Проблема
взаємодії людини з природою в історії філософії
філософський
проблема людина природа
Філософське
вирішення проблеми «людина – природа» мало певні особливості та рівні
осмисленості на різних етапах розвитку: в античній філософії, в середньовічній,
в епоху Відродження, в Нові часи та в умовах сьогодення.
а) Антична
філософія
Філософське
осмислення взаємодії «людина-природа» в європейській філософії прослідковується
майже у всіх представників античної доби і в часовому вимірі датується початком
боротьби філософії з міфологією. Остання виражала фантастичний спосіб мислення
людини при поясненні причинно-наслідкових явищ донауковими засобами, У
гносеологічній основі міфу був здоровий глузд. І це цілком відповідає діям
людини при вирішенні вузькоутилітарних проблем емпіричного характеру.
					







Спираючись на
здоровий глузд, міфи пояснювали все, з чим людина стикалась безпосередньо.
Правда, пояснення ці мали казковий характер, хоча в міфології концентрувались і
окремі зародки наукового розуміння оточуючої людину дійсності.
В епоху, коли
міфологічна свідомість поступилась філософському осмисленню явищ, проблема «людина
– природа» стає однією з головних. І це не дивно: адже відношення «людина – світ»
стоїть у центрі філософського пізнання (див.: Шевченко В.І. Концепція
пізнання в українській філософії. – К., 1993. – С. 4–7.), а коли
мова йде про «світ», то там природа займає одне з основних місць. Слід тут же
зазначити, що коли ми говоримо «людина», то маємо на увазі не одну якусь особу
чи групу людей, а людський рід в цілому, а коли мова йде про природу-то це всі
природні процеси в їх сукупності.
Проблемі «людина-природа»
в античні часи приділяли велику увагу філософи Платон, Емпедокл, Арістотель,
Лукрецій Кар, неоплатоніки.
Так, Платон у
своїх численних творах, спираючись на космологічні уявлення орфіків і Піфагора,
прийшов до висновку, що людина і природа – єдине ціле, але з певними
відмінностями. Ця єдність обумовлена Деміургом. Розглядаючи Бога як творця,
Платон не абсолютизує його в своїй філософії. Це мало свою причину:
політеїстичні вірування древніх не досягай ще того абсолюту, який був і є
характерним для таких розвинених релігій, як, наприклад, іудаїзм, іслам,
християнство. В міфах стародавньої Греції боги іноді здійснювали вчинки,
характерні для звичайних людей. Мислення древніх греків ще не «дійшло» до
цілковитого виділення богів (і людей) із природи (див.: Герцен А.И. Избранные
философские произведения. – М.: Госкомиздат, 1948.-С. 18–19,142–143,152.).
Філософи
стародавньої Греції розглядали людину і природу як взаємозалежні елементи, де
людина виступає як творче начало на відміну від тварин, які хоч теж активно
впливають на природу, але цей вплив не виходить за межі пристосування. В своїх
геніальних здогадках про розвиток тваринного світу філософ Емпедокл з Агрігента
(острів Сицилія) доводив, що потвори, які раніше жили на землі, загинули тому,
що не змогли простосуватись до умов, які змінились на землі: змінився клімат,
змінились рослинність і тваринний світ, змінився і характер їжі.
Природа в філософії
Демокріта виступає як великий вчитель і наставник людей. Він вважав, що
виникненню багатьох ремесел люди зобов’язані тваринному світу. «Від тварин, – писав
він, – ми шляхом наслідування навчились важливим справам, а саме: ми – учні
павуків у ткацькому і кравецькому ремеслі, учні ластівок у справі будування
житла і учні птахів у співах, як лебідь і соловей».
Значне місце
взаємодії людини і природи відводить учений-енциклопедист античності
Аристотель. Він приходить до висновку, що природа ділиться на ряд рівнів: світ
неорганічної природи, органічна природа, рослини, тварини, людина. Людина в
філософії Аристотеля органічно входить у світ природи, «розлита» в ній. Разом з
тим, пише він, своєю сутністю вона виділяється з природи як «вид людини».
Людина є метою космічного розвитку природи, вона одна стоїть перед нею як
свідома істота. Тому людське око бачить, а вухо чує все по-іншому, ніж очі і
вуха тварин. Людина, зазначав Арістотель, думає і розуміє, тварина тільки
відчуває. Рука у людини – це не лапа мавпи, а органон органонів. Природа, писав
Аристотель, дала людині все, що є в ній досконалого, людиною вона себе і
вимірює.
Проблема «людина –
природа» посідає значне місце в поглядах мислителя стародавнього Риму Вергілія.
Вергілій був поетом. Позбавлений своїх плантацій внаслідок імператорської
політики наділення землею ветеранів війни за рахунок приватних власників, він
гнівно виступає проти тих, хто одержав родючі поля, а поводить себе на землі як
варвар, не працює над ушляхетненням рослин, забур’янив родючі ниви. Сприйняття
природи у Вергілія – це сприйняття селянина, який пов’язаний з землею всією
душею. Людина, яка вивчає природу, пише в «Георгіках» поет, набуває знань про
неї, перетворює дикі ліси, пустелі, болота в прекрасний ландшафт, який милує
око і приносить користь нинішнім і майбутнім поколінням.
Другий видатний
мислитель стародавнього Риму Лукрецій Кар у своїй знаменитій поемі «Про природу
речей» стверджує думку про те, що тільки наукове пізнання природи здатне
урегулювати ставлення людини до природи. В своїй праці Лукрецій Кар висміює тих
мислителів, які вихваляли «золотий вік» людства. В так званий «золотий вік»,
пише мислитель, люди були беззахисні перед природою, жили, як тварини і навіть
гірше.
У поемі «Про
природу речей» Лукрецій Кар вперше в античній філософії порушує питання про
зв’язок розвитку історії природи з історією людей. Його ще раніше пробував
розв’язати Емпедокл, але саме у Лукреція Кара воно вирішене в
історикографічному плані.
Погляди Платона,
Аристотеля, Вергілія і Лукреція Кара та інших мислителів виражали квінтесенцію
античності стосовно взаємодії людини з природою, де природа обожнювалась. Коли
почався розпад рабовласницького ладу, фізична праця почала розглядатись як
заняття, недостойне вільного громадянина. Все, що було пов’язане з цією працею,
і в першу чергу природа, стає об’єктом презирства. Праця, як кара, як
приниження, а природа, як космічна повія, – ось такий фінал поглядів
античного світу, який поступово входив в епоху середньовіччя.
б) Середньовічна
філософія
Розпад Римської
імперії знаменував собою занепад античного мистецтва, літератури, філософії. В
Західній Європі почали швидко формуватись феодальні відносини. В цей перехідний
етап від рабовласництва до феодалізму набуває поширення неоплатонізм, який був
світоглядом найбільш освіченої частини рабовласницької знаті. Це був період,
коли рабовласники знаходили духовну втіху в містиці, песимізмі.
Неоплатоніки
всіма силами намагалися пристосувати язичництво до християнства, але це не
отримало підтримки з боку керівництва християнської церкви: неоплатонізм був
філософським ученням і вимагав високої філософської культури, а це було
недоступним для широких кіл служителів церкви періоду раннього середньовіччя.
Намагаючись
зберегти ідейний зміст античної філософії, пристосовуючи його до нових
суспільно-економічних умов, неоплатоніки дали поштовх до розвитку нових
поглядів на природу, що знайшло своє відображення вже в XI ст. в боротьбі двох
схоластичних напрямків – номіналізму і реалізму. Реалізм і номіналізм не
займалися спеціально проблемою «людина – природа». Вона начебто периферійно
торкалася їх схоластичних суперечок стосовно окремих філософських питань. В
філософських поглядах представників номіналізму Ж. Бурідана, М. Орезма, М. Отрекура
та ін. спроба викликати інтерес до вивчення природи була детермінована
боротьбою з реалістами. Чільне місце проблема «людина – природа» займає в
філософії Фоми Аквінського. Наперекір католицькій традиції августенізму, цей
мислитель зайняв позицію психофізичної єдності людини, яка стала домінуючою в
католицькій філософії.
Епоха Відродження
внесла значні корективи в розуміння місця природи в житті людини. Поновлюється
вчення стоїків, епікурейців. У вченнях мислителів епохи Відродження Бог
ототожнювався з природою. Поклоніння природі розглядається як поклоніння Богу.
В пантеїзмі мислителів Відродження визначилось два напрямки. Одні філософи
розчиняли природу в Богові, інші – Бога в природі. Представники першого
напрямку робили спробу закріпити ідею Бога в умовах бурхливого розвитку науки,
пов’язаного з потребами торгівлі, ремесел і т.д. Представники ж другого своєю
метою ставили захистів наукових поглядів на природу від фідеїстів.
Значним
завоюванням філософської думки епохи Відродження був розвиток натурфілософії.
Мислителі висунули ряд глибоких наукових ідей, які стали наріжними каменями для
подальшого розвитку науки (наприклад, обґрунтування М. Коперніком
геліоцентричної картини світу, вчення Д. Бруно про нескінченність природи
і багаточисельність світів і т.д.). Усі ці ідеї оформлювались у пантеїстичне
розуміння Всесвіту.
Зустрічаючись у
процесі дослідження природи з явищами, невідомими тогочасній науці, мислителі
Відродження пояснювали їх чудесами природи, що захищало вчених від нападок з
боку ревних прихильників фідеїзму, адже чудо, як підкреслював Л. Фейєрбах,
завжди було і є фундаментом Біблії і, звичайно, теології. Чудом було і Сонячне
затемнення, і полярна ніч, і «червоні дощі» тощо. Виводячи «чудеса» за сферу
пізнання, мислителі Відродження особливу увагу звертали на те, що було доступне
для пояснення тогочасній науці, а відтак формувався мінімалістичний напрямок у
філософії, який набув остаточно оформлених рис у позитивізмі середини XIX ст.
в) Проблема «людина
– природа» у Нові часи
В умовах Нового
часу мислителі цієї епохи (Ф. Бекон, П. Гассенді, П.А. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо
та ін.) розглядали людину як істоту, яка виникла з природи. Правда,
інтерпретація цього положення була неоднозначною у всіх мислителів Нового часу.
Наприклад, Ж.-Ж. Руссо
вважав, що в системі «людина – природа» остання є домінуючим началом. Він
стверджував, що первісна людина гармонійно поєднувала свою діяльність на арені
природи, але все зіпсувала цивілізація. Був порушений паритет між людиною і
природою, і тому сьогодні ми маємо деградовану мораль, культуру тощо. Твердження
Руссо викликало гостру критику з боку П.А. Гольбаха, який у праці «Система
природи або про закони світу фізичного й світу духовного» зазначав, що в
доісторичні часи люди дійсно були тісно пов’язані з природою, але дикун мало
чим відрізнявся від інших її елементів. Тоді як цивілізована людина – це така
людина, якій досвід і суспільне життя дають можливість використовувати природу
для свого власного щастя.
Філософське
осмислення взаємодії людини з природою знайшло широке висвітлення в класичній
німецькій філософії та в марксизмі.
Розкриваючи
взаємовідносини людини і природи, Гегель у «Філософії природи» зазначав, що
ставлення суспільства до природи обумовлене її егоїстичними мотивами. Люди
прагнуть до того, щоб використати природу для своїх потреб, виснажують її сили,
знищують. Природа і людина протиставлені одне одному. Але які б сили не
розвивала і не задіювала природа проти людини: голод, хижаків, вогонь, воду, –
вона завжди знаходить засоби проти них і при цьому здобуває ці засоби з самої ж
природи.
В гегелівському і
марксистському розумінні системи «людина – природа» людина є творчим началом. К. Маркс
приходить до висновку, що вона зв’язана з природою генетично, але, на відміну
від інших живих істот, людина – найбільш універсальна, і чим вищий її універсалізм,
тим універсальніша сфера тієї неорганічної природи, в якій вона живе. Основною
проміжною ланкою між людиною і природою є праця. Природа є тим матеріалом, на
якому здійснюється її праця, в якій розвивається її трудова діяльність.
Марксистське
розуміння взаємодії «людина – природа» в модифікованій формі знайшло своє
відображення в багатьох філософсько-соціологічних школах і напрямках XX ст.
Зокрема, в поглядах Е. Фромма, Г. Маркузе, Ф. Хабермаса, А. Шмідта
та ін.
В сучасних
філософських школах і напрямках інтерпретація проблеми «людина – природа» висвітлюється
в основному або через призму філософської антропології, або різних теологічних
напрямків.