Реферат: 
Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні з
генетично-модифікованими організмами
ПЛАН
Вступ.. 3
Правові
аспекти біологічної безпеки при поводженні з генетично-модифікованими
організмами. 4
					







Висновок.. 12
Література.. 14


Вступ
У сучасних умовах науково-технічного прогресу,
поширення новітніх технологій, а також сфер їх застосування невід’ємною
складовою екологічної безпеки стає біологічна безпека при поводженні з
генетично-модифікованими організмами. В аспекті її правової регламентації слід
ураховувати, що: а) забезпечення біологічної безпеки можливе за умови
застосування системи правових, організаційно-управлінських, технічних та інших
засобів, що запобігає виникненню небезпечних для здоров’я людини та довкілля
наслідків генно-інженерних маніпуляцій; б) досягнення біобезпеки має
здійснюватись із дотриманням принципу застереження, зумовленого відсутністю
науково обгрунтованих даних щодо міри можливої небезпеки
генетично-модифікованих організмів для біорізноманіття і здоров’я людини, та
принципу запобігання заподіянню екологічної шкоди; в) біобезпека допускає
наявність прийнятного рівня ризику при здійсненні генетично-інженерної
діяльності; г) забезпечення біобезпеки зумовлює необхідність вироблення,
прийняття та дотримання спеціальних правил і нормативів оцінки та управління
ризиком тощо. 
Біологічну безпеку у сфері здійснення
генетично-інженерної діяльності можна розглядати як стан, за якого здійснюється
запобігання виникненню небезпечних для здоров’я людини та навколишнього
природного середовища наслідків використання генетично-модифікованих
організмів, що зумовлено відсутністю недопустимого ризику. Досягнення такого
стану можливе за умови чіткого нормативного визначення правил проведення
досліджень генетично-модифікованих організмів, порядку їх використання у
закритих та відкритих системах, а також запровадження контролю за їх
виконанням, визначення оптимальних рівнів допустимих ризиків, пов’язаних зі
здійсненням генетично-інженерної діяльності. 



Правові аспекти біологічної безпеки
при поводженні з генетично-модифікованими організмами

Аналіз поняття біобезпеки тісно пов’язаний із
проблемою її забезпечення. Досягнення певної мети (в даному випадку — запобігання
можливому негативному впливу генетично-модифікованих організмів на довкілля та
людський організм) можливе шляхом застосування певної сукупності засобів
різнопланового характеру, що реалізуються здійсненням відповідних заходів. Вибір
конкретних засобів та процедури їх втілення в життя залежить від того, що
потрібно отримати, яка кінцева мета такої діяльності, а також від особливостей
об’єктів (суб’єктів), щодо яких ці засоби застосовуються. Мета правового
регулювання генетично-інженерної галузі в частині забезпечення її біобезпеки є
зрозумілою — захист довкілля та людини від можливих небезпечних наслідків такої
діяльності шляхом її належного впорядкування. При цьому необхідно виділити та
врахувати особливості розвитку і функціонування цієї галузі, які підлягають
правовому регулюванню, а отже, мають бути закріплені та впорядковані за
допомогою правових норм. 
Генетично-модифіковані організми та продукція
з їх вмістом є результатом застосування методів генної інженерії — одного із
напрямів новітніх біотехнологій, який, починаючи з 70-х років минулого століття
і до сьогодні, інтенсивно розвивається. Сам термін «генна інженерія»
було запроваджено Нобелівським лауреатом Е. Тейтумом ще у 1963 р. Фактичне ж її
виникнення умовно відносять до 1972 p., коли в результаті роботи групи
мікробіологів на чолі з Бергом була створена перша рекомбінантна молекула ДНК. 
Досягнення в галузі біотехнології відкривають
широкі перспективи і знаходять своє застосування сьогодні у медицині,
виробництві фармацевтичних препаратів, сільському господарстві, харчовій
промисловості, зберіганні продуктів, запобіганні захворюваності тварин,
переробці сміття, біологічному відновленні або очищенні довкілля тощо. Але
переміщення продуктів генної інженерії за межі лабораторій і поширення їх у
найрізноманітніших сферах людського життя сприймається досить неоднозначно як
вченими, так і широкою громадськістю. Зумовлено це різними причинами, передусім
відсутністю науково доведеного факту безпечності застосування
генетично-модифікованих організмів для людини та довкілля. Тобто використання
досягнень генної інженерії, з одного боку, надає людині значні можливості як у
науково-дослідній, так і у прикладній сферах, з іншого — пов’язане із певним
ризиком. 
Тому на даному етапі необхідним є забезпечення
запобігання потенційним негативним наслідкам (у тому числі віддаленим у часі) здійснення
генетично-інженерної діяльності. Важлива роль у цьому процесі належить засобам
правового регулювання відповідної сфери суспільних відносин. Саме тому протягом
останніх десятиліть в екологічному праві (насамперед міжнародному) в рамках
інституту правового забезпечення збереження біологічного різноманіття
розвивається новий напрям — правове регулювання забезпечення біобезпеки при
поводженні з генетично-модифікованими організмами. 
Регулювання питань забезпечення біобезпеки у
генно-інженерній галузі на міжнародному рівні здійснюється передусім у рамках
природоохоронної діяльності ООН, а також у межах регіональних міждержавних
утворень (наприклад, Європейський Союз). Відповідно положення міжнародних
документів мають враховуватися при формуванні національного законодавства країн.
Аналіз норм міжнародно-правових актів, які
регулюють відносини у сфері поводження з генетично-модифікованими організмами,
свідчить, що вони розроблені із урахуванням загальновизнаних положень та
принципів екологічного права. Основні з цих принципів у загальному вигляді були
сформовані ще у 1972 р. на Стокгольмській конференції з навколишнього
середовища у відповідних деклараціях і надалі розвинені у Всесвітній стратегії
розвитку (1980 p), Всесвітній хартії природи (1982 p), документах, розроблених
Всесвітньою комісією з навколишнього середовища та розвитку (створена у 1987 p),
Конференцією з навколишнього середовища та розвитку (1992 p., Ріо-де-Жанейро) та
ін. Саме в них були сформульовані зобов’язальні засади збереження живої та
іншої природи, які стали свого роду стратегічним дороговказом при формуванні
нормативної бази, покликаної врегульовувати розвиток та впровадження у практику
досягнень однієї з новітніх технологій — біотехнології та її складової — генної
інженерії. 
Головною думкою цих міжнародних документів є
те, що природні ресурси Землі, включаючи повітря, фунти, флору і фауну, та
особливо репрезентативні зразки природних екосистем, мають бути збережені на
благо теперішніх та прийдешніх поколінь шляхом детального планування діяльності
людини і управління нею в міру необхідності; при здійсненні людиною будь-якої
діяльності не повинні порушуватися важливі екологічні процеси і системи
підтримання життя, слід зберігати генетичне різноманіття та забезпечувати стале
використання видів та екосистем. 
Особливе значення для регулювання відносин у
сфері поводження з генетично-модифікованими організмами мають положення окремих
документів, прийнятих у 1992 р. на Конференції ООН з навколишнього середовища
та розвитку в Ріо-де-Жанейро. Серед них слід виділити Декларацію з
навколишнього середовища та розвитку (Декларація Ріо) та Конвенцію про
біологічне різноманіття. Зокрема, в ряді принципів Декларації Ріо говориться,
що з метою захисту навколишнього природного середовища держави, відповідно до
своїх можливостей, повинні широко використовувати принцип застосування заходів
застереження. Тобто у разі існування небезпеки заподіяння серйозної або
непоправної шкоди нестача повної наукової інформації не повинна бути причиною
для відмови або відкладення проведення ефективних заходів щодо запобігання
забрудненню довкілля, навіть якщо їх реалізація пов’язана зі значними
матеріальними витратами (фактично на цьому принципі грунтується Протокол з
біобезпеки, про який йтиметься далі). 
Важливу роль відіграє Конвенція про біологічне
різноманіття, прийнята 5 червня 1992 р. та ратифікована Україною 29 листопада
1994 р. її метою є збереження та стале використання біологічного різноманіття,
спільне отримання на справедливій та рівній основі вигод, пов’язаних із
використанням генетичних ресурсів. Низка положень цієї конвенції стосується
здійснення діяльності у сфері сучасної біотехнології, у тому числі генної
інженерії. Зокрема, у ній визначається: доступ до генетичних ресурсів; передача
біотехнологій; розподіл вигод, пов’язаних із використанням біотехнології; питання
біобезпеки. У ст. 19 конвенції звертається увага на необхідність прийняття
додаткового документа, який визначав би порядок безпечної передачі,
використання та застосування генетично-модифікованих організмів, що є
результатом біотехнології та здатні негативно впливати на збереження і стале
використання біологічного різноманіття; умови міждержавного обміну наявною
інформацією про правила використання таких організмів та порядок дотримання
техніки безпеки при поводженні з ними, а також про потенційно можливий
шкідливий вплив генетично-модифікованих організмів на довкілля тощо. 
Крім безпосередньої вказівки на необхідність
прийняття спеціального документа, який регламентував би порядок поводження з
генетично-модифікованими організмами, потреба у прийнятті такого роду
нормативного акта пояснювалася цілою низкою причин. Серед них можна виділити
такі взаємозумовлені обставини, як: швидкий розвиток та поширення сучасної
біотехнології; надходження продуктів генної інженерії на світовий ринок товарів;
ймовірність неконтрольованого вивільнення генетично-модифікованих організмів у
довкілля; наявність потенційного ризику для здоров’я людини та навколишнього
природного середовища при поводженні з генетично-модифікованими організмами та
продукцією із вмістом генетично-модифікованих компонентів. Оскільки зупинити
розвиток біотехнології сьогодні неможливо і не потрібно, то важливим фактором
стає розробка заходів її безпеки щодо довкілля та здоров’я людини, а також
механізму їх ефективної реалізації. Це було ще одним чинником, який зумовлював
потребу прийняття спеціального документа. Оскільки на час обговорення питання
про доцільність чи недоцільність прийняття відповідного спеціального
міжнародного документа щодо генетично-модифікованих організмів факт розміщення
на ринку продуктів біотехнології вже відбувся, то, безумовно, виникла потреба у
виробленні таких міжнародно-правових норм, які б, не перешкоджаючи розвиткові
торговельних відносин на світовому ринку продукції, забезпечували при цьому
належний захист довкілля та здоров’я людей. 
У результаті тривалої роботи, яка
супроводжувалася бурхливими дебатами, 29 січня 2000 р. у Монреалі (Канада) було
підписано Протокол з біобезпеки до Конвенції про біологічне різноманіття, який
набув чинності 11 вересня 2003 р. Основною метою Протоколу є забезпечення
належного рівня захисту людини та навколишнього природного середовища у сфері
передачі, обробки та використання генетично-модифікованих організмів, які є
результатом сучасної біотехнології, при цьому основна увага приділяється
транскордонному переміщенню. 
Цей документ розроблений з урахуванням
принципу застереження, який має застосовуватись у разі «прийняття рішень в
умовах наукової невизначеності щодо шкідливих наслідків запропонованої діяльності
для навколишнього середовища та здоров’я людей» і є одним з найважливіших
у процесі запобігання заподіянню шкоди довкіллю ще до того, як вона виникне. Зокрема,
у ст.11 цього Протоколу зазначається, що «відсутність наукової
достовірності у зв’язку із нестачею відповідних наукових інформаційних даних та
знань, які стосуються масштабів можливого несприятливого впливу живого
зміненого організму на збереження та стале використання біологічного
різноманіття в Стороні імпорту, з урахуванням також ризиків для здоров’я
людини, не є перепоною для Сторони імпорту у прийнятті відповідного рішення
стосовно імпорту такого живого зміненого організму, призначеного для
безпосереднього використання як продовольства або корму чи для обробки, з метою
запобігання або максимального обмеження такого можливого несприятливого впливу».
Це положення Протоколу є суттєвою новелою в сучасному міжнародному екологічному
праві, адже вперше в міжнародно-правовому документі знайшли закріплення
юридичні наслідки поведінки, які базуються на застосуванні принципу
застереження. 
Щодо сфери дії Протоколу з біобезпеки, то він
застосовується до транскордонного переміщення, транзиту, обробки та
використання усіх генетично-модифікованих організмів, які можуть несприятливо
вплинути на збереження та стале використання біологічного різноманіття, з
урахуванням також ризиків для здоров’я населення. Проте є окремі випадки, на
які сфера дії документа не поширюється. Наприклад, згідно зі ст.5 положення
Протоколу не застосовуються до генетично-модифікованих об’єктів, що мають форму
фармацевтичних препаратів для людини. 
Отже, Протокол з біобезпеки встановлює правила
поводження з генетично-модифікованими організмами. При цьому вони є різними
залежно від типу діяльності щодо генетично-модифікованих організмів, зокрема
виділяються такі її види, як: транзит генетично-модифікованих організмів; використання
їх у закритих системах; транскордонне переміщення для цілеспрямованого
вивільнення у довкілля; транскордонне переміщення генетично-модифікованих
організмів, що призначені для використання як продовольства, кормів або для
переробки. Ці види діяльності вчиняються із застосуванням відповідних процедур,
а саме: процедура попередньої обґрунтованої згоди; процедура щодо
генетично-модифікованих організмів, які призначені для використання як
продовольства, корму або для переробки; обробка, транспортування, упаковка та
ідентифікація; інформування громадськості та її участь. 
У 2002 р. Україна приєдналась до Протоколу з
біобезпеки. Це лише один із перших кроків на шляху до формування сукупності
нормативно-правових актів, призначених врегульовувати відносини у сфері
поводження з генетично-модифікованими організмами. В українському законодавстві
немає спеціального закону про забезпечення біобезпеки при здійсненні
генетично-інженерної діяльності. 
Оскільки протягом 90-х років минулого століття
генетично-модифіковані організми з’явилися на території України, виникла
нагальна потреба у виробленні та нормативному затвердженні певних правил, які
регламентували б діяльність щодо них. Серед перших документів, покликаних
врегулювати цю сферу суспільних відносин, можна виділити кілька урядових актів.
Це зокрема, розпорядження Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. про
створення Міжвідомчої ради з питань регламентації випробувань, реєстрації і
використання трансгенних рослин в Україні при Державній комісії по випробуванню
та охороні сортів рослин Мінагропрому України. Наступним кроком стало
затвердження урядом 17 серпня 1998 р. Тимчасового порядку ввезення, державного
випробування, реєстрації та використання трансгенних сортів рослин в Україні. Даний
документ приймався для посилення правового регулювання відносин, що виникали у
результаті розвитку генетично-інженерної галузі.14 грудня 2001 р. Кабінет
Міністрів України прийняв постанову «Про утворення Міжвідомчої ради з
питань новітніх біотехнологій». Фактично цими кількома
нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України й обмежується
законодавство, призначене для регулювання відносин у сфері генетичної інженерії.
Поряд з цим протягом останніх років до ряду
законів були внесені зміни та доповнення, якими частково врегульовано й
відносини у сфері поводження з генетично-модифікованими об’єктами. Йдеться,
зокрема, про Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення», ст.1 якого після внесення змін і доповнень серед
ряду факторів середовища життєдіяльності виділяє й біологічні, до яких
віднесено вірусні, пріонні, бактеріальні, паразитарні тощо. 


Висновок
Про можливість виробництва різного роду
продуктів за допомогою генної інженерії йдеться також у Законі України «Про
тваринний світ». Так, згідно з вимогами ст.51 цього закону створення нових
штамів мікроорганізмів, біологічно активних речовин, виведення генетично
змінених організмів, виробництво інших продуктів біотехнології здійснюється
лише на підставі позитивних висновків державної екологічної експертизи. Використання
цих організмів та речовин без позитивних висновків екологічної експертизи
забороняється. До того ж, як зазначено у ст.53 Закону України «Про охорону
навколишнього природного середовища», їх виробництво і використання
здійснюється тільки після проведення комплексних досліджень їх впливу на
здоров’я і навколишнє природне середовище за дозволом Міністерства охорони
здоров’я України і Міністерства охорони навколишнього природного середовища
України. Отже, зазначені організми є об’єктами екологічної експертизи. Таким
чином, до них мають застосовуватися положення, закріплені в інших законах
України екологічного спрямування. Зокрема, йдеться про Закон України «Про
охорону навколишнього природного середовища« (ст.53, 57) та Закон України »Про
екологічну експертизу» (ст.13). 
Важливими є норми, що містяться в Законі
України «Про захист прав споживачів». їх належне застосування також
сприятиме досягненню необхідного рівня біобезпеки. Так, ст.18 закону закріплює
право споживачів на інформацію про товари (роботи, послуги). Згідно зі змінами,
внесеними до цього закону 10 січня 2002 р., до такої інформації належить також
обов’язкова позначка на відповідному товарі, яка свідчить про «застосування
генної інженерії під час виготовлення товарів». Це положення закону
співзвучне з відповідними вимогами міжнародних документів, наприклад,
Картахенського протоколу з біобезпеки (ст.18), де закріплені вимоги щодо
обов’язкового маркування продукції, яка містить або складається з
генетично-модифікованих організмів. 


Література
1.        
Баб’як О. С, Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне
право України: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2000. — 216 с. 
2.        
Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна
і Особлива частина): Навч. Посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2006. – 192 с. 
3.        
Екологічне право. Особлива частина. Підручник. Для
студентів юридичних вузів і факультетів. За редакцією академіка АПрН України, В.І.
Андрейцева. К.: Істина, 2001
4.        
Екологічне право України За редакцією професорів В.К.
Попова і А.П. Гетьмани. Харків, «Право». 2001
5.        
Екологічне право України. Академічний курс: Підручник /
За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. — К.: ТОВ
«Видавництво »Юридична думка», 2005. — 848
с
6.        
Закон України “Про охорону навколишнього
середовища”. – К., 1991. 
7.        
Сафранов Т.А. Екологічні основи природокористування:
Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — Львів: “Новий
Світ — 2000”, 2003. — 248 с.