якщо він
використовується. Якщо юридична особа має право випускати цінні папери, то таке
право також відноситься до юридичного статусу);
5)   перелік фондів (основні, оборотні,
інше майно, статутний фонд, резервний фонд, страховий фонд, інші фонди);
6)   про порядок створення майна;
7)   про порядок розподілу прибутку та
покриття витрат;
8)   про порядок випуску акцій (для
акціонерного товариства);
9)   перелік органів управління, порядок
їх формування, компетенція;
10) про контрольні органи;
11) про порядок припинення діяльності;
орган, який приймає рішення щодо припинення; про порядок створення та роботи
ліквідаційної комісії; про умови розрахунків з бюджетом та кредиторами;
розподіл майна, яке залишилося).
Крім
обов’язкових, в установчі документи можуть додаватися звичайні та випадкові
положення, які не повинні суперечити законодавству України. Ці положення,
пов’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, про
раду, про інші органі, які реалізують повноваження трудового колективу.
Державна
реєстрація юридичної особи є обов’язковою стадією при його створенні. Вона
визначена ст. 58 Господарського Кодексу України. Ця стаття визначає державні
органи, на які покладається обов’язок реєстрації суб’єктів підприємництва
(органи державної реєстрації), а також загальні умови і порядок реєстрації. 
Законодавство
визначає органи державної реєстрації підприємств. Згідно загальному правилу, це
державні органи по місцезнаходженню підприємства, а саме:
а)   виконкоми
міських, районних в містах рад;
б)   районні,
районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації.
Законодавством
визначені також органи, які здійснюють державну реєстрацію окремих видів
суб’єктів господарського права. Так, господарські товариства, які займаються
банківською діяльністю, реєструє Національний банк України в порядку, який
передбачений Законом України «Про банки та банківську діяльність». Фондова
біржа підлягає державній реєстрації Державною комісією по цінних паперах та
фондовій біржі. 
Відмова від
державної реєстрації підприємства вважається законною лише в двох випадках: 
· 
внаслідок
порушення встановленого законом порядку створення підприємства; 
· 
в разі
невідповідності установчих документів вимогам законодавства.
Відміна державної
реєстрації підприємства може бути добровільною (по заяві підприємства) або примусовою
( на основі рішення суду, господарчого суду) в випадках:
—  визнання недійсними або
суперечливими діючому законодавству установчих документів;
—  здійснення діяльності, яка
суперечить установчим документам та діючому законодавству України;
—  несвоєчасного повідомлення
підприємством про зміни свого місцезнаходження;
—  визнання підприємства
банкрутом ( в умовах, які передбачені законодавством);
—  якщо підприємство не
пред’являє на протязі року органам державної податкової служби декларацій,
документів бухгалтерського звіту у відповідності до законодавства.
Відміна державної
реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи — здійснюється
органом державної реєстрації по заяві власника (власників) або уповноважених
ним (ними) органів, а також на підставі рішення господарського суду в разі:
—  визнання недійсними або
такими, що суперечать законодавству установчих документів;
—  здійснення діяльності, яка
суперечить установчим документам та законодавству;
—  несвоєчасного повідомлення
суб’єктом підприємницької діяльності щодо зміни його найменування,
організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;
—  визнання суб’єкта
підприємницької діяльності банкрутом (в випадках, які передбачені
законодавством);
—  якщо підприємство не
пред’являє протягом року органам державної податкової служби декларацій,
документів бухгалтерського звіту у відповідності до законодавства.
Відміна державної
реєстрації позбавляє суб’єкта підприємницької діяльності статусу юридичної
особи та є основою для вилучення його з Єдиного реєстру підприємств і
організацій України.
Відміна державної
реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності фізичної особи здійснюється
шляхом вилучення його з реєстру суб’єктів підприємницької діяльності.
Зрозуміло, що
процедура відміни державної реєстрації є складною, якщо навіть це здійснюється
за власним рішенням.
Таким чином ми
розглянули основні напрями удосконалення нормативної бази регулювання
підприємницької діяльності в Україні. Після цього ми дійшли до таких висновків:
в Україні проблеми нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності
стосуються надзвичайно широкого кола економічних питань, передусім забезпечення
надійного законодавчого підґрунтя для проведення економічних реформ; головними
рисами легітимізації підприємницької діяльності є реєстрація та ліцензування
підприємницької діяльності; для виконання завдань по забезпеченню реалізації
пріоритетів законодавства щодо регулювання підприємницької діяльності, потрібна
повна правова інвентаризація – перегляд усього корпусу законодавства чинного в
Україні. В цьому параграфі були також відзначені правові аспекти розвитку
підприємництва в Україні.
3.4 Шляхи
вдосконалення державного регулювання підприємництва в Україні
Проблеми
вдосконалення державного регулювання підприємницької діяльності в Україні
представляють як теоретичний, так і практичний інтерес. В Україні ці проблеми
стосуються надзвичайно широкого кола економічних питань.
Наближення державного регулювання підприємництва до
вимог і потреб населення слід визнати фактором підвищення ефективності
функціонування підприємницького сектора економіки і як напрям удосконалення
державної політики регулювання цієї сфери діяльності. 
Шляхи
вдосконалення державного регулювання розвитку підприємництва в Україні можна
класифікувати за певними напрямами. Ними можуть бути:
1.  В сфері правових відносин та
регулювання діяльності підприємництва:
— 
гармонізація
законів, які регулюють правила та інституціональні структури з метою
стимулювання підприємництва, спрощення бюрократичних процедур, скорочення
кількості державних органів, що беруть участь у регулюванні підприємництва, а
також у скасуванні норм, що надають чиновникам зайві права діяти за своїм
розсудом;
— 
застосування
заходів по удосконаленню і спрощенню реєстраційних, ліцензійних і адміністративних
процедур стосовно малого, середнього та великого бізнесу;
— 
зміна
ставлення державного апарату до підприємництва (в тому числі МСП) аж до
навчання чиновників щодо способів роботи з даним сектором;
— 
залучення
представників підприємництва до процесу розробки законів і правил регулювання
цього сектора економіки.
2.  В сфері інституціоналізації
державної політики підтримки підприємництва:
— 
створення
більш широкого середовища для стимулювання і підтримки підприємництва (створення
мереж, альянсів, кластерів);
— 
забезпечення
прозорості і послідовності в інституціональній сфері при чіткому розмежуванні
функцій усіх гілок влади на національному, регіональному та місцевому рівнях;
— 
чітке
визначення цілей суб’єктів підприємництва у планах національного розвитку, а
також уточнення функцій захисту його інтересів на урядовому, регіональному та
місцевому рівнях;
— 
посилення
ролі місцевої та регіональної влади у допомозі в розвитку МСП відповідно до
потреб і можливостей регіонів;
— 
належний
і регулярний аналіз прогресу в розвитку підприємництва і використання висновків
для коригування відповідної політики і програм.
3.  В сфері оподаткування
суб’єктів підприємництва:
— 
розробка
податкової політики як основи партнерських відносин бізнесу з урядом,
враховуючи більше надходження фінансових ресурсів у бюджет при динамічному
розвитку сектора;
— 
створення
бюджетно-податкового клімату, що сприяє розвитку підприємництва і передбачає
спрощення правил, “прозорість” і стабільність режиму оподаткування;
— 
залучення
суб’єктів підприємництва до регулярної участі в консультативному процесі з
податкового законодавства;
— 
перегляд
податкових пільг у бік скорочення і застосування лише таких, що ефективними,
справедливими і адресними;
— 
застосування
“презумптивного” оподаткування для мікропідприємств (база виводиться на основі
простих показників);
— 
координація
податкової політики для суб’єктів підприємництва з іншими її напрямами з метою
забезпечення внутрішньої несперечливості та зменшення податкового пресу на підприємницький
сектор.
4.  В сфері фінансових
інструментів підтримки суб’єктів підприємництва:
— 
створення
сектора фінансових послуг для підприємницького сектору;
— 
залучення
суб’єктів підприємництва до реалізації проектів, що фінансуються з державних
джерел;
— 
створення
і розвиток ключових компонентів інфраструктури сектора фінансових послуг (у т.
ч. кредитних ліній, венчурного капіталу, лізингу та ін.)
— 
навчання
і консалтинг для підприємців з питань підготовки бізнес-планів та економічної
оцінки;
— 
створення
фінансових інструментів для суб’єктів підприємництва на місцевому і
національному рівнях;
— 
фінансування
капіталомістких та інноваційних проектів;
— 
створення
організацій, що надають мікро кредити, та розробка програм фінансування.
5.  У сфері консалтингових послуг
для підприємництва:
— 
визначення
завдань і розробка плану консалтингових послуг;
— 
переведення
на комерційну основу менеджменту і виконання консалтингових послуг, адаптованих
до мінливих потреб бізнесу;
— 
повне
передання консалтингу для суб’єктів підприємництва приватному сектору;
— 
врахування
великої кількості джерел фінансування і місцевих ресурсів при наданні
консалтингових послуг для суб’єктів підприємництва.
6.  У сфері діяльності
бізнес-інкубаторів:
— 
визначення
ролі бізнес-інкубаторів в розвитку суб’єктів підприємництва;
— 
створення
системи управління бізнес-інкубаторів;
— 
вибір
місця і розміщення бізнес-інкубаторів з урахуванням існуючої інфраструктури й
устаткування;
— 
вивчення
міжнародного досвіду діяльності бізнес-інкубаторів і розвиток через них
сучасної культури підприємництва та взаємодії підприємницьких структур.
Вирішення
означених питань передусім залежить від забезпечення надійного законодавчого
підґрунтя для проведення економічних перетворень та вдосконалень. Йдеться про
розуміння самої логіки законодавчого процесу, важливості окремих його
складових, послідовності проходження окремих питань (законопроектів) у ході
законодавчого процесу. 
Прийняття
та набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної
політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р. дали підстави
сподіватися на зміну законодавства у сфері підприємницької діяльності. Однак
Закон поставив також чимало запитань не тільки перед органами виконавчої влади,
а й перед самими суб’єктами господарювання, які отримали змогу перетворитись із
сторонніх спостерігачів на безпосередніх учасників законотворчого процесу. Так,
Указ Президента України «Про усунення обмежень, що стримують розвиток
підприємницької діяльності» від 3 лютого 1998 р. № 79/98, в якому вперше було
визначено поняття дерегулювання як сукупність заходів, спрямованих на зменшення
втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових,
адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку
підприємництва. Починаючи з цього моменту, регуляторна політика в Україні стала
безвідривно пов’язуватися з Держкомпідприємництва України, тому що цим же
Указом Президента України на Державний комітет України з питань розвитку
підприємництва було покладено забезпечення реалізації заходів щодо
дерегулювання і координації діяльності органів виконавчої влади в цій сфері [76].
Указ Президента України, який також мав величезне значення – «Про деякі заходи
з дерегулювання підприємницької діяльності», чітко окреслив поняття планової та
позапланової перевірок і дав вичерпний перелік контролюючих органів. 
Ще
більше ситуація змінилася завдяки Указу Президента України «Питання Державного
комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» від 25
травня 2000 р., яким було запроваджено поняття регуляторної політики як
різновиду державної політики, пов’язаної з регуляторними актами – проектами
нормативно-правових актів і директивних листів, підготовлених органами
виконавчої влади, з питань регулювання підприємницької діяльності. 
Разом
з цим Указ Президента України від 25 травня 2000 р. передав «під крило»
Держкомпідприємництва України Ліцензійну палату України, а до її повноважень
відніс координацію діяльності органів виконавчої влади, які, відповідно до
законодавства видають ліцензії і здійснюють державну реєстрацію підприємництва;
здійснення ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; організацію
контролю за додержанням установленого порядку ліцензування підприємницької
діяльності й державної реєстрації підприємництва. Це дозволило суттєво
впорядкувати ліцензування господарської діяльності. 
Однак
не обійшлося й без недоліків. Неодноразово міністерства та відомства, які
направляли проекти регуляторних актів на погодження, отримували спочатку одні
зауваження і пропозиції, а після повторного подання – зовсім інші. Суб’єкти
підприємницької діяльності також висловлювали свої претензії, які найчастіше
стосувались недостатньої, з точки зору підприємців, підтримки їхньої позиції з
того чи іншого проекту регуляторного акту. Але Держкомпідприємництва України –
це все ж таки державний орган виконавчої влади, і нехтувати інтересами держави
не може. 
У
лютому 2004 року набрав чинності Закон України «Про засади державної
регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Слід відзначити, що
він у першій же статті наводить поняттєвий апарат, якого так не вистачало
українській законотворчості. Закон, з одного боку, більш широко тлумачить такі
суттєві поняття, як «регуляторний акт», «регуляторна політика», «аналіз
регуляторного впливу», «звіт про відстеження результативності регуляторного
акту», а з іншого – подає вичерпний перелік суб’єктів, яких вони стосуються. 
З
моменту набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної
політики у сфері господарської діяльності» підприємці, їх об’єднання та
асоціації стають учасниками законотворчого процесу зі своїми правами й
повноваженнями. Але чи були готові до цього самі суб’єкти підприємницької і
господарської діяльності? З моменту чинності цього закону і до сьогоднішнього
дня стало зрозумілим, що він не зміг вирішити всіх проблем реалізації
регуляторної політики в державі, що викликало неабияке обурення. Причин цьому
декілька. 
По-перше,
в Україні ще досі дуже слабка методологічна база регуляторної політики.
Наприклад, візьмемо таке поняття, як «відстеження результативності
регуляторного акта». В Законі України йому присвячено ст. 10, але з її змісту
все одно незрозуміло, що і як при цьому потрібно рахувати. При цьому слід також
відзначити, що у самих підприємців часто відсутня єдина позиція стосовно одного
й того самого регуляторного акта. Ні для кого не є таємницею той факт, що
навіть в одній сфері господарювання можливості, припустимо, малих і великих
підприємств або товариств зовсім різні. І ті вимоги, що висуваються, наприклад,
для отримання ліцензії на право здійснення певного виду господарської
діяльності, можуть повністю влаштовувати великих або середніх підприємців і,
водночас, бути абсолютно неможливими для виконання малими. То чию ж думку слід
враховувати? В такій ситуації Держкомпідприємництва України доводиться
врегульовувати питання не з іншими органами центральної влади, а приводити до
єдиного „знаменника” інтереси всередині галузі. 
Ще
однією болючою проблемою є терміни погодження проектів регуляторних актів. В ч.
4 ст. 21 Закону України зазначено, що тривалість погодження проекту
регуляторного акта не може перевищувати одного місяця з дня одержання проекту
спеціально вповноваженим органом або його територіальним органом. Термін не
такий вже й малий, але міністерства та відомства віднайшли спосіб його трішечки
скоротити – інколи навіть до 2–3 днів. Робиться це так: проект регуляторного
акта надсилається для погодження не прямо до Держкомпідприємництва України, а у
вигляді термінового доручення – до Кабінету Міністрів України. У цьому випадку,
часу на ґрунтовне і всебічне опрацювання проекту не вистачає фізично, не
говорячи вже про неможливість чекати пропозицій від суб’єктів господарювання [82,
с. 21]. Однак, Закон України «Про засади державної регуляторної політики у
сфері господарської діяльності» є свідченням розвитку, а не кінцевим
результатом у сфері української нормотворчості. Він відкрив великі перспективи
перед суб’єктами підприємницької діяльності, але скористатись ними вони мають
самі.
Зрозуміло,
що нині сам законодавчий процес викликає багато нарікань, чимало обґрунтованої
критики з’являється як у пресі, так і в солідних наукових та науково-практичних
матеріалах. Далеко не всі проблеми тут можна розв’язати відразу, якщо мати на
увазі вкрай нетривалий з погляду історичної ретроспективи період самостійної
законодавчої діяльності в Україні, нестачу відповідного досвіду, брак
кваліфікованих кадрів.
Забезпечити
реалізацію пріоритетів законодавства щодо регулювання підприємницької
діяльності можна такими шляхами: 
· 
зміцнивши контроль за
реалізацією прийнятих актів, що, насамперед, має включати: збір, вивчення,
дослідження інформації з питань, що належать до компетенції комітетів; 
· 
вивчення доцільності та
ефективності дій Уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їх
посадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів; підготовка та
подання відповідних висновків на розгляд Верховної Ради України (пункти 2-4 ст.
5 Закону України «Про комітети Верховної Ради України»); 
· 
широко залучаючи
вчених-юристів та відомих юристів-практиків до роботи в комітетах як
позаштатних консультантів, в наданні комітетам кваліфікованої правової допомоги
при підготовці найважливіших законопроектів;
· 
визначення пріоритетних
напрямів законодавчої діяльності комітетами Верховної Ради України на основі
зібраної та проаналізованої інформації; врахування невідкладних законопроектів
Президента України, їх першочерговий розгляд; 
· 
забезпечивши розгляд
пропозицій Президента України, висловлених ним до прийнятих законів України з
метою поліпшення їх змісту; використання всенародних обговорень найважливіших
законопроектів, присвячених актуальним питанням, публікації таких
законопроектів у пресі з тим, щоб громадськість мала змогу впливати на
поліпшення змісту цих документів ще на етапі їх прийняття. 
Важливо,
що реалізації цих завдань має передувати повна правова інвентаризація –
перегляд усього корпусу законодавства, чинного в Україні, відокремлення в ньому
прогалин, суперечностей, які потребують усунення.
Важливим
напрямом реалізації визначених законодавчих пріоритетів є розробка Державної
програми розвитку законодавства з регулювання підприємницької діяльності на
найближчі роки та її послідовне і неухильне виконання. Прийняттю такого
важливого стратегічного документа, природно, має передувати широка суспільна дискусія,
принаймні дискусія в середовищі юридичної громадськості. 
Отже,
процес становлення підприємництва є довготривалим, процес його державного
регулювання – складним, багатогранним та таким, що не має меж.
Із проголошенням
незалежності України її народ має змогу будувати власну державу, обирати модель
соціально-економічного розвитку, проводити свою внутрішню та зовнішню політику.
Найважливішим завданням у встановленні та зміцненні економічного суверенітету
України є формування у мільйонів її громадян інтересів і стимулів до праці,
розкріпачення їх інтелектуальних, організаторських, духовних здібностей.
Реалізація цього завдання неможлива без усвідомлення того, що народ України,
ставши господарем своєї землі, прилучається до світової економічної спільноти, шукає
своє місце на глобальному ринку розподілу праці, починає усвідомлювати, що
рівень його життя, життя майбутніх поколінь залежатиме від результатів їхньої
праці, від умілого управління економікою, від формування та практичної
реалізації нового економічного мислення, яке поєднує універсальні засади
світової практики із особливостями становлення власного внутрішнього ринку.
Процес
трансформації неминуче спричинює зміну різних соціальних структур, наповнює їх
функціонування новим змістом. Зазнає змін і система освіти, яка повинна
забезпечити підготовку молоді до праці в умовах нових економічних відносин. У
зв’язку з цим переосмислюється і посилюється роль економічного виховання:
громадяни України повинні зрозуміти суть економічних перетворень, зокрема молоде
покоління, прилучившись до витоків підприємницької освіти, повинно забезпечити
незворотність економічного зростання держави, гарантувати її розвиток у
майбутньому на рівні економічно розвинених держав світу.
Одним із
пріоритетних напрямів розвитку освіти в Україні є підвищення якості економічної
освіти школярів, оновлення форм та методів організації навчально-виховного
процесу, використання інноваційних та інформаційних технологій з урахуванням
інтеграційних процесів європейського освітнього простору. 
Економічна освіта
у загальноосвітній школі покликана сформувати систему раціонального мислення і
поведінки людини в умовах економічних відносин, що склалися у сучасному
суспільстві, розвивати підприємницькі здібності, виховувати майбутніх громадян,
які стануть носіями національної та людської гідності, патріотизму, порядності,
ділової культури, активними творцями матеріальних і духовних цінностей.
Вивчення економіки у загальноосвітніх навчальних закладах
України здійснюється на основі Державного стандарту базової і повної середньої
освіти України. 
Метою вивчення навчального предмету «Економіка» є:
·  з’ясування суті фундаментальних засад
економічного життя суспільств, економічної поведінки людини, законів та
закономірностей функціонування ринкової економіки, сутності трансформаційних
процесів в Україні та завдань створення соціально орієнтованої економіки;
·  розвиток в учнів економічного
мислення як умови для формування відповідних компетентностей, що характеризують
сучасний тип особистості. Виховання у молодого покоління рис, які забезпечують
його раціональну поведінку як майбутніх учасників економічного процесу і як
членів суспільного життя.
Програма предмета «Економіка» охоплює п’ять розділів
системного курсу, розрахована на 105 год, з них у 10 класі – 70 год (у т.ч. 10
год резервних), у 11 класі – 35 год (у т.ч. 5 год резервних).
Що стосується
проблеми «Підприємництво в Україні», то вона розглядається при вивченні теми «Підприємство
як суб’єкт ринкової економіки. Підприємництво», яка знаходиться у третьому розділі
програми «Підприємство та підприємництво» на вивчення якого відводиться 18
годин.
Основною формою
навчальної роботи з основ економіки є урок. Урок – така форма організації
навчання, при якій навчальні заняття проводяться вчителем з групою учнів постійного
складу, одного віку і рівня підготовки протягом певного часу і відповідно до
розкладу занять.
При вивченні теми
«Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Підприємництво» та проблеми «Підприємництво
в Україні» зокрема, доцільно використати комбінований тип уроку.
Структура
комбінованого уроку: організація учнів; перевірка домашнього завдання;
повторення вивченого матеріалу; мотивація навчальної діяльності; оголошення
теми, мети уроку; вивчення нового матеріалу; самостійна робота учнів; підсумок
уроку і повідомлення домашнього завдання. 
При
вивченні теми «Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Підприємництво» та
проблеми «Підприємництво в Україні» ставиться така мета:
Освітня:       сформувати в учнів загальні
уявлення про підприємство, функції підприємства, про зміст підприємництва,
видів підприємницької діяльності та підприємництво в Україні.
Виховна:       виховати в учнів риси,
якими має володіти сучасний підприємець; виховати уявленя про ринкову
економіку, в якій особливу роль виконує підприємство як ланка національної
економіки.
Розвиваюча: розвивати творчу активність,
мислення, самостійність, знання про стан розвитку підприємництва в Україні, про
сфери діяльності в яких мале підприємництво є найбільш доцільним. При цьому:
Учні повинні
знати:
· 
сутність
підприємства та його функцій;
· 
види
підприємств залежно від їх функцій;
· 
що являє
собою підприємництво;
· 
види
підприємницької діяльності;
· 
стан
розвитку підприємництва в Україні;
· 
риси
якими має володіти сучасний підприємець;
· 
які види
підприємництва властиві сучасній економіці.
Учні повинні
вміти:
· 
свідомо
зробити вибір на користь підприємницької діяльності, якщо її зміст викликає
зацікавленість;
· 
характеризувати
стан розвитку підприємництва в Україні;
· 
пояснювати
чому в Україні створений альтернативний державному сектор економіки;
· 
визначати
сфери діяльності в яких мале підприємництво є найбільш доцільним;
· 
порівнювати
переваги і недоліки різних організаційних форм підприємств, великих і малих
підприємств.
Рекомендована
література:
1.  Моя економіка: Підручник для
учнів 8-9 класів загальноосвітніх навчальних закладів з поглибленим вивченням
економіки та для учнів 10-х класів загальноосвітніх і гуманітарних профілів./
Л.М.Кириленко і ін. – К.: А.П.П., 2001. – 320 с. 
2.  Мочерний С. Основи економічних
знань: Запитання і відповіді. – К.Феміна, 1996. 
3.  Загальна економіка: Підручник
для 10 (11) класів середніх загальноосвітніх навчальних закладів / І.Ф.
Радіонова, І.С.Кравченко, В.В.Радченко. За ред. І.Ф.Радіонової. – 4-те вид.,
доп. і перероб. – Кам’янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2005.– 368 с.
4.  І.Ф.Радіонова, І.Л.Петрова,
І.С.Кравченко, В.В.Радченко Загальна економіка. Підручник для 10-11 класів
середніх загальноосвітніх закладів. Видавництво «А.П.Н.», м. Київ, 2000.
Триєдина
мета уроку досягається вчителем при поєднанні різноманітних методів та прийомів
навчання. При викладанні нового матеріалу використовують такі основні методи
навчання: пояснення, розповідь, бесіду.
Ефективність
уроку з основ економіки, як і з будь-якої іншої навчальної дисципліни, залежить
від усвідомлення учнями цільового компоненту навчання. З цією метою вчитель,
спираючись на набуті учнями знання на попередньому уроці, робить логічний
перехід від вивченого до нового навчального матеріалу. При цьому він повідомляє
учням тему, мету та завдання уроку, а також підкреслює значення нового
навчального матеріалу для вивчення наступних тем курсу та практичної діяльності
школярів.
Методика
викладання нового матеріалу залежить від його обсягу, змісту, вікових
особливостей та рівня підготовленості учнів.
На уроці,
присвяченому темі «Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Підприємництво»,
вчитель має пояснити сутність підприємства, його функції та організаційні
форми, також показати учням зв’язок окремого підприємства з національною економікою
в цілому, розповісти що собою являє підприємництво, яку роль відіграє
підприємець, які види підприємницької діяльності існують. Безумовним є те, що
розглядаючи цю тему, вчитель обов’язково має зупинитися на проблемі
підприємництва в Україні: розглянути етапи становлення підприємництва, звернути
увагу учнів на законодавчі документи, що регулюють підприємницьку діяльність в
Україні, проаналізувати позитивні та негативні тенденції розвитку
підприємництва, а також визначити роль підприємництва для економіки, розглянути
досвід розвитку підприємництва в інших країнах та зробити об’єктивні висновки.
Після подання
нового матеріалу йде етап контролю. На цьому етапі за допомогою тестів,
економічних задач, проблемно-пошукових питань вчитель може проаналізувати
сформовані в учнів вміння та навички.
Можна
запропонувати учням такі завдання:
Завдання 1. Заповніть таблицю:








Види підприємств


Переваги


Недоліки




І. За організаційно-правовою
формою:
1)
2)
3)




ІІ. За формою власності:
1)
2)
3)




ІІІ. За розміром:
1)
2)
3)





Завдання 2. Дайте відповіді на
запитання.
Якого розміру має бути підприємство, що виробляє
залізничні вагони, знімає музичні кліпи, надає юридичні послуги, видає книжки і
листівки?
Також доцільно застосовувати інтерактивні засоби
навчання – ділові ігри.
Для підведення підсумків уроку вчитель має визначити
кілька питань до учнів. Наприклад:
1. 
Що
розуміють під поняттям «підприємництво»?
2. 
Як на
вашу думку, чому так важко і повільно йде процес становлення підприємництва в
Україні?
3. 
Якими
рисами має володіти сучасний підприємець?
Наприкінці уроку вчитель, проаналізувавши відповіді учнів,
проводить оцінювання та повідомляє домашнє завдання.
Повніше це
питання висвітлюється у курсі «Основи економічної теорії» у вищих навчальних
закладах. Воно є складовим теми «Підприємство в системі ринкових відносин.
Підприємництво». На вивчення цієї теми у вищому навчальному закладі виділяється
4 години: одне лекційне (2 год.) та одне семінарське заняття (2 год.).
Однією з основних
форм навчального процесу у ВНЗ є лекція.
Лекція в
педагогічній літературі визначається як систематичне послідовне викладання
навчального матеріалу для студентів. Лекція має високий теоретичний рівень та
насиченість проблемними елементами. Методика читання лекції передбачає
доступний, чітко структурований , логічний виклад нового матеріалу відповідно
до наявного плану, що включає визначення основних думок і висловлень,
з’ясування нових термінів.
Підготовка
викладача до лекції на тему «Підприємство
в системі ринкових відносин. Підприємництво» передбачає такі етапи:
1.  Актуалізація теми, правильна
постановка завдань і мети.
2.  Підбір та селекція матеріалів
та літератури до теми.
3.  Визначення питаннь лекції.
4.  Структурування змісту питань,
тобто складання розгорнутого плану конспекту лекції.
При вивченні
питання «Підприємництво в Україні» ставиться така мета:
Освітня мета: закріпити і поглибити знання
про підприємництво, економіку підприємницької діяльності, як таку що
орієнтується на підприємницький дохід, з’ясування видів підприємництва, умов
його існування та функцій. Знання про власність як економічне явище, її
значення в ринковій економіці.
Виховна мета: виховання в студентів рис
підприємця, справжньої економічної людини, яка здатна пов’язувати процес
підприємництва і економічне становище людей в ринковій економіці з певним типом
і формами власності; дбайливого ставлення до ресурсів, оскільки вони є
обмеженими.
Розвиваюча
мета: розвиток
у студентів уявлень про ринкову економіку з ознакою підприємницької діяльності
за принципом комерційного (господарського) розрахунку. При цьому:
Студенти
повинні знати: 
· 
що собою
являє підприємство як ланка національної економіки; 
· 
головні
функції та види підприємств;
· 
види
підприємств в залежності від різний класифікаційних ознак;
· 
поняття
та зміст підприємницької діяльності;
· 
види
підприємницької діяльності;
· 
види
фондів підприємств;
· 
сутність
та класифікація витрат виробництва;
· 
сутність
та склад підприємницького доходу;
· 
сутність
та тенденції підприємницької діяльності в Україні.
Студенти повинні
вміти:
· 
визначати
переваги і недоліки малих та великих підприємств. 
· 
класифікувати
підприємства за різними ознаками. 
· 
визначати
тенденції розвитку підприємництва в Україні.
· 
розрізняти
основні та оборотні фонди підприємства.
· 
вираховувати
підприємницький дохід підприємства.
· 
визначати
види підприємств.
· 
визначати
витрати виробництва.
Основні економічні категорії та поняття: підприємство, підприємництво, малий,
великий, середній бізнес, підприємницький дохід, фонди підприємства, виробниче
підприємництво, комерційне підприємництво, фінансове підприємництво,
посередницьке підприємництво, основні фонди, оборотні фонди, витрати
виробництва, постійні витрати, змінні витрати.
Рекомендована
література:
1.  Господарський кодекс України.
– К.: Атіка, 2003. – 208 с.
2.  Послання Президента України
до ВР України Європейський вибір. «Концептуальні засади стратегії економічного
та соціального розвитку України на 2002 – 2011 роки» // Урядовий кур’єр , 2002,
4 червня, розд. ІІ, ІV – V, VІІ – VІІІ.
3.  Економіка підприємства: Навч.
посібник./За ред. А.В. Шегди. – К., 2001. Розділи 1 – 3; 7 – 9; 16.
4.  Мочерний С.В. Економічна
теорія: Посібник. – К.: «Академія», 2001. Розділи 3.1 – 3.2; 3.5.
5.  Насікан Н. Розвиток малого
бізнесу в Україні // Географія та основи економіки в школі. – 2000. — № 2. – с.
36 – 39.
6.  Мочерний С.В. Економічна
теорія: Підручник / С.В. Мочерний, М.В. Довбенко. – К.: «Академія», 2004. – 856
с.
Питання лекції:
1.  Сутність підприємства, його
функції. Класифікація підприємств.
2.  Підприємництво та його види.
3.  Фонди підприємства, їх
кругооборот та оборот.
4.  Витрати виробництва і
підприємницький дохід.
Під час розгляду
першого питання треба розкрити сутність поняття підприємства, зазначивши, що в
літературі є декілька його визначень; розкрити функції підприємства, звернути
увагу студентів на його основну функцію – створення товарів і послуг для
задоволення потреб людей і показати, що вона реалізується через
виробничо-технологічну, економічну, соціальну та екологічну функції. Після
цього вже класифікувати види підприємств.
Розгляд другого
питання вимагає розкриття сутності підприємництва та трактування його різними
вченими. Бажано нагадати історію – хто вперше ввів поняття «підприємництво»,
хто досліджував і т.д. Після цього розглядаються функції підприємництва, а далі
класифікуються види підприємництва за різними ознаками. Необхідно також
зазначити які види підприємництва поширені в Україні.
При викладанні
матеріалу третього питання про фонди підприємств, доцільно, чітко виділити
стадії кругообороту, обов’язково наголошуючи якої форми набуває капітал на
кожній стадії.
Щодо четвертого
питання лекції, то треба сказати що прибуток який отримує підприємець виступає
у формі підприємницького доходу. Треба відзначити, що розуміння його суті тісно
пов’язане з категорією «витрати виробництва».
При вивченні
питань теми необхідним є те, щоб знання, уміння і навички формувалися системно,
в певному порядку, щоб кожний елемент навчального матеріалу логічно
пов’язувався з іншим, а нові знання спиралися на засвоєні раніше і створювали
фундамент для засвоєння наступних знань.
Після розгляду
всіх питання, викладач в кінці заняття може поставити кілька контрольних
запитань до аудиторії для визначення рівня розуміння і засвоєння студентами
нового матеріалу. Потім наголошується на необхідності вивчення всіх питань і
узагальнюється весь матеріал заняття, підводяться підсумки. Якщо в аудиторії
з’ясовуються незрозумілі моменти – дається їх пояснення. Після цього викладач
визначає питання які виносяться на семінар, додаткові джерела літератури, теми
рефератів та фіксованих виступів.
Що стосується
семінарського заняття, то тут виділяють такі питання:
1.  Підприємство в ринковій
економіці та його функції.
2.  Підприємництво: сутність та
види; малий і великий бізнес. Підприємництво в Україні.
3.  Фонди підприємства, їх кругооборот
та оборот.
4.  Витрати виробництва і
підприємницький дохід.
Семінарське
заняття визначається в методиці як форма навчального процесу, яка являє собою
колективне обговорення студентами теми під керівництвом викладача. При
підготовці до семінарського заняття студенти набувають умінь самостійної роботи
з книгою (читання, конспектування, складання тез, плану тощо), підготовки
виступів, висловлювання своїх суджень з приводу відповідей інших студентів. Як
правило, семінар – це проведення роботи над темою, яка розглядалась на лекції.
При проведенні
семінару необхідно закцентувати увагу на проблемі підприємництва в Україні.
Зазначити, що у перехідній економіці України для формування і розвитку
підприємництва необхідні певні умови. Студенти повинні розказати в чому вони
полягають. Необхідно обговорити зі студентами основні тенденції розвитку
підприємництва, основні проблеми, які сьогодні існують, проаналізувати можливі
шляхи їх вирішення. Детально розглянути що собою являє «цивілізоване
підприємництво» і чи існує воно в Україні. Проаналізувати статистичні дані по
роботі підприємств в окремих видах економічної діяльності в Україні, зробити
відповідні висновки.
Окремо, на нашу
думку, слід зупинитися на державному регулюванні підприємницькою діяльністю,вказати
його особливості, розкрити позитивні і негативні наслідки втручання держави в
діяльність підприємств. 
Під час
проведення семінару, для того щоб обговорити вище зазначені проблеми
підприємництва в Україні, доцільно, на нашу думку, звернутися до аудиторії з
такими питаннями:
Які основні
умови необхідні для формування і розвитку підприємництва в Україні?
Відповідь може бути приблизно такою: Можна
виділитии економічні, політичні, юридичні та психологічн умови.
Економічні
умови підприємництва полягають у тому, щоб у суспільстві функціонували
багатосуб’єктні (приватні, колективні, державні, кооперативні) власники. Це
сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик
приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків. У зв’язку з цим
шляхом створення економічних умов у нашій країні є роздержавлення і
приватизація власності, демонополізація господарської діяльності. 
Політичні
умови
визначаються стабільністю і демократизацією суспільного життя в Україні. Цього
можна досягти надавши усім господарюючим суб’єктам гарантії збереження їхньої
власності, виключення можливостей націоналізації, експропріації. Владні
структури повинні захищати всі види власності, в тому числі інтелектуальної
(винаходи, новаторство, нові методи організації), а також створювати
сприятливий підприємницький клімат завдяки відповідній податковій, кредитній,
митній та іншій політиці.
Юридичні умови полягають у створенні
нормативної бази підприємництва та його правової захищеності. Сьогодні правовою
основою розвитку підприємництва в Україні є Конституція, Господарський Кодекс
України, і низка законодавчих актів, які прямо стосуються сфери підприємницької
діяльності та регламентують її. 
Психологічні
умови
підприємництва полягають у створенні сприятливого психологічного клімату серед
населення. 
В цьому плані
у нас є ще багато проблем, оскільки життя кількох поколінь відбувалося в
умовах, які створювали негативне ставлення до підприємництва. Мислення
консервативне і змінити його в одну мить неможливо.
Яку роль
відіграє малий бізнес в економіці України?
Відповідь: В Україні підтримку
малим фірмам здійснює Асоціація малих підприємств. Відповідно до законодавства
України до малих належать підприємства з чисельністю працюючих: в промисловості
і будівництві – до 200 чол., в науці та науковому обслуговувані – до 100, в
інших галузях виробничої сфери – до 50, в галузях невиробничої сфери – до 25
сфери, в роздрібній торгівлі – до 15 чоловік.
Малі
підприємства створюються на основі різноманітних форм власності у всіх видах
господарської діяльності. Основна кількість малих підприємств створюється в
роздрібній торгівлі, сфері обслуговування.
Досвід роботи
таких невеликих підприємств показав, що вони спроможні швидко реагувати на
зміни попиту споживачів, насичуючи ринок товарами і послугами; краще
використовують вільні ресурси; оновлюють техніку і технологію, реагуючи на
досягнення науково – технічного прогресу; посилюють конкуренцію; самостійно
створюють нові робочі місця.
Малі
підприємства відіграють важливу роль в економіці розвинутих країн. На їх частку
у США припадає близько 50% волового внутрішнього продукту країни, в Японії
–понад 50%. У нашій промисловості на невеликі підприємства припадає близько 10%
загального обсягу виробництва.
На розвиток
малих підприємств в Україні потенційно впливає вигідне економіко – географічне
розташування держави на перетині торгівельних шляхів, наявність потужного
виробничого потенціалу, висококваліфікованих трудових ресурсів, науково –
дослідної бази, рекреаційних ресурсів.
Чим
характеризується «цивілізоване підприємництво»? Чи властиві його риси
українським підприємцям? 
Відповідь: Сучасне цивілізоване підприємництво
повинно грунтуватися на міцній моральній основі, на етичних нормах. Особливе
місце серед критеріїв цивілізованого підприємництва посідають чесність і
порядність у ділових стосунках. В сучасних умовах (як ніколи раніше) слово
“підприємець” має народжувати суспільну повагу. Тільки культура бізнесової
діяльності допомагає зберегти постійний інтерес партнерів і клієнтів. У
практичній діяльності підприємця великого значення набувають неформальні
контакти між бізнесменами, створення особливої атмосфери довіри, чесності,
порядності у ділових стосунках, вірність слову, поважання законів і традицій,
тобто тих неписаних правил поведінки і дій, котрі становлять суть поняття
«етика підприємництва», що є складовим «цивілізованого
підприємництва». Як показали результати соціологічних досліджень, на
першому місці серед сукупності особистих якостей наших бізнесменів міцно
тримається професійна безкультурність. Багато хто значно більш дбає про власну
кишеню, ніж про власну репутацію. Тому нам треба прагнути до того, щоб і в
нашій країні підприємництво здійснювалося виключно на моральних засадах та
етичних нормах.
На
чому має базуватися ефективне регулювання підприємницької діяльності: на
посиленій ролі держави чи, навпаки, на відмові держави від регулювання
більшості сфер підприємницької діяльності?
Відповідь: Держава і підприємництво вступають у
відносини, в яких кожна зі сторін має значний вплив. Держава має потребу в
підприємництві, оскільки ринкова система забезпечує її (без особливих
додаткових витрат) матеріальними ресурсами, послугами і товарами, фінансовою
підтримкою державних програм і т.п. В свою чергу, підприємництво має потребу в
державі, оскільки йому необхідне законодавство, що регламентує правила
економічної діяльності, її безпеки, захисту і стабільності, а також
функціонування монетарної системи, стабільної економічної і соціальної
інфраструктури. Підприємництво покладається на конституційний захист і державну
підтримку підприємництва як основного інституту суспільства, що забезпечує
одержання прибутку, зайнятість населення і підвищення його життєвого рівня.
Результатом таких взаємин є «змішана» економіка, у якій взаємодіють її
суспільний та приватний сектори.
Державні
органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результати
її здійснення залежать від держави. Держава встановлює «правила гри» на ринку.
Відносини між державою і підприємництвом можуть виявлятися у конфліктах чи
тертях, однак ці відносини не є настільки ворожими, як це іноді намагаються
представити. Адже саме державне регулювання створює те середовище, у якому
діють підприємці, забезпечуючи захист права власності, виконання договірних
зобов’язань і т.п., що є істотним для діяльності підприємців.
Як
відомо, одні вчені вважають, що для розвитку економіки є необхідною відмова
держави від регулювання більшості сфер підприємницької діяльності. Інші вчені,
навпаки, наполягають на значному посиленні ролі держави в регулюванні
підприємництва для забезпечення суспільних (публічних) інтересів. На нашу
думку, дійсно ефективне регулювання має бути побудоване на більш тісному
співробітництві між державою і підприємництвом.
Найбільш
прийнятним і оптимальним варіантом відносин між державою і підприємництвом
варто вважати відносини співробітництва. Необхідність у відносинах
співробітництва між державою і підприємництвом, зокрема, підтверджується
досвідом і успіхами Японії, Кореї, Тайваню й інших держав, чиї національні
стратегії характеризуються тісною співпрацею між державою і підприємництвом в
ім’я досягнення визначених позицій в обраних галузях світового ринку. Ті ж
країни, чиї стратегії характеризувалися твердими чи навіть антагоністичними
відносинами держави і підприємництва, були, відповідно, менш успішними на
світовому ринку.
Крім того,
сучасний період розвитку нашого суспільства характеризується глобалізацією
підприємництва, створенням міжнародних об’єднань підприємців, а також підсилюється
можливостями використання передових технологій для економічного розвитку
держав, внаслідок чого багато держав допомагають, направляють, регулюють і
контролюють підприємництво для досягнення технологічної переваги. Таким чином,
зростання конкуренції на світовому ринку, глобалізація бізнесу і підвищення
значимості інновації підсилюють, у свою чергу, необхідність розвитку відносин
співробітництва між державою і підприємництвом.
При розгляді
питаннь на семінарі найдоцільніше використати метод фронтального опитування.
Важливою умовою
підвищення ефективності навчального процесу є систематичне отримання викладачем
об’єктивної інформації про хід навчально-пізнавальної діяльності тих, хто
навчається. Цю інформацію викладач отримує в процесі контролю навчально-пізнавальної
діяльності студентів. Тому після того, як всі питання будуть розглянуті і
обговорені, доречно провести письмову роботу, в яку включені завдання, що розкривають
рівень знань з теми «Підприємство в системі ринкових відносин. Підприємництво»
і зокрема з питання «Підприємництво в Україні». Для закріплення пройденого
матеріалу доцільно також використати практичний метод.
Задача: 
Відомо, що
капітал авансований становить 400 тис. грн., в тому числі капітал оборотний 200
тис. грн. Оборотний капітал обертається 5 разів на рік, а термін експлуатації
основного капіталу – 4 роки. Розрахуйте річний оборот капіталу, розмір річних
амортизаційних відрахувань та розмір амортизаційного фонду на початок 3 року
експлуатації основного капіталу.
Розв’язання:
Оборот капіталу =
капітал авансований / термін експлуатації + капітал оборотний * кількість
оборотів за рік.
Капітал
авансований = капітал основний + капітал оборотний.
Капітал основний
= капітал авансований – капітал оборотний = 200 тис. грн.
Оборот капіталу =
200 000 / 4 + 200 000*5 = 50 000 + 10 00000 = 1050 000 грн.
Амортизаційні
відрахування річні = капітал основний / термін експлуатації = 200 000 / 4 =
50 000 грн.
Амортизаційний
фонд на початок 3 року = амортизаційні відрахування річні * 2 = 50 000 * 2
= 100 000 грн.
Для того щоб
перевірити рівень засвоєння пройденого матеріалу, можна запропонувати студентам
попрацювати над такими тестовими завданнями:
1. Державні
підприємства створюються, як правило, в тих галузях економіки, які:
А. займаються виробництвом
суспільних благ;
Б. мають
високотехнічне виробництво;
В. забезпечують
значні прибутки;
Г. є стратегічно важливими для
розвитку національної економіки.
2. Яке
підприємництво пов’язане з формуванням грошових фондів та їх використанням для
відшкодування збитків та допомоги фізичним та юридичним особам?
А. страхове; Б. фінансове; В.
виробниче; Г. комерційне.
3. Існування
малого бізнесу зумовлене:
А. невеликим
капіталом окремих підприємств;
Б. галузевими
особливостями;
В. географічними
та територіальними потребами;
Г. специфікою
виробничого циклу окремих підприємств.
Д. всі відповіді вірні.
На заключному
етапі семінару, підводяться підсумки у вигляді контрольних запитань, які
дозволять перевірити та контролювати знання студентів.
Пошукові
питання:
1. 
Обґрунтуйте,
чим зумовлене швидке зростання в економіці багатьох країн малих підприємств? У
чому полягають їх сильні та слабкі сторони?
2. 
Розглянувши
переваги і недоліки основних видів підприємства, спробуйте визначити, які з них
мають найбільше значення для учасного стану реформування економіки в Україні.
3. 
Які
основні причини зміни поглядів економістів щодо поняття «підприємництво»?
4. 
Зробіть
психологічний аналіз особистості підприємця. Чи можливо виховати необхідні
якості підприємця?
Контрольні
запитання:
1.  Що таке підприємство та які
функції воно виконує в ринковій економіці?
2.  Які є види підприємств?
3.  В чому полягає сутність
підприємництва та які його види?
4.  Охарактеризуйте переваги та
недоліки організаційно-правових форм підприємництва. Які з них передбачені
українським законодавством?
5.  Які риси притаманні сучасному
підприємцеві?
6.  Дайте характеристику малого
підприємства. Які особливості малого бізнесу і в чому його переваги і недоліки?
7.  Як співвідносяться між собою
великий і малий бізнес в економіці України? [59]
Після контрольних
запитань викладач коротко аналізує якість їх з’ясування, визначає питання для
самостійної роботи, аналізує відповіді студентів та виставляє оцінки. Після
цього визначає домашнє завдання на наступний семінар.
При проведенні
занять викладач переважно використовує словесні методи (розповідь, пояснення,
бесіда), індуктивні і дедуктивні методи та метод навчальної дискусії (за
допомогою проблемно-пошукових питань), а також пояснювально-ілюстративний
метод, при розгляді різноманітних схем та графіків. При цьому викладач повинен
спланувати навчальний процес таким чином, щоб студенти не були перевантажені
теоретичним матеріалом.
Таким чином,
запропонована тема дасть змогу сформувати ґрунтовні знання у студентів та учнів
про підприємництво, його функції та передумови існування, виробити необхідні
навички та вміння.
Висновки
Проведене
дослідження дозволило нам дійти таких висновків та обґрунтувати такі
пропозиції:
1.  Невід’ємним елементом
ринкового господарювання, однією з найактивніших форм економічної діяльності є
підприємництво, або особливий тип господарювання. На сьогодні не існує єдиного
визначення терміну підприємницької діяльності. Сутність цього терміну
розкривають за допомогою ознак, що властиві підприємницькій діяльності. Отже, підприємництво
– це особливий вид діяльності, в основі якого такі ознаки, як: свобода вибору
термінів і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень; постійна
наявність фактора ризику; орієнтація на досягнення комерційного успіху;
відповідальність, активний пошук, інноваційний характер діяльності [29, с.211].
2.  Основними функціями
підприємництва є: ресурсна (формування і продуктивне використання капіталу,
трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів); організаційна (організація
маркетингу, виробництва, збуту і реклами та інших господарських прав); творча
(новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи, уміння
ризикувати). 
3.  Розрізняють такі види
підприємництва: виробниче, комерційне, фінансове, консультативне;
підприємництво з участю юридичної особи, підприємництво без участі юридичної
особи; індивідуальне, сімейне, партнерське (приватне), акціонерне, орендне,
колективне (народне), інноваційне, спільне; мале, середнє, велике. Мета
підприємництва зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого
доходу, а з іншого – до найбільш ефективного використання факторів, прагнення
реалізувати творчі потенції людини.
4.  Правовою основою розвитку
малого й середнього бізнесу в Україні є Конституція, Господарський Кодекс
України, Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері
господарської діяльності» («регуляторний»), Закон України «Про ліцензування
певних видів господарської діяльності» («контрольний»), Закон України «Про
державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» («реєстраційний»)
і Закону «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»
(«дозвільний») та низка інших законодавчих актів.
5.  Загальний стан підприємництва
в Україні характеризується значною кількістю системних проблем, серед яких
виділяють такі: відсутність цілеспрямованої державної політики розвитку
підприємництва в Україні, обмеження фінансових ресурсів, значний рівень
тіньової діяльності, недостатня інноваційна спрямованість підприємництва,
відсутність повноцінно діючих інфраструктурних елементів підтримки розвитку
підприємницького сектора тощо.
6.  В Україні вже завершено етап трансформації,
метою якого було механічне нарощення суб’єктів підприємництва. Порівняно з 2004
роком кількість суб’єктів підприємництва в 2007 році зросла на 17 %. Станом на
перше січня 2007 року в Україні функціонувало 2379,4 тисяч суб’єктів підприємництва
[21].
Протягом 2007р. збитково працювало 28,9%
підприємств. Найбільше таких підприємств у наданні комунальних та
індивідуальних послуг, діяльності у сфері культури та спорту (37,3% від
загальної кількості підприємств відповідного виду діяльності), на транспорті та
зв’язку (37,0%), у промисловості (34,0%), по операціях з нерухомим майном,
оренді, інжинірингу та наданні послуг підприємцям (31,7%), у будівництві
(29,8%).
За видами
економічної діяльності найбільша частка інноваційно активних підприємств у
переробній промисловості, зокрема на підприємствах з виробництва коксу,
продуктів нафтоперероблення (33,3%), хімічній і нафтохімічній промисловості
(21,6%) та машинобудуванні (23,3%). Питома вага інноваційних підприємств серед
відкритих акціонерних товариств становила 22,7 %, закритих акціонерних
товариств — 20,9 %, спільних товариств — 20,8 %, державних підприємств — 19,4 %
[22].
7. 
Основні
причини, що сповільнюють розвиток інноваційного підприємництва в Україні:
недосконалість законодавчої й інституційної бази розвитку інноваційного
підприємництва; відсутність ефективної системи стимулювання та моральної
мотивації винахідництва; значна неадекватність між наявними джерелами
фінансування та потребами інноваційного розвитку; недостатня державна підтримка
інноваційної діяльності, зокрема науки, освіти, наукових фундаментальних і
прикладних досліджень та ін. Вирішення цих проблем в основному покладається на
державу.
Система
державного регулювання підприємництва на практиці реалізується через створення
механізму регулювання підприємництва, який являє собою певний спосіб
організації відносин між державою та підприємницьким сектором, і формується за
допомогою сукупності засобів державного впливу на економічну активність
господарюючих суб’єктів.
Вдосконалювати
державне регулювання розвитку підприємництва в Україні потрібно у таких сферах:
правових відносин та регулювання діяльності підприємництва, інституціоналізації
державної політики підтримки підприємництва, оподаткування суб’єктів
підприємництва, фінансових інструментів підтримки суб’єктів підприємництва,
консалтингових послуг для підприємництва, діяльності бізнес-інкубаторів.
В Україні має
розпочатися новий етап трансформації, який повинен сприяти зростанню експортних
можливостей вітчизняного бізнесу, підвищити його внутрішню та міжнародну
конкурентоспроможність і забезпечити більшу віддачу від підприємництва у
внутрішньому валовому продукті.
8.  Економічна освіта у
загальноосвітній школі покликана сформувати систему раціонального мислення і
поведінки людини в умовах економічних відносин, що склалися у сучасному
суспільстві, розвивати підприємницькі здібності, виховувати майбутніх громадян,
які стануть носіями національної та людської гідності, патріотизму, порядності,
ділової культури, активними творцями матеріальних і духовних цінностей.
Вивчення економіки у загальноосвітніх навчальних закладах України здійснюється
на основі Державного стандарту базової і повної середньої освіти України. 
Проблеми
підприємництва в Україні є надзвичайно важливою для вивчення у ЗНЗ та ВНЗ, бо,
крім того, що підприємство є одним з головних суб’єктів будь-якої економічної
системи, воно ще й є способом реалізації підприємницьких здібностей населення.
Досягти успіху
при навчані учнів та студентів, формуванні у них вмінь, понять та навичок можна
лише через забезпечення пізнавальної активності та зацікавленості. Тому,
потрібно намагатися використовувати різноманітні форми організації навчання
(уроки-лекції, уроки-семінари, ділові та рольові ігри, екскурсії тощо),
притаманні цим формам методи та засоби навчання.
Список використаних джерел
1. 
Абалкин
Л. Роль
государства в становлении и регулировании рыночной экономики // Вопросы
экономики. – 1997. – № 6. – С. 4 – 12. 
2. 
Академія
«Аналітичний центр». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.academia.org.ua/index.php?p_id=79&id=39
– Назва з екрану.
3.  Акбашев Б. Управление, собственность и
государственное регулирование экономики // Российский экономический журнал. –
2004. – № 4. – С. 56 – 61.
4.  Акіліна О.В., Пасічник В.Г. Основи підприємництва
(навчально-методичний комплекс). Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної
літератури, 2006. – 176 с.
5. 
Акімова І., Кузяків О.
Промислові підприємства середнього розміру в Україні // Пріорітети: Вістник
приватної ініціативи. – 2004. – №8. – c. 22-30.
6. 
Аксьонова О.В. Методика
викладання економіки: Навч.посіб. – К.: КНЕУ. – 1998. – 280с.
7. 
Андрій
Рєпа. Мода на глобалізацію // Дзеркало тижня, №4 – 3 лютого.
8. 
Антология
экономической классики. В 2-х томах. Предисловие И.А. Столярова. – М.: МП
«ЭКОНОВ», 1991. Т.І. – 475 с. 
9.  Асаул А.Н. Организация предпренимательской деятельности. – СПб.:
Питер, 2005. – 368 с.: ил. – (Серия «Учебник для вузов»).
10.  Атаманчук Г.В. Новое государство: поиски, иллюзии,
возможности. – М.: Славянский диалог, 2005. – 223 с.
11.  Бажал Ю.М. Інноваційний розвиток економіки: моделі, системи
управління. Державна політика. К., «Основа», 2005, с. 62.
12.  Бевентер Э. фон, Хампе И. Основные знания по рыночной
экономике в восьми лекциях: Пер. с нем. – М.: Республика, 1993. – 176 с.
13.  Бєленький П.Н., Медведєв С.П. Формування механізму господарювання
підприємництва. – К., 2003.
14.  Варналій З. С. Державна регуляторна
політика у сфері малого підприємництва (Науково-практичне видання) / З. В.
Варналій, І. С. Кузнецова – К.: Ін-т екон. прогнозув., 2002. – 104 с.
15.  Варналій З. С. Мале підприємництво:
основи теорії і практики. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2001. – 277 с.
16.  Виноградська А.М. Основи підприємництва: Навчальний посібник.
Друге видання, перероблено і доповнено – К.: Кондор, 2005. – 544 с.
17.  Вовк А.С. Соціально-економічний механізм управління
підприємницькою діяльністю на промислових підприємствах: Автореф. дис.канд.
екон. наук: 08.06.01 / Приазовський держ. технічний ін. – Маріуполь, 2004. – 20
с.
18.  Геєць В. Ринкова трансформація в 1991–2000 роках: здобутки,
труднощі, уроки // Вісн. НАН України, 2001, № 2, c. 22 – 31.
19.  Господарське законодавство України: правове регулювання
господарських відносин. Збірник нормативних актів/Упорядник Камлик М.І. – К.:
Атіка, 2004. – 836 с.
20.  Господарський кодекс України. – К.:
Атіка, 2003.
21.  Державний комітет
регуляторної політики та підприємництва України [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: www.dkrp.gov.ua – Назва з екрану.
22.  Державний комітет статистики
України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www. ukrstat.gov.ua (15.08.09).
– Назва з екрану.
23.  Державний стандарт базової і повної середньої освіти
(затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2004 року №24)
// Освіта України. – №5 20 січня. – 2004. – c. 1 – 6.
24.  Дєгтяр О.А. Система державного
регулювання розвитку малого підприємництва: теоретико-методологічний аспект //
Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2007. – № 4. – С. 65–69.
25.  Долан Э.Дж., Линдсей Д. Рынок: Микроэкономическая
модель. – СПб., 1992. – 496 с.
26.  Економіка підприємства: Навч. Посібник / 3а ред. А.В.Шегди. –
К., 2001. Роздіди 1 – 3; 7 – 9; 16.
27.  Економіка підприємства: Підручник (За заг. ред.
С.Ф.Покропивного, – Вид. 2 – е, доп. – К.:КНЕУ – 2001. Розд. 1 – 2; 5 – 7.
28.  Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1 / Редкол.:
С.В.Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр «Академія», 2000. – 840
с.
29.  Економічна теорія: Навч. Посібник / За ред. В.О. Білика,
Саблука П.Т. 4 – те вид., перероб. та доп. – К.: ННЦІАЕ, 2004. – 234 с.
30.  Економічний розвиток України: проблеми теорії і практики :
Тези доп. підсумк. наук.-практ. конф. кафедри екон. теорії Дніпропетровського
національного ун-ту за 2001 р. – Д., 2002. – 32с.
31.  Електронна бібліотека
економіста. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
www.library.if.ua/book/38/1746.htm – Назва з екрану.
32.  Жаворонкова Галина Василівна. Інформаційне підприємництво:
інновації, консалтинг, маркетинг / Національний авіаційний ун-т. – К. : НАУ,
2003. – 366с. – Бібліогр.
33.  Жданов Юрий Николаевич, Болдырев В. Н., Валовой Дмитрик
Васильевич, Жданов Юрий Николаевич, Казаков В. В. Зкономика : Учебник для
юристов / Дмитрий Васильевич Валовой (ред.). – М.: Щит-М, 1999. – 360с.
34.  Закон
України «Про вищу освіту» // ГолосУкраїни. – 2002. – №33. – с.6.
35.  Закон
України «Про загальну середню освіту» // Урядовий кур’єр. – 1999. – №78.
36. 
Закон
України від 1 червня 2000 року № 1775- III «Про ліцензування певних видів
господарської діяльності».
37. 
Закон
України від 11 вересня 2003 року № 1160-ІV «Про засади державної регуляторної
політики у сфері господарської діяльності».
38. 
Закон
України від 15 травня 2003 року № 755-ІV «Про державну реєстрацію юридичних
осіб та фізичних осіб – підприємців».
39.  Закон України від 19 вересня
1991 року № 1576-ХІІ «Про господарські товариства».
40.  Закон України від 19 жовтня
2000 року № 2063-III «Про державну підтримку малого підприємництва».
41.  Закон України від 21 грудня
2000 року № 2157-Ш «Про Національну програму сприяння розвитку малого
підприємництва в Україні».
42.  Закон України від 4 травня
2007 року «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері
господарської діяльності».
43. 
Закон
України від 6 вересня 2005 року № 2806-ІV «Про дозвільну систему у сфері
господарської діяльності».
44.  Історія економічних учень:
Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – К.: Знання, 2004. – 1300 с.
45.  Ковальчук В.М. Основи ринкової економіки. – Тернопіль, 2000.
46.  Ковальчук Г.О. Активізація навчання в економічній освіті. –
К.: КНЕУ, 1999.
47.  Конференція: «Україна: Бізнес і економічні пріоритети» Київ,
14-15 листопада 2005 р. 
48.  Кремінь В. Створюємо освіту майбутнього // Освіта. –
№27 (5103) 9 – 16 червня. – 2004. – c.1-2.
49.  Кукурудза І.І. Методика викладання економічної теорії.
Матеріали до лекцій і семінарів. – Черкаси: РВВ Черкаського держуніверситету. –
2001. – 332c.
50.  Ластовецький А. Загальна характеристика
законодавства у сфері підприємницької діяльності та основні тенденції його
розвитку // Підприємництво, господарство і право. – 2003, № 7. – С. 3-5.
51.  Ластовецький А. Удосконалення
дозвільно-реєстраційних процедур щодо підприємництва в ракурсі адміністративної
форми // Підприємництво, господарство і право. – 2003, № 8. – С. 7-11.
52.  Ластовецький А.С. Організаційно – правові засади регулювання
підприємницької діяльності в Україні: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 /
Київський юридичний ін. – т. – К., 2004. – 220 с.
53.  Лукінов, І. До питання про
концепцію і модель сучасного економічного розвитку України [Текст] / І. Лукінов.
Економіка України: Політико- екон. журн. / НАНУ . Міністерство економіки
України . Міністерство фінансів України; І.І. Лукінов (гол.ред.). — 2001. – №6.
– С. 4-9.— ISSN 0131-775X.
54.  Маршавін Ю.М. Підприємництво, як фактор розвитку зайнятості
населення. – К.: ІПК ДСЗУ, 2004. – 234 с.
55.  Мельник Л.Ю., Сафронов С.О. Основи економічної теорії та
підприємництва. – Дн-к: Січ, 2003. – 461 с.
56. 
Мойсею
Н.Є. Педагогіка. Навчальний посібник. 3-тє видання, доповнене, 2001 р. –
608 с.
57.  Мочерний С.В Економічна теорія: Посібник. – К.: «Академія»,
2001. Розділи 3.1-3.2; 3.5. 
58.  Навчальна програма з курсу «Економічна теорія» для ВНЗ і Шк\
розроблена кафедрою економічної теорії НПУ імені М.П.Драгоманова.
59.  Навчально-методичний комплекс з
курсу: «Основи економічної теорії» / Уклад.: В.В. Радченко,
І.О. Штундер та ін. К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2009. – 86 с.
60.  Насікан Н. Розвиток малого бізнесу в Україні // Географія та
основи економіки в школі. – 2000. – №2. – с.36 – 39.
61.  Науковий журнал «Економічний часопис»
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.soskin.info – Назва з екрану.
62.  Національна
доктрина розвитку освіти. Указ Президента України №347 / 2002 від 17.04.2002
року.
63.  Підприємництво – вирішальний фактор розвитку країн з
перехідною економікою. – К.: Знання України, 2003. – 327с.
64.  Предпринимательство: Ученик для вузов / Под ред. проф. В.Я.
Горфинкеля, проф. Г.Б. Поляка, проф. В.А. Шандра, – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ,
1999. – с. 20 – 27.
65.  Про стан та перспективи розвитку підприємництва в Україні:
Національна доповідь / К.О. Ващенко, З.С. Варналій, В.Є. Воротін, В.М. Геєць,
Е.М., Кужель О. В., Лібанова та ін. – К., Держкомпідприємництво, 2008. – 226 с.
66.  Радченко В.В. В ситуації «нестандарту» (Про методологічні
основи створення державного стандарту і навчальних програм з економічної
теорії) // Вища освіта України. – №2. – 2002. – С.69-76.
67.  Саниахметова Н.А. Регулирование предпринимательской
деятельности в Украине: организационно – правовые аспекты / Одесская гос. юрид.
академия. – О.: 1998.
68.  Сітухо Олександр. Деякі проблемні питання правового
регулювання організації торгівлі цінними паперами // Юридичний журнал. – № 1. –
2005. – С. 36 – 43.
69.  Сміт Адам. Добробут націй.
Дослідження про природу та причини добробуту націй. – К.: Port-Royal, 2001.
70.  Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004 –
2015рр) «Шляхом Європейської інтеграції» / Авт. кол.: Гальчинський А.С.,Геєць
В.М. та ін.; Нац. ін-т стратег. дослідж., Інстит. екон. прогнозування НАН
України, М-во економіки з питань європ. інтегр. України – К.: ІВЦ Держкомстату
України. – 2004. – 416С.
71.  Указ Президента України 12 травня 2005 року № 779/2005 «Про
лібералізацію підприємницької діяльності та державну підтримку підприємництва».
72.  Указ Президента України 25 травня 2000 року № 721/2000 «Питання
Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва».
73.  Указ Президента України від 1 червня 2005 року № 901 «Про
деякі заходи щодо забезпечення здійснення державної регуляторної політики». 
74.  Указ Президента України від 12 травня 1998 року № 456/98 «Про
державну підтримку малого підприємництва».
75.  Указ Президента України від 23 липня 1998 року № 817/98 «Про
деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності».
76.  Указ Президента України від 3 липня 1998 року № 727/98 «Про
спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого
підприємництва».
77.  Фонд підтримки підприємництва
в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ufpp.kiev.ua – Назва з
екрану.
78.  Чернилевский Д.И. Дидактика высшей школы. – М.:
Педагогическое общество России, 2002.
79.  Шелудько Валерія. Регуляторна політика – невиправдані
сподівання чи невикористані можливості? // Юридичний журнал. – № 6. – 2004. –
С. 28 – 39.
80.  Шнипко О. Сутність підприємницької діяльності та основні
умови її розвитку в Україні // Економіка, 2001, № 6, С. 3—6.
81.  Шумпетер Й. Теория экономического развития исследования
предпринимательской прибыли, капитала и цикла конъюктуры: Пер. С нем./Под общ.
ред. А.Г. Милейковского. – М.: Прогресс, 1982. – 454 с.
82.  Як влада приймає рішення і як підприємці можуть на це
впливати – Програма АРД / Чеккі «Регуляторна реформа в Україні». – 2001. – 46
с.
83.  Якунин В.А. Педагогическая психология. – С – Пб.: Изд-во
Михайлова В. А.: Изд-во «Полиус», 1998.