Курсова
робота на  тему:
Кількісна
теорія грошей і сучасний монетаризм
Київ — 2007
Зміст
Вступ 
					







Розділ 1. Історичний розвиток
кількісної теорії грошей 
1.1. 
Передумови
виникнення та розвиток кількісної теорії грошей 
1.2. 
Напрями
кількісної теорії та вплив на неї різних економічних  шкіл.
1.3. 
Внесок
Д.Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей 
Розділ 2. Теоретичні основи кількісної
теорії грошей і сучасного  
Монетаризму 
2.1.    Загальні методологічні основи
кількісної теорії 
2.2.    Неокласичний варіант
кількісної теорії 
2.3.    Сучасний кейнсіансько-неокласичний
синтез у теорії грошей 
2.4.    Сучасний монетаризм як напрям
розвитку кількісної теорії 
Висновок 
Список використаної літератури 
Вступ
Ця курсова робота
написана з метою дослідити кількісну теорію грошей і сучасний монетаризм, їхній
історичний розвиток і теоретичні основи та вплив на сучасну економічну
діяльність. Актуальність цієї теми саме в наш час, час бурхливого розвитку
економіки в світі, обумовлена потребою кожної людини здобувати знання про
гроші, сферу їхнього обігу, способи виникнення та використання.
Об’єктами дослідження є:
1) 
кількісна
теорія грошей: передумови виникненя та історичний розвиток
2) 
кількісна
теорія грошей: загальнометодологічні основи, напрями та вплив на неї різних
економічних шкіл 
3) 
формули
та висновки І.Фішера
4) 
неокласичний
варіант кількісної теорії
5) 
сучасний
кейнсіансько-неокласичний синтез у теорії грошей
6) 
сучасний
монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії 
7) 
розрахунки
М. Фрідмана  
8) 
внесок
Д.Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей
9) 
«кон’юнктурний»
варіант М. І. Туган-Барановського
10) 
 Діяльність
інших вчених та їхній вплив на сучасну економіку
Безліч вчених вивчали і займалися темою кількісної теорії грошей і
сучасного монетаризму, знання та відкриття яких ставали все необхіднішими в умовах
розвитку зв’язків між країнами світу і збільшення товаро-грошових відносин
всередині певної держави, переходу останньої до новітніх умов ведення економіки
тощо. 
Найвідомішими з них були: Д.Кейнс, Д.Юм, А.Сміт, Рікардо, Т.Тук, І.Фішер
та український економіст М.І.Туган-Барановський.
Розділ 1. Історичний розвиток
кількісної теорії грошей
1.1. Передумови
виникнення та розвиток кількісної теорії грошей Класична кількісна теорія грошей
сформувалася ще в XVI- XVII ст. і послужила методологічною основою всього
подальшого розвитку монетаристської теорії, включаючи і сучасні її напрями.
Основні її принципи (постулати) протягом багатовікового розвитку економічної
думки лише зазнавали деяких уточнень, доповнень, поглиблень, залишаючись в
основі своїй незмінними. Вони легко проглядаються і в найскладніших сучасних
монетаристських концепціях, що дає підстави стверджувати, що й сучасна
Монетаристська теорія по суті своїй є кількісною.
Назву кількісної
ця теорія дістала тому, що її основоположники пояснювали вплив грошей на
економічні процеси виключно кількісними чинниками, насамперед зміною маси
грошей в обороті. Визначальною ознакою кількісної теорії є положення про те, що
вартість грошей і рівень товарних цін визначаються змінами кількості грошей:
чим більше їх в обороті, тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки.
Впливаючи на ціни товарів і послуг, кількість грошей впливає і на всі інші
економічні процеси: зростання номінального обсягу ВВП, національного доходу,
платоспроможного попиту та ін. [1, ст.605]
Кількісна теорія
грошей зародилася в XVI ст. У цей час в Європі відбувалося прискорене зростання
загального рівня цін, відоме в економічній історії як революція цін, унаслідок
якої середній рівень цін за період 1500-1600рр. зріс приблизно в 3-5 разів.
Виникла необхідність з’ясувати причини цього досить тривожного явища. Найбільш
очевидною, такою, що лежить на поверхні, причиною видавалося помітне збільшення
припливу в Європу золота і срібла з Америки після відкриття цього континенту в
XVI ст. Це було чи не перше масове підтвердження того, що вартість грошей, а
отже й товарні ціни, залежать від їх кількості в обороті. При цьому мова йшла
про повноцінні гроші – золото й срібло, що відкривало шлях для перегляду широко
визнаного положення про те, що гроші вступають в оборот із внутрішньою, заздалегідь
сформованою вартістю. 
Першим, хто
висунув ідею про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був
французький економіст Ж. Боден. У своєму трактаті «Відповідь на парадокси де
Мальструа» він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма
причинами, проте основною серед них є збільшення кількості золота й срібла.
Інші економісти XVI-XVII ст. (Б. Даванзатті, Дж. Монтаріні,
Д. Локк), розробляючи цю ідею Ж. Бодена, поступово перетворили її у прямолінійний
і механічний варіант кількісної теорії, що обмежувався двома їх висхідними
постулатами: причиною зростання цін є зростання маси грошей в обороті, а міра
зростання цін визначається мірою зростання маси грошей.
Важливий внесок у
кількісну теорію зробив англійський економіст Дж. Локк. Він вважав, що
вирішальним чинником, який регулює і визначає вартість грошей (у даному разі
золота й срібла), є їх кількість. Цей висновок Дж. Локка був використаний
ідеологами промислової буржуазії, що почала розвиватися, для критики
меркантилізму. Вони протиставляли прибічникам останнього твердження, що
нагромадження золота й срібла не може зробити націю багатшою, тому що
результатом такого нагромадження буде знецінення дорогоцінних металів і
зростання товарних цін. На їхню думку, справжнє багатство нації пов’язане не з
мертвими запасами золота й срібла, а зі створенням мануфактур, використанням у
них живої праці. Відтак ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню
меркантилізму, металістичної концепції грошей, згідно з якою золото та срібло
вже за природою своєю є грошима. 
[1, ст.606]
У період
становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найчіткіше
сформулював та поглибив англійський економіст Д.Юм. У нарисі «Про гроші» (1752)
він висунув і обґрунтував принцип, який у сучасній літературі називається «постулатом
однорідності»: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного
рівня всіх цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових
співвідношень окремих товарів. Своїм «постулатом однорідності» Д. Юм дав
поштовх до формування концепцій «нейтральності грошей» у ринковій економіці та
екзогенного, нав’язаного ззовні характеру зміни грошової маси в обігу, які
ввійшли до арсеналу сутнісних ідей монета-ристської теорії взагалі.
Своїм дослідженням
кількісної теорії Д. Юм зробив важливий внесок також у розвиток наукового
уявлення про вартість грошей. Він висунув і обґрунтував ідею про
представницький характер вартості грошей, згідно з якою:
* гроші вступають в обіг
без власної вартості, а набувають її в обігу внаслідок обміну певної маси
грошей на певну масу
товарів;
* сформована в обігу
вартість грошей визначається вартістю товарів, що реалізовані, є суто умовною,
а величина її залежить від кількості грошей в обігу: чим вона більша, тим менша
маса товарної вартості буде припадати на
одну грошову одиницю.
Тут Д. Юм, по
суті, примкнув до номіналістичної теорії грошей, надав їй більшої реальності,
чим зміцнив теоретичну базу подальшого розвитку кількісної теорії. Адже сучасні
представники всіх напрямів цієї теорії у своїх дослідженнях грошового механізму
виходять з номінальної вартості грошей, сформованої на представницьких засадах.
Роль кількісного фактора
в його класичному трактуванні визнавали не тільки представники номіналістичної
теорії, а й багато з тих дослідників, які стояли на позиціях трудової теорії
вартості. Зокрема, класики політичної економії А. Сміт і Д.
Рікардо, які заклали основи трудової теорії вартості і зробили значний внесок в
обґрунтування об’єктивної, товарної природи грошей, разом з тим, як і
послідовний кількісник Д. Юм, бачили в грошах лише технічного посередника в
обміні товарів, лише зручний засіб товарного обігу, недооцінюючи такі важливі
їх функції, як міра вартості та засіб нагромадження вартості. Тому цілком логічно,
що вони не відкидали й постулатів кількісної теорії грошей. [2, ст.224]
Так, Д. Рікардо
стверджував, що якби в будь-якій із країн було відкрите золоте родовище, то її
засоби обігу знизилися б у своїй вартості. Це відбулося б через те, що в
обороті збільшилася б кількість дорогоцінного металу. Якби замість відкриття родовища золота в країні був
заснований банк, подібний Англійському, то випуск ним великої кількості банкнот
призвів би до того самого результату, що й відкриття золотого родовища. З
позицій кількісної теорії Д. Рікардо пояснював і сам механізм ціноутворення: в
обороті маса товарів просто стикається з масою грошей, внаслідок чого
встановлюються ціни. Якщо в обіг надійшло грошей більше, то ціни будуть вищими,
якщо менше – нижчими.
Певну роль кількісний
фактор відігравав і в теорії грошей К. Маркса. Він однозначно визнавав
залежність товарних цін від кількості грошей при неповноцінних паперових
грошах. Що стосується повноцінних грошей, то К.Маркс вважав, що в обороті їх
може бути лише певна, об’єктивно зумовлена кількість. Якщо в обороті з’являються
зайві гроші, то вони автоматично вилучаються в скарби, а якщо виникає дефіцит
грошей, то маса її поповнюється за рахунок скарбів, а ціни залишаються
незмінними. [8, ст.345]
Визнання «нейтральності
грошей» та екзогенності кількісного фактора створило істотні перешкоди на шляху
розвитку кількісної теорії, і вона до кінця XIX ст. «кружляла» в колі своїх
класичних постулатів:
* причинності,
згідно з яким зміна цін визначається зміною кількості грошей;
* пропорційності, відповідно до якого ціни змінюються пропорційно зміні
кількості грошей в обігу;
* однорідності,
за яким у разі зміни кількості грошей у такій самій пропорції змінюються ціни
на всі товари, а співвідношення цін на окремі товари залишається незмінним. [3, ст.175]
Відстоюючи ці
постулати, представники кількісної теорії тривалий час (до початку XX ст.) не
виявляли інтересу до розкриття глибинного механізму впливу грошей на ціни, а
через них – на економіку взагалі. Вони просто декларували факт рівнопропорційної
зміни цін у разі зміни кількості грошей, не розкриваючи механізму цього процесу
і залишаючись у вузькому колі механічного зв’язку товарних цін і грошової маси.
Питання про передатний механізм впливу грошей на економіку ще не ставилося
взагалі. Але якби воно було поставлене, то на базі відповідних накопичених
знань його можна було б виразити лише поверховою Р, де М – сума грошей, а Р –
рівень ринкових цін.®залежністю: М
Отже, вплив
грошей на економіку обмежувався сферою обміну (зміною цін), а про більш глибоке
його проникнення в реальну економіку питання не ставилося.
Певний застій у розвитку
кількісної теорії протягом другої половини XVIII-XIX ст. спровокували спроби
ревізувати основні її принципи.

Цьому сприяли також об’єктивні процеси, що відбувалися в грошовій сфері:
зміцнення позицій золота як грошового товару, перехід до золотого
монометалізму, посилення вимог капіталістичного ринку до стабільності грошей
тощо. Рішучу спробу спростувати кількісну теорію грошей зробив видатний
представник «банківської школи» в Англії Т. Тук. Він визнавав багатофакторний
характер ціноутворення, але повністю заперечував залежність цін від кількості
грошей. Навпаки, він вважав, що сума засобів обігу залежить від рівня цін,
тобто зміна цін є визначальним чинником відносно зміни маси грошей. Проте Т. Тук допускав таку ж саму
методологічну помилку, що й представники класичної кількісної теорії –
констатував лише зв«язок між цінами і масою грошей, але не розкривав механізму цього зв»язку. Більше того,
поставивши на перше місце ціни, він ще далі відходив від пізнання механізму
впливу грошей на економічні процеси. З цих же позицій критикували кількісну
теорію і представники марксистської економічної
теорії. [2, ст.236]
1.2. Напрями кількісної
теорії та вплив на неї різних економічних шкіл
Кількісна теорія грошей – це
не якась окрема концепція, а загальнометодологічний підхід в економічній
теорії, згідно з яким гроші впливають на економіку лише своєю кількістю і тому
функціонування економічних систем вивчається у взаємозв’язку зі зміною маси
грошей в обороті (кількісним фактором).
Залежно від того, як
прибічники кількісної теорії пояснюють механізм впливу маси грошей на сферу
реальної економіки, виділяється кілька її напрямів:
• класична кількісна теорія;
• неокласична кількісна
теорія;
• кейнсіанський напрям;
• сучасний монетаризм;
•
кейнсіансько-монетаристський синтез.
Класична кількісна теорія
грошей зміну цін пояснює лише зміною кількості грошей в обігу. При цьому вплив
кількості грошей на ціни є безпосереднім, прямо пропорційним і загальним, тобто
однаково дійсним для всіх товарів. Сам механізм впливу кількості грошей на ціни
та наслідки зміни цін у сфері виробництва ця теорія не вивчає.
Сутність неокласичної
кількісної теорії грошей полягає в тому, що вона, вивчаючи механізм впливу
кількості грошей на Ціни, а цін – на виробництво, визнає, що цей вплив не є
прямо пропорційним, що він не однаковий на різних часових інтервалах, що
залежить він від багатьох чинників, які повинні враховуватися при розробленні
рекомендацій для практики грошово-кредитного регулювання. [7, ст..221]
Кейнсіанський напрям у
кількісній теорії грошей має ту особливість, що, не заперечуючи принципово
значення кількісного чинника впливу на ціни і реальну економіку, зовсім
по-іншому трактує механізм цього впливу і його значення. Дж. М. Кейнс виходив з
того, що ринковій економіці внутрішньо властива розба-лансованість та
нерівномірність (циклічність) відтворювального процесу, який зумовлює низьку
ефективність монетарних факторів економічного регулювання, особливо на коротких
часових інтервалах, і вимагає більш прямого і потужного втручання держави в
економічні процеси, зокрема через механізм фіскально-бюджетної політики. У
самому механізмі впливу кількісного фактора на економіку Кейнс на перше місце
ставив не зміну цін, а динаміку процентної ставки та пов’язаний з нею
інвестиційний процес.
Представники сучасного
монетаризму відновили ключову ідею класичної теорії про здатність ринкової
економіки до саморегулювання і на цій підставі в центр уваги знову поставили
кількісний чинник і монетарну політику. У «передатному механізмі» впливу грошей
на економіку вони повернулись до прямого зв’язку між кількістю грошей і цінами
й істотно конкретизували механізм цього зв’язку через зміну попиту і пропозиції
на гроші та зміну структури активів. Практичні рекомендації представників
сучасного монетаризму зводяться насамперед до
• проведення жорсткої
монетарної політики, в основу якої слід брати сформульоване М. Фрідманом «грошове
правило»;
• максимального обмеження
прямого, адміністративного втручання держави у процеси суспільного відтворення,
лібералізації ринку, цін, підприємницької діяльності тощо. [12, ст.180]
1.3 Внесок Дж. М. Кейнса У
розвиток кількісної теорії грошей 
Теорія грошей займає чільне
місце в науковій спадщині одного з найвідоміших економістів XX ст. Дж. М. Кейнса. Їй він посвятив цілий ряд праць, зокрема «Трактат про грошову реформу»
(1923), «Трактат про гроші» (1930) і «Загальна теорія зайнятості, процента і
грошей» (1936). Оцінюючи в цілому внесок Кейнса в теорію грошей, слід зробити
такі два зауваження:
1. У своїх дослідженнях Кейнс не
зачіпав кардинальних питань теорії грошей – їх сутності та вартості. У цих
питаннях він повністю залишився на традиційній для кількісників позиції
номіналістичної теорії, називаючи гроші витвором держави, а вартість їх
визначав як результат кількісного співвідношення маси грошей і маси товарів в
обороті, тобто з позицій кількісної теорії. Кейнс також неодноразово
підкреслював, що за незмінності всіх інших чинників впливу на ціни, зміна
кількості грошей прямо впливає на рівень цін, хоч цей вплив не є прямо
пропорційним.
2. Головним спрямуванням
дослідницьких зусиль Кейнса в теорії грошей були питання місця і ролі грошей у
відтворюваль-ному процесі. Щодо цих питань він цілковито дотримувався
методології монетаристської теорії грошей, за якою головним об’єктом наукових
досліджень повинні бути прикладні аспекти використання грошей в економіці.
Дж. М. Кейнс не тільки
спирався на напрацювання своїх попередників, а й пішов значно далі в напрямі
завершення теорії «регульованих грошей», «керованої інфляції», дослідження
монетарного впливу на економічний цикл, на розвиток виробництва тощо. [5, cт.167]
Він остаточно відкинув
постулати класичної теорії, що «гроші не мають значення» у відтворювальному
процесі, що це лише другорядний технічний інструмент, і довів протилежне: гроші
мають суттєве значення і виконують самостійну роль у розвитку економіки. Вони
активно впливають на мотиви поведінки економічних суб’єктів, на їх господарські
рішення і тому є джерелом стимулювання підприємницької активності і розвитку
виробництва. Тим самим він відкинув «класичну дихотомію», що створила глибокий
розрив між сферою реальної економіки і грошовою сферою. Головним каналом зв’язку між цими
сферами Кейнс визнав норму процента, яка зазнає впливу сил грошового ринку
(попиту і пропозиції грошей) й одночасно сама впливає на прийняття рішень про
майбутні інвестиції.
З цих двох кейнсіанських положень випливало третє – про можливість ефективного регулювання грошей і свідомого використання їх державою як інструмента впливу на економіку, про проведення дійової
монетарної політики з метою згладжування коливань економічного циклу та впливу на економічний розвиток взагалі. Отож, він створив закінчену концепцію
«керованих грошей», що базувалася на широкому державному регулюванні пропозиції
грошей та була спрямована на забезпечення
стимулювання ефективного попиту. Гроші стали об’єктом державного регулювання й
одночасно інструментом державного втручання в економічні процеси через механізм
монетарної політики.
Кейнс змістив центр аналізу
ролі грошей в економіці з довгострокових часових інтервалів, як це робили
неокласики, на короткострокові, тому що тільки на цих інтервалах можливо було з’ясувати
механізм економічного циклу та вияснити зв’язок грошей з його розвитком. Це був
новий підхід, який дав можливість Кейнсу зробити принципово нові висновки.Зокрема
він довів, що на короткострокових інтервалах вплив грошей на економіку
здійснюється не за постулатами кількісної теорії, тобто не тільки через ціни, а
й з допомогою інших інструментів, передусім норми процента. Кейнс глибоко вивчив роль процента в
динаміці реальної економіки, насамперед через зв’язок «процент – інвестиції».
Зміна норми процента безпосередньо впливає на інвестиційну активність
економічних суб’єктів: при підвищенні процента вона знижується, а при зниженні –
підвищується. Динаміка ж інвестицій безпосередньо впливає на зміну
інвестиційного попиту, зайнятості, масштабів виробництва, темпів економічного
зростання.
Ланцюг причинно-наслідкових
зв’язків у грошовому механізмі впливу на економіку Кейнс вибудував за такою
схемою: зміна грошової пропозиції зумовлює зміну рівня процентної ставки, Що, у
свою чергу, призводить до зміни в інвестиційному попиті і через
мультиплікативний ефект – до зміни обсягів номінального ВВП. У зв’язку з цим
передатний механізм впливу грошей на реальну економіку, що випливає з
кейнсіанської концепції, може бути виражений такою формулою (1.1):
  (1.1)
де Пр – ставка процента, І –
попит на інвестиції, П3 – загальний обсяг платоспроможного попиту, ВВП – номінальний
обсяг виробленого ВВП.
Отже, ця формула має
спрощений вигляд порівняно з формулою передатного механізму
Туган-Барановського, оскільки не враховує таких факторів, як прямий вплив зміни
пропозиції грошей на платоспроможний попит та психологічна оцінка економічними
суб’єктами вартості грошей (інфляційні очікування). [1, cт.156]
Уведення в передатний
механізм процента та інвестицій значно розтягнуло ланцюг зв’язку між масою
грошей і цінами, зробило його не таким жорстким, що сприяло розширенню меж
збільшення пропозиції грошей без інфляційних наслідків. Це дало підстави Кейнсу
захищати переваги «слабкої» валюти перед «твердою», допустимість помірної
інфляції, доцільність політики «дешевих грошей». У традиціях кембриджської
школи Дж. М. Кейнс відвів важливе місце аналізу мотивів нагромадження грошей. У Кейнса їх три: трансакційний,
обачності та спекулятивний. Перші два пов’язані з традиційною роллю грошей як засобу обігу та платежу.
Вони здебільшого об’єднуються під загальною назвою «трансакційний попит», який
залежить від обсягу товарообмінних угод чи доходу. Головна новизна, внесена
Кейнсом, — виокремлення третього елемента попиту на гроші – попиту на
спекулятивні залишки. Кейнс пов’язав його з динамікою ціни на фінансові активи,
зокрема облігації, тобто з процентом. Відтак він запровадив в аналіз розподілу
індивідуумом свого доходу елемент вибору. І головним чинником, що дуже важливо,
регулювання спекулятивного попиту, як і всього попиту на гроші. Кейнс вважав
норму процента. Тому сукупний попит на гроші (М) у Кейнса складається з двох частин:
трансакційного (М1), що є функцією доходу, і спекулятивного, що є функцією
пооцента (М2)
(1.2):
  (1.2)
де L1(y) – функція доходу;
L2(i) – функція процента. [5, cт.203]
Кейнс не виключав можливості
руйнівної інфляції при надмірному зростанні пропозиції грошей. Нарощування її
може досягти такого рівня, за якого ставка процента знижується до критично низької
межі. За нею економіка потрапляє в так звану «ліквідну пастку». Економічні
суб’єкти віддають перевагу накопиченню ліквідності, перестають нарощувати
дохідні активи, процентна ставка стабілізується і починає підвищуватися. У цих
умовах перестає зростати інвестиційний попит, розривається ланцюжок зв’язку між
грошима і виробництвом. Подальше зростання пропозиції грошей спричинить
розбалансованість ринків, зростання цін та високу інфляцію. У цьому Кейнс
убачав слабкість грошей як економічного регулятора та недостатню ефективність монетарної
політики в стабілізації економіки.
Економічна теорія Кейнса глибоко
вплинула на всю економічну думку Заходу. Вона була домінуючою протягом кількох десятиліть, її
рекомендації широко застосовувалися в економічних програмах урядів більшості західних країн. Це
пояснюється тим, що кейнсіанська доктрина з’явилася у розпалі великої
економічної депресії 1929-1933 pp., коли традиційна монетарна політика була паралізована і виявилася
неспроможною вивести економіку з глибокої кризи
Коли період «великої депресії»
минув (значною мірою завдяки кейнсіанській політиці «дешевих грошей»), погляди
економістів і політиків все частіше стали звертатися до її інфляційної
складової. І в міру
зростання інфляції падала довіра до кейнсіанських рецептів. Дедалі більше дослідників
звертали увагу на те, що концепції Кейнса не пристосовані для аналізу
господарських ситуацій, що характеризуються стійким підвищенням загального
рівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства наприкінці 60-х – на початку
70-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні. На перший план висунулася
проблема інфляції і ролі в ній грошових чинників. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної
теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація «проінфляційної доктрини»,
що ігнорує цінову динаміку і приносить купівельну спроможність грошей у жертву
завданням забезпечення високих темпів економічного зростання.
Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів посилило вплив прихильників неокласичної теорії
грошей, які істотно обновили традиційну кількісну теорію, надавши їй вигляду сучасного монетаризму. 
[15, cт.98]


Розділ 2. Теоретичні основи кількісної
теорії грошей і            сучасного монетаризму
2.1. Загальні методологічні
основи кількісної теорії.
У світовій економічній науці чітко
виділяються два підходи до вивчення теоретичних проблем грошей. Представники
одного з них шукають відповіді на питання, пов’язані з внутрішньою природою
грошей: що таке гроші; чому вони з’явилися та існують у суспільстві; як вони
розвиваються і чому набували тієї чи іншої форми; у чому полягає і як
формується вартість грошей тощо. Для цього напряму в теорії грошей характерне явне перебільшення уваги до внутрішніх аспектів явища
грошей і недооцінка їх зовнішніх аспектів, що проявляються у впливі грошей на
економічні процеси. Цей підхід щодо вивчення природи грошей можна назвати
абстрактною теорією грошей. Найбільш відомими проявами такого підходу є
номіналістична теорія, металістична теорія, державна теорія, функціональна
теорія, марксистська теорія та ін.
Представники другого напряму
приймають гроші такими, якими вони є, і, не заглиблюючись у дослідження їхньої
природи, шукають відповіді на питання, що пов’язані з місцем і роллю грошей у
відтворювальному процесі: гроші – проста вуаль на реальній економіці чи її
активний елемент та чинник, що впливає на її розвиток і структурні зміни; якими
своїми проявами гроші найактивніше впливають на реальну економіку і на які саме
її процеси; який конкретно механізм впливу грошового фактора на реальну
економіку (передатний механізм); чи може держава використати цей механізм у
своїй економічній політиці і як саме; якою має бути у зв’язку з цим
грошово-кредитна політика в країні та ін. Цей підхід у науковому аналізі грошових проблем можна назвати
прикладною теорією грошей. У західній літературі вона звичайно називається
монетаристською теорією. [1, cт.211]
Досить чітко проведено розмежування між абстрактною теорією і монетаристською теорією
грошей у фундаментальній праці Е. Долана, К. Кемпбелла та Р. Кемпбелла «Гроші, банківська справа
та грошово-кредитна політика», в якій абстрактному аналізу
природи грошей
присвячено перший
розділ, а прикладному аналізу
– 14-19 розділи
в частині IV, що названа
«Монетаристська модель: теорія і практика». Тобто ці два підходи розірвані значним обсягом книги
та істотно різняться обсягами викладу. Саму сутність монетаристської теорії
автори визначили як розділ економічної теорії, в якому вивчається «вплив грошей
та певної грошово-кредитної політики на стан економіки в цілому».
Монетаристська теорія не
тільки посідає ключове місце в науковій думці про гроші та грошові відносини, а
й справляє помітний вплив на розвиток усієї економічної теорії. Жодне з
наукових чи навчальних видань XX ст.
з економічної теорії, макроекономіки тощо не обійшлося без аналізу впливу на
економіку грошових факторів – попиту та пропозиції грошей, процента,
фінансового ринку та ін. Вона також створює наукову та методологічну базу
грошово-кредитної політики держав з розвинутими ринковими економіками. Сьогодні
жодний уряд західних країн не розпочне реалізацію своєї економічної політики,
поки чітко не визначиться, на яких монетаристських рекомендаціях він буде її
будувати.
Монетаристська теорія теж не є
однозначно монолітною, а має кілька напрямів, кожний з яких розглядається як
окрема теорія. Найбільш відомим, ключовим напрямом монетаристської теорії є
кількісна теорія, яка, у свою чергу, залежно від етапів її розвитку поділяється
на класичну кількісну теорію, неокласичну кількісну теорію та сучасний монетаризм.
Одночасно з неокласичним напрямом кількісної теорії грошей як її відносно
самостійне відгалуження сформувалася спочатку кейнсіанська, а потім і
неокейнсіанська концепція монетаристської теорії. [7, cт.34]
У літературі кейнсіанську
концепцію грошей нерідко протиставляють неокласичній кількісній теорії і
розглядають їх як дві альтернативні теорії. Проте обидві вони мають єдину
методологічну базу – прикладну теорію грошей, що більше їх зближує, ніж
роз’єднує. Завдяки їх зближенню на сучасному етапі формується третій напрям
монетаристської теорії, що дістав назву кейнсіансько-неокласичного синтезу.
Найвідомішим прибічником і
захисником класичної кількісної теорії в XX ст. був американський економіст І. Фішер. Він повністю сприйняв класичні
постулати цієї теорії і спробував математично довести їх справедливість. У
своїй роботі «Купівельна сила грошей» він запропонував формулу «рівняння обміну» (1.3):
  (1.3)
де М- кількість грошей
в обороті;
V- швидкість обігу грошей за певний період;
Р – середній рівень цін;
Q – фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізовані за цей
період.
Справедливість цієї формули ні в кого
не викликає сумніву, адже вона базується на товарообмінній операції, в якій
сума грошового платежу завжди дорівнює грошовій оцінці проданого товару. А в сукупності цих операцій
за певний період грошовий компонент (М*V) завжди буде відповідати товарному
компоненту (Р*Q).
З наведеної формули випливає, що
  , тобто середній рівень цін
визначається трьома факторами: масою
(кількістю) грошей, швидкістю їх обігу та фізичним обсягом виробленого
продукту. Проте сам І. Фішер такого висновку зі
своєї формули не зробив. Навпаки, він використав це рівняння, щоб довести, що
рівень цін повинен підвищуватися або падати залежно від зміни кількості грошей,
якщо водночас не змінюватиметься швидкість їхнього обігу або кількість
відповідних благ, тобто для посилення залежності цін від кількості грошей. Проте він не міг обмежитися простим
припущенням незмінності двох інших факторів, оскільки вони насправді змінюються.
Тому І. Фішер доводить, що швидкість обігу грошей змінюється прямо пропорційно
їх масі і тому тільки посилює кількісний фактор. Що стосується обсягів
виробництва та товарообороту, то він вважав, що вони змінюються дуже повільно.
Тому від їх впливу на ціни можна абстрагуватися, особливо на тривалих періодах.
Отже, І. Фішер повністю
залишився на позиціях класичної кількісної теорії і справедливо вважається
одним із найортодоксальніших її представників. [11,  cт.184]
2.2. Неокласичний варіант
кількісної теорії грошей 
 «Кон’юнктурний» варіант М. І.
Туган-Барановського.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. з новою силою розгорілися
дискусії навколо кількісної теорії грошей, що зумовлювалося низкою об’єктивних
обставин.
По-перше, це високий рівень розвитку державно-монополістичного
капіталізму і поглиблення загальної кризи капіталізму, які спричинили активне втручання держав в економічне життя
країн. Ця обставина вимагала від науковців пошуку найефективніших шляхів і
методів такого втручання, і цілком природно, що ці пошуки були спрямовані на
грошову сферу.
По-друге, сама капіталістична
економіка набула переважно грошово-кредитного характеру: гроші з простого
посередника обміну перетворилися в ключову форму капіталу, банки та інші
фінансові інститути стали могутніми регуляторами суспільного виробництва.
У цих умовах усе очевиднішими
ставали невідповідність старого устрою грошового господарства, що базувався на
золотій основі, новим потребам суспільного життя та вузькість старих уявлень
про сутність та принципи функціонування грошового механізму, насамперед
класичних постулатів кількісної теорії, та необхідність їх перегляду. [14, cт.201]
Одним із перших, хто
усвідомив цю необхідність і піддав суттєвій ревізії основні теорії грошей, у
тому числі кількісної теорії, був український економіст М. І.
Туган-Барановський. Найбільш
повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем він виклав у
праці «Паперові гроші і метал», що була
опублікована в 1916 р.
Багато уваги М. І. Туган-Барановський
приділив кількісній теорії грошей. Спочатку він піддав критиці її класичний
варіант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський визнав за
правильну формулу «рівняння обміну», проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не
вніс, а лише «вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кількісної
теорії в математичній формі».
Саму кількісну теорію в її
класичному варіанті Туган-Барановський оцінював негативно з таких міркувань:
* її прибічники, у тому числі
І. Фішер, ставлять ціни (і вартість грошей) у залежність тільки від одного
фактора – кількості грошей, а решту факторів, навіть тих, що визначені в «рівнянні
обміну», ігнорують, — хоч вони такі ж об’єктивні і правомірні, як і кількість
грошей;
* ігнорування «некількісних»
факторів впливу на ціни зумовлюють помилковий висновок про пропорційну
залежність цін від кількості грошей, хоча насправді така пропорційність не
підтверджується ні теоретично, ні практично. 
[4, cт.317]
Подібна критика класичної
кількісної теорії зовсім не означала відкидання цієї теорії як такої. Навпаки, дона підштовхнула
Туган-Барановського до її вдосконалення, і він зробив істотний внесок у її
розвиток.
По-перше, він доводить,
всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені
в «рівнянні обміну»: кількість товарів, що надійшли на ринок, кількість самих
грошей, швидкість їх обороту, кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту.
Оскільки всі ці чинники
високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не
можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значущість, а
й практичну цінність, бо розширював фронт пошуків при дослідженні таких явищ,
як інфляція, монетарна політика, інструменти впливу на рівень цін тощо.
По-друге, Туган-Барановський
довів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним,
як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за
одним, а за трьома різними за характером напрямами:
1) через зміну суспільного попиту на
товари;
2) через зміну дисконтного процента;
3) через зміну суспільного уявлення
про вартість грошей (пізніше цей фактор дістав назву інфляційних очікувань).
У першому випадку значне збільшення
кількості грошей прямо зумовлює зростання цін через зростання доходів і попиту
на товари. У другому випадку збільшення кількості грошей приводить до
збільшення вкладів у банках, що викликає зниження облікового процента,
розширення кредитування економіки і збільшення попиту на ринках. Унаслідок
цього ціни зростають, але одночасно стимулюється підприємництво і розширення
виробництва. У третьому випадку тривале і добре помітне зростання кількості
грошей викликає зниження оцінки грошей їх власниками і вони почнуть їх швидше
витрачати, збільшиться попит на товари і ціни теж зростуть. Ці три фактори можуть діяти одночасно, проте потужність їх впливу на ціни
неоднакова. Тому і зміни цін не будуть пропорційними змінам кількості грошей.
Отже, Туган-Барановський не задовольнився простою констатацією залежності цін
від кількості грошей, а розкрив досить складний механізм реалізації цієї
залежності.
По-третє, Туган-Барановський
довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно
від тривалості та обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочасні чи незначні
зростання їх кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни і
вартість грошей. А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни протягом тривалого часу, і тому
здійснюється він нерівномірно і не пропорційно щодо окремих товарів. Цим він,
по суті, спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простим
посередником обміну, і підготував базу для відмови від постулату нейтральності
грошей.
По-четверте,
Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю
грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом в заощадженнях, і
швидкістю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у
зворотному відносно дії фактора кількості напряму, нейтралізуючи дію останнього.
Усі ці ідеї
Туган-Барановського створили основу для дослідження шляхів впливу грошей на
економіку і механізму свідомого регулювання цього впливу. Цим він заклав основи
так званої теорії регульованих грошей, яка підготувала суспільну думку до
відмови від повноцінних (золотих) грошей і заміни їх неповноцінними грошима,
вартість яких буде планомірно підтримуватися державою і з якої виросла сучасна
монетаристська теорія, передусім її кейнсіанський напрям. [1, cт.140]
Сутність кон’юнктурної теорії
грошей Туган-Барановського полягає в тому, що загальний рівень цін, а отже і
вартість грошей, він пов’язує не з кількістю грошей, а з загальними умовами
товарно-грошового ринку, або загальною кон’юнктурою товарного ринку. Свою «кон’юнктурну
теорію» грошей М. І. Туган-Барановський вибудував на критиці класичної
кількісної теорії як її альтернативу. І тут він повністю досяг поставленої
цілі: після нього вже ніхто з економістів прямолінійно не захищав її класичного
варіанта, який згодом Кейнс назвав старомодним. Більше того, «кон’юнктурна теорія» започаткувала новий
– неокласичний – етап у розвитку кількісної теорії. Адже кон’юнктурний фактор
зміни цін і вартості грошей Туган-Барановського – не що інше, як сукупність
усіх чинників, що визначені ним на базі формули «рівняння обміну» в процесі критичного
розбору позиції І. Фішера
Отже, кількісний фактор у кон’юнктурній
теорії грошей Туган-Барановського присутній, і не як звичайний, рівний багатьом
іншим, а як ключовий, оскільки зміна кількості грошей впливає тією чи іншою
мірою і на всі інші чинники: на швидкість обігу грошей, процентну ставку,
інвестиції, обсяги виробництва тощо.
Передатний механізм впливу грошей на
реальну економіку на підставі «кон’юнктурної теорії» Туган-Барановського можна
подати у такому
(рис.1) вигляді :
  рис.1
де М- кількість грошей, К –
кон’юнктура ринку, Р –ціни, В – виробництво.
«Кембриджська версія». Одними з
перших дослідників попиту на гроші з мікроекономічних позицій були професори
Кембриджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у
своїх ранніх працях), їх пояснення механізму накопичення грошей та впливу на
ціни дістали назву «теорії касових залишків», або «кембриджської версії».
Подібно Фішеру, представники
кембриджської школи відстоювали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін.
Проте, на відміну від І. Фішера, їх підхід
до проблеми був не макро-, а мік-роекономічний, і стосувався насамперед попиту
на гроші. Кембриджські економісти основну увагу зосередили на мотивах
нагромадження грошей в окремих економічних суб’єктів. Вони намагалися дати
відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких чинників
залежить розмір попиту їх на гроші, від яких чинників залежить попит
господарюючих суб’єктів на касові залишки та ін. [6, cт.151]
Важливою відмінністю «кембриджської
версії» було те, що розміри нагромадження грошей не нав’язувалися господарюючим
суб’єктам із «залізною необхідністю» згори, з боку тих структур і чинників, які
«вливали» гроші в оборот, а визначалися мотивами їх поведінки, їх власними
рішеннями. Такими
мотивами накопичення грошей вони вважали:
1) потребу в запасі засобів обігу і
платежу для здійснення поточних платежів (трансакційний мотив);
2) потребу в резерві грошей для
покриття непередбачуваних потреб (мотив обачності). У цьому полягав важливий
внесок кембриджської школи в монетаристську теорію взагалі:
* у сферу конкретно-прикладного
аналізу були включені гроші не тільки як засоби обігу і платежу, а й як засіб
нагромадження вартості;
* у поняття кількості грошей стали
включатися всі наявні гроші – як ті, що обслуговують потреби обігу, так і ті,
що нагромаджуються;
* для кожної частини наявної маси
грошей запропонована об’єктивна основа формування – відповідні мотиви
економічних суб’єктів щодо створення запасів грошей;
* об’єктивна потреба в грошах була розширена за межі потреб обігу і
стала включати потребу в грошах для цілей нагромадження;
* було розширено також поняття швидкості обігу грошей за рахунок визнання такими, що обертаються, і грошових нагромаджень, тільки з дуже малою швидкістю. [1, cт.97]
Нові підходи до вирішення
проблем грошової теорії дали можливість сформулювати новий монетарний показник –
коефіцієнт, що характеризує частину сукупного доходу, яку економічні суб’єкти
бажають тримати у грошовій (ліквідній) формі. За своїм змістом цей показник є
протилежним показнику швидкості грошей і визначається як k = 1/V. Він відомий також як «коефіцієнт Маршалла», що характеризує
рівень монетизації ВВП. [3. – c.80]
Залежність накопичення грошей
в економічних суб’єктів (попиту на гроші) від обсягу виробленого продукту та
рівня розвитку їх мотивів до формування касових залишків була виражена
формулою, що дістала назву «кембриджського рівняння» (1.4):
  (1.4)
де Md – попит на гроші (касові залишки);
k – коефіцієнт, що виражає частину
річного доходу, яку суб’єкти зберігають у ліквідній формі (коефіцієнт
Маршалла);
Р – середній рівень цін;
Y – обсяг виробництва у натуральному
виразі.
За зовнішніми ознаками
формула «кембриджського рівняння» нагадує формулу «рівняння обміну» І. Фішера. Адже якщо кое-фіцієнт k замінити на
1/V перенести цей показник у ліву частину
рівняння, то ці формули виявляються
подібними. Проте
по суті вони істотно
різняться. Адже у них різні показники М: у першій формулі (І. Фішера) – це
кількість грошей, що фактично обслуговує потреби товарного обігу, а в другій –
це величина всього попиту на гроші як касові залишки. Кількісно не збігаються і
показник k і – цих формул, оскільки коефіцієнт k в «кембриджському рівнянні»
визначається по всьому запасу грошей, а показник – у формулі «рівняння обміну»-
по запасу грошей, що обслуговує потреби обігу (трансакційному запасу). Тому
залежність цін від кількості грошей у «кембриджському рівнянні» ускладнена
значно більше, ніж у «рівнянні обміну», а отже, «кембриджська версія» від
класичної кількісної теорії грошей віддалена значно далі, ніж «трансакційна»
версія І. Фішера. Її автори справді вийшли за вузькі межі класичних постулатів
кількісної теорії і відкрили шлях до наукового дослідження об’єктивних
процесів, що формують попит на гроші. [13, cт.56]
2.3. Сучасний
кейнсіансько-неокласичний синтез у теорії грошей
З позицій історичного
розвитку економічної теорії сучасний монетаризм спіткала та ж сама доля, що й
кейнсіанство: після стрімкого злету розпочався період критичної оцінки,
розчарування та спроб удосконалення. Це можна пояснити тим, що поява сучасного
монетаризму у його крайньому прояві (ідея «чиказької школи») була спробою дати
відповідь лише на одну локальну проблему економічного розвитку – знайти вихід з
інфляційного тупика, в якому опинилася капіталістична економіка в 60-70-ті
роки, подібно до того як кейнсіанство шукало відповідь теж на одну локальну
проблему, але пов’язану з подоланням безробіття та економічного спаду, перед
якою опинилося капіталістичне суспільство на межі 20-30-х років. Для Кейнса і
його школи боротьба з інфляцією не була актуальною, найбільше їх цікавила
проблема безробіття, і вони навіть радили використовувати інфляцію для
вирішення цієї проблеми. Для Фрідмана і його школи так само не дуже актуальною
була проблема боротьби з безробіттям, їх особливо турбувала інфляція, і вони
для її подолання радили жорстко обмежити пропозицію грошей темпами зростання
ВНП, заспокоюючи суспільство, що ринковий механізм сам відрегулює економічну
рівновагу, тобто пропонували пустити вирішення проблеми зайнятості на самоплив.
Коли економіка західного світу в 70-80-ті роки вийшла на пряму поступового
рівномірного зростання за відсутності високої інфляції, виявилося, що актуальні
для кейнсіанців і монетаристів локальні проблеми не просто зникли, а
трансформувалися в хронічні та одночасні. Інфляція та безробіття постійно «жевріють» у ринковій
економіці, загрожуючи підірвати її механізм то в одному, то в іншому напрямі, а
то й в обох зразу. Щоб запобігти таким загрозам, ринкову економіку в нових
умовах потрібно «лікувати комплексно» – від можливості сплеску як інфляції, так
і безробіття та стагнації. Ні кейнсіанські, ні монетаристські рецепти в їх
чистому вигляді для цього не годилися, що й визначило процес взаємопроникнення цих ідей, формування
кейнсіансько-монетаристського синтезу як нового етапу в розвитку монетаристської
теорії.  [16, cт.24]
Сьогодні вже більшість
економістів визнають активний вплив кількісного фактора (М) на перебіг процесів
у сфері реальної економіки на коротких інтервалах та на рівень цін (та
інфляцію) – на довготермінових. Визнають вони і важливу роль держави в
регулюванні економіки, тільки дещо по-різному розставляють акценти при
визначенні механізму регулювання. Одні з них більше уваги приділяють активному
прямому впливу на реальний сектор економіки через механізм фіскально-бюджетної
політики, що дає підстави звинувачувати їх у прихильності до кейнсіанства.
Другі, не відкидаючи ролі фіскально-бюджетної політики, перевагу надають
монетарному механізмові в економічному регулюванні, що свідчить про більші
симпатії їх до монетаризму. Водночас усі вони визнають допустимість помірної
інфляції, її позитивний вплив на розвиток реальної економіки та спроможність
центральних банків регулювати пропозицію грошей (М) на адекватному помірній
інфляції рівні.
Представники обох напрямів
монетаристської теорії погоджуються з тим, що зупинити інфляційну спіраль
важко, що легше її попередити, ніж потім перебороти. Тому вони єдині в тому, що кожна
країна мусить виробити таку стратегію монетарної політики, яка не дала б змоги
інфляції вийти з-під контролю. Для цього центральні банки повинні мати високий
рівень самостійності, а пріоритетом його повинно стати досягнення
довгострокових стратегічних цілей, а не орієнтація на поточні вимоги економічних
суб’єктів чи політичних структур, якими б гострими потребами вони не
обґрунтовувалися. Щодо змісту таких стратегічних цілей, то позиції окремих
дослідників розходяться: одні пропонують стабілізацію цін, інші – стабілізацію
грошової маси, треті – стабілізацію попиту, четверті – стабілізацію
номінального ВНП. Але такі розходження не зачіпають методологічних засад, є
нормальним проявом творчого підходу до розв’язання складної економічної
проблеми.
У зв’язку з визнанням
пріоритетності в монетарній політиці довгострокових стратегічних цілей,
актуальності набула проблема опрацювання загальних правил поведінки в грошовій
сфері, якими повинні керуватися органи монетарного управління у своїй
оперативній діяльності. Оскільки
кейнсіанці більше орієнтуються на проблеми короткотермінового періоду, а
монетаристи – довготермінового, розроблення таких правил має сприяти вирішенню
проблем обох періодів. Зокрема, такі правила обмежуватимуть дії монетарної
влади щодо надто вільного повороту «штурвала економічного корабля» під впливом
поточних подій, які нерідко оцінюються суто суб’єктивно. Цей «корабель» буде
більш прямолінійно рухатися до стратегічних цілей. [8, cт.236]
У процесі полеміки щодо необхідності
таких правил монетаристи погодилися збільшити їх гнучкість і розширити межі для
того, щоб монетарна влада мала більше простору для маневру при оперативному
реагуванні на деякі непередбачувані події. Кейнсіанці, у свою чергу, погодилися
з доцільністю розроблення «загальних правил» у такому трактуванні.
Багато спільного досягнуто вже і в
підходах до використання інструментів монетарного регулювання. Сучасна
монетарна практика базується, власне, на рекомендаціях як кейнсіанців, так і
монетаристів. Так, операції на відкритому ринку, що найбільш безпосередньо
впливають на пропозицію грошей (М), ґрунтуються на монетаристських рецептах
проведення грошово-кредитної політики, а процентна політика, яка більш тісно
пов’язана з інвестиційними процесами, — на кейнсіанських рецептах. Проте як одні, так і другі вживаються в практичній діяльності центральних
банків з регулювання монетарної сфери. Процентна політика та операції
відкритого ринку вважаються класичними інструментами грошово-кредитної політики
і в цьому статусі ввійшли в більшість публікацій з монетаристської теорії, у
тому числі в навчальну літературу.
Спираючись на рекомендації,
що синтезують ідеї монетарист-ської та кейнсіанської шкіл, сучасна регулятивна
практика досить ефективно поєднує свою прихильність довгостроковим цілям
економічного розвитку, що походить з монетаристських ідей, з обережним
застосуванням регулюючих заходів держави на короткотермінових інтервалах,
зокрема в межах економічного циклу. Якраз тому Заходу вдалося уникнути великих економічних
потрясінь з початку 80-х років XX ст. [2, cт.143]
2.4. Сучасний монетаризм як напрям розвитку
кількісної теорії
Сучасний монетаризм як один з
напрямів економічної думки виник у 60-х роках XX ст. У зв’язку з пошуком шляхів подолання інфляції, тривале
зростання якої ставилося за провину економічній політиці, що проводилася за
кейнсіанськими рецептами. Кейнсіанство сформувалося на межі 20-30-х років, коли
потрібно було подолати глибокий спад виробництва та безробіття. А для цього
були придатними будь-які способи «накачування» державою ефективного попиту як
через фіскально-бюджетну, так і монетарну політику, незважаючи на можливі
інфляційні наслідки.
Сучасний монетаризм сформувався в
60-70-ті роки, коли особливо загострилася проблема інфляції, а проблеми
безробіття та спаду виробництва відійшли на другий план. Вирішити цю проблему
за кейнсіанськими рецептами було неможливо, потрібні були нові підходи. 
Разом з тим сучасний монетаризм не є
принципово новою теорією. Він, по суті, є відродженою й осучасненою
неокласичною кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися
на кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з
нього те, що не суперечило реальній дійсності. Тому між сучасним монетаризмом і
кейнсіанством є певна наступність, тим більше, що і саме кейнсіанство принципово не відкидало кількісної
теорії. Якраз остання була методологічним
підґрунтям формування обох цих напрямів, що, безперечно, сприятиме їх взаємному
зближенню. 
Вважається, що формування
сучасного монетаризму було започатковано виходом у світ наукових праць
представників «чиказької школи» на чолі з М. Фрідманом: «Дослідження в галузі
кількісної теорії» (за редакцією М. Фрідмана, 1956) та «Історія грошей Сполучених Штатів.
1868-1960» (автори М. Фрідман та А. Шварц, 1963). [10, cт.278]
Найбільш вагомими елементами
сучасного монетаризму, які стосуються теорії грошей та монетарної політики, є
такі положення:
* Усупереч базовому положенню
кейнсіанської теорії, що ринкова економіка внутрішньо не збалансована і її
механізм не здатний до саморегулювання, монетаристи дотримуються прямо
протилежного погляду – вільна ринкова економіка, що базується на приватній
власності, є потенційно гармонійною, здатною до повного саморегулювання, якщо
певні зовнішні сили цьому не стануть на заваді. Тому якщо в реальній дійсності
в економіці є такі явища, як періодичні кризи, безробіття, інфляція тощо, то це
результат дії таких зовнішніх сил. Зокрема, в названій вище праці «Історія
грошей Сполучених Штатів. 1868-1960» М. Фрідман та А. Шварц довели, що світова
економічна криза 1929- 1933 pp., що
розпочалася в США, була спровокована помилковою монетарною політикою ФРС, що призвело до надмірного
скорочення пропозиції грошей і платоспроможного попиту.
* Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відокремленою від сфери реальної економіки, що означало відродження «класичної дихотомії», яка розглядає грошовий механізм як екзогенний щодо економіки. Оскільки грошова
сфера безпосередньо пов’язана з діяльністю держави (через емісію
грошей та монетарну політику), то якраз вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної економіки.
* Оскільки головна загроза
дестабілізації для реальної економіки виходить з грошової сфери, то остання
повинна бути центральним об’єктом державного регулювання, з тим щоб створити
найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей ринкового механізму
саморегулювання. При цьому держава повинна регулювати грошову сферу переважно
економічними методами, Щоб максимально виключити процес втручання в економічну діяльність суб’єктів ринку. У цю
вимогу не вписуються фіскально-бюджетні методи економічного регулювання як
надто жорсткі. [11, cт.67]
Тому монетаристи зосередили основну
увагу у своїх дослідженнях на методах та інструментах монетарної політики.
* Аналіз динаміки грошової маси (пропозиції грошей) та динаміки кризових явищ в економіці США приблизно за 100 років, проведений М. Фрідманом та А. Шварц, незаперечно довів, що номінальний обсяг ВВП перебуває у тіснішому кореляційному зв’язку з пропозицією грошей, ніж з інвестиціями та генеруючою їх нормою процента,
які визнаються кейнсіанцями вирішальним чинником впливу
на економіку. Динаміка
ВНП, а значить і цін, чітко, тільки з деяким відставанням, йде за динамікою
маси грошей в обороті. Тому монетаристи знову в центр уваги поставили
кількісний чинник, який безпосередньо, а не через процент та інвестиції,
впливає на кон’юнктуру ринку, ціни і виробництво. На цій підставі вони вважали
регулювання пропозиції грошей важливим способом попередження кризових явищ,
згладжування коливань ділового циклу.
* Як послідовні прихильники
кількісної теорії, монетаристи спираються у своїх дослідженнях на формулу «рівняння
обміну» І. Фішера: М*V = Р*Q. Різниця лише в тому, що І. Фішер робить наголос
на вплив грошового фактора (кількості грошей) на ціни, а монетаристи – на вплив
цього чинника на обсяг номінального валового продукту. Проте ця відмінність
не заперечує принципової тотожності їх позицій щодо центрального положення
кількісної теорії – про вплив кількості грошей на ціни. Адже величина Р*Q – це
фактично обсяг валового національного продукту. Тому рівняння обміну можна
записати так (1.5):
  (1.5)
де ВНП – номінальний валовий
національний продукт. Але суть вказаного рівняння і взаємозв’язок його складових
від цього не змінюються.
* Досить близькою до кількісної
теорії є й позиція монетарис-тів щодо швидкості грошей та її впливу на
економічні процеси. Вони стверджують, що величина V стабільна на коротких
часових інтервалах, а змінюється лише на довготермінових інтервалах, Проте зміни ці відбуваються плавно і можуть легко передбачатися.
Це дало підстави монетаристам абстрагуватися від чинника V при визначенні
впливу M на рівень цін на всіх часових ін-
тервалах, у чому вони повністю солідаризуються з представниками класичної
кількісної теорії.
* Поставивши в центр свого дослідження кількісний фактор (М), монетаристи змушені були по-новому
сформулювати і «передатний механізм», звівши його до формули: М-По-Ц, тобто зміна кількості грошей (М) впливає на попит (По) і через нього на ціни (Ц). Цей механізм
видається досить ефективним, оскільки тривалість передатного процессу є короткою і можливість
впливу на ціни через регулювання М досить висока. Це дає можливість оперативно
регулювати через пропозицію грошей збалансованість попиту і пропозиції на
ринку. [11, cт.68] Проте такий «передатний механізм» має
й істотний недолік – він обмежується лише процесами, що відбуваються у сфері
обміну і зовсім не зачіпає сфери виробництва, яка залишається в ньому «чорним
ящиком».
* Визнавши регулювання пропозиції
грошей (М) головним напрямом регулятивного впливу держави на економіку,
монетаристи могли, подібно до кейнсіанців, сповзти на інфляційні позиції. Адже
нарощування пропозиції грошей (М), у їх трактуванні, само по собі приводить до
зростання платоспроможного попиту, що «тягне» за собою розширення номінального
ВНП. Останнє може бути як за рахунок збільшення виробництва реального ВНП, так
і за рахунок зростання середнього рівня цін, тобто інфляції.

Щоб виключити таку можливість, М. Фрідман запропонував «грошове правило»
довгострокової грошової політики, за яким держава повинна не намагатися «накачувати»
ефективний попит через довільне нарощування маси грошей, а підтримувати
помірне, постійне збільшення пропозиції грошей пропорційно до середньорічних
темпів зростання ВНП та очікуваної інфляції. Згідно з цим правилом приріст маси
грошей в обороті визначається за формулою, яка дістала назву «рівняння Фрідмана»
(1.6):
  (1.6)
де deltaМ- середньорічний темп
приросту маси грошей, % за тривалий період;
deltaР – середньорічний темп
очікуваної інфляції, %;
deltaT – середньорічний темп приросту
номінального ВНП, %.
       Розраховані М. Фрідманом на підставі
цього правила темпи стабільного зростання М для СІЛА в той період коливалися в
межах 3-5% на рік. Якби центральний банк США утримував пропозицію грошей
протягом тривалого часу в цих межах, то середній рівень цін залишався б
незмінним. У разі перевищення цих меж у країні розпочалося б розкручування
інфляції, а при більш низьких темпах зростання пропозиції грошей розпочнеться
дефляція, скорочення темпів зростання ВНП і навіть його зменшення. [16, cт.120]
Сучасний монетаризм дістав широке
визнання в економічній науці, а його рекомендації – в економічній практиці.
Його притягувальна сила полягає у такому:
* у введенні жорсткого правила поведінки
для держави в грошовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту;
* у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) – для цього достатньо
тримати під жорстким контролем
грошову пропозицію, заборонити будь-які вільності з боку держави при
регулюванні грошової сфери;
* у надто простому способі визначити
винуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів – ним є орган, який
допустив надмірне зростання, або надмірне скорочення М в обороті.
* у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємництва, захисті його від надмірного втручання з боку держави,
пропозиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіскальні, монетарні тощо умови для розвитку.
Разом з тим, ідеї сучасного
монетаризму не залишилися застиглими догмами. Вони постійно піддавалися
жорсткій критиці, а зміни в економічній ситуації в країнах Заходу обумовлювали
прагнення віднайти нові або вдосконалити старі положення мо-нетаристської
теорії, у тому числі і шляхом компромісів між її двома напрямами –
кейнсіанством та монетаризмом. 
[6, cт.109]
Висновок
Отже, кількісна теорія грошей
— це не якась окрема концепція, а загальнометодологічний підхід в економічній
теорії, згідно з яким гроші впливають на економіку лише своєю кількістю і тому
функціонування економічних систем вивчається у взаємозв’язку зі зміною маси
грошей в обороті (кількісним фактором).
Залежно від того, як
прибічники кількісної теорії пояснюють механізм впливу маси грошей на сферу
реальної економіки, виділяється кілька її напрямів:
* класична кількісна теорія;
* неокласична кількісна
теорія;
* кейнсіанський напрям;
* сучасний монетаризм;
*
кейнсіансько-монетаристський синтез.
Класична кількісна теорія
грошей зміну цін пояснює лише зміною кількості грошей в обігу. При цьому вплив кількості грошей на ціни є безпосереднім, прямо пропорційним і загальним, тобто однаково дійсним
для всіх товарів. Сам механізм впливу
кількості грошей на ціни та наслідки зміни цін у сфері виробництва ця теорія не
вивчає.
Сутність неокласичної
кількісної теорії грошей полягає в тому, що вона, вивчаючи механізм впливу
кількості грошей на Ціни, а цін — на виробництво, визнає, що цей вплив не є
прямо пропорційним, що він не однаковий на різних часових інтервалах, що
залежить він від багатьох чинників, які повинні враховуватися при розробленні
рекомендацій для практики грошово-кредитного регулювання.
Кейнсіанський напрям у
кількісній теорії грошей має ту особливість, що, не заперечуючи принципово
значення кількісного чинника впливу на ціни і реальну економіку, зовсім
по-іншому трактує механізм цього впливу і його значення. Дж. М. Кейнс виходив з того, що
ринковій економіці внутрішньо властива розба-лансованість та нерівномірність (циклічність)
відтворювального процесу, який зумовлює низьку ефективність монетарних факторів
економічного регулювання, особливо на коротких часових інтервалах, і вимагає
більш прямого і потужного втручання держави в економічні процеси, зокрема через
механізм фіскально-бюджетної політики. У самому механізмі впливу кількісного
фактора на економіку Кейнс на перше місце ставив не зміну цін, а динаміку
процентної ставки та пов’язаний з нею інвестиційний процес.
Представники сучасного
монетаризму відновили ключову ідею класичної теорії про здатність ринкової
економіки до саморегулювання і на цій підставі в центр уваги знову поставили
кількісний чинник і монетарну політику. У «передатному механізмі» впливу грошей на
економіку вони повернулись до прямого зв’язку між кількістю грошей і цінами й
істотно конкретизували механізм цього зв’язку через зміну попиту і пропозиції
на гроші та зміну структури активів. Практичні рекомендації представників
сучасного монетаризму зводяться насамперед до
* проведення жорсткої монетарної
політики, в основу якої слід брати сформульоване М. Фрідманом «грошове
правило»;
* максимального обмеження прямого, адміністративного втручання держави у процеси суспільного відтворення, лібералізації ринку, цін, підприємницької діяльності тощо. 
Роботи монетаристів зайняли
почесне місце у сучасній економічній літературі з питань грошей. Сьогодні жоден
підручник з макроекономічної теорії або з проблем грошей і кредиту не може
пройти мимо монетариських досліджень грошового обігу, інфляції, методів грошового
прогнозування. Довговічність ідей і лозунгів монетаристів забезпечуються
послідовною боротьбою цієї школи за “здорові гроші”, проти політики державного
маніпулювання грошима і хронічного дисбалансу грошової сфери.
Список використаної літератури:
1. «Гроші та кредит», Савлук М.І. — К.,
2002. 
2. «Гроші та грошова політика», Костіна
Н.І. — К., 2001.
3. «Гроші та грошово-кредитна політика»,
Гриценко О. — К., 1997. 
4. Туган-Барановський М.І., «Політична
економія. Курс популярний». – К., 1994.
5. Д.М. Кейнс, «Общая теория занятости
процента и денег».
6. «Основи економічної
теорії: політекономічний аспект», Климко Г.Н. – К.2001.
7. «Основи економічної
теорії», Мочерний С.В. – К., 1998.
8. Маркс Карл. «Капитал. Критика
политической економии» — Т.2. – М., 1974.
9. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю.,
Медвєдєв В.С. «Політична економія: підручник для студентів вузів». – К., 2000.
10. «Экономика. Учебник», Архипов А.И. –
М., 1999.
11.Ковальчук В.М. «Загальна теорія економіки (теоретична економіа) – Тернопіль, 1998.
12. Титова Н.Е. – «История экономических
учений. Курс лекций».
13. Борисов Е.Ф. –
«Экономическая теория. Учеб. пособие 2-е изд., перераб. и доп.» — М., 1999.
14. Войтов А.Г. –
«История экономических учений. Краткий курс.» —  М., 2002.
15. Кравцова Г.Ф. и др. –
«Основы экономической теории» М. — 2001.
16. Дзюбик С., Ривак О.
«Основи економічної теорії». – К. 1994.