Зміст
Розділ 1. Теоретичні основи поняття ресурсів
підприємства
1.1 Економічна сутність
ресурсного
потенціалу
підприємства
1.2 Характеристика економічних
можливостей підприємства 
1.3 Показники ефективності роботи
підприємства
					







Розділ 2. Формування та використання
ресурсів підприємства
2.1 Матеріальні та нематеріальні
ресурси підприємства
2.2 Формування та використання
трудових ресурсів підприємства
2.3 Формування фінансових ресурсів
підприємства
Розділ 3. Проблеми та напрями
підвищення ефективності формування та використання ресурсів підприємства
3.1 Проблеми формування та
використання ресурсів підприємства
3.2 Перспективи підвищення
ефективності формування та використання ресурсів підприємства
Висновок
Список використаних джерел
підприємство ресурс
ефективность



Вступ

Підприємство є
складною економічною системою, ефективне управління якою в умовах зовнішнього
та внутрішнього середовища є основою його успішного функціонування та
постійного зростання. Забезпечити стійкість підприємства дозволяє найважливіший
стратегічний ресурс – його ресурсний потенціал, що поєднує соціальну, виробничо
– економічну та екологічну складові. Особливо актуальним дане питання є у
зв’язку із економічною та політичною нестабільністю, глобалізацією бізнесу,
збільшенням підприємницьких ризиків та жорсткістю конкуренції.
Будь – яке
підприємство самостійно формує свій ресурсний потенціал, що дозволяє йому
закріпити специфічні особливості і визначити перспективи розвитку на майбутнє.
Для того, щоб забезпечити ефективність і стабільність підприємства, необхідно
управляти потенціалом , тобто економічними ресурсами.
Процес формування
ресурсного потенціалу підприємства є одним із напрямків його економічної
стратегії і передбачає створення й організацію системи економічних ресурсів та
її спрямованості таким чином, щоб результат їхньої взаємодії був чинником
успіху в досягненні стратегічних, тактичних і операційних цілей діяльності
підприємства 
Вивчення
різноманітних аспектів економічного, виробничого і ресурсного потенціалу
знайшло своє відображення в роботах багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених-економістів:
В.Г. Андрійчука, О.А. Богуцького, М.В. Гладія, В.К. Гаркавого, І.В. Мегедіна,
Г.М. Підліснецького, П.Т. Каблука,О.С. Федодіна.
Мета курсової роботи – сформулювати та
обгрунтувати комплекс заходів спрямованих на підвищення ресурсного потенціалу підприємства.
Для виконання
мети курсової роботи нами були виконані наступні завдання:
— розглянуто
сутнісну характеристику ресурсного потенціалу підприємства та методичні підходи
до оцінки стану й результативності його використання;
— оцінено перспективи
підвищення ефективності формування та використання ресурсів підприємства
— проаналізовані
проблемні питання (зони) щодо використання потенційних можливостей ресурсного
потенціалу підприємств, а також чинники і резерви конкурентоспроможного
розвитку;
Об’єктом
дослідження даної курсової роботи є ресурсний потенціал підприємства.
Предметом дослідження є комплекс
теоретичних та практичних аспектів ресурсного потенціалу підприємства.
Інформаційне
забезпечення даної роботи ґрунтується на Господарськиому Кодексі України від 16
січня 2003 року N 436-IV із змінами і доповненнями, законі України «Про
господарські товариства» від 19 вересня 1991 року N 1576-XII із змінами і
доповненнями, Законі України„ Про оцінку майна, майнових прав та професійну
оціночну діяльність в Україні” від 12 липня 2001 року N 2658-III із змінами і
доповненнями, навчальному посібнику Василькова В.Г. Організація виробництва і
т.д.

Розділ 1.
Теоретичні основи поняття ресурсів підприємства
1.1
Економічна сутність ресурсного потенціалу підприємства
Науковий підхід до
дослідження ресурсного потенціалу передбачає необхідність обґрунтування його теоретичної
моделі, що має не тільки найбільш повно відображати даний об’єкт, а й бути інструментом
його поглибленого вивчення. Аналізуючи поняття «ресурсно-виробничий потенціал»
серед економістів існують різні точки зору. Одні під ресурсно-виробничим
потенціалом розуміють тільки обсяг ресурсного потенціалу, інші – основні виробничі
фонди. Звідси незрозуміло, які ж саме основні фонди необхідно включати у даний
потенціал. Це в свою чергу створює незручності при визначенні критерію
ефективності використання виробничого потенціалу.
В науковій
літературі одним з перших поняття «ресурсно-виробничий потенціал» використав
А.І. Анчишкін. Він говорив, що «ресурсно-виробничий потенціал народного
господарства характеризують виробничі ресурси, їх обсяг, структура, технічний рівень
і якість…», включивши в його набір ресурси, які в процесі виробництва приймають
форму факторів виробництва.
При цьому під
виробничими ресурсами він розуміє засоби виробництва, трудові ресурси, а також
природні ресурси, залучені в економічну сферу. На сьогодні розрізняються дві
ресурсні позиції щодо концепції потенціалу. Перша – ресурсно-виробничий потенціал
являє собою сукупність ресурсів без врахування їх взаємозв’язків і участі в
процесі виробництва. Так, Л.І. Абалкін рахує, що потенціал є узагальнена
характеристика ресурсів. Як «кількість і якість ресурсів, які є в
наявності в тій чи іншій господарській системі» – розуміє ресурсно-виробничий
потенціал (РВП) І.І. Лукінов. На думку Д.А. Черникова, РВП характеризується
«сукупністю ресурсів без врахування реальних взаємозв’язків, які
складаються в процесі виробництва».
Особливістю
другої ресурсної позиції є трактування РВП як сукупності, ресурсів, які здатні виробляти
певну кількість матеріальних благ, наприклад, Е.Б. Фігурнов рахує, що ресурсно-виробничий
потенціал «характеризує ресурси виробництва, кількісні і якісні їх параметри,
які визначають максимальні можливості суспільства по випуску матеріальних благ
в кожний даний момент». На думку Д.К. Шевченко, ресурсний потенціал являє
собою «сукупність виробничих ресурсів, об’єднаних в процесі виробництва, які
мають потенційні можливості в області виробництва матеріальних благ і
послуг».
Аналіз вище викладених
точок зору дає змогу нам визначити ресурсний потенціал як сукупність
взаємозв’язаних складових: ресурсно-сировинного і виробничого потенціалу, що спрямовані
на досягнення ефективного функціонування виробничо-господарської структури.
Кількісні і якісні параметри цих потенціалів, а також їх інтеграція визначають
виробничу здатність господарської одиниці. Ресурсний потенціал може слугувати характеристикою
як самих крупних систем (народного господарства, галузі), так і малих,
локальних (об’єднання, підприємства). Але при цьому даний потенціал любої із
задекларованих підсистем не функціонує ізольовано, замкнуто. Спостерігається
процес взаємопроникнення потенціалів «обмін» їх окремими складовими
частинами, що призводить до збільшення ресурсно-виробничого потенціалу кожної
підсистеми.
Проблеми оцінки
ресурсного потенціалу слабо опрацьовані на галузевому рівні, особливо на рівні окремого
підприємства. В деяких публікаціях тільки констатується, що питання оцінки
ресурсного потенціалу окремих підприємств залишилися в стороні від уваги
дослідників. Для побудови прогнозів, складання планів, прийняття ефективних
рішень необхідно мати об’єктивну інформацію про можливості підприємства досягти
відповідних цілей в різноманітних напрямках діяльності. Найбільш важливим є отримання
сукупної інтегральної оцінки, яка б враховувала всі можливості і всі обмеження.
Оцінка ресурсного
потенціалу дає змогу:
— оцінити степінь
залучення ресурсів в господарський оборот;
— оцінити степінь
використання активної частини потенціалу;
— оцінити
ефективність вкладених ресурсів, вкладених в формування і розвиток ресурсного
потенціалу.
Під оцінкою
ресурсного потенціалу розуміється визначення величини економічних ресурсів, якою
володіє і розпоряджається, і економічного результату їх ефективного використання.
Оцінка ресурсного потенціалу підприємства може проводитися в натуральному і
вартісному вираженнях. Підводячи підсумок, необхідно відзначити, що трансформація
відношень власності в Україні висунула перед економічною наукою цілий ряд нових
проблем і задач, які раніше не виникали, ще більше загострила проблеми відомі, але
до кінця не вирішені. Проблема полягає не тільки в пошуку відповідей, з
допомогою яких показників оцінити ресурсний потенціал, а й у виборі позиції
оцінки.
Існують наступні
проблеми оцінки ресурсного потенціалу підприємства, які необхідно вирішити в
ході подальших досліджень:
— необхідність
розроблення інтегрального показника оцінки ресурсного потенціалу підприємства;
 — вирішення
проблеми співставлення вартісних і натуральних оцінок
— елементів
потенціалу підприємства;
— розробка
системи збору достовірної вихідної інформації;
— вилучення
подвійного рахунку при оцінці;
— розробка нових
математичних моделей оцінки ресурсного потенціалу;
— розробка і
використання коригуючи коефіцієнтів, наприклад таких, що враховують інфляційні
процеси;
— розробка
методів приведення у спів ставний вид абсолютних і відносних показників.
1.2
Характеристика економічних можливостей підприємства
Ресурсний
потенціал підприємства — це сукупність матеріальних, нематеріальних, трудових,
фінансових ресурсів, включаючи здатність робітників підприємства ефективно
використовувати названі ресурси для виконання місії, досягнення поточних та
стратегічних цілей підприємства.
Ресурсний
потенціал підприємства можна охарактеризувати чотирма основними критеріями:
— реальними
можливостями підприємства в той чи іншій сфері діяльності (включаючи і
нереалізовані можливості);
— обсягом
ресурсів як залучених, так і тільки підготовлених до використання у
виробництві;
— здатністю
кадрів (менеджерів) використовувати ресурси, вміння розпоряджатися ресурсами
підприємства;
— формою
підприємництва та відповідною організаційною структурою підприємництва.
Склад ресурсного
потенціалу.
1. Матеріальні ресурси —
це ресурси в натурально-речовинній формі, які використовуються у виробничій
(господарчій) діяльності підприємства.
До їх складу
входять основні фонди та частка обіжних фондів:
Основні фонди — це матеріально-речовинні цінності підприємства, які
використовуються або призначені як засоби праці.
За класичною
економічною теорією засобами праці є «річ або комплекс речей», які
людина поміщає між собою та предметом праці для впливу на предмет праці та
створювання умов для виробничої діяльності.
До основних фондів
відносять будівлі, технічні споруди, обладнання, транспортні засоби та ін.
Не всі матеріальні
цінності відносяться до основних фондів, а тільки ті, термін служби яких більше
1 року й вартість в Україні більше 500 грн. за одиницю.
Інші відрізняючи
ознаки: основні фонди фізично зношуються, морально старіють, втрачаючи свою
споживацьку вартість у зв’язку з появою нових, більш досконалих, або меншої
вартості видів обладнання, машин та ін.
Особливий
характер поповнення зносу, а саме — через механізм регулярної амортизації та
віднесення суми амортизаційних відрахувань на поточні витрати підприємства та
включення їх в собівартість продукції (робіт, послуг).
Частина обіжних фондів
входить до складу матеріальних ресурсів. Це є малоцінні та швидкопсувні
предмети, пакувальний матеріал, паливо, електроенергія, технологічні та ін.
2. Нематеріальні ресурси
— об’єкти промислової та інтелектуальної власності, здатні приносити користь
тривалий час: гудвил, ноу-хау, база знань, база даних, патент, винахід та ін.
3. Трудові
ресурси підприємства — кількість робітників, зайнятих на підприємстві, та тих,
хто входе до його складу за основною та допоміжною діяльністю.
4. Фінансові
ресурси — сукупність грошових прибутків та надходжень, які знаходяться в
розпорядженні підприємства для виконання фінансових обов’язків, здійснення
витрат на відтворення підприємства та для стимулювання робітників.
Фінансові ресурси
дуже важливі як вихідний вид ресурсів для створення та діяльності підприємства,
забезпечують процес виробництва, є неодмінною умовою безупинності процесу виробництва.
Зверніть увагу на те, що в теперішній час, маючи достатню наявність на
підприємстві основних фондів та кадрів, підприємства іноді не здатні працювати,
тому що не мають необхідної суми готівкових грошових коштів (фінансових
ресурсів).
5. Методи управління та
організації ефективного використання ресурсів підприємства.
Загальним для всіх видів
ресурсів є питання про ефективність їх використання. Встановлено певного
методичного підходу в оцінці ефективності використання ресурсів.
Головне полягає в тому,
що для оцінки ефективності того чи іншого виду ресурсів корисний результат
діяльності підприємства порівнюється з витратами на отримання цього корисного
результату.
Якщо йдеться про
матеріальні ресурси, то витрати — це середня вартість матеріальних витрат за
період, який досліджується; якщо йдеться про трудові ресурси, то витрати — це
фонд оплати праці та ін.
Корисний результат від
діяльності підприємства та одночасно від використання ресурсів називають
ефектом. Основними двома показниками господарчої діяльності, які називають
ефектом, є: перший — обсяг виручки від реалізації (товарообіг), другий —
прибуток (доход).
Порівняння цих показників
із розміром ресурсів, які використовуються, дає показник ефективність використання
ресурсів.
Таким чином, ефект — це
корисний результат діяльності підприємства.

Враховуючи специфіку діяльності ряду підприємств, ефект підрозділяють на
економічний та соціальний. Економічна ефективність (екон. еф.) становить собою
порівняння економічного ефекту з витратами на його отримання. При цьому можуть
бути використаними два види показників:
Екон.ефективність=
ефект(результат) \ витрати
Екон.ефективність=
витрати \ ефект(результат)
Перший вид показників
називають прямими, другий — зворотними.

Прямі показники характеризують величину економічного ефекту, отриманого на
одиницю витрат, тобто віддачу витрат (фондовіддача, ресурсовіддача та ін.).
Другий вид показників відображає величину витрат, необхідних для отримання
одиниці економічного ефекту, тобто витратомісткість (фондомісткість товарообігу,
фондомісткість продукції, що виробляється, ресурсомісткість та ін.)
1.3 Показники ефективності роботи
підприємства
Поняття
ефективності — одне з центральних в
економічній теорії та практиці. На будь-якому напрямі суспільного життя вона
визначає доцільність дій господарюючого суб’єкта в економічній системі.
Розрізняють суспільну, виробничу, соціальну, технічну, економічну ефективність.
Технічна ефективність визначає результативність дій, спрямованих на
вдосконалення техніки і технології, соціальна — на поліпшення умов праці,
психологічного клімату в трудовому колективі тощо, економічна — на підвищення
прибутковості всієї господарської діяльності, суспільна — на подолання
нерівності в розподілі доходів і підтримання соціальної справедливості, виробнича
— на мінімізацію витрат і максимізацію прибутку. Всі види ефективності тісно
пов’язані між собою, взаємозалежні і разом визначають ефективність економічної
системи країни загалом.
Результати роботи підприємства аналізують за показниками, що
характеризують сторони його діяльності, їх вибір залежить від мети аналізу.
Визначення стратегічних цілей потребує порівняння результатів діяльності
конкретного підприємства з підприємствами-конкурентами. Для такого аналізу
вибирають узагальнюючі показники, що відображають діяльність окремих напрямів
або структурних підрозділів. Визначення тактичних цілей потребує контролю
діяльності підприємства, тобто розрахунку показників ефективності
функціонування окремих підрозділів або виробництва окремого виду продукції.
Планування як розробка завдань підприємства на перспективний
і поточний періоди передбачає співставлення вигоди використання різних видів
ресурсів або їх поєднання у певному періоді та можливості їх зміни в
майбутньому. Кожна з цілей, що стоять перед підприємством, потребує аналізу
низки показників, що дає змогу прийняти конкретні рішення щодо поведінки
підприємства. Джерелом інформації є звітність підприємства: річний
бухгалтерський баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух капіталу,
звіт про рух коштів та ін. На основі даних звітності визначається кінцевий
результат роботи підприємства у вигляді нарощування власного капіталу за
звітний період. Діяльність підприємства можна проаналізувати за економічними
показниками, об’єднаними у групи, кожна з яких характеризує економічний
потенціал підприємства, економічну ефективність, конкурентоспроможність і
фінансову стійкість.
Економічний потенціал підприємства характеризують: активи
фірми, обсяг продажів, прибуток чистий і валовий, основний і оборотний капітал,
власний і позичковий капітал, виробничі потужності, науково-дослідні роботи та
ін.
Ефективність діяльності підприємства аналізують за такими
показниками: прибуток, норма прибутку, рентабельність, а також показниками
використання трудових ресурсів (продуктивність праці), основних виробничих
фондів (фондовіддача, фондомісткість), матеріальних ресурсів
(матеріаломісткість, матеріаловіддача) та ін.
Продуктивність праці є узагальнюючим показником оцінки
економічної ефективності суспільного виробництва і в загальному вигляді
вимірюється як відношення виробленого національного доходу в країні до
середньої чисельності працівників, зайнятих у галузях матеріального
виробництва. В окремих галузях продуктивність праці обчислюється за валовою
продукцією і визначається її кількістю, виробленою в одиницю робочого часу, або
витратами праці на одиницю продукції. На рівні підприємства основними
показниками продуктивності праці є виробіток і трудомісткість. Виробіток
(прямий показник) визначає кількість продукції, виробленої в одиницю часу,
трудомісткість (обернений показник) визначає витрати часу на виробництво
одиниці продукції. Вони розраховуються за формулами
  
де W — виробіток; t — трудомісткість виробленої продукції; Q
— обсяг виробленої продукції; Т — витрати живої праці на виробництво одиниці
продукції.
Як уже зазначалось вище, основними показниками ефективного використання
основних фондів є фондовіддача, фондомісткість, матеріаловіддача і
матеріаломісткість.
Конкурентоспроможність підприємства можна оцінити за
показниками обсягів продажів і їх збільшення, зростання рентабельності.
Фінансова стійкість підприємства характеризується можливістю
покривати за власні кошти вклади в основні фонди, оборотні кошти, нематеріальні
активи, не допускаючи при цьому невиправданої дебіторської та кредиторської
заборгованості та сплачуючи за своїми зобов’язаннями у визначені терміни.
Фінансове становище підприємства можна проаналізувати за показниками
платоспроможності, ліквідності, ефективності використання активів і власних
коштів. Платоспроможність — це показник, що характеризує здатність підприємства
виконувати свої зобов’язання. Коефіцієнт платоспроможності дорівнює
  
Коефіцієнт платоспроможності вимірює фінансовий ризик, тобто
вірогідність банкрутства. Високий Кп
свідчить про мінімальний фінансовий ризик і гарні можливості для залучення
додаткових коштів інвесторів, низький — навпаки.
Ліквідність — це здатність вчасно сплатити борги (зобов’язання).
Коефіцієнт ліквідності дорівнює
  
Що вищий коефіцієнт ліквідності, то більша платоспроможність
фірми.
Розділ 2.
Формування та використання ресурсів підприємства
2.1 Матеріальні
та нематеріальні ресурси підприємства
У процесі
споживання матеріальні ресурси трансформуються в матеріальні витрати. У
загальній сукупності витрат витрати на виробництво займають, як правило,
найбільшу частку, що свідчить про високу матеріаломісткість продукції.
Відповідно виробнича діяльність підприємства та її результати залежать від
ефективної організації постачання і раціонального та економного використання
матеріальних ресурсів.
До матеріальних ресурсів
відносяться: капітал, основний і оборотний, земельні ресурси , енергетичні
ресурси.
Розрізняють загальні витрати матеріальних ресурсів та питомі ви трати
окремого виду продукції. Загальні витрати матеріальних ресурсів — це витрати
окремих матеріалів або їх сукупності на виконання виробниче програми. Загальні
витрати сировини та матеріалів обчислюються показниках, сумирні — у вартісному
виразі. Питомі витрат виду матеріалів характеризують величину їх на одиниці
виготовленої продукції. Для загальної характеристики витрат матеріальних
ресурсів використовують показники матеріаломісткості. Показник питомих витрат
матеріальних ресурсів на одиницю продукції (питома матеріаломісткість)
визначається за формулою
Mn= Mi/N
де Мп — питома матеріаломісткість;
Мі — виграти конкретного виду ресурсів;
N — кількість одиниць виготовленої продукції.
Показник витрат усіх матеріальних ресурсів у грошовому виразі на одну
фізичну одиницю виготовленої продукції (загальна матеріаломісткість)
визначається за формулою
Mз= Ма/N
де Мз загальна матеріаломісткість;
Мa — загальна сума матеріальних
витрат, грн.
Наведені формули використовуються для розрахунку матеріаломісткості
нескладних видів продукції (електроенергія, мінеральні добрива чавун, сталь
тощо). Для продукції таких галузей, як хімічна, деякі галузі машинобудування,
де ні фізичний обсяг, ні обсяг її споживчих властивостей неможливо виразити в
одних одиницях виміру, рівень матеріаломісткості можна визначити витратами
конкретних видів матеріальних ресурсів на 1 грн. товарної (реалізованої або
чистої) продукції.
Друга група показників — показники рівня корисного використання
матеріальних ресурсів — повніше відображає використання у виробництві
матеріальних ресурсів на всіх стадіях їх виробничого споживання У чорній
металургії показником корисного використання матеріальних ресурсів є витрати
сировини на одиницю готової продукції (витратні коефіцієнти), що розраховуються
відношенням ваги витрачених матеріалів (залізної руди, вугільного коксу) на
тонну готової продукції (тонну чавуну).
На підприємствах обробної промисловості, зокрема в машинобудуванні,
застосовують свої показники, які характеризують використання матеріальних
ресурсів.
Показник відносної металомісткості;
Мв=Чв. м. /Ко. е
де Мв відносна металомісткість;
Чв. м — чиста вага, що дорівнює сумарній вазі металевих частин машини, т,
кг;
Кое — кількість одиниць основної експлуатаційної характеристики
(потужність трактора — к. с);
Коефіцієнт використання металу: n
Км = ∑ Rвіт Ni/Mвв
I=1
де Км коефіцієнт використання металу;
п — кількість різних видів продукції, при виробництві яких
використовується даний вид металу;
R-віт —
чиста вага металу в одиниці готової продукції і-го Ni — обсяг випуску продукції г-го виду
в натуральному виразі, од.;
Мвв — загальні валові витрати даного виду металу на випуск продукції. т,
кг.
Показником корисного використання металу є також показник рівня відходів
який обчислюється відношенням величини відходів до величини загальних витрат
металу:
Рв=Мвідх/Мз *100%
де Рв — рівень відходів, %
Мз — кількість спожитого металу, т, кг.
У хімічній промисловості є певні особливості обчислення показників
використання матеріальних ресурсів. Зокрема, тут немає такого поняття, як
«чиста вага виробу».
Витрати матеріалів на хімічний процес або на одиницю продукції
визначаються відповідно до встановленої технології і називаються теоретичними.
До їх складу не входять відходи. 
Нематеріальні
ресурси — це частина потенціалу підприємства, що приносить економічну вигоду
протягом тривалого періоду і має нематеріальну основу одержання доходів. До них
відносяться об’єкти промислової й інтелектуальної власності, а також інші
ресурси нематеріального походження.
Промислова
власність — поняття, використовуване для позначення виключного права на
нематеріальні цінності: винаходи, промислові зразки, корисні моделі, товарні
знаки і знаки обслуговування, фірмові найменування і вказівки походження чи найменування
місця походження товару, а також право по припиненню недоброякісної
конкуренції.
Інтелектуальна
власність — юридичне поняття, що охоплює авторське право й ін. права, що
відносяться до інтелектуальної діяльності в області виробництва, науки, програмного
забезпечення, літератури і мистецтва. 
Характеристика
об’єктів промислової власності:
—  винахід — це нове технічне
рішення, що володіє істотними відмінностями у вирішенні задач в будь-якій
області народного господарства, що дає позитивний ефект. Право на винахід
засвідчується авторським посвідченням чи патентом;
—  промисловий зразок — нове
художньо-конструкторське рішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд, яке
відповідає вимогам технічної естетики, придатне до здійснення промисловим
способом .
Існує дві форми
охорони промислового зразка: посвідчення і патент. Не підлягають охороні як
промислові зразки вироби, зовнішній вигляд яких обумовлений винятково їх
функцією (гайки, болти, гвинти і т.п.), а також галантерейні, швейні,
трикотажні вироби, тканини (крім декоративних), взуття, головні убори;
—  корисні моделі — це нові по
зовнішньому вигляді, формі, розміщенню частин чи по будівлі моделі. Для
реєстрації корисної моделі досить будь-яких змін, навіть у просторовому
компонуванні моделі;
—  товарні знаки — позначення
(ім’я, знак, символ чи сполучення їх), що поміщається на товарі чи його
упакуванні для ідентифікації його і виробника. Якщо під товарним знаком
надаються послуги, то він називається знаком обслуговування. 
Основними
вимогами до товарних знаків є їхня індивідуальність, впізнаваємість,
привабливість для споживачів і охраноздатність, тобто можливість їхньої
офіційної реєстрації. 
         Об’єкти
інтелектуальної власності зв’язані з інформаційною системою й інформаційною
діяльністю підприємства. До них відносяться: програмне забезпечення (сукупність
програм, використовуваних у роботі ЕОМ); банк даних (сукупність програмних,
організаційних і технічних засобів, призначених для централізованого
нагромадження і використання інформації); база знань (сукупність
систематизованих основних зведень, що відносяться до визначеної галузі знань і
зберігаються в пам’яті ЕОМ). 
Інші
нематеріальні ресурси: 
— 
«ноу-хау»
— технологія виробництва, науково-технічні, комерційні, організаційні й
управлінські знання, необхідні для функціонування виробництва. На відміну від
секретів виробництва «ноу-хау» не патентується, оскільки в значній
своїй частині складається з визначених прийомів, навичок і т.п. Поширення
«ноу-хау» здійснюється насамперед за допомогою висновку ліцензійних
договорів; 
— 
раціоналізаторська
пропозиція — це технічне рішення, що є новим і корисним для підприємства, якому
воно подано що передбачає зміну конструкції. Його автору видається спеціальне
посвідчення — підстава права на авторство і винагороду; 
— 
найменування
місця походження товару. Відбиває назву країни (чи місцевості) для позначення
виняткових властивостей товару, викликаних природними умовами, людськими
факторами, національними особливостями, характерними для даного регіону. 
— 
«гудвіл»
— визначає імідж (репутацію) підприємства (фірми).
Нематеріальні
активи — це права на користування нематеріальними ресурсами. Власники об’єктів
промислової власності одержують виключне право на їхнє використання за
допомогою патентів. 
Патент —
документ, що засвідчує державне визнання технічного рішення винаходом і
закріпляючий за особою, якому він виданий, виключне право на винахід. 
Патент включає
патентну грамоту єдиного зразка з розкриттям назви винаходу і дати його
пріоритету, прізвища автора, а також патентний опис — характеристику технічного
рішення. Термін дії патенту складає в середньому 15-20 років. У цей час
виключається доступ фірм-конкурентів до запатентованої новинки і забезпечуються
умови для одержання додаткового прибутку, поки нова техніка не стане надбанням
багатьох підприємств галузі. 
На корисні моделі
не видається патентна грамота. Модель заносять до спеціального реєстру, про що
робиться публікація в офіційному виданні, а заявник одержує посвідчення про
виключне право на корисну модель терміном на 5 років. 
Правовий захист
товарного знаку також здійснюється на основі його державної реєстрації. 
На продукт
інтелектуальної власності встановлюється авторське право — система правових
норм, що визначають положення авторів наукових публікацій, літературних і
художніх творів, програмного забезпечення для ЕОМ і їхніх взаємин з іншими
контрагентами. 
Правовий захист
місця походження товару виникає на основі його реєстрації. 
Ноу-хау,
раціоналізаторські пропозиції, гудвіл є власністю підприємства і не мають спеціального
правового захисту, тому є складовою частиною так називаної комерційної таємниці
підприємства. 
Реалізація права
власності на нематеріальні ресурси можлива шляхом їхнього використання самим власником
чи наданням (з його згоди) такого права іншій зацікавленій стороні у формі
ліцензійної угоди. 
Ліцензія — дозвіл
ліцензіара на використання приналежних йому прав промислової власності (на
винахід, промисловий зразок, товарний знак), видаване іншому обличчю
(ліцензіатові) на визначених умовах. Ці умови (термін, обсяги, винагороду)
складають зміст ліцензійної угоди, що укладається ними.
На практиці
використовують кілька видів розрахунків за ліцензії: 
1) періодичні
відсоткові відрахування («ройялті») від вартості виробленої і
продаваної ліцензійної продукції; 
2) одноразові
винагороди — виплати твердо встановлених паушальних сум; 
3) у виді
взаємного обміну ліцензіями.
2.2 Формування та
використання трудових ресурсів підприємства
Розрізняють
поняття «трудові ресурси» і «трудові ресурси підприємства (персонал)»
підприємства. 
Трудові ресурси —
це частина населення працездатного віку, що володіє необхідним фізичним
розвитком, знаннями і практичним досвідом для роботи в народному господарстві.
До трудових ресурсів відносять як зайнятих, так і потенційних працівників. 
Трудові ресурси
підприємства (персонал) — це сукупність працівників різних
професійно-кваліфікаційних груп, зайнятих на підприємстві і які входять у його
обліковий склад.
Усі працівники
підприємства поділяються на дві групи: 
— 
промислово-виробничий
персонал, зайнятий виробництвом і його обслуговуванням; 
— 
непромисловий
персонал, зайнятий в основному в соціальній сфері діяльності підприємства. 
По характеру
виконуваних функцій промислово-виробничий персонал (ПВП) підрозділяється на
чотири категорії: робітників, керівників, фахівців і технічних виконавців
(службовців). 
Робітники — це
працівники, безпосередньо зайняті виробництвом продукції (послуг), ремонтом,
переміщенням вантажів і т.п. До них також відносяться прибиральниці, двірники,
гардеробники, охоронці. 
У залежності від
характеру участі у виробничому процесі робітники, у свою чергу, поділяються на
основних (виробляючих продукцію) і допоміжних (обслуговуючий технологічний
процес). 
Керівники —
працівники, що займають посади керівників підприємств і їхніх структурних
підрозділів (функціональних служб), а також їхні заступники. 
 Фахівці —
працівники, що виконують інженерно-технічні, економічні й інші функції. До них
відносяться інженери, економісти, бухгалтери, соціологи, юрисконсульти, нормувальники,
техніки й ін. 
 Технічні
виконавці (службовці) — працівники, що здійснюють підготовку й оформлення
документів, господарське обслуговування (діловоди, секретарі-друкарки,
табельники, креслярі, копіювальниці, архіваріуси, агенти й ін.). 
Співвідношення
працівників по категоріях характеризує структуру трудових ресурсів
підприємства. 
У залежності від
характеру трудової діяльності персонал підприємства підрозділяють по професіях,
спеціальностям і рівню кваліфікації. 
Професія —
визначений вид діяльності (занять) людини, обумовлений сукупністю знань і
трудових навичок, придбаних у результаті спеціального навчання. 
Спеціальність —
вид діяльності в рамках тієї чи іншої професії, що має специфічні особливості і
жадає від працівників додаткових спеціальних знань і навичок. Наприклад:
економіст-плановик, економіст-бухгалтер, економіст-фінансист,
економіст-трудовик у рамках професії економіста. Чи: слюсар-наладчик,
слюсар-монтажник, слюсар-сантехник у рамках робочої професії слюсаря. 
Кваліфікація —
ступінь і вид професійної підготовки працівника, наявність у нього знань,
уміння і навичок, необхідних для виконання роботи чи функцій визначеної
складності, що відображається в кваліфікаційних (тарифних) розрядах і
категоріях. 
Для
характеристики трудового потенціалу підприємства використовується ціла система
показників. 
Кількісна
характеристика персоналу виміряється в першу чергу такими показниками, як
облікова, явочна і середньоспискова чисельність працівників. 
Облікова
чисельність — це кількість працівників облікового складу на визначену дату з
обліком прийнятих і вибулих за цей день працівників. 
Для визначення
чисельності працівників за визначений період використовується показник
середньоспискової чисельності. 
Середньоспискова
чисельність працівників за місяць визначається як частка від розподілу суми
всіх облікових даних за кожний день на календарне число днів у місяці. При
цьому у вихідні і святкові дні показується облікова чисельність працівників за
попередню дату. Середньоспискова чисельність працівників за квартал (рік)
визначається шляхом підсумовування середньомісячної чисельності працівників за
всі місяці роботи підприємства в кварталі (року) і розподілу отриманої суми на
3 (12). 
Рух працівників
на підприємстві (оборот) характеризують наступні показники: 
— коефіцієнт
обороту по прийому — це відношення чисельності всіх прийнятих працівників за
даний період до середньоспискової чисельності працівників за той же період; 
— коефіцієнт
обороту по вибуттю — це відношення усіх вибулих працівників до середньосписковаої
чисельності працівників; 
— коефіцієнт
плинності кадрів — це відношення вибулих з підприємства по неповажних причинах
(з ініціативи працівника, через прогули й ін.) до середньоспискової чисельності
(визначається за визначений період). 
Для оцінки
персоналу підприємства можна використовувати також показники, що визначають: 
Рівень дисципліни
=  ;
Відношення
чисельності а)  
окремих категорій
працюючих = б)  
Розрахунок
чисельності працюючих — найважливіша задача визначення обґрунтованої потреби в
кадрах для забезпечення безперебійного виробничого процесу на підприємстві. 
Планові
розрахунки по кожній категорії працюючих ведуться з застосуванням різних
методів визначення необхідної їхньої чисельності. 
Розрахункова
чисельність промислово-виробничого персоналу на плановий період визначається
виходячи з базисної чисельності (Чб), планованого індексу зміни обсягу
виробництва (Jq) і відносної економії чисельності, отриманої в результаті
пофакторних розрахунків росту продуктивності праці (ЭЧ): 
Чп =Чб* Jq* ЭЧ.
Керування
персоналом зв’язано з розробкою і реалізацією кадрової політики, основними
цілями якої є: 
— задоволення
потреби підприємства в кадрах; 
— забезпечення
раціонального розміщення, професійно-кваліфікаційного і посадового просування
кадрів; 
— ефективне
використання трудового потенціалу підприємства; 
Реалізація цих
цілей припускає виконання багатьох функцій, а саме: 
— 
планування,
наймання і розміщення робочої сили, включаючи добір, орієнтацію й адаптацію; 
— 
навчання,
підготовку і перепідготовку працівників, підвищення кваліфікації; 
— 
оцінку
персоналу (проведення атестації працівників, просування по службі й організація
кар’єри); 
— 
визначення
умов наймання, праці і його оплати; 
— 
мотивацію
праці і дотримання дисципліни; 
— 
забезпечення
формальних і неформальних зв’язків, створення сприятливого психологічного
клімату в колективі; 
— 
реалізацію
соціальних функцій (пільгове харчування на підприємстві, допомога родині,
організація відпочинку й ін.); 
— 
контроль
за безпекою праці. 
Роботу з кадрами
на підприємстві здійснюють усі лінійні керівники, а також деякі функціональні
відділи і менеджери: відділ кадрів, відділ праці і заробітної плати, відділ
технічного навчання, керуючі (директора, менеджери) персоналом. 
Наймання
працівників здійснюється з зовнішніх і внутрішніх джерел. 
До зовнішніх
джерел відносять: регіональні біржі праці, державні центри зайнятості, вищі
навчальні заклади і ПТУ. 
Внутрішні
джерела: підготовка працівників на самому підприємстві, просування своїх
працівників по службі, прийом на роботу з рекомендації своїх співробітників і
ін.
Для виміру
продуктивності праці використовуються два показники: виробіток і
трудомісткість. 
Виробіток — це
кількість продукції, зробленої в одиницю робочого часу чи що приходиться на
одного середньострокового працівника в рік (квартал, місяць). 
Трудомісткість
характеризує витрати робочого часу на виробництво одиниці продукції чи роботи. 
Виробіток —
найбільш розповсюджений і універсальний показник праці. Для його виміру
використовують натуральні, умовно-натуральні і вартісні (грошові) одиниці
виміру. 
У залежності від
способу вираження обсягу продукції розрізняють три основних методи виміру
продуктивності праці: натуральний, трудовий і вартісний. 
При натуральному
методу рівень продуктивності праці обчислюється як відношення обсягу продукції
у фізичних одиницях виміру до середньострокової чисельності персоналу. 
При трудовому
методу обсяг продукції обчислюється в нормо-годинах. 
Рівень
продуктивності праці вартісним методом визначається шляхом розподілу обсягу
продукції в грошовому вираженні на середньострокову чисельність персоналу. 
У залежності від
складу витрат, що включаються в трудомісткість продукції, розрізняють наступні
її види: 
а) технологічна
трудомісткість (витрати праці основних робітників); 
б) трудомісткість
обслуговування виробництва (витрати праці допоміжних робітників); 
в) виробнича трудомісткість
(витрати праці основних і допоміжних робітників); 
г) трудомісткість
керування виробництвом (витрати праці керівників, фахівців і службовців); 
д) повна
трудомісткість (витрати праці всього промислово-виробничого персоналу). 
Фактори
підвищення продуктивності праці можна класифікувати по трьох напрямках: 
1) фактори, що
створюють умови для росту продуктивності праці: рівень розвитку науки,
підвищення кваліфікації працівників, зміцнення трудової дисципліни, скорочення
плинності кадрів і ін.) 
2) фактори, що
сприяють росту продуктивності праці: матеріальне і моральне стимулювання,
удосконалювання оплати праці, упровадження науково і технічно обґрунтованих
норм праці, упровадження прогресивної технології й ін. 
3) фактори, що
безпосередньо визначають рівень продуктивності праці на підприємстві:
механізація й автоматизація виробничих процесів, поліпшення якості праці,
ліквідація простоїв, усунення браку, удосконалювання керування й організації
праці й ін. 
Базою підвищення
рівня продуктивності праці є науково-технічний прогрес.
2.3
Формування
фінансових ресурсів підприємства
Фінансові ресурси
підприємства — це грошові доходи і надходження, що знаходяться в розпорядженні
суб«єкта господарювання і призначені для виконання фінансових зобов»язань,
здійсненню витрат по розширеному відтворенню й економічному стимулюванню
працюючих. Формування фінансових ресурсів здійснюється за рахунок власних і
прирівняних до них засобів, мобілізації ресурсів на фінансовому ринку і
надходження коштів від фінансово банківської системи в порядку перерозподілу. 
Первісне
формування фінансових ресурсів відбувається в момент становлення підприємства,
коли утвориться статутний фонд. Його джерелами в залежності від
організаційно-правових форм господарювання виступають: акціонерний капітал,
пайові внески членів кооперативів, галузеві фінансові ресурси (при збереженні
галузевих структур), довгостроковий кредит, бюджетні засоби. Величина
статутного фонду показує розмір тих коштів — основних і оборотних, — які
інвестовані в процес виробництва. 
Основним джерелом
фінансових ресурсів на діючих підприємствах виступає вартість реалізованої
продукції (наданих послуг), різні частини якої в процесі розподілу виторгу
приймають форму грошових доходів і нагромаджень. Фінансові ресурси формуються головним
чином за рахунок прибутку (від основного й іншого видів діяльності) і
амортизаційних відрахувань. Поряд з ними джерелами фінансових ресурсів також
виступають:
— виторг від
реалізації вибулого майна, 
— стійкі пасиви,
— різні цільові
надходження (плата за перебування дітей у дошкільних установах і т.д. ),
— мобілізація
внутрішніх ресурсів у будівництві й ін. 
Поряд з
перерахованими вище важливу роль грає ще одне джерело фінансових ресурсів —
пайові й інші внески членів трудового колективу. 
Значні фінансові
ресурси, особливо по знову створюваним і реконструйованим підприємствам, можуть
бути мобілізовані на фінансовому ринку. Формами їхньої мобілізації є: продаж
акцій, облігацій і інших видів цінних паперів, що випускаються даним
підприємством, кредитні інвестиції.
До переходу на
ринкові умови господарювання значні фінансові ресурси підприємства одержували
на основі внутрішньогалузевого перерозподілу коштів і бюджетного фінансування.
Однак принципи ринкового господарювання, упровадження комерційних початків у
діяльність підприємств, природно, зажадали принципово інших підходів до
формування фінансових ресурсів. Орієнтація на ініціативу і заповзятливість,
повна матеріальна відповідальність обумовили дві найважливіших зміни в області
фінансових взаємозв’язків підприємств з іншими структурами: по-перше, розвиток
страхових операцій, і, по-друге, істотне скорочення сфери безоплатно
одержуваних асигнувань. У цьому зв’язку при переході на ринкові основи
господарювання в складі фінансових ресурсів, формованих у порядку
перерозподілу, усе велику роль поступово будуть грати виплати страхового
відшкодування, що надходять від страхових компаній, і все меншу — бюджетні і
галузеві фінансові джерела. Підприємства зможуть одержувати фінансові ресурси:
від асоціацій і концернів, у які вони входять (лише в тому випадку, якщо це
передбачено механізмом використання відповідних грошових фондів); від
вищестоящих організацій — при збереженні галузевих структур; від органів
державного керування — у виді бюджетних субсидій на строго обмежений перелік
витрат. Зате в умовах функціонування ринку цінних паперів з’являться такі види
фінансових ресурсів, як дивіденди і відсотки по цінних паперах інших емітентів,
а також прибуток від проведення фінансових операцій.
Використання
фінансових ресурсів здійснюється підприємством по багатьом напрямкам, головними
з який є: 
— 
платежі
органам фінансово-банківської системи, обумовлені виконанням фінансових
зобов’язань. Сюди відносяться; податкові платежі в бюджет, сплата відсотків
банкам за користування кредитами, погашення раніше узятих позичок, страхові
платежі і т.д. ;
— 
інвестування
власних засобів у капітальні витрати (реінвестування), зв’язане з розширенням
виробництва і технічним його відновленням, переходом на нові прогресивні
технології, використання «ноу-хау» і т.д.;
— 
 інвестування
фінансових ресурсів у цінні папери, що здобуваються на ринку: акції й облігації
інших фірм, звичайно тісно зв’язаних кооперативними постачаннями з даним
підприємством, у державні позики і т.п. ;
— 
напрямок
фінансових ресурсів на утворення грошових фондів заохочувального і соціального
характеру; 
— 
використання
фінансових ресурсів на благодійні цілі, спонсорство і т.п..
В даний час
надзвичайно зростає не тільки роль керівників підприємств, членів правлінь
акціонерних компаній, але і фінансових служб, що грали другорядну роль в умовах
адміністративно-командних методів керування. Вишукування фінансових джерел
розвитку підприємства, напрямків найбільш ефективного інвестування фінансових
ресурсів, операції з цінними паперами й інші питання фінансового менеджменту
стають основними для фінансових служб підприємств в умовах ринкової економіки.
Досягнення успіху в області фінансового менеджменту багато в чому залежить від
такого поводження працівників фінансових служб, при якому головними стають
ініціатива, пошук нетрадиційних рішень, масштабність операцій і виправданий
ризик, ділова хватка. 
Мобілізуючи кошти
інших власників на покриття витрат свого підприємства, працівники фінансової
служби насамперед повинні мати ясне представлення про цілі інвестування
ресурсів і уже відповідно до них давати рекомендації про форми залучення
засобів. 
Розділ 3.
Проблеми та напрями підвищення ефективності формування та використання ресурсів
підприємства
3.1 Проблеми формування та використання
ресурсів підприємства
В
останні роки в усьому світі спостерігається зниження ефективності
ресурсовикористання. Проблема стає галузевою, міжнародною, державною. Причому
проблема ресурсовикористання є актуальною для підприємств будь-якої форми
власності та галузевої належності. Раціональність використання ресурсів
формується на мікрорівні та залежить, беперечно, від досконалості процесів, які
супроводжують використання ресурсів по всьому шляху їх споживання від
нормування, під яким розуміється встановлення оптимальної величини витрат
ресурсу на умовну одиницю (виріб, операцію і т. ін.)
Процес
нормування ресурсовикористання свідчить про взаємопов’язанність великої
кількості чинників, які можуть впливати на рівень ресурсовикористання і
характер дії яких складно врахувати, оскільки зміни в зовнішньому та
внутрішньому середовищах носять постійний характер. Процес нормування — ширший
ніж виробничий, так як охоплює зовнішнє середовище підприємства: ринки
сировини, ринки продукції, фінансові тощо. Умови використання нормативних
чинників мають свої особливості, що залежать від призначення, використання,
технологічного рівня продукції та інш. Так на кожному підприємстві споживається
велика кількість різних видів матеріальних ресурсів. Тому окремі підприємства
встановлюють норми шляхом укрупнення, за аналогією з іншими об’єктами, за
звітними даними і т. ін., що зовсім неприйнятно з точки зору їх оптимальної
величини [4, с. 257]. Встановлення норм витрат матеріальних ресурсів по
мінімуму ще не гарантує мінімум витрат на продукцію. Інакше кажучи, між
нормованою вартістю матеріалів, безпосередньо використаних на виготовлення
одиниці продукції, та матеріальними витратами, що сформувалися фактично, є
певний «розрив». У процесі аналітичних досліджень було з’ясовано, що коефіцієнт
даного «розриву» становить від 1,02 до 1,3 [2, с. 96]. Управління цим розривом
у розрахунках та можливість його регулювання повинно стати одним із завдань
ресурсовикористання. В ринкових умовах завдання управління процесом
ресурсовикористання починає включати не тільки розрахунок первісної натуральної
норми, а й застосування нормування витрат ресурсів у вартісному виразі та
відстежування тенденції зміни матеріалоємності протягом усього процесу, тобто
створення системи моніторингу.
Поряд
з обмеженістю процесу нормування етапу виробництва, було з’ясовано, що і в його
межах на сучасному етапі функціонування виробничих систем не всі процеси
супроводжуються нормуванням. Крім того, не проводиться аналіз впливу рівня
існуючих норм на ефективність виробництва. Відсутній аналіз якості норм, їх
аналітичне обгрунтування у складі завдань ресурсовикористання, а на стиках
етапів виробничо-комерційного циклу він взагалі не проводиться. Це створює
умови неврегульованності левової складової вартості витрат. Теоретичне узагальнення існуючих методичних основ
дозволяє стверджувати, що для їх більш глибокого аналізу потребується
узагальнення і удосконалення організаційних та технологічних інструментаріїв,
що використовуються.
Вирішенню
даної проблеми сприятиме якісно новий підхід як до нормування, так і оцінки
нормативної бази, який повинен відповідати діалектичному методу, передбачати та
враховувати всі взаємозв’язки, а його процес розглядатися як сукупність
багатьох елементів, пов’язаних між собою. Нормування окремих видів ресурсів
залежить від складових комерційно-виробничого циклу виготовлення і реалізації
продукції, причому кожен етап цього процесу має особливості свого нормування.
Єдиний процес ресурсовикористання потребує системного розгляду формування норм
з моменту їх розробки, можливих змін на етапі забезпечення виробничого процесу
ресурсами, використання ресурсів у виробництві та на етапі реалізації готового
продукту. При вирішенні проблеми підвищення ефективності використання ресурсів
нагальним стає завдання створення механізму їх сукупної ефективності, що
можливо за умов виокремлення проблеми нормування ресурсів в окрему обслуговуючу
підсистему.
Формування
технологічної схеми процесу ресурсовикористання та її застосування повинно
здійснюватись з урахуванням системного характеру процесу ресурсовикористання,
вона повинна передбачати чітко визначені параметри «входу» процесу і його
«виходу», а також зміст, послідовність, систему показників і суб’єкти окремих
етапів процесу ресурсовикористання. Слід відмітити, що характерною ознакою
процесу є велика кількість учасників формування та використання норм витрат
ресурсів, діяльність яких упродовж усього процесу не координується і не
регулюється з точки зору кінцевого результату, що мотивує доцільність
об’єднання цих завдань в одному структурному підрозділі під єдиним
керівництвом. Підрозділ може спиратися на єдиний за принципами нормування та
методичними підходами, показниками якості, відповідальності та ін. стандарт
ресурсовикористання. Саме наявність об’єднуючого показника та механізму
нормування з наступним його аналізом дозволить суттєво підвищити якість
управлінських рішень щодо використання виробничих ресурсів.
Що
стосується аналізу ефективності використання ресурсів підприємств, то вона
оцінюється шляхом визначення «ціни» кожного виду ресурсу, тобто витрат
підприємств на його придбання та віддачі (ефективності) цих витрат. На низьку
ефективність використання ресурсів, крім відсутності якісного нормування,
впливає і недосконалий аналіз ресурсовіддачі, який спирається на обмежену
сукупність показників.
Узагальнюючі
показники ресурсовіддачі (фондовіддача, матеріаловіддача і т. д. ) не
дозволяють дати відповідь на питання, як вони використовуються. Навіть при
аналізі рівня й динаміки цих показників, обчислених за товарною продукцією,
спостерігається різна тенденція. Крім того, слід мати на увазі, що товарна
продукція виготовлена на підприємстві, містить і ту частину вартості, яка
створена за межами підприємства (уречевлена праця) і перенесена живою працею з
засобів виробництва на виготовлену продукцію. Ця обставина може істотно змінити
динаміку ресурсовіддачі без зусиль з боку підприємства. Показники
ресурсовіддачі дають загальні характеристики процесу ресурсовикористання, а
питання рівня якості, безпосередньої вартості й ефективності залишаються поза
увагою. Разом з тим, їх рівень, як плановий, так і фактичний не достатньо
використовується керівництвом та іншими фахівцями для оцінки якості системи
нормування ресурсу. До того ж, серед них відсутні показники оцінки якості норм.
Це вимагає глибокого аналізу формування норм, визначення всіх чинників, що
впливають на даний процес.
У
сучасних умовах традиційний аналіз і оцінка рівня використання кожного з
великої кількості застосованих на підприємстві ресурсів не може задовольнити
потреби управління ефективністю діяльності підприємства. Необхідно здійснювати
цілісний комплексний аналіз ресурсовикористання на підприємстві та впливу цього
процесу на кінцеві результати діяльності. Потрібен комплексний підхід до оцінки
рівня ресурсомісткості, під якою розуміється сукупність витрат всіх видів
ресурсів, що припадають на одиницю доходів.
Вирішення
проблеми раціонального ресурсовикористання можливе за умови доповнення
управління цим процесом функцією моніторингу зміни ресурсомісткості виробництва
кожного з етапів виробничо-комерційного циклу та розширення завдань аналізу.
Аналіз нормування і використання ресурсів підприємства має проводитися по двох
основних напрямках: перший, пов’язаний із забезпеченням підприємства нормами
витрат ресурсів та їх якості; другий — з їх регулюючим впливом на ефективне і
раціональне ви користання ресурсів. Аналіз процесу ресурсовикористання слід
здійснювати за етапами входження ресурсів у процес на підставі норм,
розроблених для кожного його виду та кожного «кроку» їх просування, інформація
для реалізації яких повинна спиратися на якісно нову систематизацію норм.
Створення можливості визначення ефективності ресурсовикористання в практичній
діяльності потребує відповідних нормативів, організації управлінських процесів,
розширення аналітичної бази, інформаційної бази, в т. ч. і за рахунок
збільшення кількості показників у процесі аналізу, використання нормативних
показників вартісної оцінки процесу відтворення та загальної ефективності
процесу ресурсовикористання.
3.2 Перспективи підвищення
ефективності формування та використання ресурсів підприємства 
Ефективність використання ресурсів і
підвищення рівня економічної стійкості підприємства в сучасних економічних умовах
значною мірою залежить від наявності, використання й вдосконалення економічного
потенціалу підприємства. Однією з особливостей нестійкого функціонування 
сучасних підприємств є кількісна, якісна
та структурна недосконалість економічного потенціалу господарюючих суб’єктів, що
зумовлена великими втратами ресурсів у здійсненні реформ і складним фінансовим
становищем підприємств. 
Використання й вдосконалення економічного
потенціалу до необхідного рівня повинно надавати можливість підприємству для
ефективного застосування своїх ресурсів, а значить сприяти поглинанню зовнішніх
й внутрішніх дестабілізуючих факторів, що є свідченням стійкості функціонування
[2]. 
Першочерговим етапом у покращання
фінансового стану українських підприємств є пошук оптимального співвідношення власного
і позикового капіталу, яке б забезпечило мінімальний фінансовий ризик за максимальної
рентабельності власного капіталу. Оптимізація ліквідності підриємства
реалізується за допомогою оперативного механізму фінансової стабілізації – системи
заходів, спрямованих, з одного боку, на зменшення фінансових зобов’язань, а з
іншого, на збільшення грошових активів, що забезпечують ці зобов’язання.
Фінансові зобов’язання підприємство може зменшити за рахунок: зменшення суми постійних
витрат (зокрема витрат на утримання управлінського персоналу); зменшення рівня
умовно-змінних витрат; продовження строків кредиторської 
заборгованості за товарними операціями;
відтермінування виплат девідендів та відсотків. Збільшити суму грошових активів
можна за рахунок: рефінансування дебіторської заборгованості (шляхом факторингу,
врахування та дисконтування векселів, форфейтингу, примусового стягнення);
прискорення оборотності дебіторської заборгованості (шляхом скорочення термінів
надання комерційного кредиту); оптимізація запасів товарно-матеріальних цінностей
(шляхом встановлення нормативів товарних запасів методом техніко-економічних
розрахунків); скорочення розмірів страхових, гарантійних та сезонних запасів на
період перебування підприємства у фінансовій кризі. 
Також, на мою думку одним з
перспективних напрямів підвищення ефективності формування та
використання ресурсів підприємства є застосування ресурсних стратегій
управління на підприємстві.
Серед
основних шляхів підвищення ефективності діяльності підприємства можна виділити
два напрямки підвищення вище згаданих показників – організаційний,
технологічний та ресурсний. 
В
межах організаційного напрямку здійснюється пошук можливостей підвищення
ефективності тих процесів, що відбуваються на підприємстві. При цьому
насамперед увага звертається на ефективність управління.
Важливою
складовою ефективності підприємства, а отже, і значним резервом її підвищення,
є організація виробничого процесу. У конкретних умовах підприємства слід
проаналізувати всі аспекти, що визначають ефективність організації робіт – від
рівня робочого місця окремого робітника чи спеціаліста до рівня підприємства в
цілому. Для виробничих підприємств, ураховуючи, звичайно, специфіку їх
діяльності, особливу увагу треба звертати на можливості застосування більш
ефективних типів виробництва (масового, великосерійного).
В
межах технологічного напрямку основним є вирішення проблеми технологічного
відставання особливо актуальне для українських підприємств. Причому проблема ця
є комплексною і має, принаймні, два компоненти: матеріальний та нематеріальний.
Перший з них — це удосконалення технічної бази, а другий —
організаційно-правові проблеми. На думку багатьох економістів, подолання
технічного і технологічного відставання потребує не просто переходу на сучасні
технології, а впровадження комплексу відносин, що називається корпоративною
культурою. Така культура має запозичуватись, звичайно, у найпередовіших
компаній з тривалим досвідом роботи в ринковому середовищі.
Ресурсний
напрямок відображає першочергову необхідність аналізу ефективності використання
наявної матеріальної бази виробництва та живої праці. При цьому слід
враховувати рівень завантаження обладнання в часі, структуру собівартості
продукції, що виготовляється, з точки зору співвідношення в ній часток
амортизації, матеріальних витрат, витрат на оплату праці. Зазначені показники
слід розглянути в динаміці, а також по можливості порівняти з показниками
найближчих конкурентів. Для оборотних фондів найважливішим показником є
швидкість їх обороту, отже, слід проаналізувати чинники її збільшення, зокрема
такі:
зменшення
обсягів незавершеного виробництва; удосконалення
системи матеріально-технічного забезпечення з метою оптимізації виробничих
запасів;
прискорення
реалізації готової продукції (активізація маркетингової діяльності);
зменшення
обсягів дебіторської заборгованості.
Крім
того, слід звернути увагу і на інші напрямки раціоналізації використання
матеріальних ресурсів: проаналізувати основні причини втрат та нераціонального
використання ресурсів; забезпечити обґрунтоване нормування витрат матеріалів;
організувати використання вторинних ресурсів; створити систему заохочення за
економію сировини, енергії та матеріалів й відпрацювати її дійовість;
акцентувати увагу на використанні сучасних високотехнологічних матеріалів.
Щодо
аналізу ефективності використання трудового потенціалу підприємства, то тут
слід зосередити увагу на таких аспектах: внутрішньозмінні втрати робочого часу;
втрати робочого часу внаслідок плинності кадрів; рівень використання засобів
механізації, автоматизації праці та комп’ютерної техніки; аналіз системи
стимулювання працюючих; визначення професійно-кваліфікаційної структури
працюючих.
Висновок
У загальному виді ресурси підприємства
розуміються як сукупність засобів, запасів,
джерел, засобів і предметів праці, що маються в наявності в
підприємства і здатних бути мобілізованими і приведеними в дію, а також використаними для досягнення його цілей.
Мати достатні ресурси для підприємства означає мати у своєму розпорядженні
необхідні можливості за певних умов для свого розвитку і нормального
функціонування відповідно до поставленої мети.
Теоретичне осмислення сутності ресурсів як основи економічного
розвитку, виявлення їхніх джерел, розробка шляхів, форм і методів їхнього
використання дозволяють сформулювати принципи активізації економічної політики
по інтенсифікації економічних процесів. В умовах складностей розвитку
української економіки визначення ресурсних можливостей повинне стати
пріоритетним напрямком стратегії будь-якого господарюючого суб’єкта. Тенденція
залежності економічного росту від стану потенціалу очевидна, завжди відзначалося творцями теорії
економічного росту, підтверджується практикою
господарювання.
У
сучасних умовах традиційний аналіз і оцінка рівня використання кожного з
великої кількості застосованих на підприємстві ресурсів не може задовольнити
потреби управління ефективністю діяльності підприємства. Необхідно здійснювати
цілісний комплексний аналіз ресурсовикористання на підприємстві та впливу цього
процесу на кінцеві результати діяльності. Потрібен комплексний підхід до оцінки
рівня ресурсомісткості, під якою розуміється сукупність витрат всіх видів
ресурсів, що припадають на одиницю доходів.
Оскільки
економічний результат виробництва в загальному виді визначається різницею
доходу від продажу продукції (робіт, послуг) і витрат ресурсів на їхнє
виробництво і реалізацію, важко переоцінити важливість аналізу витрат ресурсів
і управління ними на підприємстві.
Управління
ресурсами — засіб досягнення підприємством високого економічного результату. В
умовах, коли спад виробництва в Україні досяг критичної риси і поставив цілі
галузі буквально на грань виживання, три чверті промислових підприємств не
мають прибутку, цього основного джерела розвитку. Більшість керівників і
фахівців усвідомили нарешті, що тільки грамотне відношення до ресурсів на всіх
етапах виробничого процесу дозволить виправити положення. До цього рішення
підштовхує і систематичний ріст цін і тарифів на усі види ресурсів. Практично
на кожнім підприємстві маються резерви для зниження витрат до раціонального рівня,
що дозволяє домогтися росту економічної ефективності діяльності, підвищення
конкурентноздатності.
Вирішення
проблеми раціонального ресурсовикористання можливе за умови доповнення
управління цим процесом функцією моніторингу зміни ресурсомісткості виробництва
кожного з етапів виробничо-комерційного циклу та розширення завдань аналізу.
Аналіз нормування і використання ресурсів підприємства має проводитися по двох
основних напрямках: перший, пов’язаний із забезпеченням підприємства нормами
витрат ресурсів та їх якості; другий — з їх регулюючим впливом на ефективне і
раціональне ви користання ресурсів.
Список використаних джерел
1. 
Господарський
Кодекс України від 16 січня 2003 року N 436-IV// Із змінами і доповненнями,
внесеними Законами України станом від 9 січня 2007 року N 549-V 
2. 
Закон
України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року N 1576-XII // Із
змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 17 листопада 2005
року N 3107-IV
3. 
Закон
України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в
Україні” від 12 липня 2001 року N 2658-III // Із змінами і доповненнями,
внесеними Законами України станом від 9 вересня 2004 року N 1992-IV.
4. 
Авдеенко
В.Н., Котлов В.А. Производственный потенциал промышленного предприятия. — М.:
Фінанси і статистика, 1999. — 255с.
5. 
Акулич И.
Л. , Герчиков И. З . Маркетинг: Учеб. пособие. –Мн.: Интнрпрессервис; Мисанта,
2003. –397с.
6. 
Азоев
Г.Л., Челенков А.П. Конкурентные преимущества фирмы / Гос. ун-т управления,
Нац. фонд подготовки фин. и упр. кадров. — М.: ОАО «Тип.
«Новости», 2000. — 256 с.
7. 
Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента: учебное пособие –
3-е изд., перераб. и доп. – М.: Финансы и статистика, 2001. – 526 с.
8. 
 Батенко
Л.П., Зав городніх О.А.Ліщинська В.В. Управління проектами: навч. посібник.-
К., КНЕУ,2003. — 231 с.
9. 
Бороненкова С.А. Управленческий анализ – М.: Финансы і статистика,
2001. – 384 с.
10.  Василенко В.О., Ткаченко Т.І.
Стратегічне управління. Навчальний посібник. – К.: ЦУЛ, 2003.
11.  Васильков В.Г. Організація
виробництва : Навч.посібник. – К. : КНЕУ, 2003. — 524 с.
12. 
Большой коммерческий словарь/ под ред. Т.Ф. Рябовой. – М.: Война и мир, 1996.–399 с.
13. 
Гетьман
О.О., Шаповал В.М. Економіка підприємства: навчальний посібник для студентів
вищих навчальних закладів.- Київ, Центр навчальної літератури, 2006. – 488 с.
14.  Грещак М.Г., Гребешкова
О.М.,Коцюба О.С. Внутрішній економічний механізм підприємства : Навч.посібник.
– К.: КНЕУ,2001 – 228 с.
15. 
Економіка
підприємства: Підручник / За заг. ред. д-ра екон. наук, проф. С.Ф.
Покропивного. – К.: КНЕУ, 2003. – 608 с.
16. 
 Івашенко
В.І., Болюх М.А. Економічний аналіз господарської
діяльності.-Київ:НІЧЛАВА,2001. — 204 с.
17. 
Ізмайлова
К.В. Фінансовий аналіз.-Київ:МАУП,2001-152 c.
18.  Ковалев В.В. Введение в
финансовый менеджмент. М.: «Финансы и статистика», 2001. — 276 с.
19. 
Коробов
М.Я. Фінансово-економічний аналіз діяльності підприємств.-Київ:Знання,2002. — 294
с.
20.  Котлер Ф., Армстронг Г.,
Сондерс Д., Вонг В. Основы маркетинга: Пер. с англ. — 2-е европ. изд. К.; М.;
СПб.: Издат. дом “Вильямс”, 1998 – 379 с.
21. 
Котлер Ф.
Маркетинг, менеджмент. Анализ, планирование, внедрение, контроль. М., Издат.
дом “Вильямс”, 1999 – 452 с .
22. 
 Котлер
Ф. Маркетинг в третьем тысячелетии. Как создать, завоевать и удержать рынок —
М., Издат. дом “Вильямс”, 2000 – 507 с.