Зміст
Вступ
Розділ 1. Фірма як
учасниця ринку
1.1 Суть, основні ознаки
ринку, класифікація
1.2 Принципи та функції
фірм
					







1.3 Сутність монополії
Розділ 2. Аналіз
поведінки фірми монополіста
2.1 Аналіз
короткострокової та довгострокової рівноваги
2.2 Діяльність монополії
в Україні
2.3. Світовий досвід
функціонування монополій
Розділ 3. Підвищення
ефективності монополій
3.1 Аналіз господарської
діяльності фірми монополіста
3.2 Максимізація прибутку
монополіста
Висновки
Список використаних
джерел
Вступ
Сьогодні Україна
має статус „країни з ринковою економікою”. Проте, питання переходу до ринкової
економіки й по цей день гостро стоїть перед нашою державою, оскільки Україна в
повній мірі ще не відповідає всім тим „європейським стандартам”, які мають бути
наявні у країни з таким статусом. Це і зумовлює актуальність теми, оскільки
вивчення ринку, його основних елементів, типів, інфраструктури, механізму
функціонування, нарешті – законів ринку, — дозволить глибше зрозуміти і,
відповідно, вдосконалити сучасний стан ринку України. 
Звичайно,
Україна, як нова самостійна держава, що виникла на розколотому терені
колишнього народногосподарського комплексу СРСР зі складною інфраструктурою,
створеною за багато десятиріч, не може повторити за короткий час той шлях, який
пройшов ринок Заходу. Вона може тільки розумно скористатися певним досвідом цих
країн, а шлях переходу до ринкової системи має бути свій, з урахуванням усіх
національних політичних, економічних, географічних та інших особливостей
історичного розвитку України.
 Однак складність
завдання полягає в тому, що немає у світі аналогів переходу до ринку великої
держави з такою, як в Україні, спотвореною тоталітарною системою структурою
господарства, високим рівнем монополізму в промисловості, залежністю тисяч
промислових підприємств від постачальників окремих видів продукції, що
залишилися за межами державних кордонів. В таких скрутних умовах, що склалися в
Україні, в умовах глибокої економічної, фінансово-кредитної,
паливно-сировинної, екологічної та інших криз перехід до реального ринку надзвичайно
утруднений. Проголошення України незалежною державою відкрило реальні
можливості переходу її до ринку. Подолання деструктивного
тоталітарно-адміністративного режиму, корінна перебудова економічних процесів
шляхом здійснення радикальних реформ, спрямованих на ринкову трансформацію всіх
сфер господарського життя суспільства – основні засади економічної та
соціальної політики української держави.
Об’єктом
дослідження виступає ринок. Предметом дослідження являються тенденції
формування й розвитку ринку, форм і методів його функціонування.
 Метою роботи є
визначення і дослідження сутності ринку, інфраструктури ринкового господарства,
механізму функціонування ринку, а також характеристика ринкової інфраструктури
України в сучасних умовах.
Для реалізації
зазначеної мети були поставлені такі завдання: 
— розкрити суть, основні ознаки ринку;
—
сутність монополії;
— аналіз
поведінки фірми монополіста;
— аналіз
короткострокової та довгострокової рівноваги;
—
діяльність монополії в Україні;
— аналіз
господарської діяльності фірми монополіста;
—
поняття максимізації прибутку монополіста.
Розділ
1. Фірма як
учасниця ринку
У підприємницькій діяльності західноєвропейських країн підприємство, як
правило, має назву «фірма». Сучасна економічна наука визначає фірму,
з одного боку, як організацію, що перетворює вихідні ресурси на кінцевий
продукт, а з іншого — як юридичне самостійну форму існування бізнесу,
відповідним чином зареєстровану підприємницьку одиницю, яка має комерційну
самостійність. Нею можуть бути як велика компанія, так і невелике підприємство[2].
Інколи зустрічається визначення фірми як ділового партнера. Під останнім
мають на увазі вид, форму підприємницької діяльності. Виробничі підприємства,
збутові контори та різні служби функціонують у вигляді фірми або входять до її
складу. Підприємство в такому разі не є юридичною особою, відповідальність за
нього несе фірма, до складу якої воно входить.
Фірма — основна організаційно-економічна ланка ринкової економіки. Вона
визначає ділову активність національного господарства. До її складу можуть
входити одне або кілька підприємств, які функціонують у будь-яких сферах
економіки. Економічна діяльність фірми впливає на кінцеві результати
національної економіки, величину і якість валового внутрішнього продукту. Від
ефективності функціонування фірми залежить економічний, науковий, технічний
розвиток країни, добробут усіх верств населення.
Фірма, перетворюючи вихідні ресурси на кінцевий продукт, постійно
здійснює обміни, які характеризують її взаємозв’язки в ринковому господарстві:
• обмін грошей на товари і послуги постачальників;
• обмін товарів і послуг на гроші споживачів;
• обмін грошей, що сплачуються пізніше, на гроші, отримані зараз від
інших боржників та орендодавців;
• обмін грошей, що сплачуються зараз, на гроші, що будуть отримані
пізніше від боржників;
• обмін грошей на товари і послуги (наприклад, на теплопостачання,
охорону, оргтехніку) та ін.
Ринкова економіка складається з певних інститутів. Одним з них є фірма.
Остання посідає одне з найважливіших місць в інституціональній структурі
ринкової економіки. З інституціональних позицій, фірма — це діяльність з
організації виробництва різних товарів і надання послуг. Як система, що
виробляє економічні блага, фірма (підприємство) — це цілісна структура, яка є
самостійною відтворювальною ланкою, відносно відособленою від інших ланок.
Фірма (підприємство) самостійно здійснює свою діяльність, розпоряджається
випущеною продукцією і отриманим прибутком, який залишається після сплати
податків та інших платежів.
Ринок і фірма постійно взаємодіють. Фірма може існувати за умови
об’єктивного контролю з боку ринку. У свою чергу, ринок не може існувати без
наявності фірм, бо тільки організація виробництва у вигляді фірм здатна
створити необхідні товари, надати послуги, виконати роботи, отримати та
використати прибуток, збільшити або зменшити обсяги вироблюваної продукції
тощо. Функціонування ринку і фірми характеризується як взаємодія і
співіснування в межах єдиної економічної системи традиційно ринкових та
альтернативних внутріфірмових відносин. Р. Коуз їх трактує як відносини
свідомого регулювання виробництва, координації, для ефективності яких важливе
значення мають такі неринкові методи і форми, як накази, корпоративні правила,
традиції, особиста довіра, моральні чинники. Розвиток неринкових відносин Р.
Коуз виводить із законів ринкової економіки: співвідношення ринкових і
неринкових зв’язків визначається збільшенням або зменшенням ринкових
трансакційних витрат[5].
Стан та поведінка фірм значно впливають на такі суб’єкти підприємницької
діяльності, як держава, домогосподарства, зарубіжні партнери та конкуренти.
Тому необхідною умовою розробки і прийняття управлінських рішень суб’єктами
підприємницької діяльності як на макро-, так і на мікрорівні є вивчення
поведінки фірм.
1.1 Суть, основні ознаки ринку, класифікація
Ринок як один із
інститутів товарного виробництва існує майже 7 тисяч років. Перші спроби дати
його наукове визначення були зроблені менше двох століть тому. Навіть у працях
представників класичної школи політичної економії А.Сміта і Д.Рікардо термін
„ринок” не набув чіткого політ-економічного визначення, оскільки його відносили
до зовнішніх, поверхових явищ ринкової економіки, а тому він використовувався
передусім для характеристики ринкового попиту. 
 Спочатку домінувало
побутове розуміння поняття „ринок” як синоніма терміна „базар” – певної
ринкової площі, на якій велась роздрібна торгівля. (Таке побутове спрощене
трактування збереглося в працях окремих сучасних економістів.) З ХІІ ст. у
містах відбуваються численні регулярні ярмарки. Замість „ринок” усе частіше
застосовують термін „район торгівлі”. Саме тому французький економіст
Антуан-Огюстен Курно (1801 – 1877) першим у науковій літературі визначення
поняття „ринок” починає з терміна „район” []. Ринок, на його думку, це
„…будь-який район, у якому відносини покупців і продавців настільки вільні,
що ціни на ті самі товари мають тенденцію легко і швидко вимірюватися”. Позитивним
у цьому визначенні є характеристика ринку через відносини його суб’єктів[11]. 
Цей аспект
визначення відтворювався у працях західних економістів і надалі. Так, А.Маршалл
розглядав ринок як будь-яку групу людей, які вступають у тісні ділові відносини
і укладають великі угоди щодо будь-якого товару. Англійський економіст
А.Маршалл стверджував, що „чим досконалішим є ринок, тим сильнішою є тенденція
у всіх його пунктах у той самий момент платити за той самий предмет однакову
ціну…”. Проте у його визначенні, як і у дефініції Курно, відсутня чітка
класифікація самих відносин: Курно називає їх просто відносинами, Маршалл –
цільовими. Водночас визначення Курно є досконалішим, оскільки в ньому
акцентуються саме відносини, а у Маршалла – групи людей. Такий самий недолік
властивий трактуванню ринку як сукупності покупців.
К.Макконнелл і
С.Брю у підручнику „Економікс” розглядають ринок як „інститут або механізм,
який зводить разом покупців (представників попиту і продавців (постачальників)
окремих товарів і послуг”. Американський економіст П.Хейне стверджує, що ринок
– „це просто набір взаємозв’язків, або конкурентних торгів”. У обох дефініціях
упущено таку важливу властивість ринку, як відносини між людьми і сутнісні
ознаки цього інституту [6].
Близьке до цього
визначення дав Л.Тейлор та інші західні вчені. Спільним для наведених визначень
є те, що вони тлумачать предмет економічної науки, не акцентуючи на вивченні
виробничих, або економічних, відносин. Крім того, у перших двох визначеннях
звернено увагу на тенденції до вирівнювання цін, отже, названо важливу функцію
ринку. 
 У сучасній політичній економії,
відповідно до предмета цієї науки, у визначенні сутності ринка відповідною є
система або певна сукупність економічних відносин, робиться спроба пов’язати
його з певними функціями. Виняток із цього правила – твердження російського
вченого Ю.Осипова, що ринок є суспільством підприємців як цілісної само
організованої системи, яка виконує функцію соціального організатора суспільного
виробництва і здійснює мікро господарювання. Однак у наведених визначеннях не
враховано принцип історизму, тому вони більше відповідають реаліям минулих
століть, ніж сьогоденню. Врахування цього принципу передбачає передусім
визначення основних суб`єктів сучасного ринку.
Дещо по-іншому
ринок як економічну категорію трактують українські вчені. Так, на думку
Г.Климка визначення „самодостатній ринок, автоматично діючий механізм, що
саморегулюється” охарактеризоване як абстракція, яка певною мірою відображає
реалії ХІХ ст. На відміну від цього „сучасний ринок – це один з феноменів, що
обслуговує складну систему господарювання, в якій тісно взаємодіють різні
закономірності, численні регулюючі інститути (насамперед державні) і масова
свідомість”. А.Задоя та Ю.Петруня визначають ринок як „спосіб взаємодії
економічних суб’єктів, що базується на ціновій системі і конкуренції”. Інші
українські вчені розглядають ринок як цілісну систему „економічних відносин і
зв’язків між покупцями і продавцями, що будуються на основі ринкових цін”.
Сучасний ринок –
регульована система економічних (техніко-економічних, організаційно-економічних
та економічної власності) відносин між суб’єктами різних типів і форм власності
і господарювання, в межах окремих країн і світового господарства з приводу
купівлі товарів і послуг згідно з законами товарного виробництва.
Таке визначення
може бути конструктивним з погляду економічної теорії, але воно недостатнє для
характеристики політико-економічного аспекту ринку, тобто з боку відносин
економічної власності.
Говорячи про
ознаки ринку, треба сказати, що, по-перше, сучасний ринок є ринком покупців.
Такий стан ринку визначає пріоритет покупців по відношенню до продавців. В
такій ситуації підприємець може досягти збільшення своїх доходів лише тоді,
коли він поставить на ринок продукцію високої якості за доступними цінами. Тому
ринок покупців виступає як стимул для постійного відтворення ділових відносин.
Тобто, він примушує підприємців шукати джерела своїх прибутків у першу чергу у
сфері виробництва, а не у сфері купівлі-продажу[5].
Другою
обов’язковою ознакою сучасного ринку є його конкурентний характер. Це означає,
що в системі підприємства кожний суб’єкт виступає як конкуруюча сторона по
відношенню до всіх інших суб’єктів. Можливість конкурентних відносин між
учасниками ринку закладена в їх економічній самостійності (суверенітеті), базою
якої є право розпоряджатися об’єктами ринкових відносин. Неминучість
конкуренції між підприємцями на сучасному ринку породжується пріоритетом
покупців над продавцями.
Третя ознака
сучасного ринку – стабілізація відносин між суб’єктами ринку на основі
інтеграції. Сучасний ринок – це арена суперництва підприємців та інших
суверенних суб’єктів економіки, кожному з яких повинен бути гарантований його
суверенітет і збереження конкурентоспроможності. А це можливо лише при умові
протидії монополізації економіки й широкої інтеграції конкуруючих суб’єктів
ринкових відносин [20].
Класифікація
ринків на системно-структурній основі з урахуванням принципу субординації
(підпорядкованості) в економічній літературі відсутня. Але саме такий підхід
дає змогу виокремити основну підсистему економічних відносин власності і
основний об’єкт ринку та логічно і послідовно класифікувати ринки.
Найважливіший
об’єкт ринку за капіталізму – товар робоча сила
Наступним за
значенням в економічній системі капіталізму з погляду відносин безпосереднього
виробництва (принцип примату виробництва) є ринок засобів виробництва (ринок
капіталу, за класифікацією західних економістів). Але з погляду ємності ринку
важливішу роль, ніж ринок засобів виробництва, відіграє ринок товарів і послуг
(без урахування ринку робочої сили).
Ринок товарів
промислового призначення – сукупність економічних відносин між юридичними і фізичними
особами щодо купівлі ними товарів і послуг, які використовуються для
виробництва інших товарів і послуг, що відтак продаються або здаються в оренду
іншим споживачам.
Ринок послуг – це сукупність економічних
відносин щодо організації та купівлі-продажу послуг, де послуга – особлива
споживча вартість, яка задовольняє певні потреби людини.
Наступний за
значенням ринок цінних паперів. Його об’єктами є акції, облігації, купони до
облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варіанти
(складські свідоцтва) та інші.
Ринок нерухомості – особливий вид ринку, на
якому об’єктом купівлі-продажу чи застави для отримання кредиту є нерухомість.
У сучасній економіці до нерухомості відносять землю і все, що знаходиться або
під її поверхнею, незалежно від того, створене воно природою чи людською
працею. Тобто нерухомістю є всі природні ресурси і створені людьми ресурси [2].
Ринок землі — сукупність економічних
відносин з приводу організації та купівлі-продажу землі. Особливістю
функціонування ринку землі є те, що її сукупне пропонування залежить від
позаекономічних сил.
Ринок
інтелектуальної власності (у економічному аспекті) – система економічних відносин між
різними господарюючими суб’єктами з приводу організації, використання і
купівлі-продажу патентів, ліцензій та інших об’єктів інтелектуальної власності
та привласнення на цій основі первинної частки необхідного і додаткового
продукту. 
Ринок інформації
(в економічному аспекті) – певна сукупність економічних відносин з приводу збирання,
оброблення, систематизації інформації та її продажу кінцевим споживачам, а
також привласнення на цій основі максимального продукту.
Ринок золота – сукупність економічних
відносин з приводу організації та купівлі-продажу золота. Такими відносинами є
організаційно-економічні (пов’язані з організацією роботи центрів
купівлі-продажу цих товарів, виконуваними ними функціями) та відносини
економічної власності (привласнення), що формуються між продавцями і покупцями
золота.
Наступним
критерієм класифікації ринків (за принципом субординації) є генетичний підхід.
У процесі еволюції економічної системи капіталізму спочатку існував вільний
ринок, який на вищій стадії капіталізму трансформувався у монополізований (в
тому числі олігополістичний) та регульований (з боку держави та наднаціональних
органів). Поєднання цих ринків у різних співвідношеннях формує змішані типи
ринку [20].
Вільний ринок – ринок, на якому відбувається
торгівля товарами і послугами багатьох незалежних товаровиробників, жоден з
яких не виробляє більшу частину продукції й неспроможний внаслідок цього
впливати на рівень цін, а процес ціноутворення здійснюється через механізм
вільної конкуренції, взаємодію нерегульованого попиту і пропозиції. Частки
виготовленої кожним товаровиробником продукції є такою, що навіть об’єднання
трьох-п’яти товаровиробників не дає їм змоги зосередити у своїх руках переважну
частину товарів і послуг певного виду. Певною мірою він існує і нині у
немонополізованому секторі економіки, зокрема у сфері сільського господарства,
роздрібної торгівлі, сфері послуг.
Монополізований
ринок – ринок,
на якому здійснюється купівля-продаж товарів і послуг одного товаровиробника
або їх незначної кількості, кожен з яких виробляє частку продукції, яка може
впливати на рівень цін. Об’єднання кількох таких товаровиробників дає їм змогу
зосередити більшість товарів і послуг у своїх руках і диктувати ціни на ринку.
Олігополістичний
ринок – економічні
відносини між кількома наймогутнішими компаніями в галузі в умовах боротьби за
обсяг продажу, частку ринку, рівень цін, впровадження передових досягнень науки
й техніки у виробництво тощо з метою привласнення максимального прибутку. Ринки
є олігополістичними, якщо кілька фірм постачають основну частку галузевої
продукції і виникає ефект конкуренції між небагатьма. За олігополії фірми
великі, порівняно з розміром сукупного ринку, який вони обслуговують, а у
випадку великих корпорацій – вони великі не лише відносно, а й абсолютно.
Регульований
ринок – ринок,
регульований і контрольований передусім державою та наднаціональними органами
за допомогою адміністративних, правових та економічних заходів [5].
За формами
власності виокремлюють приватний (продажем займається одна особа або сім’я),
колективний (в тому числі кооперативний), державний, інтегрований
(наднаціональний в межах ЄС та інших економічних об’єднань) ринки.
За географічними
ознаками (просторовим критерієм) ринки поділяють на місцеві (обмежений
конкретною місцевістю, що включає в себе певну сукупність населених пунктів),
регіональні (ринок окремого територіального підрозділу (області, району) або
частини різних територіальних підрозділів, пов’язаних між собою господарськими
зв’язками), національні(сукупність соціально-економічних відносин у сфері
обміну всередині країни, за посередництвом яких здійснюється реалізація товарів
та послуг, обіг капіталу, купівля-продаж робочої сили), міжнародні (світовий)
ринок(форма організації економічних відносин купівлі-продажу
(відчуження-привласнення) товарів між державами, юридичними і фізичними особами
країн світу, що регулюються притаманними товарно-грошовим відносинам
економічним законам (законам вартості, попиту, пропозиції, конкуренції тощо), а
також міждержавними угодами та наддержавними міжнародними організаціями).
Конкретизацією
зазначених вище критеріїв класифікації ринку є критерії зрілості (ринок, що
формується, нерозвинутий і розвинутий ринки), насиченості (рівноважний ринок,
нерівноважний у формі дефіцитного та надлишкового), галузевий (ринок одягу,
взуття, автомобілів тощо).
За способом
організації купівлі-продажу товарів розрізняють : оптовий ринок, роздрібний
ринок, ринок закупівель сільськогосподарської продукції.
З урахуванням
єдності економічного та правового підходів (за рівнем законності) розрізняють
легальний (офіційний) та нелегальний (тіньовий), „чорний” ринки.
За
соціально-економічним змістом структури ринку виокремлюють ринок робочої сили,
засобів виробництва, фінансовий ринок та інші.
У цій системі
економічних відносин виокремлюють також пов’язані з маркетингом та менеджментом
організаційно-економічні відносини у сфері обміну. Найдинамічнішим сегментом
ринку предметів споживання є ринок послуг.
Розрізняють,
також, короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок капіталів)
фінансовий ринок [15].
Розглядаючи таку
різноманітність видів ринку можна зробити висновок, що ринок – явище
багатогранне, і вивчення його в якомусь одному аспекті було б помилковим. Тому
необхідним є дослідження усіх ринкових варіацій з метою більш чіткого
прогнозування майбутнього стану економіки країни.
1.2 Принципи та
функції фірм
Фірма виконує ряд
функцій. Основні з них такі:
1. Економічні: задоволення потреб споживача
в продукції; упровадження досягнень НТП; забезпечення конкурентності
підприємства; створення необхідного й додаткового продукту.
2. Соціальні: формування колективу; поліпшення
умов і змісту праці; удосконалення кваліфікаційного складу працівників; поліпшення
житлових умов працівників; культурно-освітня та спортивно-оздоровча робота.
3. Екологічні: вдосконалення
технологічних процесів; створення і розвиток екологічної інфраструктури; наукові
і технічні вирішення проблем навколишнього середовища і раціонального
природокористування[11].
Головна мета фірми
— це виробництво
продукції, надання послуг, виконання робіт для задоволення потреб ринку чи
споживача і одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку.
Для забезпечення
даної мети фірма має діяти на принципах господарського (або комерційного)
розрахунку.
Дві найважливіші
сторони господарського розрахунку такі:
1) отримання прибутку на основі
створення необхідних суспільству товарів і послуг та підвищення ефективності
виробництва;
2) економічна
відповідальність за невміння господарювання, неефективне використання ресурсів.
1.3.
Сутність монополії
Монополія – це
окремі крупні підприємства, об’єднання підприємств, господарські товариства,
які виробляють значну кількість продукції певного виду і таким чином займають
монопольне становище на ринку, впливають на процес ціноутворення і отримують
більш високі (монопольні) прибутки.
Історія монополії
вираховуються тисячами років і сягає глибокої давнини. Ще видатний
давньогрецький філософ Арістотель згадував про неї, відносячи її до “мистецтва
наживати майно”. Він зазначав, що “вигідно в розумінні наживання майна, якщо
хтось зуміє захопити будь-яку монополію”.
Що ж являють
собою різноманітні монополістичні утворення? У вузькому розумінні монополія
означає виключне право на володіння будь-чим або на здійснення якихось заходів.
В економічній теорії під монополією розуміють велике підприємство, фірму або
об’єднання (спілку), що концентрують значну частину виробництва і збуту певного
виду продукції, пануючи на ринку з метою одержання монопольного прибутку.
Завдяки цьому такі підприємства посідають домінуюче становище на ринку,
набувають можливості впливати на процес ціноутворення, домагаючись вигідних для
себе цін і, як результат, отримують більш високі (монопольні) прибутки. Отже,
найбільш визначальним критерієм монопольного утворення є панування на ринку[6].
Природна
монополія виникла внаслідок об’єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли
попит на даний товар чи послугу найкраще задовольняється однією або декількома
фірмами. В її основі полягають особливості технології виробництва та обслуговування
споживачів. Тут конкуренція неможлива, та вона й небажана. Прикладом могуть
слугувати енергозабезпечення, телефонні послуги, зв’язок, трубопровідний
транспорт і т.д. Уявімо на хвилинку, що б було, якби наше суспільство
обслуговувала більш ніж одна електрична компанія. Тоді кожен споживач повинен
був би мати власну лінію напруги, технічне забезпечення, трансформатор і т. ін.
Ці галузі зосереджує, як правило, у своїх руках держава. Заборона або
розукрупнення таких монополій є справою економічно недоцільною.
Адміністративна
монополія виникає внаслідок дії державних органів. З одного боку, це надання одній
або декільком фірмам виключного права на виконання певного роду діяльності. З
іншого боку, це організаційні структури для державних підприємств, коли вони
об’єднуються і підпорядковуються різним главкам, міністерствам, асоціаціям. В
цьому випадку, як правило, групуються підприємства однієї галузі. Вони виступають
на ринку як єдиний господарський суб’єкт і між ними немає конкуренції.
Економічна
монополія є найпоширенішою. Її поява зумовлена економічними причинами, вона
виростає на базі закономірностей господарського розвитку. Ці причини пов’язані
передусім зі змінами в технологічному способі виробництва. Передумовою цих змін
була промислова революція кінця XVIII — початку ХІХ ст., поява цілої низки
винаходів, виникнення нових галузей промисловості та швидкий розвиток
виробництва в багатьох із них, насамперед у легкій промисловості[20].
Розділ
2. Аналіз поведінки фірми монополіста
Модель
досконалої конкуренції, що була покладена в основу всіх теоретичних узагальнень
класичної та неокласичної шкіл, була досить умовною і за основу розглядалась як
однією з ситуацій монопольного володіння товаром, — наслідком економічної
рівноваги.
Але
вплив такого чинника, як монополія, був настільки пов’язаним, що ринок та
конкуренція в економічній теорії, починаючи від Сміта, Рікардо, Мальтуса, Мілля
і закінчуючи Маршаллом, розглядаються як ідентичні категорії та аналізує сама
по собі поведінку монополіста.
Класична
і, значною мірою, неокласична теорії протягом тривалого часу користувалися
поняттям досконалої конкуренції, яке, хоча й зазнає певних уточнень, у цілому
сприймається як аксіома.
А.
Маршалл досконалу конкуренцію трактує як ситуацію на ринку, за якої існує
велика кількість продавців (покупців) і кожен продає (купує) визначену й
обмежену, тобто таку, що не забезпечує йому «вирішального голосу», частину
однорідного продукту. Ні продавець, ні покупець не можуть диктувати ціни на
ринку, вони можуть тільки пристосовуватись до них. На ринку і між продавцями, і
між покупцями встановлюються конкурентні відносини. Продавці змагаються між
собою за покупців, а покупці — за кращого продавця товарів, за якісніший товар.
Конкуренція є також характерною рисою взаємовідносин між продавцями й
покупцями. Вони конкурують один з одним, намагаючись встановити взаємоприйнятні
умови купівлі-продажу. Унаслідок цієї конкуренції ціни встановлює ринок залежно
від того, скільки запропоновано товарів, який попит на них існує і які граничні
витрати покладено в основу ціни[2].
Монополію
автори класичного та неокласичного спрямування завжди розглядали як антипод
конкуренції.
До
ролі монополій у ринкових відносинах зверталося багато економістів, серед них
англійський економіст Ф. Еджуорт. У своїй праці «Чиста теорія монополії» (1897)
він пише про негативний вплив монополії на конкуренцію та ціноутворення. Та
найголовнішим його висновком був той, що монополія з часом призведе до знищення
механізмів саморегулювання.
Завершеного
вигляду класична теорія монополії набула в працях Маршалла. Він підсумував усі
теоретичні досягнення попередників, але, на відміну від них, розглядав
відхилення від чистої конкуренції скоріше як виняток: у нього монополіст
«певною мірою бажає сприяти інтересам споживача». Ці намагання монополіста
зумовлені тим, що він правильно оцінює роль споживацького попиту на ринку як
такого, що забезпечує дальший розвиток виробництва. Маршалл вказує, що
монополії пропозиції завжди протистоїть конкуруюча сила — споживацький попит.
Отже, конкуренція лише набуває нової форми і не втрачає свою регулюючу функцію.
Згодом
Гелбрейт зазначав: «Світ Маршалла з його конкуруючими підприємцями,
споживачами, які прагнуть максимізації задоволень, і сьогодні продовжує служити
цілям ортодоксії… Значні сучасні корпорації… — це є реальність, і на це
мають бути звернені погляди економістів. Але вивчати Маршалла було варто. Для
того, щоб знати, що є правильним, потрібно твердо знати, що є неправильним. Річ
не в тім, що застаріли «Принципи» Маршалла, головне — змінилися економічні
умови, змінилася структура ринку» [11].
Якщо
Маршалл обмежувався характеристикою недоліків ринків, то його послідовники
писали про зміну умов і характеру ринкової конкуренції, про поділ ринків на ряд
відособлених. Критики теорії Маршалла зазначали, що від аналізу вільної
конкуренції слід перейти до аналізу конкуренції за умов монополії.
Так,
італієць П. Сраффа вважав монополізацію всезагальним явищем, яке потребує
теоретичного відображення. У статті «Закони утворення доходів за умов конкуренції»
(1926) він зазначає, що виникнення монополій зв’язане зі зростанням масштабів
виробництва, перевагами великих фірм, тому поведінку фірми на ринку треба
описувати в категоріях монополії, а не конкуренції, як це робить Маршалл.
Тезу
Маршалла про наявність певних відхилень кривої попиту на окремих ринках Сраффа
пояснював тими перевагами, які споживач, не зважаючи на коливання ціни, віддає
певним видам товарів. Такі переваги завдячують своєю появою особливим
характеристикам товару, торговій марці фірми, місцезнаходженню продавця тощо.
На його думку, беручи до уваги цю обставину, слід замислитись над новими
характеристиками конкурентної боротьби за умов поширення монополій на ринку.
За це
завдання взялися два молоді економісти — англійка Дж.Робінсон (1903—1983) і
американець Е. Чемберлін. Вони переглянули теоретичне уявлення про механізм
функціонування ринку й розвитку суспільної економіки, механізм формування
витрат і цін, закономірності взаємодії попиту і пропозиції та обгрунтували
можливість досягнення економічної рівноваги через дію ринкових механізмів на
підставі положення, що монополія не заперечує конкурентної боротьби, а лише
передбачає зміну її форм[11].
Основна
різниця полягає в тім, що Робінсон у своїй праці розглядає монополію
підприємства (фірми), а Чемберлін приділяє головну увагу монополії продукту
(товару).
Виходячи
з цього, Дж. Робінсон формулює теорію недосконалої конкуренції, згідно з якою
монополія впливає лише на ринкове співвідношення попиту і пропозиції, створює
можливість впливу на ціни з метою регулювання рівноваги, але не в силі зупинити
дію ринкових механізмів. Е. Чемберлін формулює теорію монополістичної
конкуренції, стверджуючи, що внаслідок розвитку монополій відбувається
диференціація продуктів та ринків, тому цінова конкуренція отримує нові
стимули.
І
теорія недосконалої конкуренції Робінсон, і теорія монополістичної конкуренції
Чемберліна є своєрідною реакцією на розвиток монополістичної структури ринку.
Але їхні праці доводять, що, як і раніше, у центрі економічної рівноваги залишаються
ціна, витрати виробництва, прибуток, попит та пропозиція, мотиви
підприємницької діяльності. Тобто теорії конкуренції за умов монополізації
виробництва, які вони сформулювали, є теоріями розвитку ринку, оскільки ці
дослідники вважають монополію суто ринковою ситуацією, з цих позицій аналізуючи
її недоліки та переваги.
2.1
Аналіз короткострокової та довгострокової рівноваги
Важливою
властивістю, яка притаманна ринковій економіці, є постійне тяжіння до
рівноваги. В узагальненому вигляді економічна рівновага є рівновага між
сукупним попитом і сукупною пропозицією, тобто СПо = СПр. Рівновага між ними
породжує рівноважний ВВП і рівноважні ціни[19].
  
Мал. 1.
Економічна рівновага на основі моделі СПо–СПр
На цьому графіку
крива СГІО1 – це початкова крива сукупного попиту; крива СПр1
– початкова короткостро­кова крива сукупної пропозиції; СПрд –
довгострокова крива сукупної пропозиції, яка бере свій початок у точці
потенційного ВВП (О1). Точка Ті є точкою короткостро­кової рівноваги
як результат перетину кривих СПОї і СПр1 і одночасно
точкою довгострокової рівноваги як результат перетину кривих Спо1,
СПр1 і СПрд. Отже, в точці Т, має місце подвійна
рівновага (короткострокова і довгостроко­ва). Вона може забезпечуватися лише в
умовах повної зайнятості
Якщо припустити,
що при незмінній сукупній пропо­зиції (СПр1 сукупний попит
зменшиться порівняно з потенційною величиною (СПо1, а його крива
переміс­титься вліво в положення СПо2 то короткострокова рівновага
буде забезпечуватися в точці Т2 що порушує довгострокову рівновагу.
Якщо, навпаки, при незмінному сукупному попиті (СПо1)
короткострокова сукупна про­позиція зменшиться відносно потенційної величини
(СПр1), a u крива переміститься в положення СПр2 то
короткострокова рівновага буде забезпечена в точці Т, L теж порушить
довгострокову рівновагу[19].
Короткострокова
рівновага означає, що кількість товару, яку покупці бажають придбати, дорівнює
тій кількості яку підприємці мають намір виробити. Якщо падіння скупного попиту
знизить ціну, то ціна примусить підприємців зменшити обсяг виробництва до рівня
сукупно попиту (О,). Якщо зменшення сукупної пропозиції підвищить ціну, то ціна
викличе зменшення обсягів бажаних закупок до нового рівня сукупної пропозиції
(О,).
Довгострокова
рівновага означає, що кількість товар яку покупці бажають придбати, дорівнює
потенційним можливостям економіки. За цих умов будь-яке подальше збільшення сукупного
попиту викликає лише зростання цін, а випуск реального ВВП залишається
незмінні» Виключення може мати місце лише за умов економічного буму, коли
підприємці вдаються до надмірного використання робочої сили, а безробіття сягає
нижче природної норми.
Рівновага в
економіці постійно порушується. Її порушення може викликатися змінами в
сукупному попиту внаслідок зміни запланованих сукупних витрат або сукупній
пропозиції внаслідок зміни середніх витрат. Адже вона постійно відновлюється
ринком за іншого рівня ВВП і за інших цін. 
Механізм
відновлення економічної рівноваги, яка порушується падінням сукупного попиту. 
  
Мал. 2.
Короткострокова і довгострокова рівновага в умовах повної зайнятості
Точка Т,, в якій
перетинаються всі криві, є одночасної точкою короткострокової та довгострокової
рівноваги, тобто в умовах повної зайнятості, коли О, дорівнює потенційному ВВП.
Ціна Ц, – це початкова рівноважна ціна. Цим умовам відповідає і певний рівень
зарплати, яка урівноважує ринок прац[2].
Припустимо, що
сукупний попит суттєво зменшився. Незалежно від причин, які викликали падіння
сукупного попиту, неминучим результатом цього буде не заплановане збільшення товарних
запасів. Переконавшись у тому, що товари розпродуються повільніше, ніж
виробляються, підприємства переглянуть свої плани, їхня короткострокова реакція
на скорочення сукупного попиту буде обумовлюватися тим, що зарплата (та інші
ресурсові умовах падіння сукупного попиту і ціни тимчасово не знизяться.
Перетин кривих
СПо2 і СПр2 у точці Т2 відповідає умовам, коли
зарплата ще не відреагувала на зниження товарних цін від Ц1 до Ц2.
Звичайно, така ситуація не може продовжуватися надто довго. Поступово зарплата
під впливом конкуренції на ринку праці почне зменшуватися до рівня, адекватного
цінам Ц2.
Припустимо, що
після певного короткострокового відрізка часу зарплата зменшиться пропорційно
зниженню товарних цін. Це викличе зменшення середніх витрат на виробництво
товарів і адекватне збільшення сукупної про­позиції. Внаслідок цього на графіку
короткострокова крива сукупної пропозиції зміститься вправо, тобто в положення
СПр2. При незмінному сукупному попиті підприємства відреагують на
зниження зарплати і середніх витрат новим зниженням товарних цін до Ц, і збіль­шенням
виробництва до 0„ а економічна рівновага пере­міститься в точку Т2,
яка знаходиться на перетині кривих СПо2 і СПр2.
Точка Т2
– це точка нової короткострокової рівноваги, але довгострокової рівноваги ще не
забезпечено. Оскільки в процесі переміщення економіки в точку Т2
знову від­булося зниження товарних цін, то в черговий раз виникне диспропорція
між ними і зарплатою. Тому, як і в поперед­ній ситуації, коли зарплата відстає
від товарних цін, в економіці буде виникати тенденція до зростання зарплати. В
міру розгортання цього процесу короткострокова крива сукупної пропозиції буде
зміщуватися вниз[6].
Щоб не
розтягувати надовго цей процес, перейдемо відразу до кінцевої ситуації, коли
короткострокова крива сукупної пропозиції займе положення СПр2. У
цьому положенні короткострокова крива сукупної пропозиції перетнеться з кривою
сукупного попиту в точці. Але в цій же точці крива сукупного попиту СПо2
перетинається із довгостроковою кривою сукупної пропозиції. Таким чином, всі
три криві знову перетинаються в одній точці, тобто в точці Т4. Це
означає, що економіка знову повер­нулася до стану подвійної рівноваги –
короткострокової та довгострокової.
Процес
пристосування зарплати до товарних цін, про­тягом якого ресурсові ціни (і в
першу чергу зарплата) весь час наздоганяли товарні ціни, нарешті закінчився.
Товарні піни і ресурсові ціни зменшилися в однаковій пропорції, внаслідок чого
реальна зарплата повернулася до початко­вого рівня. Якщо знову не виникне
чергової зміни сукуп­ного попиту, економіка буде знаходитися в рівноважній
точці Т4 невизначено тривалий час.
Незважаючи на те,
що на нашому двомірному графіку відображена лише залежність між цінами і
випуском реального ВВП, за його допомогою є можливість прос­тежити також зміну
рівня безробіття. Як уже відомо, змен­шення реального ВВП порівняно з
потенційною величи­ною завжди викликає падіння фактичного безробіття сто­совно
природної норми. Отже, при переміщенні економіки із точки Т, в точку Т, рівень
безробіття збільшу­ється порівняно з природною нормою. Потім, внаслідок руху
економіки з точки Т3 до точки Т4, безробіття знову
зменшується до свого природного рівня.
Скорочення су­купної
пропозиції досить часто набуває форми шоків су­купної пропозиції. Під шоками
сукупної пропозиції розуміється неочікувана різка зміна умов функціонування
економіки, яка негативно впливає на середні витрати, і як наслідок, на товарні
ціни. Ці шоки називають ще ціновими, оскільки вони дестабілізують як товарні,
так і ресурсові ціни.
Існують
несприятливі та сприятливі шоки сукупної пропозиції. Перші проявляються через
різке падіння виробництва і зростання цін, інші –через різке збільшен­ня
виробництва і зниження цін[20].
Для економіки
України актуальними є несприятливі шоки. Вони можуть породжуватися факторами
довгострокової дії, наприклад, зростанням цін на імпортні енерго­ресурси. Але
вони можуть бути і наслідком дії коротко­строкових факторів, наприклад,
неврожай або стихійне лихо.
На мал. 3
відображено порушення економічної рівноваги під впливом несприятливого шоку.
  
Мал. 3.
Короткострокова та довгострокова рівновага в умовах скорочення сукупної
пропозиції
Згідно з мал. 3,
початкова рівновага в еконо­міці досягається в точці T1, якій
відповідає рівноважний ВВП (О1) на потенційному рівні, і рівноважні
ціни (Ц1), а також певний рівень зарплати в умовах природного рівня
безробіття.
Тепер припустимо,
що ціни на енергоресурси, які імпортує Україна, суттєво зросли. Це викличе
збільшення середніх витрат, внаслідок чого короткострокова крива сукупної
пропозиції зміститься вліво в положення СПр2. Така зміна її
розташування на графіку є наслідком підвищення ресурсних цін і причиною
зростання то­варних цін. Точка Т2 є точкою нової короткострокової
рівноваги, в якій реальний ВВП впаде до Од, а товарні ціни зростуть до Ц2
— Така ситуація є свідченням виникнення стагфляції[5].
Перелічені зміни
в рівноважних параметрах економіки є наслідками короткострокового періоду. Для
аналізу довгострокових наслідків потрібно врахувати поведінку зарплати, реальна
величина якої впала внаслідок зростан­ня товарних цін. У такій ситуації реально
передбачити, що номінальна зарплата повинна підвищитися пропорційно зростанню
товарних цін. Якщо це відбудеться, то більш висока зарплата викличе подальше
збільшення середніх витрат, що змістить короткострокову криву сукупної про­позиції
вліво від кривої СПр2 і ще більше підніме товарні ціни. Якщо
продовжити процес пристосування зарплати до товарних цін і періодично піднімати
номінальну зар­плату у відповідь на кожний рух товарних цін вгору, то виникне
спіраль «ціни – зарплата». Короткострокова крива сукупної пропозиції буде
переміщуватися дедалі вліво, виробництво ВВП невпинно скорочуватиметься, а
товарні ціни – зростатимуть. Стагфляція стає хронічною і буде постійно
загострюватися. Це тупикова ситуація, яка може призвести країну до економічного
краху.
Як альтернативу
можна припустити протилежний сценарій розгортання подій в економіці, якщо
відмови­тися від адаптаційного підходу до формування зарплати. Припустимо, що
суспільно-політичні сили країни, і зок­рема профспілки, зрозуміють не
перспективність цінової індексації зарплати і погодяться на її регулювання під
впливом попиту і пропозиції на ринку праці. За таких умов спостерігатиметься
закриття і банкрутство підприємств та збільшення безробіття. Скорочення попиту
на ринку праці буде достатнім фактором, який викличе падіння номіналь­ної
зарплати і зниження середніх витрат, що ліквідує початкове зменшення сукупної
пропозиції, викликане зростанням ресурсних цін. У кінцевому підсумку це повер­не
короткострокову криву сукупної пропозиції вправо в положення СПр1.
Отже, товарні ціни повернуться до рівня Ц1 а реальний ВВП буде
відновлено на потенційному рівні, що забезпечить в економіці подвійну
рівновагу.
Проте такий
сценарій не є раціональним. Часова неви­значеність періоду, необхідного для
зниження зарплати, та великі економічні і соціальні втрати, які при цьому
понесе суспільство, свідчать про неефективність ринкового само­регулювання при
вирішенні проблеми стагфляції. Щоб прискорити цей процес і мінімізувати його
негативні наслідки, у вирішення цієї проблеми повинна втрутитися держава.
Світовий досвід
показує, що більш ефективним варіан­том подолання стагфляції і відновлення
подвійної рівно­ваги може бути лише політика, спрямована на зменшення середніх
витрат на величину, адекватну їхньому зростанню з метою збільшення сукупної
пропозиції. Основними еле­ментами такої політики можуть бути введення тимчасово­го
державного контролю за цінами і зарплатою; зниження податків з підприємств і
скорочення бюджетних витрат, стимулювання внутрішніх заощаджень та інвестицій;
залу­чення іноземних інвестицій в національну економіку тощо.
2.2
Діяльність монополії в Україні
Специфіка
економіки України полягає в тому, що ще в період її входження в
народногосподарську систему СРСР вона відрізнялася одним з найвищих рівнів
концентрації та централізації виробництва, його монополізації. Сьогодні
надмірний рівень монополізації не тільки зберігся, але у деякій мірі навіть
збільшився, оскільки держава протягом останніх років, послабивши контроль над
виробником, своєчасно не впровадила механізм його обмеження шляхом створення і
підтримки конкуренції.
Про
масштаби монополізму в нашій країні поки що доводиться говорити, оперуючи
наближеними цифрами. За твердженням голови Антимонопольного комітету України в
1993 році в Україні було близько 540 підприємств-монополістів, доля яких на
загальнодержавних ринках відповідних товарів перевищує 35%, а в подальші роки
значних змін не відбулося[6].
Україна
являється монополістом в СНД з видобутку та збагачення титанової сировини, а
також монопольно виробляє рідкісноземельні метали. Найбільш монополізованими в
Україні являються ринки машинобудування — 97,7%, медичної промисловості —
75,7%, хімічної та нафтохімічної промисловості — 68,9%, металургії — 44,9%. На
початок 1995 року нараховувалось понад 400 підприємств, котрі займали
монопольне становище на 460 регіональних ринках. Занадто монополізовані також
посередницькі структури в агропромисловому комплексі.
Антимонопольне
законодавство в Україні визначає правові основи обмеження монополізму,
недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та
здійснення державного контролю за його дотриманням. Україна, формуючи ефективне
ринкове середовище, в Законі “Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, теж зробила перші
кроки до цивілізації конкурентних процесів. В ньому зокрема:
1.
Дано визначення монопольного становища підприємства. Згідно з Законом,
монополістом вважається підприємство, частка якого на ринку певного перевищує
35%.
2.
Визначено, що кваліфікується як зловживання монопольних становищем:
а)
нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів в нерівне
становище; пропонування прийняти додаткові умови або купити непотрібні товари;
б)
обмеження чи припинення виробництва з метою створення або підтримки дефіциту на
ринку і встановлення монопольних цін;
в)
часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару при відсутності
альтернативних джерел постачання або збуту з метою створення дефіциту і
встановлення мінімальних цін;
г)
інші дії з метою створення перешкод для доступу на ринок і виходу з ринку інших
підприємств;
д)
встановлення дискримінаційних цін на свої товари, що обмежують права окремих
споживачів[2].
3.
Дається тлумачення поняття “недобросовісна конкуренція”. Це: 
а)
неправомірне використання товарного знаку, фірмового найменування або
маркування товару або імені іншого підприємця;
б)
умисне поширення неправдивих або неточних відомостей про свого конкурента;
в)
отримання, використання й розголошення комерційної таємниці з метою заподіяння
шкоди іншим підприємцям.
Безумовно,
від проведення антимонопольної політики в теперішніх важких економічних умовах
України чудес очікувати не припадає. Але дуже важливо, щоб проведення
антимонопольної політики завоювало довіру і підтримку населення, щоб люди
знали, що вони можуть звернутися в антимонопольні служби зі своїми проблемами.
Необхідно переконати людей, що вільна конкуренція є добром для усіх.
2.3
Світовий досвід функціонування монополій
Форми монополій
різноманітні, вони змінювалися з розвитком імперіалізму. Вперше монополії
виникли в кінці XIX ст., насамперед у важкій промисловості, а потім почали
розповсюджуватись в інших галузях виробництва. Зокрема, після кризи 1873 року
вони почали виникати в легкій та інших галузях промисловості, а потім охопили й
інші галузі економіки. На початку XX ст. монополістичні об’єднання стали
основою господарського життя.
Монополії
проникають в усі сфери суспільного відтворення – безпосереднє виробництво,
обмін, розподіл і споживання. Першою монополізується сфера обігу. На цій основі
виникають найпростіші форми монополістичних об’єднань — картелі і синдикати[2].
Картель ( від франц.
– “союз” ) — це така форма монополістичного об’єднання, учасники якого
зберігають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, а також
виробничу і комерційну самостійність. Це означає що виробництво і збут
продукції кожне підприємство, яке входить до картелю, здійснює самостійно.
Учасники картелі складають угоди про регулювання об’ємів виробництва, умов
збуту продукції ( розподіл ринків збуту ), визначають єдині монопольно високі
ціни, обмін патентів на нову техніку, найм робочої сили з метою вилучення
монополістичного прибутку.
Оскільки кожне
підприємство, як було сказане вище, здійснювало виробництво і збут продукції
самостійно, було зобов’язане продавати свої товари по єдиній, встановленій
картельною угодою, ціні. Звичайно, така угода передбачала і поділ ринку:
встановлювалося де тому чи іншому учаснику картелю дозволяється збувати свою
продукцію. Іноді картельна угода встановлювала для кожного підприємства частку
( квоту ) його участі у виробництві чи в обсязі продажу. Відповідно до цієї квоти
( норми ) кожен з учасників картелю не повинен перевищувати обсяг виробництва і
збуту. За порушення накладався штраф, який ішов у загальну касу.
Встановлювалася також так звана картельна ціна – різновид монопольної ціни, яка
встановлювалася з метою знищення конкурентів та забезпечення умов для получення
монопольного прибутку. Картельна ціна була корисна для розвитку монополій.
Важливим для кожного учасника картелі було те, що вони зберігали свою виробничу
і комерційну самостійність.
Картелі були
розповсюджені досить широко в Германії, складалися навіть міжнародні картелі.
Це такі союзи монополій різних країн, між якими також складалися угоди про
розподіл ринків збуту, джерел сировини, встановлення монопольних цін,
використання патентів. Як правило, такі міжнародні картелі існували в рамках
однієї галузі[5].
На сучасному
етапі картелі існують у формі патентних пулів, ліцензійних договорів,
консорціумів з проведення науково-дослідних розробок тощо.
Синдикат ( від
грец. – “згода” ) – це така форма монополістичного об’єднання, де розподіл
заказів, закупки сировини та реалізація виробленої продукції здійснювався через
єдину збутову контору або інший аналогічний орган. Наприклад, в дореволюційній
Росії такими конторами були “Продамет”, “Продуголь”, Сахарний синдикат.
Синдикат
зв’язував підприємства, що увійшли до нього, тісніше. Ці об’єднання підприємств
виробляли, як правило, масову однотипну продукцію. Кожне окреме підприємство в
ньому не продавало своєї продукції самостійно, а здавало її синдикату, який
здійснював збут через свою контору. Отже, учасники синдикату втрачали власність
на вироблений продукт, вони зберігали виробничу самостійність, але втрачали
комерційну. Кожен учасник, будь – то підприємство чи фірма, одержує від контори
відповідну частину прибутку, який залежить від квоти виробництва та інших умов.
Тобто прибуток розподілявся відповідно до частки кожного підприємства в обсязі
продажу[2].
В Україні, як
правило, синдикати створилися у формі акціонерного товариства. Вони
підпорядковують собі необ’єднаних підприємців шляхом встановлення цін на
сировину, матеріал, свою продукцію.
Трест ( від англ.
– “довір’я” ) — це такий вид монополій, де учасники втрачають не тільки
комерційну, а й виробничу і навіть юридичну самостійність, підкоряючись єдиному
контролю. Хоча трести є найбільш тіснішою формою об’єднання, кожне з
підприємств окремо вже не могло вирішувати, що і як виробляти. Вони не могли
вести справи і укладати угоди на свій страх і риск. Ними управляв і від їх
імені вів усі справи трест. Реальна влада в тресті сконцентровувалася в руках
правління або головної компанії. Кожний з власників підприємств получає певну
кількість акцій у відповідності з величиною вкладеного капіталу, тим самим
получає право на участь в правлінні та на відповідну частину прибутку –
дивіденди.
Як правило,
трести об’єднують однорідні підприємства. Вони виникли у США в останній третині
XIX ст. Першим трестом вважається утворена Дж.Д. Рокфеллером нафтова компанія
«“Стандарт ойл» ( 1879 ). Поширення трестів у Європі почалося після
першої світової війни.
В наші дні
синдикати і трести майже не трапляються, а картельні угоди об’єднують вже не
окремі підприємства, а монополістичні об’єднання – великі акціонерні компанії.
( корпорації ). Зате з’явилася і стала поширена нова форма монополістичного
об’єднання – концерни. На відміну від старих форм, концерн є багатогалузевою
монополією, котра охоплює найрізноманітніші підприємства.
Концерн ( від
англ. – “підприємство, фірма” ). Це об’єднання формально самостійних
підприємств різних галузей виробництва, транспорту, торгівлі, банків і
страхових компаній на основі повної фінансової залежності від власників
контрольного пакету акцій. Ядром концерну є велике промислове підприємство,
трест, банк або спеціально створене головне товариство — холдинг. Ця форма
монополістичних об’єднань найбільш розповсюджена. Для концерна характерна
децентралізована система управління підприємствами (по основним групам
продукції або регіонам), великий об’єм внутрішньо-фірмених постачань;
централізованими в ньому являються, як правило, капіталовкладення та фінанси[2].
Охоплюючи
найрізноманітніші підприємства, концерни відображають потребу розвитку
продуктивних сил, які диктують необхідність комбінування, а також прагнення до
диверсифікації. Диверсифікація – нове явище в економіці розвинутих країн світу,
яке почало розвиватися з середини 50-х рр. XX ст. Сутність її полягає в
проникненні великих фірм у галузі, що не мають прямого виробничого зв’язку з
основною галуззю їхньої діяльності. Мотивами, які спонукають монополію до диверсифікації
є:
а) прагнення
пом’якшити проблему реалізації, послабити залежність від кон’юктури ринку в
зв’язку з падінням попиту на той чи інший вид продукції;
б) прагнення
пом’якшити наслідки економічних криз.
На початку
виникнення монополістичного капіталу в кожній країні найбільш характерною була
та чи інша форма монополій. У Німеччині, наприклад, переважали картелі, в Росії
і Франції – синдикати, у США – трести, в Японії — концерни. В сучасних умовах
синдикати і трести в чистому вигляді майже не трапляються, а картельні угоди
об’єднують уже не окремі підприємства, а монополістичні об’єднання — великі
акціонерні компанії (корпорації). При цьому картельні угоди найчастіше
укладаються негласно, часто вони навіть не оформляються юридично, щоб зберегти
цілковиту таємницю. Переважною формою монополістичних об’єднань стали
багатогалузеві концерни. Ця форма набула великого поширення. На відміну від
старих форм, концерн охоплює найрізноманітніші підприємства. Така форма
об’єднання відображає потреби розвитку продуктивних сил, які диктують
необхідність комбінування, а також прагнення до диверсифікації, впровадження в
інші галузі виробництва, що полегшує боротьбу з конкурентами і дає можливість
краще використовувати кон’юнктуру ринку. В концерни входять не тільки підприємства,
які належать їм, але і заводи і фірми, які формально не є їх власністю, але
постачають підприємствам концерну деталі, приладдя або виконують якісь послуги[2].
Як приклад
сучасних концернів можна навести американський концерн “General motors” або
“Ford motor”,американську фірму “International business machines”, яка випускає
три чверті вироблюваних у капіталістичному світі електронно-обчислюваних машин,
або концерн Круппа в Західній Німеччині, до складу якого входять металургійні,
машинобудівні і електротехнічні підприємства, торговельні фірми і транспортні
компанії, банки. На чолі концерну стоїть звичайно якесь одне найбільше
підприємство (чи банк), що здійснює фінансове керівництво усіма підприємствами
концерну.
В міру
розростання концерни утворюють конгломерати, велетенські промислові комплекси.
Конгломерат ( від лат. “зібраний”) – це одна з форм монополії, в якій під
єдиним фінансовим контролем зосереджені компанії, що діють у різних,
технологічно не пов’язаних між собою галузях. Як правило, конгломерати належать
одній фірмі і випускають на одній або більше стадіях виробництва різнорідні
неконкурентні товари або оперують на сегментах ринку, які не перетинаються.
Підприємства при цьому мають широку автономію економічної діяльності управління
ними централізоване. Структура конгломератних об’єднань нестійка: вони можуть
розпадатись або утворювати концерн. Відома класична копія – об’єднання –
американський “ІТТ” ( Інтернешнл телефоун енд телеграф), яке виробляє
телекомунікаційне устаткування, комплектуючі деталі для автомобілів. Сюди
входять деревообробні підприємства, готелі тощо.
Різниця між
багатогалузевим концерном і конгломератом з погляду самостійного прийняття
важливих управлінських рішень полягає у тому, що в першому лише найсильніші
підприємці мають право на участь у спільному фінансовому контролі, який
здійснюють головна фірма або банк; у конгломераті право на участь у спільному
управлінні має обмежене коло учасників ( порівняно з концерном ).
Останнього часу
розвинулася така форма монополістичних об’єднань, як консорціуми. Консорціум —
це вже об’єднання не окремих підприємств, а монополій. Іноді об’єднуються
монополії різних країн для проведення якоїсь фінансової операції, наприклад для
надання позички якій – небудь країні. Консорціум може створюватися і для
розмежовування інтересів монополій, які конкурують, в галузі добування та збуту
певного товару, наприклад, нафти. Можна сказати, що консорціуми є своєрідними
“картелями монополій”. Їх особливо часто створюють для спільного хазяйнування у
країнах, що розвиваються[2].
Таким чином,
організаційні форми монополій різні. Розвиток продуктивних сил, загострення
конкурентної боротьби між монополіями викликають до життя нові або змінюють
старі форми. Але якою б не була організаційна форма монополістичного
об’єднання, вона в будь-якому випадку має одну і ту ж мету: забезпечити хазяям
монополії одержання найбільших прибутків.
Розділ
3. Підвищення ефективності монополій
Ефективність
діяльності виробництв України залежить від підвищення рівня мотивації трудової
діяльності робітників. Постає необхідність, щоб свідомість окремо взятого
робітника працювала на рівні самомотивації (вищому усвідомленому рівні). В
економіці значне місце посідає підприємницька діяльність (новий вид трудової
діяльності), тому доцільне опрацювання соціологічної дефініції:
соціально-екологічна мотивація підприємницької діяльності. Для досягнення
конкурентоспроможності необхідно, щоб вітчизняні підприємства розвивалися
завдяки поєднанню технічного та соціального факторів, що сприятиме підвищенню
продуктивності праці та забезпечить кваліфікованим кадровим персоналом
підприємство. Різні методи оцінки праці сприяють налагодженню
соціально-психологічного клімату в трудовому колективі. Угрупування за
гомогенним та гетерогенним складом залежно від поставлених задач підсилює
якісні показники трудових операцій. Правомірність ризику та досягнення успіху
визначається кінцевим результатом праці[11]. 
Необхідність
формування дієвої мотивації трудової діяльності робітників підприємств як
однієї з головних умов підвищення ефективності виробництва давно зрозуміли як
урядові кола, так і власники капіталів у країнах з ринковою економікою.
Підвищення ефективності виробництва неможливе без впровадження сучасних
технологій у вітчизняне виробництво. Україна зазнає гострої нестачі власних
фінансових ресурсів для розв’язання таких проблем, як технічна модернізація
виробництва, скорочення розмірів дефіциту державного бюджету та платіжного
балансу, розширення джерел фінансування інвестицій у народне господарство,
скорочення обсягів товарного імпорту та розмірів дефіциту товарного балансу,
підвищення рівня зайнятості в країні. Тому необхідною є державна політика
залучення іноземних інвестицій. 
Прямі
іноземні інвестиції мають суттєві переваги порівняно з іншими видами
економічної допомоги. По-перше, вони слугують джерелом капіталу для вкладень у
виробництво товарів і послуг, а також в розробку технологій, ноу-хау, передових
методів управління та маркетингу. По-друге, прямі іноземні інвестиції не
лягають додатковим тягарем на зовнішній борг, а навпаки, сприяють отриманню
коштів для його погашення. По-третє, прямі інвестиції забезпечують ефективну
інтеграцію національної економіки в світову, завдяки виробничій і
науково-технічній інтеграції [1]. 
Об’єктивні
тенденції розвитку промислового виробництва, досвід передових компаній
передових країн світу дає право стверджувати, що конкурентоспроможними можуть
бути ті підприємства, котрі розвиваються за соціотехнічними системами,
об’єднуючи воєдино технічний та людський фактори. Ефективне функціонування
підприємства, його своєчасне пристосування до змін зовнішнього середовища
можливо забезпечити тільки за умови взаємоузгодження функціонування технічної
та соціальної підсистем. Реалізувати на практиці цю узгодженість важко, але на
цей факт потрібно звернути увагу керівників підприємств при здійсненні
технічних нововведень. 
Якщо
спроби забезпечення конкурентоспроможності українських підприємств зведуться
винятково до збільшення витрат на технічне переоснащення при одночасній недооцінці
важливості соціaльних компонентів у їх життєдіяльності, то вкладення коштів
може виявитися неефективним. 
У
своїй соціальній (людській) спрямованості підприємства (фірми) повинні
враховувати потреби та інтереси своїх робітників, мотиви та стимули трудової
діяльності, оскільки та чи та програма переборювання ситуації, що склалася
(того чи того окремо взятого підприємства), приречена на невдачу, якщо вона не
знайде підтримки у більшості робітників. 
Найбільша
у світі промислова корпорація «Дженерал моторс», ефективно діючі американські
фірми, японські підприємці (у США та у себе вдома) вважають основним напрямом
удосконалення організації праці та виробництва залучення всіх (в тому числі і
робітників) в ініціативні управління та удосконалення діяльності фірми. Як
свідчить досвід, це допомогло вивільнити досить значний потенціал творчої
енергії, закладений в працівниках, яким припало до душі використання їх
розумових здібностей. А це підвищує у них почуття відповідальності та
самоповаги [4]. 
Впровадження
на виробництвах ефективного мотиваційного механізму безперечно сприятиме
зміцненню його економічної стабільності, підвищенню якості праці та
конкурентоспроможності продукції.
3.1
Аналіз господарської діяльності фірми монополіста
Ефективність використання виробничих та
фінансових ресурсів характеризується кількісним співвідношенням інтенсивних і
екстенсивних факторів.
Показниками екстенсивного розвитку є
кількісні показники використання ресурсів: чисельність працюючих, величина
використаних предметів праці, об’єм основних виробничих фондів, величина
амортизації та авансованих оборотних засобів.
Показники інтенсивного розвитку – якісні
показники використання ресурсів: продуктивність праці, матеріаловіддача,
матеріало місткість, фондовіддача, фондомісткість, кількість оборотів оборотних
засобів або коефіцієнт закріплення оборотних засобів.
Процес екстенсивного нарощування
виробничого потенціалу є необхідним, але обмежується фінансовими можливостями
підприємства монополіста. Економічно виправданим є таке нарощування виробничого
потенціалу, яке супроводжується більш високим проростом фінансових результатів.
Визначальним напрямком мобілізації
резервів виробництва є інтенсифікація виробничо-збутової діяльності, та
використання виробничого потенціалу. Кінцеві результати діяльності формуються
під дією як інтенсивних так і екстенсивних факторів. Особливістю інтенсивного і
екстенсивного використання ресурсів є їх взаємозамінність. Так нехватку робочої
сили можна поповнити підвищенням продуктивності праці.
Оцінка результатів інтенсифікації
включає таку систему розрахунків:
 а) визначення динаміки показників інтенсифікації;
б) Визначення співвідношення приросту
використання виробничих ресурсів в розрахунку на 1% приросту обсягу
виробництва;
в) розрахунок частки впливу зміни
показників інтенсифікації на приріст обсягу виробництва;
г) розрахунок відносної економії
виробничих ресурсів;
д) комплексна оцінка всебічної
інтенсифікації виробництва.
3.2
Максимізація прибутку монополіста
  
Мал. 4. Максимізація прибутку монополією
Фірма – монополіст одночасно приймає
рішення про обсяг випуску і про ціну продукції, в той час як конкурентна фірма
визначає лише обсяг. Для оптимізації обсягу виробництва монополіст використовує
універсальне правило граничного випуску  , справедливе як для моделі  , так і для
моделі  .[5]
Мал. 4 ілюструє прийняття рішення
монополістом за моделлю  . Точки перетину кривих   і    і   є точками
беззбитковості, а виробництво в межах обсягів, що відповідають цим точкам, є
прибутковим. Відстань між кривими   і   по вертикалі показує величину
економічного прибутку, крива якого   побудована на графіку окремо. Відрізок
  відповідає
його максимальній величині. 
Графічно оптимальний обсяг випуску
відповідає рівню виробництва, для якого криві   і   мають однакові кути нахилу. На
графіку 4 їх показують проведені до кривих пунктирні дотичні   і  . Нахил кривої сукупного
виторгу  ,
визначає величину граничного виторгу  , а нахил кривої сукупних витрат   – величину
граничних витрат  . Отже, на рівні випуску, що
відповідає однаковому нахилу кривих   і  , монополія максимізує прибуток
згідно з правилом  .
 На мал. 5. зображено процедуру
вибору оптимального обсягу виробництва монополії за методом порівняння
граничного виторгу і граничних витрат  . Якщо фірма вирішить виробляти,
то вона максимізуватиме прибуток на обсязі  , для якого граничний виторг
дорівнює граничним витратам. Визначивши оптимальний обсяг випуску, монополія
використовує криву попиту для знаходження ціни. Крива попиту показує, яку ціну
бажали б заплатити покупці за запропонований обсяг продукції. На графіку 5
монопольна ціна   відповідає точці   на кривій попиту. 
  
Мал..5. Максимізація прибутку монополістом.
Модель MRMC
Якщо на оптимальному обсязі випуску   ціна   перевищує
величину середніх сукупних витрат  , монополія максимізує економічний
прибуток. Сукупний прибуток монополії можна розрахувати за відомою нам
загальною формулою: 
  .
 На графіку 5 прибуток чисельно
дорівнює площі прямокутника  .
У короткостроковому періоді монополіст, як і конкурентна
фірма, здійснює виробництво, доки покриває свої змінні витрати, тому деякий час
монополія також може працювати з мінімальними збитками. Мінімальні збитки
виникають у випадку, коли за оптимального обсягу випуску монопольна ціна нижча,
ніж середні сукупні витрати, але вища за середні змінні витрати. Таке становище
може виникнути, коли фірма залишається єдиним виробником товару, попит на який
ще існує, але є досить незначним. 
Як і для конкурентної фірми, для
монополії існують також умова беззбитковості, коли   і умова закриття, коли  . У всіх
випадках, коли ціна нижча за середні змінні витрати для будь-якого рівня
випуску, найкращим стратегічним рішенням для монополіста у короткостроковому
періоді буде припинення виробництва. Однак ситуації збитковості і закриття для
монополії трапляються досить рідко[6]. 
У довгостроковому періоді монополіст, так само, як і
конкурентна фірма, виробляє продукцію лише тоді, коли окупає всі сукупні
витрати. Монополія обирає найбільш прибуткові масштаби виробництва для свого
перспективного розвитку. При цьому вона орієнтується на довгострокові прогнози
щодо ринкового попиту на продукцію. 
  
Мал. 6. Довгострокова рівновага фірми
На мал. 6 зображені варіанти розвитку
фірми з відповідними короткостроковими кривими середніх і граничних витрат, а
також нанесені криві довгострокових середніх і граничних витрат   і  . Короткострокова
рівновага монополії може встановлюватись у точках   і  . Кращим варіантом розвитку буде
стан рівноваги  , який одночасно є коротко- і
довгостроковою рівновагою, оскільки в точці а перетинаються криві граничного
виторгу і граничних витрат коротко – і довгострокового періоду:
   . 
Монополія завжди може вибрати з усіх
варіантів розвитку такий, який принесе їй найбільший прибуток. Закономірним є
те, що рівноважна ціна   і в довгостроковому періоді
перевищує довгострокові середні і граничні витрати:  .
  
Ма.л 7. Модель монопсонії
Поведінка монопсоніста є ніби
дзеркальним відображенням поведінки монополіста (мал. 7). Якщо монополіст
стикається з спадною кривою попиту, яка відображає середній виторг монополіста,
то монопсоніст, як єдиний покупець товару, має справу з висхідною кривою
ринкового пропонування, яка відображає його середні видатки на покупку товару  . Висхідний
характер кривої пропонування означає, що кожна наступна куплена одиниця товару
потребує підвищення ціни на весь обсяг покупок, тобто граничні видатки
монопсоніста на покупку зростатимуть швидше, ніж середні. Крива граничних
видатків   відхиляється
ліворуч вгору від кривої середніх видатків. Крива попиту відображає спадну
граничну вигоду монопсоніста   від купівлі кожної одиниці товару
 .[5]
Оптимальна кількість товару, яку
купить монопсоніст, визначається подібно до загального правила максимізації
прибутку за рівнянням  , що графічно відповідає точці
перетину кривої попиту з кривою граничних видатків (точка  ). Ціну товару
монопсоніст знаходить на кривій пропонування, в точці  . Точка   є точкою рівноваги монопсоніста.
Відповідно рівноважний обсяг покупок буде  , а рівноважна ціна  .
 Рівняння   є правилом максимізації вигоди
монопсоніста.
 Монопсонічна влада над ринком
залежить головним чином від еластичності пропонування: чим вона менша, тим
більшу владу над ринком має монопсоніст.
монополія прибуток торгівля попит
Висновки
Ринок – це
сукупність економічних відносин між фізичними і юридичними особами
(промисловими, торговельними кампаніями, корпораціями, банками), а також між
державами і національними органами, міжнародними фінансово-кредитними
інститутами з організації та купівлі-продажу різноманітних товарів і послуг
відповідно до законів товарного виробництва. 
На ринку
складається певна кон’юктура, що являє собою найважливіші ознаки, риси,
показники, які характеризують поточний і перспективний стан розвитку економіки
світового господарства, його окремих регіонів, країн певної галузі або ринку
товарів і послуг.
Основними
функціями ринку є: ціноутворююча функція, регулююча функція, спонукаюча
функція, інтегруюча функція, контролююча функція, функція розвитку, функція
санації, інформаційна функція. Дисфункціональними є: функція провокування та
здійснення банкрутства, функція породження монополістичних тенденцій в
економіці, функція диспропорційності, функція нерівномірного розвитку, антисоціальна
функція, анти економічна функція, анти екологічна функція, платіжнозвужуюча
функція. Також в економічній літературі існує поділ функцій ринку на дві групи:
організаційні й економічні.
Складовими
механізму функціонування ринку є: попит, пропозиція, ціна, конкуренція.
Основними законами ринку є: закон попиту, закон пропозиції, закон вартості,
закон конкуренції і закон грошового обігу.
Україна робить лише перші кроки
на шляху до формування досконалого ринку. Розуміння сутності ринкових явищ, їх
взаємозв’язків, є необхідною умовою забезпечення стабільності ринкової системи.
Як наслідок цього постає необхідність вдосконалення сучасної інфраструктури
ринку та інших його аспектів з метою ефективної побудови економіки України.
Список
використаних джерел
1.  Базилевич В.Д.. Макроекономіка. Навчальний посібник.\ В.Базилевич, Л
Баластрик. – К.: Атака, 2002. – 368с.
2.  Бутук О.І. Мікроекономіка: Навч.посіб. – К.: Знання, 2004. – 214с. 
3.  Єщенко П.С.Сучасна економіка: Навч.посіб. П. Єщенко, Ю. Палкін. – К.:
Вища шк.., 2005. – 325с.
4.  За загальною редакцією Ю.В.Ніколенка. Основи економічної теорії.
Підручник. 3-тє вид.-Київ: ЦУЛ,2003. – 140с.
5.  Злупко С.М. Перехідна економіка: сучасна Україна: Навч.посіб. – К.:
Знання, 2006. — 24с. 
6.  Міжнародна економіка та міжнародні відносини: практикум. [Козик В.В.,
Панкова Л.А., Григор’єв О.Ю., Босак А.О.] – К.: Вікар, 2003. – 86с. 
7.  Козик В.В., Міжнародні економічні відносини: навч.посіб. – 4-те вид.,
стер. – Козик В.В., Панкова Л.а., Даниленко Н.Б. К.: Знання – Прес, 2003. – 306с.
8.  Косік А.Ф., Мікроекономіка: навчальний посібник. Косік А.Ф.,
Гронтковська Г.Е. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 116с.
9.  Макконел К.Р., Економікс: принципи, проблеми і політика/Пер.16-го
англ.вид. Макконел К.Р., Брю С.Л. – М.: ІНФРА – М, 2006. – ХХХVІ, 40с.
10. 
Мочерний С.В., Економічна теорія: Підручник. –
Мочерний С.В., Довбенко М.В. К.: Видавничий центр „Академія”, 2004. – 156с. 
11. 
Небава М.І. Теорія макроекономіки. Навчальний
посібник – Київ: Видавничий Дім „Слово”, 2003. – 236с.
12. 
Омельченко А.В. Іноземні інвестиції в Україні:
Довідник з правових питань. – К.: Юрінком, 1997. – 216с.
13. 
Основи економічної теорії: політекономічний аспект:
Підручник/ [Г.Н.Климко, В.П.Нестеренко, Л.О.Каніщенко] та інші.; – К.: Вища
шк.. – Знання. 1997. – 334c
14. 
Основи економічної теорії: Підручник/ [О.О.Мамалуй,
О.А.Гриценко, Л.В.Гриценко, Г.Ю.Дарнопих та ін.] – К.6 Юрінком інтер, 2003. – 68-70c.
15. 
Панчишин С. Макроекономіка: Навч.посібник.
Вид.2-ге, стереотипне. – К.:Либідь, 2002. – 216с.
16. 
Рибалкіна В.О. Політична економія. Навчальний
посібник для студентів вищих навчальних закладів/За ред., В.О.
Рибалкіна, В.Г.Бодрова. – К.6 Академвидав, 2004. – 37с. 
17. 
Сухарський В.С. Менеджмент (загальний з основами
спеціального) – Тернопіль: Астон, 2004. – 528 c.
18. 
Сучасні економічні системи: Навч.-метод. Посібник
для самост. вивч. дисц./[О.О.Бєляєв, М.І.Диба, В.І.Кириленко та ін.] – К.:КНЕУ,
2003. – 101с.